Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 21 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 58073
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Отже, я уважно придивлявся до всього і думав, що із побаченого тут можна буде використати і в себе. Але коли приглянувся краще, уважніше, то виявилося, що все тут було так, як і всюди. Отже, дуже заздрити не було чому. В таких ненормальних умовах, що б ти не робив, нічого ідеального не зробиш. А в сусіда завжди все виглядає краще, як у себе вдома.
Надійшов чотовий «Довбня», як завжди підтягнутий, начищений, поголений і, привітавшись, вивів мене із задуми. Я відразу пригадав, що мені про нього розповідав Осип і не міг уявити, що ця людина збирається самовільно покинути УПА і пробиватись за кордон. В розмові з ним цієї теми я, звичайно, не торкався. Поговоривши про те, та се, ми розійшлися. Надійшов Осип і ми обидва наблизились до намету «Свободи» та, поговоривши трохи, розпрощалися з ним. Як тільки я розстався з братом, з намету вийшов сотенний, попереджений про мій прихід. Він запросив мене до середини, щоб поговорити, але я бачив, що у нього на пусті балачки немає часу, та й у мене його було не так багато, тому я відмовився від запрошення, посилаючись на те, що відходжу звідси і прийшов лише повідомити його про це. Отже, ми нашвидкуруч обмінялися деякими думками, новинами і розійшлися.
Перед сутінками ми, знявшись з місця, подалися лісовою дорогою на південь. Почав накрапувати дощ, який поступово посилювався, і скоро стало лити, як із відра. Чим далі, тим важче було нам просуватися. В лісі стало темно, хоч око виколи; не тільки дороги, а навіть один одного ми добре не бачили. Щоб не зійти, не збитися зі шляху, один одному клав на плече руку, або постійно підтримував розмову зі своїм сусідом. Так ми повільно просувалися вперед.
Було вже напевно за північ. Несподівано, як зараз пригадую, мене непереборно почало хилити до сну і я засинав прямо на ходу, йдучи навмання вперед. Я не міг собі пояснити, чому це так. Наша сотня вже декілька днів не була в рейдах і я начебто добре виспався і відпочив за цей час, а тут, як на біду, втома прямо косить з ніг. Я не був в силі боротися з сонливістю. Не допомагало і те, що падав дощ і обмивав мені обличчя, я час від часу то засинав, то знову, ідучи, пробуджувався. Настрій був нікудишній. Розуміючи, що стрільцям, напевно, не краще і вони відчувають те саме, що й я, вирішив зупинити відділ серед лісу для відпочинку і порекомендував примоститися в лісі, як і де хто зможе, виставивши спочатку охорону.
Я не міг знайти для себе більш-менш зручного місця в лісовій темряві. Всюди було мокро. Навіть під грубими, голими деревами, з яких вже о листя, не було хоч трохи сухішого місця. Тут і там стояли калюжі. Стелити, як ми це завжди робили, гілляки під себе не було як у цій суцільній темряві. Намацавши руками якийсь кущ поряд себе, я сперся на нього, широко розставивши ноги для утримання рівноваги. Під моїм тягарем куш; трохи подався і я так, напівлежачи з автоматом у руках, задрімав, закривши коміром маринарки лице. Кілька разів втрачав рівновагу і падав на землю, де ноги по кістки встрягали в болоті, піднімався, не усвідомлюючи що роблю, щоб через деякий час знову впасти. Аж врешті примирився з цим, більше не піднімався і заснув поруч з моїм кущем на мокрій траві в болоті, згорнувшись калачиком і спав у такому положенні, поки не пробудився під холоду, вологи і втоми.
Дощ трохи вщух, а відтак зовсім припинився. Почало сіріти. Через стовбури дерев просвічувалось небо. Самопочуття було дуже прикре. Ноги знову ламало, крутило. Дала про себе знати простуда, набута в Карпатах. Щоб якось зігрітися я почав швидко ходити, бігати, займатися руханкою. Стрільці, окрім вартових, відпочивали, примостившись, хто як і де міг. Деякі з них спали просто на мокрій землі, не звертаючи на це уваги. Сон переміг їх. Дивитися на цю картину було неприємно, важко, серце кров'ю обливалося, що нічим не можу зарадити нашій біді у цій ситуації. Але більшість стрільців вже не спала, а деякі, так як і я, рухалися, грілися, як могли. Не було дивним, що холод вночі пробирав до костей, бо був вже початок листопада. Швидко наближалася зима. А що вона нам принесе, знає один Господь Бог. Всі промокли за цю ніч до нитки, промерзли і зголодніли. Знявши чоботи, я вилив з них воду, добре викрутив шкарпетки і знову їх мокрими та холодними натягнув на ноги і взувся.
Як тільки розвиднілося, ми вирушили в дорогу і після полудня прибули у Верхобуж, де на нас вже чекали «Лобода» з гарячим сніданком і «Скиба» з доброю для нас інформацією, що тут спокійно. Це додало нам трохи оптимізму, бо мали надію перебути тут хоч декілька днів, відігрітися, посушитися і відмитися, набратися сил до подальшого поневіряння, до поборювання подальших негараздів. Ми розмістилися в кількох хатах під самим лісом у якомусь присілку Верхобужа. Як тільки ми відігрілися, підкріпилися і висушилися, настрій відразу піднявся. Поряд знаходилося джерело Західного Бугу, звідки ми брали чисту, прозору і смачну воду. Тут нам було добре, затишно серед простих, добрих і гостинних тутешніх людей. В сотні були стрільці з тих сторін, а також і з самого Верхобужа. Розвідка відразу почала свою роботу. Я планував, що наша сотня проведе тут декілька днів, а відтак ми повернемось, якщо буде така можливість, у Гологірські ліси.
Одного дня тут, на Верхобужі, жандармерія «Недобитого» привела дезертира «Каменя» – Миколу Костишина з Лісовиків і доповіла, що він вже сам повертався у сотню і шукав її координати, щоб долучитися до неї. Слідство, проведене над ним, не виявило у його поступках слідів дезертирства, тому жандармерія повертає його у відділ, де він до цього часу перебував.
До цього часу у відділі випадків дезертирства взагалі не було. Мої чотові, особливо «Лис», в чоті якого рахувався «Камінь», настоювали, щоб його судити, бо, якщо будемо прощати безоглядно всі провини, особливо дезертирство, а «Камінь» був відсутній біля десяти днів, то в нас не буде дисципліни.
В принципі, я був згідний з тим, що не може кожен стрілець без дозволу відлучатися. Це цілковито розхитує дисципліну. Тим більше, що на днях я відпустив додому на зиму всіх старших за віком сімейних стрільців. Тому кожен, кому набридло воювати, міг підійти до мене і відпроситися. Я рідко коли відмовляв кому-небудь у відпустці додому на день-два, якщо дім знаходився не дуже далеко. «Камінь» був молодим 22-річним хлопцем, ще не жонатим, а таких поки що на зиму не відпускали, та й ніхто з таких молодих не відпрошувався. Жодних нарікань на поведінку «Каменя» у відділі не було. Він рахувався в рою «Крилатого» і свої обов'язки виконував, як мені говорив ройовий, добросовісно.
Для перевірки і вияснення справи стрільця «Каменя», я створив військовий трибунал із чотового «Голуба», ройового «Крилатого» і стрільця «Вітрового» і передав їм цю справу. Зараз не дуже, добре пригадую подробиці суду, але недавно учасник цього засідання військового трибуналу «Вітровий» відтворив її в деталях.
