Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 18 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 58512
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Комітет збирався на нараду щоденно. Вирішував невідкладні проблеми, які виникали, а їх було чимало. Час від часу ми скликали політв'язнів у клубі і спільно з ними вирішували більш серйозні питання, як нам далі поступати. Між іншим, виникло питання, що робити із вбитими каторжанами (серед них був Іван Попик з села Крупське Миколаївського району Львівської області, Андрій Хомик з Волині. Інших прізвищ не пригадую). Вирішили похоронити їх у центрі табору за християнським обрядом. Викопали, вірніше видовбали у вічній мерзлоті досить глибоку яму, з дощок виготовили дві великі домовини (на більше не було матеріалу). В кожну домовину поклали по троє вбитих хлопців у табірній одежі, на груди кожному з них поклали шматочок полотна з прізвищем покійного, відтак накрили простирадлами і віками. Панахиду відправляли греко-католицькі священики Пеняк (помер) і Андрій Максимюк (пенсіонер, жив в Коломиї, помер). Допомагав їм православний священик Калігурка. Після відправи домовини підняли і повільно, з траурними піснями, попрямували до місця захоронення. У похороні брали участь всі в'язні табору (біля 4-5 тисяч). Кожну домовину несли по 12 чоловік. Вони часто мінялись, бо всі вважали своїм обов'язком віддати шану розстріляним товаришам. Коли траурна процесія зупинилась там, де було обране місце вічного спочинку загиблих, домовини поставили на землі поряд. Тут ще раз була відправлена панахида і прозвучали прощальні промови представників різних національностей на їхніх мовах. Під звуки пісні «Вічная пам'ять» домовини спустили на дно ями і почали засипати грудами мерзлої землі. Коли закінчили, поставили на могилі хрест. Повільно розходились по своїх бараках в'язні, з похиленими головами, з тугою в очах. Кожен думав свої тяжкі думи.
Забігаючи наперед, хочу сказати, що після розгрому повстання варварська рука все ж таки добралась до захоронених нами каторжан. Їх відкопали, роздягнули згідно з інструкцією і голих вивезли під гору Шмідтіху, де поскидали у спільну яму. Хрест знищили. Цією операцією «перезахоронення» керував оперуповноважений концтабору Калашніков.
У табірну зону нікого з наглядачів не впускали, за винятком старшини Шевцова, якому дозволялось вільно пересуватись по всій зоні. Такі «привілеї» були надані йому за те, що він повсякчас ставився до в'язнів по-людськи, нікому не робив кривди, а допомагав їм, як тільки міг. Так через наглядача Шевцова політв'язні підтримували контакт із зовнішнім світом. Декілька разів начальник табору намагався зайти в зону, але йому не дозволяли.
Приблизно на третій чи четвертий день загально табірної «непокори» нам, каторжанам, через гучномовці, порозвішувані навколо табору, наказали вийти із зони, а якщо ми цього не зробимо, нам не видадуть харчів. Цим вимогам в'язні не підкорились, і на другий день нас залишили голодними. Виникла дуже складна ситуація. Треба було якось переконати в'язнів у тому, що, коли вони хочуть перемогти, мусять трохи потерпіти. На загальних зборах у клубі виявилось, що переважна більшість каторжан легко погодилась голодувати і продовжувати «непокору». В той час у Норильську були «білі ночі». Як контрудар, каторжани виготовили плакат, де метровими буквами було написано: «Нас убивают й морят голодом», і виставили його на видному місці, щоб населення поза межами табору могло його читати. Ще того самого дня ввечері нам видали харчі і ми зняли плакат.
Через три-чотири дні знову повторилась ця сама процедура. Нам пропонували здатись і вийти за зону. Ми знову не виконали цих вимог і нам не дали харчів. Каторжани знову вивісили свій плакат, а на додаток, за пропозицією одного каторжанина-литовця, змайстрували паперового летючого змія. До нього прикріпили пачку листівок, зв'язаних мотузкою, до якої прив'язали шматок вати і підпалили її. З таким вантажем пускали змія, який піднімався високо в повітря, залежно від довжини мотузки, всі вичікували, коли вогонь перепалить мотузку, а летючки, підхоплені вітром, розлетяться на всі боки. Експеримент удався. Це заохотило ентузіастів до масового виготовлення таких зміїв різної конструкції, які продовжували розкидати листівки досить далеко поза зоною, аж до самого міста, де нам потім розповідали, люди знаходили в різних місцях. Червонопогонники стріляли по летючих зміях і простріляли дві мотузки. Змії впали на наших очах поза межами табірної зони. Там їх підхопили, ніби здобули воєнні «трофеї». Ці лови на зміїв надто дорого коштували, бо витрачалось багато набоїв, тому скоро перестали стріляти по них.
На вимоги начальства не пускати зміїв з листівками каторжани вимагали продуктів харчування. Коли нам давали харчі, ми не випускали листівок. Так повторювалось декілька разів. Все це було подібне на дитячі забави. Миколайчук, поліграфіст за спеціальністю, зробив на камені штамп з текстом листівки. З цього часу їх почали вже друкувати. Майже всі в'язні нашої зони з великим зацікавленням слідкували за цими експериментами і щиро раділи з досягнень. Це для них у час напруженої і неясної ситуації було свого роду розвагою. В зоні «блатні» пробували шантажувати кухню, щоб отримати додатковий пайок. Вони не звикли недоїдати. Але це їм, не вдалося. Політв'язні, яким доручено слідкувати за порядком у зоні, спочатку їх попередили, а коли попередження – не допомогло – завели в окрему кабіну і відрахували на перший раз по 10 ударів палицею по м'якому місці нижче пояса. Це відразу дало позитивні результати. Шантажування припинилось.
Щоб чим-небудь зайняти політв'язнів, підтримати їхній дух, в зоні було створено з добровольців сотні бойовиків, тільки без зброї, в обов'язки яких входило охороняти і підтримувати порядок, не впускати в зону ніяких начальників. Командувати сотнями комітет доручив Любінецькому (колишній майор, начальник колони, бригадир, завідуючий їдальнею) і Кірпіченкові (колишній капітан, бригадир). Сотні чергували по черзі, а ті, що не були зайняті чергуванням, строєм, з піснями, марширували по зоні. Робилось це демонстративно, щоб усе було видно і чути за зоною. Часто сотні, маршируючи, носили щось подібне до кулемета, закривши його простирадлом. Цей псевдо кулемет змайстрував один із каторжників. Забігаючи вперед, скажу, що після розгрому табору, червонопогонники шукали цей кулемет, хоч добре знали, що у нас його бути не могло.
В цей період група, яка складалася з кількох нарядчиків і «сук», проводила агітацію між каторжниками, намовляючи їх вийти з табору, до чого щоденно закликали гучномовці. У групі були Аржанов, Сабасяк та інші. На загальних зборах у клубі переважаючою більшістю голосів вирішили вигнати їх з табору. Дали їм дві години часу на те, щоб зібрали свої речі. Після цього вивели на прохідну і вони залишили зону. Пізніше тих, що проштрафилися, вже не виганяли за зону, а за рішенням зборів, ізолювали в БУР, або окремі кабіни. Так, групу Аркадія Катаєва (бригадир, начальник колони) закрили в БУРІ, а групу Головка (бригадир), Борисенка (бригадир) і Бублія (завідуючий їдальнею) закрили в кабіні і поставили до них охорону, яку очолив Петро Павлишин (проживає в с.Гузієво недалеко від Болехова). Коли арештовували Головка і Бублія, то все пройшло без інцидентів, а Борисенко не хотів підпорядковуватись, коли побачив, хто за ним прийшов, тому довелося застосувати силу. Хлопці всипали йому те, на що заслужив, від душі віддавали йому старі «борги» (побої, знущання, наругу над національною гідністю політв'язнів тощо). Після того мусили викликати лікаря, щоб його підлікував. Від політв'язнів поступало багато пропозицій, щоб знищити «сук» або покарати їх тілесно. Але КЦ не дав на це згоди, мотивуючи тим, що така акція розв'яже руки табірній охороні, яка буде мати повне право втрутитись у табірні події, тобто застосувати силу, чого начальство дуже чекало. Тому каторжани підтримували в таборі взірцевий порядок.
Одного дня наглядач Шевцов сказав нам, що начальник Горних таборів Норильська генерал Семенов хоче зустрітися віч-на-віч із заступником голови комітету 15-ти Воробйовим. Після обговорення комітет дав згоду на таку зустріч, КЦ також не був проти цього. Всім було цікаво, чого хоче генерал і чому хоче вести переговори не з головою комітету, а з його заступником. На другий день на головній прохідній брамі поставили стіл, накрили його червоним полотном і принесли два крісла. Через прохідну увійшов генерал, а з табору – Воробйов. Одночасно, підійшовши до столу, подали собі руки, що нас дуже здивувало, і сіли один проти одного. Про що вони говорили, ніхто не чув, але розмова їх тривала більше години. У нас зародилось підозріння, що ми поступили необдумано, погодившись на таку зустріч «тет-а-тет», її треба було проводити тільки при свідках.
