Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 22 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 58084
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Одного разу, в лютому, ми зупинилися в селі Грабина недалеко Соколівки. У саму Соколівку мені не хотілось заходити. Тут я довідався, що недалеко, у третій, чи четвертій хаті від нас, стоїть озброєний відділ, який прямує з Волині в Карпати на старшинський вишкіл. Мене ця звістка зацікавила. Я пішов до них і переконався, що дійсно в Карпати йде організаційним зв'язком група старшин і офіцерів, яка на Волині провела один старшинський вишкіл УПА, а тепер має проводити такий же вишкіл у Карпатах. Де це має відбутись, вони точно не знали, але десь в околицях Долини чи на Болехівщині. Отже, це були інструктори й викладачі старшинської школи УПА. Вони відступали перед фронтом і мали надію, поки фронт наблизиться до Карпат, підготувати ще один випуск старшин. Командиром вишкільної групи був, як мені тоді сказали, колишній старший лейтенант червоної армії «Поль». Їх охороняла чота УПА з Волині. Я хотів довідатись, хто проводить набір і як потрапити на вишкіл у старшинську школу. Але мені сказали, що це не входить у їхні компетенції. Вони ідуть на все готове. Там, у Карпатах, повинен вже чекати на них відповідно підібраний контингент. Мені порадили звернутись, якщо я хочу потрапити на цей вишкіл, до місцевого проводу ОУН, бо тільки через нього, за його рекомендацією, зможу туди потрапити, стати курсантом школи.
Я так загорівся ідеєю стати курсантом старшинської школи УПА, що відразу написав і відправив «Шугаєві» грипса, в якому просив його (він колись мені обіцяв посприяти у цьому), щоб мене послали на старшинський вишкіл.
Чим більше я про це думав, тим більше усвідомлював, як слабо знаю військову справу, якою мені необхідно оволодіти. Практика, яку я проходжу у відділі УНСи, потрібна також , але сама теорія потрібна не менше, думалось мені. Треба якось поєднувати одне з другим, тоді буде користь для всіх.
Я знову пішов у рейд. Повертаючись із Золочівщини, зупинився з відділом на старій своїй квартирі у Боратині, де ми завсіди почували себе як вдома. Тут наздогнав мене грипс від «Шугая», у якому він доручав мені забрати до себе у відділ всіх українських поліціянтів із села Суховоля. Домовленість про це з поліцією була. Отже, я, не відкладаючи, вислав у Суховолю «Калину», щоб домовитись, як провести цю операцію. Я вже чув про те, що українська поліція зі зброєю в руках переходить у наше підпілля. Наприклад, так перейшов поліціянт «Чорногора». Я зрадів, що в мене буде також поповнення. З мого рідного села до нашого відділу вже прибуло багато хлопців, між ними Роман Загоруйко, син Михайла, – „Крокодиль», Роман Когут, Богдан Фешур – «Сокіл» з Загорець, Йосип Загоруйко – «Потурнак», згодом – «Буревій», Зеновій Собків – «Залізняк», мій найближчий сусід, та багато інших.
Повернувшись з Суховолі, розвідник «Калина» доповів, що домовився з тамтешньою українською поліцією, яка буде чекати на нас наступного дня ввечері. Там були три поліціянти, які хотіли йти в підпілля. Ми повинні були приїхати по них, коли смеркнеться, зробити імпровізований наскок на поліціянтів і забрати їх з собою.
На другий день ми поїхали на двох санях. Було нас шість стрільців, у тому числі «Калина» і зв'язковий «Вовк», який дуже просився поїхати з нами.
Я познайомився з поліціянтами, які нас радо зустріли. Сказали, що змушені втікати з поліції, бо німці вимагають від них таких дій, які суперечать їх організаційним обов'язкам. Поліціянти були зв'язані з нашим підпіллям, про що німці, звичайно, не знали. Тепер німці попередили їх, що вони будуть перекинуті в інші терени для боротьби з партизанами. Тому треба було інсценувати напад на поліціянтів і в такий спосіб допомогти їм щезнути, а німців ввести в оману, щоб вони не знали правди і не мстились на сім'ях утікачів.
Тут дійсно все було готове. Всі документи були забрані або знищені, а те, що було непотрібне, порозкидане по підлозі. При нас поліціянти побили і поперекидали меблі. Тоді почали самі стріляти по стінах, по стелі. Одним словом, надавали помешканню вигляду, ніби тут пройшов страшний погром. Ми нічого не робили, не допомагали поліціянтам, а лише були пасивними глядачами. Коли вже все було готове, начальник поліції, прізвища якого не пригадую, витягнув з металевої шафи півня, в нашій присутності зарізав і його кров'ю зросив підлогу, стіни кімнати, а також окровавив стіни і сходи перед будинком.
Дивитися на цю комедію було неприємно, і я подумав: «Невже ви вважаєте, що німці такі дурні і повірять у такий маскарад?». Під кінець прострілили поліцейську шапку, також окровавили її і залишили на видному місці. Операція була закінчена, і ми поїхали всі до Боратина. Тут поліціянтів я зарахував до свого відділу УНСи. Начальник поліції мав псевдонім «Ткаченко», прізвища не пригадую. Це був грамотний, начитаний, інтелігентний і культурний мужчина, вже одружений. Він сказав мені, що його молода дружина з малим синочком також іде в підпілля, бо немає де подітися. Я не завидував йому і дуже співчував, бо бачив, як він переживає. Він був на 2-3 роки старший від мене.
Хоч усіх трьох поліціянтів я зарахував у відділ, але поки що жодних обов'язків на них не накладав. На мою думку, їхню долю повинен вирішити провід, командування. Отже, вони були у нас нібито гостями, чекали свого призначення і рейдували по терені з нами. З «Ткаченком» я часто розмовляв. З ним було цікаво вести дискусії. Часто він відпрошувався на день-два для полагодження своїх сімейних справ. Я йому у цьому не відмовляв.
При кінці лютого 1944 року, коли ми перебували на постої у Ражневі, приїхав «Шугай». Після офіційної частини привітання, звіту тощо він повідомив мене, що зробив усе можливе, щоб я поїхав на старшинський вишкіл УПА, який має відбутися найближчий часом десь на схилах Карпатських гір. Де точно це має бути, він не знає. Така новина надзвичайно мене втішила. Нарешті збудеться моя давня мрія стати офіцером своєї української армії. Це була моя мрія ще з дитячих років.
«Шугай» сказав, щоб командування відділом УНСи я передав колишньому начальникові поліції в Суховолі «Ткаченкові». Вибір такої кандидатури мене повністю влаштовував, бо я бачив у ньому гідного чоловіка, доброго командира, кращого від мене.
Я попросив у «Шугая» дозволу взяти з собою ще кількох стрільців, які мають для того всі дані, тобто освіту і бажання. Він не заперечував, а підтримав мою пропозицію і сказав, що це потрібно, бо, повернувшись, вони зможуть дати багато користі для нашої справи. Ми зупинились на таких кандидатурах: стрілець «Вітровий», стрілець «Сокіл» і стрілець «Потурнак». Всіх я добре знав і вважав, що з них вийдуть добрі старшини. Я попросив «Шугая», щоб передати командування відділом не відкладаючи.
Сама передача відділу не тривала довго. Тут не треба було оформляти ні протоколів, ні актів, а все відбулося просто, без якого-небудь церемоніалу. Всі потрібні для передачі особи були тут, на місці. Я зібрав відділ, а «Шугай» офіційно об'явив: «Лапайдух», «Сокіл», «Вітровий» і «Потурнак» покидають відділ, ідуть на старшинський вишкіл УПА, після закінчення якого повернуться вже кадровими старшинами. Командиром відділу УНСи на місце «Лапайдуха» з сьогоднішнього дня призначається «Ткаченко». Отже, слухайте його, допомагайте йому. А вашому командирові «Лапайдухові» від себе і від вас дозвольте подякувати за його відданість і працю. Побажаємо курсантам щасливої дороги, успіхів у навчанні і повернення до нас». На душі тепер стало спокійно. Я навіть не думав, що відразу після передачі командування відділом відчую таке полегшення. Тепер я відповідаю тільки за себе, а за долю всіх людей відділу буде відповідати вже інший.
«Шугай» сказав нам, що тепер усі курсанти можуть іти додому у відпустку, полагодити всі свої домашні справи, відтак прибути в село Переволочна на збір. Туди ми повинні з'явитись між восьмим і дев'ятим березнем 1944 року.
«Шугай» розповів мені ще одну цікаву новину: в нашому терені і взагалі на Львівщині проходить реорганізація УНСи і на її базі створюється Українська Повстанська Армія (УПА). Ця реорганізація робиться так, як було раніше зроблено вже на Волині: кожен відділ УНСи буде доповнюватись і стане бойовою сотнею або куренем. Отже, я мав можливість стати сотенним УПА. Але я вважав, що для загальної справи буде краще, якщо я закінчу старшинську школу УПА. Стану тоді повноцінним кадровим старшиною чи офіцером. Я зовсім не жалів, що втратив можливість стати командиром бойової сотні УПА. Тоді я дивився у майбутнє, на перспективу і вважаю, що не помилився.