«Голуб», як голова трибуналу, вів слідство. Вияснилось, що «Камінь» відбився від відділу в лісах – Вовчих Ямах Бузького району, коли ходив у розвідку. Йому не був відомий маршрут сотні, отож, не знав куди йти, де її шукати. Тому вирішив навідатись поки що додому, де пробув більше тижня. В той час його сестра чи родичка, що жила у Верхобужу, де була замужем, прийшла до Лісовиків відвідати батьків і сказала, що у Верхобужі перебуває тепер сотня «Лапайдуха». Отже, «Камінь», довідавшись, де знаходиться його відділ, переодягнувся у свою домашню куртку, взув нові чоботи, бо його партизанське облаштування зносилося, і так переодягнений вирушив у Верхобуж шукати своїх. По дорозі його арештувала польова жандармерія «Недобитого» і ось він стоїть перед судом. Думки суддів розділилися. «Голуб» наполягав на тому, щоб підсудного розстріляти. «Вітровий» – на його звільнення, бо він не бачить великої провини, а «Крилатий» мовчав. Після довгих дебатів перемогла думка «Вітрового» і «Каменю» присудили, щоб пам'ятав про дисципліну, 5 гарячих нижче пояса. Ця кара дійсно легка, бо трибунал рідко коли присуджував такі сміховинні покарання. Там переважно звучало: «Розстріляти». Так «Вітровий» врятував життя «Каменю», який прийняв вирок спокійно, без будь-яких видимих емоцій. Крім того, його позбавлено строком на 6 місяців права на відпустку. Коли мені доповіли про присуд, мені стало жаль «Каменя». Я не бачив у його вчинку великої провини. Знав, що його не засудять до розстрілу, бо, створюючи трибунал, я попередив їх про це, а також подбав, щоб виконання вироку доручили комусь із виконавців не дуже агресивної вдачі.
«Шугай» говорив мені, що курінний «Карий» хворіє. Я не придав тому великого значення, бо він рідко коли відвідував наш відділ. Я навіть не знав, де він перебуває. Як завжди, я писав йому звіти про свою діяльність, але від нього рідко отримував відповіді чи вказівки, що надалі робити. Не дуже часто також приходили до сотні грипси і з Львівської Воєнної округи. Так що сотня була залишена сама на себе і мусила розраховувати лише на свої сили. Так було зі всіма окремими відділами. Інакше в той час бути не могло. Не було можливості з ким-небудь порадитися, що і як робити і кожен із командирів мусив викручуватися як вмів, був змушений самостійно вирішувати часом досить складні справи, а це вимагало дуже багато нервового і фізичного напруження. Коли споглядати на партизанське підпільне життя зі сторони, не беручи в ньому безпосередньої участі, то воно здається привабливим, романтичним, повне різних, часом неймовірних, пригод, геройських вчинків, що вимагають надзвичайної відваги і посвяти загальній справі. В дійсності, там немає нічого схожого на романтику, там чекає тебе лише щоденна важка праця, повна всіляких турбот, негараздів, постійного неспокою серед небезпек, які чатують на тебе з усіх боків, серед злигоднів, нестачі найнеобхідніших речей у щоденному побуті. Треба бути дійсно великим фанатиком, патріотом-націоналістом, щоб добровільно, без всякого примусу переносити всі ці життєві труднощі, причому без нарікань, без застережень, без будь-яких вимог, без винагород. Все це робилося безкорисливо, тільки заради великої ідеї, без чого неможливо було б терпіти такі важкі випробування, стійко зносити велике моральне і фізичне напруження і виявляти при тому належну витримку.
«Скиба» приніс жахливу і неймовірну звістку про те, що наш курінний «Карий», перебуваючи у своєму селі Теребежах разом зі своєю охороною, потрапив живим в руки енкаведистів. «Скиба» не знав, хто був там і кого арештували разом з ним. Мені не хотілося вірити, щоби курінний, хоч би навіть хворий, міг здатися живим в руки нашого запеклого ворога. Тому я втішав себе надією, що все це не відповідає правді. Через деякий час ми довідаємося про все. Але від такої новини залишився гіркий осадок. «Карого» я вже досить давно не бачив, ще від того пам'ятного дня в Пеняцьких лісах біля Жаркова.
Одного дня, десь біля обідньої пори, ми почули кулеметні черги і поодинокі рушничні постріли з боку Жаркова. Відтак все затихло. Через деякий час стрілянина знову відновилася. Вона то посилювалася, то затихала. Але хто стріляв, ми не знали. Розвідка доповіла, що вранці, через Голубицю, проїхала валка вантажних машин з червонопогонниками і подалася в бік Жаркова. Відтак принесли вістку, що вранці енкаведисти проїхали в цьому ж напрямі через Ясенів. Не було сумніву, що це облава на сотню «Свободи», яка вже досить довго сиділа на одному місці. Чекісти, напевно, встигли пронюхати про їхнє місцезнаходження і тепер хочуть заскочити їх зненацька.
Що мені робити? Чим я можу допомогти повстанцям «Свободи»? Коли нас там було багато, тоді було спокійно, а тепер, коли залишилась одна сотня, з нею ворогові легше розправитися. Це можна зробити і з меншими силами. Ось як виглядає наша партизанська тактика, наше роздрібнення, де її слабкі сторони, а де й переваги. Весь час перед моїми очима стояв відділ «Свободи». Мене хвилювало, чи приготовлений він до несподіваного нападу, чи готовий до зустрічі з таким підступним ворогом. Думав, що так, бо «Свобода» це колишній офіцер червоної армії, який має великий військовий досвід і добру практику у веденні партизанської війни. У відділі «Свободи» було багато моїх друзів, а також брат Осип.
В першу чергу я звелів вислати розвідку в бік Жаркова, а в сотні оголосив, бойову готовність. Ми вийшли з хат і зайняли в лісі колову оборону. Приймати бій в селі не хотіли, бо могло потерпіти населення, чого ми не мали права допустити. Іти на допомогу всією сотнею не було сенсу, бо на перехід туди треба було згаяти майже цілий день, тому я відкинув цю думку. Стрілянина різної сили то затухала, то відновлялася, то з більшими, то з меншими інтервалами.
Отже, ми опинилися в густому лісі, недалеко села і тільки прислухались до відлуння пострілів, усвідомлюючи, що ми не в силі вплинути на хід подій в даному випадку. Хоч як не намагався відкинути ці тривожні думки, але мені це не вдавалося. Ось там, недалеко звідси, можливо гинуть наші друзі, а ми навіть не знаємо, як там ідуть справи. А може там десь лежить вже мертвий або ранений мій брат «Буревій» чи сусід «Залізняк» – Зенко Собко, чи хтось інший. Як про це все довідатись? Треба було чекати, поки все не закінчиться і тільки, тоді ми зможемо дізнатися про перебіг подій. Чи це не іронія долі, ось так пасивно сидіти і чекати, усвідомлюючи своє безсилля, свою немічність, не маючи можливості прийти на допомогу тим, яким вона була потрібна.
Знову треба було готуватися в дорогу, в новий рейд, міняти своє місце перебування, а куди йти? Це риторичне питання стояло постійним невіддільним атрибутом нашої повстанської дійсності. Для нас всі дороги були відкриті. Іди куди хочеш, тільки обминай несподівані зустрічі з ворогом. А як це здійснити? Як і де довідатись про дійсне місцезнаходження ворожих сил та про їх наміри? Ось такі та інші питання постійно нас переслідували. Ніколи не можна було наперед, хоча б на певний час, визначити те чи інше питання. Всі наші дії були спрямовані на збереження своїх повстанських сил, і кому це вдавалося краще, той отримував більше визнання у нашого командування, але, з другого боку, народ любив і поважав тих, хто більше ризикував, частіше нищив ворога, не обминав зустрічей з ними, незважаючи на те, що через ці зустрічі гинуло багато молодих людей, їх геройську смерть оспівували потім в піснях, але для УПА це були непоправні втрати, яких ніким і нічим не можна було поповнити. Отже, хто може придумати спосіб, як нищити ворога без втрат, особливо, тоді, коли він довкола нас, якого можна чекати з будь-якого боку і в будь-яку хвилину дня і ночі. Ця війна велася не на життя, а на смерть між нами, горсткою слабо озброєних автохтонів і полчищами рафінованих та знахабнілих, підступних, добре озброєних зайд-колонізаторів, що, як та саранча, вічно голодна на чужі території, лізла на наші землі, використовуючи в боротьбі з нами всі методи, в тому числі і методи несприйнятні для цивілізованого світу, тобто шантаж, підкуп, залякування, мордування без суду і слідства, різного роду насильства, вербування різними методами місцевих мешканців у сексоти тощо. Всього розмаїття диявольської, азіатської винахідливості, переважно невиправданої жорстокості, не перелічити.