Опісля Воробйов доповідав на нараді комітету, і на загальних зборах, про що він говорив з генералом. Отож, генерал обіцяв піти на певні поступки, якщо каторжани вийдуть на роботу, а за те, що сталося в таборі, за непослух, нікого із в'язнів не карати. Однак у пропозиції генерала, щоб каторжани вийшли на роботу, дивним було те, що він нібито не знав, що не з власної ініціативи в'язні не виходили на роботу. Зароджений сумнів робив своє, і скоро переріс у недовір'я.
В'язні Роман Шумський і інші налагодили радіоточку і цілодобово слухали вісті зі світу, писали доповіді про почуті новини. Одну з них писали для комітету, копію передавали в КЦ. Цією операцією керував Платон Данилович, юрист за професією, родом із Волині. Він закінчив університет імені Степана Баторого у Вільно разом із моїм старшим братом Іваном.
Так минали дні за днями. Як ми зауважили, була підсилена охорона табору і навколо зони додатково встановлено кулемети, чого раніше не було. Гучномовці, розміщені десь поза територією табору, щоденно цілодобово передавали в'язням розпорядження й пропозиції начальства, якому, як я вже згадував, не дозволялось заходити в зону, закликали, час від часу, каторжан припинити «безпорядки» і вийти за зону. Ця настирлива агітація мала певні успіхи і деякі певні наслідки. Одного дня, група в'язнів, приблизно 30-40 чоловік, не витримавши психо-емоційного навантаження, вийшла за зону. їм ніхто не перешкоджав у цьому, не ставив перепон. У цій групі опинилися деякі мої земляки: Григорій Одолінський, Мар'ян Стецишин, у якого, як він сам пізніше пояснював, «не витримали нерви», а він же, мовляв, у батьків був єдиний син. Більше таких втеч-капітуляцій з табору не було, а головні ворота зони і далі були постійно відчинені навстіж, немовби закликали: «Виходьте свобідно, хто бажає! »
До КЦ дійшла вістка, що декілька чоловік з групи політв'язнів, яка вийшла з буру на чолі з Воробйовим, планують організувати втечу з табору. До цієї втечі вони готували декілька бойових груп із числа молодих і здорових каторжан, які мали відіграти роль штурмових відділів-смертників. Їхній план був приблизно такий: зірвати в таборі котельню, що стояла біля гарнізону і, користуючись замішанням, спричиненим вибухом, відвернути увагу червонопогонників від групи Воробйова, кинути на заборонену зону підготовлених до цієї акції каторжан, розірвати колючий дріт і втікати. В цей час група Воробйова повинна відділитись від групи каторжан і втікати окремо. Каторжани, яких вишколювала група Воробйова, готуючи з них «смертників», повинні були йти на прорив зони. Вони були переконані, що все це робиться планово, в погодженні з комітетом, тому свідомо брали участь у вишколі, не задумуючись, чим це може закінчитись. Про підготовку до втечі їм рекомендували мовчати. Коли каторжани дізнались, що тут пахне «авантюрою», хотіли покарати своїх «вчителів», але КЦ не дав на це згоди, бо не було конкретних доказів проти Воробйова.
План групи Воробйова у своїй основі виглядав провокаційно, і міг призвести до трагічної кривавої розв'язки. У нас виникла підозра, що такий провокаційний план був обдуманий і спланований при зустрічі Воробйова з генералом Семеновим. У випадку здійснення таких задумів, з'явився б законний привід для розгрому каторжан, і все закінчилось би згідно із задуманим сценарієм. Каторжан розбили б, а «деякі», користуючись нагодою і підробленими документами, втекли б, або, за співпрацю з органами НКВД, були б помилувані і, можливо, звільнені. Те, що поліграфіст Миколайчук підготував «ліві» документи, КЦ знав, але спочатку не придавав цьому великого значення, аж до того часу, коли стало явним, що вони готують широкомасштабну авантюру. Говорили тоді, що документи були вже готові для Миколайчука, Валентина Вождьова і Миколи Воробйова.
Запахло смаженим. Тому КЦ (Провід підпільної організації) зібрався на термінову, надзвичайну нараду біля табірного клубу. Туди прийшли: Яків Сушкевич, Михайло Орос, Данило Шумук і я. Нарада була короткою, на зволікання не було часу. Вирішили спочатку про все розповісти голові комітету Борису Шимаєву. Це повинен був зробити Костя Король. Відтак зібрати частину комітету 15-ти чоловік (не всіх) і вимагати, щоб Воробйов відмовився від свого авантюрного плану. Все це повинно відбуватися у великій таємниці, щоб інші каторжани про це не знали. Ми боялися паніки. Нашій організації було оголошено бойову готовність. Збори планували провести на балконі в клубі, а щоб туди ніхто без запрошення не потрапив, їх мали охороняти члени організації. На збори, між іншим, повинен був прийти Данило Шумук, який сам бажав взяти в них участь. Хотів прийти туди також і Яків Сушкевич, але ми йому не дозволили, хотіли, без зайвої потреби, розконспіровувати своїх людей.
Між собою вирішили, кого викликати на ці збори. Данило Шумук повинен був, через Костю Короля, це зробити.
Отже, приблизно через годину, на балконі клубу зібрались: Борін Шимаєв, Микола Воробйов, Костя Король, Данило Шумук, Валентин Вождьов і я. Хто ще був тоді з нами, нині не пригадую (нас було не більше восьми).
Охорону балкону доручили Василю Гривінському. Тут, за стіною знаходилась кабіна радиста, де сидів у цей час Платон Данилович і, озброєний навушниками, слухав радіопередачі. Борис Шимаєв запропонував, щоб на час наради радист покинув свій пост. Заглянувши до будки, я побачив здивоване і водночас зацікавлене обличчя Платона – тим, що тут відбувається. На його прохання, я дозволив Платонові залишитися, попередивши тільки, щоб про все, що буде відбуватися, мовчав.
Я доповів зібраним, що радист слухає новини і не буде нас підслуховувати, а, отже, може залишатися на своєму місці. З цим всі погодилися.
Борис Шимаєв, як голова комітету, взяв слово. Звернувся від імені комітету до Миколи Воробйова, щоб той пояснив усім, чим він займається в зоні без відома комітету, які його плани тощо? На це Воробйов демонстративно, ігноруючи запитання голови комітету, відмовився відповідати, мовляв, це його особиста справа і він нікому не дозволить у це встрявати. Тоді до розмови вмішався Костя Король, а відтак Данило Шумук, але це нічого не змінило. Жодні логічні аргументи не діяли на Воробйова і він далі, як той мур, стояв на своєму. Сам я не брав участі в розмові. Мовчав, хоч важко було стримувати себе в цій ситуації. До речі, я не дуже тоді вірив у саму авантюру Миколи Воробйова. Але тепер, слухаючи бурхливу дискусію, щораз більше переконувався, що у всьому цьому щось негаразд, щось підозріле затівається навколо і треба зараз же все вияснити до кінця, покласти край цій авантюрній таємничості. Крім мене, в цій «розборці» майже не приймав участі і Валентин Вождьов. Отож, між двома нерівними, протилежних думок, сторонами розгорілась справжня суперечка і докази своєї правоти лише літали від однієї сторони до іншої. Найбільше говорили Борис Шимаєв, Костя Король, Данило Шумук, але Микола Воробйов відносно спокійно й впевнено відбивав усі атаки. Нарада закінчилася нічим, бо спільної згоди так і не було знайдено. Воробйов залишив за собою право діяти так, як він діє, як йому заманеться. Він, взагалі, не рахувався з думкою загалу. Ігноруючи присутніх, він демонстративно покинув нараду і зійшов з балкону. Слідом за ним мовчки вийшов Валентин Вождьов. Ми залишились на балконі розчаровані. Порадившись, вирішили за всяку ціну, будь-яким способом, примусити Воробйова відмовитися від провокаційних намірів. Однак щодо практичного здійснення цього, до спільної думки не прийшли. Переговори з Воробйовим ще раз переконали нас, що тут не діє логіка і, як і всюди в концтаборах, сприймається в першу чергу лише фізична сила. До цього, власне, провід нашої організації повинен був прислухатись і пристосуватись, що він, власне, і зробив.
КЦ негайно знову зібрався в тому самому (попередньому) складі. Тепер вирішили діяти більш радикально: підняти на ноги всю організацію, оголосити бойову готовність і зібрати всіх біля клубу з холодною зброєю. У випадку, якщо слова знову не переконають Воробйова, ізолювати його самого, а при необхідності і всю його групу. За рішенням проводу КЦ, провести всі ці заходи в життя доручили мені.
Швидко зібравши чоту з найбільш активних каторжан-українців, я пояснив їм ситуацію. Ми домовились, як будемо діяти в даних умовах. Чота, готова до бою, повинна була розділитись на дві групи. Одна з них мала зайняти місце під вікном, друга – перед дверима кабіни, де планувалось зібрати комітет, щоб розглянути справу групи Воробйова. Ми вирішили, що при необхідності, якщо група не захоче відмовитися від свого плану, нейтралізувати її силою, помістити в БУРІ, або вигнати за зону.
