Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 19 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 58058
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Вдень, коли ми вже відпочили, я разом з «Музикою» непомітно пішов до недалеких сусідів, де розміщався відділ «Малинового». Двері стодоли були прикриті, і ми побачили на тоці вишикуваних стрільців, якими командував високий, кремезний чоловік. Лунала команда: «На плече кріс», «До ноги кріс» і т. п. Виявилось, що це був сам «Малиновий», який, не звертаючи на нас уваги, ніби хвалився тим, що так вміло командує військовиками. А може, дійсно він нас не бачив. Ми з «Музикою» мали заховану зброю, тож виглядали на звичайних цікавих цивільних сільських хлопців.
Мовчки приглядалися ми цій муштрі. Глянули один на одного і рівночасно усміхнулися. Так ми простояли біля десяти хвилин, поки на нас звернув увагу сам командир, який запитав досить різким грубим голосом: «Гей хлопці, що ви так вибалушили очі, ану геть звідси! Що вам тут потрібно?» Ми з «Музикою» знову переглянулись.
Можливо, ми виглядали на дуже молоденьких сільських цікавих хлопців, хоч мені тоді вже ішов 21 рік, а «Музика» був від мене на три роки старший. Ми стояли так дальше, не відходили. Я тільки сказав: «Слава Україні!». «Малиновий» знову глянув на нас і запитав ще раз: «Ви, хлопці, чого сюди прийшли, що тут робите, що вам тут треба?» «Малиновий» виглядав на шість-вісім років старше за мене, з вусиками. В цей день, видно, ще не голився, і його темний заріст додавав йому років, а його обличчю – суворого вигляду. Перше враження від зустрічі з ним було не дуже приємним. Він видався мені якимось сутулим, неповоротким, тим більше, що нас так якось непривітно зустрів. Але пізніше я побачив, що в оцінці його особи я помилився.
Отже, я спокійно йому відповів: «Якщо хочете знати, друже командир, де ми тут взялися, звідкіля прийшли і хто ми, то вам скажемо, що прийшли у гості із третьої хати, тут по сусідству. Ви сидите у стодолі, а ми звикли, що гостей приймають ввічливо і гостинно, але тут ми того не зустріли. Та ми на вас, хлопці, не сердимось, не ображаємось. Якщо не помиляюсь, то перед собою бачу командира новоствореного відділу УНСу бойового друга «Малинового». А чого ми прийшли? Ми прийшли, щоб подивитись на вас і познайомитися з вами, друже командире. А тепер, хто ми такі. Перед вами стоять «Музика» і «Лапайдух». Хочете чи не хочете, приймайте нас такими, які ми є, бо нам прийдеться разом працювати, разом воювати проти спільного ворога. Давайте знайомитись! «Всі його хлопці з цікавістю прислухалися до нашої невинної конверзації.
Коли я говорив, то бачив, що «Малиновий» поволі міняв вираз свого обличчя. Кудись ділася його пиха, голос став не таким різким. На його обличчі ледь-ледь промайнула усмішка.
Я підійшов до нього. Ми подали і стиснули собі руки. Відтак я підійшов до його стрільців і також кожному зокрема потис руку і сказав: «Друзі, мені дуже приємно тут з вами познайомитись. Маю надію, що будемо дружити, помагати одні одним, виручати в біді. Приходіть до нас у гості, коли тільки зможете. Будемо вам раді». «Музика» також привітався зі всіма. Ми ще трохи порозмовляли і, пообіцявши жити в дружбі і завжди підтримувати одні одних, пішли до себе. Про свою роботу, про свої плани ми не говорили. Це не практикувалось у підпіллі, коли воно було непотрібне. Мене тоді тільки дивувало одне, чому сітка ОУН запропонувала зробити засідку на ляндвірта з Олеська нам, а не «Малиновому», який знаходився тут поряд під боком. Цього питання я не вияснив, бо не було з ким.
Після обіду я дав команду усім почистити зброю. Це повинні були робити по черзі всі рої. Ми готувались до роботи на наступний день. Щоправда, ми постійно слідкували за своєю зброєю.
Ішов грудень 1943 року. Снігу ще не було. Час від часу він уже випадав, але відразу топився, і нам щораз важче було переміщатися в терені, особливо заболоченими польовими дорогами. Нас було вже більше сорока чоловік. Наші ряди постійно поповнювались новобранцями. Тому їздити кіньми було чим далі більш незручно. При таких переходах ми часто використовували одну-дві підводи, які перевозили наші речі. В такий спосіб нам було легше маневрувати і люди менше перевтомлювались.
Як було домовлено, у п'ятницю після обіду в 14.30 ми вже були в лісі біля Брахівки при дорозі, де планувалося зробити засідку. Ми втрьох («Калина», «Музика» і я) вийшли на дорогу, щоби оглянути околицю, подивитись, де знаходиться місток, і визначити, як і де розмістити наших людей. Все йшло за планом. Місцева: розвідка доповіла нам, що ранком з Олеська виїхала підвода з німцем і п'ятьма поліціянтами. Поїхали до Соколівки іншою дорогою, але повинні повертатись, як було домовлено, тою дорогою, де ми приготували засідку.
Розмістили ми стрільців у лісі вздовж дороги. Чотири стрільці стали в долині біля самого мостика так, щоб їх не було видно з дороги, їх завданням було при сигналі, що над'їжджає підвода, вискочити на дорогу і зупинити її. Якщо підвода не захоче зупинитися, то стріляти спочатку в повітря, так, щоб нікого не поранити і не вбити. Ми знали, що серед поліціянтів є наші люди.
Якщо і тоді підвода не зупиниться, то стріляти в коней. Одного нашого стрільця і місцевого зв'язкового ми вислали дорогою вбік Соколівки, щоб вони там спостерігали на повороті за дорогою і, при наближенні очікуваної підводи, дали нам умовний знак. Вони зайняли таке місце, щоб їх було нам добре видно. Тепер залишилось тільки терпеливо чекати.
Ось так, у лісі, на холоді, без діла, чекати нам було не дуже весело. Що певний час ми міняли стрільців, котрі чергували біля моста, бо вистояти на відкритому місці і при в'їдливому вітрі було нелегко. Час ішов, а підводи не було. Ми вже втратили надію, чи вона взагалі появиться. «Музика» попросився в село. З ним пішли «Луговий» і «Калина». Минула четверта година, а відомостей про наших «гостей», котрих ми так нетерпеливо очікували, не було. Ми сумнівалися вже, чи взагалі вони появляться. Почало смеркатись. А ми знали, що німці ночами в терені не появляються. Наша пильність притупилась. Я вже почав думати, чи не забрати хлопців і не повернутись на постій, бо перестав вірити, що наші плани вдасться зреалізувати, але з ніким не ділився своїми сумнівами. Думав зачекати ще деякий час, поки повернеться «Музика» з села. Глянув на годинник. Було 15 хвилин по четвертій. Я вирішив зачекати не більше 20 хвилин і тоді знімати людей.