Увечері ми знову вирушили в дорогу в напрямі наших насиджених місць у Гологірські ліси. Місцем нашого збору в разі непередбачених пригод назначається всім нам відомий присілок Трудовача – Дубаси. Знову переді мною ті самі проблеми. Як зберегти людей до вирішального моменту? Як поступати, щоб не попасти у ворожу засідку? А в темряві осінніх хмарних ночей нічого не видно. В такій дорозі, в таких умовах нашого пересування, всього не передбачиш. За кожним кущем, деревом чи чим-небудь може причаїтися ворог.
Попереднє забезпечення йде обережно, перевіряючи місцевість так, як ми привикли це робити. Так, у нічній темряві, обминаючи Ковтів, ми прийшли над ранком у відомий нам Малий Тростянець, де розмістилися у його присілку, край села, під самим лісом.
Цього разу тут нас не чекали, не сподівалися, тому не були готові до прийому. Людей розмістили в кількох господарствах, по хатах і по стодолах. Я наказав всім відпочивати напівроздягнутими.
Випадково я підслухав досить різку суперечку станичного з одним господарем, який не погоджувався на пропозицію, щоб в нього переночували повстанці. Не буду говорити, яке враження викликало в мене все почуте. Такий діалог мені приходилося чути вже вдруге. Перший раз, коли я йшов з групою претендентів на курсантів у старшинську школу УПА. Це було у якомусь прикарпатському селі, де один із найбагатших господарів села запротестував проти нашої ночівлі у нього, але тоді це питання вирішилось без скандалу в нашу користь. Я це сприйняв не так боляче, бо господар мотивував свою відмову тим, що за ним стежить гестапо і він боїться зв'язуватися з повстанцями, щоб не потерпіла його сім'я і господарка. А тут, в цьому випадку, я не розумів, у чому справа. В розмову я не втручався, бо взагалі, був шокований почутим. Пізніше станичний мені пояснив, що це один із куркулів в селі, що взагалі нічим не допомагає підпіллю, живе окремо своїм життям. Крім того, були вже випадки, коли під маркою УПА приходили переодягнуті на повстанців енкаведисти. Їх селяни приймали, як належало приймати повстанців, а відтак за це терпіли. Тому люди вже бояться провокацій. Важко розпізнати, хто заходить в хату. Бували випадки, коли приходили озброєні люди по підпільному зв'язку, – знали тереновий пароль, – начебто повстанці, а пізніше виявилось, що це була провокація з боку енкаведистів, і не треба дуже дивуватися недовірі людей, бо вони потерпають за свої сім'ї, за своє майно. Коли звертаєшся до кого-небудь за допомогою для повстанців, то люди, начебто, не відмовляються, але при тому хочуть, щоб ніхто, навіть найближчі сусіди, про це не знали.
Які б там мотиви не були в господаря, але сам факт його відмови прийняти нас залишав у мене гірке почуття і давав свіжий матеріал для роздумів. Це зіпсувало мені і так не вельми оптимістичний настрій. Більшовики своїми методами боротьби ламали моральну стійкість наших людей. Пізньої ночі, не роздягаючись, ми полягали спати, тільки дехто скинув взуття, яке зовсім промокло, а тепер парило ноги. Я мріяв про теплу воду, щоб хоч сполоснути ноги, але була ніч і не хотілося тривожити господарів, щоб нагріли воду. А взагалі я не раз мріяв про те, щоб, якщо не викупатися, то хоча б можна було помитися з милом в гарячій воді. Забезпеченням займалася чота «Лиса» – Андрія Жеребуха. Не дивлячись на втому, я довго не міг заснути. Мене не покидали тривожні думки, одна гірша іншої.
Мені здавалося, що я тільки заснув, як на дворі пролунали постріли, майже одночасно почувся стукіт у двері і я почув: «Тривога! Надходять босяки, енкаведисти! Облава! Бігом виходіть!» Ми відразу прокинулися. Сонливість, як рукою зняло. Мені здавалося, що зовсім не спав. Надворі сіріло. В сутінках, які панували в кімнаті, ми всі, хто спав зі мною, зірвалися на ноги і почали нашвидкуруч збиратися. Пригадую, як тоді важко було мені встромити ноги з вологими шкарпетками в чоботи. Здавалося мені, що минула вічність, поки я взувався. Нарешті ми повискакували з хати. Саме слово облава, коли ти не чекаєш її, викликає блискавичну реакцію, змішані почуття відповідальності за свої дії, за сотню, за її людей. Треба знати, де знаходяться вороги, скільки їх, з якого боку і взагалі, звідки їх чекати. Одночасно думаєш, що не маєш права приймати бій, хіба в крайній потребі, коли немає іншого виходу, і тут же мимохідь проносяться думки, куди і як відступати, як діяти, щоб якнайменше втрат було в наших рядах.
Отже, сумнівів не було. Нас тут, на краю села, заскочила облава. До мене підбіг «Лис», чота якого була у забезпеченні, і сказав, що з боку села на заставу наскочили облавники. На нашу теренову кличку не знали відповіді, тому зав'язалася перестрілка. Він відразу оголосив тривогу. Застава поки що стримує облавників, але, правдоподібно, вони заходять нас з двох боків, тому, щоб уникнути бою в селі, мусимо відступати в ліс. Появився «Голуб» і «Крук». Я наказав «Голубові» негайно з чотою покинути село і відступити в ліс, зайняти там у вигідному місці оборону і зачекати, поки не відступлять всі інші. Чота «Крука», минувши чоту «Голуба», має йти глибше в ліс і там, зайнявши оборонні позиції, чекати дальших вказівок. Ще з ночі, коли ми поселялися, я трохи розглянув місцевість, але не настільки, щоб орієнтуватися в ній.
До лісу було рукою подати. Чота «Голуба» негайно, як ми домовилися, відступила з присілка і зайняла оборонні позиції край невеликої поляни в лісі. Надворі вже розвиднілося і було добре видно, як стрільці вибігають з хат і відступають в сторону лісу. Все робилося швидко, без зайвого галасу. Ще напередодні, коли вже всі розмістилися на ніч по хатах, ми з чотовими домовилися, куди відступати на випадок небезпеки. Але ніхто з нас не міг тоді в нічній темноті, як слід, перевірити довколишній ліс. Тому ми вирішили зробити це вдень. Тепер, не орієнтуючись добре в терені, я разом з почотом відступив у ліс.
Тут я зауважив ройових «Мартина» і «Муху» з чоти «Голуба». Їхні хлопці, сховавшись за грубі дерева, вдивлялись у бік села. З того боку від села вже пробігла чота «Крука» і за нею, відстрілюючись, відступала чота «Лиса». За чотою «Лиса» появилась розстріляна облавників, яка, не дуже поспішаючи, йшла в наш бік і почала заглиблюватись в ліс. Відстань між нами і більшовиками була невелика, приблизно 30-40 метрів.