Організувати відповідну чоту було неважко, бо в зоні було дуже багато відданих нашій справі людей, особливо молодих хлопців, які самі пропонували свої послуги і готові були йти на самопожертви. Деякі пропонували навіть самоспалення. Таких жертв КЦ не приймав і не схвалював, бо для цього ще не прийшов час. Команду над цією чотою без всяких застережень чи вагань прийняв відомий у зоні каторжанин Василь Когут (проживав у Калуші, помер), який пройшов свого часу добрий вишкіл у СС дивізії «Галичина», відтак в УПА, що діяла на Брідщині Львівської області. Про план групи Воробйова відразу було повторно повідомлено голову комітету Шимаєва і всіх членів комітету-каторжан. Всі були приголомшені такою несподіваною вісткою. Відразу скликали екстрену нараду комітету. Шимаєв відкрив збори. Пояснив ситуацію. Висловив свою і всіх каторжан офіційну думку про авантюристичні плани втечі з табору. Спочатку Воробйов і його група не признавалась про підготовку такої організованої втечі, але їм пообіцяли для підтвердження їх вини покликати, десятки каторжан, яких вони готували до прориву забороненої зони. Тоді Воробйов визнав, що політв'язням втрачати нічого, то чому б не попробувати щастя. Жодні логічні аргументи на Воробйова не діяли. Він заявив, коли каторжани не підтримають його групу, то вона сама здійснить свій план. Костя Король досить аргументовано переконував утікачів, що заради такої неполітичної мети не можна нехтувати долею і життям багатьох каторжан. Однак це також не допомогло. Продовжувалась досить гостра дискусія.
Настала черга діяти мені. Підійшовши до вікна, а потім відкривши двері, я переконався, що всі хлопці на місцях. Під вікном відгукнулись хлопці під проводом Платона Пруса – бригадира з цегельного заводу. (Після звільнення Прус жив у Красноярську, працював бригадиром вантажників. У сімдесятих роках поїхав на батьківщину, на Рівненщину. Там відновили його особову справу, засудили до вищої міри покарання і розстріляли). В коридорі стояв сам чотовий Василь Когут з хлопцями, готовими до дії.
Тоді я, сильно вдаривши кулаком по столі, в категоричній формі заявив, що у зоні повстанням керують каторжани і буде так, як вони вирішать. Якщо група Воробйова не підпорядкується цим рішенням, вона буде примушена до цього силою. Воробйов мовчав. Я підкликав його до вікна, показав групу каторжан і сказав, що подібна група стоїть у коридорі біля дверей. Всі вони чекають сигналу. Воробйов підійшов до дверей, відчинив їх і відразу зачинив. Підійшовши до столу, подумав трохи і... капітулював.
Після того відбулися збори у клубі, каторжани дізнались про підступні плани групи Воробйова. Збори одноголосне засудили цю авантюру... Було дивним і незвичним те, що Воробйов уперше не зайняв свого місця за столом президії, а сів на балконі і спостерігав, що робиться в залі. З цього часу він почав вести себе пасивно. Це посилювало наші підозріння про те, що домовленість між Воробйовим і генералом Семеновим все-таки відбулась. Запідозривши Миколу Воробйова у зраді, КЦ організував за ним цілодобовий нагляд, який не виявив жодних компрометуючих конкретних даних, що підтвердили б наші підозріння. Тому ніхто його не чіпав і офіційно не звинувачував.
З цього часу чутки про підготовку до втечі більше не поступали а КЦ, тобто в провід підпільної організації.
У третьому каторжному таборі повстанням офіційно керував комітет 15-ти. Фактично ні одне рішення комітету без неофіційного погодження з КЦ не проходило. Більшість членів комітету не догадувалось, що в зоні є така сила, яка контролює і спрямовує всі дії повстання. КЦ налагодив близькі зв'язки з прибалтійськими політв'язнями та політв'язнями інших національностей, і тепер усі спільними силами підтримували повстання. Литовців представляв Йосиф Казлаускас, латишів – Олександр Валюмс. Хто представляв естонців – не пригадую. З кавказькими народами зв'язок ішов через лікаря – грузина Іллю Григоровича.
У переважній більшості каторжани-українці активно підтримували повстання у таборі, і виконували всі доручення з ентузіазмом. Без цих хлопців-ентузіастів напевно не багато можна було б зробити. Вони допомогли повстанню триматися впродовж двох місяців «волі», і підтримували в цей період взірцевий порядок.
Наприкінці червня нас повідомили через гучномовці, що приїхала комісія з Москви, яка буде розглядати наші питання. Комітет терміново зібрався на засідання, щоб ще раз з'ясувати і остаточно вирішити, які вимоги будемо ставити перед комісією. Наші вимоги були приблизно такі:
- організувати перегляд наших справ;
- не замикати на ніч бараків;
- зняти номери з політв'язнів;
- скоротити робочий день до 8-ми годин;
- покращити харчування;
- замінити керівництво Горлагу в Норильську;
- зняти обмеження на листування і дозволити побачення з рідними;
- припинити розстріл політв'язнів;
- дати в'язням вихідні дні та ін.
Збори комітету ухвалили: перед початком переговорів у першу чергу перевірити повноваження членів московської комісії, тобто їх мандат, і тільки тоді починати переговори, ставити перед комісією наші вимоги, документально оформлені, підписані членами комітету і вручені голові комітету. Для проведення переговорів було обрано від комітету трьох високоерудованих представників-делегатів: Борис Шимаєв (голова делегації, інженер), Борис Запаренко (інженер) і Євгеній Євтенко (лікар). Перелік вимог і особистий склад делегації одноголосно затвердили загальні збори. Воробйов відмовився брати участь у цих переговорах.
Всі політв'язні з великим напруженням чекали зустрічі. Одні надіялись на деякі зміни у кращий бік, інші нічого не чекали від Москви. Приблизно об 11 годині ранку відчинились другі робочі ворота, через які нас виганяли на роботу (головні ворота, як було згадано вище, постійно були відчинені). Гучномовці закликали каторжан зібратись біля прохідної. Охорона табору була збільшена приблизно у три рази, навколо зони встановлено більше кулеметів. Так почалась підготовка до переговорів. Через прохідну внесли великий стіл, накрили його червоним полотном і поставили декілька стільців. Каторжани зібралися півколом на відстані 30-40м від столу. Ближче підходити їм не дозволялось.
Довго чекати не довелося. Через ворота в зону увійшла група автоматників, готових до бою, і розмістилася півколом за столом переговорів, відтак місця зайняла група офіцерів. Між ними був відомий вже нам генерал Семенов.
До столу переговорів покликали делегацію каторжан. На перший заклик ніхто з нас не зреагував, бо ніхто не хотів іти першим на спрямовані на нас дула автоматів. Недалеко від мене стояв Шамаєв. Поряд – більша частина членів комітету. Всі були схвильовані, бо розуміли, що зараз вирішуватиметься наша доля. Вся наша увага була звернута на комісію, що стояла за столом, та на автомати. Всі у напруженні чекали, коли заговорять автомати.
Вдруге закликали представників від в'язнів підійти до столу. Тоді я зауважив, що між нами немає ні Запаренка, ні Євтенка, на яких чекав Шимаєв. Він звернувся до членів комітету, що стояли біля нього і запитав, хто піде з ним до столу. Запала мовчанка. Я не зголошувався, бо не був готовий до таких відповідальних дебатів, але коли побачив, що серед каторжан немає бажаючих (напруга дійшла апогею), сказав Шамаєву, що піду з ним. Ми взялись за руки і повільно пішли до столу. Йшли наче на вірну смерть. Я не знав і не думав, що буду говорити. Перед собою бачив націлені на нас автомати, готові кожної хвилини застрекотіти вогнем. Однак ми дійшли до столу без перешкод, хоч здавалось, що наша дорога триває цілу вічність. Ми зупинились на відстані 5-6 метрів. Нам звеліли підійти ближче. У моїй голові в цю хвилину було зовсім пусто. Здавалось, що не придумаю жодної більш-менш розумної фрази. Так ми стояли деякий час мовчки, поглядом вивчаючи наших суперників. Поступово я почан заспокоюватись і врешті прийшов повністю до себе. Оглянувся на своїх друзів, відтак подивився у вічі Шамаєву і зрозумів, що він готовий до «бою». Порозумівшись поглядами, що прийшов час діяти, я сказав: «Починай, Борисе». Шамаєв оглянувся, помахав каторжанам рукою, ніби на прощання. Я зробив те саме. Каторжани нас вітали і підбадьорювали піднятими руками. Це вселило в нас більше впевненості і відваги. Один із членів комісії заявив, що до столу повинно підійти більше представників від каторжан, і звернувся до громади, щоб виділила для переговорів ще двох-трьох чоловік. Але до столу ніхто більше не підійшов. Усі були переконані, що нам прийшов кінець і ми, тобто я і Шамаєв, не повернемось, а комісія вимагає більше жертв.
Як було домовлено, слово взяв ІІІамаєв і сказав, що в'язні уповноважили нас вести переговори і більше ніхто не вийде з громади. Переговори почались.