О 16.35, коли вже почало сутеніти, ми побачили умовний сигнал. Всі зайняли свої місця. Кожен стрілець маскувався за грубе дерево так, щоб його не було видно з дороги. Здалека з боку Соколівки появилась підвода, яка дуже швидко наближалась. Напевно, відчуваючи нічні сутінки, господар галопом гнав своїх коней.
Коли підвода у темпі наблизилась до моста, за якихось 20-25 метрів, наша застава вискочила на гостинець і, піднявши вгору руки, закричала: «Стой! Кто едет?». Коні бігли на такій швидкості, що негайно їх зупинити не було можливості. Фірман натягнув віжки,
щоб зупинити коней, які, минувши місток і нашу заставу, почали зупинятися щойно за мостом. Хтось зі стрільців, як було домовлено, закричав, стріляючи вверх: «Стой!». Але після перших вистрілів, коні наполохалися і з місця пішли знову галопом. Німець вихопив свій автомат і випустив з нього кілька серій. Коні були такі гарні, так швидко мчали, що ми залюбки на них дивились. Ніхто з нас не відважився по них вистрілити. Коні почали зникати з наших очей.
Ми випустили декілька серій і поодиноких пострілів по втікачах, але наші кулі їх уже не досягнули, і ми залишились у дурнях.
Тепер, зібравшись разом і поставивши стійкових на дорозі, ми почали аналізувати останню подію, яка закінчилася для нас таким фіаско (невдачею). Спільно дійшли висновку, що застава біля мосту надто пізно вискочила на дорогу і тому не змогла зупинити коней, які неслись на такій швидкості. По-друге, ми повинні були вбити коней, як планувалось, тоді підвода зупинилась би і німець живий чи мертвий опинився б у наших руках. Чому не стріляли по конях? Всі стрільці нашого відділу були родом з сіл і з великим захопленням дивились на прекрасних коней, які везли німця. Сільська душа наших хлопців і їх вроджена любов до коней перемогли, тому ніхто з нас не стріляв по них. З приводу того я всім зробив зауваження. Але в душі нікого не звинувачував у цьому.
Так розмовляючи, ми дочекались повернення «Музики», який почувши постріли, відразу повернувся. Він запросив нас у своє село, де нам за цей час приготували дещо перекусити. В селі нас розмістили у чотирьох хатах, де ми погрілись, перекусили і запили гарячим чаєм. Запропонували нам почекати недовго на гарячу вечерю. Однак ми мусили негайно покинути ці місця. Тому подякували людям за гостинність і запрошення і вирушили в дорогу. Таким способом ми замітали за собою сліди, хай німці, якщо захочуть, шукають вітру в полі.
Я рішив відступити до села Гавареччина, розташованого недалеко Білої Гори, де стояв збудований великий хрест на честь Маркіяна ІПашкевича. Але ми там не мали замовленого наперед місця постою. Тому я доручив «Луговому» взяти з собою кількох стрільців, а також зв'язкового і їхати до Гавареччини, щоб підготувати там для нас нічліг. Ми самі мали ще трохи відпочити, погрітись і йти туди пішки.
Через деякий час повідомили мене, що організаційна сітка була задоволена такою розв'язкою нашої зустрічі з ляндвіртом. Ніхто не потерпів. Немає ні вбитих, ні поранених. Поліцаї переконали німця, що це, напевно, була червона партизанка і вони мають щастя, що врятувались. Ця пригода добре налякала німця, була для нього наукою на майбутнє. Після того випадку він змінив своє відношення до місцевих людей у кращу сторону. Більше до нікого і до нічого не присікався. За межі Олеська більше не виїжджав. Наше завдання було виконане без пролиття крові і без насильства. Всі були вдоволені.
Ми взяли з собою зв'язківця, який добре знав дорогу. Це було потрібне тому, що біля мостів через залізничне полотно, куди ми мали проходити, стояла німецька охорона, яка часто контролювала дорогу. Ми пройшли її дуже обережно і тільки тоді, коли переконались, що ніщо нам не загрожує, далі йшли польовими дорогами, болотом. На одній підводі везли наші речі. Минувши залізну дорогу, ми відпустили зв'язкового і, звернувши на бічну польову дорогу, пішли далі в напрямі села Юськовичі, нині Осипівка, недалеко Олеська. Нікому з нас навіть на думку не приходило, що на польовій дорозі, далеко від автостради Львів - Броди, ми можемо в полі у нічний час когось зустріти. Тому просуваючись вперед, ми притупили чуйність.
І ось приблизно за 500 метрів до автостради назустріч нам із темряви несподівано виїхала підвода. Наш авангард пропустив її, навіть не поцікавився, хто їде. Наша колона звивалась довгим живим вужем. Підвода вже минула і мене. Я запитав хлопців, хто це в такий пізній час їде, але ніхто не міг дати на це відповіді. Тоді я передав по зв'язку на кінець колони наказ затримати підводу, яка з їхала з дороги і з тяжкою бідою їхала полем. Всю колону я зупинив. Разом з «Музикою» подався до підводи, яку вже зупинили недалеко. Виявилось, що на підводі їхало п'ятеро фольксдойчерів, які охороняли міст на залізній дорозі. Вони з переляку забули, що мають зброю, крім того, не бачили кінця нашій колоні, тому здалися на нашу ласку. Ми переговорили з ними, в результаті чого вони дали нам частину своєї зброї й амуніції та обіцяли час від часу давати нам за домовленістю набої. Я тоді подумав, що, так поступаючи, ми більше виграємо, бо, якщо б ми забрали цих охоронців, на їх місце прислали б інших. Крім того, могло потерпіти населення довколишніх сіл, а так будемо мати можливість діставати зброю, якої нам так не вистачало.
Дійсно, як було домовлено, місцева сітка пізніше діставала, вірніше, вимінювала зброю й амуніцію на кури, масло та інші продукти.
В Гавареччині нас уже чекали. «Вітровий», який поїхав з «Луговим» туди раніше, організував тут для нас постій. Він просив мене піти з ним до його батьків, які тут учителювали, але я відмовився, бо не хотів зав'язувати нових знайомств.
На другий день, вірніше, ще до кінця того самого дня, бо ми в село прийшли далеко після півночі, зайшов до мене станичний села і приніс грипса. Коли передавав мені його в руки, я зауважив на його обличчі ледь помітну усмішку.
