Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 20 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 58532
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
До нас дійшла звістка, що командир військової жандармерії «Недобитий», наткнувшись на ворожу засідку, був поранений і, щоб не потрапити живим у руки ворога, відстрілюючись до останнього набою, розірвав себе гранатою. Над його тілом енкаведисти знущались, а відтак забрали з собою. Де він захоронений, мені невідомо. На місце «Недобитого» призначено командиром польової окружної жандармерії Т.В. «Пліснесько» його заступника «Щупака». Ось так день у день рідшали наші ряди.
Одного січневого дня 1945 р. до мене підійшов провідник районової СБ «Шкаралупка», і командир районової боївки СБ «Орест», а також командир повітової боївки СБ «Ігор». Я був трохи здивований таким візитом, бо хоч я всіх їх добре знав і підтримував з ними добрі стосунки, але це вперше вони прийшли до мене всі разом. Добре пригадую, як тоді відразу в мене зародилася думка, що хтось із моїх стрільців провинився, а тепер ними займеться СБ. По їхніх серйозних обличчях я зрозумів, що у них до мене якась важлива справа.
Отже, делегація СБ запропонувала мені спільними силами напасти на Глиняни – районний центр, розбити тюрму – КПЗ (камера предварительного заключения), випустити звідти політв'язнів, а також роззброїти «Истребительный батальйон» – стрибків. Особливо бажаним було взяти живим або мертвим їхнього командира – москаля, який у районі наробив багато лиха. Ця справа не була для мене новиною, але тепер питання було поставлене переді мною конкретно. Воно було узгоджене з проводом сітки ОУН. Довго ми обговорювали це питання, в якому всі ми однаково були зацікавлені. Врешті, ми домовилися провести цю акцію спільними силами.
Служба Безпеки, як прямий ініціатор запропонованої акції, взяла на себе основну роль, тобто вона сама буде проводити напад одночасно на тюрму і на стрибків. А сотня своїми людьми повинна забезпечити їм прикриття, тобто поставити застави на головних під'їздних дорогах до міста, а найголовніше зайняти районний центр, розташований поряд з тюрмою і будинком, де розміщався тоді батальйон стрибків, і тим самим паралізувати рух у місті. Ми повинні були, крім того, поставити дві застави, які мали забезпечити тили нападаючих і їхній відступ: одну біля тюрми, другу – біля казарми стрибків. Я запропонував їм, щоб наша сотня взяла на себе хоч би один об'єкт, якщо не обидва, але вони переконали мене, що у них вже розприділені ролі, хто що має робити і за що відповідати, і я погодився з ними. Для мене було не так важливо, хто виконує основну роль, а залежало мені лише на тому, щоб нам вдалося здійснити акцію. Головне, зробити справу – випустити в'язнів. Конкретно, в подробицях ми розробили план всіх наших дій.
Не пригадую точно, якого числа 1945 р. ми здійснювали заплановане, але знаю, що це була неділя. До нас на час операції прикріпили 12 глинянських хлопців-зв'язкових, які добре знали місцевість. Я взяв до себе особисто двох зв'язкових. Одним із них був боївкар районової СБ Іван Жмурко, родом з сусіднього від Глинян села Перегноїв. Псевда його не пригадую. Івана я добре знав із Золочева, де ми разом жили в одній кімнаті гуртожитку.
Дізнавшись про адресу Івана Жмурка, недавно я написав йому листа, хотів дізнатися про деякі подробиці глинянських подій 1945р. Але відповіді не отримав. Не отримав відповіді і на другого листа, якого я дещо згодом йому надіслав, хоч знаю, що першого він отримав. Мене дивує, чому він не хоче признатись до участі в тих подіях. Отже, як тільки стемніло, ми вирушили на Глиняни, перерізавши попередньо телефонні дроти, щоб позбавити місто зв'язку. Виставили на дорогах від Красного, Курович і Словіти застави з кулеметами, в кожній з яких було по одному рою. Сигналом для відходу з міста після закінчення операції мала бути червона ракета, відтак, через хвилину, друга – жовта.
Всіх, хто йшов у місто, поділили на чотири групи, не враховуючи мене зі своїми зв'язковими. Одна з них йшла охороняти підступи до будинку тюрми, друга – до будинку казарми батальйону стрибків, дві інші мали зайняти оборону на ключових вулицях міста, спаралізувати рух у місті і не дати можливості прийти енкаведистам на допомогу. Я вважав, що найголовнішим і найважчим завданням є взяти тюрму і звільнити в'язнів. Від будинку тюрми до гарнізону було недалеко, і між нашими групами весь час курсував зв'язковий. Я пішов з тими, хто мав завдання взяти тюрму. Біля мене, крім Івана Жмурка, був ще один хлопець з Глинян. Ми зупинились недалеко будинку тюрми біля якоїсь старої дерев'яної стодоли і звідти спостерігали, як загін «енкаведистів», який зайшов у тюремні двері, зник за ними. Це були переодягнені у совітську форму боївкарі СБ. Затаївши подих, ми чекали і хвилювались за наших хлопців, які самі свідомо лізли у пащу ворога.
Через кілька хвилин, які, як нам здавалось, тягнулися надто довго, з будинку тюрми почулася стрілянина. Лунали автоматні і поодинокі вистріли. Це в наш план не входило. «Шкаралупка», «Ігор» і «Орест» запевняли, що все має відбутись без єдиного пострілу. Вони розраховували на те, що нападуть зненацька на неприготовану тюремну обслугу, роззброять її і випустять в'язнів. Отже, постріли в тюремному будинку говорили про те, що сталось щось непередбачене. Важко було стояти пасивно на одному місці. Хотілось знати, що трапилось, що там в тюрмі діється. Я збирався вислати зв'язкового туди, щоб вияснити ситуацію, але в цю мить побачив, що наші есбісти, спочатку по одному, а відтак усією групою, відстрілюючись, відступають. Мені було незрозуміле, чому відступають, не виконавши свого задуму, у здійсненні якого були так впевнені. Я пожалів, що відразу не послав своїх стрільців туди, в середину тюрми. Я їм довіряв, і вони, такі, як «Вітровий» та інші, які самі просились на цю акцію, були б, напевно, багато допомогли боївці СБ. Але і моя сотня і я сам, за домовленістю, мусили робити тільки те, що їм було доручено, тобто підстраховувати наших есбістів. Хоч усією акцією керував я, але за вислід її відповідала СБ. З прикрістю я побачив, що наша операція провалюється.
Почулись постріли біля казармів. «Знову невдача» – подумав я. Бо і там захоплення казарм планувалось провести тихо, без єдиного пострілу. Мене огорнуло почуття незадоволення, гіркоти, і я побачив, що рятувати ситуацію вже не вдасться.
До мене підбіг задиханий «Ігор» і сказав, що їм не вдалось несподівано заскочити охорону. Як тільки вони зайшли в коридор, побачили, що двері в саму тюрму закриті на ключ, а чергові (їх було троє) відмовилися здатись і відкрили вогонь. Тому есбісти вбили їх, але далі до тюрми пройти не змогли, бо в них через зачинені двері почали стріляти. Отже, відстрілюючись, вони мусили відступити, щоб не втратити нікого з своїх. Стріляти на сліпо по будинку тюрми не було сенсу, щоб не вбити чи поранити когось із в'язнів.
Не вщухала метушня і стрілянина біля тюрми і ще стрекотіли автоматні черги біля казарми, як прибіг до мене розхристаний і задиханий «Вітровий», який був у групі, асистуючій нападові на стрибків. Він доповів, що там події розгорнулись також не так, як було заплановано. Автоматною чергою був застрілений в коридорі командир-начальник стрибків, який не захотів здаватись. Це зчинило переполох серед стрибків, між якими були їх начальники-москалі. Вони швидко зачинили двері другої кімнати, де також були стрибки, але стріляти по них, серед яких були свої люди послані нами, не відважились. Отже, роззброїти стрибків не вдалось. «Вітровий» просив дозволу, щоб піти туди самому, кинути в середину будинку гранату і здійснити те, чого не зробили есбісти. Але я подумав, що все це вже не має сенсу, бо може привести до непередбачених і непотрібних жертв, і не дав на це згоди. Нині «Вітровий» запевняв мене, що якби я тоді дозволив йому піти в казарми, то він, переконаний, що разом з однодумцями, а їх було більше половини рою, на чолі з «Мартином», далось би взяти стрибків живими. Але і я тепер не жалію за тим, що не дозволив йому піти на такий ризикований крок, бо, можливо, не мав би з ким сьогодні згадувати про цю подію.
Час минав швидко. Я був переконаний, що ми вже зробили все, що можна було, і залишатись тут далі не було сенсу. Отже, я дав ракетою сигнал до відступу. Було вже далеко за північ. До мене підійшов чотовий «Голуб» і доповів, що вже після сигналу до відступу важко поранили стрільця третього рою, який втратив свідомість і «Голуб» організував для нього транспорт.
Всі відступили організовано. Вже за містом на дорозі, що веде до Словіти, наші ряди втратили ще одну людину. Помер наш поранений, так і не прийшовши до пам'яті, стрілець. До невдалої акції в Глинянах добавилось, ще таке нещастя. Ця смерть молодого стрільця мене дуже схвилювала. Заступникові чотового «Сойці» я звелів взяти третій рій, в якому числився вбитий, і прямо звідси поїхали до Митулина або Яхторова, де буде краща можливість похоронити загиблого стрільця. Похоронити його треба з усіма почестями, за нашим звичаєм. Засмучені хлопці повезли мертве тіло свого бойового друга в напрямі названих сіл, а ми подалися в сторону Трудовача. Дорогою не було можливості добре проаналізувати перебіг подій, запитати есбістів про причину такої невдачі, хоч я розумів, що змінити те, що сталось, не в наших силах. Але для себе можна було зробити певні висновки з того, що відбулось. Есбісти кудись пропали і деякий час намагались не попадати мені на очі. Дещо згодом до мене дійшли схвальні відгуки на глинянську операцію про що приємно було чути, однак внутрішнього задоволення у мене не було.
Позитивний резонанс про цю акцію пройшов по всьому терені не тільки Глинянщини і у мене виникло підозріння, що розголосом про цю справу займається сама СБ і подає все у вигідному для нас світлі, бо, вихваляючи сотню «Лапайдуха», не забуває про себе. Хоч я не був задоволений, що СБ подає факти у дещо викривленому світлі, але не перешкоджав їм розповсюджувати різні слухи про наші «геройства», бо самі і вся сотня «Лапайдуха» були причетні до цієї слави.
Через два дні повернувся «Сойка». Вони похоронили вбитого стрільця у селі Яхторові на цвинтарі з священиком і усіма можливими почестями. Віддавши йому в знак пошани салют, вшанували його пам'ять хвилиною мовчання. На могилі поставили поки що березовий хрест. «Сойці» я доручив знайти батьків покійного стрільця і повідомити їх про загибель сина.
Так наші національно-визвольні змагання забрали ще одну жертву, виросла ще одна могила з березовим хрестом.
У моїй карній справі у самому вироку записано: «... В январе 1945 г. совершили нападение на районний центр Глиняны с целью освобождения членов УПА, в этом же месяце совершили нападение на истребительный батальйон в селе Стенка...» Після глинянської акції я звелів сотні розійтись по приготовлених місцях у навколишніх селах, як це було заплановано, де хлопці підготували для себе відповідні криївки. Сотня, як бойова одиниця, замаскувалась, очікуючи кращих часів для продовження боротьби. Разом зі своїм почотом я залишився в присілку Трудовача-Коноплях. Минуло не більше десяти днів спокійного життя. Хоч як набридло сидіти без діла, зиму треба було якось пережити. Я їздив по чотах, де разом з чотовим відвідував постої окремих груп, роїв, але ніхто з повстанців мені не жалівся на нудьгу, бездіяльність. Багато стрільців я відпустив у відпустку додому, звичайно, тільки на їх прохання і почав звикати до такого способу життя.
Повстанці, порозкидані на зиму по роях, не сиділи в криївках, а перебували в хатах. При небезпеці вони повинні були ховатись у криївках, а господарі, на обійстях яких були споруджені криївки, повинні були замаскувати за ними вхід і повідомляти їх про ситуацію.