Рої «Мартина» і «Мухи» залягли на краю поляни і, пропустивши чоту «Лиса», відкрили вогонь по ворожій розстрільній. Зі мною поряд був кулеметник «Рябий» – Ярослав Андрухів, родом з села Соколівки, а поруч нього «Вітровий». «Рябий» випустив кілька коротких серій і, стежачи з-поза дерева, приглядався, куди стріляти, але ворожої розстрільної вже не було видно, бо черга з його «дехтяра» примусила ворогів залягти. Стрілянина на деякий час стихла. Я звелів «Мусі» і «Мартинові» відступати, обминаючи поляну, за основними силами в глибину лісу.
На поляну вискочив стрілець «Орел», пробіг не більше 10-15 метрів, як ворожа куля влучила в нього. «Орел» обернувся і я побачив його усміхнене обличчя. Наші очі, зустрілись і він з останніх сил ще крикнув: «Друже командир, вмираю за Україну, дайте знати до дому, де я знайшов смерть». Він впав і, вже лежачи, крикнув: «Більшовики мене живим не візьмуть!» І в цю хвилину підняв пістолет і вистрілив собі в рот. Я не міг повірити в те, що побачив. На поляну до «Орла» підбіг мій зв'язковий «Дуб» з великим наплечником за спиною, нахилився над ним, щоб йому допомогти, але вже було пізно. «Дуб» закрив йому очі і тільки піднявся на ноги, як ворожа куля влучила і його. Повільно падаючи, він крикнув: «Я вмираю, прощавайте! Передайте в мою Тернопільщину, де мене шукати!» Я звелів двом стрільцям, що знаходилися поруч, винести раненого «Дуба» з відкритої поляни, але вони вже не встигли. Ніхто з нас не зауважив, коли «Дуб» відбезпечив гранату. Пролунав вибух і мого зв'язкового не стало. На відкритій поляні лежало вже двоє вбитих стрільців. Мені приходилося багато чути і читати про героїзм, про подвиги наших месників та борців наших національно-визвольних змагань, але тепер я вперше сам побачив, як по-геройськи вміють вмирати наші борці за волю. Ця смерть двох наших стрільців моєї сотні потрясла мене до глибини душі. Тепер на моїх очах гинули наші національні герої. Я не міг собі навіть уявити, що такий, здавалося б, посередній серед партизанських бійців «Орел» по-геройськи, для того, щоб не потрапити живим в руки ворога, не вагаючись, на очах в усіх відібрав собі життя. Цю картину мені важко описати, але в моїй пам'яті вона залишиться до смерті. Згадав робі нашу розмову з «Орлом» в Жарківських лісах, коли я пропонував йому йти на зиму додому, а він відмовився, Я тоді сумнівався в щирості його слів, тепер переконався, як дуже я тоді помилявся. Прости мене Господи за це.
Ніколи раніше я не розмовляв ні з «Орлом», ні з «Дубом» на політичні теми і тільки тепер їх вчинки розкрили мені їхню душу. Мені стало прикро, що раніше недооцінював наших героїв і почав мучити себе усвідомленням власної вини, бо якби ми не пішли в Тростянець, то, можливо, не було б нині жертв. За цей час рої «Мухи» і «Мартина», відступаючи вглиб лісу, відбивали наступну атаку більшовиків, які, вигукуючи: «Вперед! Ур-р-а-а-а!», одночасно ховалися за дерева. На другому боці поляни зібралося багато стрільців, вони займали оборонні позиції.
«Мартинові» я звелів відводити свій рій дальше, минаючи поляну, а «Мусі» відступати за ним, щоб долучитися до основних сил. Я також пішов у тому напрямі. Раптом на поляні появився, прямуючи в бік наших основних сил, які знаходилися за поляною, скорочуючи собі дорогу, стрілець «Камінь» – Микола Костишин з присілка Підгорець – Лісовиків, але добігши до середини поляни, впав, скошений ворожою кулею, не встигнувши навіть крикнути. Це вже третій стрілець віддав життя тут, на цій невеличкій лісовій поляні біля с. Малий Тростянець, недалеко Золочева. Виглядало на те, що це була робота якогось більшовицького снайпера, який вибирав собі жертву тут, у лісі. На цьому, на жаль, не закінчилось. У цьому бою загинув ще один із наших стрільців «Бурак», помічник чотового «Лиса».
Щоб уникнути дальших жертв на поляні, я сказав, щоб «Голуб» зі своєю чотою, яка дотепер стримувала наступ більшовиків, відступали тільки через ліс. В одного із наших стрільців, які відступали останніми, зачепившись за гілляку, злетіла з голови шапка, коли він перебігав від дерева до дерева. Свою згубу він зауважив вже тоді, коли пробіг 10-15 метрів, відразу зупинився, про щось подумав і вернувся за нею. Піднявши шапку, натягнув її на голову і, вже не поспішаючи, пішов за всіма. Я прослідкував за ним, боявся, щоб з ним не сталося так, як з Тарасом Бульбою Гоголя, який загубив люльку, повернувся, щоб її шукати і потрапив у руки ворогів-поляків. Але з нашим стрільцем, на щастя, такого не сталося. Цим стрільцем, як тепер виявилося, був «Вітровий». Енкаведисти дальше в ліс не заходили і припинили переслідувати нас.
Відступаючий «Вітровий» крикнув: «Хлопці, не залишаймо наших друзів на полі бою. Заберімо їх з собою!» Однак я не дозволив їм цього зробити зараз, щоб не наражати без потреби на небезпеку людей, збільшувати число жертв: мертвим вже не допоможемо. Перенесенням і захороненням тіл займемося вже після бою, в спокійній обстановці. «Крилатого» повідомили про смерть брата. Йому з очей покотилися сльози. Він відвернувся від нас, щоб не показати свого жалю і, перехрестившись, сказав: «Всіх нас таке чекає, другого виходу немає». Важко було дивитися на таку сцену. Але в той час ми добре знали, на що йшли, що нас може чекати на тій дорозі, яку ми собі вибрали. Ще звечора, як звичайно, всім було оголошено, що у випадку якоїсь непередбаченої ситуації наш збірний пункт буде на Дубасах, присілку Трудовача. В лісі на горі зібрався мій відділ. Багатьох бракувало, але я мав надію, що ті, які відбилися, прибудуть на Дубаси. Запитавши стрільців, хто з них бажає йти наперед у розвідку, а бажаючих на такі ризиковані кроки завжди було багато, я побачив, що на цей раз ніхто не відгукнувся. Мені було прикро бачити це. До цього часу майже на всі бойові завдання я висилав добровольців і так було мені спокійніше. Вже думав, що мені самому прийдеться назначати, кому йти, але тут виступив стрілець «Вітровий» і зголосився іти в розвідку. Не дивлячись на те, що він замикав наш відступ і, напевно, втомився, був готовий знову виконати нове бойове завдання. За «Вітровим», який, як помічник політвиховника, повинен подавати приклад іншим, оголосилося ще декілька чоловік. Всіх добровольців забрав «Скиба» і пішов з ними у напрямі с. Зашкова. Ще за дня ми вирушили через ліс слідом за розвідкою. Дорогою до нас приєднувалися відстаючі.
Ми ще не відійшли й кілометра від тої, лихої пам'яті поляни, як з боку села знову почули кулеметні черги. Як пізніше виявилося, в хатах, також під лісом, недалеко нас стояла боївка СБ і коли до них підійшли збитою гурмою більшовики, боївкарі були вже напоготові до зустрічі з ними; обстріляли їх з кулемета і відступили в ліс. Як мені оповідали пізніше, в село наїхало багато енкаведистів-облавників. Скільки їх загинуло, ніхто точно не знав, але селяни нарахували 12 підвод, які вивозили вбитих і ранених.
