Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 59239
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Якось перед вечором ми удвох з Юзьком стояли у вікні нашої хати і дивились на подвір'я. Тут ми зауважили, що через фіртку на подвір'я зайшов Іван. У цю мить ми інстинктивно заслонили вікно занавіскою, почали підглядати і слідкувати через щілинки за Іваном. Він, роздивившись навколо, чи нікого немає, підійшов до гірки (так у нас називали верхню частину хліва). Тут була відбита одна дошка, за якою знаходилось куряче гніздо. Іван витягнув щось із внутрішньої кишені і заховав під гніздо. Ми були з Юзьком заінтриговані, що він там ховає. Тому, коли Івана не було дома, тихенько, щоб ніхто нас не побачив, підійшли до отвору і з-під гнізда витягнули сувій якихось паперів. Це нас розчарувало, бо ми сподівалися знайти там щось більш цікаве і цінніше. Поклавши все назад на місце, ми відійшли. Однак цікавість не давала нам спокою і в кінці кінців взяла над нами верх. Захотілось знати, чому ці папери Іван ховав у таке місце, а не заніс їх до хати. Ми знову витягнули цей сувій і, заховавшись на гірці, розгорнули його. Виявилось, що на цих паперах був намальований тризуб, а сторінки були вкриті дрібним друком. Ми почали їх читати і зрозуміли, що це заборонена підпільна література. Там було декілька примірників бюлетня «Ідея і чин». Читаючи їх, ми мало що розуміли, але були горді, що це стало не тільки Івановою, а й нашою спільною таємницею.
З цього часу ми з Юзьом почали з більшою повагою дивитись на свого найстаршого брата Івана, який займався підпільною роботою. Він часто вечорами кудись ходив і повертався додому досить пізно вночі. Часом до нього навідувались якісь незнайомі нам люди, з якими він вів таємні розмови. Іван з ніким не ділився своїми справами, він не здогадувався, що ми з Юзьом знаємо його таємницю, яку ми вирішили ніколи і нікому не зрадити.
Часом навідувались до Івана його друзі з Золочівської гімназії. Деякі з них перебували у нас по декілька днів. Одним з таких постійних друзів був Василь Кук, родом з Красного. Іван з Василем часто про щось радилися, сперечались. Вони любили сідати на ґанку прямо на раму вікон, які ще не були засклені, і так могли годинами сидіти і про щось розмовляти. Часто також навідувалися до Івана Осип Безпалко і Роман Кравчук, які відіграли немаловажну роль у національно-визвольній боротьбі ОУН та УПА.

2. ЮНІСТЬ. ЗОЛОЧІВСЬКИЙ ПЕРІОД. ПОЛЬСЬКА ОКУПАЦІЯ
12 червня 1934 року я отримав свідоцтво про закінчення шостого класу Підгорецької народної школи. Виникла проблема, що робити дальше. Після довгих дискусій і дебатів у сім'ї, в яких я не брав участі, вирішили послати мене у сьомий клас Золочівської народної школи з польською мовою навчання. У польську школу прийняли мене без проблем. Мама домовилася з своєю тіткою полькою Марією Сташкевичевою, щоб я у неї жив. Сташкевичі були родом з горішніх Підгорець. Станіслав, мій вуйко, після Першої світової війни залишився у польському війську. Служив хорунжим саперних військ у Західній Польщі. Коли вийшов на пенсію, приїхав до Підгорець. Тут хотів купити собі дім і зайнятися на емеритурі сільським господарством, але купив хату на передмісті Золочева, т. зв. Заріччі. Тут Сташкевичі завели господарку, придбали корову, тримали курей, качок, гусей, свиней тощо.
У Сташкевичів було два сини, Станіслав і Збишек, а також дві дочки, Ядвіга і Яніна – близнята. Станіслав ходив до торговельної школи, а я зі Збишеком – до сьомого класу. Дівчата вчилися в тій самій школі, що й я, тільки на два роки нижче. Крім мене, у Сташкевичів на квартирі жив син польського поліціянта з Підгорець Мєчислав Цапура. Усі хлопці спали в одній кімнаті, а в другій – господарі з дочками.
У вуйка був іменний револьвер ще з Першої світової війни і кільканадцять набоїв до нього. Він тримав його у тумбочці біля свого ліжка. Коли ніхто не бачив, я часто брав револьвер, бавився. Збишек навчив мене, як з ним обходитися.
У класі, пам'ятаю, посадили мене за одну лавку разом з жидом Іцеком, який був обстрижений на пульку, але носив довгі закручені пейси. Я просився, щоб мене пересадили за іншу лавку, але мене не послухали. Я не мав нічого проти самого Іцека, але не міг знести його пейсів, які під час однієї з наших суперечок намагався йому вирвати. Втрутився вчитель, і мене вигнали за це зі школи. Тітка ходила до директора школи і залагодила цю справу. Мене відновили в навчанні.
Якось влітку я пішов з мамою на ярмарок. Мама купила мені босоніжки. Вони були трохи короткі на мене, так що великий палець вилізав назовні. Купила також кольорові шкарпетки. Я скинув свої тяжкі черевики. Тепер було легко і вигідно, але тільки в суху погоду. Щоб скоротити собі дорогу до школи, ми з Заріччя ходили через сіножать і через міст на річці Золочівці. Отже, тепер, коли я був взутий в босоніжки, то в сльотаву дощову погоду ішов з дому до річки босий, в річці мив ноги, взувався і вже через місто йшов як належить. Так робив не тільки я. Якось тітка Марія дала мені поношені Збишкові сандали. Вони були дуже вигідні і легкі. Я тоді не йшов, а біг до школи. На перерві хлопці скакали в далечінь і висоту. Я в цей день скакав найдальше і найвище. Тоді і на душі було мені якось легко. Ніщо не заважало бігати, скакати. В ці дитячі та юнацькі роки, прожиті в негараздах і біді, так небагато треба було до щастя.
У польській народній школі, де за навчання не треба було платити, я провчився рік (навчання в українській народній «Рідній школі» треба було оплачувати). Після того поступив до Золочівської приватної коедукаційної гімназії «Рідна Школа» У.П.Т. з українською мовою навчання. Я був задоволений, що тепер буду вчитися там, де вчились мої брати Іван та Броньо. Батьки хотіли, щоб Юзьо також вчився у цій гімназії, й Іван готував його до вступу. Юзьо спочатку погодився, але відтак сказав, що з навчання у гімназії хліба їсти не буде. Певний час брат займався господарством, а потім пішов учитися на масара в Бродах у майстра Швалюка.
У нашому класі було приблизно 22-25 учнів. Більшість з них були хлопці з сіл. Я був непогано підготовлений вдома братом Іваном і мені легко давалась наука. Але я був надто впевнений, що багато знаю, тому запустив деякі предмети. Коли хтось з учнів відповідав на запитання вчителя, я міг сказати, добре чи погано знає він предмет. Але коли мене запитували, то я, на жаль, бувало, вставав і, замість відповідати, ніби набрав у рот води, мовчав. Не знав, не розумів, що від мене вимагають. Це була моя трагедія, і вона продовжувалась більше двох років.
Якось на великій перерві я бігав на подвір'ї біля нашої школи і церкви. Більшість однокласників забавлялась різними іграми. Декілька наших хлопців і я разом з ними будували різні піраміди. Гімназист Гноєвий, мій однокласник (один із кращих фізкультурників у класі), піднявся на третій поверх піраміди і там показував своє мистецтво: ставав на руках ногами вверх, робив там місток тощо. Я знаходився у піраміді на другому поверсі, і на мої плечі опирався Гноєвий.
Професор Лугінський чергував на подвір'ї і спостерігав за нами. Раптом я зауважив, що через шкільне подвір'я, попри церкву в бік нашої школи, йде о. Василь Пришляк, священик з мого села. Не задумуючись довго, забувши, що я не в селі, а тут, у місті, та ще й беру участь у піраміді, відчуваючи прищеплену роками повагу до свого пароха, я не попередив нікого і зіскочив з піраміди, ризикуючи її завалити. Гноєвий, застосовуючи акробатичний трюк, зіскочив з третього поверху, і тут всі учасники піраміди зі злістю накинулись на мене, звинувачуючи в тому, що я розладнав піраміду. Але я не звертав уваги на нікого і, за старою звичкою, пробіг до старого пароха, щоб привітатись з ним традиційним «Слава Ісусу Христу», поцілувати йому руку.
Це відбувалось на очах усіх гімназистів. Цю сцену також спостерігав професор Лугінський. Виконавши, як мені здавалось, свій священний обов'язок, я гордо повертався до гурту. Але дуже здивувався, коли побачив, що всі дивляться на мене якось не так, як завжди. Професор також ледь-ледь поблажливо посміхався. І тут майже всі міські хлопці почали голосно насміхатись з мого поступку і називати мене селюхом. З великої незаслуженої образи я дав одному з них, Юркові Середницькому, у вухо. Насмішки відразу припинились. Я не міг зрозуміти, чим заслужив собі на те, що став посміховищем для всіх.
