Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 58498
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Одноманітно проходили в тюрмі дні за днями. Можна було б і не згадувати про життя-буття, але відбувались там деякі, на теперішній погляд, може і не заслуговуючі великої уваги, епізоди, які, однак, характеризують психіку в'язня, людини постійно голодної, збайдужілої до всього, крім шматка хліба. Не можна порівнювати доцільне голодування під наглядом лікаря – як лік, яке може продовжуватись десятки днів, з постійним недоїданням, що триває впродовж місяців і років, коли людині майже постійно ця їжа привиджується, сниться. Помимо її волі згадуються моменти, коли була можливість їсти, а її не використовувалось. Усе це переживали усі в'язні, а найбільше ті, що, займаючи на волі високі посади, не відмовляли собі, на рахунок поїсти, ні в чому. Наведу один, можливо, не дуже характерний приклад.
У тюрмі в'язневі видавали 500 г хліба, з них ранком 300 г і увечері 200 г. Кожну пайку важили, про що свідчили приколоті дерев'яними паличками до основної пайки маленькі шматочки хліба, так звані «приколки». На око виглядало, що пайка з цілушки більша від звичайної, краще випечена й смачніша. Тому кожен в'язень хотів, щоб йому вона попадала. Дивна філософія, не зовсім зрозуміла, але факт. Тому роздавати пайки хліба вважалося свого роду привілеєм. У тюремній камері, куди мене помістили, хліб роздавав молодий в'язень, рецидивіст, який сидів за третє чи четверте вбивство – Ваня Іванов. Він приймав хліб через «кормушку» (вирізане в дверях віконце, яке закривалось із зовні), клав його на стіл, вибирав собі найкращий шматок, а іншим їх пайки роздавав після того, коли вони вже отримали «баланду» (500 г).
Хоча і неприємно зараз згадувати про це, але мені хотілося, як і кожному з нас, отримати цілушку хліба. «Баланду» ми отримували через напіввідхилені двері. Я зауважив, що Ваня першим підставляє миску і йому наливають густішу «баланду», коли іншим подається вже сама водичка. Крім, цього, хоч я був дуже виснажений, але не хотів визнавати над собою зверхником бандита – вбивцю. Хотів навести, як це мені здавалось, справедливість у камері, поламати закостенілий стереотип сваволі. Отже, я почав обдумувати, як це зробити.
Одного дня, коли відчинилися двері, я подав миску перший і мені налили черпак густої сочевиці. Не можна уявити, з яким задоволенням я відійшов від дверей. Відтак, підійшов до столика, вибрав собі, вже наперед облюбовану цілушку хліба, сів на своє місце на нарах і почав спокійно їсти. Я уявляв собі, чим ризикую, але свідомо йшов на це. Тільки зачинилися двері, як Ваня накинувся на мене з лайкою, чому я порушив порядок без узгодження з ким-небудь (малося на увазі – з ним). До нашої суперечки прислухалися співкамерники, але не втручалися. Чекали, що з цього вийде. Не перериваючи вечері, я відповідав, що ми всі в камері маємо однакові права і я не визнаю над собою жодної влади. Ніде не написано, що він, тобто Ваня, повинен користуватися якимись особливими привілеями. Було б більш справедливо, якби кожен з нас чергував у камері. Поки ми сперечались, я встиг усе доїсти. Однак наша суперечка на цьому не закінчилась. Ваня не звик, щоб йому не підпорядковувались. Він зняв накривку з «параші» і з такою зброєю кинувся на мене. Я чекав на якусь реакцію з його боку, тому попередив, щоб він не починав бійки, бо я за себе, в цьому випадку, не ручаюсь. Це ще більше розлютило Ваню. Співкамерники далі сиділи тихо, не втручаючись у наш «діалог», їм було цікаво, чим же закінчиться наш інцидент, інцидент між «фраєром» і «вором законе». Я чекав, що вони будуть допомагати своєму ватажкові, чого побоювався, бо в такому разі прийшлось би мені скрутно. Але цього не сталося. Однією рукою я відняв у Вані накривку, а другою вдарив в обличчя. Він упав, але швидко піднявся і знову накинувся на мене. Я ще раз попередив його, але це на нього не подіяло. Я не хотів бійки, але водночас не міг допустити, щоб мене хтось бив, тому знову вдарив, і Ваня ще раз звалився на підлогу. Він поволі піднявся і видно було, що, накінець, усвідомив своє незавидне становище. Тоді сів на накривку «параші», вийняв звідкись половину бритвочки до гоління і сказав, що, коли я засну, він виріже мені очі. Я в свою чергу, попередив його, що якщо він ще раз наважиться розпочати бійку, то я зроблю його калікою. З поведінки співкамерників я відчув і зрозумів, що вони були вдоволені поразкою свого ватажка, бо в таких умовах було рідкістю бачити таке видовище, такий спектакль. Цілу ніч просидів Ваня на «параші», не спав, а чекав, поки я засну, але я також не спав. З цього часу ми, в порядку черги, брали свою цілушку хліба і перший черпак «баланди». Скоро Ваню забрали на етап.
На нас, трьох втікачів, відкрили кримінальну справу. Слідство довго не тривало. На суді, оскільки вирок був заздалегідь підготовлений, нам зачитали: «Именем Советской Социалистической республики... к высшей мере наказания, к расстрелу». Ця процедура тривала не довше 3-4 хвилин. Коли зачитали нам вирок у залі суду, до кожного з нас підійшли по два солдати і, почепивши на нас кайдани-наручники, наказали: «Марш вперед!» Ми були готові до того, що нас чекає. Не було ані страху, ані жалю за тим, що ми молодими покидаємо життя. Після того, як ми вдруге втратили волю, подихали, хоч і недовго, свіжим повітрям свободи, зовсім не хотілося повертатись до цього жалюгідного животіння, гіршого від рабства, в найбільш «демократичній» і «гуманній» комуністичній країні. Адже нам постійно твердили: «Жить будешь, любить не захочешь». Правду сказати, я тоді цього не розумів, але здогадувався. «Хто не пережив такого сорому, такого глумлення над своєю особистістю, уявити собі наш тодішній стан не може. Ми переживали не за вирок суду, ні. Ми не могли спокійно знести того морального знущання над нами. У наших грудях клекотіла буря, але ми були безсилі протидіяти. «Воронком» відвезли нас у кайданах знову в тюрму, де, знявши кайдани, розвели по різних камерах смертників, які нічим не відрізнялися від інших камер. Різниця була в іншому: ключі від дверей цих камер знаходились у «дежурці», і коли їх відкривали, то лише в присутності не менш, як двох наглядачів. На цей час камер, зайнятих смертниками, було шість. У моїй камері сиділо вже троє засуджених, всі чекали своєї черги. Тут сиділи «битовики», засуджені на смерть за вбивство. Один, на прізвище Зуб, як він розповідав, нехотячи вбив свого напарника на виробництві лопатою. Другий, Женя, вбив «суку» (злодія, що порушив злодійські закони). Він програв його в карти. Третій не хотів нічого на цю тему говорити.
У смертній камері дозволялося спати, лежати, ходити. На прогулянку нас не виводили. Заборонялось кричати, стукати, голосно співати.
На другий день мого перебування в смертній камері відчинилась «кормушка» і наглядач запитав: «Кто из вас на букву «З»? Я назвав своє прізвище. Він всунув через «кормушку» аркуш чистого паперу, чорнило, ручку і сказав, щоб я швиденько написав прохання про помилування. Я сказав, що нічого просити не хочу й не буду, нехай мене розстріляють. «Кормушка» зачинилася, а через 15-20 хвилин знову відкрилася і вже інший наглядач запропонував мені те ж саме, – написати прохання про помилування. Я відмовився вдруге. Тоді він простягнув мені повну миску густої сочевиці, пайку хліба й сказав: «Напишешь, получишь все это, не напишешь, все равно за тебя напишут, тогда ты останешся голодным, выбирай». Такої спокуси не витримала моя грішна душа, я думав схитрувати, хотів забрати миску сочевиці, але наглядач не дав. «Сначала напиши, дай мне в руки написанное, я прочитаю, й только тогда дам тебе суп и хлеб». Я скорився. Під його диктуванням написав те, що від мене вимагалось і отримав харчі. Сьогодні мені все це здається дивним, ненормальним, але так тоді було. Адже відказувався просити щось у ненависного ворога, бо не хотів чергового приниження перед катами, а перед мискою «баланди» з хлібом не встояв. Важко нині, на повний шлунок, зрозуміти психіку голодного, постійно голодного в'язня. Пізніше виявилось, що мої товариші по втечі також отримали по мисці сочевиці, але без хліба, бо написали прохання про помилування відразу.
В смертній камері я намагався нікому не заваджати. По трохи займався фізкультурою, правда, найлегшою, – ходив по камері, але це викликало серед співкамерників невдоволення. Я заважав їм «куняти». .
Тоді я, за допомогою загостреного дроту, підшив собі шкарпетки грубим полотном і так, без черевиків, ходив по камері. Після такої зарядки краще спалося. Коли всі спали або дрімали, я ходив майже без шелесту, але й це заваджало одному співкамернику – Зубу. Він мене попередив, щоб я перестав ходити, бо йому це заваджає. Я його послухав. Але мені не сиділося, не лежалося, не спалося, хотілось перед смертю трохи походити. Тому я знову почав свою прогулянку по камері, намагаючись створювати якнайменше шуму. Думав, що вже такою тихою ходою не можу комусь заваджати. Аж тут зі свого місця зірвався Зуб і з криком накинувся на мене, як то я, «фраєр», смію не підпорядковуватись йому, це так, безкарно, не проходить. Схопив мене за горло й почав душити, обзиваючи, одночасно, всеможливими нецензурними словами. Я ще тоді не знав, що таким способом не одного вже в'язня було задушено, тому сприйняв напад Зуба спокійно, несерйозно. Відірвав його руки від горла і попросив відчепитись, бо немає із-за чого зчиняти бійку. Я ходжу безшумно, в одних шкарпетках і, на мою думку, нікому не заваджало спати. Однак мої аргументи ніяк не подіяли на «вора в законе». Він заявив: «Одним больше, одним меньше – для меня это не играет роли». Він бачив перед собою обдертого, непоказного «фраєра» – смертника, який навіть «по-человечески» не вміє говорити (тобто по-російськи), отже його треба провчити, вказати мені своє місце. Я розумів, що це не жарти, бо він стиснув мені горло знову і дійсно намагався завдати болю. Я ще раз попросив його перестати знущатись наді мною. Зуб, подумав, що якщо його жертва проситься, то значить боїться і почав ще сильніше стискати горло. Мені стало боляче. Тоді я, не зволікаючи, лівою рукою звільнився від його руки на горлі, а правою вдарив його в обличчя і Зуб покотився на підлогу, але відразу ж зірвався. Його очі засвітились звірячим вогнем, жадобою крові своєї жертви. В цей момент я уявив собі іспанського бика, який стоїть перед червоним полотнищем тореадора і готується до атаки. Я ще раз попередив його, щоб відчепився, бо інакше сам почну наступати і це погано закінчиться. Співкамерники слідкували за нашими діями з явним задоволенням. Для них це була розвага, видовище. Зуб накинувся на мене, як звір, намагаючись звалити з ніг. Я схопив його за плечі і почав бити головою в стіну, в двері, відтак кинув його на бетонну підлогу, клякнув на нього й продовжував бити кулаками, чим порушив тишину ізолятора. Прибіг наглядач і через зачинені двері («кормушку» не мав права сам відкривати, а через «глазок» добре не бачив і не міг зорієнтуватись, що діється в камері), почав допитуватися, в чому справа, чому порушуємо тишину. Ми припинили бійку. Зайняли швиденько свої місця на нарах, немовби нічого й не було. Не отримавши від нас відповіді, наглядач викликав з вартівні допомогу. Прибігло декілька наглядачів. Відчинили двері, але у нас в камері вже було спокійно. Зуб пояснив, що ми тут займалися фізкультурою, трохи постукали і більше не будемо. На цьому наш конфлікт із Зубом закінчився. Він сказав тільки: «Маєш щастя, що прийшли наглядачі і врятували тобі життя». Я промовчав.