Всі майбутні курсанти старшинської школи УПА дістали тижневу відпустку. Могли відпочити, поїхати додому чи залагоджувати свої особисті справи. Всі ми вирішили поїхати додому. Разом з братом Йосифом – «Потурнаком» поїхали ми до Підгорець, Богдан Фешур – «Сокіл» - до Загорець, а «Вітровий» – Семен Максимович поїхав у свою рідну Гавареччину.
Не можу передати словами відчуття радості, спокою, полегшення від того, що позбувся відповідальності за довірених мені людей. Я цілком спокійний, майже безтурботний їхав додому. Взагалі ні про що не думав, крім майбутньої старшинської школи, на яку покладав великі надії.
У своєму селі я нав'язав контакт із львівськими студентами. Від них дізнався, що багато студентів покинули студії і відправилися у підпілля. Були розмови, що багато студентів організовано відправилися в Карпати на старшинський вишкіл. Я надіявся, що десь там, на схилах Карпатських гір, з ними зустрінусь.
Батьки були вдоволені тим, що їхні сини приїхали додому. Ми їм сказали, що через декілька днів від'їдемо, і, звичайно, повідомили куди. Батьки зраділи від такої звістки. Напевно, хотіли мати синів офіцерами української армії.
Час відпустки минав немилосердно швидко. У визначений час, ми, троє хлопців (я, «Потурнак» і «Сокіл») зібралися у Загірцях і відправилися разом у село Переволочну. Тут вже нас чекав «Вітровий», який прибув на день раніше від нас. Казав, що вдома не сиділося, бо йому весь час сниться, мариться старшинська школа.
У Переволочній на той час був на постої відділ «Малинового». Він якось дуже офіційно, з підозрою, віднісся до «Вітрового», коли той з'явився, хоч і по зв'язку, в селі. Я разом зі всіма майбутніми курсантами зайшов до «Малинового», який вже став сотенним. З його відділу УНСи створили бойову сотню УПА. Це так швидко було зроблено, що я був тим здивований.
Новоспечений сотенний «Малиновий», на моє здивування, прийняв нас дуже ввічливо і гостинно. Ми розговорились. Він, як не дивно, виявився товариським, правда, не дуже балакучим, але розсудливим, як в народі кажуть, «хлопським філософом». Між іншим, я запитав його, чому він не захотів, коли я його просив, взяти участь в акції проти польсько-більшовицької партизанки на Адамах. «Малиновий» відповів, що тоді його відділ не був ще добре підготовлений, не вишколений, і він не хотів ризикувати. Крім цього, його розізлило, що я, такий молодий, нав'язую йому свої ідеї. Це трохи зачепило його амбіцію. Говорячи це, він дружньо засміявся і додав, що, якби це було запропоновано кимось з його командирів, він, напевно, не відмовився б від такої акції. Тут я подумав: тоді всю відповідальність за операцію взяв би той, хто її запланував і звелів виконувати. Так легше поступати, менше відповідальності. Після дружньої розмови, попивши чаю (кави тоді не було), ми розійшлися як друзі. Він сказав, якщо нам буде потрібна допомога, то можемо розраховувати на нього, на його підтримку.
До Переволочної приїхав «Шугай». Повідомив нас, що ми мусимо тут трохи почекати, бо тепер в терені багато роботи і немає на місці окружного провідника ОУН «Їжа», який повинен написати обласному провідникові ОУН грипса про наше спрямування у старшинську школу і дати свої рекомендації. Тільки тоді прийме нас область. Грипс Львівського обласного проводу ОУН під якимсь кодом відкриє нам дорогу і зв'язок у старшинську школу.
«Шугай» повідомив мене, що за цей час, як я відпочивав вдома, в терені вже створено кілька сотень УПА, об'єднаних в курінь. Сотенними командирами стали «Малиновий», «Чорногора» (той самий, що був командиром польової жандармерії) і «Ткаченко». Курінним призначено його, «Шугая», і він тепер має дуже багато роботи. Немає у нього доброго помічника, на якого міг би надіятись, якому міг би довіряти. Він шкодує, що я відходжу на деякий час з терену, а то запропонував би мені таку роботу. Але тепер він не може без моєї згоди цього зробити. Звичайно, я на таку пропозицію не погодився. Отже, з лютого-березня 1944 року на Львівщині (Золочівський, Бродівський, Перемишлянський, Олеський, Буський р-ни) почала діяти Українська Повстанська Армія.
Я розповів «Шугаєві» про зустріч з «Малиновим». Він повідомив мене, що тут також формується сотня «Сокола». Це колишній старший лейтенант червоної армії, який недавно перейшов від власовців, що служили німцям, до нас. У його сотню набрали переважно східняків, які виявили бажання служити в УПА і просяться на східні терени, у свої краї.
Шугай» запропонував мені, поки ми тут сидимо без діла, поїхати з дорученням від нього до «Чорногори» і «Ткаченка», які знаходяться з своїми сотнями у південній частині Бродівщини, десь біля села Батькова, чи в самому селі. Я з радістю погодився на таку місію. Він дав мені грипса до сотенних. Кого першого з них зустріну, тому передати грипса і вже без записки, словами передати від «Шугая», що в Пеняцьких лісах появилась червона партизанка, тому треба бути дуже пильними, добре вважати, щоб не потрапити у їхню засідку або щоб не трапилося якоїсь непередбаченої біди. Одним словом, хай тримають «вухо гостро».
Мені хотілося самому подивитись на ті переміни, які пройшли за такий короткий час, а також відвідати своїх бойових друзів.
Я взяв з собою всіх курсантів, які також хотіли побачитися зі своїми друзями. Поїхали знайомими дорогами. У Боратині вступили на наше місце колишнього постою, де нас прийняли як своїх рідних. Тут ми довго не затримувались, бо було цікаво якнайшвидше дістатися до місця призначення. Коні у нас були добрі, тому ми їхали швидко й обережно. Були готові кожної хвилини зустрітися з червоною партизанкою, про яку нам говорив «Шугай». Але все довкола було тихо, спокійно. Не доїжджаючи до Батькова, ми натрапили в селі Звижень на сотню «Чорногори».
Нас зупинила застава перед селом. Не дивлячись на те, що ми знали найновішу теренову кличку, нас зупинили. На заставі не було нікого знайомого. Ми доповіли, що шукаємо сотню «Чорногори», або «Ткаченка», або «Іванка».
Нас повідомили, що в селі Звижень стоїть сотня «Чорногори», але самі до нього не потрапимо, і вони нас проведуть. Один стрілець із застави сів з нами на сани, і ми відкрито, вдень, подалися в село. Заїхали в центр села, зупинились біля великої сільської хати, яка стояла перед майданом. Провожатий зайшов до хати, щоб доповісти сотенному про нас. Ми залишились надворі. Через вікно, виглянув «Чорногора», щоби подивитись, яка то делегація до нього приїхала. Наші очі зустрілись, і він, як стояв у сорочці, вибіг з хати і кинувся до мене обнімати. Це було для мене несподіванкою, бо ніколи не був з ним у таких близьких відносинах, але мені, правду сказати, була приємна така щира зустріч. Щойно «спечений» командир бойової сотні УПА ще не зжився повністю із своїм становищем і, побачивши мене, хотів свої радісні почуття передати й мені. Я це сприйняв дружелюбно і вирішив ніколи йому не нагадувати нашу спільну і не дуже вдалу акцію на млин. «Чорногора» не знав, де і як нас посадити. Я віддав йому грипса від «Шугая». Він його прочитав, і я на словах передав йому те, про що просив «Шугай». «Чорногора» сказав, що дійсно в тих теренах часом появляються червоні партизани, але вони не шукають сутичок з УПА, тому немає чого турбуватись. Він розповів мені, як проходила реорганізація УНСи, як йому запропонували пост сотенного командира УПА, як він був тим раптовим рішенням вражений, але помалу звикає і якось дає собі раду з такою відповідальною роботою. Він підтримує дружній постійний контакт з сотнями «Ткаченка» й «Іванка», які знаходяться недалеко звідси. Я порадив «Чорногорі» прислухатись до здорового глузду і до порад «Шугая» і не дуже довіряти червоній партизанці, бо може дійти, не дай Боже, до того, що червоні, коли будуть почувати себе в силі, нароблять багато лиха.