Однокласник Іван Петльований з села Котлів біля Сасова, поспівчувавши мені, сказав, що тепер уже, особливо в містах, ніхто не цілує священика в руку. Він признався, що у своєму селі також цілує свого пароха в руку, бо його дідо, який фінансує йому навчання, хоче бачити внука священиком, фактично примушує до цього. Але батьки ставляться до такої традиції інакше. Я подумав: невже ж мої батьки помилялись, коли вчили мене такому. Почав пригадувати, що ніколи не бачив, щоб сини о. Пришляка Ратислав і Жданомир цілували свого батька чи іншого священика в руку. Тепер я почав розуміти, наскільки сільське виховання відрізняється, відстає від міського.
Перше півріччя я закінчив із загальною оцінкою «добре». Думав, що так буде весь час. Але, на жаль, помилився. Багаж знань, набутий мною ще до гімназії, поступово вичерпувався, а я його не збагачував. Це привело до жалюгідних наслідків у навчанні.
Спочатку важко було мені звикнути до міського середовища. Я всім довіряв, приймав усе за «чисту монету». Коли мені щось не подобалось, а словами я не міг довести свою правоту, тоді, бувало, доказував її кулаками. По фізичній силі в класі у мене не було достойних противників, крім Володимира Масника, який був родом з Фільварок біля Золочева, але і його я майже завжди поборював.
В одному класі разом зі мною вчилось багато дітей священиків: брати Жданомир і Ратислав Пришляки, Володимир Чайківський, Олесь Кучкуда, Іван Кулицький, Богдан Фітьо, Олег Радомський, з яким я сидів на одній лавці. Переді мною сидів Орест Барчинський. Якось на уроці історії Барчинський, як звичайно, читав під лавкою якусь цікаву пригодницьку книжку і зовсім відключився від занять. Читання пригодницьких книжок було поширене серед гімназистів. У цей час учитель історії запропонував учневі Роману Назаркевичу, родом з села Ясенів, розповісти життєпис польського маршалка Пілсудського. Урок історії, хоч це була українська гімназія, проходив на польській мові. Назаркевич говорив про життя і діяльність маршалка, а тут учитель запитав його, де народився Йосиф Пілсудський. Роман крутився, вертівся, але не міг пригадати місцевості. Тоді вчитель підняв Ореста Барчинського, щоб він доповнив, підказав. Але той був так зайнятий своєю книжкою, що навіть не почув запитання. Тільки тоді, коли вчитель викликав його вдруге, він зірвався, засунув книжку під лавку, але не міг второпати, що від нього вимагають, про що йде мова. Тут «допоміг» йому Олег Радомський, підказуючи на польській мові: «Народився в курнику». Барчинський, не знаючи, яке йому дали запитання, повторив підказане: «Він народився в курнику». Весь клас зайшовся від реготу. Всі учні розвеселились, закричали, зашуміли, а професор зблід і розгубився. З такої відповіді не міг сміятися, бо, напевно, позбувся б своєї роботи. Раптом відчинилися двері і появився директор школи Величко, який у цей час випадково проходив коридором біля нашого класу і, почувши гамір, вирішив дізнатись, у чому річ. Всі відразу замовкли. Вчитель історії мусив пояснити причину такої поведінки учнів. Тоді директор наказав Барчинському забрати свої книжки і покинути школу. У Барчинського був старший брат, який вчився у нашій гімназії на два роки вище, їхні батьки жили в Золочеві і мали багато клопоту, поки відновили сина на навчання.
Пані Третякова, у якої я мешкав, жила на передмісті Золочева. Тут біля кожної хати був сад, город і господарські забудови. Все як на селі. До школи, щоб скоротити собі дорогу, я йшов через сусідський сад і город. Однак ця дорога була добра тільки в суху погоду.
Якось я йшов зі школи додому і переходив стежкою через сусідський город, де сусіди підгортали картоплю. Я минув їх і вже хотів звернути на своє подвір'я, як тут сусід заговорив до мене: «Хлопче, чого ти в роті носиш воду?» Я затримався, не зрозумівши його запитання. Він його повторив. І далі я не знав, що від мене хочуть, бо в роті води не ніс. Я сказав, що води в роті не маю, і, щоб доказати, що мій рот порожній, відкрив його. Сусіди розсміялись і сказали мені: «Невже ж тебе, сину, вдома не вчили, що треба з людьми, особливо з сусідами, вітатись? Чи ти не знаєш, що треба було тобі сказати нам «Дай, Боже, щастя». Мені стало соромно. Я закрив рота і, не говорячи ні слова, побіг додому.
Тут я задумався. Почав пригадувати, що майже з ніким тут у Золочеві не вітаюсь, хіба з добрими знайомими. З цього часу я завжди вітався з сусідами, а коли бачив їх за роботою, бажав їм щастя, за що вони дякували. Це справляло мені приємність. Наука не пропала даремно.
Якось у Золочеві я зустрів на вулиці Славка Покоцького, який ніс на своїх плечах солідний кошик з ковбасами. Славко на той час працював у масара (ковбасника) Кілярського і розносив замовлення за адресами. Він сказав мені, що повинен зустріти тут хлопця з нашого села Іллю Кокіра, що служить у війську, якому має передати ковбасу. Але Кокір не прийшов, тому, якщо я хочу, він може віддати її мені. Така пропозиція мені подобалася, тим більше, що за неї не треба було платити. Славко сказав мені, що час від часу може передавати мені масарські вироби, але за попередньою домовленістю. Це він може робити тільки в час свого маршруту до замовників. Якщо в назначений для нашої зустрічі час мене не буде, він викине все у річку Золочівку. Ми зайшли зі Славком за якийсь будинок, він скинув з плечей кошик і передав мені дві досить великі вуджені ковбаси, які важили, напевно, біля 6 кг. Я не мав куди їх подіти, не було в що загорнути, тому поклав ковбаси за пазуху і пішов додому.
Дорогою я частенько заглядав до неї, ламав по кусочку і пробував на смак. Цієї ковбаси вистачило мені тільки на три дні. Я так нею об'ївся, що вкінці не міг взагалі дивитися на ковбасу і, хоч ми зі Славком домовилися, що час від часу він буде приносити мені ковбасні вироби, однак я більше не використовував такої можливості.
Славко закінчив Львівський політехнічний інститут і працював енергетиком. Нині пенсіонер, живе в Долині і у Винниках біля Львова. Зустрічаючись, ми згадуємо ті далекі часи нашого дитинства і юності.
Зимою в Золочеві, особливо по неділях і святах, молодь шукала для себе різноманітних розваг. Хто мав лещата (лижі), йшов за місто на цегельню, де був крутий і досить довгий спуск, або на стадіон. Там також була добра траса, яка спускалась аж до міського басейну.
Хоч я не міг брати участі у таких захоплюючих розвагах, бо в мене не було лещат, але любив туди ходити, щоб помилуватись видовищем, коли дівчата і хлопці, розпашілі від морозу і від великого вдоволення, спускалися вниз, часто падали, потім зі сміхом піднімались, з голови до ніг обліплені снігом, і знов пнулися на гору, щоб у котрий вже раз спуститись. Це повторювалось до повної їх знемоги.
Тут також санкувалися діти. На санки сідало по двоє-троє дітей, які з гамором і вигуками з'їжджали вниз. Часто і я сідав на санки зі знайомими хлопцями і разом з усіма радів такій забаві.
Гірше було з лещатами. їх часом позичав у своїх товаришів, найчастіше у свого однокласника Юрка Середницького, який дуже добре їздив, хоч був повненький.
Однак, не маючи своїх власних лещат і тільки час від часу користуючись позиченими, я так і не навчився добре їздити. Часто падав.
За містом з боку гір Вороняк між цвинтарем і плавальним басейном простягалось озеро, болотисті береги якого рідко коли висихали. Зимою озеро і вода, яка покривала болото, замерзали, займаючи великий простір. Сюди приходила молодь на ковзанку або для того, щоб пограти в хокей. Я також часто туди ходив, але, не маючи своїх ковзанів, їздив на своїх підковах, як це робив у себе в селі. Коли щастило випросити у когось ковзани, якщо не на дві, то хоч на одну ногу, я вихором носився по льоду.