Смертники в камері говорили, що коли викликають з камери з речами біля 18-19 години, то зачитують помилування, смертний вирок заміняють ув'язненням. А якщо смертника викликають опівночі, біля 24 години або пізніше, то його ведуть на розстріл. Мені не раз уявлялась картина мого розстрілу. Не хотілося, щоб зав'язували очі думалось, чи зможу я без страху дивитись на цівки зброї, коли мене поставлять під стінку, а солдати будуть тільки чекати команди «вогонь» і пустять у мене серію куль. Чи відразу впаду? Чи ще трохи протримаюсь на ногах? Чи без звуку буду зсуватись на землю? Весь час думав над тим, щоб не показати страху, щоб бачили наші ката як вмирають «бандьори», як вони нас називали. От такі та інші картини моєї смерті проносилися в моїй голові, в моїй уяві. В дійсності я знав з оповідань саму процедуру розстрілу в радянських тюрмах. Тут відбувається все набагато прозаїчніше, без романтики, по роками виробленій, випробуваній технології. Перед тобою відчиняють залізі двері й на третій сходинці, з-заду, по-злодійськи стріляють тобі потилицю. Правду кажучи, так безславно помирати не хотілося. Не раз думав, чому не знайшла мене ворожа куля в бою з ворогом, окупантом, де загинув би як герой. Тоді мої кістки залишились би на рідній землі. Може, поставили б на могилі хрест, час від часу приходили б молитися за мою грішну душу та й згадали б тих, хто віддав своє життя за нашу спільну справу. А тут, на чужині, на далекому Заполяр'ї не хотілось би залишати своїх кісток. Тут тебе ніхто не згадає, не відвідає, скинуть просто так, голого, без домовини, в загальну яму чи траншею, засиплять шаром землі – і скінчиться твоя земна мандрівка.
Сама смерть була не страшна. До думки, що мене розстріляють, я вже звик, змирився з нею. Хотілося тільки, щоб усе пройшло швидше, бо вичікувати свого кінця було неприємно, важко, неспокійно, боляче. Якось роздали нам по пайці цукру на місяць. Це було приблизно 150-200 г, точно не пам'ятаю. З хліба, цукру, ми робили т. зв. «тюру» (хліб, змішаний з цукром і водою). В той час, як мені здавалось, вона була смачніша від усього, що я коли-небудь їв. Я зробив собі з пайки хліба і частини цукру порцію «тюрі», а решту цукру залишив на другий день. Коли заснув, у мене цукор вкрали. Виявилося, що це зробив Женька, який перед смертю хотів поїсти солодкого і я був змушений відмовитись від такої смачної страви.
Так минали дні за днями, подібні, одноманітні. Одного разу, коли я вже відсидів тут 42 дні, десь після півночі відчинилась «кормушка» і появилася фізіономія наглядача. В камері всі так чуйно спали, що відразу відкрили очі і чекали, що нам скажуть. Наглядач запитав: «Кто из вас на букву «З»? Мені стало моторошно, хоч я знав, що цей момент настане, але проти волі стало не по собі. Хотілося заспокоїтись, тому я вдав, що сплю і не чую. Хотів виграти хоч би хвилинку для заспокоєння нервів. Сусід мене штовхнув, я піднявся і сів. Усі, що були в камері, вже сиділи на своїх нарах. Наглядач повторив запитання. Я назвав своє прізвище, а він; «Собирайся с вещами на виход!» Я вже трохи заспокоївся і запитав, чи можна свої речі залишити. Вони ж мені більше не пригодяться. Наглядач сказав брати з собою все. Я збирався, не поспішаючи, хоч збирати не було що. За цей час я цілковито заспокоївся. Вийшов у коридор і двері камери відразу за мною зачинилися. У коридорі стояло 6 чи 8 наглядачів, озброєних пістолетами. Тут вони відразу наділи на мене кайдани і повели у вартівню. Я йшов досить спокійно, хоч ноги були важкі. Однак я старався цього не показувати. Не поспішав. У цей час думав, чи скоро вставлять мені в рот кляп. Цієї хвилини я найбільше боявся. Один з наглядачів, з якоюсь незамаскованою насолодою, сказав мені: «Пришел тебе конец, бодрись! Не переживай, мы все туда пойдем!» Він дивився мені у вічі з цікавістю, як я це сприйму. Не приховую, що такої розмови вести мені не хотілось. Не бажав собі того, щоб один з моїх катів бачив у моїх очах страх. Як мені здавалось, я спокійно, усміхаючись, сказав, що вже давно вичікую моменту, який наступає і добре, що він, нарешті, прийшов. Від своїх слів мені стало спокійніше на душі.. Завели мене в «дежурку». Там було біля восьми наглядачів разом з начальством – офіцерами. Вони розмовляли між собою, навіть голосно сміялися. Один з офіцерів сидів за столом і щось читав чи оглядав якісь документи. Така обстановка здавалась мені штучною, неприродною. Думалось: у мене такий «святковий» день, я прощаюсь зі світом, а їм байдуже, навіть весело, не звертають уваги на «героя» дня. Для них це був звичайний робочий день, вся ця процедура, ця технологія смерті була для них буденною, звичайною справою, а в мене, не хочу цього таїти, викликала гнітюче враження. Так простояв я в кайданах кілька хвилин, які здавалися мені вічністю. Між присутніми я зауважив людину в білому халаті. Це, напевно, був лікар!
Із-за столу піднявся офіцер у ранзі майора. Тримаючи в руках папір, глянув на мене і, не затримуючи довго свого погляду, сказав: «Бодрись!», відтак попросив присутніх уваги і почав читати:
«Именем Советской Социалистической республики... (він читав, а я думав, скільки-то мільйонів таких, як я, і мені подібних жертв, знищено від цього імені) ... смертный приговор заменить десятью годами лишения свободы в ИТЛ (исправительно-трудовые лагеря). После отбытия наказаний – 5 лет ссылки, с лишением гражданских прав»...
Жодної втіхи я не відчув, уявив собі, які ще митарства очікують мене в майбутньому.
Мені зняли з рук кайдани і попередили, щоб я вів себе тихо, не гомонів, не перестукувався, нікому не говорив, що мене помилували. Фізично відчував полегшення. Розтер собі руки, на яких залишилися сліди від кайданів. Почав звикати до думки, що довго мені ще прийдеться гнути спину на нашого «визволителя». У камері, куди мене привели, вже сиділи мої товариші по втечі. Вони скоріше пройшли процедуру помилування. Здавалось, що ми повинні були б радіти з дарованого нам життя, однак у всіх настрій був пригнічений. Нам принесли по мисці «баланди» і по окрайцю хліба. Настрій дещо піднявся.
Із слідчого ізолятора, в якому знаходились смертні камери, нас у цей же день перевезли у підвальну тюрму «Ширяєва» (назва від прізвища одного із її грізних начальників) і розкинули по різних камерах. Я попав у камеру, де було біля 80 в'язнів. Проходи між верхніми і нижніми нарами були «зашиті» дошками, щоб помістилося більше в'язнів. Поки мої очі звикли до тьмяного світла у камері, я стояв біля дверей, які закрилися за мною і почув з верхніх нар: «Друг любезный, залезай к нам наверх!» Я впізнав голос відомого мені Вані Іванова, з яким сидів і воював у слідчому ізоляторі. Від такої зустрічі мені стало моторошно, неприємно, я не хотів мати таких друзів. Ваня своїм співкамерникам при мені сказав, що ось перед вами свідок, мій друг, з яким я сидів у слідчому ізоляторі, він може підтвердити, як я воював з начальством. Виявилось, що тут, у камері, Ваня керує «парадом». Йому всі підпорядковуються. Усі передачі, які отримували в'язні, проходили («шерстились») через його руки. Він забирав з них усе, що хотів, для себе. (У камері сиділо і декілька мешканців Норильська, яким носили передачі). Ваня подав мені, як другові, пайку хліба і запропонував зайняти місце поряд. Біля нього відразу звільнили одне місце. Його розпорядження виконувались без зволікань, без обговорення і дискусій. Я взяв від нього цю пайку хліба проти своєї волі і тому почував себе кепсько, однак ліг окремо на нижніх нарах. Не хотів мати з такими, як Ваня Іванов, нічого спільного. Старався якнайменше потрапляти йому на очі. Його поведінка мене обурювала. Все в нього було побудоване на брехні, на вигоді для себе. Такі, як він, визнавали тільки грубу фізичну силу.
Була зима, початок 1947 р. Нас, трьох колишніх втікачів, відправили на етап. Завезли на пересилку невідомо якого табору і помістили в БУР. У камері було повно в'язнів, десь біля тридцяти. Нари були, як звичайно, зашиті дошками. Тут я вперше пізнав на практиці усі сторінки привабливості життя-буття між «битовиками». В камері перебували тоді «вори»,тобто злодії, що поділялись на категорії, дотримуючись суворих «воровских» законів.
«Вор в законе» – це був чесний злодій, який не йшов на співпрацю з табірним начальством, оперуповноваженим, не мав права працювати ані бригадиром, ані майстром, одним словом, табірним «придурком» – начальством. Він не дозволяв собі важко працювати і т. п.