«Чорногора» показав мені своє військо. Я всюди ходив з своїми курсантами. Взагалі, мені подобалось, які вимоги ставив «Чорногора» перед стрільцями, до яких відносився по-дружньому, але не терпів непорядку. Я поцікавився, чому сотня живе у селі майже відкрито, не маскується так, як раніше робив УНС. Він мені пояснив, що в селі і так всі знають, що вони тут знаходяться, тому немає сенсу маскуватись. Він вважає, що УПА в нас повинна діяти відкрито, як це робиться на Волині. Правду сказати, я це питання не дуже тоді розумів, але сказав свою думку «Чорногорі». На Волині УПА діє інакше, як тут, на Львівщині, там все в одних руках, під одним командуванням, а в нас трохи не так. До цього часу кожна бойова одиниця УНСи діяла окремо. Отже, якщо тепер УПА буде діяти як УНС, тобто кожна сотня чи курінь буде сам по собі, то це не дасть бажаних результатів. Нам потрібно мати армію, яка була б під одним постійно діючим командуванням, щоб кожен окремий відділ УПА знав, кому він підпорядковується і як має діяти. Я пригадав свої митарства, коли, не отримуючи жодних наказів зверху, мусив діяти на свій розсуд. Тому хотілося, щоб хтось там «вгорі» керував усіма діями УПА, відповідав би за них.
Так ми за розмовами просиділи до пізньої ночі, їхати до «Ткаченка» вже не було потреби, тому, переночувавши, повернулись назад до Переволочної. Ми переживали, що прийде команда для курсантів вирушати, а нас на той час не буде на місці.
Надворі була відлига. Всюди топився сніг. Місцями на полі вже снігу зовсім не було. Дорогами було тяжко пробиватись, бо з'явилося вже болото. Але протоптаними стежками можна було пройти.
У Переволочній «Малиновий» запропонував нам поїздити на військових конях, яких він здобув від німців. Наближався фронт, тому все частіше в терені з'являлись німецькі формування. Німецька армія вже не була така, як у 1941 році. В ній було багато формувань із різних національностей, які, зрозумівши, що німецька армія програє війну, шукали для себе виходу з такої ситуації. Вони втікали з армії й окремо чи цілими з'єднаннями, договорившись наперед, переходили в УПА і поповнювали її ряди. Тут почали організовувати з них окремі відділи-сотні. Так в Переволочній, крім «Малинового», стояла вже майже сформована сотня «Сокола». Я познайомився з ним. Він мені сподобався тим, що був добрим фахівцем. Це був колишній офіцер червоної армії.
Ми скористалися пропозицією «Малинового», який «позичив» нам своїх коней, і, чекаючи відправки до школи, їздили на осідланих військових конях. Роз'їжджали ми, як розвідка, у різні сторони. Однак це тривало недовго, бо прибув «Шугай», зібрав усіх майбутніх курсантів і повідомив, що надійшла команда відіслати нас на вишкіл. Він вручив мені, як старшому групи, грипса, підписаного окружним провідником ОУН «Їжем». Ми повинні були негайно відправитись по зв'язку до обласного проводу. «Шугай» побажав нам щасливої дороги і попрощався.
Не затримуючись, ми попрощалися з «Малиновим», «Соколом» і подалися у напрямі Бібрки. Всі ми були озброєні гвинтівками, я мав десятизарядку і револьвер марки «ТТ». На вишкіл нам не рекомендували брати автоматичну зброю, бо її там від нас віднімуть, а на час вишколу дадуть кріси. Взяли ми достатню кількість патронів. Я мав з собою чотири запасні магазини до десятизарядки.
Так прибули ми в село Підгородище Бібрського району, де, як виявилось, перебував у цей час Львівський обласний провід ОУН. Нас розмістили в якійсь хаті, я передав грипса, адресованого обласному провідникові. Але в цей день нас не прийняли. Я тоді вперше у своєму житті потрапив до високого підпільного начальства, тому хвилювався.
На другий день, десь біля обідньої пори, нас завели в місцеву школу, де проживав провідник. Тут ми мусили чекати, поки він не відпустив людей, що були в нього на прийомі.
Нарешті провідник звільнився, і ми, кандидати в курсанти, зайшли до гарно умебльованої, затишної кімнати, де сиділо двоє мужчин. Один молодший, досить високого росту, з інтелігентним обличчям, а другий трохи старший і нижчий ростом. На наше дружнє привітання «Слава Україні!» обидва чоловіки піднялися з крісел, відповівши: «Героям Слава!». Привітно усміхнувшись, подали нам руки і запропонували сісти. Відразу приступили до діла. Молодший сказав нам, що він знає про нас усе, вітає з призначенням на вишкіл до старшинської школи УПА, вірить, що скоро станемо кадровими старшинами - офіцерами нашої рідної армії, яких у даний час нам дуже бракує. Сказав нам, що дасть рекомендації у старшинську школу і по зв'язку ми зайдемо на місце розташування школи, це десь у Болехівських лісах. Побажав нам на дорогу успіхів і всіх благ, а також повідомив, що до нашої групи він долучить ще кількох кандидатів у курсанти і ми вирушимо разом.
Вказуючи на старшого чоловіка, сказав, що це його заступник і він все зробить, що потрібно: поінформує нас, як треба в дорозі поводитись. Вся ця, аудієнція, тривала не більше 3-5 хвилин. Потиснувши нам руки, ще раз побажав усього найкращого. Ми вийшли. З нами вийшов заступник обласного провідника, правдоподібно, з військових справ. Псевда його також не пригадую.
З заступником обласного провідника ми говорили більше години. Під час нашої розмови до кімнати зайшли три молоді озброєні хлопці, за якими послав заступник. Він нам пояснив, що це такі самі кандидати в курсанти, як і ми, і вони підуть разом з нами на вишкіл. Це були «Ольжич» – Хмара з села Горбків Сокальського району, «Корнієнко» – Василь Коляда з Соснівки, що біля Червонограда, третій був з Червонограда, але нині вже не пригадую ані його псевдоніма, ані прізвища. Він був на 4-5 років старший за мене.
Закінчивши розмову, заступник обласного провідника вручив мені грипса від обласного провідника до командування старшинської школи і сказав, що на час переходу вся відповідальність за групу курсантів покладається на «Лапайдуха». Дав нам зв'язок, і ми, молоді ентузіасти, патріоти й націоналісти, вирушили в дорогу здобувати і вдосконалювати свої військові знання, так необхідні у цей революційний і буремний час.
Перед нами відкрились нові сторінки підпільної роботи, перед нами була старшинська школа Української Повстанської Армії. Отже, вперед до перемоги!


6. СТАРШИНСЬКА ШКОЛА УПА «ОЛЕНІ» ім. ГЕРОЯ КРУТ ГРИГОРІЯ ПІПСЬКОГО
Була друга декада березня 1944 року. Весна поступово вступала в свої права. Сонце вдень пригрівало, а теплий вітерець підсушував землю, яка вже майже зовсім звільнилась від снігу. Пересуватися в терені стало набагато легше, бо майже всюди на дорогах були вже протоптані сухі стежки.
Група кандидатів у курсанти старшинської школи УПА, яка складалась із семи молодих хлопців: «Потурнака», «Сокола», «Вітрового», «Лапайдуха», «Ольжича», «Корнієнка» і «Коршуна», – покидала Львівський обласний тереновий Провід ОУН, який в ту пору був розташований в селі Підгородище, Бібрецького району Львівської області, і взяла курс на Карпати.
На той час головною нашою метою було вчасно потрапити на вишкіл до старшинської школи УПА, де б вона не знаходилась. Тереновий зв'язок ОУН повинен був вести нас на призначене місце, до цієї школи, яка знаходилась у Карпатах. Головним було зараз не загубити дорогою даний нам зв'язок. Ми мали з собою рекомендаційний лист Львівського Обласного Проводу ОУН, який відкривав нам зелене світло протягом всієї дороги. Більшу частину дороги ми їхали підводами і тільки там, де був небезпечний терен, ми мусили пробиратися пішки.
Не хочу описувати нашого маршруту тому, що нині вже не можу пригадати, через які села ми проходили, ані того, як працював підпільний зв'язок, по якому треба було йти. Можу тільки сказати, що зв'язок працював не гірше, а місцями, можливо, і краще, як у Золочівщині чи Бродівщині, про який я вже згадував раніше. Чим ближче підходили ми до Дністра, тим більше німецького війська – фронтових частин – траплялося на нашому шляху. Але ми ними не дуже переймалися, тому, що вони в той час були зайняті своїми фронтовими проблемами, нікого не зачіпали, а ночами їх зовсім не було видно.
Цей пожвавлений рух німецьких військових частин свідчив про те, що ми наближаємось до фронтової лінії, підтверджував чутки, що фронт зупинився у районі Бродів, і тому треба було поспішати, щоб нас не захопили більшовики. На жаль, ми майже зовсім не орієнтувалися в міжнародній обстановці, також мало думали про сам фронт. Переживали тільки, щоб фронт не перешкодив нам встигнути у старшинську школу на вишкіл. Тому робили все можливе, щоб якнайшвидше просуватися в терені. Ми тоді повністю покладались на наш Провід ОУН, ЦІЛКОМ йому довіряли. Тому, напевно, мало читали преси, мало аналізували ситуацію.