Я прочитав грипса, де було написано таке: «Слава Україні! Друже «Лапайдух», Вам не рекомендується довго затримуватись у цьому селі. Краще його оминайте! Героям Слава! Їж». Хто такий «Їж», я знав, хоч його ніколи ще до тепер не бачив. Я нічого не пояснював станичному. Мені здавалось, що він знає, про що йде мова у грипсі. Я йому тільки сказав, що мені було приємно з ним познайомитись, але на цей раз я не маю можливості тут довго затримуватись, тому ввечері ми покинемо село.
Це був перший випадок, коли відділ УНСи не був бажаним гостем у галицькому селі. Син місцевого учителя і директора школи був одним із стрільців цього відділу. Саме село Гавареччина розташоване у мальовничій напівгористій лісовій місцевості, яка є південною окраїною гір Вороняк і немовби спеціально створена для підпільної роботи, бо до всіх головних шляхів від села далеко, а до самого села немає ні одного битого гостинця. В непогоду сюди важко доїхати. Тому туди рідко коли навідувались непрохані гості.
Так роздумуючи й аналізуючи ситуацію, я вирішив, що напевно в цьому селі перебуває хтось з вищого проводу, тому є небажаним розконспіровувати те село. Але впевненості в тому в мене не було. Я звелів «Калині» непомітно, без зайвої метушні, розвідати ситуацію. Довідатись про правду не було проблем. «Калина» переговорив про це наперед з «Вітровим», відтак зі станичним, який по секрету сказав йому, що в селі майже постійно перебуває хтось із проводу, але він не завжди знає, хто це, бо йому не все говорять, кого він приймає, які гості в даний час знаходяться в селі не знає. Тут побудовані спеціальні криївки, в яких може поміститись одночасно багато людей. «Вітровий» розповів також, що в селі є добре законспірована друкарня, яку обслуговує його батько. Він говорив мені про це майже пошепки, хоч біля нас тоді нікого не було. Як виявилось, мої припущення були майже правдиві. Тоді я звернув увагу «Вітровому» на те, що, яка тут може бути мова про конспірацію, коли він це все знає і мені про все це розповідає? Чи має він право розконспіровувати те, що не повинно бути відоме загалу? Він відповів мені, що у нього немає і не може бути секретів від мене, тому спочатку «Калині» дещо розповів, а тепер все що знає говорить мені. Я можу бути впевненим, що ворог від нього цих даних ніколи не витягне. Він скоріше вмре, ніж видасть йому тайну. Після таких тверджень з його боку я з ним погодився. «Вітровий», чим дальше я його пізнавав, тим більше мені подобався. Ніколи не нарікав, навіть тоді, коли був перевтомлений чи пригнічений якоюсь невдачею. Правда, в час німецької окупації майже всі стрільці, за окремими винятками, вели себе коректно, виконували свої обов'язки сумлінно, що вселяло надію на кінцевий загальний успіх.
Отже, знову, як щоразу, виникла передо мною і перед нашим відділом проблема, куди далі податися і що робити? Правда, як я вже говорив, я питав думку в окремих підлеглих мені людей, але все мусив вирішувати сам. Приймати те чи інше рішення в той час, коли не знаєш точно, де твій ворог, чи він притаївся, чи наступає, не маючи при тому великої практики, не є легко. Я не хотів показати перед відділом, а навіть перед окремими стрільцями, що в чомусь сумніваюся чи вагаюся, бо нерішучий наказ може привести до анархії, непослуху, до непередбачених наслідків. Хоч мені було не раз нелегко приймати те чи інше рішення, я не показував своїх вагань чи сумнівів. Часом вислухавши міркування інших, я довго не міг вирішитись, як маю поступати, що маю робити. Такі думки проти моєї волі лізли в голову і не давали заснути. Здавалось, краще і легше було б виконувати чиїсь команди чи інструкції, і деколи в хвилини вагань хотілося скинути всю відповідальність за свої правильні чи неправильні рішення, успішні чи неуспішні вчинки на інші плечі, але цього зробити я не міг, не мав морального права показати свою слабкість і відмовитись від поста командира відділу.
Отже, як я вже згадував, стояло питання, що робити дальше, куди податись. Вертатися туди, де ми мали зустріч з німцем-ляндвіртом не можна було, бо я тоді ще не знав, які будуть наслідки, яка буде реакція з боку окупаційної влади на цей інцидент.
Тішило мене те, що я познайомився з «Малиновим», і сподівався, що в перспективі, можливо, нам прийдеться співпрацювати. Мені тепер захотілося познайомитись ще з відділом «Іванка», а він, як мені говорив «Шугай», знаходився в околицях села Малого Тростянця. Отже, я вирішив податись туди. Я тоді знав, що спільні дії окремих відділів можливі тільки за згодою чи вказівкою зверху, думав, що ми зможемо спільно самі домовитись і зробимо не одне добре діло. Я почав думати про спільні операції проти німців. Вирисовувались в уяві різні плани. Не було з ким обговорити такі дії. Взагалі, я не отримував зверху жодних вказівок і інструкцій, що і як робити, навіть сумнівався, хто мій командир, кого маю безпосередньо слухати. За звичкою я кожних 10 днів звітував про свою діяльність «Шугаєві», хоч від нього дуже рідко отримував яку-небудь відповідь чи вказівку. Я тримав зв'язок з місцевим проводом ОУН і майже завжди, коли була можливість, виконував їх прохання про допомогу. В мене ніколи не було навіть жодних сумнівів про те, що хтось із сітки ОУН може щось зробити не так, як треба. Тут розвідник «Калина» відігравав не останню роль. Він майже весь час крутився в терені. Знав добре обстановку і, порадившись з тереновим проводом, приходив до мене, щоб спільно обговорити плани наших спільних дій.
Отже, ідемо в Тростянець. Я звелів «Луговому», щоб їхав раніше і, як звичайно, приготував для нас постій. У тих теренах Золочівщини вже побували «Калина» і «Луговий», так що для них тут проблем з квартирами не виникало, бо про це вони вже попередньо домовились. Я доручив «Луговому» знайти там відділ «Іванка», з яким хотів побачитись і переговорити.
«Луговий» поїхав, а ми мали намір після вечері йти туди пішки. Біля села Ялиховичі нам треба було перейти гостинець Золочів-Броди. Тому без зв'язкового, котрий знав добре дорогу, ми не хотіли йти. Станичний села Гавареччина дав нам такого зв'язкового, щоб перевів нас біля Ялихович і завів у село Зозулі, а звідти вже недалеко до Тростянця.
Мені пригадалось, що вже влітку йшов тим зв'язком через Ялиховичі і Зозулі, коли їхав на підстаршинський вишкіл. Правду кажучи, як тоді, так і тепер, була ніч і я не багато що з того запам'ятав. Виглядало, що я тут був уперше. Нічого не пригадував з того, що бачив тут літом.