Я ні разу не залізав у бункер, навіть для того, щоб подивитись, як він виглядає. Мені була неприємною сама думка – залізати, ховатися в бункері-криївці під землею.
Аж тут, несподівано скоїлось те, чого я взагалі не сподівався і не уявляв собі, що подібне між нами, повстанцями, може трапитись. Я отримав грипса від повітового провідника ОУН «Ворони», де було написано: «Друже «Лапайдух», прослідкуйте, чим займаються Ваші стрільці. У Гологорах один із ваших боївкарів займається грабежем, здирством, відібрав у дівчини хустку. Перевірте цей випадок і більше такого не допускайте серед своїх. З повагою «Ворона».
Грипса я прочитав кілька разів. Не хотілось вірити, що в моїй сотні трапляються такі неподобства, але не міг нехтувати повідомленням, присланим повітовим провідником ОУН Золочівщини.
«Ворону» – Петра Сороку, я добре знав ще з Золочівської гімназії «Рідної Школи», де він вчився з моїм старшим братом Броньом (Брониславом) в одному класі (передостанньому класі гімназії старого типу). Він мав вроджену ваду ніг. Коли батьки вирішували питання, чи його лікувати, чи – вчити, бо на одне і друге не було матеріальних ресурсів, вирішили сина вчити. В гімназії він вчився добре, а у фізичному відношенні, не дивлячись на дефект у ногах, натренерувався що навіть досить добре грав у відбиванку (волейбол). Важко йому було грати під самою сіткою, бо не міг високо скакати, тому не брав участі у збірній гімназійній команді.
Коли минув перший шок несподіваної звістки, я дав прочитати грипса політвиховникові «Курганові», відтак чотовому «Голубові», чота якого знаходилася у Трудовачі. З виразу їх облич, після прочитаного, я зрозумів їхню реакцію. У Гологорах квартирувала чота «Лиса» - Андрія Жеребуха. Ми вирішили негайно вирушити туди і на місці вирішити цю справу. Йшли ми туди без ентузіазму, надіючись, що, напевно, зайшла помилка. «Голуб» говорив мені, що як тільки все підтвердиться, то винуватця треба буде суворо покарати, а можливо й розстріляти.
Віднайшовши «Лиса», я дав йому прочитати грипса від «Ворони», який викликав у нього деяке замішання. Чотовий признався нам, що знає про цей випадок, але не оцінює його строго, категорично, як повітовий провідник. Хлопці без його дозволу, пояснював «Лис», на запрошення дівчат пішли на якусь вечірку, і там ройовий «Вир» взяв жартома у дівчини хустку і віддав її не відразу, як цього вимагала дівчина, а тільки через декілька днів, вже тоді, коли про це довідався чотовий і наказав віддати її дівчині. До «Вира» вона більше не зверталась, а відразу пожалілась «Вороні». Вона працювала, як виявилось, у районовому проводі жіночої сітки ОУН. Я звелів «Лисові» негайно зібрати рій «Вира». Рій усім складом знаходився в одній хаті, де у сусідстві була споруджена криївка. Пони ми йшли туди, «Голуб» наполягав віддати «Вира» під військовий трибунал, а що це означало, я добре розумів, бо ми не маємо права допускати таких і подібних дій наших стрільців, щоб ніхто не міг нас звинуватити у послабленні дисципліни і аморальній поведінці повстанців, як це зробив уже повітовий провідник ОУН. «Лис» мовчав, видно, переживав за скоєне одним із його ройових. Почувши пояснення «Лиса» я трохи заспокоївся. Не думав, що все повернеться у таку серйозну справу, як це представляв нам «Голуб». Ройовий «Вир» – Лужницький був родом із села Кульчиці Самбірського району Львівської області, з села, де народився наш славний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. До УПА прийшов з СС-дивізії «Галичина», після її розгрому під Бродами. З посадою ройового справлявся непогано. До нього я раніше не мав жодних серйозних зауважень.
Коли ми зайшли в кімнату, там вже був вишикуваний рій, який чекав на наш прихід. По поведінці «Вира» я не зауважив найменшого занепокоєння. Вів він себе, як завжди, невимушено, природньо. Я подумав, що хлопець, напевно, не знає і не усвідомлює, що його чекає, що цей день може стати для нього останнім в його житті. «Вир», як звичайно, хотів мені звітувати, як було прийнято в УПА, але я перервав його на півслові і прямо запитав, що трапилось на вечірці, і чому він забрав у дівчини хустку? Обличчя у ройового прямо на очах змінилось, відразу кудись поділась його впевненість, невимушеність. Не чекаючи на його відповідь, я запитав, чому він, як ройовий УПА, який повинен давати іншим приклад взірцевої поведінки, займається грабунком? Коли я йому ось так вичитував, його лице мінилось різними кольорами, то червоніло, то блідло. Видно було, що він дуже хвилюється. Напевно, не чекав такого напрямку в розмові. Звинувачуючи в такому вчинку «Вира», я був майже переконаний, що це був з його боку невдалий жарт, якого, можливо, він не розумів, бо якщо подумати, то навіщо потрібна була йому ця злощасна хустина? Було тільки незрозумілим те, чому він так довго, три чи чотири дні зволікав, тобто до того часу, поки не нагадав йому про це чотовий. Однак я подумав, коли скерувати цю справу на військовий трибунал, як пропонував це зробити «Голуб», то його без всяких застережень можуть засудити до розстрілу. Тому я вирішив розібрати справу на місці, тим більше, що у нього це трапилось вперше. Його було необхідно якось покарати. «Вир», заїкаючись, сказав, що це був тільки невдалий жарт. Хотів віддати хустку відразу, але дівчина не приходила, він її не шукав, бо навіть добре не знав, як її звати.
Присутні очікували на мій вердикт, на те, що я скажу, а в мене виникло враження, що винуватець ще до цього часу не зрозумів ситуації, в якій опинився.
Враховуючи заплутану справу, я, хвилину помовчавши, сказав: «Друже «Вир», здайте зброю і ремінь! Ви арештовані.» Тільки тепер «Вир» почав усвідомлювати своє положення. Біля нього відразу став мій зв'язковий «Вовк» з револьвером у руці. Я йому не велів цього робити, але й не стримував. «Вир» побілів, як полотно. Повільно зняв свій ремінь, положив на стіл, відтак віддав свій автомат, поклавши його біля ременя і став чекати, що буде далі, вдивляючись мені у вічі. Тоді я продовжував: «Ви, як стрілець УПА, тим більше, як ройовий, заплямували честь бійця УПА, тому Вас належить віддати на суд військового трибуналу, а я думаю, Ви знаєте, що це означає. Вислід його рішення можна передбачити наперед». Тут я зробив невелику паузу і продовжував: «Однак, враховуючи Вашу бездоганну поведінку до останнього часу, я не буду скликати військовий трибунал, а візьму на себе відповідальність і покараю Вас, щоб Ви усвідомили на майбутнє недоречність свого вчинку, і щоб більше нічого подібного не приходило Вам до голови. Отже, щоб це добре Вам запам'яталось, на спомин і для науки, наказую всипати Вам 10 гарячих нижче пояса. Екзекуція відбудеться тут же, на наших очах. Лягайте на стілець». Як я вже говорив, лице «Вира» мінилось і тепер від сорому стало пурпуровим. Він зрозумів, що під суд військового трибуналу не попаде. Хтось відразу поставив посеред кімнати стілець, і «Вир» неохоче і не поспішаючи ліг на нього. Поки він лягав, я думав, що тим покаранням рятую винуватцеві життя. «Голуб» запропонував на додаток, щоб «Вир» скинув штани, але я цього не схвалив. Скажу тільки те, що «Вир» мовчки, без жодного звуку, витримав екзекуцію і, після її закінчення, подякував. Я не зрозумів, чи це «дякую» стосується до виконавця екзекуції, чи до сотенного. Але цього вже не виясняв. Те, що «Вир» так сприйняв вирок, без зайвого ремствування, мені сподобалося, і я не жалів, що врятував йому життя.
З цього прикрого випадку, що стався в Гологорах, я зробив для себе висновок, що стрільці, сидячи ось так, без діла, на добрих харчах, нудьгують, «бісяться з жиру». Коли вони знаходяться всі разом, під наглядом командування, тоді в них немає так багато часу на різні вибрики. Тому я вирішив хоч би час від часу збирати їх у сотню, щоб відчули дисципліну і нагадали собі про свої обов'язки. Повернувшись у свою квартиру у Коноплях, я не знаходив собі місця. Не давав мені спокою той випадок у Гологорах і мені здавалось, що він може повторитись у різних варіантах, хоч на дисципліну в сотні я до цього часу не міг нарікати, крім випадку з «Хмарою» та «Виром». Тепер, коли сотня розбита на групи, стрільці без нагляду спілкуються з населенням, мають можливість читати газети, де майже на кожній сторінці знаходять матеріали про нашу зрадницьку, злочинну і антинародну діяльність, а також про те, що хто добровільно зголоситься в органи НКВД з повинною, того чекає помилування і благополуччя. Якось і до моїх рук потрапила газета з такими агітаційними закликами, що все буде вибачено тим, хто добровільно прийде до відповідних органів радянської влади з покаянням і, пригадую, яке це викликало в мене обурення. Тоді я був переконаний, що всі повстанці, всі, хто бореться за державну незалежність України, мусить відчути те саме, що й я, прочитавши чи почувши таке повідомлення.
До мене почали доходити чутки, що де-не-де трапляються вже випадки зради. То тут, то там енкаведисти знаходять, переважно при допомозі сексотів, криївки, де гинуть повстанці, або потрапляють живими в руки ворога. Найчастіше приходила і непокоїла мене думка про курінного «Карого», його загадкове і таємниче зникнення після того, як його курінь був розбитий на окремі сотні. Досить туманна інформація про його арешт без будь-якого опору, відтак втеча з етапного ешелону, що є ще більш загадковим і, нарешті, перевірка його діяльності Службою Безпеки. Все це, разом узяте, давало великий матеріал для серйозних роздумів.
Десь при кінці грудня чи вже на початку січня 1945 р. я отримав офіційне повідомлення, що курінний куреня «Сірих Вовків» «Карий» звільнений від виконання своїх обов'язків (не пам'ятаю чи були вказані мотиви), а курінним на його місце призначається «Ткаченко» – Михайло Цимбалко.
Після призначення «Ткаченка» курінним я його не бачив. Він потрапив у засідку і загинув на полі слави, 4 грудня 1944 р. біля с.Ражнева. Там же загинув сотенний «Опока» – Михайло Ковалишин з с. Переволочної, залишивши свою молоду дружину з малолітньою дитиною на руках.
Політвиховникові «Курганові» я звелів відвідати всі наші точки постою і обговорити з хлопцями випадок з «Виром» у Гологорах. У Коноплях мені не сиділось. Порадившись з «Курганом» і «Голубом», ми вирішили зібрати всю сотню разом і так провести деякий час. «Голубові» я звелів послати гінців до «Лиса» і «Крука», щоб вечором прибули наступного дня на Дубаси в повній бойовій готовності. Не дочекавшись вечора, я разом зі своїм почотом перед сумерками подався на Дубаси. Важко мені було зрозуміти, чому в мене все виходить не так, як хотілось, як повинно би бути. Коли ми тинялись по терені, часом без визначеної мети, або переміщались з одного місця в інше, коли я відчував на собі всі наші негаразди і всю відповідальність, тоді хотілось знайти якесь тихе, тепле, добре захищене місце, щоб відпочити, а тепер було надто спокійно і одиноко, неначе не вистачало труднощів, клопотів, до яких вже привик. Пізно вечором сотня зібралась на Дубасах. Вона не була вже такою численою, як на початку, коли нараховувала понад 140 чоловік. Тепер залишилось їх біля 70-ти. Мені хотілося знати, який настрій панує тепер серед стрільців. Вони за цей час добре відпочили, почистились, навели біля себе відносний порядок, полагодили своє взуття, одяг. Хлопцям, у яких розлетілось взуття, дали нове. Пам'ятаю, що в одного стрільця були дуже великі ноги, треба було перевернути не один склад, поки знайшли йому відповідні черевики. З вигляду всі стрільці здавались задоволеними. Я звелів «Курганові» прочитати лекцію на тему: «Поведінка «Вира» і її наслідки» і роз'яснити всім, до чого можуть призвести такі випадки. Але виявилось, що «Курган» до цього часу встиг вже з усіма переговорити на цю тему. Тому його виступ був короткий і розкривав цю проблему тільки в загальних рисах, роблячи акцент на моральній стійкості нашого війська в цілому. Після цього ми вирушили в ліс у напрямку Лагодова. Ясно світив місяць. Була ясна погода. В лісі товстим покривалом лежав сніг, і першим хлопцям, які протоптували дорогу, було нелегко. У Лагодові, на одному з його присілків, ми переночували, а вечором подались у Сивороги, куди ще вдень я послав свою розвідку. Тут, край села, під самим лісом, ми зупинилися і зайняли кілька хат по сусідству. Марш по бездоріжжю нас дуже втомив. Я вирішив, якщо вдасться, день-два тут відпочити. Як завжди відразу вислав розвідку у навколишні села. Вранці я побачив, що ліс, біля якого ми зупинилися, рідкий, невеликий і далеко ним не зайдеш. Тому подумав, що вечором треба буде змінити місце постою.