Одного разу, ковзаючись тільки на підковах і підошвах своїх черевиків, я раптом відчув, як піді мною затріщав лід і я відразу провалився під воду. Занурюючись щораз глибше, я блискавично думав, що мушу зробити зусилля, щоб не попасти під лід, бо тоді не зможу з-під нього вибратися. Отже, під воду я пірнув з головою і, швидко відбившись від дна, виринув у тому самому місці, де впав і опинився в льодовій ополонці. Навколо мене збиралося щораз більше людей. Всі спішили з порадами, що я повинен робити. Простягнених до мене рук я дістати не міг. Як тільки пробував вибратися з води на лід, він під моїм тягарем ламався і я знову і знову падав у воду. Час ішов. Коли я зрозумів, що всі мої зусилля вибратись на лід даремні, я перестав слухати поради і, ламаючи лід руками, повільно наближався до берега, не відчуваючи дна. Згодом, коли під ногами відчув опору, йти стало легше. З'явилась упевненість, що доберуся до берега. Нарешті, біля самого берега, де літом росла трава й очерет, лід витримав мою вагу і я виліз із води. З мене почала стікати вода. В такому вигляді повернутись додому я не міг. Мені заборонялось ходити на такі забави, дерти взуття. Я мешкав тоді у пані Третякової, а вона відповідала перед моїми батьками за моє виховання. Я роззувся. Вилив з черевиків воду. Трохи викрутив свою блузку і штани. Все це проходило на очах зібраних довкола мене і зацікавлених моєю пригодою людей. Я знову взувся і почав бігати, щоб зігрітись і підсушити одежу. До вечора було ще далеко, і я без упину бігав аж до сутінків. За цей час одежа дещо підсохла. Нарешті я помчав додому. Здалека побачив, що світиться нафтова лампа тільки в кухні, отже, у моїй кімнаті нікого немає. Я тихо туди пробрався, роздягнувся, розвісив одежу, щоб якнайшвидше висохла, ліг на ліжко і відразу заснув. Через півтори-дві години я прокинувся від голоду. Накинув дещо на себе і вийшов до кухні. Пані Третякова, на щастя, не здогадалась, яка пригода мені трапилась. Тільки через деякий час я признався їй, а також своїй мамі у всьому.
Як більшість гімназистів, мені також хотілося завоювати серед молоді, серед юнацтва, а найбільш серед своїх ровесників авторитет. Особливо хотілося мати успіх у дівчат, а його не легко завоювати, коли в тебе немає для цього відповідних даних.
В класі було 5 чи 6 гімназисток. Всі ми знали, хто з ким дружить, з ким зустрічається. На уроках часто курсували записки між дівчатами і хлопцями. Я не знав і навіть не здогадувався, про що там писалось. Таку переписку я сприймав серйозно і дуже хотілося бути її учасником. Я зауважив, що лиш одна дівчина Марія Редько, яка сиділа у другій лавці, недалеко від мене, з ніким не переписувалася. Я довго думав і, нарешті, відважився їй написати і передав записку такого змісту: «Марійко! Я хотів би з тобою переписуватися. Як ти на це дивишся?» І слідкував за її реакцією, думав, як вона сприйме мою пропозицію. І тут я побачив, що вона зім'яла мою записку і кинула під лавку. Не можу сказати, що був влюблений в неї, або, що вона мені дуже подобалася. Я бачив, що вона не займається перепискою з однокласниками і думав, що пропонуючи їй свою дружбу, зроблю їй приємність, може, навіть, ощасливлю її. На жаль, так не сталося. Марійка відписала мені таке: «Я вже зайнята». Ось і все. Я тоді не зрозумів, як і чим вона зайнята. Вчилась вона не дуже добре, і мені не було ясно, у чому справа. Пояснили мені це наші хлопці. Вияснилось, що вона зустрічається зі старшим від себе на 2 роки гімназистом, сином священика, Володимиром Городисловським, і хоче всім доказати, що йому вірна і думає тільки про нього. Мені довго і нудно хлопці роз'яснювали цю справу, поки я її усвідомив. В той час в амурних справах я був повним профаном. Володимир Городисловський, наскільки мені відомо, згодом закінчив духовну семінарію і був священиком у Стрию.
Якось у місті розвісили плакати-об'яви, що в наступну найближчу неділю на стадіоні відбудеться велике спортивне свято, на якому, між іншим, будуть виступати парашутисти. В ці часи я ніколи до того не бачив такого виду спорту. Правда, сам літак мені вже довелося бачити зблизька. Одного разу недалеко с. Підгорець на полях Галушина вимушено приземлився літак - «кукурузник» і простояв там три дні, поки його не забрали. З усіх довколишніх сіл – Ясенова, Кадлубиськ, Чехів, Цішок, Хватова та інших збиралися люди, щоб зблизька глянути на диво, що літає в повітрі. Ходив дивитися на нього і я.
Тепер було по-іншому. З літака, з-підхмарної висоти повинні були скакати парашутисти і м'яко приземлятися на стадіоні. Звичайно, що мені дуже хотілося глянути, бодай одним оком на це незвичайне видовище.
В неділю, ще далеко до відкриття свята, я, разом із такими підлітками, як сам, поспішив на стадіон, щоб зайняти там відповідне місце. Але яке сильне було моє розчарування, коли виявилось, що без квитків нікого туди не пускають. Хоч на оголошеннях було вказано, що за вхід на стадіон треба платити (дитячий квиток коштував 30 грошів), але ми не звернули на це уваги. У нікого з нас не було грошей, а при кожному вході стояли службовці і без квитка нікого на стадіон не впускали.
Порадившись, ми вирішили вилізти на високі дерева, що росли навколо стадіону. Коли почалася ця імпреза, ми вже зручно сиділи на деревах і з відкритими ротами спостерігали за тими цікавими змаганнями. З величезним захопленням ми слідкували, як з літака один за одним вискакували парашутисти, які на такій висоті, із землі, виглядали на маленькі темні цяточки, що поступово росли, як над стадіоном в повітрі розкривалися у них парашути, і вони досить плавно приземлялися на футбольному полі. В той час, у такому віці мені так сильно хотілося попробувати самому політати в повітрі, що я тут же вирішив стати летуном. Цією думкою я довго жив, мріяв про цю професію, хоча й знав, що ці мої плани нездійсненні, бо українців до летунської школи не приймали.
Що ж робити? – думав я. Стати поляком, щоб мене прийняли в авіацію, ніяк не виходило. Для того треба було небагато, лише перенести метрику від свого греко-католицького священика до римо-католицького ксьондза, і тоді вся проблема була б вирішена. Польська влада була зацікавлена і підтримувала такі кроки місцевого населення, надавала їм різні пільги, раніш йому недоступні, а саме головне – давала можливість цим перекинчикам здобути відповідну освіту й влаштуватись на добру роботу. Таким способом вони намагались польонізувати якнайбільше українців. Я не можу нині сказати, що я усвідомлював це питання, але підсвідомо твердо знав, що ніколи, при жодних обставинах, поляком не стану, тобто, як тоді говорили, «хрунем».
Дивлячись із деякою заздрістю на спортсменів, що плавно спускались на розкритих парашутах, я подумки повторював ці їхні «трюки» разом із парашутистами і думав, що міг би також сам це виконати. Такі і подібні думки не давали мені спокою кілька наступних днів і, нарешті, я вирішив сам попробувати зробити таке приземлення і показати всім, що можу це здійснити не гірше інших..
Якогось дня, коли я ще жив у тітки Сташкевичевої, скориставшись, що її не було дома, я сказав дітям господині Леонові, Ядвізі й Яніні, а також сусідським дітям, що буду літати так, як це робили парашутисти на стадіоні. Отже, я взяв зі стодоли драбину, приставив її до стайні з боку дороги, взяв тітчину парасолю і виліз на дах стайні, звідки до землі було, напевно, біля чотирьох метрів. Діти півколом зібрались на дорозі і чекали на мій експеримент. Між стайнею і дорогою стояв паркан із загострених штахетів. Я розкрив парасолю, уявивши її парашутом, тому з думкою, що буду помалу спускатись, поки не досягну землі, зміряв очима відстань до низу і до огорожі, присів і скочив з даху через паркан на дорогу. Та, на жаль, парасоля, яку я міцно тримав за ручку, мене підвела. Вона вивернулась навиворіт, втратила свою форму, а отже і гальмівну спроможність і я незчувся, як опинився на землі перед очима своїх глядачів у лежачій позиції з кругами перед очима. В голові шуміло, з гудінням пролітали «кукурузники», а оточуючий світ плавав у рожевому тумані. Я не міг стати на ноги, бо весь удар падіння припав на п'яти. Мені здалося, що я на деякий час втратив свідомість. Нарешті я підвівся, віддав Яніні парасолю, а сам ще трохи заточуючись, при допомозі Збишка, подався, шкутильгаючи до хати, де відразу після «польоту» ліг відпочивати. Біль у ногах після такого експерименту я відчував ще декілька днів.
До всіх учителів ми звертались «пане професор». Німецьку мову нам читав проф. Лугінський, родом зі Стрия. Він сказав, що з німецької мови мені загрожує двійка. Це мене засмутило, бо я думав, що цей предмет знаю не гірше від інших. Але на наступний урок я вирішив добре підготуватись. Нам тоді, пам'ятаю, задали вивчити якесь оповідання про Альпи і розповісти своїми словами його зміст німецькою мовою. Я все добре вивчив і зголосився відповідати. Професор, як і всі учні, був здивований моєю заявою, але дав мені можливість говорити. Я почав розповідати. Все йшло нормально. Професор мене не зупиняв, не поправляв і не перебивав. Я відчув задоволення від своєї відповіді. Але коли закінчив, професор Лугінський, замість похвалити, до кінця уроку читав мені мораль. Сказав, між іншим, що я міг би добре вчитися, маю на це всі дані, але він мусить мені поставити двійку, бо одна, хоч і правильна відповідь, не може вирішити загальний рівень моїх знань. Сказав мені також, щоб мої батьки прийшли до дирекції школи. Мені загрожувало, а це було уже в другому класі, залишитись на повтор, але, на жаль, я тоді погано ще усвідомлював своє становище, тому не дуже тим переймався, бо не вірив, що так може статись. Але мені таки поставили двійки і не тільки з німецької, а й на додаток з польської та латинської мов.