У Зозулях ми довго не затримувались. Хлопці трохи перепочили, взяли зв'язкового і пішли дальше. Над ранком ми прибули в село Малий Тростянець. Тут, як ми і розраховували, все було для нас приготовлене: і нічліг, і їжа.
«Луговий» сказав мені, що «Іванко» знаходиться десь тут недалеко, але немає бажання з ким-небудь зустрічатись. Він так замаскувався, що рідко хто знає, де його шукати. Через станичного передав, що з нами зустрічатись не може, бо виходить із села разом з відділом. Тепер ніхто не знає, де він знаходиться. Я був заскочений такою інформацією. Тоді я не розумів її, хоч добре знав, що треба дотримуватись конспірації. Але чому відмовлятись від такої зустрічі, я не усвідомлював. Треба сказати, що «Іванко» діяв згідно з інструкціями, бо такі зустрічі повинен був організовувати тільки провід, вище командування. Це все стало мені відоме трохи пізніше.
Я був переконаний, що «Іванко» нікуди не йшов, що він знаходиться на свойому постійному місці і не хоче зі мною зустрічатись. Тому я написав йому грипса приблизно такого змісту: «Слава Україні!». Друже «Іванку», я дуже жалію, що не маю можливості з Вами зустрітись. Хотів би обговорити наші спільні проблеми. Надіюсь, що іншим разом буде краща нагода для цього. З повагою «Лапайдух». Героям Слава!». Цей грипс передав через станичного.
Я задумався. Можливо, я роблю щось не так, може, і мені треба десь знайти для себе і для відділу законспіроване місце і сидіти там тихо, чекати зверху вказівок, не проявляти жодної ініціативи. Можливо, не треба робити частих рейдів по терені, демонструючи нашу присутність, нашу силу і тим самим піднімати бойовий дух у населення.
Я сумнівався у багатьох питаннях, а вияснити їх не було в кого. Якщо замаскуватись і тихо сидіти, не показуватись нікому, то виникне питання: «Навіщо ж у такому випадку створено УНС? Невже тільки для того, щоб було кого годувати, одягати ще й до того озброювати»? Щось тут не клеїлось, не вкладалось у моїй голові.
Був час, коли я звітував «Шугаєві» про всі наші дії через кожних 10 днів, посилаючи йому грипси, але ні схвалення, ні засудження від нього не отримував. Якщо було б щось не так у моїх діях, то напевно мені про це сказали б. Інакше й бути не могло. Отже, моїх дій, моїх поступків не засуджують. Отож, я був залишений сам на себе. А хотілось деякі питання вияснити з кимось із проводу, з командуванням, звернутись до них за порадою, поговорити з ними. На жаль, нікого, крім «Шугая» і «Карого», якого бачив тільки один раз, коли він давав згоду на те, щоб спрямувати мене в УНС, я не знав. Мені здавалось тоді, що ніхто мною не цікавиться, ніхто не зазіхає на мою свободу дій. Та все, як показав час, було далеко не так. За моїм кожним кроком слідкували, цікавились, що я роблю, чим я займаюся. Я про це довідався тільки через деякий час. Мені сповнився тоді 21 рік. Я мав мало життєвої практики і все сприймав дуже серйозно. Тому мені хотілось, щоб хтось зверху сказав, що я роблю не так, як треба, оцінив би мою діяльність.
Перед моїми очима промайнула вся моя і мого відділу УНСи діяльність. Хотілося знати від'ємні сторони моєї дотеперішньої праці. Не раз у бесіді зі станичними різних сіл чув нарікання, що багато селян гонять самогон, напиваються, а потім роблять скандали, бешкетують і жодні намагання по-доброму вгамувати їх не помагають. У таких випадках, по домовленості зі станичним, я виділяв своїх людей, які, за відповідною інструкцією, заходили до вказаних станичним людей і вели роз'яснюючу роботу. На перший раз клали бешкетника на лавку і давали йому по 10 (не більше) «гарячих». Якщо це не допомагало і винуватець ставив якісь вимоги, опирався, не погоджувався з присудом, його, також за інструкцією, знову клали на лавку і додавали ще 5 таких самих «гарячих». Не пам'ятаю випадку, щоб після 15 буків хтось наважувався протестувати. Винуватця попереджували, що дали йому на перший раз тільки завдаток, а коли це не поможе, то «науку» повторять у більшому розмірі, а коли і це не допоможе, то застосують до нього більш жорстокі методи. Така «наука» дала позитивні наслідки. Якщо вже хтось пив і напивався, то не виходив з хати, не влаштовував «концертів». Іти на такі профілактичні акції було багато бажаючих серед стрільців. Я ходив тільки один раз на таку акцію, навіть не пам'ятаю точно, в яке село, це було десь в околицях Ражнева. Тоді я був переконаний, що такі силові методи перевиховання вірні, бо дають бажані результати. Ми не виступали тоді проти пиття самогону чи спиртного взагалі. Хто це робив спокійно в хаті і без скандалів, того не чіпали. У терені стало спокійно. Пияків немов би не було. Вони притаїлись. Пішли у «глибоке підпілля». А нам це не перешкоджало.
Всі стрільці у відділі УНСи ходили одягнені, у що хто мав, тому не виглядали на регулярне військо. Я це знав і не ставив за самоціль обмундирувати відділ у військові однострої німецького чи радянського взірця. Про пошиття своїх національних уніформ навіть ні разу не приходило мені на думку, бо це в такий час було нереально. Ми вже мали декілька німецьких уніформ, в які одягнули більшу частину роя «Крилатого». Кілька стрільців ходили в уніформах української поліції. Я мав свою домашню одежу, і не було в мене бажання надягати на себе чужу військову уніформу.
У мене зародилась думка знайти собі якесь гарне законспіроване місце постою і, поки не виясню всіх проблем, сидіти тихо й чекати вказівок зверху, як робили це інші. Але таке вирішення цієї проблеми викликало у мене сумніви. Мені здавалось, і я був у цьому переконаний, що відділи УНСи повинні постійно діяти, а не ховатись. З усіх місць нашого постою найбільше нам підходив Боратин. Там були найкращі умови для діяльності, бо мали ми у своєму розпорядженні весь новий будинок і, при потребі, господар віддавав нам ще одну із своїх кімнат у старому будинку.
У селі Тростянець ми перебували декілька днів. Хлопці добре відпочили. Декілька разів ходили в недалекий ліс, де продовжували вишкіл. Удень, коли ми мали відходити з села, організували знову стрільбу по цілі. Всі ми добре тоді розуміли, що найважливішою справою для нас була майстерність у стрільбі. Ми дещо запаслись амуніцією під час останніх рейдів, тому вирішили використати її на добру справу, на вдосконалення нашої бойової підготовки.