Злодій-«сука» – це колишній «вор в законе», який, порушивши неписаний «воровський» закон, «зсучився», пішов на співпрацю з начальством; шукаючи вигоди і працюючи бригадиром чи майстром, став «сукою» і вже не мав права повернутися в лоно «ворів в законі». Туди його вже не приймали ніколи. Тому завданням «сук» було всіма силами домогтися, щоб «зсучити» якнайбільше «ворів в законі». Між ними велась постійна боротьба. Їх тримали в окремих таборах, і тільки тоді, коли начальство хотіло когось із них покарати, то переводило його в табір противника. А це було майже смертним вироком.
«Шестьоркою» в таборах називали молодих хлопців, які, попавши в табір, прислуговували «ворам в законі» або «сукам». Це була найбільш небезпечна категорія в'язнів. Їх було багато. Вони готові були виконати кожну вказівку свого «боса», визнавали тільки його накази. З таких «шестьорок» виростали «вори в законі» або «суки».
«Фраєром» у побутових таборах називали звичайного «роботягу», який не належав ні до «ворів в законі», ні до «сук». Його можна було бити, програвати в карти, заставляти працювати тощо.
В камері, один із «шестьорок» хвалився, в який спосіб убив ножем «фраєра» на прохідній вахті. Зробив це для того, щоб попасти в тюрму, а не в штрафний табір. З ним у мене виникла сутичка. Він вимагав, щоб я віддав йому свій светр. Я не погодився, а він, довго не думаючи, вигукнув: «Ах ты, фраерская сволочь! Я тебя проучу, как надо жить!» і всадив мені в очі два пальці, чого я не чекав, не сподівався, тому не пробував боронитися. Мені потемніло в очах, заболіло, запекло. Мене охопив страх, що вже не буду бачити і на все життя залишусь сліпим. Але, на щастя, це тривало недовго. Зір повернувся, але біль не вщухав ще досить довго. Мені дуже хотілось провчити цього хлопчину – «шестьорку», але, правду кажучи, побоявся, тому стримав себе, хоч це було нелегко. Я зрозумів, що в такому гурті, в такому середовищі, де закон – «тундра», нічого не вдієш. Перший раз у неволі змирився з поразкою.
В камері я побачив війну між «суками» і «ворами в законі». «Суки» складали в камері переважну більшість. Між ними був один «вор в законі», якого весь час переслідували, били, знущались над ним, примушували постійно виносити «парашу», що «вору в законі» не дозволялось, намагались довести його до того, щоб він «зсучився». Його місце було на нижніх нарах, де він переважно лежав або спав. Всі знущання зносив мовчки. Напевно планував помсту, коли «сук» буде менше, а верх візьмуть «вори в законі».
«Фраєри» в камері не мали жодного голосу, з ними ніхто не рахувався. Вони сиділи тихо, спокійно, не втручались у чужі справи. Я чув, як «шістьорки» підходили до своїх «босів» на верхніх нарах і просили дозволу вбити «вора в законі», який все чув, але не реагував. Дозволу на кров, на смерть «шістьорки» не отримали, і поки ми сиділи в камері, «вор в законі» жив. Він знав, що один необдуманий крок з його сторони, може коштувати йому життя.
На цій пересилці протримали нас три дні. І знову етап... Відвезли нас у третій каторжний концтабір. Вид табору справив на мене гнітюче враження. Хоч від зустрічі з ним я нічого доброго не чекав, але те, що побачив ще з вахти, здалеку, не викликало особливого захоплення. Серед високих снігових заметів стояли безконечними рядами бараки, на дахах яких біліли грубі снігові шапки. Де-не-де з коминів тонкими цівками піднімався в чисте небо дим – признак того, що там живуть люди. Для полегшення контакту між бараками в снігу були викопані глибокі траншеї. Привезли нас у робочий час, тому в зоні майже не було видно людей.
Після всіх формальностей, пов'язаних з передачею нас і наших документів із рук в руки табірному начальству, нас завели в контору, де доскіпливо перевіряли і звіряли з нами наші особові справи. Перевірка моїх товаришів пройшла гладко. Але коли прийшла черга перевірки моїх документів, виявилась деяка непогодженість між даними в документах і моїми свідченнями. Коли запитали про мою статтю, по якій мене судили і про строк ув'язнення, я відповів їм, що засуджений на 10 років «ИТЛ» і назвав статтю КК (нині не пам'ятаю цієї статті). Про те, що був раніше засуджений на 20 років КТР, я промовчав. Перевіряючі сказали, що, напевно, вийшла, якась помилка, бо у каторжний табір, де я зараз знаходжусь, ітееловців не спрямовують. Один з перевіряючих вийшов і повернувся через деякий час. Назвав мою статтю «54-1 /а і 54-ІІ, за якими мене засуджено на 20 років КТР, тому мене привезли в каторжний табір. Я їм пояснив, що все це було в минулому, бо після того, як мене вдруге судили вже за іншою статтею, смертний вирок анулював попередній термін ув'язнення, як мені зачитали на суді, і я не визнаю каторги. Така моя аргументація їх не влаштувала і вони страшили розправою за те, що я, на їх думку, прикинувся «дурачком» і завів їх в оману. Пояснили, що після відбуття 20 років каторги (якщо я залишусь живим) почну відбувати свої 10 років в «ітееловських» таборах, чим мене «потішили» і присвоїли каторжний табірний номер Л-842, який відтепер повинен був замінити моє ім'я, прізвище. Так я знову став каторжником Л-842.
Після цього ми пройшли лікарське обстеження, «комісовку», де я отримав другу категорію праці і нарядчики спрямували мене в бригаду Кириченка.
Відтак нас повели в лазню. В цей час тут милися каторжани-дистрофіки (доходяги), які вже не працювали, а перебували у так званих бараках «відпочинку» – ОП (Отдыхающий пункт). Тут я вперше побачив, до якого стану можуть довести людину наші «гуманні визволителі». Такої жахливої картини я ще не бачив у своєму житті і не уявляв, що так можуть виглядати живі люди. Перед моїми очима пересувались скелети, обтягнені жовтою, зморщеною шкірою. Але найважче було дивитися на їх обличчя: без виразу, байдужі до всього, згаслі очі, в яких уже не тліла навіть найменша іскорка життя. Деякі не могли самі, без допомоги, пересуватися. Важко було визначити їх вік. Ця картина вразила мене дуже глибоко. В моїй свідомості вона викликала відчуття вже давно баченого, але призабутого. Я дивився на цих нещасних людей і в моїй пам'яті поволі виринала зображена на картині смерть з косою над своєю жертвою. Чим більше я дивився на ці людиноподібні кістяки, тим більший жах охоплював мене, що і я можу опинитись в такому жалюгідному стані. Подумав, що краще смерть, ніж таке животіння. Після лазні нам трьом запропонували піти в ЧОС (відділ табірного забезпечення) і виписати все необхідне, що належить в'язням. В ЧОСі виписали нам валянки третього сорту, які відразу треба було здавати в ремонт, матрац і наволочку. З одягу нам не видали нічого. Показуючи свій спалений бушлат і велику білу латку на його лівому рукаві, яку я пришив у тюрмі, я тішив себе надією, що мені його поміняють на кращий, але цього не сталося. Тільки Михайлові Хоптівському виписали шапку-вушанку. Матрац і наволочку ми наповнили вологою тирсою і розійшлися по своїх бараках, до своїх бригад.
У бараках всі вікна були заґратовані. В коридорі стояла велика «параша» зі своїм специфічним запахом. Слабкі електричні лампочки світились цілу ніч, що не давало спокійно спати, особливо на верхніх нарах.
Увечері одна за одною почали повертатись з роботи бригади. Зовнішній вигляд каторжан справив на мене дуже прикре враження. Всі вони були закутані. Обличчя були закриті від вітру і морозу. Тільки очі світилися з-під шапок-вушанок. У такому одязі каторжан не можна було розпізнати, хіба лише по великих номерних знаках на спинах. Тільки тоді, коли вони роздягнулися, я побачив їх обличчя.
Я зголосився до свого бригадира Кириченка. Він глянув на мене, нещасного, обдертого, показав моє місце на верхніх нарах і на цьому закінчилось наше перше знайомство.
У бригаді, в якій мені судилося працювати, я знайшов багато земляків, які їхали зі мною етапом. Вони розповідали мені події, що відбулися в Дудінці після нашої втечі. Отож, після обіду в день нашої втечі, бригади, які з нами працювали, були зняті з роботи і наглядачі відразу почали їх перераховувати. Це повторилося декілька разів, і кожен раз недораховувались трьох в'язнів. Тоді почали шукати втікачів. Не знайшовши їх поблизу зони, почали розпитувати каторжан, хто з них знає втікачів в обличчя, але ніхто не зголосився. В той час ще рідко хто з політв'язнів йшов на співпрацю з табірним начальством, тим більше з конвойними військами. Однак, уже на вахті, коли бригади впускали в робочу зону пересилки, один з каторжан, якийсь Дмитро (прізвища не пригадую) сказав, що знає втікачів, його вивели з колони в'язнів і запропонували йти з ними на пошуки. Одягнули його в більш-менш порядний бушлат, взули у добрі і теплі бурки, і Дмитро разом з наглядачами вирушив розшукувати нас, втікачів. Водили Дмитра по різних місцях Дудінки, не минаючи базарів, навіть шукали, проти всякого здорового глузду, по різних концтаборах і робочих зонах. Після безрезультатних пошуків, які тривали декілька днів, у Дмитра відібрали бушлат і бурки, що його дуже розчарувало. Пізніше Дмитро каявся, що погодився на таку «юдину» роботу.
Мені розповіли, що не так давно з сусіднього концтабору (Норильського «Каларгону»), не витримавши тяжких табірних умов, четверо наших земляків-каторжан: «Іван Кобза (живе у Брюховичах Львова), Іван Матвіїв (помер у Миколаєві Львівської області), Дмитро Кухтій (жив у Підгірцях біля Стрия, помер) і Микола Кулик (помер) – зробили спробу втекти на волю. Відійшовши не так далеко від зони концтабору, почули, що у таборі вдарили на сполох. Вислана за ними погоня з собаками віднайшла їх у тайзі, коли вони пробирались по-пластунськи через залізну дорогу Дудинка-Норильськ. Спеціально треновані для цієї мети собаки, відразу накинулися на втікачів і зі скаженою люттю почали рвати їх одежу, кусати. Більшість переслідувачів схилялись, щоби їх, тут же, на місці, розстріляти, і вже навіть приготувались це зробити, але один із «мисливців» сказав, що втікачі належать йому, бо він перший вислідив їх, тому ніхто, крім нього, не має права відбирати їм життя. Так втікачі, врятовані від смерті, після сильних побоїв і ран, були пригнані в зону, де їх показували в'язням, щоб ще раз впевнити всіх, що втекти з радянського ув'язнення неможливо.
Втікачів закрили в слідчу тюрму Шухардінова, де тримали під слідством аж до 1946 року. На слідстві робили все, щоб залякати, вибити дух непокори і зробити з них слухняних ягнят, рабів, які без слова спротиву повинні віддавати свою силу і вміння для будівництва «світлого майбутнього».