За навчання треба було платити чималі гроші, і я боявся, щоб батьки за кару не примусили мене знову пасти худобу.
Тут, на щастя, виручив мене брат Іван. Він якраз тоді закінчив університет Стефана Баторого у Вільні (факультет права і суспільних наук) і отримав диплом магістра прав. Це було 28 червня 1937 року. Після закінчення студій братові запропонували перенести метрику з церкви до римо-католицького костелу, у випадку згоди обіцяли дати відповідну роботу в якомусь міністерстві з оплатою 500 злотих на місяць. У той час це були великі гроші, за які можна було купити пів морга (1 морг - 0,5 га) поля. Ця пропозиція означала, що Іван повинен продатися за матеріальну вигоду, за солодке життя і стати перекинчиком. Однак Іван не погодився на таку пропозицію, батьки його підтримали в цьому, і він став безробітним. Повернувся додому. Тепер Іван зайнявся мною. По-перше, переговорив у Золочеві з директором гімназії п. Величком і професорами, і вони пішли на компроміс. Дозволили, якщо я за час вакацій добре підготуюсь, перездавати екзамени з тих предметів. Дали мені шанс поновитись у навчанні тільки таким способом.
Почались для мене сумні дні. Ніхто вдома мене не жалів, не співчував мені. Майже щоденно відбувалися наді мною «аутодафе». Спочатку за кару мене обстригли на нульку. За кожний невивчений урок я мусив лягати на лавку. Іван мав важку руку. І я це добре відчув на собі, тому робив усе, щоб цього уникнути.
Найважче мені було з латиною, яку Іван знав добре. Тоді всі юристи мусили знати цю мову, тому що багато офіційних документів оформлялись по-латині.
Два місяці вакацій тягнулись для мене до безконечності. Чим більше я вчився, тим більше усвідомлював, як мало знаю, і мені, нарешті, захотілось по-справжньому вчитись. Коли я здав усі екзамени, мене прийняли до наступної кляси. За свої відповіді я отримав похвалу не тільки від професорів, але й від самого директора. І тоді у мене появилось ще більше бажання вчитися, здобувати якнайбільше знань, Коли в класі побачили, що я не тільки вмію володіти кулаками, але й даю собі раду з навчанням, товариші почали до мене значно краще відноситись. Більш серйозно і реально я почав дивитися на життя, відчув у собі якісь переміни, переміни на краще.
Якось до мене підійшов старшокласник Богдан Гринькевич і після довгої довірливої розмови запропонував мені вступити до юнацької сітки ОУН. Я на це погодився без застережень. Мене попередили, щоб я про нашу розмову нікому не говорив. Так у 1937 році я став членом юнацтва ОУН. Доручили мені підібрати ще двох однокласників. Після узгодження з Гринькевичем кандидатур Романа Назаркевича і Олега Радомського, почала діяти ще одна ланка (клітина) з трьох чоловік.
Наша діяльність в юнацтві, якщо можна її так назвати, обмежувалась вивченням історії нашої Батьківщини, бо офіційно, хоч це була українська гімназія, в ній не дозволялось викладати історію України. (За весь період мого навчання у Золочівській гімназії до війни 1939 р. тільки два рази після уроків учитель із власної ініціативи і на свою відповідальність прочитав нам дещо з історії України). Кожен член юнацтва мусив вивчити напам'ять декалог і вміти добре орієнтуватися в терені. Всім нам організація рекомендувала якнайкраще вчитись і своєю бездоганною поведінкою давати іншим добрий приклад. Вчили нас також, як орієнтується в терені. Такі були поки що наші обов'язки в юнацтві. Все це робилось спокійно, без зайвої суєти, гарячковості, щоб не привертати до себе увагу.
Якось учитель фізкультури (руханки) (він же і вчитель ручної праці) Юркевич пообіцяв нам піти походом за місто. Будемо вчитись орієнтуватися в терені і попробуємо запускати повітряні кулі. Таку вістку всі ми сприйняли з ентузіазмом. У визначений день, взявши з собою відповідні прилади, ми пара за парою пішли через місто в напрямі Сасова. По дорозі звернули в ліс і зупинились на одному з пагорбів, недалеко с. Жуличі. Тут була невелика поляна. Професор пояснив нам, як користуватись компасом і як орієнтуватись у місцевості без нього. Я подумав, що, напевно, він робить це за вказівкою організації. Мої друзі по юнацтву також були такої думки. З цього часу ми почали відноситись до професора Юркевича з великою пошаною.
Під командою професора ми зробили першу спробу запуску повітряної кулі. У бляшаній банці помістили вату, змочену в нафті, і, прикріпивши її до дна кулі, запалили. Куля наповнилась легкими газами і розширилась у діаметрі приблизно на 1,5-2,0 метри. Ми тримали кулю на шнурках. Вона почала помалу підніматись. Але перша спроба нам не вдалася. Загорілась паперова оболонка кулі. Все згоріло і впало на землю. У нас були три такі заготовки. З другою повторилось те саме, і тільки за третім разом, коли діаметр кулі був менший, нам вдалось її запустити. До кулі ми прив'язали сувій паперу з інформацією, ким, де і коли вона була виготовлена, звідки і коли її запущено, з проханням повідомити за вказаною адресою, коли, ким і де її буде знайдено.
Через декілька днів ми отримали повідомлення, що залишки нашої кулі знайдено на Білій Горі, недалеко села Підлисся. Це було кільканадцять кілометрів від місця запуску. Така екскурсія нам дуже сподобалась. Особливо ми були вдоволені наслідками наших експериментів з кулею. Жаліли тільки, що такі корисні розваги бувають рідко.
Якось іншим разом вчителька з природи повела нас на екскурсію за місто в бік села Зозулі. Через місто ми завжди йшли парами спокійно, повагом, щоб не підірвати доброї слави нашої гімназії, але за містом усі вже йшли, як хто хотів. Вчителька запропонувала нам співати. Бажаючих було багато. Тут я вперше почув пісню «Гуцулко Ксеню» Р.Савицького, яка мені дуже сподобалась, хоч сам я співати не вмію, як кажуть, «ведмідь наступив на вухо», але слухати, як співають, люблю.
Так зайшли ми на луг недалеко села, де був невеликий ставок. Вчителька запропонувала всім нам перепочити, роззутися, скинути з себе верхню одежу. Дехто приніс з собою сніданок. Все їстивне поскладали; на розстелену на траві хустину і запропонували всім підкріпити свої сили. Я з собою сніданку не приніс, тому, хоч який був голодний, відмовився від запрошень.
Дівчата, бігаючи босими ногами по високій траві довкола ставочка, немов ті казкові мавки, своїми плавними рухами, усміхненими обличчями, розвіяним волоссям приковували до себе увагу. Тільки тепер я вперше зауважив різницю між хлопцями і дівчатами, і це викликало у мене якусь незрозумілу досі реакцію. Ця картина залишалась у моїй пам'яті на все життя. Я відкрив для себе нові приємні відчуття.
Щорічно зимові і літні вакації (канікули) я проводив дома в селі. Я й не думав тоді, що може бути інакше. Тепер вже не так часто посилали мене пасти худобу. Щоб заробити собі трохи грошей, я ходив працювати до тата на цегельню. Там я виконував різні роботи. Чистив груби після випалення цегли. Це була для мене дуже важка робота. Така груба довжиною 16-18 м була завалена попелом, шлаком, а також кусками цегли, що розсипались при високій температурі. Все це треба було вигортати лопатою. За один захід я охоплював тільки три-чотири метри груби. Вигортав попіл назовні, відтак знову і знову повторював те ж саме, посуваючись углиб груби, поки не дочистив її до кінця. Цю роботу я проводив, зігнувшись удвоє, вдихаючи у свої ще не дуже міцні легені весь цей пил, який піднімався знизу і заповнював грубу такою густою пеленою, що я навіть своїх рук не бачив. Тому за один день більше однієї груби я не міг вичистити, а було їх три. За чистку однієї груби платили 50 грошів – півзлотого. Крім того, возив візком сиру висушену цеглу, яку робітники закладали в піч. Після випалу я вивозив з печі на площу готову, вже випалену цеглу і складав її у штабель по 200 штук. За ті гроші, що я заробляв на цегельні, батьки купували мені дещо з одежі і взуття. Зароблених грошей на руки мені майже ніколи не давали.
Часто навідуючись у село додому, я бачив, що багато хлопців змінили свою поведінку, стали серйознішими. Дехто з них працював на свойому господарстві, інші працювали, де прийдеться, чи то на панському фільварку, чи в лісництві, чи наймались до заможніших господарів на день-два, бо постійної роботи не було. Некваліфікованим робітникам на сільсько-господарських роботах платили не більше одного злотого в день. Хлопці, заробивши важкою працею такі мізерні гроші, вечорами збиралися в селі і, вважаючи себе дорослими, йшли гуртом до крамниці Івана Змійовського (до кооперативи ходили рідко, бо там їх за це сварили), і тут купували собі за 12 - 15 грошів шматочок ковбаси і булочку, і помалу, не поспішаючи, щоб розтягнути приємність якнайдовше, все добре пережовували і, один наперед одного, сипали жартами.