Десь біля 11-ої години мені доповіли, що з боку Лагодова, звідки ми прийшли, в село наїхали більшовики. Хоч зупинились вони на другому кінці села, така звістка викликала у мене тривогу, бо в разі небезпеки, практично, не було куди відступати. За лісом простягалась відкрита місцевість. Тому я звелів чотовому «Лису» вислати в бік центру села двох-трьох стрільців, щоб вони стежили за пересуванням облавників, всі події в селі нам доповідав сам, або через своїх зв'язкових станичний, але хотілось все ж таки перестрахуватись. Нам обов'язково треба було протриматися до вечора, щоб відступити у більш безпечне місце.
Я бачив, як «Лис» вислав у розвідку ройового «Вира» і ще двох стрільців. Щось мені підказувало, якийсь внутрішній голос попереджав біду. Коли вони віддалилися і зникли нам з очей, «Лис», ніби між іншим, сказав, що «Вир» сам зголосився йти в розвідку. Я пожалів, що він це зробив, а я дозволив йому відійти. Ми подвоїли охорону, я оголосив бойову готовність, і так, в напруженні, ми чекали звісток своєї розвідки. Минуло більше години. Від станичного прибув зв’язковий, і сказав, що два наші хлопці самі пішли в сільську раду, де знаходиться штаб більшовиків, і здались. Я оторопів. Ніколи не могла прийти мені в голову думка, що щось подібне може статись. Я не повірив зв'язковому. «Лис» теж не допускав такої думки, щоб ройовий з його чоти сам здався ворогові. Але через деякий час появився стрілець, що був з «Виром» у розвідці, і підтвердив слова зв'язкового. Він розповів, що «Вир» і ще один стрілець добровільно здалися енкаведистам в руки, і йому запропонували йти з ними. Однак він не тільки відмовився йти їхнім слідом, а думав їх заарештувати і привести назад, але це неможливо було здійснити, бо вони були дуже обережні. За словами стрільця «Вир», намовляючи його, сказав: «Скільки можна так без всякого сенсу ходити по терені. Все одно, не нині, то завтра потрапимо в руки облавників і нічого не доб'ємось, тому йдемо самі здатись і тобі раджу це зробити. Коли прийдемо самі, то нас приймуть інакше, може не будуть судити ...». У нього було враження, що ці двоє, що пішли в сільську раду, ще раніше домовилися між собою, бо самі напросились у розвідку. Така інформація не тільки мене, але й усіх нас приголомшила. Хоч мені ще деякий час у все це не вірилось, здавалось, що мені сниться якийсь страшний, жахливий сон, але факт – річ уперта. Треба було негайно щось робити, запобігати новим проявам зради. «Вир», напевно, повірив в обіцянки окупантів і пішов, щоб здатись, а, можливо, на його рішення в якійсь мірі мав вплив ще цей фатальний інцидент у Гологорах, що закінчився для нього так ганебно.
Ситуація стала вкрай небезпечною. Наближався полудень. Чекати на місці ми не могли, бо «Вир», напевно, вже розповів, або скоро розповість, де ми зараз знаходимось. Продасть нас, бо інакше бути не може, і енкаведисти постараються відразу на нас напасти. Правда, ця процедура з каяттям може продовжуватись декілька годин, бо більшовики не відразу повірять доносам зрадників-перебіжчиків, будуть спочатку все перевіряти, чи це часом не провокація з нашого боку, щоб заманити їх у засідку. Поки я так роздумував, прибігла дівчина-зв'язкова від станичного і передала, що група облавників, не поспішаючи, суне у нашому напрямку. Значить, мої домисли підтвердилися. «Вир» веде в наш бік енкаведистів, заробляє собі довір'я і «дивіденди» у ще вчорашніх ворогів. Якщо облавники будуть іти повільно, то їм треба буде біля години, щоб дійти до нас.
Отже, щоб не приймати бою в селі, я оголосив тривогу і, не відкладаючи, швидким маршем, вперше серед білого дня у відкритій місцевості, ми відступили сотнею у напрямі села Вишнівчик, того самого, де наші хлопці свого часу конфіскували продуктові склади. Хоч такий марш по відкритому полі загрожував нам великою небезпекою, але іншого вибору у нас не було.
Я не міг заспокоїтись після ганебного вчинку «Вира» та його спільника. Мене огорнуло велике розчарування, бо я завжди довіряв своїм стрільцям. Невже ж тепер дивитися мені на всіх з недовірою, як на майбутніх можливих зрадників? Мене охопив жах. Що діється з нашими людьми? З ким визволятимемо нашу Україну, з ким будемо її будувати.
Мою душу гнітив важкий камінь нашого безсилля і розпачливий моральний біль, чому ми тут, на споконвічній своїй землі, мусимо шукати манівцями – різних закамарків і ніби зацькований звір ховатись від зайд-чужинців, наших поневолювачів, які переслідують нас у нашій хаті, відбирають і грабують у нас все; що їм до вподоби, навіть той хліб наш насущний, вирощуваний мозолистими, працьовитими руками українських хліборобів і, не заробляючи на нього, цілими десятиліттями, а можна сказати – століттями, виривають його у нас і наших дітей з рота, чи то з голодоморами, чи вбивствами корінних жителів України, чи переселенням цілих сімей і сіл з наших чорноземних родючих земель у далекі непривітні сибірські і казахстанські степи. І тепер наші землі, позбавлені справжнього господаря, під «управлінням» завойовника-колонізатора, який не вміє чи не бажає її обробляти, бо не любить її, вона чужа його природі, – нидіє, хворіє. Однак, за колосок підібраний голодною людиною, який після збору урожаю залишається на стерні нашого ж таки поля, окупант залюбки карає її побоями, а частіше 10-річним терміном ув'язнення. За яким правом вони, ці зайди, сміють це робити? Відповідь одна і проста: легше ділити готове пограбоване, ніж самому закачати рукави і працювати. Як довго це може тривати, доки на своїй землі ми будемо безправними наймитами?
Не знаю, чи поділяли в той час мої думки ті, які йшли поряд зі мною. Такі теми ми тоді не порушували.
Не доходячи до Вишнівчика, ми повернули на північ. Тут, у присілку Лонів віднайшли станичного, який сказав нам, що в селі спокійно, тільки напередодні вечором облавники вибралися з села, їх немає також і в Гологірках. Не затримуючись тут довго, ми подались далі у Гологірські ліси, де почували себе у більшій безпеці. Наблизившись до Дубасів, ми зайшли заглянути у свої колиби. На підході до них слідів на снігу не було. Колиби стояли непривітні, холодні, засипані снігом. Ми заглянули до середини, але і тут також було повно снігу. Знову і знову обсідали мене, обурюючі все моє єство, думки: ми, автохтони, діти цієї землі, ходимо непрохідними дорогами, ховаючись від захланних чужинців, немов безпритульні сироти, обминаємо їх здалека, щоб не допустити до відкритих боїв, щоб за це не потерпіло корінне населення, щоб даремно не гинули наші повстанці. І так, скриваючись, скрадаючись, відступаємо перед ними, не можемо на своїй землі знайти для себе спокійного і безпечного місця. Однак, найбільше боліла мене зрада тих, які спочатку добровільно йшли здобувати для себе і свого народу волю і незалежність, а тепер, так само довільно йдуть на ганебну службу до того ж ворога. Таку ситуацію важко було зрозуміти, правильно оцінити.
Вислана в Дубаси розвідка доповіла, що тут навколо спокійно. Виглядало, що енкаведистам не вистачає сил, щоб захопити більше території. А якщо їх стане більше, якщо вони поставлять свої гарнізони у всіх селах, тоді що будемо робити?
Як тільки стемніло, ми повернулись на свої старі насиджені місця. Я добре розумів, що тут, в Дубасах, а також у навколишніх селах, де наші рої мали криївки, не можемо затримуватись, бо «Вир» знає всі ці місця і може привести туди енкаведистів, яким напевно буде тепер служити. Отже, треба, не відкладаючи, змінювати місце нашого постою, хоча б на деякий час. Знову, як і кожен раз, постало переді мною питання: «Куди йти? Що робити далі?»
У безсонні ночі, ніби в калейдоскопі, пересувались у моїй уяві деякі події нашого національно-визвольного руху останнього періоду. Сувора зима 1944-1945 років не була сприятливою для відділів УПА. Важко було замаскувати сліди перебування відділів, тому приходилося часто міняти місця нашого постою і рейдувати, часто без конкретно визначеної мети по терені. Тут особливу роль відводилось військовій і тереновій розвідці ОУН, які повідомляли нас про пересування ворожих енкаведистських сил. Приходилось весь час маневрувати, що дуже виснажувало відділи – бійці часто хворіли. Ліків у той час у відділі не бракувало. Вони зберігалися у спеціальних сховищах, тому перша допомога була нам забезпечена. Але гірше було із стаціонарними підпільними шпиталями. Тому часто хворі чи поранені стрільці УПА лікувались в оселях довірених людей.
Переважна більшість місцевого населення в цей час підтримувала діяльність ОУН та УПА, допомагала, чим могла. УПА сама вийшла з народу, з її нутра, так що ці два поняття – український народ Західних областей і УПА можна було ототожнювати.
Більшовицькі окупанти були для західноукраїнського народу, для українського селянства незбагненними чужинцями-зайдами, які ураганом увірвались в український добробут, в українську культуру, почали господарювати в чужій хаті, не знаючи елементарних норм людського співжиття, а може нехтуючи ними, не говорячи вже про те, що зустрічали їх спочатку, як і належало зустрічати гостей, які самі себе іменували нашими «визволителями», у що важко було повірити, хлібом і сіллю. Місцеве населення швидко зрозуміло, хто є хто і тому підтримка і допомога УПА була всенародною. Без неї повстанці не змогли б існувати і вижити, вести бої та перемагати, зберігати свої сили до вирішального моменту.
Військові дії з боку окупаційної влади проти УПА і всіх структур ОУН у великій мірі залежали від подій на фронті. Закінчувалась велика війна між мілітаристськими гігантами – фашистською Німеччиною з її сателітами з одного боку і Московським тоталітарним комунізмом з їх добровільними і примусовими сателітами – з другого. Боротьба велась не на життя, а на смерть. Фашисти з великими боями і втратами дальше, більш-менш організовано, відступали, а червоний більшовизм з великими людськими і матеріальними втратами крок за кроком просувався на Захід, наближаючись до фашистського «лігвища». Поки йшла кривава війна, енкаведистам не вистачало сил, щоб «покінчити», як вони говорили, ще до закінчення війни, з українськими буржуазними націоналістами і бандерівцями. Сьогодні не віриться, що УПА без зовнішньої допомоги, спираючись виключно на власні сили та на підтримку місцевого населення, вела безкомпромісну боротьбу проти всіх без винятку окупаційних режимів на Україні за визволення свого народу з-під ворожої одвічної неволі, на своїх землях, не шукаючи чужих територій і не нападаючи на чужі народи. УПА виконувала свій священний і природній обов'язок перед українським народом, тому її дії у міжнародному тлумаченні були, є і будуть законними.