Слідство затягнулося. Втікачів катували по-звірячому, так, що вони довго лежали на лікуванні у центральній лікарні. В Івана Кобзи була сильно розбита, потрощена щелепа, і лікарі Кузнецов та Сухоруков витягали з неї осколки кісток, кістка за кісткою. В роті появлялися час від часу нариви, які треба було довго лікувати.
Суд, як звичайно, був коротким, за раніше підготовленим сценарієм. За відповідними статтями КК СРСР всіх трьох засудили на 10 років «ИТЛ», а Івана Кобзу, як організатора втечі, – на кару смерті, яку замінили також на 10 років «ИТЛ».
Коли всі втікачі попали в табір № 25 (пізніше він став третім каторжним), їх тримали ще додатково три місяці в БУРІ. Там, у третьому, каторжному, я згодом з ними познайомився.
Кінчався перший день мого перебування у третьому каторжному концтаборі. Увечері, перед сном («отбоем»), наглядачі зробили перевірку і закрили барак на замок. Я знайшов своє місце на нарах і переконався, що на вогкому матраці і наволочці, хоч і без простирадла, приємніше спати, ніж на голій землі чи на голих нарах.
Так закінчились наші невдалі, невеселі мандри і відкривалась нова невесела сторінка в житті каторжника № Л-842.

2. БУДНІ ТРЕТЬОГО КАТОРЖНОГО КОНЦТАБОРУ
Уважно прочитавши в газеті «За вільну Україну», (№ 42 від 28 серпня 1990 р.) статтю М.Меленя «Дивлюся правді в очі», в якій описуються маловідомі для загалу трагічні події повстання політв'язнів у 1953 році в деяких таборах міста Норильська, що в Таймирському півострові Красноярського краю, і де коротко згадується про каторжний табір №3, я вирішив більш детально описати ці події, свідком і учасником яких я був. Хочу довести до відома нашого народу деякі дані про життя-буття учасників національно-визвольних змагань, які волею імперської окупаційної влади опинилися в тюрмах та концтаборах і не забули, хто вони.
Наскільки мені відомо, це описувалось раніше, ще в часи глибокого застою. Євген Грицяк (1980 р.) описав події, що відбулись у четвертому, а Данило Шумук (1983 р.) – у третьому каторжному таборі. На жаль, їх спогади друкувались лише за кордоном, а в нас можна було почути про це, тільки слухаючи зарубіжні радіопередачі.
Що являє собою каторга, каторжні роботи? Згідно з Українським Радянським Енциклопедичним словником (видання 1967 р.), це: «В експлуататорських д-вах вид кримінального покарання, що полягає в позбавленні волі, поєднаному з найтяжчими примусовими роботами». У Радянському Союзі нібито каторги не було, а вже з 1943 р. арештованих з політичних мотивів засуджували до 15-20 років (інших строків не зустрічав) каторжних робіт (КТР) або вищої міри покарання – розстрілу.
У перші роки каторжан водили на роботу в кайданах. За часів мого перебування в концтаборах цього вже не було (не бачив).
У третій каторжний табір я попав наприкінці лютого 1947 року розпалі зими прямо з Норильської тюрми. Нас трьох, зловлених втікачів, привезли після організованої втечі з пересилки в Дудінці (про це окремо). Вигляд у всіх нас був жалюгідний. Ми були обдерті, брудні, половина лівого рукава в моєму бушлаті була спалена (рухав загорівся під час втечі, в хатині на березі Єнісею). Проте наш вигляд нікого з начальства не цікавив. У тюрмі я пришив білу латку з грубого полотна, вирізану з моїх онуч, і закрив нею діру в рукаві. Латка була велика, сягала вище ліктя, що мене виділяло з-поміж інших.
У таборі, ми, втікачі, пройшли комісовку, тобто медичний огляд. За станом здоров'я мені призначили другу категорію, після чого нас порозкидали по різних бригадах. Я попав у бригаду Кириченка. В ЧОС-1 (відділ табірного постачання) мені не виписали нічого з одежі, і на роботу я мусив іти в тій одежі, в якій прийшов в табір. Враховуючи зимовий сезон, мені виписали валянки третього сорту. На жаль, вони були в такому стані, що я відразу мусив віддати їх у ремонт (валянки ремонтували вночі, коли бригада відпочивала). Виписали мені також матрац і наволочку, які я заповнив вологою тирсою і які продовж багатьох днів сушив своїм тілом. І це було все. У бараку я дочекався своєї майбутньої бригади, яка ввечері повернулась з роботи. Бригадир Кириченко фізично добре розвинений, високого росту, широкоплечий чоловік, глянувши на мене, показав моє місце на верхніх суцільних нарах (проходи між нарами були зашиті дошками, щоб помістилось більше живого товару). І на цьому закінчилось моє знайомство з бригадиром. Ввечері, зрозуміло, мені в цей день їсти не дали, бо я ще «не числился на продовольствии». Все ж таки виявилось, що спати на матраці з вологою тирсою краще, ніж на голій землі чи на голих тюремних дошках. Цілу ніч у бараку світилося тьмяне світло. Ввечері наглядач зробив перевірку, чи всі в'язні на місцях, після чого барак зачинили на ніч. Вранці позичили мені старий заржавілий казанок, куди вкинули разом «баланду» і кашу (сніданок). Пайку хліба (400 г) я з'їв відразу, не відкладаючи на пізніше. Відчув, що апетит мій тільки розгорівся, а вже все з'їджено. Мої сусіди їли сніданок дерев'яними ложками, а я, не маючи ложки, все випив з казанка, сполоснув його водою і також випив (так робили майже всі). Ранком олійною фарбою написали мені великими буквами на бушлаті, шапці і штанах мій номер: Л-842.
Ось так із учасника національно-визвольних змагань я став повноцінним, безіменним – рабом-каторжником за номером: Л-842, готовим до виконання будь-якого розпорядження табірного начальства, спрямованого на побудову т. зв. «светлого будущего».
За те, що всупереч своїй волі, потрапив у руки ворога живим, був змушений розплачуватися, принизливо гнути спину на нього. Хто цього не пережив, не зможе зрозуміти мого морального стану, в якому я опинився – ганебного приниження людської гідності. Хоч навколо більшість політв'язнів становили мої земляки, від цього не було мені легше. Мучила думка, чому нас, повстанців, так багато потрапило за грати?
Відтак ми пішли бригадою на роботу. Через прохідні ворота нас випускали п'ятірками, щоб легше було рахувати. Кожну бригаду перераховували окремо. Всі переходили через тундру на будівельний майданчик. Це було недалеко, приблизно 800 м. Там знову нас перерахували. Бригада отримала в інструменталці відповідний інструмент і бригадир розподілив, хто куди повинен іти працювати. Всі політв'язні, як я зауважив, закривали собі обличчя, хто чим міг, щоб не відморозити носів і щік, так що видно було тільки їхні очі. У мене був такий нещасний вигляд – спалений рукав з білою латкою, відкрите обличчя, бо не мав відповідної шапки – що бригадир, подумавши (видно пожалів мене), запитав, чи я вмію ремонтувати тачки. Хоч я в цей час не зрозумів запитання, але сказав, що попробую, «не святі горшки ліплять!» Отож, я став помічником старшого, приблизно 50-річного віку, політв'язня Михайлова, і ми разом пішли в «обігрівалку», де знаходилось наше робоче місце. Це був великий незакінчений зал виробничого корпусу заводу. Посередині стояла залізна бочка, перероблена на пічку, навколо якої було прилаштовано 4 дошки замість лавок. Тут відпочивали бригади, допущені на обігрів. Розпалили в пічці вогонь і Михайлов, мій виробничий наставник, ввів мене в курс нашої нескладної роботи. Виявилось, що наша бригада виконувала різні роботи на будівництві, возила тачками цеглу та інші вантажі, займалась переважно теслярськими роботами тощо.
Михайлоа, як немолода, немічна людина, ремонтував інструмент. Тепер дали йому мене в помічники. Я допомагав Михайлову, як умів, від роботи не відмовлявся і вперед не висовувався. Коли в «обігрівалці» не було бригад, я сідав біля бочки-пічки і грівся. Так проходив перший день моєї роботи. Я звикав до сумної дійсності. Коли я так сидів біля пічки, зайшла на обігрів якась бригада. До мене підійшов кремезний каторжанин, більш-менш чисто одягнений, з великим номером на спині бушлата. Він зверхнім, грубим тоном наказав мені звільнити йому місце біля пічки. Я, правду кажучи, від несподіванки не зрозумів, що він хоче, тому відповів йому спокійно, що на лавці є багато вільних місць, де можна сісти. Але він сказав, що я займаю його персональне місце, яке повинен негайно звільнити. Я, напевне, зробив би йому місце, якщо б він мене попросив про це, а не вимагав, та ще й таким нахабним тоном. Він бачив нещасного, обдертого хлопчиська, тому вважав, що зі мною можна не рахуватися. Взяв мене за комір і насильно скинув з лавки. Я розтягнувся на землі. Від несподіванки вдарила мені кров до голови, емоції взяли верх. Таке ставлення до себе я вважав образою, яку не прощають. Довго не думаючи, піднявся з землі, розстібнув бушлат, що в якійсь мірі зв'язував мені руки, і з усієї сили вдарив по голові нападника. Він упав з лавки і зайняв на землі моє попереднє положення. Це для нього було теж несподіванкою. Виявилось, що це був бригадир Манойло, чия бригада користувалась привілеями. Вона ремонтувала залізницю і часто працювала за зоною під окремим конвоєм. Крім цього, бригада обслуговувала в зоні кухню і не належала до постійно голодних. Всі вони були сильні, кремезні, міцні здоров'ям. Манойло довго не лежав. Підвівшись із землі, накинувся на мене. Я ще тоді не знав, хто він. Попередив його, що коли не заспокоїться, мені доведеться повторити те, що він тільки що одержав, отож, нехай задумається. В інцидент втрутилася його бригада, чоловік 12-15. Не знаю, чи вони хотіли показати вірність і відданість своєму бригадирові, чи хотіли познущатись наді мною. Напевне, було те і друге, але я відчув, що наближається біда. Треба було щось робити. Я схопив свій робочий інструмент – сокиру і «цвяходер», став біля стіни і зайняв оборону. Бригадники Манойлова, озброєні своїм робочим інструментом, обступили мене півколом і, махаючи ломиками, почали мені вичитувати, як я посмів ударити таку поважну людину, як їх бригадир. Але ніхто з них не наважився першим мене зачепити. Я попередив, що тому, хто мене вдарить, а не вб'є, відрубаю голову. Не знаю, чим усе закінчилось би, але в цей час в «обігрівалку» зайшла молода людина, віком приблизно 30 років, без номера на спині і втрутилась в інцидент. Я тоді не вмів, та й не хотів говорити по-російськи, пояснив йому на рідній мові, наскільки це було можливим у такій ситуації, що тут відбулося. Він тоді українською мовою запитав мене, звідки я родом, і коли дізнався, що я з Львівщини, назвав мене своїм земляком і припинив непорозуміння. Вияснилось, що це був Сидорук, українець з Східної України, який певний час проживав у Львові, де й був арештований, а тут працював майстром на будівництві. Сидорук не був каторжником, а звичайним політичним в'язнем «ИТЛ» (виправно-трудові табори). Надалі весь час нашого спільного перебування у зоні ми з ним були завжди в добрих стосунках. З Манойлом сутичок у мене більше не було.