Полковник представився Кузнецовим, начальником тюремного Управління МВД СССР, особистим референтом Лаврентія Берії, головою комісії. Членом комісії назвав генерал-лейтенанта Серьоткіна, начальника конвойних військ МВД СССР, і представника від ЦК КПСС Кисильова (був одягнений у цивільне).
Шамаєв знову досить спокійним голосом запропонував шановній комісії, враховуючи те, що нас часто обдурювали, пред'явити свої документи і повноваження. Така заява ІПамаєва подіяла на комісію, як грім з ясного неба. Члени комісії, розгубившись, переглянулись між собою, а Кузнецов закричав до нас: «Что вы себе, сволочи, позволяете, я вас ...» – і посипалась нецензурщина. Ми чекали команди автоматникам: «Огонь!» Страху у мене вже не було, у ІПамаєва також. Побачивши замішання серед комісії, ми з Шамаєвим переглянулись і спокійно чекали.
Впевненим голосом Кузнецов звисока заявив, що документів вони нам показувати не збираються і щоб ми, поки нас ще хочуть слухати, висловили свої вимоги. Оглянувшись, я побачив каторжан, які з піднесеними руками щось гомоніли, немов підбадьорювали нас. Я відчув, що прийшов мій час і я повинен щось сказати. Не дуже голосно, хоч хотілось кричати так, щоб мене почули не тільки каторжани, а й увесь український народ, я заявив, що коли комісія не покаже нам своїх документів і не підтвердить своїх повноважень, то робити їй тут нічого, ми з нею говорити не будемо. Вказавши рукою на відчинені ворота, я запропонував членам комісії вийти з табору.
Не можна сказати, щоб полковник Кузнецов був задоволений таким початком переговорів. Він ще раз сказав, що документів нам ніхто не покаже, а ми гірко пожаліємо про наш необдуманий і зухвалий поступок. Ми з Шамаєвим повільно повернулись і пішли до своїх, весь час очікуючи автоматних серій по наших спинах. Каторжани вітали нас з ентузіазмом. Ми запропонували їм спокійно розійтись. Усі розійшлися, слідкуючи здалеку, із-за бараків, за діями комісії. Члени комісії ще трохи постояли, про щось поговорили між собою і вийшли за ворота. Коли забрали стіл і крісла, вийшли за ворота й автоматники. Ворота зачинили. Так закінчились наші перші переговори.
Знову почались будні. Каторжани збирались у клубі майже щоденно, Слухали лекції на різні теми, вели дискусії, співали, декламували, дехто навіть читав вірші, наприклад, Леонід Доронін читав свій вірш: «Письмо политзаключенного к отцу-комунисту», по декілька віршів прочитали Василь Лісничий (помер у Чернівцях) і Ярослав Тарасович (жив у Роздолі Львівської області, помер). Більшість наших розмов, дискусій зводились до того, що ми, каторжани-політв'язні, ніяк не можемо зрозуміти, чому Радянська влада розцінювала бійців УПА не як військовополонених, а як бандитів і зрадників свого народу, своєї батьківщини. УПА, як і будь-яка армія, боролась зі зброєю в руках за свої ідеали проти всіх, без винятку, окупантів України, в першу чергу, проти німецького фашизму, відтак проти радянського тоталітаризму, а також проти польської окупації споконвічно наших територій, яку у відповідності «операції Вісла» радянський окупаційний уряд від імені українського народу, не питаючи його згоди, передав польській окупаційній владі. А вона вже робила все, щоби цілковито й остаточно полонізувати ці землі. Такий акт передачі Польщі наших прадідівських земель Холмщини, Підляшшя, Лемківщини і Надсяння, за які протягом довговікової історії загинули тисячі наших найкращих синів і дочок, зрошуючи своєю кров'ю цю землю, ОУН та УПА вважали це незаконним і воювали не проти поляків, а проти польської окупаційної влади. У чому ж виявлявся наш бандитизм чи зрада батьківщини? Не розуміємо і розуміти не зможемо. Наша армія, УПА, була однією з найбільш дисциплінованих армій світу. У початковий період вона складалась тільки з самих добровольців, і їх не треба було змушувати до дисципліни, до послуху, інакше вона могла б сама розлетітись. ОУН та УПА боролись на своїй, а не на чужій землі, прагнули бути господарем у своїй, а не чужій хаті, не шукали собі чужих земель, чужих територій. Вони виборювали для свого народу Самостійну, Незалежну і Соборну державу.
То в чому наш злочин? У тому, що ми понад усе любили свою батьківщину і, не задумуючись, віддавали за неї своє життя? Ми, каторжани, і взагалі політв'язні, а також свідомий український народ, свято переконані в тому, що радянська окупація, імперська влада на Україні не мали ні морального, ні законного права судити нас за такими статтями Карного Кодексу. Але про все це скаже своє останнє слово історія, і коли прийде відповідний час, а він уже наближається, то й засудить всі злочинні дії більшовизму проти ОУН та УПА.
В кінці липня 1953 року в наш табір зайшов без охорони заступник генерального прокурора СССР Вавілов. Тільки переступивши прохідну, сам, без наших вимог, показав свої документи і заявив, що хоче бачити на власні очі, що діється в нашій зоні. У таборі на видному місці виділялись великими літерами виписки з виступів того ж Вавілова. Могло здатись, що ми спеціально приготували йому таку зустріч, знаючи наперед про його прихід в зону. Він прочитав ці лозунги, усміхаючись, сказав, що пізнає свої цитати. Проходжаючись по зоні, в'язні, в тому числі і я, показали йому сліди від куль на бараках і лікарні, могилу каторжан, вбитих червонопогонниками, а коли зайшли в БУР, Вавілов побачив багато слідів від куль та ізольованих у ньому каторжан. На запитання, за що тих людей ізолювали, йому пояснили, що це люди, які порушили порядок у таборі. Вавілов схвалив наші дії. Повідомив також, що Москва займається нашою справою, і запевнив, що у нас, в'язнів, більше не будуть стріляти.
Після цього візиту минуло не більше трьох днів, і в ніч з 3-го на 4-те серпня, саме тоді, коли минало два місяці від початку нашої «непокори», червонопогонники обступили майже суцільною стіною весь табір, розставили додаткові кулемети і через гучномовці оголосили каторжанам ультиматум: «Протягом 30 хвилин усім вийти з табору. Хто не підпорядкується наказові, застосують силу, аж до розстрілу». Правду кажучи, мало хто вірив, що в нас будуть знову стріляти. Ми довіряли словам високопоставленої особи, представникові з Москви. Каторжани швидко, за заздалегідь підготовленим планом, зайняли свої бойові місця і вичікували, що буде далі. Гучномовці весь час повторювали, щоб виходити з зони, і кожен раз нагадували, скільки ще залишилось хвилин. У декого здали нерви, і приблизно 20 в'язнів, переважно «блатних» і «сук», вийшли через відчинені ворота за зону. Всі інші залишались на своїх місцях.
У декількох місцях з боку тундри наглядачі разом з червонопогонниками розірвали дріт забороненої зони і зробили додаткові проходи.
Рівно у визначений ультиматумом термін зі сторони бутового кар'єру, на малій швидкості в'їхали три вантажні автомашини. Четверта залишилась за воротами.. На машинах сиділи червонопогонники з автоматами, готовими до вистрілу. Автомати були прив'язані так, щоб каторжани не могли їх відібрати. Шлях автомашинам заступив волиняк Микита Худоба. Пролунало кілька автоматних вистрілів, які прошили тіло нашого славного земляка, і він перший упав смертю героя за нашу спільну справу. І почалося... Автоматні черги пролунали з автомашин на всі боки. За автоматниками в табір увійшла група наглядачів, озброєних пістолетами і палицями. Вони накинулись на здорових і поранених в'язнів. Били їх палицями, копали ногами, калічили, вбивали, добивали. Одночасно заговорили кулемети й автомати, що були розташовані навколо зони. Все відбувалося як на фронті, коли озброєні військовики розстрілюють безборонне населення.
Одним із перших був важко поранений на свойому бойовому посту каторжанин, наш земляк з Гузієва, що на Болехівщині, Петро Павлишин. Йому прострелили праву руку вище ліктя, і він втратив боєздатність. Після розгрому табору йому зробили не дуже кваліфіковано перев'язку, і рука зрослась не зовсім правильно. У лікарню, де він лежав, заходили «суки», перевіряли поранених і хотіли добити Павлишина. На щастя, втрутились лікарі і не дозволили їм цього, сказавши: «У зоні робіть, що хочете, а в лікарні хворих не чіпайте. Тут командуємо ми!» Так врятували Петра.
Скільки каторжан загинуло в цю трагічну ніч, точно сказати не можу. Були відомості, що майже 180, а поранених біля 600. Про це повідомив мені Іван Близнюк, який брав участь у наведенні порядку в зоні після розгрому повстання.
Наглядачі поступово почали виганяти каторжан через табірні ворота, а також через прорізані ними проходи в забороненій зоні. Палицями примушували в'язнів повзти по-пластунськи за зону і лежати серед тундри на вологій землі.