Більшовицька розвідка працювала чітко. По селах і містах, всюди, мала своїх завербованих людей-сексотів (секретних працівників), які повинні були слідкувати за пересуванням війська УПА, СБ і, взагалі, за діями нашого підпілля і доносити все чекістам. Тому наші рейди відбувались без розголосу, переважно меншими відділами-сотнями, чотами, а деколи і роями. На основі різних даних розвідки відділи знали про ситуацію в терені і, в залежності від неї, командири вирішували, що робити: приймати бій чи робити засідку на ворога, змінити місце постою, чи йти в рейд. У такій складній ситуації, коли знаходишся одночасно серед своїх і серед чужих, не знаєш точно звідки, з якого боку чекати ворога, важко було приймати рішення, як вийти зі становища, яке склалось, тому часто наші відділи несли втрати, за що не можна було їх звинувачувати. Відділи УПА зменшувались, обезсилювались, але не здавались. Продовжували боротись.
Вдень по дорогах, по селах більшими чи меншими групами ходили енкаведисти, облавці, стрибки, а повстанці в той час відпочивали, по можливості спали. Вночі все відбувалося навпаки. Внутрішні війська, ще далеко до заходу сонця повертались у районні центри, у свої казарми, а повстанці приступали до своїх обов'язків, до виконання своїх завдань. Так проходив час. Кожного дня обстановка мінялась. Зима давалась нам взнаки. Вона майже паралізувала дії УПА. Ми нетерпляче чекали весни.
Не раз аналізуючи, перебіг своєї партизанської боротьби, незалежно проти котрого з окупаційних режимів України вона велася, часто приходили думки, появлялись сумніви в правильності вибору стратегії і тактики боротьби. Можна було б погодитись з тим, що за всяку ціну треба було зберегти кваліфіковані військові сили для того, щоб після капітуляції фашистської Німеччини, коли дійде до війни між альянсами і більшовиками, використати ці сили і спрямувати їх проти червоної Москви, а після її розгрому на її руїнах збудувати незалежну Соборну Українську державу. Все це виглядало неначе б правильно, логічно. Допомагаючи альянтам розбити Москву, як мені тоді здавалось; не було б важко це здійснити. Але тут, ніби той хробак, настирливо, нав'язливо лізла в голову думка: а якщо після капітуляції фашистської Німеччини не дійде до зіткнення і війна на цьому закінчиться, то що тоді? Тоді наш, національно-визвольний рух, про який мало хто знає у світі, залишиться віч-на-віч з кровожадним ворогом, який буде мати розв'язані руки. І дуже легко і швидко розправиться з нами: Що ж робити далі?
На другий, чи на третій день нашого постою на Дубасах, а був це лютий місяць 1945 року, розвідка несподівано донесла, що з боку Гологір і Зашкова наближаються облавники. Я відразу дав команду сотні зібратися в лісі біля присілка, з протилежного від Гологір боку. Як звичайно, сотня зайняла кругову оборону і вичікувала. Не вірилось, що в такий час, в післяобідню пору прийдуть облавці. Довго чекати не прийшлось. Розвідка доповіла, що облавці наступають великими силами від Гологір і Гологірок розстрільною. З інших навколишніх сіл жодних тривожних повідомлень не поступало. Через 15-20 хв., коли ми вже стояли в лісі і замасковували всі сліди в присілку і хатах, наскільки це було можливим, на горизонті, з боку Гологір, за лісом, ми побачили ворожі сили, які розстрільною дуже повільно підходили до присілка Дубасів. Я зібрав на нараду чотових, бунчужного і командира розвідки і поставив перед ними таке питання: «Чи будемо приймати бій, чи будемо відступати?»
Більшість наполягала на тому, щоб не приймати бою близько села, бо це дало б енкаведистам нагоду знищити Дубаси, де нас люди дуже добре і гостинно приймали, і робили все можливе для того, щоб ми почували себе у них добре, а відступати в глибину лісу і там, якщо в цьому буде необхідність, позмагатись з ворогом. Тому вирішили розташуватись в районі наших колиб, де були завчасно побудовані оборонні споруди, і чекати. Кожен стрілець знав там своє бойове місце в разі небезпеки.
Отже, сотня відійшла на свої позиції, я разом з чотовим першої чоти «Голубом», з командиром розвідки «Скибою» і з першим роєм першої чоти ройового «Мартина» залишилися на узліссі, щоб спостерігати за дальшим просуванням ворога. На цей час командування сотнею, яка стояла в лісі, я передав чотовому другої чоти «Лисові», який повинен був повідомляти мене про все, що здаватиметься йому підозрілим.
Всі хлопці рою « Мартина» були як на підбір. Слухали і поважали свого ройового, якого самі собі вибрали. Рій «Мартина» був один із кращих роїв сотні.
Розстрільною вороги повільно наближалися до Дубасів. Часто зупинялися. За першою лінією йшла друга на відстані приблизно 80-100 метрів. Між ними, певно, був живий зв'язок через посильних, бо раз у раз між одною і другою лініями снували окремі люди, передаючи, мабуть, якісь інструкції. Вороги і далі не поспішали. До крайніх хат підійшла перша лінія, за нею наближалась – друга. Декілька чоловік зупинилось. Порадившись між собою зайшли до крайніх хат. Про щось там гомоніли. Ми все це спостерігали, стоячи за деревами. Коли перша розстрільна увійшла у присілок, а друга продовжувала наближатись до перших хат присілка, ми відступили дещо далі в ліс так, щоб не втратити ворога з очей. Один з наших бійців виліз на високе дерево, щоб стежити і про все, що там, в присілку відбувається, інформувати нас. Ми добре розуміли ситуацію. Цілковито замаскуватись нам не вдалося, бо відступаючи в ліс, ми, хоч і намагались ступати по одному і тому ж сліду, але досвідченого ворога не могло обманути те, що тут, в лісі, ще недавно була чимала кількість людей.
З крайніх хат повиходили енкаведисти-облавники. Вони довго вдивлялись в сторону лісу, і тільки через деякий час, коли вже зайняли оборону в крайніх хатах, від них відділилось шість чоловік, які повільно попрямували в наш бік з готовими до вистрілу автоматами. Відстань від села до лісу була невелика, приблизно метрів 40-50. На узліссі вони зупинились. Про щось між собою поговорили і покликали ще двох із своєї групи, правдоподібно командирів. Всі вони пройшли ще 20-30 кроків в глибину лісу. Трохи постояли, розглядаючись на всі боки і, придивившись добре до слідів на снігу, всі разом повернулись у присілок. Ми бачили, що вони поставили сильну заставу з боку лісу з трьома кулеметами марки «Дегтяр», націленими в наш бік. Нас дуже здивувало, що вони не пішли далі в ліс по наших слідах, де ми були готові їх відповідно прийняти.
У присілку енкаведисти-облавники затрималися біля години і, коли почало вечоріти, вони швидким маршем повернулись туди, звідки прийшли.
Продовж всього часу ми постійно підтримували зв'язок з усіма частинами сотні і напружено чекали на дальший розвиток подій. Ми були готові на все. Розвідка вислала людей у всі навколишні села, щоб дізнатись про ситуацію в терені. За цей час повернулись розвідники з деяких сіл (Трудовач, Лоні, Новосілки), і доповіли, що там все спокійно, про облавників не було чути.
Перед нами знову постало питання, що робити далі, чи залишатись на старих позиціях, тобто в Дубасах, чи рейдувати, змінити місце постою?
Поки ми міркували, до нас прийшли люди з Дубасів і повідомили, що там все тихо, спокійно і можна повертатися в село. Першим у присілок пішов рій «Мартина», відтак у присілок повернулась вся сотня.
До мене підійшов один із наших розвідників, житель Дубасів, про справжню діяльність якого в селі ніхто не знав і, відкликавши мене повідомив, що один із облавників-стрибок, наш чоловік, попередив його про те, що на донесення, яке отримали енкаведисти про перебування повстанців в цих околицях, вони зібрали велику силу війська, щоб «прочистити» ліс і ліквідувати зосереджені тут відділи УПА. Отже, нинішні гості, це була тільки вислана ними велика розвідка. А так, як нею було виявлено багато слідів у лісі, то нема сумніву, що така акція відбудеться найближчим часом.
Все це обдумавши, я зібрав нараду. Після обговорення ситуації, в якій ми опинились, вирішили вирушити біля півночі через Зашків у Золочівські, а відтак Бродівські ліси, щоб перечекати там небезпеку, яка тут нам загрожувала.
Повстанці відпочили і, взявши з собою сухий пайок, подались у рейд. Хоч розвідники, вислані ще звечора по шляху нашого запланованого походу, донесли, що всюди тихо і спокійно (енкаведисти дуже рідко появлялись в терені ночами), і ми можемо сміливо, не боячись несподіваної зустрічі з ворогом, просуватись вперед, обережність в такій дорозі і в такій ситуації була необхідною. Тому попереду нашого відділу, йшла добре озброєна розвідка. Ми обійшли стороною село Зашків. На присілку нас чекав наш розвідник Євген Петрик – «Покотигорошок» і ми разом увійшли в жуківські ліси. В Зашкові, як я вже згадував, «Покотигорошок» користувався великим авторитетом.
Забігаючи наперед скажу, що зустрівши у Львові чотового «Лиса» в травні 1945 р., він розповів мені, що одного дня, коли енкаведисти влаштовували в Зашкові облаву, Петрик сам один, з автоматом в руках, перебігаючи з місця на місце, відбивався від наступаючих на нього численних ворогів, аж до останньої кулі, знешкодивши при цьому більше двадцяти енкаведистів. Коли не стало набоїв, останньою кулею з пістолета відібрав собі життя. Це сталось в 1945 р., напевно, ще до того, як я зустрів «Лиса» – Андрія Жеребуха. Сталось так, як вже давно передбачав «Покотигорошок» свій кінець.
Почало світати. Ми підійшли через ліс у район Шпиколос і вирішили тут відпочити, плануючи вдень пройти лісами, скільки можливо, в напрямі села Сновичі, відтак через село Вороняки перейти залізницю і податись у напрямі села Малий Тростянець, де майже постійно стояла сотня «Іванка». Тепер у зв'язку з недугою «Іванка», його сотню очолював колишній чотовий «Оверко».
По дорозі, десь в районі Жукова, до моєї сотні приєдналась сотня «Грома», яка знаходилася в рейді. Це не була вже сотня у повному бойовому складі. Несподівано натрапивши на засідку, вона була сильно пошарпана; із всіх стрільців, які могли воювати, враховуючи легкопоранених, залишилось біля шести чоловік. Сотенного «Грома» я добре знав. Це був молодий, приблизно мого віку, студент одного з Львівських вузів. Він закінчив підстаршинську школу УПА. Ми були добрими приятелями. Під час наших нечастих зустрічей, коли траплялась така можливість, ми згадували студентські часи. В глибокому снігу ми зайняли кругову оборону. Залишки сотні «Грома» також знайшли для себе місце на одній із ділянок оборони. Виставивши охорону, ми вислали розвідку в сторону найближчих сіл. Охороною зайнялась третя чота «Крука». Між нами було багато повстанців, вихідців із довколишніх сіл, які добре знади терен, тому питання, як і де виставити застави, не було для нас проблемою. Зайнявши свої місця, повстанці відпочивали. «Крук» отримав від мене наказ першим бою не починати, пропустити ворога, якщо він появиться. В цей час я трохи прихворів і почував себе не досить добре.
Ще тоді, коли ми виступали з Дубасів, я повідомив всіх своїх бійців, що, якщо, не дай Боже, по дорозі станеться щось непередбачене і ми втратимо між собою зв'язок, то нашим збірним пунктом буде лісничівка біля села Тростянець, яку всі наші хлопці знають, а запасний варіант – с. Трудовач.
Десь біля 11-ої години я почув кулеметну, а відтак автоматні серії. До мене підбіг зв'язковий і повідомив, що несподівано на нашу заставу, яка стояла на лісовій протоптаній саньми дорозі, наскочило троє саней з енкаведистами-облавниками, тому повстанці змушені були відкрити вогонь. Важко сказати, скільки було поранених, чи вбитих облавців, бо вони втекли, не вступаючи в бій.