Одного разу, маючи 10 грошів - не пригадую, де і на чому я їх зекономив, – я приєднався до такої молодіжної компанії і пішов з ними до приватної крамниці Змійовського. Хоч як жаль було мені розставатися з своїми 10-ма грошами, але бажання було таке велике і нестримне, що перемогло, і я, як і всі, купив булочку і невеличкий шматок ковбаси. Пам'ятаю, в цій компанії були тоді Гриць Яцурів (так його звали по-вуличному), Только Півоварів, Влодко Грицина, Михасько Червінський та інші. З великою насолодою я ліквідував куплене і, прислуховуючись до їх жартів та дотепів, думав, чому вони, так важко працюючи і так мало заробляючи (за день роботи такі юнаки заробляли не більше 60-80 грошів), витрачають ці гроші без особливої потреби. Чи є в такому якийсь сенс? В цей час я того питання не розумів, і мені здавалося, що краще було б посидіти на хлібі і на воді вдома, ніж працювати на те, щоб вечором все пустити з вітром. Деяким хлопцям було мало того, що тільки що з'їли, і вони пішли за другою порцією. Я з'їв свою порцію дуже швидко і мені запропонували ще повторити за їхній рахунок, але я відмовився; я не міг користати з цих марних грошей, які вони отримували за свою важку працю. Це був перший і останній раз, що я дозволив собі так «погуляти». Більше я туди не ходив.
У Золочеві я жив на приватному помешканні, де не було ще тоді електричного світла, і батьки давали мені 10 грошів на місяць, щоб я купував собі нафти і при світлі нафтової лампи міг вчитися. За півлітра нафти я платив 9 грошів, а один грош залишався мені на кишенькові витрати.
Усі гімназисти мусили ходити до школи в спеціальних учнівських формах і слідкувати за своєю поведінкою не тільки в школі, але й на вулиці. За всілякі «вибрики» нас карали.
Якось перед вечором я зустрів на вулиці Володимира Грицину з Підгорець, з яким ми разом вчилися в селі. Ми з ним дещо погомоніли. Він розповів мені про своє життя-буття і про те, що в скорому часі стане майстром кравцем. Він вчився у доброго майстра жида і добре вивчив жидівську мову, міг нею вільно розмовляти. Ми не завважили, як підійшов великий пес, почав крутитись навколо нас і скавуліти. Ми відразу забули, де знаходимось, згадали своє село і почали, як колись, бігати, дражнити собаку і камінцями відганяти його від себе.
На другий день викликав мене директор гімназії професор Величко і вимагав, щоб я розповів йому, як ганявся за собакою і чому, будучи в учнівській формі, так непристойно вів себе на вулиці. Не знаючи, що казати на своє виправдання, я мовчав. Як виявилось, під час цього інциденту з собакою, директор сидів на одній з лавок, що стояли під деревами вздовж вулиці, і був свідком моєї ганебної поведінки. Сказав забрати речі і без батьків не появлятися в школі. В присутності батька я мусив пообіцяти директорові, що таке більше не повториться. На цей раз все обійшлось, але вже в майбутньому я пильно слідкував за собою і за своєю поведінкою, особливо тоді, коли був в учнівській формі.
В 1935 році моя найстарша сестра Стефанія вийшла заміж і перебралась у Загірці до свого чоловіка Василя Стельмаха. А через рік, тобто у 1936 році, вийшла заміж друга сестра, Євгенія, за Володимира Кавича і залишилась жити вдома. Батьки записали їй хату і трохи поля з тією умовою, що вона повинна доглядати батьків до смерті. В хаті появилась нова людина. Кавич був освіченим хлопцем. Свого часу вчився у Золочівській гандлівці (торговельне училище). В селі працював на свойому господарстві та продавав у кооперативній крамниці. В хаті почала мінятись обстановка на краще. Кавич був добрим господарем. При допомозі швагра у правій половині нашого будинку вимурували піч, всюди в хаті поклали дерев'яну підлогу і засклили ґанок. У хаті тепер стало набагато краще і чистіше. На господарстві збільшилось корів, свиней і, що найголовніше, появився ще один кінь, Каштан.
Обидві сестри, вийшовши заміж, у свій «медовий місяць» мусили, засукавши рукава, братись енергійно до праці на своєму господарстві.
Кожен господар на селі намагався збільшити і збагатити своє господарство. Це було також, на мою думку, метою і мрією моїх обох сестер. У них тепер появились свої гроші, і час від часу і мені, бідному гімназисту, дещо від них перепадало. Котра з них більше дарувала мені, ту, як мені здавалось, я більше любив і поважав. У цей час я не аналізував своїх почувань, вони приходили самі по собі, але в глибині душі я любив своїх сестер одинаково.
За навчання в гімназії треба було платити немалі гроші. Але батько, по домовленості з дирекцією школи, оплачував наше навчання не тільки грішми, але й дровами, якими зимою опалювали приміщення школи. Така угода була вигідна для обох сторін.
Часто, коли тато привозив дрова до Золочева і зупинявся на подвір'ї гімназії, а я в цей час мав перерву, то, знявши з себе блузу, помагав йому заносити дрова у приміщення будинку і там їх рівненько штабелювати.
Щороку, літом, у час вакацій, в одну із неділь, відзначалось на Білій Горі біля села Підлисся свято на честь Маркіяна Шашкевича. З навколишніх сіл, міст, навіть з дальших областей приходили, приїжджали люди, щоб віддати шану нашому народному поетові і патріоту. Тут відправлялись Богослужіння, виголошувались промови, виступали хори тощо. Люди з нашого села, як і з інших сіл і міст, особливо молоді, щороку ходили на Білу Гору, як говорилось тоді, на свято до Підлисся. Нас батьки не хотіли пускати туди, хоч ми мріяли побувати там разом з іншими. Але тоді ходили чутки, що польська влада забороняє людям збиратись на це свято. Говорили, що поліція стоїть на всіх головних дорогах і не пропускає туди людей. Ця заборона, як кажуть, підливала олії у вогонь і давала поштовх, наперекір поліції і всяким заборонам, іти до хреста, щоб віддати шану Маркіяну ПІашкевичу. Наша молодь горіла бажанням посперечатися з польською поліцією, а при потребі помірятись силою з нею, хоч би палицями.
Якось, правдоподібно у 1937 році, нам з братом вдалося намовити швагра Кавича і сестру Євгенію поїхати кіньми до Підлисся. Хоч ми з Юзьом готові були йти туди пішки, батьки не протестували. Мама з наймолодшим моїм братом Дизьом залишилась дома на господарстві, а ми всі, взявши з собою на дорогу печене й варене, бо їхали на цілий день, а також сіна і вівса для коней, вирушили возом, запряженим парою коней. Я всю дорогу розглядався, чи не побачу часом поліціянтів, але ми їхали не головною дорогою, а через поля і ліси, тому, напевно, нікого з них не зустріли. А як мені тоді хотілось пережити ті хвилини, коли поліція буде нас насильно завертати додому!
На Білій Горі коней поставили під лісом у тіні, в холодку. Підвод стояло так багато, мабуть, більше ніж я бачив їх на ярмарку в Золочеві. Старші пішли до хреста, де збирався народ на Богослужіння, а мене залишили на возі пильнувати коней. Це, звичайно, мені зовсім не сподобалось. Через деякий час мене повинен був замінити Юзьо, але він не спішив до коней.
В обідній час усі посходились до воза, і ми пообідали. Для мене це було справжнім святом. До нас підійшла сестра Стефа зі своїм чоловіком Василем. Вони разом з загірцянами прийшли пішки.
Мені доручили їхати з кіньми у село Підлисся, щоб там їх напоїти. З Білої Гори, як на долоні, добре було видно село, що широко розкинулось недалеко від її підніжжя. Таких, як я, погоничів зібралось кільканадцять. Всі ми верхи на конях подались у село. Дорогою було дуже цікаво. Кожен з нас хотів їхати першим. Так, мимоволі, несподівано почалося змагання. Від Білої Гори до села було 2-3 кілометри. Дороги в село я не знав, бо був тут уперше. Хоч як намагався випередити інших, щоб їхати першим на чолі нашої кінноти, але мені це не вдавалось. Весь час я їхав другим. І завидував тому хлопцеві, що їхав переді мною. Я не дуже підганяв своїх коней. Вони самі бігли так швидко, як ніколи раніше. Я не пізнавав наших коней. Мені здавалось, що вони самі хочуть бути першими. Однак всі мої намагання були марними, і нам не вдалось вибитись у передовики. Я був щасливий, що приїхав, другим, а не останнім.
Не багато запам'яталось мені з того свята, але ми всі повертались додому дуже вдоволені і веселі з думкою, що наступного року знову, якщо не поїдемо кіньми, то підемо пішки, але мусимо бути разом з усіма на Білій Горі. Мені не хотілось їхати туди кіньми, щоб знову не пильнувати їх там, а мати більшу свободу.