Порівнюючи своє положення командира відділу УНСи і теперішнє моє становище командира претендентів на курсантів старшинської школи УПА, я з полегшенням думав, наскільки воно легше; я можу хоч деякий час нічим не турбуватися, не думати, що мені робити далі. Думав за нас тереновий зв'язок, який вів нас від села до села. Я спокійно спав. Однак, постійно під час нашого відпочинку хто-небудь із нас стояв на стійці, навіть тоді, коли довкола було спокійно і близько не чути було ворога. Чергували ми на стійці по черзі.
По дорозі не обійшлося без пригод. Одна із них сталася з німецьким обозом, який зупинився в тому селі, де якраз були ми. Пам'ятаю, що прийшли до мене «Вітровий» та «Потурнак» просити дозволу, щоб «перевірити» німецькі вантажні машини. Я не хотів на це погодитися, бо перед нами тоді стояло інше, більш важливе завдання, тому подумав, що не варто ризикувати життям, коли без цього можна обійтися. Але мої друзі так настоювали, що мені довелося вкінці дати дозвіл. Сам не брав участі в цій акції. «Вітровий» і «Потурнак» твердили, що тут немає жодного ризику. Вони планували цю акцію разом з місцевою тереновою сіткою ОУН, тому були впевнені в успішному її проведенні. Недалеко, на одному подвір'ї, стояли дві німецькі вантажні машини, накриті брезентом, а німці спали в хаті.
На цю, якщо можна так сказати, «операцію» добровільно пішли «Вітровий», «Потурнак», «Сокіл» і «Корнієнко». Приблизно через півтори-дві години повернулися учасники акції, навантажені всячиною. Два німецькі кріси з патронами до них, забрані з автомашини, віддали місцевим хлопцям, які підказали їм це діло. Нам у даному випадку зброя не була потрібна. Були там також три пари нових німецьких військових черевиків, пара чобіт, декілька коців тощо. Багато речей із машин забрали місцеві сільські хлопці.
Стрільці розповідали згодом, що, коли вони підійшли до німецьких машин, один з них, «Корнієнко», який стояв на варті, націлившись на вікно і двері, де спали німці, спостерігав за ними, готовий при потребі стріляти. Всі інші разом з місцевими хлопцями залізли під брезент і викидали звідти все, що потрапляло під руки. Це тривало недовго. «Корнієнко» запевняв нас опісля, що він виразно бачив фізіономію німецького солдата, який через вікно виглядав з хати на подвір'я, де стояли їхні машини, але, побачивши його, тобто «Корнієнка», з крісом, націленим на вікно, сховався і більше не показувався. Я в це не дуже вірив, але принесені трофеї самі за себе говорили: операція пройшла успішно.
Дністер ми переходили десь біля села Журавенка. Коли ми затрималися в одному селі (не пам'ятаю тепер у якому), підійшов до мене «Вітровий» з підрайоновим теренової сітки ОУН. Вони просили дозволу піти разом з місцевими хлопцями на пошуки одного місцевого сільського поляка-фольксдойчера, який ходить із зброєю і наробив уже багато лиха в селі. Він має велику підтримку німецької влади, тому не боїться тут нікого і надіється, що його «витівки» пройдуть безкарно. Отже, при нашій допомозі, вони хочуть його провчити. А тому, що наш «Вітровий» одягнений у форму німецького офіцера, тим більше все повинно пройти без ускладнень. Після деякої дискусії, я дав згоду на ту операцію. Крім «Вітрового», від нас пішов «Сокіл». Знайшли цього фольксдойчера, який, побачивши німецького офіцера, не підозрюючи підступу, легко здався в руки хлопців. Відібравши від нього револьвер, який перейшов до «Вітрового», дали йому кілька гарячих нижче пояса з попередженням. Фольксдойчер обіцяв у майбутньому вести себе як належить. Не знаю, що було з ним далі, бо в селі ми довго не затримувалися. Щоб нам якось віддячити, задоволений операцією підрайоновий приніс нам гарних, смачних і соковитих яблук і горіхів. Ми дивувалися, що в такий час, у березні місяці, збереглися у нього яблука. Від таких подарунків ми, звичайно, не відмовились.
Не доходячи до залізниці Стрий-Станіслав (нині Івано-Франківськ) у районі села Тяпче, попереджені зв'язковим, ми прийняли всі необхідні заходи, щоб обережно перейти колію, яку охороняли німці. В це село ми не заходили, а пройшли понад краєм села і, знову обережно перейшовши автостраду Болехів-Долина, над ранком прийшли в село Княжолуки. Тут виділили нам хату на самому краю села, недалеко річки Свіча. Ми йшли тільки ночами, так щоб ранком бути вже у безпечному місці.
В Княжолуках ми пробули два дні. Тут починалися гори Карпати. Відпочивши від важкої дороги, десь біля обіду, ховаючись у кущах лозини, ми пробралися до річки і, хоча вода була холодною, помились. Навпроти нас за річкою Свічею на високій горі виднівся Гошівський монастир. Милуючись величавою, захоплюючою панорамою, ми довго стояли над річкою. Дуже хотілося перейти її босими ногами і піднятися крутим схилом гори, щоб оглянути славний старовинний монастир, про який я багато чув. Але ми не мали на це права і, хоч місцеві хлопці пропонували провести нас туди таємними стежками, ми не погодилися йти. Гори ще були покриті снігом.
Не пригадую точно, де і в якому місці своєї мандрівки до нашого скромного відділу майбутніх курсантів старшинської школи приєднався ще один кандидат у курсанти «Бурко», родом із Галича. Це був освічений, інтелігентний міський хлопець, студент якогось Львівського інституту. Тепер нас вже було вісім чоловік.
По дорозі я подружився з «Бурком» і «Ольжичем», також студентом. «Ольжич»–Хмара вчився у технічному вузі, але мріяв про університет, тому що його більше цікавили гуманітарні науки. На жаль, німецька окупаційна влада не дозволила відкрити у Львові університет, тому «Ольжич» змушений був піти у технічний, правдоподібно, технологічний ВУЗ по вул. Булярда, де нині розташована консерваторія. Не було між нами також розходжень у переконанні, що в першу чергу ми мусимо здобути свою державу, а тоді, коли залишимося живі, підемо дальше вчитися туди, куди хто захоче. Про військову кар'єру ніхто з них не мріяв. Але нині взяли зброю в руки, бо вважали, що обов'язком усіх патріотів-націоналістів є використати сприятливу міжнародну ситуацію і вибороти для України незалежність, тому і подалися в Карпати здобувати відповідні військові знання. Я був радий, що знайшов нових друзів-однодумців. На жаль, їм не судилося дочекатися до здійснення своїх мрій. До мене дійшли слухи, що вони обидва загинули у нерівній боротьбі з переважаючими ворожими силами більшовиків. Вічна їм пам'ять!
З Княжолуки ми підводами поїхали гірськими вже дорогами, перетнувши знову річку Свічу, через село Церківну і заїхали у невеличке гірське село Лужки. Тут від зв'язкових ми довідались, що старшинська школа УПА «Олені» знаходиться вже недалеко, на схилах гори Магура. Дальше за Магурою аж до Закарпаття сіл більше не було.
У Лужках ми зробили привал і пробули там два дні. За цей час добре відпочили. В горах люди вже звикли до повстанців, приймали нас дуже гостинно, може навіть краще, як на долах. Розмістили нас у трьох хатах. Хати були дерев'яні, блищали чистотою. В їх будові відчувався, новий для нас, бойківський стиль. Багато в них було різьблених речей. У цьому селі я вперше побачив курну хату, яка стояла поблизу тої, в якій я ночував. В горах стрільці ходили по селі, не ховаючись. Горяни говорили, що деякі з них (взагалі) не бачили на очі німців, їх в Лужках ще не було. Тому, щоб подивитися на курну хату, ми йшли вдень, не ховаючись. Про такі хати я читав в літературі, але не сприймав цього по-справжньому, тому що не бачив їх в натурі. І тепер враження, яке я виніс, побувши в, такій хаті і побачивши все на власні очі, не було надто приємним. Дим з печі, яка не мала комина, стелився попід стелею і виходив через отвір у стіні до сіней, а вже звідти на стрих (горище), а далі через стріху на простір, у повітря. Стеля і верхня частина стін, немовби під лінійку, горизонтально, відмежована від нижньої, побіленої вапном частини, були чорні і задимлені. В хаті завжди панували сутінки, бо через малі шибки невеличкого віконця до хати зазирало дуже мало світла.
Побачивши це, ми прийшли до спільної думки, що, виборовши собі державну незалежність, зробимо все, щоб у нашій українській державі курні хати існували тільки як музейні експонати, а наші люди, щоб жили в нових, просторих домівках з усіма можливими вигодами. Нашими планами ми поділились з господарем цієї курної хати, який, як нам здавалось, був вдячний за наші прогнози, але, напевно, в душі не дуже вірив у їх реальність. Він був набагато старший від нас, пам'ятав ще австрійські часи, пережив не одну окупаційну владу, тому більш реально дивився на такі справи.