Коли в таборі почалася стрілянина, я перевіряв пости навколо зони і знаходився біля БУРу. Як і більшість каторжан, я був переконаний, що стріляють не по людях, а в повітря, щоб викликати страх. Тому я пішов туди, до двоповерхового бараку, і побачив там багато вбитих і поранених. Тепер я переконався, що автоматники стріляють по людях, а безборонні каторжани не можуть нічим протидіяти, навіть оборонятись. Каторжанин Євген Розумний, який перебігав у цей час через площу, крикнув мені: «Романе, ховайся, бо нас розстрілюють!» Тут мене закликав Яків Романович Сушкевич і запропонував зайти до нього в лікарню, де він працював і де було безпечніше. У лікарні я затримався недовго. Сушкевич сказав мені: «Романе, я вчора витягнув наші архівні організаційні матеріали, щоб їх переглянути у спокійній обстановці, навести порядок і тоді знову надійно заховати. Я не думав, що на зону нападуть енкаведисти. Але, як бачиш, це нині сталося. Якщо архів потрапить у руки ворога, то прийдеться скрутно, бо там, між іншим, є списки наших членів організації. Що ж мені тепер робити? Знову закопувати їх в землю тепер вже пізно, а самому вирішувати це питання не можу. Тому порадь, що мені робити?»
Дійсно, несподівано виникло це трудне непередбачене положення, з якого треба було негайно знайти вихід. Якщо ці документи потраплять в руки енікаведистів, будемо мати великі неприємності. Отож, подумавши трохи, я сказав: «Якове Романовичу, я вважаю, що, напевно, треба весь архів спалити і то негайно, не відкладаючи, поки енкаведисти не зайняли зону, в тому числі і санчастину. Коли виникне потреба, можна їх буде знову відтворити. Другого виходу у нас немає. Якщо наша холодна зброя потрапить в руки ворога, то це не так страшно, за це можна попасти на деякий час у БУР, але, писані речі – це речовий доказ, від якого важко буде відмовитись і може полетіти не одна наша голова. Враховуючи все це, мусимо, не гаючись ані хвилин, все спалити, щоб по архіві не залишилось жодних слідів».
Яків відразу закликав санітара – днювальника Колодрубського, члена організації, якого, хоч був здоровий, весь час держали у стаціонарі як хворого, де він виконував різні доручення організації. Він мав гарний, розбірливий почерк, тому давали йому переписувати організаційні матеріали. Один екземпляр кожного писаного матеріалу відкладався у архів і закопувався під бараком санчастини, де працював Яків Романович. Другий екземпляр – передавався з рук в руки іншим каторжанам для ознайомлення з написаним і обов'язково повертався на місце, звідки вийшов, де підлягав знищенню.
У моїй присутності Сушкевич дав вказівку Колодрубському відносно архівних матеріалів і він тут же їх по-кілька відразу кидав у грубку печі, перемішував, щоб усе повністю згоріло. Хоч був серпень місяць, у лікарні круглодобово підтримували в печі вогонь. Впевнившись в тому, що залишився лише один попіл з нашого архіву, ми з полегшенням зітхнули – позбулися однієї з невідкладних, найнебезпечніших для нашої табірної організації проблем.
Пізніше про це я сказав Данилові Шумуку і Михайлові Оросу. Вони також не бачили іншого виходу з даної ситуації і одобрили наші дії. Мені порадили одягнути білий халат, і в ньому я вийшов з лікарні. За цей час майже всі каторжани вийшли за зону і лежали в тундрі.
Мене побачили наші наглядачі. Наказали лягти на землю, і за допомогою палиць хотіли зайнятись моєю особою, бо досвід у цій справі вони мали неабиякий. В цей момент блискавично пронеслось у моїй голові, що це приходить моя смерть, і я вирішив прийняти її стоячи, а не по-рабськи, на колінах. Тому не підпорядкувався команді наглядачів і не ліг. Всю цю сцену спостерігали через вікно лікарні Сушкевич, санітари, хворі. Наглядач Папін замахнувся палицею, щоб вдарити мене по голові. Я підставив руку і отримав такий сильний удар, що довго його відчував. Хоч дуже рука потерпіла, але врятувала мені життя. Тоді я побачив, що наглядачі п'яні і втомлені. Від наступних ударів мене врятував якийсь капітан, що проходив поряд. Він доручив двом червонопогонникам вивести мене за зону. Думаю, що цього разу врятував мене білий халат. Я не повз, а вийшов із зони одним із останніх.
Коли ми проходили біля клубу, я побачив трьох каторжан, що стояли без охорони. Це були Головко, Борисенко і Бублій, яких свого часу ми ізолювали. Я відчув на собі їх недобрі погляди і зрозумів, що ці люди бажають мені зла. Один з них, здається, Борисенко, підкликав до себе конвоїра і щось йому зашептав. У той момент я пожалів, що не дав згоди на більш суворе покарання цієї ізольованої трійці, як цього домагались деякі наші хлопці, які найбільше потерпіли від їхніх знущань. Коли охоронець повернувся, його поведінка зовсім змінилась. Порозумівшись з другим охоронцем, він, під прицілом револьвера, наказав мені зайти в найближчий барак. Я відчув, що коли туди зайду, то живим звідти не вийду, тому в барак не пішов. Своїх охоронців-конвоїрів я переконав, що ані я, ні інші каторжани нічого поганого їм не заподіяли, а виступали тільки проти високопоставленого начальства. Тоді конвоїри, порадившись між собою, повели мене на прохідну, де я приєднався до каторжан.
Тут, серед тундри, розпочався новий етап наших митарств. Нас перевіряли за особовими справами, враховуючи нашіптування «сук», Аржанова, Сабасьяка та інших, які сиділи за столом поряд з наглядачами. Сортували нас по групах і відправляли у невідомих напрямках. Над багатьма знущалися, били палицями, копали, але вже не так сильно, слідкували, щоб в'язень міг ще сам іти.
До столу розподілу каторжан я підійшов одним з останніх. Всі «молотобойці», як називали наших наглядачів-червонопогонників, були вже змучені, пропустивши через свої руки декілька тисяч нещасних, але нескорених каторжан. Оперуповноважений Калашніков пізнав мене, кілька разів вдарив і копнув, але вже без зайвого азарту. Однак цього було мало. Він доручив своїм посіпакам додати мені ще і зняти з мене чоботи. Чоботи зняли, але коли побачили, що їм не підходить якість, то, щоб ще більше познущатись, обрізали халяви, а те, що залишилось, віддали мені. Після всіх цих «неприємних процедур» мене посадили у «воронок», вщерть заповнений побитими і покаліченими каторжанами і повезли.
Привезли нас у напівпідвальну тюрму Ширяева (назва від імені жорстокого начальника тюрми). Тут влаштували всім ще один відповідний «прийом». «Молотобойці» були вже змучені і приймали нас не так активно, як попередні партії. Я й досі був ще у білому халаті. Лікар-жінка взяла мене під свій захист, думаючи, що я медпрацівник, але халат наказала з мене зняти, пояснюючи, що він мені в камері не пригодиться. Правду кажучи, я на неї за це не сердився.
Коли мене заведи в «дежурку» тюрми Ширяєва, я впізнав її відразу. Тут я сидів ще в 1947 році, як у пересильній тюрмі, після заміни мені смертної кари, яку заробив на Заполяр'ї за втечу. Я впізнав залізні двері, що вели до підвалу. За цими дверима були три сходинки. Ще тоді, у 1947 році, в'язні розповідали мені, що коли виконувався смертний вирок, то засудженого заводили у ці двері і на третій сходинці стріляли йому в потилицю.
Нас розвели по камерах. Я попав у напівтемну камеру, де в невеликій ніші над дверима світилась слабенька лампочка. Поки мої очі звикли до напівтемряви, з верхніх суцільних нар я почув голос: «Романе, залізай наверх!» Я впізнав голос Данила Шумука. Камера була заповнена побитими й покаліченими людьми, які стогнали і не піднімалися з нар. Біля Шумука лежав в'язень з четвертої зони, наш земляк з Івано-Франківщини Євген Грицяк, який керував повстанням політв'язнів у четвертій зоні. Він сидів у цій камері вже більше як місяць, бо їхній табір капітулював перед комісією Кузнецова. Коли ми трохи прийшли до себе, почали дискутувати й аналізувати останні події в таборах. Євген розповів, як розвивались події в його зоні та інших таборах Норильська. Ми прийшли до висновку, що повстання каторжан у третій зоні проходило більш організовано, ніж в інших таборах. Це завдяки нашому КЦ ми змогли протриматися впродовж двох місяців і найдовше з усіх таборів протистояти жорстокій ГУЛАГівській системі, яку породив імперський тоталітаризм Радянського Союзу. В неймовірно складних умовах КЦ зумів пробудити свідомість каторжан і підняти їх на захист своєї людської гідності.
Ми ще раз переконалися, що тільки в єдності наша сила і наш порятунок, що, тільки єднаючись, ми зможемо протиставити себе насильству і брехні, які наступають на нас з усіх боків. Переконались також, що не можна вірити ніяким обіцянкам, якими заманюють нас вороги для того тільки, щоб накинути ще більше ярмо і знищити нас.