Як звичайно, після вечері, ми, не висилаючи заздалегідь розвідки і квартир'єра, пішли через села Опаки і Колтів у свої терени додому, до Боратина. В селі Колтові жив мій шкільний товариш по Золочівській гімназії Іван Петльований. Хоч велике було в мене бажання зустрітися з ним або хоч довідатись, де він тепер перебуває, але я цього не міг зробити. Він вчився у Львові на теології у Великій Семінарії. Хотів стати священиком. Ми часто зустрічалися з ним у Львові, взагалі підтримували між собою дружні зв'язки. Наука в семінарії, як мені здавалось, не змінила його поглядів і вдачі. Час від часу було в мене бажання поспілкуватися з шкільними товаришами, пригадати свої безтурботні часи за шкільною лавкою.
Над ранком прибули ми на своє старе місце до Боратина. Господар, як завжди, прийняв нас гостинно, а його дружина відразу почала готувати для нас сніданок. До хати ми завжди заходили так, щоб ніхто нас не бачив. Тепер вирішили не виявляти нікому своєї присутності. Через господаря повідомили станичного, де ми знаходимось. Якщо комусь будемо потрібні, то хтось повинен знати, де нас шукати. В Боратині ми вже більше двох тижнів не були. Тепер почували себе як вдома.
Поки ми відпочивали, поки готували сніданок, господар розповідав всі новини, які знав. Найважливішою і найприкрішою була та, що вночі 1 грудня 1943 року хтось невідомий вбив підрайонового провідника сітки ОУН «Флюса» – Володимира Гринаха родом з Гаїв Дубиських. «Флюс», виконавши якесь доручення ОУН, повертався разом з своїм другом з Жаркова додому. Недалеко того місця, де недавно був вбитий наш стрілець «Гонта», вони, за словами нашого розповідача, потрапили у засідку. «Флюс» загинув, а його друг під покровом ночі відступив, залишивши вбитого на місці злочину, і цю страшну звістку про підступне вбивство, він приніс до села.
Будучи на III З'їзді Брідщан в 1993 р. я зустрів сестру «Флюса». Вона розповіла мені дещо іншу версію про цю подію. Влодко, за її словами, повертався з Жаркова один і потрапив у засідку, організовану фольксдойчером Котовським.
Вранці місцева сітка ОУН організувала похорон «Флюса». Скриваючись від постороннього ока, хлопці обережно пішли на місце злочину, взяли на плечі вбитого і, замітаючи за собою сліди на снігу у лісі, понесли його до рідної хати на Гаї Дубиські. В цей час німецької окупації, коли за кожним нашим кроком стежили хижі очі темних сил, похорон «Флюса» відбувся тихо, вночі. Поховали його на місцевому цвинтарі.
Більшість людей, продовжував господар, схильні думати, що цей злочин зробив поляк-фольксдойчер Котовський, який живе недалеко місця, де вбили «Флюса».
У мене і не тільки в мене не раз виникала думка, що «Ґонту» також застрілив той же Котовський.
Хоч не так багато часу минуло від загибелі нашого героя, народ склав вже про нього пісню: «Не йди Влодку до Жаркова». Весь відділ УНСи з великою увагою і скорботою вислухав пісню про нашого відважного повстанця Володимира Гринаха, якого в пісні народ любовно назвав «Гринашенком». Ця пісня викликала у всіх нас почуття ненависті до винуватця скоєного злочину. Ось текст пісні:

«Ой там, в лісі, над гаями сова закричала.
Не йди Влодку, до Жаркова, Бо буде неслава,
А наш Влодко Гринашенко на це не зважає,
В праву руку гранат взявши, в лівій – пістоль має.
І подався до Жаркова ще в четвер звечора,
І не бачив за собою ляха-фольксдойчера.
А Котовський, лях проклятий, дає німцям знати,
Що наш Влодко у п'ятницю буде повертати.
Дев'ять німців-гестапівців в яру засідають
І Володю-партизана на смерть, забивають.
Коли бачив Влодко в ярі, що стільки німоти,
Тоді крикнув: «Прощай, Краю! Мені вже не жити».
Вийняв гранат. Відбезпечив, і хотів кидати,
Тоді німці - пси прокляті, почали стріляти.
Він не встиг кинуть гранату, похиливсь додолу
Дістав кулі від німоти у саму голову...
А на цвинтарі Дуб'євськім виросла могила.
Там прийняла сира земля України сина.
Заридали в один голос України діти:
Ми за Влодка-партизана мусимо помстити!

Ми й не зауважили того, що вже настав 1944 рік. На Новий рік ми були в Тростянці і чомусь забули згадати про цей день, хоч наш Новий рік ще попереду, до нього залишалось майже два тижні.
Треба було подумати над тим, що робити з Котовським, який щораз більше нахабнів. Так продовжуватись не могло.
Ходили чутки, що у Пеняцьких лісах появлялась червона партизанка, яка, правдоподібно, базується у польському селі Гута Пеняцька, що недалеко села Пеняки, отже, треба бути насторожі.
Порадившись зі станичним, ми вирішили щоденно висилати до Пеняк зв'язкових, переважно дівчат і жінок, щоб перевірити ті слухи. Станичний нічого конкретно не довідався. У терені було тихо, спокійно, і ми подвоїли на всякий випадок кількість стійкових вночі, а також поставили додатковий пост з боку Пеняцьких лісів. У випадку чогось підозрілого один із хлопців, що стояли на посту, мав дати нам знати особисто, а якщо на це не буде вже часу, він повинен був трьома пострілами підряд повідомити нас про небезпеку і відразу покинути свій пост. Я тоді нічого більш путнього не міг придумати.
Надійшло Різдво. Відсвяткували ми спільно Святий Вечір за нашою традицією. Кожен з нас згадав свою родину, рідну домівку. Станичний в супроводі двох дівчат у народних строях приніс нам печене і варене, а головне – кутю, яку приготували наші господарі. Це був перший наш Свят-вечір не вдома, а в підпіллі.
Розвідка мовчала. На Різдво після обіду підійшов до мене «Заяць» і запропонував поїхати на свята додому. Сказав, що завезе мене до Підгорець під саму хату, сам поїде до Хватова, до свого дому, а на другий день свят заїде ввечері за мною і ми повернемось. Це була спокуслива ідея. Я порадився з «Музикою», який підтримав пропозицію, бо в терені було спокійно і не було чого боятись. «Музика» обіцяв за всім наглядати, все тримати в порядку і бути весь час напоготові.