Порадившись з місцевими повстанцями, куди найкраще продовжувати рейд, щоб змінити місцезнаходження, ми збиралися обминути Шпиколоси і податись у напрямі Снович. Попереду йшла чота «Голуба», відтак чота «Крука» і «Лиса». В ар'єргарді знаходилась решта сотні «Грома». Над лісом появився літак-гелікоптер. Покрутився і відлетів.
Далеко пройти нам не довелось. Перед чотою «Голуба» раптом з'явилась застава енкаведистів. Ми кинулись вліво, там теж була засідка ворога, те ж саме з правого боку. Як виявилося, ми потрапили в оточення так званої «Червоної мітли». В тих лісах енкаведисти робили облаву. Отже, опинившись в такій ситуації, немов у мишоловці, стрільці, не гаючи часу на роздуми, миттю зайняли кругову оборону. Головним для нас в цей час було за всяку ціну протриматись до ночі, щоб в сутінках попробувати непомітно вийти з оточення. Почався бій. На наші позиції, поливаючи градом свинцю, з трьох боків наступали вороги. Ми відбивались. По лінії мною був переданий наказ бійцям берегти набої. Сам я, в супроводі зв'язкових, перебігав з одного місця на інше, намагаючись бути там, де було найбільш скрутно.
Приблизно через годину, під час запеклого бою, я почув приглушений голос сотенного «Грома»: «Друже «Лапайдух», я від вас відходжу». З-під пальців лівої руки, якою він притримував груди, витікала кров. В правій руці він тримав біля виска пістолет з наміром застрелитись. Я швидко підбіг до нього і вихопив у нього пістолет. Він безсильно опустив руку і з сумом, глянувши на мене сказав, що так важко поранений не хоче потрапити в руки ворога. Я його розумів. Так, на мою думку, повинен був вчинити кожен з нас. Я йому сказав, що треба надіятися на краще, що він мусить вилікуватись, щоб продовжувати боротьбу з ворогом, а застрелитись завжди встигне. Поблизу ніде не було санітарів, щоб подати пораненому першу медичну допомогу, тому я запитав «Грома», чи він може ще деякий час іти. Усміхаючись через силу, він відповів, що, напевно, зможе ще деякий час іти. Тому я підкликав двох стрільців, щоб допомогли «Громові» відійти у відносно безпечне місце, і розшукали санітарів, а якщо їх не знайдуть, самим надати йому необхідну першу медичну допомогу, перев’язати рану (Перев'язочний матеріал був майже у кожного стрільця). Обійнялись з «Громом» на прощання і я передав його пістолет стрільцям, наказавши не відходити від пораненого. Мушу сказати про те, що ще до прибуття ворожих танків, коли «Грім» був вже поза небезпекою, далеко за лінією бою, і відчув, що втрачає сили і не зможе дальше йти, попросив у стрільців свій пістолет і, попрощавшись з ними, вистрілив собі в рот. Останніми його словами були: «Передайте другові «Лапайдухові» і всім, що я щасливий, бо вмираю за Україну на полі бою». Так не стало у наших рядах ще одного із славних синів України.
Стрільці, які повинні були охороняти «Грома» і не давати йому в руки зброї, пояснили мені, що «Грім», після невдалої спроби випросити свій пістолет, наказав їм віддати його, а не виконати наказ сотенного вони не посміли. На превеликий жаль, не пам'ятаю нині його прізвища. Знаю тільки, що він був з Тернопільщини.
Бій продовжувався. Ми боронились досить успішно. Всі атаки ворога відбивали одну за одною. Енкаведисти, не дивлячись на свої численні втрати, за всяку ціну намагалися нас розбити, а ми надіялися дотриматися до ночі. Перебігаючи з одного місця на інше, я майже весь час був у русі.
До мене підповз чотовий «Голуб» і сказав, що він поранений. Санітари зробили йому перев'язку. Я виділив двох стрільців, які мали винести його з місця бою і допомогти йому відійти в безпечне місце. Це також сталося до прибуття ворожих танків.
Хочу тут нагадати, що, коли ми виходили з Дубасів, до нас приєдналися три санітари. Вони не були стрільцями УПА, а обслуговували конспіративні підпільні шпиталі. Один з них Якубовський був раніше студентом Львівського медичного Інституту. Я не радив йому йти з нами, але, на жаль, він мене не послухав і загинув у цьому бою, як герой. Він був озброєний тільки револьвером. Коли його поранили, він, щоб не потрапити живим в руки енкаведистів, застрелився. Напевно, ціанистий калій, який він колись мені пропонував, не міг йому допомогти в цьому випадку.
Бій тривав далі. Ми відбивали скажені атаки ворогів. Ліс в тому місці був рідкий, нам було добре видно ворога, тому ми могли легко попадати в ціль, ховаючись одночасно за пні грубих дерев. Час від часу, по команді, енкаведисти раптово зривались з місць, де залягали і з дикими криками «Впере-о-о-д» Ур-р-а-а-а» кидались на криваву зустріч з нами. Ми не падали духом, а, навпаки, жартували між собою, з усмішками на устах намагались потрапити у ціль. Все йшло начебто нормально і ніхто з нас не передбачав трагічного закінчення бою. Ми почували себе в лісі, як риба у воді, у своїй стихії і не знали тоді, лиш догадувались, що потрапили, можливо, в обійми т.зв. «Червоної мітли». Але про припущення, що неприємно шпигануло мозок, я старався ні з ким не говорити, боявся, щоб не дай Господи, не посіяти серед стрільців паніки, недовіри. Пересуваючись вздовж оборонної лінії з місця на місце, від одного бійця до іншого, я підбадьорював їх і просив, щоб ще трохи, поки не смеркнеться, протримались, тоді ми вийдемо з оточення і відступимо в більш безпечне місце. Хід бою показував, що ворог нас не переможе. Перебігаючи з місця на місце, я опинився на узліссі перед поляною, де були покинуті ще свіжі окопи з часів Другої світової війни. Де-не-де, крім окопів, були викопані гнізда, де можна було вільно заховатися. В лісі і на поляні снігу було мало.
У розпалі бою, приблизно між 15,00 і 16, 00 годинами ми почули спочатку невиразний, а відтак щораз сильніший гуркіт машин. Це нас насторожило. Я почав прислухатися до підозрілих звуків і мені здавалося, що це, напевно, на машинах прибула допомога червонозоряним. Це не вселяло оптимізму. Я стояв перед поляною, яка простягалась більше як на 300-400 м. з східної сторони, звідкіля долинав цей гуркіт. Раптом на горизонті появилися танки, їхали вони досить повільно, даючи тим самим можливість червонопогонникам йти за ними, не відступаючи. Я нарахував їх п'ять, але місцеві люди пізніше говорили, що було їх сім. Танки їхали розстрільною через поляну в лісі у нашому напрямі. За танками йшла розстрільною ціла хмара солдатів у білих маскувальних халатах. Тут нам було вже не до сміху. Я пожалів, що фаустпатрони лежать десь там, замагазиновані без ужитку. До них тепер нам не дістатись. А як вони зараз нам пригодились би!
Надія на перемогу і плановий відступ ввечері почала бліднути, натомість зароджувались непевність, жах і передбачення нещасливого для нас кінця. Треба було негайно щось вирішувати, а часу на роздуми не залишалось. Танки з кожною хвилиною все більше наближались, а воювати з ними я не був готовий і тому вирішив якнайшвидше відступити.
По зв'язку я передав, що нам треба малими групами вибиратися з оточення. Першими відходитимуть ті, що залягли в лісі позаду мене, а ті, що знаходяться на краю поляни, напроти наступаючих танків, – останніми. Відходити лощиною, де росте молодий ліс у той бік, звідки появилися танки. Я відходитиму одним із останніх.
У мене був автомат-фінка і прикріплені до пояса три диски з набоями. Перебігаючи з місця на місце, я раптом відчув сильний удар по крижах, який збив мене з ніг. Озираючись на всі боки, я побачив, що на мене суне танк, башня якого повертається то в один, то в інший бік, посилаючи снаряди в напрямі нашої оборонної лінії. Зовсім близько від мене було викопане гніздо, куди я швидко, за лічені секунди, вскочив, і, вигорнувши звідтіля зайвий сніг, присів. Все це відбувалося так швидко, що я не мав часу задуматися над своїм становищем. Пригадую, що в такому сильному напруженні, прямо таки втиснувшись у дно ями, хотів стати якнайменшим, щоб мене не тільки не було видно, а й щоб танк, проїжджаючи наді мною, не зачепив мене своїми гусеницями.
Гуркіт від танка посилювався, на мене повіяло гарячим повітрям. Я нахилив скільки було можливо голову вниз, притискаючись усім тілом до дна ями. Хвиля гарячого повітря і оглушливий гуркіт розпеченого танка пронісся над моєю головою. Очі самі підсвідомо закрилися. Хоч я в цей час нічого не бачив, але відчував полегшення, що танк вже минув мене і я залишився живим без будь-якої травми, але часу на роздуми не було.
Коли танк віддалився, я обережно висунув голову з ями. Був переконаний, що за танком йде моя смерть у білих халатах. Але за ним нікого не було. Солдати в білому за танком йшли ще досить далеко на відстані приблизно 80 метрів розстрільною через поляну в напрямі моєї схованки. Хоч страху я начеб-то не відчував, але це були одні із найбільш неприємних, гнітючих, прикрих хвилин у моєму житті. Я був готовий на все найгірше, знав – останній набій я мушу залишити для себе. Зліва від мене простягався невеликий лісок, який клином врізався в поляну. Коли облавники знаходилися вже приблизно на 60 м від мене, то раптом звернули з поляни у цей лісок і, ніби ховаючись за дерева, продовжували, тепер вже зімкнутими рядами, просуватись вперед. Хоч я їх добре бачив, чув навіть, як вони говорять, але вони мене не зауважили. Тільки тепер, стоячи в гнізді, я зрозумів, звідкіля прийшов цей удар по спині. В один із дисків від фінки влучила куля і зіпсувала його. Набоями з простріленого диска, користуючись хвилиною затишшя, я швидко дозарядив диск у фінці і почав роздивлятися по околиці. Із сусідніх гнізд, ніби гриби після дощу, почали підніматися мої зв'язківці. Спочатку появилися їх шапки, а потім головки. Це виглядало досить смішно, хоч ситуація була напружена, а наше становище незавидне. Очі зв'язківців пильно вдивлялися в навколишню місцевість. В той час, коли тільки появилися танки, рій за роєм, виконуючи мою команду, обережно пробирались південною стороною від поляни, через густий молодий лісок в протилежному напрямі до руху танків. Тепер, коли я побачив, що повстанці один за одним, через ліс, обминаючи поляну, відступають у цей бік, звідки приїхали танки, ми разом із зв'язковими обережно, залишивши наші гнізда, покинули поле бою останніми. Цей маневр врятував нас від очевидної загибелі, яку готував нам, набагато перевищуючий нас в силі, ворог.