В Карпатах, як я вже згадував, люди ходили зі зброєю не ховаючись. За перших «совітів», як нам розповідали люди, тут не було колгоспів. Це для нас звучало якось незвично, дивно, але ми вірили в це, що в Карпатах діють свої неписані закони.
Переходячи цими теренами по зв'язку від села до села, я зауважив, що майже всюди нас дуже приязно зустрічають сільські дівчата, вони любили з нами поговорити, пожартувати, посміятися. Тут наш «Бурко», лиш один з нас міський хлопець, як мені здавалось, не ловив гав. Він часто кудись пропадав на довгі години. Відтак хвалився своїми «перемогами», у що я не хотів вірити, але з приємністю і з деякою завистю слухав його розповіді. А потім подумав: кожен з нас може говорити, що йому подобається, і хвалитися скільки хоче, не дивлячись на те, чи хто повірить, чи ні нашим балачкам.
Нас повідомили, що дальше в гори дороги немає, підводами нам не проїхати і треба буде йти пішки. Ми не мали нічого проти того, лиш би не сидіти на місці. Отже, ранком, відкрито вирушили в дальшу дорогу. На наше здивування, зв'язкові дали нам малі сани, запряжені невеликим коником. Нам пояснили, що вони призначені для наших речей, бо йти через таку високу гору, яка простягається перед нами, де немає нормальної дороги, з вантажем по засніженому крутому схилу гори, нам без звички, не під силу. За це ми були їм вдячні, хоч не дуже вірили, що не зможемо самі з вантажем піднятися на будь-яку вершину. Поклали свої наплечники на санчата, а самі пішли пішки.
Дійсно, підніматися на гору було важко. А кінь тягнув свої навантажені невеликі санчата, як нам здавалося, досить легко. Ми то піднімалися на гору, то спускалися вниз. Деякі надто стрімкі відтинки підйому були важкі і, як нам здавалось, дуже довгі.
Десь пополудні, не зупиняючись на відпочинок, зморені, ми нарешті ледве дотягнулись до перевалу. Але відразу забули про втому. Нас зачарував вид, який ми побачили з вершин гори. Дійсно, таку неповторну красу можна побачити лише в Карпатах. Перед нами простягались покриті лісами гори й полонини, що відпочивали ще під снігом. У долинах, звідкіля ми прийшли, весна вступала вже у свої права, а тут, в горах, зима ще не відступала. Все тут було неначе закутане білою пуховою ковдрою. Нам хотілося тут стояти, милуватися неповторною красою природи наших рідних Карпат. Але через декілька хвилин ми відчули холод. Піднімаючись на перевал ми дуже зігрілись, спітніли, а тут гуляв холодний різкий і в'їдливий вітер. Він піднімав хмари снігу і крутив ними в різні боки. Тому ми були змушені йти далі. Тепер нам треба було спуститися з гори вниз, де виднілось порозкидане по схилах гір і на відносно рівнинній долині село Бряза, нині перейменоване на Козаківку.
Спускатися з гори, як нам здавалось, було легше, і ми, хоч нам це було не дуже до вподоби, мусили забрати свої наплечники з саней, які мали вертатись назад. Так з наплечниками за плечима і зі зброєю в руках ми один за одним почали спускатися вниз за зв'язковим, який був з села Лужки. Сам спуск, а був він також крутий, нас вимучив, бо ми, жителі долин, не звичні ходити по таких крутих та ще й засніжених горах, швидко втомлялись, незалежно від того, чи піднімалися, чи спускались.
До села Бряза ми прибули вже під вечір. Тут також, не маскуючись, зайшли до якоїсь хати, у якій ми чекали недовго. Нас розмістили на нічліг у дві сусідні хати. Втомлені незвичною для нас дорогою, відразу після вечері лягли спати. Стійки ми не виставляли, бо, як нас запевняли, тут нема нам чого боятися. Ми були задоволені таким становищем, бо ніхто з нас без особливої потреби не хотів мерзнути на морозі.
Ми вже знали, що залишився ще тільки один перехід до мети нашої мандрівки, до місця нашого призначення на схилі гори Магура. Тому ще звечора домовились якнайраніше вирушити в дорогу. Сама назва гори Магура викликала у нас приємні асоціації, манила до себе, тому нам не терпілось якнайшвидше туди потрапити, хоч ніхто з нас не знав, що нас там, на схилах тої привабливої гори, чекає.
Ранком відразу після сніданку ми зібралися в дорогу. Кожному з нас дали на дорогу сухий пайок, кусень хліба, добрий шматок вудженого сала, перерослого смужками м'яса, щоб по дорозі ми могли підкріпитись. Через село і дальше в гори йшла вузькоколійка, і тут за селом стояло кілька вагонеток. Зв'язковий запропонував нам взяти одну вагонетку, покласти на неї свої наплечники і рухати її перед собою вверх у гори. Так буде нам легше йти. Вузькоколійкою ми зможемо доїхати майже до самого табору школи. А там вже недалеко пройти до самої школи. Так практикували постачальники, які возили харчі і все, що було потрібне в табір. Тут ми довідались, що старшинська школа УПА носить назву «Олені». Отже, ми йдемо на перший збір «Оленів» у Карпати.
Так, по черзі, то по двоє, то по троє, а то й по четверо, сунучи вагонетку перед собою під гору, ми з кожним кроком наближались до місця призначення. А йти було куди. Кілометр за кілометром, все під гору, ми майже не відпочивали, продовжуючи підніматися вище і вище. Десь через 7-8 кілометрів від села Бряза ми побачили на правому боці нашої вузькоколійки кілька хат і недалеко від них на лівому боці на невеликій галявині серед лісу кілька двоповерхових будинків. Добре розглянути їх тоді через смугу дерев нам не вдалося. Але я запам'ятав, що це була лісничівка Бесарабка, яка відігравала у майбутньому немаловажну роль для старшинської школи УПА «Олені» імені героя Крут Григорія Піпського першого набору.
Минувши Бесарабку, ми рушили далі. Ще через 5-6 кілометрів нас зупинила військова застава, що стояла над самою залізницею на горбочку, з якого добре і далеко можна було оглянути терен, особливо вузькоколійку, котрою ми піднімалися в гори. Ми знали теренову кличку, і нас без затримки пропустили, але заставники не втрималися від репліки на нашу адресу. «Їдуть «салаги», буде нове поповнення». Зв'язковий нам пояснив, що старшинську школу «Олені» охороняють бойові сотні УПА, щоб не відривати курсантів від навчання, і ця застава не з курсантів, а з бойової сотні.
Минувши заставу, не реагуючи на їх репліку, яка здалася нам образливою, ми, дальше сунучи вагонетку догори, виїхали на досить велику і відносно рівну галявину. По одному боці галявини лежали колоди дерев, які, напевно, не встигли відправити вузькоколійкою вниз за призначенням. Тут ми зупинились. Далі треба було вже йти направо від колії. Ми закріпили вагонетку, щоб вона сама не покотилася вниз. Забрали свої наплечники і добре протоптаною в снігу дорогою почали підніматись густим лісом під гору. Відразу, як тільки ми піднялися на перший не дуже високий горб, побачили розгалуження протоптаних по снігу доріг. Тут також стояла застава з кулеметом. Ми пішли вліво. Як пізніше ми довідались, дорога направо вела до наших харчових складів. Це були великі замасковані склади, і курсанти час від часу ходили туди за харчами, переважно тоді, коли не було під руками обслуговуючого персоналу.
Приблизно через два кілометри, піднімаючись весь час під гору, ми побачили, нарешті, наш довгоочікуваний, вимріяний табір. Тут також стояла застава вже із самих курсантів. Вони нас зупинили. Були цікаві, хто мандрує до них. Серед них я пізнав знайомого студента Львівської Політехніки, якого знав тільки з виду. Ми зраділи нашій зустрічі і, хоч в інституті майже не говорили між собою, привітались і обнялися, як близькі друзі. Він розповів нам дещо про школу. З великою групою студентів львівських інститутів прибув він сюди вже два тижні тому. Командний і вишкільний склад школи на чолі з командиром «Полем» прибув також приблизно в той час. Отже, ми не дуже відстали з того часу, коли я зустрів школу «Поля» в селі Грабина під час їх переходу з Волині в Карпати. «Все тут добре, гарно, крім одного, – продовжував розповідати знайомий, колишній студент, – тут постійно відчувається голод, хоч годують дуже добре і харчів дають багато. Зрештою, – - сказав, – самі побачите, ви вже на місці, в таборі».