Тільки почало смеркатися, «Заяць» вже був готовий в дорогу. Я, не передчуваючи нічого злого, взяв сам у себе звільнення, і ми поїхали. Як звичайно, ми їхали переважно бічними дорогами, а що з Боратина до Підгорець не так далеко, то приїхали туди досить швидко. «Заяць» підвіз мене аж під мою хату. Виявилось, що він знає мого швагра Володимира Кавича. До хати він не заходив, спішився до свого дому.
В хаті не сподівались побачити мене на свята. Вже так давно я не був вдома, тому привітанням і радості не було кінця. Правда, Гриць Котельницький час від часу давав їм деяку інформацію про мене, але вона була скупа і поступала не так часто, як того хотілося мамі і всім рідним.
Вдома я довідався, що брат Юзьо ще звечора пішов у село, бо студентська молодь збирається, правдоподібно, у Козлинських, де було дві дочки: старша Зеня, яка була замужем за вчителем Підгорецької школи Григорієм Колодієм, і молодша Надя, з якою я дружив. Надя тоді вчилась у Львівському медичному інституті, їх батько Павло працював на пивзаводі головним бухгалтером, де також працював бухгалтером мій швагер Володимир Кавич, чоловік сестри Гені.
Я перепросив маму і сказав, що піду в село, а коли прийду, то поговоримо більше. Швидко помився, переодягнувся і пішов шукати знайомих. У селі тоді майже ніхто не знав, де я знаходжусь.
Зайшов я до Козлинських. Там були в зборі майже всі львівські студенти, які вже сиділи за святковим столом. Мене також після привітання посадили за стіл. Не знаю, чи хто з них знав, крім брата Юзя і двоюрідного брата Славка Покоцького, який дав мені свій револьвер, коли я йшов до УНСи, що я у підпіллі. Приємно було сидіти серед своїх друзів і ділитись з ними своїми думками. Так проходив час у цікавих і приємних розмовах. Моїми справами ніхто не цікавився, і так було добре.
Напевно, не минуло ще й години, а час летів швидко, як у хату зайшов сільський хлопець Степан Покоцький і попросив мене вийти на хвилину, бо є до мене термінова справа. Я був трохи здивований, що мене тут знайшли. Як мені здавалось, я приїхав додому непомітно, то хто міг знати, що я тут у селі. Степан дав мені грипса. Розгорнувши його, я прочитав наступне: «Друже «Лапайдух», Вам рекомендується негайно поїхати на своє місце постою. Є загроза, що червоно-польська партизанка може напасти на українські села в часі святкування. Будьте напоготові. Коні будуть стояти біля фігури (хреста) готові до від'їзду. Слава Україні! «Шугай». Я був неприємно вражений прочитаним. Відчував, що зробив велику помилку, покидаючи відділ. Попросив Степана передати «старому» (так в селі називали Гриця Котельницького), що дуже хотів би при нагоді зустрітися з ним і переговорити.
Роздумувати не було коли. Повернувшись у кімнату, перепросив присутніх, що мушу їх покинути, не пояснюючи чому. Всі були здивовані, почали допитувати, що сталося, не могли зрозуміти, що то за справи, яких не можна відкласти на пізніше. Що я мав їм сказати? Правду говорити не мав права, тому не пояснював причини, а швидко попрощався і вийшов з хати. За мною вийшли дівчата, які були дуже цікаві, що сталося. На подвір'ї я їм сказав, що негайно мушу бути в другому місці, далеко звідси, але пояснювати це не можу. Коротшою дорогого, стежками пішов додому. Тут також не міг пояснити причину негайного від'їзду, але мамі сказав, що мушу повертатись на своє місце, бо ходять слухи, що на нас збираються напасти. Переодягнення у свою робочу одежу не забрало багато часу. Швидко переговорив з рідними, пообіцяв колись, при нагоді, заїхати надовше. Попередив також рідних, що завтра повинен заїхати за мною хлопець з Хватова, який мене сьогодні привіз. Треба йому сказати, що я вже поїхав, хай їде сам.
Коні вже стояли на визначеному місці. Візник Степан Сеник не був у захопленні від того, що в таке велике свято йому приходиться їхати. Якось так випало, що Степан відвозив мене раніше з «Шугаєм» на підстаршинський вишкіл, а тепер знову трапилася йому така ж місія. Дорогою Степан розповів мені, що на цих днях, правдоподібно, поляки замордували на Козах родину Ваврів, але подробиць він не знає. Ваврових, жінку Софію і чоловіка Івана, хоронили на сам Святий вечір, тобто вчора. Тепер мені стало ясно, чому «Шугай» написав мені таку записку, рекомендуючи повертатись до відділу.
Не доїжджаючи до хати, де квартирував відділ, я відпустив Степана. Це я зробив з конспіративних міркувань, хоч Степана знав добре і довіряв йому.
Тут, звичайно, мене не чекали цього вечора. В терені було тихо, спокійно. Розвідка, яка постійно працювала, не зауважила нічого підозрілого. На всякий випадок, я наказав вислати посилену групу вбік Пеняк і Жаркова, але цей день обійшовся без будь-яких пригод.
Повертаючись з Підгорець і роздумуючи над своїм вчинком, я зрозумів, що поступив невірно. Я не мав права без дозволу покидати відділ, а просити дозволу не було в кого, і я не знав, хто конкретно повинен давати мені дозвіл на кількагодинну відпустку. Дуже хотілось уточнити з кимось конкретно, які є мої обов'язки, які я маю права, компетенції, бо дотепер все робив тільки на свій розсуд. Мені, здавалось, що мною повинен керувати «Шугай», тобто мій безпосередній командир, начальник, але, на жаль, і дальше не мав під нього жодних вказівок.
Так минали дні, тижні, місяці. І дальше від нікого не отримував жодних інструкцій. Такі та подібні думки, часто приходили мені до голови, особливо тоді, коли я мусив сам приймати якесь нестандартне рішення. Думка про Котовського не давала мені спокою. Його уявний образ стояв перед моїми очима, бо сам я ніколи не бачив цього чоловіка. Злочинам Котовського треба було обов'язково покласти край, незалежно від того, чи доручать мені це зробити, чи прийдеться самому це вирішувати, брати всю відповідальність за операцію на себе. В терені люди й тільки говорили, що про злочини Котовського, і нарікали, що не має кому його покарати. Такі відомості часто приносив «Калина». Важко було мені самому придумати спосіб, як це зреалізувати. Кожен придуманий мною план здавався мені через деякий час непридатним. Але зі своїми думками відносно Котовського, я поки що з ніким не ділився. Вичікував.