Красноярська крайова прокуратура відкрила кримінальну справу з приводу трагічних подій, що мали місце у багатьох таборах Архіпелагу ГУЛАГу. Політв'язнів, які знаходились під слідством, почали поступово вивозити у Красноярськ. Як виявилось потім, багатьох каторжан ще до розгрому і розстрілу третьої зони без слідства і суду заочно засудили до тюремного ув'язнення. Одним присудили відсиджувати рік, іншим – два. Дивним і незрозумілим для нас було те, що голова комітету Шимаєв і його заступник Воробйов були засуджені на 1 рік закритої тюрми, а звичайні члени комітету Доронін та багато інших, в тому числі і я – на два роки.
Хочу нагадати, що ще до розгрому нашого табору, передбачаючи трагічне завершення подій, комітет обговорив питання, як кожному з нас вести себе на слідстві. Всі одноголосне вирішили не признаватись про існування в таборі комітету 15-ти, хоч це виглядало не досить логічно, бо про його роботу знали тисячі в'язнів, і не тільки в'язнів, котрі могли на очній ставці це підтвердити. Але всі погодились так поступати.
Нас, членів комітету, в кайданах повезли у вагонах для худоби в аеропорт – Дудінку. Їхали ми цілу добу. Кайдани знімали нам тільки тоді, коли ми їли. В Дудінці у холодному вагоні довелось нам декілька діб чекати на літак. Коли прибули у Красноярськ, на аеродромі зняли з нас кайдани. Коли нас везли з Норильська в Дудінський аеропорт, хтось із нас у вагоні голкою відкрив свої кайданки, а відтак ще кожному із нас. Коли до вагону навідувалися охоронники, ми, кожен із нас, моментально закривали свої кайдани. Охорона ні разу не піймала нас на цьому. Їхати з розв'язаними руками було набагато легше. Коли люди дізнались, кого привезли, то приносили і кидали нам куриво, харчі. Наближатись до в'язнів вільним людям не дозволялось. «Воронком» завезли нас у слідчий ізолятор при крайовому управлінні МВД, де був відносний порядок і чистота. Днів через 10 чи 12 я попав на допит до слідчого, старшого лейтенанта Лещенка. Після заповнення біографічних даних, слідчий запитав мене про комітет, як я потрапив у комітет 15-ти і чим там займався. Враховуючи нашу (членів комітету) домовленість, я сказав, що мені нічого невідомо про його існування. Лещенко виявився досить спокійним і врівноваженим слідчим. Він довго переконував мене, що немає сенсу відмовлятися від того, про що відомо не тільки тисячам в'язнів, і якщо виникне потреба, то тисячі свідків будуть приведені на очну ставку зі мною. Отоді я буду змушений признатись, і мені буде соромно за свою поведінку. Відкинувши всі ці аргументи, я зажадав очної ставки з тими, які щось знають про існування такого комітету.
Я не допускав думки, що знайдеться людина, яка піде на такий крок. Однак я помилився. Дуже скоро мене викликали знову до слідчого і там у присутності прокурора зробили очну ставку з каторжанином Таркавтадзе, членом комітету, з яким ми в кайданах прилетіли до Красноярська. Він, опустивши очі, сказав, що «якщо всім відомо про існування комітету 15-ти, то немає сенсу відмовлятись від своєї участі в ньому». Мене запитали: «Ну що, тепер скажеш?» Я уважно подивився на Таркавтадзе і відповів, що його не знаю, нехай мені приведуть такого свідка, якого б я знав. Прочитавши відповідну «мораль» мені пообіцяли привести на очну ставку тих, кого я добре знав, а їх можна знайти стільки, скільки буде потрібно. Я погодився.
Відразу після повернення в камеру я почав сильно стукати у двері, чим порушив гробову тишину в ізоляторі. Відчинилось віконце, т. зв. «кормушка», в дверях. У ній з'явилася фізіономія наглядача, який почав мене втихомирювати. Не звертаючи уваги на нього, я кричав: «Увага! Увага! Хто тут є з каторжан? Відгукніться!» «Кормушка» відразу зачинилась, але я продовжував кричати. Багато каторжан відразу подали свій голос. Я повідомив їх, що мав очну ставку з Таркавтадзе, який нас усіх продає і придумав якийсь комітет, що нібито діяв у нашій зоні, і в якому я нібито брав активну участь. Я сказав також, що мені обіцяли ще не одну таку очну ставку, тільки не знаю, з ким.
Наглядачі заворушились. Почали бігати і втихомирювати нас, але до кінця нашого слідства в ізоляторі спокою вже не було. Після цього на очну ставку мене більше не кликали.
Моє слідство тягнулось дуже повільно. Не було що писати в протоколі. За вісім місяців слідства моя особова справа складалась із двох з половиною листків, де були записані тільки біографічні дані та мої заперечення про існування комітету.
На допитах були різні ситуації: трагічні і комічні. Одного разу викликали мене на допит, і я звернув увагу на незвичайність обстановки. В кабінеті, крім слідчого Лещенка, були присутні полковник, начальник Горних таборів Красноярського краю, майор, начальник слідчого відділу та інші. Першим розпочав свою розмову майор. Він сказав, що мені пора вже перестати «валяти дурака» і в усьому признатись, бо Радянська влада зробила для мене стільки добра, що я цього не можу забувати, а повинен дякувати їй за таке гуманне ставлення до мене. Спочатку я не зрозумів, до чого він веде, думав, що насміхається наді мною, і запитав, за що я повинен дякувати радянській владі. Майор дуже серйозно, авторитетним тоном, якому не можна було заперечувати, заявив, що за такі злочини перед батьківщиною, які я заподіяв, Радянська влада, замість того, щоб мене розстріляти, повелася зі мною гуманно, помилувала і зберегла мені життя. Отож, я в боргу перед державою, перед своєю батьківщиною. «Якою батьківщиною?» – подумалось мені – і «за що дякувати?» Ясно було, що майор надіявся своєю промовою, своїми доказами, виголошеними таким тоном, зворушити мене, думав, що я почну каятись у своїх гріхах і злочинах та признаватись у тому, чого навіть не було. Майор глянув на мого слідчого поглядом, який говорив: «Бачиш, як треба вести допит?» І запитав, чи мені все ясно. Я трохи задумався і тихим, невинним голосом відповів, що майор говорить дуже «мудрено», тому я не все зрозумів і не усвідомлюю, що повинна була зробити зі мною радянська влада. На це майор, не задумуючись, вигукнув: «Тебя надо было расстрелять!» Я запитав: «Чи повинні були розстріляти мене на смерть» – «Да, да! На смерть, именно на смерть!» Слова майора справили відповідне враження на присутніх, і вони не могли приховати посмішок. Я також ледве стримався, щоб не розсміятись вголос. Майор зрозумів, що попався, і крикнув: «Ах ты, сволочь!» І почав лаяти мене нецензурними словами. Одночасно кинувся на мене, посуваючи перед собою стіл, за яким стояв. Мені тоді було байдуже, що зі мною буде. Я не вірив, що вийду коли-небудь з того пекла. У грі з майором я відчував насолоду і сатисфакцію.
Тоді підняв руку полковник і зупинив майора, який разом зі своїм столом-«щитом» був уже на середині кімнати. Майор змушений був задкувати разом зі столом на свою вихідну позицію. Полковник сказав: «Я с мнением товарища майора не согласен, вас расстреливать не было надобности». Він продовжував вичитувати мені «мораль», після чого запитав: «Теперь вам ясно?» Я відповів, що тепер я все зрозумів. Полковник, здавалось, був задоволений моєю відповіддю. Більше на допит мене не викликали. Так закінчилось моє 8-місячне слідство.
Із слідчого ізолятора мене перевели у Красноярську тюрму по вул. Маєрчака. Там було багато політв'язнів з Норильська та з інших таборів ГУЛАГу. Політв'язні стали тепер відважнішими й активнішими. Всюди відстоювали свої права. Коли начальство порушувало права людини у ставленні до політв'язнів, вони протестували. За це їх карали, саджали у карцер на голодний пайок і на мокру бетонну підлогу, без нар чи ліжка, зате зі славнозвісною «парашою» в куті камери, на якій, як на одинокому острівці, можна було посидіти чи подрімати, але не довго, бо холод проймав до костей. Треба було вставати і робити зарядку, щоб хоч трохи розігрітись. У тюрмі було в мене, як і в більшості політв'язнів, багато непорозумінь і сутичок з начальством, за що неодноразово попадав у карцер. Бувало, і до 20 діб доводилось відсиджувати.
На свавілля тюремної обслуги в'язні відповідали протестом у вигляді голодівок, перерізування жил, зашивання рота і т. п. Практично це не приносило в'язням користі, але хоч трохи підтримувало дух. Голодуючих насильно годували, покалічених лікували.
У Красноярській тюрмі я сидів у камері, де було нас більше 15-ти чоловік. Всі ми були каторжанами з третього Норильського концтабору і тепер перебували під слідством.