Дійсно, на другий рік ми з Юзьом та багатьма підгорецькими хлопцями, озброївшись палицями на всяк випадок, пішли до Підлисся. Ішли стежками через поля і ліси, щоб скоротити собі дорогу і час. На місце зайшли без пригод. Народу було, як і минулого року, дуже багато. Ми з Юзьом вільно ходили по Горі, з цікавістю приглядались до всього. Як і на Підгорецькому відпусті, тут стояло багато тимчасових крамниць. Було різного краму, як нам тоді здавалося, стільки, скільки душа забажає, були б тільки гроші, та, на жаль, нам їх бракувало, так що купити собі ми нічого не могли.
Біля хреста стояла дерев'яна трибуна. Перед нею колонами проходили люди, село за селом, місто за містом. Відтак з трибуни почали лунати промови. Все відбувалось дуже святочно, організовано. Я стояв серед людей мов зачарований. Не все, про що говорилось з трибуни, я розумів, але прислухався і придивлявся до всього, що діялось навколо, з цікавістю.
Хоч біля трибуни зібралося дуже багато людей (такої кількості я ще ніколи не бачив навіть під час великих празників біля нашого монастиря), та, незважаючи на це, тут панувала така тиша, що добре було чути кожне слово виступаючого. Третім чи четвертим вийшов на трибуну старший сивий чоловік, адвокат з Золочева Ваньо (я знав його сина Романа, він вчився у нашій гімназії і був на два роки старший від мене). Коли Ваньо почав свій виступ, стало ще тихіше. Він був справжнім українським патріотом, дуже шанованою людиною і добрим оратором. Зараз не пам'ятаю початку його промови, бо через 2-3 хвилини несподівано почалось заворушення. На трибуну вискочив якийсь молодик, почав бити промовця по обличчі і скинув його з трибуни. Сам почав щось кричати чи промовляти. Люди спочатку остовпіли від несподіванки, потім почали гомоніти, але тут же на трибуну вискочило ще кілька молодиків, які на підтримку і в такт слів нападника почали розкидати між народ жменями металеві гроші. Більшість людей забула про все і один наперед одного кинулися збирати розкидані гроші. Я стояв як вкопаний. Не міг зрозуміти, що діється. Передавалась чутка, що цей хаос викликали комуністи з наміром зірвати свято. Біля мене падало багато металевих грошей. Я не рухався, не згинався за ними. Мені було соромно брати участь у такій «забаві», але, коли гроші впали прямо мені під ноги, один злотий і 50 грошів, я, незгинаючись, наступив на них черевиками і так стояв. Це все я зробив підсвідомо.
Як тільки люди позбирали гроші і все почало заспокоюватись, я незамітно підняв з землі півтора злотого і заховав у кишеню. Всі нараз почали обговорювати подію, що сталася. Ніхто не знав, що дальше робити, як поступати. Ми всі були готові отих якихось комуністів розірвати на шматки за зіпсуте ними свято. Але я ще не вповні розумів і не усвідомлював, що вони за люди і чого хочуть. Тут мені згадалось, як мене вербував Степан Бакум у комуністи.
Хлопці збиралися гуртками. Хотіли тих, що зірвали святкування, покарати, але ніхто не знав, як це зробити, кого бити. А в цей час відділилася група якихось молодих людей і відійшли в ліс. Говорили, що вони озброєні не тільки палицями, але й холодною і вогнепальною зброєю. З'явилась поліція. Але й вона не могла нічого вдіяти, бо їх було п'ятеро, а комуністів біля 50 чоловік.
Коли все втихомирилось, почались розмови, дискусії, поради. Всі дійшли до висновку, що такі свята треба влаштовувати більш організовано. Треба мати своїх озброєних хлопців, які постійно були б готові до всіляких непередбачених ексцесів і відповідали б за порядок. Я також був такої думки, тому не міг зрозуміти і пояснити собі, чому Організація Українських Націоналістів всього того ще не зробила, але мовчав. Більшість старших людей дотримувалась думки, що про це повинна подбати «Просвіта». Молодь була готова піти на все, навіть на збройні сутички, тільки комусь треба було нею покерувати, дати їй відповідний напрямок..
Повертались ми вже через село Теребежі. Дорогою весь час обговорювали інцидент, що стався на Білій Горі. Ми всі ще не зовсім добре розуміли, хто такі комуністи насправді, яка їх мета в житті, у політиці, але ми бачили їх дії, тому довір'я до них не мали. Одне ми твердо знали, що нам з ними не по дорозі, і розуміли, що мусимо проти них боротись. Не поодинці, а всі разом, організовано, гуртом, громадою.
У класі, як я вже про це згадував, ми сиділи за лавкою (партою) разом з Олегом Радомським. Він вчився так, як і я. В класі було тільки декілька хлопців, які виділялися знаннями, це Андрій Безпалько та Іван Пилип'як. Батько Андрія був адвокатом, мати –-лікарем. Він приходив до школи завжди добре підготовлений і відповідав найкраще у класі. Слабше в нього було з математикою, але мав оцінку з цього предмету «добре». В сороковому році родину Безпальків вивезли у Сибір на «перевиховання». Там, перепливаючи якусь річку, Андрій втопився. В класі Андрія всі любили і, дізнавшись про цей випадок, дуже його жаліли.
Іван Пилип'як був сином заможного селянина з Гологір. Він був дуже пильним і добре вчився. Його у класі всі називали «купоном» («зубрилом»). Він закінчив згодом Львівський медичний інститут і став лікарем – лором. По сьогоднішній день живе і працює в Золочені.
Добрими оцінками з усіх предметів я не міг похвалитися. Тільки з математики випереджав усіх в класі. Професор математики Вацик завжди кликав мене до таблиці – дошки, і я розв'язував усі, переважно нові задачі, які ще не пропонували учням.
Заможніші діти приносили з собою до школи другі сніданки. Це був хліб чи булочки з маслом, ковбасою тощо. Я їм тихо завидував, бо ніколи нічого подібного до школи мені не давали. Мій сусід Олег щоденно приносив собі щось на другий сніданок, але рідко коли його їв, бо ніколи не був голодний. Коли йшов додому зі школи, завжди залишав сніданок під партою. Але частіше віддавав його кому-небудь з товаришів. Олег не раз пропонував мені свій сніданок, але мені було соромно його брати, тому, хоч був часто навіть дуже голодний, майже завжди відмовлявся, запевняв, що не хочу їсти. Але бувало часом так, що після уроків, коли Олег пішов уже додому, залишивши під партою загорнутий у папір свій сніданок, я непомітно брав його і так, щоб ніхто не бачив, з'їдав.
Олег Радомський закінчив Львівський політехнічний інститут, став архітектором і працював у Львівській міській Раді. Кілька років тому помер. Вічна йому пам'ять.
У Золочені на квартирі ми жили разом з Броньом у пані Третякової. Броньо вчився у тій самій гімназії «Рідної школи», що й я, тільки у класах старого типу, а я – нового. Гімназія старого типу мала 8 класів, після чого треба було здавати матуру – екзамен на атестат зрілості, а нового типу мала 4 класи, після чого треба було йти у ліцей на 2-3 роки. Ліцеї були різного профілю: гуманітарні, фізико-математичні, сільськогосподарські тощо.
Броньо в загальному вчився не погано. У нього були деякі труднощі тільки з математикою. Професор математики Вацик вчив Броня і мене. В цей час брат зустрічався зі своєю однокласницею Галею (прізвище не пам'ятаю), родом з Фільварків біля Золочена. До школи Галя щоденно ходила з дому пішки. Вона була одною з найгарніших дівчат у гімназії і подобалась також професорові Вацику, який ще не був жонатий. Але Броньо не мав наміру відступати йому свою дівчину. Та й вона симпатизувала більше Броньові, який ніколи нікому не дав себе взяти під ноги і цим славився не тільки у школі, але і в місті. Всі міські батяри (хулігани) мусили рахуватися з ним. Про це я пересвідчився на собі, коли грав у футбол з незнайомими хлопцями на жидівському стадіоні «Гасмонеї». Якось ненароком, замість вдарити м'яч, я копнув одного з гравців у нижню частину живота (пах). Коли він накинувся на мене, йому крикнули: «Не зачіпай його, це брат Броня!» Цим конфлікт відразу вичерпався.
Броньо був добрим спортсменом. Грав у копаного м'яча (футбол), сітківку (волейбол), кошиківку (басткебол). Він відзначався вмінням залагоджувати конфлікти, особливо там, де була бійка.