Нас пропустили, і через декілька хвилин ми вже були в таборі. Тут знову нас, як новобранців, обступила ціла група курсантів, які після тяжких цілоденних занять відпочивали. Серед них я також знайшов багато знайомих студентів. Вони порадили мені в першу чергу сховати револьвер, який побачили в мене за поясом у кобурі, бо його від мене заберуть при реєстрації і, важко сказати, чи коли-небудь його віддадуть, хоч обіцяють все, що забирають, віддати після закінчення вишколу. «Ольжичу» сказали, що заберуть його фінку «ППШ», а на зміну дадуть кріс. «Ольжич», не розібравшись у ситуації, сказав, що своєї фінки не віддасть, він її сам особисто здобув у бою, і ніхто не має права забрати її від нього.
Я відразу відчепив револьвер «ТТ» і разом з кобурою віддав одному із своїх друзів-студентів, домовившись, що він його мені поверне відразу після нашої реєстрації.
Мене завезли у штаб школи, де я віддав черговому наш рекомендаційний лист-грипс від Львівського Обласного Проводу ОУН. Черговий штабу, не піднімаючись з місця, взяв грипса, відповів на моє вітання – «Героям Слава!», розпечатав листа і почав читати. Що там було написано, я не знаю, але черговий піднявся з крісла, вірніше, з лавки, привітався зі мною, стискаючи мені руку, і сказав, що радий такому поповненню. Почався допит, хто я, звідкіля, яка освіта, чи знайомий з військовою справою тощо. Всі мої відповіді він записував. Записав також реєстраційний номер моєї десятизарядки, кількість запасних магазинів і кількість патронів від нього. Запитав також, чи не маю револьвера. Я відповів, що при собі не маю. Він якось не звернув уваги на мою відповідь і записав, що в мене револьвера немає. Якщо б тоді запитали, де він, то напевно, я сказав би правду і залишився б без нього. Мене запитав черговий, чи не хочу бути тут, на вишколі, ройовим, враховуючи вже мій досвід у військовій справі. Я відмовився від такої пропозиції. Хотів пройти вишкіл простим стрільцем. Мене зарахували у перший рій «Голуба», першої чоти «Вікторії», першої сотні «Чмелика». На другий день я мав пройти медичний огляд. Якщо медична служба визнає мене здоровим, то тоді стану повноцінним курсантом, – пояснив мені черговий.
Після мене всі хлопці по черзі заходили у штаб і реєструвались. Один з хлопців, «Коршун», який прибув з нами, з Червонограда, вказав мені вже після реєстрації, що йому тут не подобається. Він зробив помилку, що згодився йти сюди. Тепер зробить усе, щоб його звідси відпустили. Завтра на лікарському огляді він щось придумає. Його заява була для мене неприємною несподіванкою, дуже здивувала і вразила. Дорогою він такого не говорив, а вів себе так, як і всі ми, а тепер зустрів знайомих, які сказали йому, що тут сильна муштра, сувора дисципліна, а їсти дають мало. Він від природи маловитривалий, такого фізичного навантаження, при слабому харчуванні, може не витримати. Щоб у майбутньому не було непорозумінь, краще тепер, поки ще не зарахований до школи, офіційно відійти. «Коршун» був на декілька років старший від мене.
Нас порозводили по своїх сотнях, чотах і роях. Я, «Ольжич» і «Бурко» потрапили у першу сотню, тільки в різні чоти. Всі інші були призначені у другу сотню «Коника».
Цього вечора ми вечеряли вже зі своїми роями. На вечерю дали 750 грамів (черпак) густої, наполовину з м'ясом юшки. Тої порції і доброго шматка хліба мені цілком вистачило.
На другий день усі курсанти пішли, як звичайно, на заняття, а ми залишились і пройшли ретельний лікарський огляд. Мене майже не оглядали, але я мусив зовсім роздягнутися. На запитання, чи я здоровий, чи на щось не скаржуся, я відповів, що здоровий і в житті ніколи не хворів: У санітарній частині були три лікарі, всі «сини Мойсея». Вони також мали псевдоніми, як підпільники: «Максимович», «Кум» і «Вовк». Після моєї відповіді вони звеліли мені одягатися, і тепер я став повноцінним курсантом. У такий спосіб всі наші хлопці, що прибули зі мною, пройшли медичний огляд, і всіх, крім одного «Коршуна», зарахували курсантами. «Коршун», як мені здавалось, прикинувся хворим, понавигадував собі якісь хвороби, але хто знає, можливо, дійсно був хворий. Тоді мені здавалося, що коли я здоровий і не хворію, то всі повинні бути такими ж, як і я. Тільки на третій чи на четвертий день «Коршуна» визнали хворим і пнільнили, як непридатного до військової служби. Він дуже радів з цього, не зволікаючи, попрощався і покинув нас назавжди. Я про нього не чув більше.
Після реєстрації «Потурнак» розповів мені, що змінив свій псевдонім на «Буревій». Йому не сподобалось, що там у реєстраційну книжку чи зошит записували всі дані про курсанта, тому він трохи змінив своє прізвище на Захордуйко, а місце народження назвав Пігірці. Це, сказав, він зробив з конспіративних міркувань, бо ці документи можуть потрапити в руки ворога, тоді пропадеш, не відмовишся від своїх дій. Отже, «Потурнака» не стало, появився «Буревій».
Що являє собою табір школи? Як я вже згадував, до табору лісом вела вузька, протоптана в снігу доріжка, якою, напевно, раніше лісоруби звозили зрубані дерева до вузькоколійки і відправляли їх вниз. Перед будинком штабу був майданчик шириною 15-20 метрів. Він простягався вздовж доріжки на 30-40 метрів. Майдан не був рівний, а трохи похилий. Коли будували табір, то вирубали дерева на побудову колиб. На цьому майдані легко можна було вишикувати всіх курсантів для різних відправ. Цим майданчиком закінчувалась доріжка. Дальше бігли через ліс стежки в різних напрямах. Штаб школи знаходився прямо над тою доріжкою-майданом. Це був звичайний дерев'яний будинок у бойківському стилі, побудований з неотесаних колод, з невеликою верандою перед входом. Вона служила також трибуною для виступів. Щоб потрапити на веранду, треба було піднятись чотирьома східцями, також зробленими з дерев'яних колод. Перед входом майорів синьо-жовтий прапор.
За весь час мого перебування в таборі, я був у штабі всього два рази. Перший раз, коли тільки прибув у школу і проходив реєстрацію, другий – перед відходом школи зі схилу гори Магура і перенесенням її на лісничівку Бесарабку.
У великому залі стояло кільканадцять ліжок – прич для командного складу. Відразу біля вхідних дверей зліва стояв саморобний невеликий столик і кілька табуреток. Було також одне чи два крісла. Під протилежною стіною стояв ще один стіл. У кожній стіні було невелике вікно. Всі ліжка, які стояли у три ряди, були акуратно застелені. На другому столі стояв дзбанок і дві склянки. На стінах висіли портрети Є.Коновальця, С.Бандери і Т.Шевченка, прикрашені вишитими рушниками. На центральному місці стіни висів хрест, тризуб і два прапори – синьо-жовтий і червоно-чорний.
Нижче штабу, на схилі гори, стояли колиби. Вони були досить великі. У кожній з них була розміщена одна чота. У трьох колибах перебували три чоти першої сотні «Чмелика». Недалеко, в глибині лісу, стояли ще дві такі великі колиби, в яких розмістились дві чоти другої сотні «Коника». Третя чота розмістилась на протилежному березі потічка, що протікав через табір, розділяючи його на дві частини. Через потічок був побудований місток із трьох смерекових колод з поруччям з одного боку. Цей місток був розрахований на той час, коли в горах падають дощі і вода в потічку так прибуває, що не можна вже через нього перескочити. В колибі за потічком перебувало багато моїх друзів – студентів, до яких часто заходив.
Там, крім колиби чоти «Коника», стояв будиночок, подібний до будівлі штабу, де мала своє приміщення табірна лікарня. Я був там тільки один раз, коли відвідував хворого брата «Буревія», що пролежав там два чи три дні. В лікарні було відносно чисто, просторо. В окремій кімнатці проживали лікарі і весь медичний персонал. У більшому відділенні лікарні були стаціонарні ліжка-причі, на яких лежали хворі. На лівому боці потічка, недалеко від колиб першої сотні, стояла кухня, В тому самому будинку була кладовка і кімната для кухонної обслуги. На території школи вирубувались дерева тільки там, де будувались колиби чи інші приміщення. Решта дерев залишалась для маскування табору від небажаного ока. На будову дерева не жаліли. Кожна колиба мала форму трикутника, з основою біля шести метрів. У довжину колиба сягала 18-20 м. Дах гострим кутом піднімався вгору приблизно на 3 м, а його боки опускались аж до землі. Дах був застелений шаром землі і смерековими гілками, щоб не протікало під час дощів. Посередині колиби простягався коридор шириною 2 м, який ділив її на дві спальні. В одній колибі розміщалась повністю одна чота, себто 45-50 чоловік. Кожна так звана спальня відгороджувалась від коридорчика колодами, а долівка була встелена смерековими гілками і покрита коцами, на яких, як на матраці, спали курсанти. Укривалися теж коцами. Взуття кожен ставив проти своєї постелі в коридорі, відразу за колодою. Кріса клали в головах біля своїх наплечників. Посередині колиби стояла залізна бочка, перероблена на пічку, яка опалювалась дровами і давала тепло тільки тоді, коли в ній палили. Тому цілу ніч черговий підтримував тут вогонь. Труба від пічки виходила назовні через вершину покрівлі і була замаскована смерековим гіллям. У колибі світилась нафтова лампа, яка давала так мало світла, що при ньому важко було читати. Коли всі лягли спати, а спали щільно один біля одного, щоб не мерзнути, лампи не гасили зовсім, а зменшували її полум'я до мінімуму, щоб при потребі, наприклад, під час тривоги, відразу зробити світло яснішим. Біля кожної колиби цілу ніч вартував стрілець-курсант, який, відповідно до обстановки, мав діяти згідно з інструкцією.