Не минуло багато часу, як в «обігрівалку» почали заходити різні «придурки» (ті з в'язнів, які не займались важкою фізичною працею: майстри, маркшейдери, бригадири, кухарі, і т. п. з виробництва), а також прості смертні каторжани, щоб подивитися, хто посмів підняти руку на одного з табірної «еліти». Прийшов також і мій бригадир Кириченко. Він, між іншим, сказав, що я на перший погляд видався йому тихим, непоказним і він мене пожалів. Однак, я показав себе з іншого боку і він вітає мене з цим. Подав мені руку і порадив надалі так поступати, нікому не дозволяти глумитися над собою. Це був перший день мого знайомства з табірним життям і роботою на каторзі. Бригадир Кириченко постарався, щоб мені видали новий спецодяг, і я виглядав уже так, як більшість каторжан. Так почались мої довгі і важкі дні каторжної роботи без будь-яких перспектив на краще.
У бригаді Кириченка був зі мною молодий хлопець, земляк Павло Марчишин (живе у Стебнику). Він вчив мене тоді майстерності тесляра. Через кожних 10 днів в'язні ходили в лазню, де милися і міняли білизну. Кожному давали кусочок (20-30 г) мила, якого повинно було вистачити не тільки для того, щоб помитися в лазні, але ще й щоденно в бараку, аж до чергової лазні. Там довго митись не давали, все бракувало часу. Коли я вперше потрапив у лазню, тут милися зовсім кволі, обезсилені люди з «ОП» (оздоровительный пункт), яких називали «доходягами». Враження було настільки пригнічуюче, жахливе, що його важко описати. Ці нещасні люди ледве пересувались, а були й такі, що самі вже пересовуватися не могли, їх водили. Це були кістяки, обтягнені зморщеною шкірою, під якою зовсім не видно було м'язів. Ця картина врізалась мені у пам'ять так сильно, що й тепер часто бачу її у снах. З часом почав до таких картин звикати, не звертати на це уваги, але з острахом думав, що і я можу опинитись у такому стані. Пізніше я старався ходити в лазню тоді, коли доходяг там не буде. Бригада Кириченка складалась з політв'язнів першої і другої категорій. Хто підупадав силою, став «напівдоходягою» або травмованим, тоді лікарські комісії призначали їм третю категорію і переводили в окремі бригади, які використовувались на легших роботах.
Випадково в табірній зоні я зустрів колишнього свого слідчого, капітана Лазаренка, який сказав мені, що працює вже у нашому таборі оперуповноваженим. На моє запитання, чи може він допомогти мені влаштуватись на більш-менш легшу роботу, він відповів, що це в його силах і, якщо я буду добре поводитись, він мені допоможе. Сказав, що його місце праці – табірна пошта (окремий малий будиночок посеред зони). Я обіцяв зайти. У цей час я ще не знав, що таке оперуповноважений в концтаборі. Про свою розмову я розповів друзям, які висміяли мене і пояснили, що це табірний «кум», який все може, але даром нічого не робить. Звичайно, після цього я на пошту не пішов і більше з капітаном не зустрічався. Я зрозумів, що він буде від мене вимагати.
На черговій лікарській комісії я показав свою ліву зламану руку, якою, як я запевняв лікарів, не міг виконувати важкі роботи. Мені дали третю інвалідську категорію, і я змушений був покинути бригаду. Мене перевели у бригаду «напівдоходяг» третьої категорії, де бригадиром був Петленко, в інший барак, похмурий, непривітний, прямою протилежністю світлому шлакоблоковому високому баракові бригади Кириченка.
Старий, дерев'яний, низький і слабо освітлений барак, куди я потрапив, справив на мене гнітюче враження. У темному без вікон коридорчику, де тьмяно світилась круглодобово електрична лампочка, стояла «параша» й умивальник. По обох боках коридора знаходилися двері, які вели у дві протилежні секції – довгі і великі приміщення. В кожній секції під стінами стояли двоповерхові суцільні нари, розраховані на 70-80 каторжан. У вузькому проході, який розділяв два ряди двоповерхових нар, і в кінці якого було заґратоване віконце, стояли при дверях бочка з кип'ятком, а біля вікна – бочка-пічка.
Я приніс з собою матрац і подушку. Бригадир Петленко пальцем вказав мені місце на верхніх нарах, і тут почалася моя справжня мука. Над головою стеля була настільки низька і похила, що не дозволяла випрямити спину, коли я хотів сісти. Тут я пожалів, що мені дали третю категорію і я мусив покинути відносно просторий барак, де можна було на верхніх нарах вільно стояти на весь зріст.
Бригада Петленка ходила на роботу в каменоломню (бутовий кар'єр). Не хотілось мені міняти професію тесляра на каменолома, тому, враховуючи теоретичний досвід, який я набув у Норильській тюрмі, вирішив важкої роботи не виконувати. У новій бригаді я мусив привикати до нових людей, до нового оточення і, що найважливіше, до нового бригадира, норову якого ще не знав. Виявилось, що тут, як і всюди в тюрмах і таборах ГУЛАГу, переважали мої земляки, українці-каторжани. Атмосфера у бригаді була напруженою. Люди на перший погляд здавались непривітними, пригнобленими, наче постійно чогось боялись. Постеливши собі на верхніх нарах, я приліг і мовчки вивчав бригаду. Не хотілося думати про те, що принесе мені завтрашній день, коли я вперше вийду в бутовий кар'єр. Увечері всіх нас, як звичайно, перерахували і барак зачинили на цілу ніч.
У бутовому кар'єрі бригади працювали у дві зміни. Між змінами, коли в кар'єрі не було робочих бригад, проводились вибухові роботи, під час яких роздрібнювали камінь-бут. Вдень і вночі йшла підготовка до підривних робіт. Каторжани перфораторами робили свердловини, так звані шурфи, які потім підривали. Відтак ломиками і молотами роздрібнювали цей камінь, вантажили на вагонетки, відвозили на дробарки, де його знову дробили на відповідну фракцію. Всі роботи проводились ручним способом. Робота була важка. Про все це мені розповіли мої сусіди по нарах.
Вранці бригадир сам водив бригаду на кухню снідати. Всі йшли організовано, хоч без пісень, але гуртом. На кухні бригадир ставив
Усіх в чергу, сам ставав першим біля роздавального віконця, а його помічник, білорус по національності, замикав чергу. Нашу бригаду бригадир з своїм помічником чомусь перераховували біля віконця знову. Інші бригади такого не практикували. Такий порядок був мені не до душі. Я такого диктату по своїй природі не міг стерпіти. І хоч усі вказівки, які отримував від бригадира в перший день свого перебування у бригаді, виконував, відчув, що довго не зможу миритися з такою диктатурою. Тепер я ближче почав приглядатися до свого бригадира. Це був низького росту, кремезний чолов'яга. Непосидющий. Все чогось шукав і всюди знаходив якісь недоліки. Сам нічого не робив, все мусили виконувати його бригадники.
На роботу в бутовий кар'єр ми входили через другі, основні ворота, які знаходились поряд з конторою. Через ці ворота в'їжджали в зону машини. На вахті нас перераховували побригадно і передавали конвоєві, який відводив нас далі, в робочу зону. До кар'єру було не більше 2 км. Там нас знову перераховували, а коли конвой зайняв свої місця на вишках, вводили в зону.
Робоча зона кар'єра являла собою загороджену колючим дротом територію на схилі одного пагорба, де неглибоко під поверхнею знаходився камінь-бут, який використовувався для будівництва. Через кожних 40-50 метрів навколо зони стояли дерев'яні вишки, де вартували наші конвоїри, яких називали «попками».
Всередині зони, недалеко кар'єру, стояли змонтовані три дробарки, до яких в'язні звозили вагонетками бут і тут, у камнедробарках, їх роздрібнювали на відповідні фракції, відтак транспортерами подавали його у бункери, а з них вже вагонетками розвозили по естакаді, заповнюючи бункери естакади, з яких вже вантажили роздрібнений камінь на залізнодорожні платформи і вивозили на будівництво.
Технологія виробництва була досить проста, не вимагала високої кваліфікації, але великої фізичної сили. Тому робота у бутовому кар'єрі вважалась однією із найважчих.
У зоні бригади по черзі забирали з інструменталки свій робочий інструмент і відходили на свої робочі місця. Останньою до інструменталки підійшла бригада Петленка. Всі розібрали інструмент: хто ломик, хто молот, хто лопату і відразу відходили. Я не підійшов до інструменталки і не взяв нічого, хоч відчував, що мені так просто це не обійдеться. Однак вирішив вистояти. Бригадир, не підходячи наказав мені взяти ломик і йти з бригадою в забій, на робоче місце. Я відмовився, мотивуючи це тим, що у мене переломана рука і я не зможу виконувати важку роботу. Петленко почав кричати, що я не смію, не маю права йому суперечити. Бригада з помічником пішла вже працювати, а я залишився на одинці з бригадиром. Побачивши, що я йому не підкорився, Петленко покликав собі на допомогу інших бригадирів – Курасова, Лісного і ще двох «блатних» (прізвища не пригадую), котрі, як і він, самі не працювали, а примушували своїх підлеглих гнути спини. Ця компанія мене обступила, і кожен по черзі почав погрожувати, залякувати мене, замахуючись лопатами. Однак вдарити мене побоялись. Чим більше вони лютували, тим більший опір зростав у мене. Я взяв у руки ломик (для самооборони) і заявив: «Якщо б'єте, то вбивайте на смерть, бо, якщо залишусь живим, буду з кожним зокрема розраховуватись». Сказав також, що не так давно привезли мене з Норильської тюрми і, якщо треба буде, не побоюся знову туди повернутись. Можливо, цей останній аргумент подіяв на них. «Помічники» бригадира розійшлися, і ми знов залишились з бригадиром самі. Він подумав якусь хвилину і сказав, що дасть мені посильну роботу. Дав мені напарника з «доходяг» і послав нас розчищати від снігу дороги в кар'єрі, враховуючи і залізні дороги., по яких ходили вагонетки. Від цієї роботи я вже не відмовлявся, бо знав, що за відмову судили, чого я не хотів. Разом з напарником моїм земляком, ми не поспішаючи, почали виконувати цю нескладну і неважку роботу. Найгірше було те, що на дворі докучав мороз і вітер.