Пізніше я довідався деякі подробиці вбивства подружжя Ваврових, а недавно допомогла мені цю подію відтворити в деталях донька «Шугая» Володимира Котельницька-Сеник, мати якої – Кароліна була молодшою сестрою Софії Ваврів з Лабінських.
Отже, 4 січня 1944 року до Ваврових ранком зайшов недалекий сусід, поляк Думіч і хотів, щоб йому поміняли гроші. Це була правдоподібно розвідка. Вдень Іван Ваврів поїхав до Бродів з двома господарями з Загорець, де купували коней. Вечером приїхали додому в Кози і посідали за стіл, щоб запити, по нашому неписаному закону, добре завершене діло.
У Ваврових було двоє дітей, які вчилися у Львові. Старший син Роман вчився тоді у Малій Семінарії, а донька Іванка також вчилася в якомусь технікумі, чи училищі. Обоє приїхали на свята додому, але Роман забув щось важливе у Львові і мусив туди вернутися. Іванка залишилася вдома.
О сьомій годині вечора, Софія Ваврів, як завжди, відчинила вхідні двері і вийшла доїти корову, але в дверях зупинили її, знаючи про те, у який час вона доїть корів і очікуючи під дверима цієї хвилини, якісь озброєні бандити в масках і вдерлися до хати. Всім звеліли лягти обличчям до підлоги, а Іванові наказали збиратися і йти з ними. Софія, побачивши, що відбувається, почала кричати, лементувати, щоб не забирали Івана, але що не робили з нею бандити, вона продовжувала кричати. Тоді один із бандитів вистрелив в неї впритул і вона впала мертвою. Всі, хто знаходився в хаті, лежали на підлозі, не піднімаючи голів. Коли почули вистріл і крик Софії припинився, зрозуміли, що вона напевно вбита.
Грабіжники в уніформах української поліції, захопивши з собою багато теплих речей, насильно забрали Івана Вавріва і щезли, наказавши домашнім не виходити з хати. Поки Іванка і гості опам'ятались і піднялися з підлоги, бандитів і Івана вже не було. Ніхто не знав, де вони поділися.
До Львова Іванка дала телеграму братові Роману, що захворіла мати і він відразу приїхав додому. Ніхто не знав, де шукати Івана. Вечером прийшов лісник Вербицький і повідомив, що підчас обходу лісу біля Дикої Буди (так називалася частина Підгорецького лісу) він знайшов вбитого чоловіка, але треба його розпізнати. Тому бажано комусь туди поїхати, подивитися і розпізнати, хто вбитий. Поїхало туди четверо людей, між ними були брат Софії Ваврової – Йосиф Лабінський і швагер – Григорій Котельницький - «Шугай».
Проїжджаючи лісом за Лабусьом біля вапнища (вапельні), їм назустріч над'їхали сани, на яких було шестеро, по всіх даних, озброєних людей. На щастя, сани розминулись і обійшлося без інциденту. Другий брат Софії Ваврів, Михайло Лабінський був тоді війтом в с. Підгірцях.
На Дикій Буді знайшли замордованого Івана Вавріва. Від голови залишилось тільки одне вухо.
Похорон Софії та Івана Ваврівих відбувся 6 січня 1944 року. Панахиду відправляли два священики: о.Пришляк з Підгорець і о. Валюта з Ясенова, де Іван Ваврів довший час учителював. Голови вбитого не знайшли. В домовину на місце голови поклали подушечку і накрили вишитим рушником.
Для довідки скажу, що Іван Ваврів у Першій світовій війні брав участь в рядах Української Галицької Армії (УГА). Після війни закінчив студії і вчителював у Ясенові. Ось так злочинна ворожа рука обірвала життя світлої пам'яті Софії та Івана Ваврівих.
На другий день після похорону, тобто на Різдво, священик з Ясенова о. Валюта поїхав до Жаркова, де мав відправляти Службу Божу. Але туди не доїхав, пропав безвісти.
Пізніше, як мені розповів Володимир Сеник, вияснилося, що о. Валюту замордували поляки, труп завезли на Гуту Верхобужську, і кинули у пивницю під капличку, де скидали помордованих. Вже після того, як поляки виїхали в Польщу, в цьому підвалі, серед інших, знайшли і труп о. Валюти.
Це яскраві приклади того, як зайди – наші непрошені гості, незалежно від кольору білого, червоного чи брунатного і з якої сторони вони непрошені прибули на Україну – з Заходу, з Півночі, Сходу чи Півдня, нищать, вбивають, збиткуються над місцевими людьми, господарями цієї землі, які дали їм притулок і «хліб насущний». Вони віками намагаються полонізувати, германізувати, русифікувати, румунізувати, мадяризувати нас, щоб українців, як націю, стерти з лиця землі.
Ці події повинні бути наглядним прикладом для нас, українців, як окупанти всіх мастей від злобної ненависті до українського народу за те, що вони ще існують, що навіть в біді сміються з ворогів і, замість гинути, пред'являють свої законні права на свою незалежність і свободу, сіють серед нас розбрат і вдаються до найважчих і найжахливіших злочинів.
На третій день різдв'яних свят після святкового обіду я зібрав весь відділ і поставив перед всіма одне питання: «Що будемо робити з Котовським?» Кожний, хто хотів, висловлював з цього питання свою думку. Всі, без винятку, пропонували його покарати. Одні радили його застрелити, інші – спалити його дім, а ще інші – взяти його живим, провести слідство і тоді судити. Таким способом довідаємось, хто стріляв і вбивав наших хлопців. Пропозицій було багато.
Я поставив друге питання: «Як практично взяти Котовського живим?» Знову було багато думок. Радили по-різному і до спільного знаменника не дійшли. Я прислухався до всіх порад і пропозицій і комбінував, що з того всього вибрати для себе. Так у ході дискусії в мене зародився план дії. Нападати на його дім було небезпечно, бо напевно були б жертви. А до цього я не міг допустити. Треба було взяти його якоюсь хитрістю. «Калина», виступаючи перед нами, сказав, що йому вже соромно появлятись у довколишніх селах, де всі показують на нього пальцем і говорять: «Як ви, повстанці, терпите у своєму терені таку «паскуду» Котовського?». Отже, продовжував «Калина», – якщо не хочемо втратити серед населення авторитету, популярності і підтримки, мусимо негайно вирішити, як його покарати і виконати наше рішення не зволікаючи.
Всім ройовим, членам штабу-почоту я запропонував перейти до другої кімнати, де виклав їм свій план і хотів почути їхню думку.