У цю пам'ятну ніч, в Малому Тростянці, у верхній його частині, себто у протилежному від нас кінці села, квартирувала сотня «Малинового». Між нами не було тоді зв'язку, тому вона не відгукнулася на ранішню стрілянину. Я не дивувався тому, бо що ж міг тоді зробити «Малиновий», не знаючи обстановки? Ця теперішня наша стратегія ведення партизанської боротьби мала багато недоліків.
Отже, тут знову дались відчути наші реформи, наш розподіл на менш чисельні відділи. За цілий день у мене знову назбиралося багато матеріалу для роздумів.
Аналізуючи події дня, нашу несподівану і непередбачену сутичку з ворогом, я прийшов до висновку, що нам, в першу чергу, треба посилити активність нашої розвідки, хоч кожен з партизанів, як ми тоді називали повстанців, повинен у будь-яку хвилину бути готовим до раптових змін обстановки, до нападу ворога з будь-якого боку, незалежно від того, чи це день, чи ніч, та незважаючи на те, де знаходимося. Але краще наперед знати нам місцезнаходження ворога, шляхи його пересування. В цьому випадку ініціатива залишатиметься у наших руках.
В даному випадку нас врятувала наша застава, що стояла з боку села і, вчасно зауваживши ворога, який не міг відгукнутися на пароль, зорієнтувалися, хто підходить, негайно відкрила вогонь, чим заалярмувала весь відділ. Незважаючи на деяке запізнення, ми встигли ще більш організовано, хоч і з болючими для нас втратами, відступити. А могло бути гірше. Якщо б облавники підійшли з іншого боку, де не було застави, наприклад, зі сторони лісу, де ми виставили лиш стійки, тоді все могло закінчитися ще більшою трагедією для нас, для цілого нашого відділу.
Нині, коли згадую ці події, заплющивши очі, бачу тих ще зовсім юних наших повстанців, які перебігають від дерева до дерева. Бачу їх напружені, схвильовані обличчя і неначе чую голоси ройових і стрільців, які своїми гучними командами додають стрільцям, а також і самим собі, відваги, рішучості. Зустрічаючись нині з учасниками Тростянецької сутички, чи то з ройовим «Мухою», чи зі стрільцем «Вітровим», важко цих людей похилого віку уявити собі юнаками, які тоді так відважно і енергійно діяли.
Роздумуючи вже після бою в Малому Тростянці над своїми помилками, я детально прослідкував в думці за ходом наших дій. Перші хвилини сутички викликали деяке замішання серед стрільців, причиною чого був, в першу чергу, несподіваний напад енкаведистів, брак своєчасної чіткої і добре обдуманої команди. Тому хлопці відступали в ліс не зовсім організовано. Цим повинен був зайнятися, в першу чергу, чотовий, який стояв на забезпеченні у повній бойовій готовності і зробити все можливе, щоб відвернути несподіваний напад ворога, – а його в ці часи можна було чекати в кожну хвилину із будь-якого боку. Але, опинившись в такій ситуації вперше, всі вони дещо розгубилися. А поки я взувся у свої мокрі чоботи і вибіг на двір, було вже втрачено кілька дорогоцінних хвилин.
Пригадую, коли вже в лісі я намагався зібрати разом увесь відділ, виявилось, що всіх на місці немає. Не хочу сказати, що була велика плутанина, або якесь разюче безладдя, але чіткого порядку не було, бо чоти, рої перемішались між собою і я тоді не сумнівався, що винуватцем цього є я сам, хоч не уявляв собі, що міг тоді зробити, як зарадити тому, що вже трапилося. Ми прибули в село дуже перевтомлені після півночі, а вдосвіта вже зустрічали несподіваних «гостей». З кожним днем в наших селах, лісах і на дорогах з'являлось щораз більше енкаведистів і, відповідно, збільшувалось число їхніх інформаторів-сексотів. Вони наступали на нас з усіх боків, як тільки довідувалися, де знаходимося. Енкаведисти, збільшуючи і зміцнюючи свої сили, знятими з фронтів резервами, щораз сильніше натискали на наші ряди, які майже не поповнювалися, а, навпаки, танули, рідшали. Резервні сили не було нам звідки брати.
Засмучені покинули ми Малий Тростянець, залишивши рій «Крилатого» з чоти «Голуба» для організації похорону вбитих і, щоб віддати їм належну шану, а також, щоб дати можливість попрощатись з братом «Орлом». Три брати з Хватова «Орел», «Крилатий» і «Горинь» віддали вже одного з-поміж себе на вівтар свободи, не знаючи ще тоді, що всі вони загинуть у різний час на полі бою смертю героїв.
За розвідкою «Скиби» наша сотня пішла у напрямі Зашкова, знаючи про те, що всі стрільці, які відбилися від відділу, за інструкцією, повинні підійти на Дубаси і я був певний, що вони туди підійдуть. У Тростянці ми залишили свою кухню на колесах. Не змогли в час такого замішання забрати її. «Крилатий», відходячи з села, повинен був прихопити її з собою.
На збірному пункті в лісі виявилося, що серед нас є декілька поранених, а троє з них не можуть іти без допомоги. Всім відразу були зроблені нашим санітаром «Вільхою» перев'язки. Для цих трьох стрільців треба було негайно дістати якийсь транспорт і відправити у безпечне місце. Поблизу пропливав струмок. Поки ми думали, чим перевести наших ранених, здалека почувся цокіт досить великої кількості кінських копит. Ми насторожилися і причаїлися. Думали, ідуть енкаведисти-кіннотники, але скоро побачили коней, які без охорони прийшли до водопою. Довго не думаючи, хлопці скочили вниз до потічка і привели трьох коней. На них посадили поранених і, вже всі разом, покинули ці місця.
Дорогу ми знали, бо вже не один раз проходили нею. Перейшовши обережно автостраду Тернопіль-Золочів і залізницю, минувши село Вороняки, ми опинились на одному з присілків с.Єновичі. Тут було спокійно і ми, знявши з себе тільки верхню одежу, сильно втомлені всім пережитим і довгим маршем, вирішили відпочити. Розмістилися, як звичайно, роями по сусідніх хатах. Сільська розвідка місцевої сітки ОУН запропонувала нам свою допомогу. Негайно налагодили зв’язок з сусідніми селами. Особливу увагу звернули на села Ремезівці, Шпиколоси, Зашків, через які пролягав наш дальший шлях. Тут ми пробули три доби і, коли розвідка донесла, що в с.Поляна появився великий загін червонопогонників, ми, щоб знову не зустрітися з ними, вирушили в дорогу. За цей час лікар «Гаврило», проходячи тим тереном, оглянув наших поранених і приписав їм лікування. На щастя, серйозних поранень не було, тому наш санітар «Вільха» сам добре справився з їх подальшим лікуванням.
На Дубасах нетерпеливо очікували нашого приходу стрільці, що відбилися від нашого відділу під час перестрілки в Малому Тростянці. Тут ми вже почували себе як вдома. Повернувся також рій «Крилатого». Загиблих стрільців вони похоронили в лісі, віддали їм честь і вшанували пам'ять хвилиною мовчання, а коли все було зроблене, на могилі поставили березовий хрест і тричі віддали салют, після чого відійшли слідом за нами. Зв'язкового «Дуба» енкаведисти прийняли за командира, бо, роздягнувши його, пошматували, понівечили його тіло, викололи очі, відрізали ніс і вуха, так, що його вже не можна було пізнати. Вилізло диявольське нутро червоного звіра із людської оболонки. Крім того, вони знищили нашу кухню так, що не було вже що брати з собою. Всіх чотирьох вбитих поховали в одній братській могилі. На грудях кожного з них залишили, написане на полотні, псевдо вбитого.