Мій напарник втаємничував мене в життя-буття каторжан у кар'єрі. Удвох, без бригади, ми ходили в «обігрівалку» грітись. Нашого бригадира він охарактеризував як людиноненависника, який часто піднімає руку на своїх роботяг, нікого не жаліючи. Бригада його боїться і, мовчки, виконує всі розпорядження.
Більшу частину робочого часу я пересиджував в обігрівалці, куди бригади організовано заходили грітися на 10-12 хв. Зі своїм бригадиром, або з його помічником. Бував і в механічній майстерні, де знаходив собі затишні місця. Тут я ближче познайомився з членами своєї бригади. Серед них був немолодий чоловік (прізвище не пригадую), який користувався серед каторжан-земляків авторитетом.. Він походив з Львівщини. Говорили, що це колишній член обласного ОУН. З цими хлопцями я багато розмовляв, але вони не зрозуміли мене, коли я сказав, щоб вижити, треба оберігати себе від тяжкої, виснажливої праці, не дозволяти знущатись над собою. Мене висміяли і сказали, що хотіли б побачити, як я поступлю, коли мене буде бити бригадир Хоч я не був згідний з їх логікою мислення, але промовчав. Не хотів загострювати ситуацію, вести дискусію, бо у мене тоді не було аргументів на підтримку своєї ідеї.
Це були 1947-48 роки. Каторжани ще не отямились від арешту, тяжких побоїв і знущань на допитах під час слідства, і з ними було важко в той час говорити про такі справи спротиву, хоч траплялися де-не-де поодинокі неорганізовані акти непокори, які обговорювались, схвалювались і підтримувались каторжанами. Це піднімало дух політв'язнів.
У зону хтось приніс чи привіз колеса від вагонетки, які нагадували штангу. Вони важили приблизно 60 кг. У зоні не всі були доходягами і багато табірних «придурків» займалися спортом. Дехто використовував ці колеса як штангу і тренувався, піднімаючи її то однією, то двома руками. Такі заняття почали входити в моду серед «придурків». Я також пробував піднімати колеса. Ще до арешту я займався різними видами спорту: боксом, штангою, боротьбою, акробатикою, футболом і тепер, без великих зусиль, підняв ці колеса-штангу спочатку двома, відтак однією правою рукою. З цього часу я інколи, ховаючись від свого бригадира, вправлявся. Енергію, збережену на роботі, я витрачав тут, біля коліс. Це мені не один раз ставало у пригоді.
Одного разу у мене вийшла сутичка з бригадиром. Я знав, що до цього коли-небудь дійде, але думав, що станеться це на роботі, де бригадир кожного дня міг знайти багато причин до зачіпки. Сутичка сталась там, де, ніхто не чекав, – на кухні. З першого дня свого перебування у бригаді Петленка, як і всі бригадники, я вистоював у черзі за черпаком супу, але через декілька днів перестав ставати в чергу і свою порцію брав останнім після всіх. Спочатку бригадир не звертав уваги на це, але потім, перерахувавши бригаду біля роздавального віконця і не дорахувавшись одного члена бригади, почав розглядатись і, зауваживши, що я стою збоку, наказав мені стати в чергу. Такий наказовий тон мене обурив. Я пояснив, в чергу не стану, а свою порцію візьму останнім. Але це мого бригадира не влаштувало. Він почав кричати, лаяти мене нецензурними словами. Тут уже натрапила коса на камінь. На його лайку, я стримуючи себе, відповідав спокійно, хоч у мені також почала збиратись буря. На кухні тоді було декілька бригад. Три з них стояли в черзі, кожна біля свого віконця, одержуючи по черзі пайок, а наша бригада і декілька інших чекали своєї черги. На наш інцидент спочатку майже ніхто не звернув уваги тому, що таких інцидентів, коли бригадир сварить і б'є своїх бригадників, було багато. Петленко підійшов до мене, взяв за плечі і силою намагався поставити в чергу. Але це йому не вдалося, він не міг зрушити мене з місця. Я стояв спокійно, не оборонявся, але і не підпорядковувався. В руці я тримав свою консервну банку – казанок. Коли бригадир зрозумів, що я не піддамся, накинувся на мене з брудною лайкою, схопив мене за горло і почав душити. Це був відомий у таборах і тюрмах прийом. Я зрозумів, що це вже не жарти, але вирішив відстоювати свої принципи до кінця. Свій казанок – їдунку я віддав одному з бригадників. Назрівала розв'язка. Мої руки були тепер вільні. Я ще раз попросив Петленка припинити знущання, але це тільки погіршило мою справу, бригадир сильніше стискав моє горло, промовляючи: «Ах ты, сволочь!» і посипалися нецензурні слова. Цього мені було досить. У таких ситуаціях я вже мав практику. Силою відірвавши руку Петленка від свого горла, я вдарив його в обличчя. Він упав на долівку. Це було для нього і для всіх присутніх несподіванкою. Зацікавлені інцидентом бригади почали підходити ближче. Таку сцену, де бригадник б'є свого бригадира, не часто побачиш. Нам зробили місце. Василь Баглай (після каторги закінчив у Львові медінститут, працював хірургом, помер), який стояв поруч, крикнув: «Ромку, бий того гада!»
Петленко швидко встав і, коли побачив, що став центром уваги політв'язнів, знову накинувся на мене. В його очах я побачив звірячу злість. На моє попередження, щоб не підходив, бригадир накинувся на мене тепер уже з кулаками. Я повторив удар, і він знову впав. На допомогу Петленкові підбіг його вірний помічник, білорус по національності. Він намагався схопити мене ззаду за руки і повалити на землю, але скоро його спіткало те ж саме, що й бригадира. Коли він впав, простягнувшись на долівці, я покинув бригадира і накинувся і нього з ногами і, не жаліючи кулаків, товк його, скільки було сили. Він майже не оборонявся, не розумів, що з ним діється. Використавши тимчасову передишку, Петленко покинув поле бою і побіг у комендатуру шукати захисту, допомоги. В цей час хтось із каторжан крикнув: «Романе, втікай, Петленко веде з собою наглядача!» Я відразу покинув помічника, попросив хлопців узяти в мій казанок обід, а сам, спостерігаючи за тим, куди йде Петренко з наглядачем, вийшов з кухні через запасні двері, щоб не зустрітися з ними. Я не знав, що далі робити, куди йти. У свій барак не хотілося йти, передчував, що там на мене чекає неприємна зустріч з бригадиром і наглядачем. Тому я пішов до свого друга ще з колишніх часів, Гриця Григайла (живе в с.Королівка біля Коломиї), який працював тоді днювальним у 1 -му бараку. Гриць прийняв мене і положив на своє місце на верхніх нарах, а сам продовжував займатися своєю роботою. Після емоцій, які я пережив на кухні, мені дуже захотілося спати. Накрившись з головою і вже засинаючи, я почув голоси. У барак зайшли два «блатні». Одного з них я знав, його називали Женькою. Вони запитали Григайла, чи він не бачив мене. Гриць відповів, що такого не бачив і не знає. Вони вийшли. Спати я вже не міг. Тут почав доходити до мене запах супу – Гриць грів собі обід, і мені також дуже захотілося їсти, хоч, правду кажучи, їсти хотілося постійно, як вдень, так і вночі. Не звертаючи уваги на небезпеку, я пішов у свій барак. Бригада повинна була вже виходити на роботу. Ми тоді працювали у другу зміну. Хлопці дали мені мій казанок з обідом, а бригадир мовчки – цілушку хліба. Я піднявся на свої нари, і почав швидко їсти. Бригадир мовчки вийшов, але через декілька хвилин повернувся, ведучи з собою «блатних», які шукали мене в бараку Гриця. Вони підійшли до мене, вимагаючи, щоб я зійшов вниз. Я не поспішав на розправу і, хоч вони все робили, щоб стягнути мене з нар, я допивав свій обід, обдумуючи ситуацію. Щоб мене налякати, вони вийняли фінки і почали ними хизуватись. Коли я допив обід і зійшов з нар, мене повели до бригадира. Тут усі разом накинулись на мене, намагаючись повалити мене на підлогу, але це не вдалося їм. Мене били. Я не міг давати здачі. Вдарили чимось тяжким по ребрах, і я подумав, що зламали ребро. Сильний біль у боці я відчував ще довго.
В цей день на роботу я не пішов і за це мене знову били, але цього разу вже нарядчики. Я слабо боронився, бо їх було багато. У бригаді мою поведінку обговорювали і оцінювали це по-різному. Ввечері, коли бригади повернулися з роботи, в наш барак почали заходити бригадири з бутового кар'єру (Курасов, Палига, Кірпіченков, Лісовий та інші) подивитися на того «героя», що підняв руку на свого бригадира. Я спочатку подумав, що бригадири, консолідуючись між собою, будуть засуджувати мене, чи піднімуть проти мене якусь кампанію, але було навпаки, вони схвалювали мій поступок, потискаючи мені руку.
Каторжани побачили, що їхні бригадири не всесильні і їх, як і звичайних в'язнів, можна поставити на коліна, примусити робити все, що потрібно для загалу, ними також можна управляти. Стало зрозумілим, що в таборах в першу чергу відіграє роль тупа фізична сила, а тільки потім здоровий глузд. Тому з цього часу каторжани вже не так боялися своїх бригадирів, відсварювались, почували себе вільніше. Незабаром Петленко списав мене із своєї бригади і я перейшов у бригада Любінецького, яка також працювала у бутовому кар'єрі.
Любінецький, колишній майор внутрішніх військ НКВД, проживав в Україні, добре розумів українську мову, хоч з принципу нею не розмовляв. Приблизно 40-річний, добре виспортований, фізично добре розвинений, сухорлявий чоловік. Грамотний, начитаний і стриманий в поведінці з в'язнями. Я ніколи не бачив, щоб він виходив з рівноваги. Не піднімав руки на своїх бригадників і нікого силою не примушував до роботи. Весь час, скільки його пам'ятаю, ніколи не працював на важких загальних роботах, а був «придурком» чи то бригадиром, чи начальником колони, помпобутом чи завідуючим їдальні.