Отже, колесо історії повернулось. Тільки що закінчився ще один братовбивчий бій. Брат вбиває брата, українець – українця. І за що? Як я вже згадував, по обох сторонах барикад опинилися брати-українці – тепер смертельні вороги. Одні з них в рядах УПА боролися за те, щоб бути господарем у своїй хаті, своїй оселі, другі – в рядах військ НКВД, щоб допомагати зайдам-чужинцям, які називають себе «визволителями» і дотепер простягають нам «братерську руку», тримаючи в ній кайдани для українського народу, стати повноправними господарями-тиранами на нашій землі, з нашої спільної матері-України здирати латану сорочку і загнати її в старе ярмо, а самим бути підніжками, гряззю Москви, її наймитами і рабами. Розібратися в такій ситуації не так легко, бо на ворога працюють всі засоби масові інформації; всі факти-аргументи подаються народові в спотвореному, викривленому вигляді, чим дурять наш народ, який не розуміє, що чинить і брат іде проти брата, син проти батька і матері. Як вчить нас наша історія, Москва, впродовж віків так напрактикувалася в національних питаннях інших народів, що тепер без труднощів, віртуозно розпалює міжусобиці у своїх цілях, нищить чи ослаблює цей «приречений» ними народ його же руками, розбиваючи його штучно на опозиційні одна одній частини. І поки корінні жителі аборигени окупованої країни б'ються до крові між собою, не знаючи власне – за що, Москва тихенько посміхається і пожинає плоди своєї підступної, напівзамаскованої роботи. В Україні це продовжується вже століттями. Москва має в тому добру довголітню практику: Хто виступає проти «опіки» старшого брата – того переслідують, таврують, цькують, фізично знищують. Пригадаймо гетьманів Виговського, Дорошенка, Мазепу і багатьох інших, яких Москва називала зрадниками, кидала на них анафеми, зачитувала про це у всіх церквах, накладаючи на них тим самим тавро віровідступників. Така політика «старшого брата», де застосовується провірений метод кнута і медівника, продовжується і понині. Стає очевидним, що зупинити його невиліковану загарбницьку жадобу може, напевно, тільки фізична сила і то груба, бо Москва, окрім жорстокості і сили, не признає ані справедливості, ані жодних логічних аргументів. Тому і не дивно, що Московщина ненавидить і боїться Заходу. Боїться, як справжній боягуз, відчуваючи чиюсь перевагу в силі, що, коли полізе зухвало в Європейську хату господарем, то дістане по своїх хижацьких зубах, а ненавидить, бо прекрасно розуміє всю глибину своєї нікчемності, невігластва, безкультур'я перед цивілізованим світом. Вона перескочила із середньовіччя до надуманого комунізму. Отже, сидить вона у своїх болотах і точить ножі, хижо блискає розкосими очима в пошуках чергової овечки, котрій для початку можна буде і казочки порозказувати, типу сірого вовка і червоної шапочки. Вечором цього ж дня, після нашого не дуже вдалого, на мою думку, бою з енкаведистами, ми дізналися, що вони покинули ліси, забравши з собою 12 саней зі своїми вбитими і пораненими. Скільки у них було жертв, ми не знали, але кількість саней говорила про те, що їх було чимало. Діждавшись ночі, місцеві жителі разом з нашими стрільцями подалися на місце, де відбувався бій, щоб при світлі місяця відшукати своїх поранених чи загиблих стрільців. Віднайшли одинадцять вбитих. Серед них 9 бійців УПА і двох санітарів – «Буревія» і ще одного, який працював з ним у підпільному шпиталі. Перед світанком похоронили всіх у братській могилі. Це був один із наших останніх боїв. 19 поранених розмістили по хатах і підпільних шпиталях, а тих, хто був із ближніх сіл, зважаючи на їх прохання, відправили для подальшого лікування під опіку місцевої сітки ОУН. Багатьох стрільців ми не дорахувались. Вони пропали безслідно і на Дубаси не повернулись.
Майже по всіх навколишніх селах, як донесла розвідка, стояли гарнізони енкаведистів, бушувала «Червона мітла», прочісували місцевість. І у нас був тепер тільки один вихід, щоб врятувати себе від «Червоної мітли» – зникнути на деякий час з їх поля зору. Пересуватися цим тереном було неможливо, отже, всі стрільці замаскувалися у різні криївки, які їм пропонувала місцева сітка ОУН. Я також, вперше в житті опинився в одній із тих криївок разом з кількома пораненими стрільцями. Ця криївка була споруджена в домі батька одного з поранених стрільців в селі Коропчик, де я перебував три дні. Ми були в цілковитій залежності від тих людей, які жили над нами і нами опікувались. За господарів, де знаходилась криївка, я не боявся, не переживав, що вони можуть зрадити, бо під землею з нами був їх ранений син, а також тому, що в цей час випадки зради були ще рідкістю. Місцеві жителі, майже всі були на нашому боці і енкаведистам мало кого вдавалося завербувати на роботу у свої співробітники – сексоти. Тут, в цій криївці, знаходився також кулеметник «Явір» – Павло Біль з Ожидова, нині з ласки Божої живий і проживає в своєму селі. В цьому ж селі, Ожидові, проживають тепер також: «Тернистий» – Іван Коцюра і «Промінь» – Іван Москва, з якими я недавно зустрічався, а також «Сук» – Пилип Остагасів, «Голуб» – Іван Подоляк, «Ручай» – Теодор Сень.
«Явір» пригадав мені, як його поранило і він був змушений залишити свій кулемет «Дегтяр» на полі бою, тому в криївці лежав без зброї. Коли я виходив з нашої схованки - криївки, він звернувся до мене з питанням, що йому робити? Кулемет він залишив у лісі, бо важко поранений у груди не міг його тягнути, а без зброї він тепер почувається, як без рук. Тоді я залишив йому гранату «Ф-І» і свій запасний револьвер (мадярський, який я приніс з Карпат).
Перебуваючи три дні в криївці, в мене було аж надто багато часу, щоб все передумати, багато дечого осмислити. Я почував себе пригніченим, морально спустошеним, і сидів немов звір у норі, на котрого з усіх боків чекають собаки з червоними зірками на лобах, щоб його зловити і розірвати на куски.
Щоденно нас повідомляли про те, що енкаведисти і надалі стоять гарнізонами по всіх навколишніх селах днями і ночами, так що ми змушені були ховатися поки що під землею.
Наскільки легше було б нам протистояти натискам ворожих навал, якщо б всі українці були єдиними у своїй любові і відданості Україні, нашій Богом даній Батьківщині, не вірили б облудним примарним обіцянкам і підлещуванням, якими намагаються прикрити свою жорстокість, дикунство, цинічний садизм і ненажерливість наші окупанти, що з давних давен містяться в їх генах. Ці всі сатанинські ознаки мороку прогресують з бігом часу і якщо б ширше відкрило людство очі на ці небезпечні ознаки, то побачило б всю неправду, несправедливість, одурманювання, якими вони обплутують довірливих українців, заманюючи у свої липкі сіті, сіють між нами, нацьковуючи один на одного, розбрат, злобу, заздрість, ненависть – весь вміст скриньки Пандори, що породжують серед наших людей зграї сексотів, яничарів, перевертнів, манкуртів, покручів. Звідки це береться, чому стільки цієї гидоти розвелося серед нас? Чому б не повитягати зараз цю всю погань на сонце, щоб усі бачили, бо ще до тепер не спадає облуда з наших очей, яка засліпила нашу свідомість, наш здоровий глузд, зганьбила наше добре ім'я українця, знівечила, засмітила нашу колишню мораль, духовні якості. Невже ж тепер, коли ми; західні і східні українці, накінець, об'єдналися разом в один український народ, не можемо знайти між собою спільної мови і сили, щоб скинути з себе більш як 300-літнє ярмо, далі не можемо розпізнати, хто для нас є братом по крові, а хто видумав і зробив з себе «старшого брата», «опікуна», «просвітителя» і «визволителя» недоумкуватих «хохлів»?
Якщо і надалі служитимемо нашим ворогам і їхнім доморощеним помічникам, будемо падати перед ними на коліна, підтакувати і виконувати всі їхні примхи, забаганки, тоді самі, своїми ж руками закріплюватимемо їхнє панування в Україні і будемо допомагати їм вести наш народ у ярмо, у вічне рабство і тоді вже навіки перестанемо бути вільним народом, а станемо наймитами, «білими, неграми» у того чи іншого колонізатора.
Не хочу сказати, що я добре знав чи знаю нашу історію, але задумуючись над подіями давно минулих літ, що якимось чином нагадували мені нашу теперішню революційну ситуацію, я бачив, що Україна вже не раз горіла у вогні національно-визвольних змагань, метою яких була УССД, і, на жаль, всі вони закінчувались для нашого народу трагічно, бо завжди нам бракувало злагоди, хоч ніколи нам не бракувало претендентів на престол, на булаву. На поверхню випливали пересічні люди, які не могли об'єднати навколо себе народ. Все знаходилися всілякі Брюховецькі, Кочубеї, Палії; та інші, відтак Ю.Коцюбинський, Примаков та іже з ними.
І тут, не знаю чому, мені перед очима виник 1812 рік, коли на Росію війною пішов французький імператор Наполеон Бонапарт. Була ситуація подібна, як мені здавалося, до сьогоднішньої. Вели жорстоку війну між собою дві великі мілітарні потуги. Був сприятливий момент піднятися або хоч би зробити спробу звільнитися від «старшого брата». Але, на жаль, національна свідомість українців була вже така низька, що не було кому підняти з колін наш поневолений народ і хоч би попробувати щастя. Українці навпаки мобілізували свої сили на боці Московського царя – поневолювача українського народу і виступили проти Наполеона, нового колонізатора. Ніхто, або майже ніхто, не ставив питання про те, щоб використати ситуацію і звільнитися від зайди, вже добре вкоріненого московського колонізатора. Навіть свідомий на той час Іван Котляревський допомагав мобілізувати серед українського населення рекрутів, на боротьбу на боці ненаситного і кровожерного українофоба, московського імператора, іншими словами – воювати за продовження колонізації України Москвою. Отже, чим не парадокс?
Важко було пояснити причини наших невдач у Першій світовій війні. Чому, наприклад, потрібні були Центральній Раді аж чотири універсали, щоб, нарешті, проголосити українську незалежну республіку, бо, як мені здавалось, тоді наші верховоди не могли позбутися думки, що Україна сама не зможе існувати без опіки Москви. Дивує, чому тоді не послухали патріота, націоналіста і самостійника Міхновського. Не менше мучило мене питання, на яке важко було відповісти. Чому Винниченко повірив червоній Москві і розпустив українську армію, що нараховувала більше мільйона чоловік? Це виглядало на зраду, бо Москва тільки на це чекала і коли в нас не було вже своєї армії, вона тут же послала війська – Муравйова з метою завоювати, підкорити Україну, а на захист молодої, ще не зміцнілої республіки Центральна Рада мобілізує і висилає невишколену студентську і гімназійну, молодь, майже дітей, щоб стримати напасників і всі вони гинуть від куль і штиків банд-завойовників, зі Сходу. Тут відіграли невдалу роль збиті з пантелику облудними гаслами Юрій Коцюбинський, Щорс, Примаков та багато інших, які за добру, услужливу роботу для Москви, отримали від неї щедру винагороду – кулі в потилиці.
І тоді все могло бути по-іншому і тепер не треба було б нам брати зброю в свої руки і, в нелюдських умовах, виборювати для себе свободу і незалежність.
Як наперед було домовлено, ми повинні були зібратися через тиждень в Дубасах або біля Тростянця на лісничівці. Тому цього ж дня, коли я вийшов з криївки, вислав туди розвідку, яка, повернувшись через три дні, доповіла, що там спокійно. Обіцяної облави в Трудовачі не було, тому ми вирішили туди повернутися.
Стрільці, група за групою, прибували на місце збору. З нами пішли і бійці загиблого «Грома», а їх з цілої сотні залишилося тепер тільки троє. На їх прохання, я відпустив всіх трьох додому, на Тернопільщину.
Група стрільців, з якою я повернувся з Коропчика, була вже малочисельна і нараховувала всього біля 20-ти чоловік. Зі мною йшов чотовий «Лис». Я мав надію, що на Дубасах збереться решта хлопців. Коли ми йшли у Брідщину, під Шпиколосами нас було біля 70 чоловік. З них загинуло 11, поранено 19, і вони залишилися на лікуванні у навколишніх селах, їх взяла під свою опіку місцева сітка ОУН, а частину, на їхнє прохання, я відпустив лікуватися додому. Отже, я вважав, що на Дубасах повинно було зібратися біля 35-40 чоловік. Мені важко передати свій настрій і настрій всієї групи. Він був жахливий. Мені соромно було дивитися людям в очі, тим більше, що не уявляв, що дальше робитиму, як буду виходити з цієї складної ситуації. Тільки тепер я зрозумів сумний і пригнічений стан сотенного «Грома». Після розгрому його сотні, коли він з горсткою недобитків залишився живим. Не витримавши того важкого тягару, він не хотів більше жити і поранений, хоч мав можливість вилікуватись і продовжувати боротьбу, застрілився. Тоді я його вчинку не міг схвалювати, бо тільки поки людина живе, думає, доти повинна робити все можливе, щоб продовжувати нашу справу – мертвий вже цього не зробить.