План, який визрів у мене під час відправи, я виклав приблизно так. Ввечері, коли почне тільки сутеніти, сани з двома українськими поліціянтами і фірманом під'їдуть до хати Котовського. Візник залишиться на санях із захованим автоматом, але готовим у будь-яку хвилину, при потребі, вистрелити. Два поліціянти, озброєні двома револьверами (один буде захований у кобурі, другий мають тримати напоготові, захованим у кишені чи за пазухою, як кому буде вигідніше), не поспішаючи, зайдуть на подвір'я чи в хату, то буде залежати від обстановки на місці, і, доброзичливо привітавшись з господарями, скажуть, що приїхали за доносом, де вказується, що в домі пана Котовського гонять самогон. Отже, їх вислали, щоб на місці перевірили цю інформацію. Якщо буде йти все по плану, то треба буде вибрати відповідний момент і запропонувати Котовському поїхати з поліцією на дільницю, де буде складений відповідний протокол. Треба звернути увагу на те, чи в його домі немає озброєних людей. Якщо такі є, тоді треба діяти іншим способом, також залежно від обстановки. Якщо Котовський відмовиться їхати з ними, застосувати силу. Живого чи мертвого, краще живого, мусимо його дістати. За цей час весь відділ повинен оточити хату. Це буде робитись у крайньому випадку, бо я був переконаний, що все повинно відбутись спокійно, без ексцесів. Один рій з кіньми буде чекати недалеко, готовий до швидкого від'їзду. Заарештованого Котовського ми маємо забрати з собою.
Запропонований план дій всі одобрили. Залишилось тільки розподілити між собою ролі, хто чим буде займатись. На візника я запропонував «Заяця». Кращого фірмана я не бачив, а від нього багато залежало. Ніхто проти того не протестував. Підбір виконавців інших ролей мав проходити за добровільною згодою кожного, особливо тих, хто мав арештувати Котовського. Я знав, що добровольців буде багато, але в даній ситуації треба було оцінити здібності кожного, хто на що надається. Було запропоновано багато кандидатур на роль поліціянтів. Кожен хотів або сам їхати, або пропонував когось зі свого рою. Запропонували себе «Калина» і «Луговий». Я разом з усіма підтримав їхні кандидатури. Ніхто не заперечував. Отже, головні ролі в такій «виставі» будуть відігравати «Калина», «Луговий» і «Заяць». Ми покликали «Заяця», якого запитали, чи погоджується на таку відповідальну роль. Він без жодних вагань погодився. Був гордий з того, що йому довірили таку справу. Тоді обговорили всі деталі операції.
Підготовку операції я доручив «Музиці». Найкращих коней мали взяти перші три основні виконавці. Четверо саней були призначені для чотирьох роїв і одні – для штабу-почоту. Крім того, розвідка повинна була поїхати на місце операції, там все розвідати, побачити навколишній терен, обстановку, дізнатись, коли найкраще застати Котовського вдома. Ми знали, що він досить часто їздить до Бродів.
«Калина» отримав доручення особисто прослідкувати за Котовським, за його кожним кроком і вибрати сприятливий день для проведення акції.
Час від часу «Калина» доповідав обстановку. Не пригадую точно, коли це було, правдоподібно, під наш Новий 1944 рік. «Калина» доповів, що Котовський приїхав щойно з районного центру – Бродів і весь наступний день буде вдома. Збирався щось по господарству ремонтувати. Кращого моменту нам не дочекатись, подумав я. «Калина» сказав, що в саду за хатою Котовського є ще австрійський залізобетонний бункер – дзот. Я задумався над отриманою інформацією. Якщо Котовський переховує в себе якийсь озброєний відділ, польський чи більшовицько-польський, то важко сказати, який може бути фінал нашої акції. Але про такі підозріння я не хотів нікому говорити, що буде – те й буде! Я вирішив йти на ризик і брати на себе всю відповідальність.
Насамперед я розпорядився підготувати на наступний день все необхідне до проведення акції. Питання було в деталях обговорене і підготовлене. Кожен знав свою роль.
Більшість стрільців заздрила трьом обранцям, котрі повинні були виконувати основну роботу. Найбільше хвилювався, як завжди, в таких гострих випадках «Вітровий». Він за всяку ціну хотів їхати на перших санях. Одягнений у німецьку уніформу, доказував усім нам, що він не завадить, а навпаки, принесе користь. Вибрана трійка, особливо «Калина» і «Луговий», протестувала проти того, щоб з ними їхав «Вітровий». Я також пам'ятав його непродумані витівки і боявся, що він може несвідомо нашкодити успішному проведенню акції, тому не дав згоди на його прохання і був змушений якось його заспокоїти.
Дні були короткі, і скоро почало смеркатися. Сівши кожен на свої сани, ми вирушили в «гості» до Котовського. Мало було снігу в цю зиму. Легкий морозець приємно пощипував наші обличчя. Ми поспішали, щоби, поки не стемніло, доїхати на місце призначення.
Не доїжджаючи до присілку Сади, відділ зупинився. Всі зіскочили зі своїх саней, і кожен рій зайняв призначену для нього позицію. Не чекаючи спеціальної вказівки, наші основні виконавці неспішно поїхали до оселі Котовського. «Калина» і «Луговий» «були озброєні тільки револьверами. Як і було домовлено, один револьвер висів у кобурі, а другий був у кожного «напоготів», захований так, щоб легко було його витягнути і використати. «Заяць» - фірман стискав між колінами автомат-фінку «ППШ» так, щоб її не було видно.
Дивлячись, як наша вибрана трійця від'їжджає, я відчув, як у мене частіше забилося серце. Хоч я не переживав, бо був переконаний, що все пройде гладко, хлопці арештують Котовського, але якийсь хробак ворушився у мені й увесь час не давав мені спокою, мучив помимо волі. У таких ситуаціях не все передбачиш і все може статись. Найбільше я переживав, щоб на господарстві Котовського не було якоїсь ворожої озброєної боївки. Тоді все могло статись не так, як планувалося. Тому я приготував увесь відділ тільки на такий випадок. Про свої сумніви не говорив нікому і намагався робити вигляд спокійного, безтурботного.
Стрільці мали наказ, якщо почують перший вистріл, всім, крім вартових біля коней, бігти в тому напрямі. Там, залежно від обстановки, будемо діяти.
Наступали важкі хвилини очікування. Все було тихо, спокійно. Я стояв недалеко хати Котовського, біля мене був весь почот. Несподівано пролунав перший глухий револьверний постріл, відтак другий, третій. Мені не треба було нікому нічого говорити, бо всі знали, що кожному з них робити після першого вистрілу. Отже, ми розстрільною побігли в напрямі дому, де лунали постріли. Я був переконаний, що там хлопці попали на озброєну боївку, тому стріляють. Отже, необхідно було якнайшвидше прийти їм на допомогу.
 
Наші Друзі: Новини Львова