Тут, на бутовому кар'єрі, я познайомився з каторжанином Сірком, родом із Рівненщини, який працював в інструменталці. Він часто підходив до мене і майже завжди заводив розмову про своє негативне ставлення до Радянської влади. Одного разу він втаємничив мене, що тут, у Норильську, діє підпільна організація, добре забезпечена зброєю, має у своїх рядах багато військових, незадоволених існуючим ладом. Мета організації – розбити всі політичні концтабори, звільнити політв'язнів і збройним шляхом забрати владу в свої руки. Все, що говорив Сірко, було подібне на фантазію, на авантюру. Він запропонував мені вступити в цю організацію. Я відповів, що це справа серйозна і я мушу над цим подумати. В зоні я розповів про ці підозрілі пропозиції своїм найближчим друзям, серед них Михайлу Оросу. Всі ми дійшли висновку, що це провокація. Виявилось, що Сірко раніше працював у санчастині, звідки його не могли позбутись, бо хтось "невидимий" піклувався про нього. Порадившись між собою, як повести себе в даній ситуації, ми вирішили, що я піду до начальника табору, про все йому розповім, і справа проясниться.
Я попросився на прийом до начальника табору, сказав, що у мене до нього дуже важлива і термінова справа. Коли я розповів йому, з чим прийшов, він зрадів і, не вислухавши мене до кінця, запросив оперуповноважених, які завели мене в свій кабінет. Тут почали розпитувати про все детально. Я вже почав сумніватись у правильності нашого спільного рішення і свого вчинку, коли, напівобернувшись, краєчком ока зауважив, що один з офіцерів, який стояв за мною, подав знак тим, що сиділи за столом. Я зрозумів, що Сірко їхній працівник. Цікавість оперуповноважених відразу зникла. Вони сказали, що займуться цією справою, а я повинен про це все мовчати. Після цього Сірка ніхто не чіпав і до мене він більше не підходив. Цей епізод підтвердив факт, що Сірко співпрацює з органами влади, продає всіх людей, одним словом – стукач, тому ми попередили всіх, кому довіряли, про юдо-братерську роботу Сірка серед каторжан.
Одного разу Василь Гривінський, мій близький друг, також ще з давніх часів, запропонував, щоб я, взявши з собою казанок, пішов на кухню, де його добре знайомий Ігнат Куцій, що там працював, обіцяв дати мені черпак каші. Я весь час ходив напівголодний, тому, не дивлячись на сором, пішов до нього. Через роздавальне віконце сказав, від кого прийшов, однак Куцій, глянувши на мене, відмовив, сказав, що не знає мене. Мені стало дуже соромно, і цей випадок пам'ятаю до сьогоднішнього дня. Часто, зустрічаючись тепер з Куцієм у Львові, я нагадую йому цей епізод, щоб він не забував про нього.
У таборі зустрів я також свого колишнього стрільця з УПА, прізвища не пригадую, який працював на кухні. Він запропонував, щоб я приходив до нього на кухню, він буде мені допомагати, чим зможе. Однак, навчений гірким досвідом, я не скористався цією пропозицією, не хотів більше принижуватись.
Якось нашу бригаду теслярів Андрія Польовика перекинули на деякий час на будівництво БОФ-и (большая обогатительная фабрика) виконувати секретні роботи по виготуванні опалубки під бетонні роботи.
Одного разу мій однобригадник Семен Гнатюк запропонував мені піти з ним на кухню, щоб трохи підробити. Там працював кухарем його близький земляк з Волині Василь Козел, який запропонував йому взяти з собою трьох хлопців і викопати на кухні котлован під установку додаткового котла.
Бажаючих піти на кухню попрацювати завжди було багато, бо там за роботу давали кашу, часом добавляли кусень хліба. Я до цього часу на таку добровільну і добре оплачувану харчами роботу не ходив. Ніхто мені не пропонував такої роботи. Я відразу погодився, хотів хоч трохи підробити, бо завжди був голодний.
Вечером, вже після роботи і вечері, ми, вчотирьох, пішли на кухню. Нам дали інструмент і ми почали копати. Земля не була тут замерзлою, тому робота йшла досить швидко. Докопали до вічної мерзлоти, трохи подовбали ще мерзлоту, всю землю вивезли і робота була закінчена десь біля 12 год ночі. Але на нашу біду, з вечері нічого не залишилось і треба було чекати на кашу, яку варили на сніданок.
Отож, ми посідали в кухні і чекали біля години, поки дадуть нам їсти. Втомлений і спітнілий я ліг на якийсь дерев'яний щит і задрімав, не звернувши уваги на те, що був спітнілий і там був сильний протяг.
Принесли нам повне відро пісної каші. Ми, зголоднілі, мусили їсти кашу з кілька хвилинними перервами, щоб не перевантажувати шлунок, поки не доїли її до дна. Кожному з нас дали ще в казанок по літрі каші, яку ми понесли у свій барак.
Ми наїлися так, що ледве згинались. Зайшовши в барак, мені стало душно і я ліг на нари, не накриваючись. Прокинувшись рано відчув біль голови і на кухню за сніданком вже не пішов. Зароблену вночі кашу віддав товаришеві по нещастю і разом з бригадою вийшов на роботу. Але працювати я не міг. Відчував сильну перевтому і завороти голови.
По риштуванні я виліз на третій поверх корпусу (сходів ще не було) де була обігрівалка і там пролежав цілий робочий день. Відчував гарячку і сам, без сторонньої допомоги, не міг вже спуститися вниз. Допоміг мені злізти Володимир Чирак, родом з Волині.
Вечером пішов я на прийом у санчастину. Мені зміряли гарячку. Було вище 40С і відразу поклали в лікарню. Там я пролежав два тижні і ще на два тижні мені дали звільнення від роботи.
Ось так, намагаючись заробити додатковий пайок пісної каші, заробив собі запалення легенів і на довший час підірвав своє здоров'я. Навіть тепер, через десятиріччя, часто відчуваю недомагання у грудях.
На БОФі зустрів я Василя Когута – «Кобзаря», з яким сидів у одній камері Замарстинівської тюрми у Львові. Тепер Василь працював на будівництві електрозварювальником і числився у престижній бригаді слюсарів Степана Куцая.
Як тільки він довідався, що я прибув у зону БОФи, закликав мене після роботи до себе в барак і ми довго розмовляли, згадувала все, що зв'язувало нас з минулим, і про теперішнє наше незавидне сьогодення. Він запропонував мені тоді пайку хліба. У цей час мені було важко усвідомити, де в нього завалялась зайва пайка, бо я свою з'їдав відразу, як тільки її отримував. Хоч як було мені соромно, але, після його наполягання, все ж таки перемігши сором, я взяв її. Ця сцена мені не раз ставала перед очима, бо, на жаль, в той час нічим не міг йому віддячити.
Когут користувався авторитетом на виробництві, як добрий спеціаліст і домігся того, що мене перевели працювати в компресорну станцію, де я ремонтував відбійні молотки. Це була робота у приміщенні, відносно легка і нескладна. Я був вдоволений. Тоді нам вже почали оплачувати роботу. Я отримав, як пам'ятаю, 13 крб. і тут побачив, що більшість людей свої, так тяжко зароблені гроші, віддають вільнонайманому майстрові, колишньому в'язневі. Я пішов за порадою до Василя, бо не знав, як мені поступити і він порадив – грошей не віддавати, що і я зробив.
В результаті, через кілька, днів мене списали у бригаду землекопів. І так я з теслярської роботи, з легкої руки майстра, став землекопом. Це мені, звичайно, не сподобалося. Моя теперішня бригада працювала кайлами (джиганами), лопатами, піками і відбійними молотками. Видовбану мерзлу землю тачками відвозили на вказане місце.
Ми копали якусь траншею глибиною 2 м, шириною – 3 м. Бригадир був нацменом, правдоподібно, азербайджанцем. У нього був помічником його земляк. Другим неофіційним помічником, який не працював, а лиш заставляв, примушував робити інших – був росіянин – "*блатний". Я вирішив не працювати, вірніше, не відмовляючись від роботи, робити тільки вигляд, що працюю.
Бригадир, який часто заходив за інструментом в компресорну, коли я там працював, як мені здавалося, добре тоді до мене відносився тут, ніби вперше мене побачив, наказав брати інструмент, спуститися в траншею і працювати, як усі.
Я, показуючи йому зломану руку, сказав, що працювати на такій роботі не можу, тому в траншею не збираюся сходити.
Бригадир подивився на мою руку, щось подумав і звелів брати тачки і відвозити землю. На це я також не дав згоди. Він переговорив про щось зі своїми помічниками напівшепотом і кудись подався, а ті стали біля мене, вимагали підпорядковуватись їм і везти тачку. Я стояв далі, не торкаючись її, але взяв у руки лопату і, не поспішаючи, закидав землю на тачку. Помічник бригадира побачив, що я так до обіднього перериву не накидаю повної тачки і почав мені допомагати. Разом наклали ми землі повну з верхом тачку, а відвозити її ніхто не збирався. Помічник ще раз запропонував мені це зробити. Я відчув, що дійде до конфлікту і сказав обом помічникам бригадира, що, якщо хочуть, можуть самі везти тачку з землею, нехай покажуть мені, як це робиться.
Тоді, один із них (цей з "блатних") взяв тачку і бігом відвіз землю, демонструючи, як треба це зробити. У другу тачку знову накидали землі трохи менше половини, переконуючи мене, що тепер настала моя черга везти землю. Я відчув, що конфлікт наближається. Вони намагалися за всяку ціну примусити мене працювати, підкоритися їх волі. Але я, переконаний в тому, що як тільки раз візьмуся за тачку, відмовитись вже від такої роботи буде нелегко, тому сказав, що якщо йому треба возити землю, то хай возить скільки завгодно, а я цього робити не збираюся, бо це мене не хвилює і вона мені не заважає.
Слово по слові і почалась між нами суперечка. Я, щоправда, тримав лопату в руках і чекав, що буде далі. Тачки були з верхом заповнені і не було куди кидати землі. Своєю роботою я тільки дратував помічників-наганяйлів. Тоді один з них, блатний, москаль, підскочив до мене з ломиком в руках і, замахуючись ним, заявив, що, якщо я не хочу по доброму, то він мене силою примусить вивозити землю і, взагалі, працювати, виконувати ту роботу, яку мені вони вкажуть.
Я відчув, що наблизилася критична хвилина, яка вирішить все. Я попередив блатного, щоб подумав над тим, що він робить. Краще буде, коли він від мене відстане. Це нічого не допомогло. Він вдруге замахнувся ломиком на мене. Я відскочив і лопатою з цілої сили вдарив свого кривдника по голові. Він впав на землю. У нього з голови потекла кров. Я знову замахнувся лопатою, щоб йому добавити, бо думав йому дати так, щоб надовго запам'ятав. Але більше вдарити його мені не дали.
Як виявилось згодом, за сценою вияснення наших відносин, здалека спостерігав бригадир, а коли побачив, що його план не спрацював не вдався, помічник лежить окровавлений на землі, з'явився і почав мене заспокоювати. Пообіцяв, що ніхто більше не буде мене примушувати до такої роботи.
І дійсно, з цього часу, мене більше ніхто не чіпав. Я мав достатньо вільного часу і ходив сам по будівельному майдані-зоні. Бригадир не хотів, щоб я, перебуваючи в робочий час біля бригади, давав бригадникам поганий приклад.