Табір охоронявся з усіх боків. Перша застава, що складалася з чотирьох чоловік з кулеметом, стояла відразу там, де починалася дорога біля вузькоколійки, яка тягнулась аж до табору. На невисокому горбочку було споруджене і замасковане гніздо кулемета, звідкіля можна було спостерігати підхід до табору від села Брязи і лісничівки Бесарабка, а також продовження дороги в гори. Друге місце круглодобового поста знаходилося нижче табору на 200-250 м у бік вузькоколійки, яка в той час дальше в горах була розібрана, але стійковий мав завдання стежити за нею і за всією місцевістю. Тут також було викопане гніздо для двох чоловік, глибиною близько метра. Для того, щоб краще було видно підходи до табору, позрубували деякі гілляки з дерев, які заслоняли кругозір. Третя точка була за 150-200 м від потічка, де знаходилась чота другої сотні «Коника». На цій точці мені ніколи не доводилося чергувати (вартувати). Четверта застава стояла 150-200 метрів вище на схилі гори Магура. Вона була добре замаскована на краю досить великої поляни. За весь час перебування в таборі я лиш один раз чергував у цій точці. Крім того, на самій вершині гори Магура була невеличка будка, де круглодобово стояв пост із трьох чоловік. Цей пост у нас називали «на чатах». Там довго лежав сніг, який навіть у червні не танув.
Взагалі охороною табору займалися бойові сотні УПА, щоб дати можливість курсантам вчитися. Коли я прибув у табір, охороною школи займалась бойова сотня «Ясьміна». Крім того, деякі чоти куреня «Різуна» постійно рейдували навколо гори Магура, оберігаючи наш табір від різних несподіванок з боку ворогів. Як видно, командування УПА піклувалось, дбайливо ставилося до майбутніх старшин, давало їм усі можливості спокійно проводити заняття, покладало на курсантів великі надії.
Перша ніч у колибі пролетіла дуже швидко. Холоду я не відчував, бо ми спали щільно один до одного, одним коцом накривалися по 2-3 курсанти. Замість подушок під голову клали наплечники. Все це нас усіх влаштовувало, і я ніколи не чув від кого-небудь нарікань на брак комфорту. Мені навіть у голову не приходило надіятись на те, що тут, у школі, в Карпатах, могло бути інакше, краще. Кожен, хто сюди прийшов, знав, на що йде. І все ж між курсантами були незадоволені. Після виснажливих цілоденних занять на чистому гірському повітрі дуже хотілося їсти. І хоч всі розуміли, що в таких умовах ми отримували і так багато висококалорійних харчів, однак декому цього не вистачало.
Я відчув голод тільки через декілька днів, після виснажливих, непосильних занять і форсованих інтенсивних маршів по горах. Але напівголодному було легше рухатись. Годували нас три рази в день, як я вже згадував, 750-грамовим черпаком густої, наполовину з м'ясом, юшки, в якій ложка могла стояти. Хліб також давали три рази на день.
Були курсанти, які ходили на кухню за добавкою. Командування не рекомендувало це робити. Нам говорили, що калорій дають стільки, скільки потрібно для організму, враховуючи інтенсивне навантаження. Я не ходив на кухню за добавкою, хоч майже весь час відчував голод, але почував себе здоровим, сильним, готовим до будь-яких випробувань. Удосвіта збудили нас на ранню зорю. Всі ми позривалися зі своїх «ліжок» і бігли на майданчик перед своєю колибою, де займалися короткою руханкою – зарядкою. Відтак кожен з милом і рушником біг до потічка, щоб, роздягнувшись до пояса, помитись холодною, як лід, гірською водою. Дехто цю крижану воду набирав у посудину і обливався нею. Я також у цьому не відставав, тому на вишколі ні разу не хворів. Після вмивання знову бігом вертались, щоб одягнутись, застелити свої «ліжка». Відтак строєм ішли на сніданок. Хліба давали по 0,5 кг. Спочатку я не міг з'їдати всього, що нам давали, але вже через 3-4 дні почав відчувати голод. Всього, що нам давали, здавалось мало, постійно відчувався напівголод, і організм вимагав більше харчів, більше калорій, особливо більше хліба. Але кожен знав, що напівголодному легше бігати, пересуватись по горах, вчитися і навіть думати. Мало хто з нас тоді нарікав на харчування, але не відмовився б від додаткової пайки. Однак ми розуміли, що так далеко в гори нелегко завозити харчі, їх привозили до табору переважно вузькоколійними вагонетками, які тягнули коні, а як не було коней, то їх догори пхали хлопці. Спочатку нас, курсантів, до цього не залучали. Худобу заганяли до табору живу, і тут її різали. Між обслугою кухні були спеціалісти, які легко справлялися з тою роботою. Цілі туші корів, волів постійно висіли на шнурах.
Часом, коли бракувало людей з обслуги, за харчами, за хлібом ішли курсанти і з вагонеток заносили це все в табір. Хліб для нас пекли в селі Бряза і також вагонетками щоденно, а деколи через день возили в табір.
Після сніданку сотні маршем ішли лісовою доріжкою в бік вузькоколійки, де була поляна, про яку я вже згадував. Тут майже щоденно до обіду проходили наші заняття. На теоретичних заняттях всі ми, курсанти першої і другої сотні, сідали на колоди, яких тут було багато, і разом слухали лекції викладачів. Хто хотів, міг їх конспектувати. Це робили не всі, бо не всі мали чим і на чому писати. Але вже в колибі ці конспекти один з курсантів читав, а всі, повторюючи за ним, вивчали заданий матеріал.
Практичні заняття велись окремо сотнями, а часом і чотами, залежно під теми. Чотами часто штурмували різні гори, яких тут не бракувало. Це були найважчі заняття, бо «висмоктували» у кожного з нас всі соки. Але вже після занять, кожен був щасливий, що пройшов ще один день, і тепер ділилися між собою своїми враженнями. Мій чотовий Вікторія», колишній підстаршина українського легіону «Нахтігаль», часто вибирав найстрімкіші схили гір, по яких дійсно вибратися наверх зі зброєю було нелегко, але ми з цим мусили примиритися – розуміли, що так треба. «Вікторія» не раз говорив: «Тяжко в науці-муштрі, легше буде в бою». Чотовий був добре виспортований, не жалів себе. Не раз у нього піт струмками стікав по обличчі, а він не залишав інтенсивної муштри, своїм прикладом показував нам, як треба діяти, і ми, не дивлячись на велику втому, мовчки продовжували заняття. Були вдячні, що Бог нам дав такого чотового.
Ми штурмували гори не тільки окремими чотами, але й сотнями. Такі штурми, не дивлячись на те, що вони втомлювали, ми любили. сотенний «Чмелик» був середнього росту, повний, з великим животиком, але, коли ми штурмували гори, він ніколи не відставав під молодих курсантів і одним із перших досягав вершин. Це нам, молодим, додавало сили, підбадьорювало нас. Глянувши на статуру «Чмелика», ніхто не сказав би, що в нього стільки енергії, спритності, витривалості й оптимізму. Ми всі любили і поважали свого сотенного «Чмелика», який у польській армії був офіцером, і часто називали його «солдафоном».
«Коник» – сотенний другої сотні – був стрункий, рудуватий, міцно збудований. У нього все, за що тільки взявся, справно виходило. Курсанти його любили і поважали. Він був більш доступний, ніж «Чмелик». Завжди підтягнутий, акуратний, усміхнений.
Так, день у день, погода чи непогода, дощ чи сніг, сонце чи сльота, ми виходили з табору на навчання. Наші командири вимагали від нас суворої дисципліни і чіткого виконання всіх наказів. Якщо під час навчання у нас щось не виходило добре, ми мусили повторювати це стільки разів, поки все не було зроблене так, як від нас цього вимагали. Коли не було занять, весь командний склад школи ставився до курсантів, як до рівних.