Повернувшись в Дубаси, я був зворушений тим, як люди, з великим співчуттям і щирістю нас приймали. За довгий час перебування в їхньому селі, ми зжилися з цими добрими і чесними людьми. Вони вже знали про бій під Шпиколосами та про втрати, які ми там понесли, і приймали нас, недобитків, зі сльозами на очах. Мені самому хотілося плакати з вдячності до тих наших щирих людей, які чи то в добрі, чи в біді завжди нас підтримували, співчували нам. Поступово їм вдалося дещо підняти наш настрій і своїм теплом розігріти нашу надію, і віру в те, що, можливо, не все втрачено, скоро надійде весна, наші ряди знову поповняться, і ми продовжуватимемо боротьбу з ворогами.
На другий день прийшов до мене «Голуб». Коли напередодні він повернувся до Трудовача, його оглянув лікар-хірург «Гаврило» і порадив йому більше ходити: рана не є небезпечною, а активний рух допоможе скоріше вилікуватися.
На збірних пунктах в Дубасах і Трудовачі зібралося вже більше двадцяти повстанців і до них поступово приєднувалися відстаючі. Повстанці відпочивали, загоювали свої рани. Недавній бій біля Шпиколос, який вихопив з наших рядів стільки жертв, не давав мені спокою, зганяв з очей сон. У безсонні ночі я згадував увесь хід битви і шукав у ній свою помилку, хотів знайти відповідь на питання, чи добре ми зробили, що відступили, чи може, треба було боротися з ворогом до останнього набою, і не маючи відповідної техніки, всім нам загинути під гусеницями танків, або бути розстріляними ворогом, заслуживши собі таким чином посмертну славу героїв? Через декілька днів після повернення в Дубаси, я написав звіт про перебіг бою біля Шпиколос і відправив грипса командирові тактичного відтинку «Пліснесько» «Шугаєві» і командирові Львівської військової округи «Вороному». Описав те, що сталося. Спочатку сам хотів їхати до них, щоб звітувати, але, правду кажучи, я не знав, де їх шукати, а тинятися по терені в пошуках штабу не міг, не мав права. Такий мій крок викликав би різні домисли з боку СБ. Тому я сидів і чекав на повідомлення від них. Порадившись з чотовим, ми дійшли спільної думки, що, якщо «Вир» почне продавати людей і місця, де ми квартирували, то він може видати і наші Дубаси та Гологори, де йому відомі криївки. В інших місцевостях наших конспіративних квартир він не знав, тому ми вирішили зимувати малими групами в Трудовачі, Гологірках і Зашкові. Через «Вира» Гологори не входили тепер у наші плани. Я вибрав для себе, як і раніше, присілок Коноплі, «Голуб» – Трудовач, «Лис» – Гологірки, а «Крук» – Зашків, але я бував також і в інших місцях. Крім того, тих стрільців, хто був родом з довколишніх сіл, а попросився на зиму додому, я відпускав на 2-3 тижні. Так, розпорошені по селах, ми надіялись протриматися до весни.
Ставало щораз тепліше, і хоч снігу було ще багато, але близько полудня сонце топило його, а на відкритих місцях так, що утворювалися чорні острівці залитої водою землі. Був кінець лютого або початок березня 1945 р. Разом з чотовим «Круком» і політвиховником «Курганом» ми перебували у Коноплях в одній із хат присілка. Раненько, коли ми ще спали, у нашу кімнату вбігла перелякана господиня Євгенія і тремтячим голосом повідомила, що присілок з усіх боків обступили чекісти, очевидно, буде облава. За сусідньою стодолою, ближче до лісу, ще з ночі стоїть більшовицька застава. Напевно, чекають, коли добре розвидніється. «Збирайтесь швиденько і пробуйте прорватись у ліс», – сказала вона. Така звістка, відразу ж зігнала з нас залишки сну. Ми якнайшвидше зібралися. Поверх німецької маринарки я защепив ремінь з револьвером і дисками до фінки, а зверху ще накинув совєтську шинель. Ми повибігали на подвір’я і втрьох, я перший, за мною «Крук» і «Курган», побігли дальше від хати – про бій в присілку не могло бути й мови. Тільки вискочили із-за крайньої стодоли, коли побачили більшовицьку варту, навколо якої зібралися кільканадцять енкаведистів. Вони грілись біля вогню, їхній кулемет, націлений на присілок, стояв без кулеметника. Часу, щоб щось придумати, у нас не було. «Курган», а «Крук», блискавично повернулися на 180° і побігли назад у присілок, а я, тримаючи в правій руці фінку, пустив у гурму більшовиків довгу чергу, проскочив попри них і, поки ті отямилися, я був вже під самим лісом. Тут тягнувся якийсь рів, напевно, для того, щоб відводити лісові води весною і під час дощів. Заговорив ворожий кулемет «Дегтяр». Я присів у цьому рові. Кулеметні черги не давали мені можливості піднятися і вскочити до лісу, де можна було б заховатися за грубим деревом. Так тихо я пролежав кілька хвилин. Біля себе я знайшов грубу гілляку, настромив на неї свою шапку-вушанку, підняв її вгору і відразу відчув, як вона затанцювала під кулями, а сам, залишивши шинель на місці шапки, повзучи по-пластунськи, подався ровом вверх. Коли віддалився від неї на 50-60 метрів, опинився навпроти хати Карпи, піднявся, вскочив у ліс і заховався за стовбур грубого букового дерева. По дереву, за яким я стояв, посипались кулі з кулемета. Але тут вже не було страшно, я не боявся, що мене тут знайде ворожа куля. Почав підніматися і обережно віддалятися через ліс на вершину гори, пробираючись через густі кущі. Снігу в лісі не було багато, але сліди залишались. Я не мав часу їх замасковувати. І це не давало мені спокою. Нараз я почув, немов би на вершині гори хтось розмовляє. Я подумав, що це мені причулося. На всякий випадок приліг у снігу серед густих молодих дерев. Оглянувшись, я побачив стежку, втоптану мною, але по-пластунськи просувався далі, часто оглядаючись позад себе, чи не йде хтось по моїх слідах. Але, на щастя, облавники не дуже поспішали наражатися на небезпеку. Гірше було те, що на верху хтось розмовляв. Тепер, коли я почув це виразніше, завмер. Вичікував. Розігрітий, спітнілий, перемучений від своїх маневрів, я пролежав у снігу, напевно, більше години. Тепер мене почав пробирати холод, який все дужче і дужче сковував моє тіло і я, щоб більше не мучитись, поневірятись, захотів, щоб вбила мене ворожа куля. Ще не прийшла критична хвилина, думалось мені, щоб самому відібрати собі життя. Нарешті, я почув, що голоси віддаляються, а відтак побачив зовсім недалеко від себе, на відстані біля 30 метрів, облавників, які стежкою, один за одним, гусаком спускаються з горба у Коноплі. Я ще трохи зачекав і почав далі по-пластунськи пробиратися на верх. Іншої дороги в мене просто не було. На горі побачив витоптане на снігу місце від більшовицької застави, а також гніздо від кулемета. Стежки на снігу вели в різні боки, так, що між ними загубилися і мої сліди. Піднімаючись вверх, я подумав тільки про те, щоб не потрапити у ворожі руки, а тепер, коли опинився один серед лісу, розгубився. Не знав, що сталося з «Курганом» і «Круком», але вирішив не повертатися поки що до Дубасів і подався в бік Лонів. Ішов повільно, обережно, готовий кожної хвилини відкрити вогонь із своєї фінки. Десь біля полудня із-за дерева побачив вже присілок села Лоні. Постояв трохи, подивився на хати присілка, але туди не пішов. Якийсь внутрішній голос, якесь передчуття підказувало мені, що між хатами причаїлись для мене небезпека і через засніжені відкриті поля я подався в бік Зашкова. До села прийшов вже вечером. Віднайшовши там «Покотигорошка», розповів йому про те, що трапилось в Дубасах і залишився тут ночувати. Не буду довго розповідати про свій настрій, про те, які думки приходили мені до голови, скажу лише, що у ці важкі хвилини не хотілося жити. Я завидував «Громові», що таким легким способом, завдячуючи ситуації, в якій опинився, позбувся всіх земних клопотів. Залишившись тут ночувати, я, нарешті, зняв своє, повне води промокле взуття, але майже до самого ранку не міг заснути. «Покотигорошок» організував для мене шинель. Хоч надворі вдень не було вже холодно, але ходити розхристаному, в одній маринарці, зі зброєю поміж людьми було незручно, і я цього не хотів.
На другий день увечері разом з «Покотигорошком» я повернувся в Коноплі. Тут довідався, що «Курган» через відкрите поле щасливо перебіг в інший присілок Трудовача (забув його назву), який простягається уздовж гостинця Вільшаниця-Гологори. Там, у якійсь стодолі, заховавшись між снопами, пересидів аж до вечора. Хоч облавники шукали його по всьому присілку, бо бачили, як він туда втікав, але знайти його не змогли, бо «ніхто» його не бачив, тому і не «продав». В цей час в Трудовачі ще не було сексотів. Так він залишився живим. Повернувшись у Дубаси, він мені про це сам розповів.
«Крук» відступав, відстрілюючись, разом з «Курганом», але за щось зашпортався і впав. На нього накинулись енкаведисти і взяли його живим. Що з ним сталося потім, ніхто точно не міг сказати. Бачили тільки, як його повезли в районний центр. Нині вже відомо, що «Крука» не судили; він пішов на співпрацю з органами НКВД і тепер проживає в Олеську під прізвищем Михайло Сахно, таким самим прізвищем, яке має «Вітровий». Якщо буде можливість, ми, разом з «Вітровим» і «Мухою», збираємося відвідати його. Про це ми вже домовилися між собою.
Для мене і для стрільців відділу, що ще залишилися живими, почалися невеселі, незавидні дні. Не дивлячись на те, що люди зустрічали нас, як і раніше доброзичливо, співчували нам, жаліли нас і робили все можливе, щоб якимось чином вивести нас з цього пригніченого стану, в якому ми знаходилися і намагалися підняти нам настрій, але я не находив собі місця, не знаходив спокою, весь час винив себе в тому, що багато наших стрільців загинуло, багатьох поранено, відділ зазнав відчутних втрат і, напевно, вже не зможемо відновити свої сили, свою боєздатність, бо поповнити втрати не буде ким, не буде чим і чи такий обезкровлений відділ зможе відіграти ту роль, яка йому призначалась? Не було жодних ознак, та й ніхто вже не надіявся на те, що, після капітуляції Німеччини, почнеться нова війна між Сходом і Заходом. Я знав, що не тільки в нашому відділі заіснувала така трагічна ситуація. Деякі інші відділи УПА були майже цілковито розбиті, траплялися зрадники, дезертири і я відчув, що вся наша Повстанська Армія також знаходиться у не менш скрутній ситуації. Ми могли і далі розраховувати лише на власні сили і всебічну підтримку місцевого населення. А в останній час НКВД зробило все можливе, щоб серед населення посіяти недовіру до ОУН та УПА. А чи багато зможе зробити УПА, діючи у підпіллі і в такій безнадійній ситуації? На що нам тепер розраховувати, коли тратимо надію в доцільність продовження війни? Партизанським методом ведення війни у мирний час держави не збудуєш. Якщо повстанці залишаться віч-на віч з червоною окупаційною владою, а все говорить про те, що так воно й буде, то чим все закінчиться, для нас було всім ясно. Про це страшно було подумати, від чого волосся ставало дуба на голові.
Скільки я не намагався відігнати від себе подалі всі ці мінорні думки, що переслідували мене і вдень і вночі, куди б не ішов і щоб я не робив, і в безсонні ночі, я не міг їх позбутися, ніяк не міг заспокоїтися.
У моїх чотових «Лиса» і «Голуба» настрій був також поганий. Порадившись між собою, ми вирішили зробити все можливе, щоб у стрільців не виникали якісь сумніви щодо щасливого закінчення нашої визвольної війни, щоб зберегти в них бойовий дух і оптимістичний настрій. Нам було важко зжитися з думкою, що чотовий «Крук» потрапив у руки чекістам, як поширювалися чутки, перейшов служити своїм вчорашнім ворогам. Мені тоді не хотілося вірити в це і тому я переконував себе та інших, що цього не сталося, бо цього не могло бути. Але як було насправді, я точно не знав.
Чотовий «Голуб», хоч ходив ще з пов'язкою, але говорив, що почуває себе добре і може працювати, тому приступив до виконання своїх обов'язків.