У камері в два ряди стояли металеві двоповерхові ліжка, забетоновані у підлозі, так що зрушити їх з місця було неможливо. Тут був відносний порядок і чистота. На кожному ліжку лежали матрац, простирадло, подушка в наволочці і коц. Якщо б не було в куті камери тієї «ароматної параші», то можна було б миритися з камерними умовами, бо самі грати і козирок на вікні нас не дуже тривожили, до них ми вже давно звикли. Щоденно виводили нас на 30 хвилин подихати свіжим повітрям і пройтися по тісному подвір'ї (кожна камера окремо) і два рази на день, вранці і ввечері, до вбиральні. Щоденний розпорядок дня був незмінний.
Якщо порівнювати тюремні умови Норильська і Красноярська, то треба сказати, що в Красноярську тюремна обслуга і побутові умови були набагато кращі. Тюремне начальство, прокуратура і всілякі інспекції нас часто відвідували, цікавилися нашими проблемами і, якщо це було у їхній компетенції, то вирішували їх.
Також треба сказати, що тепер в'язні вже не були такі, як на початку ув'язнення. Політв'язні відчували свою силу в єдності, згуртованості і впевненості, що спільними силами можна боротися з тюремним начальством і перемагати. А це була велика перемога, бо недавно потульні, послушні раби-політв'язні, люди-номери, піднялися з колін, хоч і не на повний зріст, але випрямилися і добивалися свого, своїх людських прав, відстоюючи свою честь, людську гідність і справедливість.
Я сам по своїй природі не люблю скандалів, конфронтацій, тому рідко коли встрявав у сварку між політв'язнями і майже завжди намагався уникати непорозумінь. Але коли бачив, як наші хлопці тепер обстоюють себе і своїх друзів, мене це тішило і вселяло надію на краще майбутнє. Не раз бачив, що хлопці домагаються того, без чого можна було обійтися. Наприклад, вимагали збільшення хлібного пайка, дозволу на переписку з рідними тощо. Я не вмішувався в такі справи, але й не відмовляв їх від їхніх вимог.
Переважно я лежав на нижньому ліжку, часом прислуховувався до дискусій, але переважно читав книжки. В тюрмі була бібліотека, де можна було вибрати на свій смак непогані книжки. Найчастіше я обдумував недавно минулі події повстання каторжан в Норильську і в інших таборах, порівнював їх і був переконаний, що, якщо б у третій зоні каторжан не було підпільної організації, то повстання не протрималося б два повні місяці. І тепер я переживав, щоб хтось із членів організації не проговорився, бо це мало б прикрі наслідки. Хоч боятись дуже не було чого, бо наш архів, як матеріальний доказ існування такої організації, був знищений, але могли трапитися різні ситуації – очні ставки, чи щось подібне. Але, на наше щастя, як не намагалися слідчі органи напасти на слід організації, їм це не вдалося. Було приємно згадувати, що в таких важких табірних умовах, де кожної хвилини чатувала на нас небезпека, ми зуміли підібрати надійний, всеціло відданий нашій спільній справі актив, переважно з учасників національно-визвольних змагань ОУН та УПА, що витримали нелегкі випробування у час повстання і твердо вистояли до кінця.
Пригадується мені, як одного дня настоящий рейвах підняв у камері каторжник Андрій Амбразюк, який у зоні був бригадиром землекопів на глиняному кар'єрі цегляного заводу в Норильську. Це тривало довший час.
Накінець мені набридло слухати ці суперечки, які не давали мені зосередитися на читанні книжки і я попросив Андрія замовчати або говорити тихіше. Але це не допомогло. Амбразюк так розійшовся, що забувся і накинувся на мене з лайкою і порадив читати, а їм не перешкоджати. Ця дружня порада була виголошена таким визиваючим тоном, що мене вразило, зачепило за живе. Я підсвідомо зірвався з ліжка, кинув книжку і вдарив бригадира по обличчі. Поки він зрозумів, що до чого, вже лежав, як довгий, на долівці з окровавленим носом, а я спокійно повернувся на своє місце.
В камері стало тихо. Від несподіванки всі замовкли. Амбразюк, прийшовши до себе, піднявся, обтер кров з лиця і тоді сказав мені вже потульним голосом: «Романе, пробач, більше таке не повториться». І дійсно гармидер в камері закінчився. Стало спокійно. В камері часто співали півголосом партизанські пісні, які я любив слухати, хоч сам у співі не брав участі, бо, як кажуть: «Медвідь наступив мені на вухо». Наглядачі часто попереджали нас, що співати в камері забороняється, але за це поки що не карали. З часом хлопці почали співати голосніше, а раз співали на повний голос, що аж сусідні камери відгукнулись і підтримали наш почин.
Відчинилась камерна «кормушка» у дверях і наглядачі намовляли нас замовкнути, а коли це не допомогло, відчинилися двері і в камеру увірвалися три наглядачі, інші залишилися в коридорі і почали втихомирювати в'язнів. Я, як звичайно, лежав у цей час на ліжку і спокійно наглядав, що діється. Коли наглядачі розперезались і один з них вдарив нашого хлопця, Макара, я зірвався з ліжка, схопив наглядача за комір і виштовхнув його з камери, відтак вигнав двох інших.
Двері камери відразу зачинились. Я ліг на своє місце. Пісня закінчилась. Ніхто більше не співав. Десь приблизно за годину знову двері відчинилися і в камеру зайшло кілька наглядачів і начальник тюрми – полковник. Наглядачі наказали всім в'язням стати в ряд і почали приглядатися до кожного з нас. Пізнали мене і звеліли вийти з камери. Посадили мене в карцер на 7 діб.
Карцер знаходився у підвалі тюрми. Камера розмірами 3x1,5 метра мала бетоновану долівку, залиту водою. В куті стояла «параша». Десь високо під стелею ледь жевріла слабенька лампочка. За мною зачинилися залізні двері. Я, немов дикий звір, опинився в клітці, щоб заспокоїтися, почав ходити по камері взад і вперед. Але це не допомагало. Коли втомився, щоб відпочити, був змушений присісти на «парашу» і тут, на ній, прийшлось задуматись над своєю ситуацією, в якій опинився.
Вечором, відразу після перевірки і «отбою», мені дали дошку, на якій я, щоб не лягати у воду на бетонованій підлозі, мав спати.
Ранком, відразу після перевірки, дошку від мене забрали. Почались довгі, важкі для мене дні.
Десь на третій чи четвертий день, – нині не можу пояснити, чому це сталося, коли ранком надійшли наглядачі (а їх завжди ходило не менше двох), я дошкою забарикадував двері і не впустив їх у камеру, вимагаючи, щоб випустили мене з карцера. Тут підійшли інші наглядачі на допомогу і силою відчинили двері. Моя дошка, звичайно, не маючи відповідної опори, не могла встояти, витримати натиску наглядачів. Дошку від мене забрали, а мене зачинили в камері. На другий день зачитали мені наказ начальника тюрми, що мені додають ще 13 діб, тобто всього тепер мені треба буде відбувати 20 діб карцеру. Це вперше я одержав найвищу кару покарання в карцері. Більше 20 діб за одне порушення тюремного режиму не давали. Це можна було зробити лише після декількох днів перерви.
Відсиджувати за один раз 20 діб карцеру, ще й на штрафному пайку, досить важко. Тут огортає зневіра, відчай, хочеться вмерти, здається, що збожеволієш, що не витримаєш такого довгого терміну, тим більше, що ситуація погіршилась ще тим, що на ніч перестали давати мені дошку до спання, тому я мусив більше свого часу пересиджувати, як на безлюдному острівці, на «параші» і на ній дрімати всі ночі.
Тут часу було аж надто багато на роздуми. Обдумуючи інцидент з Амбразюком, а відтак з наглядачами в камері і карцері, я розумів, що сама фізична, груба сила не завсіди приводить до добра, до бажаного результату.
Вісім місяців, які я відсидів у різних тюрмах під слідством, були зараховані до мого дворічного тюремного ув'язнення. Відсиджувати решту терміну мені доводилось у Володимирівській закритій тюрмі (так зв. Централ), що на річці Клязьмі. Спочатку я попав у камеру, де було приблизно 15-16 політв'язнів. Усі були з третього каторжного. Тут знову почались дискусії навколо Норильських подій і проходження слідства.
Виявилось, що з 15-ти членів комітету тільки четверо не признались до існування в зоні комітету і своєї приналежності до нього. Це були: Вождьов, Воробйов, Ніколаєв і я. Ніколаєв говорив, що взагалі не підписував жодного протоколу. Він був засуджений зате, що будучи офіцером, у стані сп'яніння виколов очі на портреті Сталіна, за що йому приписали терор і дали 25 років «ИТЛ» (виправно-трудові табори). Інші члени комітету признались у всьому, в декого з них (Шамаєва, Циганкова, Дороніна та інших) особиста справа на слідстві доходила до трьох-чотирьох папок. В'язні пояснювали це тим, що всі матеріали, залишаючись в архівах, колись будуть використані для історії.
Багатьох каторжан, таких як Василь Гривінський (живе в Івано-Франківську) та інших, на слідстві «с пристрастием» допитували про існування між українцями-каторжанами якоїсь законспірованої організації, та ніхто з каторжан такої версії не підтвердив. За те, що Василь Гривінський не підписав протоколу, який йому підсували, про існування в таборі такої організації, його засудили на два роки ув'язнення в закритій тюрмі, але відсидів він тільки рік у Володимирському Централі.