Командиром старшинської школи УПА «Олені» був поручник (відтак майор) «Поль» – Федір Польовий, родом із Здолбунова Рівненської області, випускник польської старшинської школи. Був діячем ОУН, а після розколу в організації – діячем ОУНм і, як член цієї організації, брав участь у похідних групах на придніпрянську Україну. За джерелами ОУНм, за дорученням Олега Ольжича, він вступив до УПА на Волині літом 1943 р. В УПА він був скерований до старшинської школи «Дружинники» під командою полковника Леоніда Ступницького-«Гончаренка», шефа ГВШ УПА. Там спочатку був інструктором, а згодом командиром старшинської школи. Пізньої осені 1943 р. він перейшов з кістяком старшинської школи в Карпати (вважаю це неточністю, бо у лютому 1944 року, як й вже згадував раніше, я познайомився з ним у селі Грабина Олеського району, що на Львівщині; тоді вони прямували в Карпати), де продовжував командувати старшинською школою УПА (це був березень місяць 1944 р.), що прийняла новий криптонім «Олені». В 1944р. ця школа дала два випуски старшин УПА. Загинув у бою з військами НКВД біля села Липа, що на Болехівщині; 15 жовтня 1944 р. (див. «Літопис УПА», том 15, сторінка 176). Йому безпосередньо підпорядковувалися командири сотень «Чмелик» і «Коник», старший буньчужний «Нанашко», начальник штабу, він же шеф інструкторів сотник «Боровий» - Василь Брилевський (пізніше майор, шеф штабу УПА-Захід, загинув 19 червня 1945 р.), санітарна частина – лікарі «Дон», «Максимович», «Вовк» і «Кум» (всі сини Мойсея), а також його ад'ютант «Зміюка» – Володимир Вітовський.
Сотенному підпоручнику «Чмелику» підпорядковувалися: чотові «Вікторія» (перша чота), «Крук» (друга чота) і «Колчак» (третя чота).
Чотовому «Вікторії» підпорядковувались ройові «Голуб» (перший рій; де числився «Лапайдух»), «Роман» (другий рій), «Крилатий» (третій рій).
Сотенному хорунжому «Конику» підпорядковувались: чотовий «Щит» (перша чота, підпоручник, мій земляк, родом з села Переволочної Олеського району), чотовий хорунжий «Вороний» – Василь Левкович, якого Провід ОУН та УПА при кінці квітня 1944 р. призначив командиром Львівської Військової Округи, і його місце зайняв чотовий «Орел» (друга чота), чотовий «Антон» (третя чота). Не всіх ройових тепер пригадую. У кожному рою було 11-12 чоловік –- курсантів.
Ад'ютантові командира школи хорунжому «Зміюці» підпорядкувалися писар «Ярема», який зачитував своїм приємним голосом накази чи різні повідомлення, стоячи перед строєм на веранді будинку штабу. «Зміюка» розмовляв повільно, мляво, не виділявся особливою військовою виправкою. Не знав української військової термінології, часто вживав польську.
Шеф-інструкторові сотнику «Боровому» - Василю Брилевському (говорили серед курсантів, що він є членом Проводу ОУН і наглядає за діяльністю школи), підпорядковувалися всі інструктори-викладачі. Він досить часто виходив з курсантами на поляну, де проходили наші заняття, сідав на одну із колод і стежив за навчанням. У нього боліли ноги, був хворий на ревматизм і ходив з паличкою, а в дощову погоду майже не виходив з приміщення. В той час «Боровому» було приблизно 40 років.
Старшому буньчужному школи «Олені» «Нанашкові» були підпорядковані служба постачання, кухня, кравецька та шевська майстерні, шпиталь. Це був високий, енергійний, непосидючий чоловік віком 30-35 років. Майже весь час ходив з великою собакою, з яким також відправлявся в терен.
Інструктор-сотник «Береза» – Микола Симоненко раніше служив у рядах червоної армії, був науковим співробітником одного з інститутів Академії наук. «Береза», чорнявий, середнього росту, добре збудований, викладав у школі польову службу і партизанську тактику (див. «Літопис УПА», том 15, сторінка 189-190).
Інструктор - поручник «Степовий» трохи вище середнього росту, міцно збудований, блондин. Війна не дала йому можливості закінчити інститут в Ленінграді. У старшинській школі «Олені» викладав топографію та зв'язок.
Інструктор - поручник «Кацо», осетин по національності, служив у рядах червоної армії, потрапив у полон до німців. Відтак перейшов до УПА. Молодий, років 25-30, ходив переважно у вишитій сорочці, намагався говорити українською мовою. Любив рейдувати по горах, ніколи не виглядав втомленим. У школі викладав зброєзнавство.
Інструктор підпоручник «Щит», він-же чотовий першої чоти, другої сотні «Коника», родом з села Переволочна, Олеського району, виспортований чоловік років біля 30-ти.
Інструкторами були також капітан «Гамалія», поручник «Крутий», «Дон», «Клим». Не пригадую вже, хто з них що викладав. Усіх викладачів-інструкторів вже не пам'ятаю.
Правдоподібно, у квітні 1944 року головнокомандуючий УПА «Чупринка», присвоївши двом чотовим другої сотні «Коника», «Грому» і «Вороному» військові звання хорунжих, призначив їх командирами військових округів. «Грома» – Станіславської області «Говерля» і «Вороного» – Львівської області «Буг».
Саме призначення і відправка «Грома» і «Вороного» відбулися тихо, спокійно, без фанфар. Я про це довідався лише через кілька днів, коли зустрів брата «Буревія». Він сказав мені, що на місце «Вороного», який був його чотовим, призначили «Крука», а на місце «Грома» – нашого земляка з Переволочної – «Щита».
Ось так, без зайвого розголосу, два чотові із старшинської школи УПА, стали відразу хорунжими і командирами військових округів. «Грім» загинув у Карпатах смертю героя, а «Вороний», з ласки Божої, залишився живим і проживає нині в Червонограді.
Табір старшинської школи УПА «Олені» на схилах гори Магура часто інспектували високопоставлені чини з Проводу ОУН та УПА. Офіційно рідко коли говорили нам, хто до нас приїхав, а ми не офіційно через різні зв'язки з викладачами - інструкторами довідувалися дещо про них, але не все можна було довідатись про інспектуючих. Тоді нас збирали на табірному майдані перед будинком штабу і хтось з гостей звертався до нас із промовою.
Пригадую, як одного разу, коли перед нами виступав якийсь чоловік, один стрілець з другої чоти першої сотні, псевдоніма його вже не пригадую, сказав нам, що це виступає його вуйко, рідний брат мами, командир УПА-Захід «Шелест» – Василь Сидор з села Спасів на Сокальщині, він загинув 17 квітня 1949 року на саму Вербну неділю, у латинський Великдень, раннім ранком, над Лімницею біля села Ясень Перегінського району.
Часом приїздив до нас головнокомандуючий УПА «Тур». Тільки згодом я довідався, що це Роман Шухевич-Чупринка». Він часто виступав перед нами, але не з веранди штабного будинку, як це робила більшість, а ставав поряд з верандою на пеньок досить високо зрізаної ялиці, звідки його добре було видно, і всі його добре чули. Він був добрим оратором, і курсанти, особливо коли довідалися, хто він, любили його слухати. Ми йому вірили, і все, про що він говорив, сприймали без застережень. Взагалі, в той буремний час, ми прислухались до того, що нам говорили наші зверхники.
На початку вишколу нас майже не використовували для охорони табору, крім внутрішнього забезпечення. Це були стійки біля кожної колиби, біля штабу. І тільки тоді, коли ми в основному пройшли теоретичну частину вишколу, нас почали залучати до практичної роботи по охороні табору. Мені довелося тільки один раз стояти на посту при в'їзді на лісову доріжку біля вузькоколійки, що вела до нашого табору. Там було найцікавіше вартування, бо час від часу в табір проходив хтось чужий, нам невідомий. Тоді ми його затримували, перевіряли, чи знає кличку, говорили з ним, довідувалися всілякі новини тощо. Так швидше і цікавіше проходив час.
Не забуду, як, стоячи вночі на стійці нижче табору, звідки треба було стежити за стрімким спуском в долину гори Магура, що простягався вздовж вузькоколійки і зникав за сусідньою горою, ми з напарником так захотіли спати, що не змогли достояти своїх призначених двох годин і дочекатися зміни. Щоб не заснути, я щипав себе, рухався, підскакував, говорив щось до напарника, але це мало допомагало, тому ми вирішили по черзі подрімати. Серед ночі, тільки я трошки задрімав, збудив мене мій товариш – хтось наближався до нашого замаскованого поста. Прийшов розводящий перевіряти наш пост. На моє щастя, мене збудили вчасно і все обійшлося. Спати на стійці суворо заборонялось, і я міг мати великі неприємності.
 
Наші Друзі: Новини Львова