Ми радилися, що нам тепер робити, як поступати, щоб якось протриматися до весни, і щоб за всяку ціну зберегти людей в повній бойовій готовності. Ми відмовилися тимчасово від рейдів по місцевості, і пішли у глибоке підпілля – у криївки, за винятком с.Гологір, де «Вир» знав їх місцезнаходження. Я залишився у Трудовачі, вірніше на присілку Коноплі, де мене знали, де я привик до людей. Зі мною був «Голуб».
Ми намагалися якнайменше говорити про бій біля с. Шпиколоси і про нашу поразку, однак неприємний, недобрий і принизливий осадок від недавньої поразки залишався. Мені здавалось що краще було б для мене, коли б я там в лісі загинув, як багато моїх друзів, від ворожої кулі, або так, як сотенний «Грім», не мучила б мене тепер совість. Я переконався, що моральний біль набагато важче переносити ніж фізичний. Минали дні, тижні і ми поступово приходили до себе, заспокоювалися.
Одної пізньої ночі стійковий доповів, що прибув гонець від «Шугая». Я попросив його зайти. До кімнати зайшов стрілець «Зозуля». Він був в охороні курінного, його зв'язковим, довіреною особою. «Зозулю» – Володимира Домбровського зі села Загорець, я добре знав ще до підпілля. Він відбув службу у польській армії і, одним із перших, ще в 1943 році, вступив добровольцем у відділ УНСи, яким я тоді командував. «Зозуля» доповідав, що «Шугай» передав для мене «грипса» і мені, напевно, прийдеться разом з ним поїхати до «старого», тобто до «Шугая», як його часто називали по-дружньому. Я попросив його сісти, а сам почав читати листа, де було написано: «Друже «Лапайдух»! Прошу якнайшвидше прибути у штаб куреня на відправу. «Шугай».
Від «Зозулі» я дізнався, що командир тактичного відтинку «Пліснесько» «Шугай», разом зі своїм штабом, перебував у присілку Під горець – Козах. Цей присілок знаходиться у невеликій долині, недалеко гори Жбир, між Підгірцями і Ясеновом. Він віддалений від гостинця Броди-Золочів приблизно на 300-350 м.
На другий день я передав командування чотовому «Голубу» і, обговоривши з ним і чотовим «Лисом» ситуацію в нашому терені, був вже готовий в дорогу. В цей час розвідка донесла, що три машини з облавцями минули Гологори і подалися в напрямі Зашкова, а траса, що веде до Білого Каменя, Гавареччини і Олеська – безпечна. Ворожих угрупувань там не зауважено.
Взявши з собою зв'язкового з Трудовача, пару добрих коней, запряжених у сани, ми близько півночі вирушили в дорогу.
Їхали спокійно, знаючи, що ворога поблизу немає, та перед гостинцем зупинились. Такі центральні магістралі з пожвавленим рухом транспорту таїли у собі багато непередбаченого, небезпечного. Тому ми, по виробленій звичці, злізли з саней, вийшли на трасу і тільки переконавшись, що ми тут єдині порушники тиші, подали знак їздовому, щоб їхав. Скочили на сани вже на другому боці гостинця і, обминаючи Вільшаницю, помчались через поля в темну ніч у напрямі Підлисся. Щоб обминути районний центр – Олесько, ми були змушені їхати полями, по бездоріжжі. Доїхавши околицями під гору Біла, і недалеко Підгорець, ми відпустили коней і далі пішли пішки.
В повітрі відчувався вже запах весни. Сніг місцями танув, розриваючи нескінченний білий простір чорними острівками голої землі. У присілку Під горець – Підбіла «Зозуля» підійшов до одної з хат і умовним знаком постукав до вікна. Двері обережно відхилились і на питання «Зозулі» відповіли, що в селі спокійно, вдень нікого з чужих не було. Ми домовилися з Володимиром, що кожен з нас навідається тепер до своєї родини, а вечором підемо разом до «Шугая». До мого дому було вже недалеко, якщо йти навпростець. Та все ж я вибрав обхідні стежки через сади, вигін, обминаючи дороги, хоч знав, що «червоних» в селі немає. Остерігався накликати лихо на своїх рідних відкритою появою в селі. Адже тут могли бути завербовані енкаведистським батогом або медівником люди – сексоти. І зовсім невесело було мені на душі від того, що мушу ховатися від стороннього ока в своєму рідному селі. Війна деколи робить і найкращих сусідів ворогами. Підійшовши з боку вигону до своєї хати, я ще деякий час наглядав за нею, сховавшись в саду за оборіг сіна. У вікнах було темно. Переконавшись, що небезпеки немає, я обійшов свою хату довкола і тільки тоді постукав у вікно кімнати, де завжди спала моя мама. Серце сильно калатало, в грудях щеміло від передчуття зустрічі з рідними, яких вже давно не бачив. На мій стук ніхто не відгукнувся. Я постукав вдруге. До вікна підійшла мама. Глянула крізь шибку, але мене не впізнала. Я теж добре її не бачив, бо було ще темно, але душею відчув, що це вона, і тільки коли я сказав: «Свій», мама по голосу мене упізнала. Відчинила вікно і я опинився в хаті. Щільно заслонивши вікно, мама засвітила нафтову лампу і, тільки після того обняла мене, пригорнула до себе і заплакала. Я обняв маму, поцілував її руки, почував себе неначе винуватим перед нею за те, що залишив її, залишив домівку і так рідко навідувався до них. Тепер я зауважив, що в кімнаті немає тата. На моє запитання мама відповіла, що тато на деякий час перебрався до найстаршої моєї сестри Стефанії, яка жила в Загірцях.
Отак, за розмовою, і незчулися, як надворі вже почало світати. Мама нагодувала мене і я ліг спати. Спав довго. Не чув, коли встала сестра Євгенія і коли її чоловік Володимир Кавич пішов на роботу. Він працював, як і раніше, бухгалтером на пивзаводі. Вдома було скрутно з харчами, і мені було прикро, що нічим не можу цьому зарадити. Переговоривши з усіма рідними, я дізнався про всі події, які відбулися за час моєї відсутності в селі. Розмовляючи з мамою і сестрою, я відчув, що вони мене жаліють, нарікали, що рідко буваю вдома, нічого не даю про себе знати, а також про брата Осипа – «Буревія», «Потурнака», а вони живуть у постійній тривозі за наше життя. Вечором, коли село, після цілоденних турбот, поволі затихло і у вікнах хат один за одним згасали вогні, за мною прийшов Домбровський. В ті часи більшість людей ще звечора заслоняли у своїх хатах вікна, щоб посторонні донощики енкаведистів не підглядали і якнайменше знали про те, що діється в селі чи в окремих хатах-оселях.
Домбровський – «Зозуля», привітавшись з усіма домашніми, сказав, що через зв'язок повідомив «Шугая» про наше прибуття і про те, що вечором будемо у нього. Поговоривши ще деякий час, ми зібралися в дорогу. Хоча знали, що в селі і в терені. спокійно, дотримувались конспірації, і, щоб нікому не потрапити на очі, йшли стежками, городами, через фільварок, обминаючи присілок Лісовики. Це був такий страшний час, коли люди, налякані жорстокістю окупантів, могли нехотячи, підсвідоме завдати шкоди повстанцям. Дійшовши до гостинця Броди-Золочів, ми, як звичайно, зупинились, щоб перевірити, чи не чатує тут на нас яка неприємна несподіванка і, коли притаївшись за деревами переконались, що небезпеки немає, перейшли його. Через поля, обминаючи дороги, підійшли до присілку Кози. Не доходячи ще до першої хати, нас несподівано зупинили запитанням: «Хто йде»? Було темно, але «Зозуля» по голосу пізнав стійкового і, коли відповів, що йдуть свої та сказав пароль, нас пропустили. Клички в терені досить часто мінялися, але «Зозуля» мусив їх знати в першу чергу.
Ми зайшли до хати, де нас вже чекав «Шугай». З ним у кімнаті знаходилось ще декілька чоловік. Придивившись до «Шугая», я зауважив, що він змінився, неначе постарів. Сидів задуманий, невеселий, робив враження заклопотаної, навіть пригніченої чимось людини. Привітавшись, ми почали обговорювати внутрішнє і міжнародне становище. Він повторив мені, що війна між німцями і більшовиками добігає до кінця і, напевно, почнеться нова війна, правдоподібно, як нам увесь час твердили і на що ми дуже надіялись, Антанта, західний світ, об'єднавшись відразу після закінчення війни, підуть збройною силою проти Москви, і тоді ми знайдемо своє місце у світі, доб'ємося волі і незалежності для свого народу.
Я доповів «Шугаєві» про стан своєї сотні, настрої стрільців і взагалі про все, що його цікавило. Тоді «Шугай» відпустив «Зозулю» і всіх, хто був у кімнаті, і ми залишилися одні. Тепер він звернувся до мене не як до сотенного, а як до доброго сусіда Романа, якого знав з дитинства, студента Львівського політехнічного інституту і запропонував мені щиру дружню розмову. Хотів порадитися зі мною, що робити, як вийти з цього вкрай несприятливого для наших визвольних змагань становища. Сказав, що є вказівка з гори йти, при можливості у глибоке підпілля і там продовжувати боротьбу. Він вже не надіявся на те, що після капітуляції Німеччини буде продовжуватись війна, про що він говорив перед хвилиною. Тому шанси на наш успіх, на нашу перемогу мінімальні.
Пам’ятаю, що ще осінню 1944 року «Шугай» пропонував мені, разом з відділами УПА, великими силами, кількома куренями пробиватися через Карпати і Чехословаччину на Захід, за кордон. Я тоді відрадив це робити. Мені не хотілося покидати свій рідний Край і йти в еміграцію. В той час ще легше можна було пробитися зі зброєю в руках за кордон. До цього ж у мене ще раніше була нагода вибратися з України за кордон після закінчення старшинської школи «Олені» імені героя Круг Григорія Піпського. З початку 1945 р, коли залишилось все менше надії на щасливе завершення визвольної боротьби, багато відділів УПА, за наказом зверху, пробиралися за кордон, на Захід. Але ті країни, де сягала, дотягувалась пазуриста рука нашого «Батька», кривавого Сталіна, безсоромно віддавали в енкаведе всіх, кого тільки їм вдавалося впіймати, із тих хто пробирався через кордон, втікаючи від «червоного раю» на Захід.
Отже, я залишився в Краю. Уважно вислухавши курінного, я відчув, дивлячись на його змучений, вичікувальний, і одночасно напружений вираз обличчя, що його слова є тільки вступом до більш серйозної розмови. Чомусь відразу я згадав розповідь «Буревія» – чотового сотні «Свободи», колишнього студента Львівського політехнічного інституту, про пропозицію «Шугая» їхати у Львів, щоб дістати там «ліві» документи, потрібні для легалізації декого з повстанців та сітки ОУН.
Тепер, розмовляючи з «Шугаєм» віч-на-віч, я подумав, що, напевно, він запропонує мені щось подібне. У мене відразу виникло питання: «Що ж робити у такій ситуації? Чи погоджуватися, чи відмовитись?» Так воно і сталося. Котельницький сказав, що треба знайти якийсь канал, щоб через нього придбати «ліві» документи. Він зробив натяк на те, що прийдеться, мабуть, масово виходити з підпілля, а без документів, це нездійсниме. Він хотів почути мою думку про те, що можна зробити в такому плані. Сказав, що це необхідно для багатьох людей з проводу. Підкреслив також, що є багато поранених повстанців, яким за всяку ціну треба допомогти легалізуватися. Іншого виходу провід не бачить.
Вислухавши цю незвичну, відверту пропозицію, я сказав тільки, що нічим допомогти не можу, бо жодних зв'язків з відповідними людьми не маю. Це можна було б зробити тільки у Львові, якщо там знайдуться старі знайомі, щоб через них можна було попробувати щось придумати, але зараз здійснити це неможливо, бо не можу так просто, без поважної причини залишити свій відділ УПА і їхати. На те «Шугай» сказав мені, що поки триває зима, поки сотня розпорошена і не бере активної участі в боях, добре було б поїхати мені у Львів і попробувати щастя. Він бере на себе повну відповідальність за моїх людей і за мою сотню в цілому.
 
Наші Друзі: Новини Львова