У Володимирській закритій тюрмі було чотири корпуси і лікарня. Там сиділи тільки політв'язні. Серед них було багато німецької військової еліти, переважно генералів, яких тримали окремо, в ізоляції від інших політв'язнів. Для того, щоб порозумітись між собою, в'язні користувались азбукою Морзе. З сусідніми камерами перестукувалися через стіни, а на дальшу відстань, тобто на дальші камери чи інші поверхи, використовували залізні батареї і труби. Це давало можливість ділитись між собою новинами, прогнозувати хід різних подій, в тому числі й політичних. Всі новини швидко розходились по камерах, а з корпусу в корпус – через медпункт.
Так проходили наші будні. В'язням дозволялося користуватись бібліотекою. Хоч там і не було великого вибору, але дещо для читання можна було знайти. Деякі в'язні вивчали філософію Гегеля, інші – чужоземну мову. Я вивчав англійську.
Одного дня тюремний спокій був порушений якимось незрозумілим гомоном, який поширювався, набирав сили, а коли досяг апогею, то можна було зрозуміти окремі слова і ритмічне скандування: «Хлеба! Хлеба! Хотим кушать! Хлеба! Хлеба!» Це тривало більше двох годин.
Відтак стихло. Як виявилось пізніше, в тюрму привезли нову партію політв'язнів і розмістили їх у четвертому корпусі. Я перебував тоді в першому головному корпусі. Це вже не були давні потульні політв'язні. Вони не хотіли миритись з безпорядками, принижуванням людської гідності, порушенням прав людини. Ці ж політв'язні підняли бунт проти недостатнього харчування в тюрмі.
Тільки після того як тюремне начальство пообіцяло збільшити гарантійний раціон і поправити його якість, в'язні заспокоїлись.
Як уже згадувалось вище, у третьому каторжному таборі під час повстання не допускались будь-які конфронтації між політв'язнями. Це важче було зробити тепер, після розгрому табірних повстань, бо на пересилках, етапах, у концтаборах і тюрмах, не було вже такої організуючої й координуючої сили, яка могла б зосередити у своїх руках всі дії і керувати ними. Політв'язні почали відроджуватись, гуртуватись і активно діяти, віддаючи рівночасно старі «борги» своїм колишнім кривдникам – «блатним» і «сукам», висловлюючись табірним жаргоном, «заганяли їх під нари».
Коли закінчився термін мого закритого ув'язнення, мене з групою в'язнів відправили на етап. Через декілька днів на одній з пересилок у м. Горькому під час перевірки, а перевіряли нас щоденно, виявилось, що в моїй особовій справі приклеєна не моя фотокарточка. Мене знову повернули у Володимирський Централ. Процедура з заміною фотографії тривала цілий місяць.
Мене привезли на Красноярську пересилку у Злобіно і помістили в камеру, де було вже біля 60 чоловік. Тут нас знову досить довго тримали. Сидіти пасивно на одному місці набридло всім нам, тому ми попросились у табір. Однак нам у цьому відмовили, бо ні Норильськ, ані жоден інший табір архіпелагу ГУЛАГу не хотів нас приймати. Тоді на знак протесту всі політв'язні нашої камери оголосили голодівку. На третій день до нас зайшов майор, начальник спецчастини, і повідомив, що наші справи розглядають і ми, вірніше більшість з нас, скоро вийдемо на волю. Зокрема, повідомив, що мені зняли 10 років КТР (каторжних робіт), а решта терміну мого ув'язнення підпадає під загальну амністію, і я повинен на днях, після оформлення документів, звільнитись. Ми припинили голодівку.
Однак, незабаром, вияснилось, що моя стаття під амністію не попадає. Мене відправили на етап, і я прибув на Тайшетську пересилку. Досиджувати залишилось недовго, десь біля трьох місяців. Мені запропонували роботу днювального у робочій зоні пересилки, де, працюючи, зараховували за один день праці два календарні дні терміну ув'язнення. Як і на всіх пересилках, було тут дуже багато політв'язнів. Одних привозили, інших відправляли на етап.
Тут я зустрів одного із колишніх чотових моєї сотні, «Лиса» – Андрія Жеребуха (зараз проживає на Львівщині). Від нього я дізнався, що другий чотовий «Голуб» – Андрій Мельник, попавши в скрутне становище, здався караючим органам НКВД і, пройшовши спеціальний вишкіл, працював слідчим. Йому присвоїли звання офіцера. Під час слідства до «Лиса» заходив «Голуб» і в розмові віч-на-віч пропонував йому допомогу у звільненні. А треба було тільки підписати один папірець про співпрацю з органами НКВД.
Звичайно, «Лис» на це не погодився. Вирішив здатись на ласку долі. Що буде всім, те буде і йому. У цей час я був уже засуджений і мене не було у Львові. За таку зраду повстанці застрелили «Голуба» на одній з трамвайних зупинок у Львові. Чи правильно вони поступили? Чи це також була невинна жертва? Чи це був ще один непотрібний злочин? Судіть самі.
На пересилку привезли нову партію політв'язнів з Володимирського Централу, серед яких був Данило Шумук. Він уже вдруге встиг побувати у Володимирській тюрмі.
Згодом пересилку відгородили від робочої зони високим дерев'яним суцільним парканом. Спілкування між зонами припинилось. Порозумітись між собою було можна, тільки розмовляючи через паркан. Таким способом передавались усі новини. Робоча зона пересилки була невелика. У ній було п'ять робочих бараків, де жили політв'язні, яких водили за зону на роботу. Один барак був відгороджений від інших. Там жили жінки. Охоронявся він наглядачами-жінками. Один барак був клубом.
У робочу зону привезли бригаду Дьоміна, яка зайняла один із бараків. Що це за бригада, я не знав і не цікавився. Говорили, що це «суки». Приблизно на третій-четвертий день перебування у зоні бригада Дьоміна побила і порізала нашого хлопця з с. Ясенова, що на Брідщині. Я не звернув на це уваги, бо цей хлопчина пропагував між політв'язнями марксизм-ленінізм і жодні аргументи про хибність цієї теорії на нього не діяли.
Політв'язні, які були за парканом, дізнались про цей інцидент і, зібравшись гуртом біля огорожі, кричали, що мусять за нього помститись. Вони збирались ламати паркан. Тут я почув голос Шумука: «Романе, чого ви там спите? Коли наших б'ють, чому мовчите? Якщо боїтесь і нічого не зробите, то ми ламаємо паркан, і йдемо самі розправлятись з «суками». Мені не дуже було приємно вислуховувати такі звинувачення від Шумука. Я добре знав, що Шумук має практику розправи з такими перешкодами, як паркан у зоні, тому запевнив його, що він і всі, хто з ним, можуть бути спокійні, ми тут самі розберемось і зробимо все, що потрібно.
Вияснилось, що бригада Дьоміна – це штатні провокатори, їх кидали з табору в табір, де Дьомін і його підручні виконували різні доручення табірного начальства: провокували конфліктні ситуації, влаштовували провокаційні бійки, доносили начальству тощо. Такі штучно викликані непорозуміння були дуже вигідні для табірного начальства, бо воно в таких ситуаціях ставало господарем подій, могло нами керувати. Начальство побоювалось єдності між політв'язнями. І небезпідставно.
Бригада Дьоміна жила в сусідньому бараку, але до певного часу я нею не цікавився, тільки щоденно рахував дні, скільки їх ще залишилось, мені до звільнення. Порозумівшись з Олесем Гуменюком (живе у Львові), який також працював днювальним, ми вирішили зайнятися «суками» і вигнати їх за зону, по-можливості, без кровопролиття. До кінця мого тюремного терміну залишилось усього 9 днів, і не хотілось заробляти додатковий строк. Але в даній ситуації я не бачив іншого виходу. Озброївшись сокирчиною і «фінками» (штилетами), вирішили поступати залежно від обставин, а зброю застосовувати лише як крайній засіб.
Хоч уся робоча зона була незадоволена присутністю бригади Дьоміна, але бажаючих навести порядок, поставити заколотників на своє місце не було. Тому ми самі з Гуменюком пішли в барак, де жили «суки». У бараку вже світилось, посередині секції стояло кілька в'язнів. Більшість сиділа на верхніх нарах, а також за столом і спокійно вечеряла. Ми роздивились по секції, побачили, що в'язнів було біля 60-ти, і Гуменюк запитав, хто з них Дьомін. Із-за столу піднявся кремезний блондин з вусиками і, не підозрюючи нічого злого, підійшов до нас: «Я Дьомін, что вам от меня нужно?» Замість відповіді перед моїми очима блиснуло лезо «фінки». Я глянув на Гуменюка і побачив у його руках по «фінці», що виблискували на світлі. У думці у мене блискавично пронеслось, що тут без крові не обійдеться, а це мені зараз аж ніяк не було потрібне. За цей час я почув голос Гуменюка:
«Ах ти наволоч! За що ти побив на вахті нашого хлопця?».
 
Наші Друзі: Новини Львова