На Дубаси, невідомо з яких причин, не повернулися три стрільці. Я втратив надію на їх повернення. Не хотів піднімати великого шуму з приводу того, але, на всякий випадок, повідомив про це польову жандармерію «Недобитого» і місцеву Службу Безпеки. Спочатку в мене зародилася думка послати своїх стрільців по слідах пропавших, але передумав і більше не робив жодних пошуків. Один із пропавших був родом з с. Лешнева біля Бродів. Це була сімейна людина. Недавно він відпрошувався у відпустку, але я, маючи на увазі непевний час, не відпустив його. Отож, використавши нагоду, він пішов, очевидно, у самовільну відпустку до своєї сім'ї. Тепер, перед моїми очима він стояв з виглядом прохача і мені стало його жаль.
На Дубасах, ми влаштувалися на своїх старих місцях, у хатах, до яких звикли. Відновили розвідку по всіх довколишніх селах. Реорганізували відділ. У кожній чоті скоротили рої з чотирьох до трьох роїв, бо людей стало набагато менше, а поповнення майже не було.
Ройовий «Покотигорошок» – Євген Петрик, як я йому свого часу обіцяв, пішов у розвідку. Я дав йому можливість вибрати собі село і він зупинився на с.Зашків, де проживала його родичка. Перед тим, як піти до Зашкова, він відпросився на кілька днів додому, до Золочева, щоб переодягнутися і відвідати родину. Я дав йому три дні відпустки, але він повернувся швидше, вже через два дні, пояснивши, що в місті йому тісно, там нема що робити. Поговоривши з рідними, він, у новому одязі і майже не ношених хромових чоботах, виглядав тепер дійсно на «франта». Як говорив мені пізніше «Скиба», «Покотигорошок» мав великий успіх у зашківських дівчат. Він там добре влаштувався, налагодив зв'язок і розвідку з сусідніми селами і Кущами Самооборони, щоденно доповідав про ситуацію через зв'язкових, які приносили від нього грипси. По інших селах розвідники змінювалися досить часто, а «Покотигорошок» перебував постійно в Зашкові, неначе вдома. Його роботою ми були задоволені не тільки у відділі, а й в селі, де він зжився з людьми, як місцевий хлопець. Тут він брав участь у всіх місцевих заходах: гарно співав, добре танцював і брав участь у сільському хорі. Враховуючи його позитивну роботу в селі, я дозволив йому постійно перебувати у Зашкові, в якості розвідника.
Зима непомітно увійшла в свої права. Був грудень 1944 року, а ми, на жаль, зовсім не були до неї готові. На цю тему я часто говорив з чотовими і почотом, але, крім розмов, нічого конкретного не робилося, згори не було жодних вказівок, як практично готуватися до зими, якщо не враховувати загальних фраз, які до нічого не зобов'язували. Я часто про це думав, але практично також нічого не робив. Начальством рекомендувалося розбити відділи по роях чи чотах, замаскувати їх так, щоб перебути зиму, а весною знову братися за своє. Це все звучало гарно, коли сидиш за «круглим столом», або десь на галявині в лісі. А як це зробити практично? Де знайти село чи присілок, в якому немає сексотів, де знайти такого господаря, щоб ризикував усім заради нас? Якщо навіть зробити криївку, то і тоді повністю залежатимеш від тих людей, які будуть нам допомагати, нас обслуговувати, хоч в цей час люди ще приймали нас добре, допомагали; з тим проблем не було, але все частіше траплялися випадки, коли під маркою повстанців діяли енкаведисти, підступно підриваючи у людей довір'я до УПА.
Якось підійшов до мене «Лобода» і сказав, що районовий провідник ОУН по інтендантській службі «Мирон» пропонує забрати продуктові склади в с. Вишнівчик, де більшовики створили районну контору «Заготзерно», і там тепер знаходиться багато продуктів, зерна, рогатої худоби тощо. «Мирон» – Іван Семків пропонує, не відкладаючи, забрати все, що там лежить, бо більшовики можуть кожного дня звідтіля все вивезти. Ми повинні все це забрати і законсервувати на наших складах. Само собою розуміється, що я не міг відмовитися від цієї пропозиції, бо знав, що нам треба щось їсти. Адже ж це наш український хліб, вирощений на нашій землі мозолистими руками нашого народу і я погодився на цю операцію. Доручив «Лободі» разом зі «Скибою» зайнятися цією справою і тоді все, що треба буде і що залежатиме від мене, я зроблю. На другий чи третій день після цієї розмови я виділив чоту «Лиса», бо більше людей для цієї операції не треба було, за ніч усі склади «Заготзерно» в селі Вишнівчик були вичищені і перевезені у безпечне місце. Рогату худобу перегнали тоді в околицю села Лагодів. Все пройшло так, як було заплановано. Охорона складів здалася без жодного вистрілу. Районова інтендантська служба сітки ОУН повинна була, вже без нашої допомоги, все це переробити і замагазинувати. Таких акцій по заготівлі харчів ми проводили багато у всіх районах, де тільки нас про це просили. Наш відділ сам, без сітки ОУН, ніколи цим не займався.
Забігаючи вперед, скажу, що у моїй кримінальній справі, між іншим, записано: «Банда «Лапайдуха» в с.Вишнивчак Поморянского района ограбила склад с хлебом в декабре 1944 г.» Я, звичайно, не був згідний з таким формулюванням, бо ми не були бандою і не грабували, а відбирали своє, народне, загарбане окупантами добро. Крім Вишнівчика, в моїй кримінальній справі не згадується про інші склади, які ми конфіскували.
Якось, зібравши свій почот, я поставив на обговорення, тільки одне питання: «Яку тактику нам прийняти, щоб щасливо, з найменшими втратами перезимували?» Виступили чотові, бунчужний, інтендантська служба і розвідка. Різних думок було багато. Всі добре розуміли, що питання не просте, складне, відповідальне, тому треба вирішити його виважено, без поспіху, але так, щоб ми мали можливість набратися нових сил для воєнних дій весною.
Ще літом я не раз думав збудувати десь в малодоступній частині лісового масиву щось на зразок Карпатської колиби і там перезимувати, Але я розумів також, що Львівщина – це не Карпатські безлюдні простори, де багато лісів, різних ущелин та взагалі малодоступних місць, тому тут все це втілити в життя не так просто. Більшість аргументів була проти такого задуму, тому все це відкладалося. А тепер, коли наступила зима, йшов грудень місяць, більше вже зволікати не можна було, треба було щось робити.
Більшість присутніх підтримувала думку, яку рекомендував нам Провід. Розбити відділ на малі групи-рої, законспірувати їх і чекати весни. Для такого задуму треба було по довколишніх селах побудувати такі криївки, щоб в кожну із них помістився щонайменше цілий рій. Кожен чотовий буде контролювати свою чоту і постійно підтримувати тісний зв’язок з почотом сотні. Треба розробити чіткий законспірований зв’язок між усіма окремими бойовими одиницями. Такий взаємний зв’язок повинен бути гарантом нашого успіху. Отже, цю складну і відповідальну проблему будемо вирішувати безпосередньо з проводом місцевої сітки ОУН. Не відкладаючи, я доручив «Скибі» обговорити ці питання з місцевою сіткою ОУН, де, в яких місцях можна буде збудувати для себе відповідні безпечні криївки. Крім основного питання, яке ми вже вирішили, я запропонував побудувати десь серед лісу якийсь бункер або щось на зразок колиби, де можна було б розмістити одну-дві чоти, або й всю сотню. Ця пропозиція також була прийнята, бо одна другій не заважала. Я ще літом облюбував таке місце для колиби в досить глибокій лощині, порослій густим молодняком, серед лісового масиву, між селами Лоні, Новосілки і Трудовач, біля двох кілометрів від Дубасів.