Якось Броньо йшов з Галею і ще з двома однокласниками, Батюком і Варчинським (старшим). На вулиці їх зачепила шайка вуличних батярів. їх було 8-10 хлопців. Ними верховодив Лилик. Вони загородили дорогу нашим хлопцям і примушували їх повернути назад. Виникла суперечка. Барчинський і Батюк відступили, бо побачили, що сили нерівні. Галя і Броньо не відійшли. Броньо попросив Галю не вмішуватись, відійти і зачекати збоку, а він сам все залагодить. Залишивши товаришів, пішов сам проти супротивників. Зав'язалася справжня бійка. Брат декількох звалив на землю, але коли на нього накинулись цілою бандою, Броньо, вирвавши штахету з плота, почав нею мастити противників. Всі повтікали, крім верховода Лилика. Броньо звалив і його і, орудуючи штахетою, наносив йому удар за ударом. Лилик мовчав, не просився, терпів. Усі, як з одного, так і з другого боку, спостерігали за двобоєм, цікаві, що з того вийде. Закінчилося все тим, що Броньо перестав його бити, бо побачив, що добром тут не закінчиться, і запропонував помиритися. Лилик радо на це погодився. Вони подали собі руки і більше конфліктів, наскільки пам'ятаю, між ними не було.
Якось, коли ми разом із Броньом йшли до школи, він попросив мене, щоб я, коли мене хто-небудь запитає, де він був минулого вечора, сказав, що він сидів дома і вчився. Він не пояснив мені причини цього прохання, а я не розпитував. У школі з самого ранку я дізнався, що напередодні ввечері якісь невідомі вибили вікна трьом нашим професорам: математики – Вацику, німецької мови – Лугінському і латини – Мельнику. В цей день мене викликали до директора Величка. Я почав здогадуватись, що в цій справі, напевно, замішаний Броньо. Звичайно, я сказав директорові, що брат весь вечір сидів дома і був зайнятий наукою, але це не допомогло. Не дивлячись на те, що Броньо не признався про участь у тому інциденті, його одного вигнали з гімназії, без права навчання в будь-якій іншій. Броньо це дуже переживав. Батько взяв його на роботу до себе. Робота на цегельні нелегка. Інакше, коли ти працюєш там тільки на вакації і знаєш, що це тимчасово, а так – не було жодних перспектив на майбутнє. Усі старання відновити Броня в гімназії нічого не дали. У Золочеві на цю тему навіть не хотіли говорити. Мама пішки ходила у Львів, там, оббиваючи пороги у всіх інстанціях, добилась, нарешті, того, що йому дозволили (бо вчився вже у восьмому, останньому класі) здавати матуру екстерном. Це було у 1938 році.
Брат Іван з дипломом юриста не міг знайти собі роботи. Українцям не дозволялось тоді відкривати свої приватні адвокатські канцелярії. На роботу в державні польські установи українців не приймали. З тяжкою бідою Іван влаштувався у Золочівський «Центросоюз» практикантом-асистентом.
«Центросоюз», «Маслосоюз», «Народнаторгівля», різні кооперативи – це були українські установи, де наша молодь мала ще можливість влаштуватись на роботу.
За роботу практиканта, яка була розрахована на один рік, Іванові нічого не платили. Весь тягар на його утримання лягав дальше на плечі батьків. Ці роки, особливо для селян, були важкі. Сільськогосподарську продукцію не було куди збути. Все продавалось по дуже низьких цінах, тому грошей не вистачало.
Дома було скрутне матеріальне становище. Іван на цій практиці у «Центросоюзі» не заробляв нічого. Броньо працював на цегельні, влаштуватися на іншу роботу не було жодних перспектив. Юзьо у Бродах вчився масарської справи у найбагатшого в місті і найкращого спеціаліста своєї справи – Швалюка. Я був цілковито на утриманні батьків, які не могли звести кінці з кінцями. Таке положення було не тільки в нашій сім'ї. Всі українці бідували і в селах, і в містах, тільки ті, що перенесли свої метрики до костьолу, мали можливість вчитись і працювати.
Не раз я чув розмову батьків, коли вони радились, що їм робити зі мною. Чи є сенс посилати мене дальше вчитись, щоб опісля стати, як Іван, безробітним, чи, може, краще мене віддати до якогось фахівця, де б я міг набути спеціальність, як брат Юзьо. Добрі спеціалісти легше знаходили собі роботу або відкривали свої майстерні. Мені така перспектива не всміхалась. Я хотів дальше вчитися. Чим більше я працював над собою, тим більше переконувався, як мало знаю, а знати хотілось багато.
Цілі вакації 1939 р. я працював, як звичайно, на цегельні. Планував за зароблені гроші купити дещо з одежі і взуття. Закінчились вакації. Міжнародна ситуація загострилась. Німеччина вимагала від Польщі пропустити її транспорт через Помор'я (коридор) у Східну Прусію. Німеччина, як тоді говорили, готувалась до війни з Радянським Союзом. Але Польща відмовила Німеччині у її вимогах. Почалася Друга світова війна. Німеччина без попередження напала на Польщу.
Поляки, що жили в горішній частині Підгорець, особливо молодь, збирались у своїй «свєтліце» і там вигукували старі заяложені шовіністичні гасла: «Польща повинна простягтися від моря до моря». «Поляки будуть воювати до переможного кінця і не віддадуть ворогові навіть ґудзика» і т. п.
Разом з своїми ровесниками я ходив на Гору, у польську частину села, і там ми чули ті патріотичні і популістські вигуки. Я тоді був переконаний, що поляки вистоять перед Німеччиною, бо не раз чув, з яким патріотичним запалом вони виступали. Було таке враження, що відразу кинуться у завзятий, смертельний і переможний бій з агресором. Але я, як і більшість українців, не бажав їм такої перемоги. Мої симпатії були на боці німців. Тоді так багато говорилось про те, що Німеччина допоможе українцям збудувати свою державу і нарешті Україна буде вільною. Отже, мені хотілося, щоб німці виграли війну.
В перший день війни, а це була неділя, німецька авіація бомбардувала місто Броди. Відгук вибухів добре було чути в Підгірцях.
Якось я стояв на горі біля замку і спостерігав за німецькими літаками, які кружляли над нашою околицею. Тут зібралась також і ціла, група поляків. Несподівано на наших очах з одного літака, що летів над підгорецькими полями, т. зв. Галушином, на парашуті спустилась людина, а сам літак полетів дальше в бік Бродів. Між поляками відразу почувся гамір і крик. Кільканадцять чоловік, розмахуючи револьверами (я дивувався, де вони взяли зброю), з великим галасом, довго закликали один одного бігти до Галушина, щоб впіймати парашутиста. Але першим ніхто не хотів бути. Довго сперечалися, і тільки приблизно через годину частина групи подалась шукати і впіймати ворога. За суперечками і популістськими вигуками було втрачено час. У мене зародилась думка, що поляки не такі герої, якими хочуть себе показати, що вони вміють багато і гарно говорити, а коли приходить до діла, то їх немає. Вони ховаються один за одного. Але в цьому я ще не був переконаний. Ми в душі молилися, щоб поляки не впіймали парашутиста.
Коли кільканадцять войовничих поляків опинились за селом, вони зауважили чоловіка років 35-40, босого, одягненого по-сільському, який ніс на плечах свої чоботи і щось у мішку. Вони запитали незнайомця, чи часом він не бачив парашутиста. Чоловік задумався і, показуючи рукою в бік села Кадлубиськ (нині Лучківці), сказав, що якийсь чоловік подався туди полями. Недовго думаючи, поляки побігли гуртом у вказаному напрямі. Однак скоро повернулися назад, зорієнтувавшись, що їх обдурено. Поки вони бігали туди-сюди, за «селянином» слід пропав.
Згодом стало відомо, що цього «селянина» заховали в селі. На плечах у мішку він ніс радіостанцію. Полякам його не видали. Більше про цього німецького розвідника-парашутиста я нічого не чув.
З перших днів війни дуже багато втікачів із західних земель Польщі організовано їхали і йшли пішки гостинцем з Золочева у напрямі Бродів. До Підгорець приїхав також князь Роман Сангушко. Я бачив одинадцять легкових автомобілів, які супроводжували князя. На цих машинах їхала озброєна крісами його охорона. Переночувавши в замку, вони, як і всі біженці, поїхали дальше у напрямі Бродів. Говорили тоді, що вся польська знать і польський уряд втікали через Румунію в Західну Європу.
Хоч ми бачили сумні, а часом і заплакані обличчя втікачів, але ніхто чомусь їх не жалів.
Як тільки почалась війна, я ще кілька днів ходив на роботу. Возив цеглу для випалу в піч. Мій напарник, сусідський хлопець Зенко Собків, працював зі мною. Ми порадились, що нам треба кинути роботу, і перестати ходити на цегельню. Батько в цей час не примушував мене працювати. Події розгортались так швидко, що ніхто не міг передбачити, що буде завтра і чим це все закінчиться.
Якось у селі з'явилось кілька польських озброєних вояків. Що вони робили в селі, не знаю. Скоріше всього, це були дезертири. На гостинці таких вояків можна було бачити багато, але не в селі. Старші хлопці роззброїли їх, забрали від них два кріси і патронташі з набоями. Все відбулось без насильства. Хлопці не вміли обходитися з крісами і не знали, куди їх заховати. Я зголосився це зробити. Взяв зброю, відніс її додому і сховав у стодолі. Але через декілька хвилин я подумав, що там її можуть знайти, і переховав у стайню. Поклав її в жолобі і накрив соломою. Але мені здавалось, що це не зовсім надійне місце, тому я поніс її в сад і сховав у кущах ліщини.