Одного разу, не знаю сам чому, збираючи в зоні весняні квіти, підійшов до забороненої зони надто близько і тут мене заарештували; завели у бригаду. Бригадирові сказали, як це він розпустив свою бригаду, що, мовляв, один з його бригадників намагався втекти з зони, був уже біля «запретки». Бригадир зорієнтувався у чому річ і почав з піною на губах мене сварити, чому я пішов у заборонене місце, коли він післав мене в інструменталку за інструментом. Нащо мені квіти в зоні!? Кому збирався їх дарувати? Потряс мене за комір, замахнувся, але не вдарив. Розіграв комедію, а наглядач посміявся, попередив, щоб більше нічого подібного не трапилось. Я, звичайно, пообіцяв не порушувати дисципліни і на тому інцидент закінчився.
Після всього бригадир вже без злості, немовби нічого не сталося, порадив мені бути обережним, бо за це можуть пришити спробу втечі і посадити в БУР. Від того часу більше з бригадиром у мене не було конфліктів, але він, щоб не мати клопоту, списав мене зі своєї бригади. Я трохи пожалів, що покинув бригаду теслярів Андрія Польовика, де я зжився з людьми і почував себе більш-менш спокійно.
Таких і подібних конфліктів чи то з бригадирами, чи з блатними, чи різними табірними «придурками» можна привести безліч. Скоро наші хлопці, беручи приклад з тих, які не хотіли коритися і погоджуватися з несправедливістю в таборі, самі почали протидіяти усім спробам насильства. Чим далі, тим більше траплялося випадків непокори. Це нас об'єднувало, консолідувало, зближало між собою. Так поступово хлопці крок за кроком почали організовуватися.
Коли я приїхав на БОФ, тут були запроваджені деякі нововведення у побуті. Кожному давали на руки талон на сніданок, обід і вечерю. З одного боку це було добре, бо більше часу залишалося для кожного, не треба було йти організовано на кухню з бригадою, вистоювати в черзі, а кожен сам ішов туди, коли хотів. Погано було те, що, коли тобі вкрали талон, або ти його загубив, то залишався голодним.
В зоні процвітала торгівля, комерція цими талонами. Їх можна було виміняти на куриво, найчастіше на махорку, на цукор і т. п.
Пригадую, як одного разу підійшов до мене один вірменин, з блатних, і почав мене обнімати, називати своїм другом, приятелем. Я не зрозумів, у чому справа, бо не був з ним знайомий. Але, коли відчув, що його рука нишпорить по моїх кишенях, зрозумів, що він в такий спосіб шукає в мене талон на кухню. Я вдарив його по руці, обіцяв зробити з нього відбивну, якщо він не перестане до мене приставати. Блатний вибачився і більше до мене не підходив. Пішов шукати щастя у інших.
На БОФі ми пробули більше трьох місяців і повернулися назад у третій концтабір. Це був 1948 рік.
Василь Гривінський, про якого я вище згадував, працював на бутовому кар'єрі електриком. Він не визнавав над собою диктату. Роботу свою любив, бо міг самостійно працювати, а сидіти без діла не вмів і не хотів.
Якесь у нього на виробництві виникло непорозуміння з бригадиром Александровим, якого каторжани вважали штатним сексотом. Їх справу розглядав сам начальник кар'єру, що було рідкісним явищем. Конфлікт виграв Гривінський, Александров мусив поступитися. Коли вони вийшли від начальника кар'єру, Александров почав ображати Гривінського добірними лайливими словами, а коли обізвав його «бандеровской мордой», Василь не стримався. Ці слова були ніби сигналом до дії. У цей момент він забув, де знаходиться і перед ким стоїть. Витягнув із-за халяви чобота свій робочий інструмент – плоскогубці, і ручками вдарив Александрова в обличчя, нанісши йому дві рани. Щастя, що не вибив очей, Александров заревів, як поранений звір. Василь схопив його за плечі, потряс і попередив, що коли він скаже хоч слово кому-небудь про цей інцидент, то пожаліє. Александрову зробили в медпункті перев'язку. Лікареві він пояснив, що посковзнувся, впав і поранив собі обличчя. Цим все обійшлося.
Якось, ідучи поблизу табірної комендатури, я побачив групу наглядачів, які про щось голосно розмовляли. Я не звернув на них уваги і хотів пройти мимо, але один із них, побачивши мене, підкликав до себе і запитав, чи я часом не Загоруйко. Мене це насторожило і дещо стурбувало, бо невідомо чого можна чекати від такого знайомства. Я приглядався до наглядача, обличчя його здавалось мені знайомим, та не міг пригадати, де його бачив. Він мені в цьому допоміг, нагадавши, що він один із тих, які впіймали нас у хатині над Єнісеєм, недалеко від порту Ігарка, коли ми, тобто я з двома товаришами, втікали з Дудінки. Всі наглядачі прислухались до нашої розмови. Він розповів мені, що тепер працює в Норильську, до нашого табору прийшов по службі і тут, серед табірної обслуги, має багато знайомих. Наглядачам розповів, як разом з двома іншими оперативниками спіймав нас, щоб передати табірному начальству в Дудінці. Нагадав мені також трагічну сцену, яка розігралась біля хатини, коли нас били і знущались над нами, а наймолодший з них підняв уже було гвинтівку, щоб нас розстріляти, і тільки його втручання врятувало нам життя. Я запитав, скільки йому за нас заплатили, але на це питання він не хотів мені відповісти, промовчав. Ця розмова зі знайомим оперативником не обійшлася мені даром, Через декілька днів після цієї зустрічі мене посадили в БУР на 6 місяців.
На бутовому кар'єрі я зустрів свого товариша по втечі Михайла Хоптівського, який працював тут машиністом на дробарці. Ця робота вважалась відносно легкою. І зимою було тепліше й затишніше, бо працювали в приміщенні. Але тут, під час роботи, Михайло втратив чотири пальці лівої руки.
Один із моїх колишніх товаришів ще до ув'язнення Володимир Батенчук працював у таборі бригадиром на будівництві. Я попросив його взяти мене до себе в бригаду, попередивши, що не буду перепрацьовуватись. Батенчук погодився на це без застережень. Мене перевели в його бригаду, і я почав працювати на будівництві. Майстер Степан Семенюк (живе в Польщі) хотів, щоб мене взяли в конструкторське бюро креслярем, але Борис Шимаєв, прораб, якому підпорядковувалось бюро, не прийняв мене на роботу (не сподобався йому мій почерк).
Хоч я вважався у бригаді Батенчука, але жив ще на старому місці. Бригада Батенчука приносила з кухні їжу для всіх членів бригади, і вже в бараку помічник бригадира роздавав порції. Це економило час і давало можливість в'язням краще відпочити. Тому за своєю порцією я змушений був ходити в барак, де жила моя бригада. В цьому бараку знаходилась також бригада Юрчака. Якось, зайшовши туди з своїм казанком, я побачив, що бригадир Юрчак під час роздачі обіду вдарив свого бригадника – нашого земляка. Це сталось на моїх очах. Я підійшов до нього і запитав, як йому піднялась рука бити нашого хлопця, такого ж політв'язня, як він сам? Адже минув час, коли в'язні мовчки терпіли знущання над собою. Юрчак знітився, видно заговорила совість, бо сказав, що це більше не повториться. Я йому повірив.
У бригаді Батенчука я пробув усього три дні, і мене знову перевели на бутовий кар'єр, який вважався найважчим об'єктом у таборі. Тинятись по бутовому кар'єрі з одного кінця в інший, ховаючись в роботи, не викликало у мене великого задоволення. Я часто пересиджував у стрілочника на залізній дорозі, де позмінне чергували Костя Король (живе у Чернівцях), Іван Бухало (родом з Дерманя, що на Волині). Я відчув, що «блатні» весь час наглядають за мною і переслідують, намагаючись примусити мене виконувати важкі роботи.
Одного весняного дня 1949 р. ми з стрілочником Іваном Бухалом сиділи в його будці і розмовляли. Раптом у будку зайшов мій новий бригадир Баранчик, поляк за національністю, і один з «блатних», Василь Васільєв. Бухалу вони наказали вийти, а мене залишили. Я відчув, що прийшли вони не випадково. В обох з кишень виглядали фінки – саморобні ножі. Щоб заспокоїти себе, я сів на лавку, розстебнув тілогрійку, щоб у випадку чого вона мені не заважала. Баранчик відразу почав вести себе агресивно. Запитав, чому я не працюю, а вештаюсь по зоні. Я відповів, що беру приклад з нього, бо він сам також не працює, а примушує інших важко працювати. Після довгих суперечок я сказав, що вони взялись не за свою справу і їм не вдасться примусити мене робити те, що мені не по душі. Якщо їх не влаштовує моя відповідь, продовжував я, то нехай примусять мене зробити це силою, застосувавши свої фінки, які тримають у кишенях. Одним словом, ця не зовсім мирна бесіда ні до чого не привела. Баранчик запропонував мені інший варіант: «якщо я не хочу працювати сам, то повинен примушувати інших це робити.» З такою умовою я також не погодився.
Тут я ще раз переконався, що не такий ворог страшний, як себе представляє. Коли Баранчик і Васільєв побачили, що не вдалося їм мене залякати, хоч перевага була на їх боці, пішли на мирову, вже без погроз, без насильства. Спрацював табірний неписаний закон.
Але Баранчик, щоб позбутись мене зі своєї бригади і не мати зі мною зайвих клопотів, постарався, щоб мене назначили бригадиром бригади чорноробочих, яка займалась земляними роботами. У бригаді були переважно мої земляки, яких я не міг примушувати до такої важкої праці. Тоді вже почали платити за роботу, і в кінці місяця ми отримали по 25-30 крб. кожний. Я отримав гроші вперше. Мені порадили зібрати з бригадників по декілька карбованців і дати «лапу» вільнонайманому майстрові. Я цього не зробив, вважав такий вчинок аморальним. Наслідків не довелось довго чекати. Майстер нічого мені не казав, але на другий місяць бригада отримала вже тільки по 2-5 крб. на робітника. Я зрозумів, у чому справа, але на компроміс не пішов, а відмовився від бригадирства.
Не можу сказати, що я погодився на посаду бригадира з задоволенням. Я знав, що така посада дає деякі переваги перед звичайними бригадниками, бо, по-перше: за свою роботу отримуєш зайвий черпак каші, по-друге: не перевтомлюєшся фізично на роботі. Ці привілеї, отримані за те, що примушуєш важко працювати таких же, як ти сам, в тому числі і земляків, створювали кращі умови для виживання у страшних, підневільних умовах. Тут своє благополуччя треба було поставити вище моралі.
 
Наші Друзі: Новини Львова