Отже, поки «Скиба» займався своєю роботою, ми знайшли серед стрільців спеціалістів-будівельників і, не відкладаючи, збудували у згаданій лощині дві колиби. В одній з них планувалося розмістити дві чоти, а в другій чоту і почот сотні. Склад сотні поступово і непомітно зменшувався і кожна чота нараховувала на той час не більше 30 чоловік, а то й менше.
Колиби накрили, як і в Карпатах, гіллям. На верх насипали товстий шар землі, щоб не протікала стеля, долівку застелили також грубим шаром дрібних смерекових гілляк і сухого листя, а зверху – солому. Колиби можна було вважати готовими. Не хочу сказати, що їх вигляд був дуже привабливий, але в них можна було укритися від негоди.
Мені дуже хотілося перевірити наші новозбудовані приміщення, як нам там житиметься зимою і, не дочекавшись закінчення будівництва другої колиби, сотня зайняла свої приготовлені тут місця. Зайшли ми до середини тоді, коли ще не було снігу, тому слідів за собою не залишали. Виникли проблеми з харчуванням. Будувати тут, в лісі кухню на стільки чоловік було ризиковане, бо дим з неї завжди нас зрадить, а жити тільки на сухому пайку, без гарячої страви було б зовсім нестерпно. Однак декілька ночей, поки не було снігу, ми там переспали. В цей час тут, в лісі, було визначено місце для кожного повстанця на випадок небезпеки, коли на нас несподівано нападе ворог. Декілька разів ми навіть робили репетиції надзвичайної бойової готовності. Все проходило спокійно. За лічені хвилини всі повстанці займали свої бойові позиції і добре знали визначений кожному з них сектор обстрілу.
З кожною годиною, з кожним днем перебування в колибі, з холодними ночами, моє захоплення таким житлом зменшувалося; мене знову почали мучити ревматичні болі вже не тільки в ногах, але й в усьому тілі. Я зрозумів, що в таких умовах, не рахуючи себе, ніхто з повстанців довго не витримає. Хоч як не дивно, жодних нарікань з їх боку я не чув, а своїх – не висловлював. Думав, як зробити наше теперішнє життя хоч наближеним до нормального людського існування.
Одного грудневого дня випав сніг і ми побачили, що в колибах сидіти не можливо. Наших слідів замаскувати не вдасться. Крім того, сидіти довго тут, без зв'язку зі світом, де холод пробирав до костей, немає сенсу. Але, на щастя, безвихідних ситуацій майже не буває. Оскільки експеримент з колибами не вдався, ми були змушені відмовитися від них, але вирішили залишити їх як пам'ятку для історії наших національно-визвольних змагань.
Порадившись зі „Скибою» і чотовими, ми вирішили, що чоти розійдуться по навколишніх селах, де повинні разом з місцевою сіткою ОУН подбати про свою безпеку на зимовий час; побудувати для себе відповідні криївки тощо. І так, чота «Голуба» йде в село Трудовач з присілками, «Лиса» – у Гологори з його присілками, а «Крука» – в Зашків, де «Покотигорошок» обіцяв зробити все для забезпечення чоти. Місцеві люди, як говорив «Покотигорошок», самі запрошують повстанців до себе. Отже, найважливіша проблема теоретично начебто була вирішена. Я планував час від часу відвідувати їх і перевіряти.
Коли чоти розійшлися, я відразу відчув біля себе пустку і мені стало дуже одиноко. Хоч я щоденно підтримував з усіма зв'язок, відчуття самотності не покидало мене. Отже, я подумав, що не завадить час від часу збирати сотню, щоб не засиджувалася в криївках і не облінилася, а якщо нам буде щось загрожувати, тоді знову розійдемося і замаскуємося. Разом зі своїм почотом я опинився в присілку Трудовача – Коноплях. Не думав для себе будувати криївку. До цього заходу в мене не лежала душа, не міг собі уявити, як буду ховатися від ворогів у криївці, під землею. В критичний момент я хотів бачити ворога в лице. Почот підтримав мене в цьому питанні.
Чутка про те, що наш курінний «Карий» арештований разом зі своєю боївкою енкаведистами в своїй хаті в Теребежах біля Олеська, підтвердилася. Приніс її «Скиба». Подробиць він не знав, але чув, що десь в околиці Львова «Карий» втік з поїзда, коли його везли етапом на Схід. Однак не вірилося, що такій людині, як «Карий», могло так просто вдатися втекти з тюрми, з рук енкаведистів. Та ще з поїзда. Таких людей добре пильнують, щоб на слідствах якнайбільше витягнути від них інформації. Потім, в залежності від того, як веде себе на слідствах арештований, присуджують йому або кару смерті або 25 років каторги чи інші терміни ув'язнення або, за дароване їм і їхнім сім'ям життя, використовують для своїх цілей. Ось тоді такі люди можуть наробити багато шкоди, лиха для нашої справи. Тепер «Карого» затримала наша СБ і розслідує його справу. Я не дуже хотів вірити в ці чутки, але, як і більшість підпільників, був переконаний, що так просто і легко вийти, тим більше втекти з чіпких більшовицьких рук, неможливо. Було над чим задуматися. «Скиба» обіцяв при нагоді, по можливості, більш конкретно розвідати про нашого курінного.
Якось зранку прибіг до мене «Скиба» і повідомив, що до Трудовача наїхало багато енкаведистів. Ми відразу покинули присілок Коноплі і подалися на гору, вкриту лісом. Зі мною в цей час у Трудовачі була чота «Голуба». На горі вже зібралося багато людей з села. Тут ми довідалися, що енкаведисти за списками забирають людей, щоб разом з сім'ями вивезти їх у Сибір. Спочатку їх везуть на станцію Красне, а відтак, коли наберуть таку кількість людей, щоб заповнити ешелон, відправляють далі за призначенням. Серед зібраних людей на горі був станичний села Трудовач, а також повітовий провідник сітки ОУН. Золочівщини «Ворона» – Петро Сорока, якого я знав ще з Золочівської гімназії.
Я запропонував втрутитися у справу вивозу людей і не допустити до завершення акції, бо тоді ще можна було це зробити без великих труднощів, але станичний і повітовий провідник мене не підтримали. Сільські люди також запротестували проти моєї пропозиції, мотивуючи тим, що енкаведисти можуть помститися і спалити село. А те, що задумали, тобто вивезти людей в Сибір, вони рано чи пізно зроблять, несучи з собою ще більшу біду.
Мені не залишалося нічого іншого, як погодитися з бажанням цих людей, але було прикро, що наша роль у національно-визвольній війні зводиться до пасивного споглядання із-за дерев, як більшовики вивозять наших людей, які допомагали і підтримували нас. У цей день енкаведисти людей, кого вдалося зловити по списку, вивезли у Сибір, без нашого спротиву.