Добре подумавши, я вирішив, що й тут небезпечно її переховувати, і нарешті переніс зброю на сусідній город, поклав у межу і засипав землею. Оглянувши свою роботу, я досипав ще трохи землі і вважав, що зброя може безпечно і надійно тут лежати, ніхто її не знайде. Тим часом, рознеслася чутка, що в село прийшло багато польського війська і між ними є ті, в кого відібрали зброю. Тепер вони вимагають від селян повернути кріси. За це всіх чоловіків, кого зустрічають, немилосердно б'ють. Вони побили вже багатьох, відтак вийшли з села і пішли у напрямі Золочева. Всі полегшено зітхнули. Коли минула небезпека, старші хлопці сказали, щоб я приніс заховану зброю. Я був упевнений, що ці воєнні трофеї залишаться мені, бо я їх надійно заховав. Тому мені не хотілось їх віддавати. Та все ж на вимогу старших я пішов із Зенком Собком, відпорпав заховане, обтряс від землі і приніс на місце, де мене чекали. Тут був мій сусід Григорій Котельницький, 1907 р. народження, який вже відбув службу у польському війську, в якому дослужився до звання плютонового (старший сержант). Він взяв у мене зброю, коли побачив, що вона забруднена землею, почав на мене сварити і сказав, що зброю треба берегти, а ховаючи її в землю, треба було загорнути в ганчірку. Почистивши кріси, Гриць показав нам, як з них стріляти, і передав їх на зберігання старшим. Всі розійшлися. Я залишився на місці засоромлений, розчарований і засмучений тим, що сталося.
Багато втікачів, як я згадував, пішки, на возах і автомобілях прямували не лише трасою Золочів-Броди, але й через горішні Підгірці їхали і йшли в напрямі Олеська. Дорога пролягала через ліс. У селі розійшлася чутка, що на гостинці, недалеко присілка Підбіла, поляки-колоністи з села Гута Олеська нападають на малі групи втікачів і грабують їх.
Кілька наших підгорецьких хлопців, у числі яких був і я, пішли на гостинець, щоб на власні очі переконатись, що там діється, і, якщо буде можливість (бо не знали, скільки там є поляків-грабіжників і чи вони озброєні), запобігти цій сваволі. Але коли прибули на місце, побачили тільки розбитий віз без коней і порозкидані на дорозі речі, в основному книжки. Як виявилось, це був один з возів, на яких втікали польські монахи кармеліти. Поляки – мешканці села Гути Олеської, що цінніше навантажили на другий, непошкоджений віз і, забравши з собою другу пару коней, повезли все до себе в село. Монахів відпустили, і вони пішки пішли в Олеський монастир. Мушу тут додати, що грабіжники розмовляли з монахами українською мовою, щоб себе замаскувати і кинути тінь на українців.
Пам'ятаю, тоді ходила чутка про те, що грабіжники з Гути відібрали від монахів святі дари. Один з монахів не хотів добровільно віддати цю святу реліквію, а коли від нього насильно її забрали, він, випрямившись на весь ріст і вже без страху, сильним, могутнім голосом прокляв їх.
Я підібрав з землі декілька польських книжок, серед яких було три томи Загальної енциклопедії, і заніс додому. Але вдома на мене насварила мама і запитала, навіщо я брав пограбоване, ще й від монахів, майно. Я пояснив, що все це валялося порозкидане на землі без господаря, однак тим я маму не переконав. Вона наказала мені забрати всі ці книжки і віднести на місце, звідки я їх узяв: «Хай бере їх хто хоче, хто не боїться гріха, святотатства».
Якось я дізнався, що хлопці і деякі молодші господарі йдуть на гостинець Підгірці-Олесько і будуть роззброювати військових утікачів з метою придбати для своєї оборони зброю. Я пішов з ними. Хлопці мали з собою ці два кріси, які я так ретельно свого часу переховував. Групою керував плютоновий польської армії Гриць Котельницький. Він розставив хлопців уздовж гостинця на узліссі, надіючись, що по дорозі появляться військові дезертири і втікачі. Тоді нашим завданням було стріляти з двох крісів, а всім іншим кричати, робити вигляд, що нас багато. Ми тихо, майже не рухаючись, сиділи так більше години, але ворог більше не появлявся. Тоді Котельницький взяв кріса і показав усім, як треба з нього стріляти. Він, Богдан Мазурик, мій брат Броньо і ще дехто вистрілили по два рази. Цілились у дерево біля гостинця, з відстані приблизно 70-80 метрів, але, на жаль, майже ніхто не попав у ціль.
Не дочекавшись нікого, старші пішли додому, .а нас, молодших, залишили на місці. Стріляти нам заборонили. Ми пробули там ще деякий час, а коли добре надокучило сидіти без діла, всі ми подалися до села. Крісів я більше не бачив, їх взяли, як пізніше виявилось, члени ОУН і заховали.
У перші дні війни мого брата Івана не було вдома. Він, як потім стало відомо, був у терені, виконуючи якесь завдання ОУН. Коли повернувся додому, йому розповіли про те, як польське військо гуляло у нашому селі, як шукали ті два кріси і за це знущались над людьми. Іван сказав, що він зустрів цю військову групу близько села Ялиховичі, біля Золочева. Вона поверталась до своїх домівок. Більшість із групи були білоруси. Іван знав білоруську мову, і йому вдалося намовити їх віддати зброю. Ця частина віддала всю зброю, але свиней, награбованих у населення, віддати відмовилась. Іван віддав зброю своїм людям, які відвезли її в село Зозулі і там заховали. Зброї було багато. Вона ледве помістилась на три вози. В такий спосіб підпілля збирало зброю для майбутньої визвольної боротьби.
Як тільки почалась війна, багатьох селян мобілізували в польську армію. Взяли також мого швагра, чоловіка Євгенії Володимира Кавича, який у польському війську дослужився до капрала чи плютонового. Коли він прийшов на збірний пункт у Золочеві, не признався, що є підстаршиною. У польському війську був тоді, як пізніше розповідав швагер, повний хаос. Він одягнув військову форму, а домашню одежу поклав у наплечник і так доїхав аж під Варшаву. Тут, скориставшись замішанням, утік з війська. Переодягнувшись у цивільне, через два тижні був уже дома. На цьому його військова кар'єра закінчилась.
Мені подобалось спостерігати, як недобитки польської армії втікають перед німецькою армією. Я часто виходив на трасу Золочів - Броди, зупинявся на площі між костьолом і замком. Так я міг стояти годинами і дивитись на вище військове командування, яке мене особливо цікавило. Я не міг тоді зрозуміти, чому генерали і вище командування на автомашинах з охороною, залишивши свої військові частини, втікають у паніці. Така ситуація тривала більше двох тижнів. А війна продовжувалась. У мене виникало питання, чому вони втікають і від кого?
Почали поширюватись чутки, що 17 вересня зі Сходу на Польщу напала Росія, армія якої, не об'явивши Польщі війни, перейшла кордон, і незчисленні полчища ринули на Захід.
Ми тоді знали, що з Заходу німецька, а зі Сходу червона армія затиснули Польщу в залізні лещата і ось-ось Польща розлетиться. Хтось приїхав з Золочева і сказав, що там уже є москалі і не пізніше завтрашнього дня вони, напевно, будуть у Підгірцях. Ми, молодь, вийшли зустрічати москалів, були цікаві побачити їх.
У горішній частині села, біля костела, замку і місцевого відділу поліції (у Підгірцях було три польські поліціянти) зібралось тоді кількадесят польських втікачів-поліцаїв. Вони здавалися якимись заклопотаними, кудись пропала їх пиха, і вони розгублено, пасивно чекали своєї долі. Я весь час ходив поміж ними, приглядався і міркував собі, що було б добре стягнути у них яку-небудь зброю. Хтось сказав, що москалі зайняли вже Сасів, прибули у присілок села Підгірці – Пліснесько і зупинились біля пивзаводу.
Через деякий час ми почули щораз сильніший гуркіт з боку Пліснеська. Нам сказали, що наближається російський танк, а за ним суне кавалерія (кіннота) і піхота. Ми стали біля гостинця і нетерпеливо чекали на «визволителів». Після обіду, дійсно, на площу між костелом і замком виїхав танк, за ним декілька кіннотників, за якими йшли піхотинці.
Польська поліція без спротиву підняла руки вгору і здалася в полон, їй наказали скласти зброю. Поліціянти поскидали її на одну купу і посідали на вигоні біля гостинця. До них приставили конвой із двох червонопогонників і через декілька годин під екскортою повели у бік Золочева. Ми, хлопці, всім цікавитись і всюди зазирали. Ходили всюди за червонопогонниками, дивилися, що вони роблять. А вони, з наганами в руках, ходили по хатах і шукали підозрілих людей. Нас трохи дивувало, що в більшості вони були одягнені у подерті вилинялі військові форми і взуті у нечищені кирзові діряві чоботи. У декого з чобіт вилізали онучі. Тому ми не дуже були захоплені представниками нової влади і дивувались, як у чужу країну можна було пускати армію в такому лахмітті, у такому жалюгідному вигляді.
 
Наші Друзі: Новини Львова