Як вже згадувалося, я часто відпускав стрільців на день-два додому, якщо вони мене про це просили і їх домівки були недалеко. Одного разу відпросився додому стрілець «Хмара» з с.Задвір'я, яке знаходилося недалеко Трудовача. Я дав йому три дні відпустки. Він обіцяв вернутися в призначений час. Але минуло три дні, потім тиждень, а відтак ще два тижні, а «Хмари» не було. Я вже збирався послати за ним, як повернувся «Хмара», пояснивши своє запізнення хворобою. Я, можливо, не звернув би на це особливої уваги, подивився б на порушення крізь пальці, але майже одночасно прийшов до мене через зв'язкового грипе – повідомлення від місцевого проводу ОУН про те, що стрілець «Хмара», перебуваючи у своєму селі, розконспірував місцезнаходження, розташування свого відділу УПА, вказав на всі місця перебування рою, чот та сотні «Лапайдуха», а також місця, де побудовані криївки в довколишніх селах. Мені радили вияснити, в чому тут справа, бо все це досить підозріле і не допускати більше подібних випадків. «Хмарою» зацікавилося СБ. Читати такого грипса було вкрай неприємно. Я ніколи не допускав думки, що хтось з моїх стрільців може нас зрадити. Але я знав також і про те, що вже не раз окупаційна влада, через газети, листівки, радіо зверталася до повстанців, щоб вони зголошувалися до органів НКВД з покаянням. Тоді їм буде все прощено. Але що мала прощати окупаційна влада? Хоч до цього часу в нас не було випадку, щоб хтось вчинив таке, тобто сам пішов до ворога каятися, але стрільці пошепки говорили між собою про такі агітаційні звернення червоної гідри, та ніхто, як мені здавалось, серйозно цього не сприймав, У мене зародилася думка, що «Хмара» міг піддатися на спокусу і тепер, вже як новоспечений сексот, повернувся у відділ, щоб виконувати свою каїнову роботу. Зміст грипса підсилював усі ці підозри.
Хоч як мені було прикро, але я змушений був дати наказ про арешт «Хмари», а бунчужному «Спекулянтові» приготувати наказ на створення військового трибуналу, головою якого назначили чотового «Голуба», членами – ройового «Мартина» і стрільця «Вітрового». Вони негайно приступили до виконання покладених на них обов'язків. Подробиці цього суду тепер відновив у моїй пам'яті член тодішнього військового трибуналу «Вітровий». Отже, як він згадує, без великого, зусилля з боку суддів, «Хмара» признався, що в селі завербував його у сексоти односельчанин, за що йому обіцяли «золоті ворота», тобто гроші, добру роботу, навчання. Він повірив у ці обіцянки, а тепер кається і більше ніколи на подібне не погодиться. Зі сльозами на просив ще раз повірити, дати йому шанс, доручити якесь важливе, небезпечне діло, яке зобов'язується або виконати, або загинути, а загинути як зрадник він не хоче, Але ніхто із суддів його «крокодилячим сльозам» не повірив. Назвав він також прізвище людини, що його завербувала, про що ми негайно передали Службі Безпеки.
Військовий трибунал засудив «Хмару» за зраду на кару смерті. Наказ про рішення суду над «Хмарою» перед сотнею зачитав голова військового трибуналу, чотовий «Голуб», вишикувавши сотню буквою «П». Вирок виконано без зволікань. «Хмару» похоронили без священика, без відома рідних, хреста на могилі не поставили, само місце зрівняли з землею, щоб ніхто не знав, де похований, щоб пропав слід за ним, зрадником, назавжди.
На маленькому хуторі, який налічує 3 чи 4 обійстя і лежить між Трудовачем, Гологірками і Гологорами, жив селянин, добрий швець (прізвища його не пригадую). Проходячи біля його хати ми завжди чули гавкіт кількох собак. Він безвідмовно латав стрільцям взуття, шив нове, якщо мав шкіру. Я не був особисто з ним знайомий, але з розповідей «Лободи» та інших людей знав про нього як про чесного, порядного, працьовитого чоловіка. Коли треба було, він приходив зі своїми інструментами в розташування відділу і лагодив стрільцям взуття.
19 грудня 1944 р. в Трудовачі у колишній читальні «Просвіта» організували вечір з нагоди св. Миколая. Думаю, що в цей час Трудовач переживав апогей своєї партизанської слави, в ньому концентрувалась тоді робота всіх структур національно-визвольних змагань цього терену, Золочівщини. Трудовач нагадував Карпатські гірські села, які жили своїм життям, не знаючи влади окупантів.
На свято Миколая запросили і нас, повстанців. Я довго не міг рішитися, чи йти на цей вечір. Врешті пішов сам і дозволив іти туди всім стрільцям чоти «Голуба», яка була розташована в селі, звичайно, крім тих, хто стояв на варті. Вартові мали змінюватись через кожну годину, щоб дати можливість всім побувати на святі. Вечір пройшов на славу і запам'ятався мені на довго, і не тільки через те, що св. Миколай приніс мені два подарунки. Стрільці і командири також отримали подарунки. Не забули нікого з присутніх. Дівчата організували і печене, і варене. Як зараз пам'ятаю, хтось із місцевих хлопців звернувся до мене з питанням, чи будемо щось пити? Під словом «щось» я зрозумів сивуху, чи самогон, тому відповів, що пити можемо тільки чай чи каву, що там у них є, а про алкогольні напитки не може бути й мови. На цьому і зупинилися. На вечорі хлопців було набагато більше, ніж дівчат. Така диспропорція в цей неспокійний час була рідкістю.
Цього ж дня я зустрів біля церкви свого курінного «Карого» у супроводі заступника окружного провідника СБ «Блакитного» і двох боївкарів СБ з автоматами. У «Блакитного», крім револьвера, я зброї не бачив, відразу згадав про те, що про нього чув. Привітавшись з ними усіма, я не дав відчути, що мені щось відомо про «Карого», бо до цього часу не був впевнений, що ці чутки, які ходили про нього, правдиві. Відразу після привітання «Карий» попросив закурити, хоч повинен був знати, що я не курю. Але я відразу вислав свого стрільця, який знаходився в цей час біля мене, щоб дістав тютюну. Поки ми чекали куриво, намагалися якось підтримувати розмову, яка не клеїлась. «Блакитний» відкликав мене в бік і кількома словами підтвердив усі чутки, що кружляли навколо «Карого». Розповів про те, що він чомусь сидів зі своєю охороною в своїй хаті в Теребежах, недалеко Олеська. Там енкаведисти їх арештували. Сам факт арешту був підозрілий, бо ні «Карий», ані ніхто з його охорони не боронився, не відстрілювався. Відтак якимось невідомим шляхом він потрапляє на етап, а не на військовий трибунал, і десь під Львовом йому вдається втекти. А повірити в те, що хтось, особливо людина такого рангу, може втекти з більшовицьких кігтів, важко. Тому тепер справою «Карого» займається, поки що, СБ окружного масштабу. У розвідуванні цієї справи бере участь і обласне СБ. Слідство ще не закінчене, але факти говорять проти «Карого». Долю підсудного буде вирішувати вище начальство на основі матеріалів, які збирає СБ. Після того «Карого» я більше не бачив. І про його долю не знаю, не чув, хоч про неї легко можна здогадатись. Було над чим задуматися.
Часті переходи, пов'язані з труднощами, непогодою і взагалі з усякими негараздами, приводили до того, що деякі хворіли і в цих ненормальних підпільних умовах нелегко було їх лікувати. У час постійних рейдів, особливо зимою, хворі стрільці були тягарем для відділу. Тому часто приходилось хворих та поранених залишати в терені, де ними опікувалась місцева сітка ОУН, а часом, якщо цього вимагали обставини, їх розміщали в різні місцеві підпільні шпиталі. Всі хворі і поранені нашого відділу знаходилися під моїм наглядом. Стрільці з поблизьких сіл відпрошувались на лікування до своїх домівок. В таких випадках я завжди відпускав хворих на час лікування.
Одного грудневого дня 1944р. до мене звернувся ройовий «Муха» – Михайло Невпораний, який вже декілька днів був хворий, мав високу температуру, з проханням відпустити його додому на лікування. Я, звичайно, відпустив не тільки його, але і ще одного хворого з його села. Через десять днів вони повинні були повернутися, або, якщо виникне потреба, я продовжу їм відпустку ще на деякий час. Минуло десять днів, а «Муха» не повертався. Як мене повідомили, облавники знайшли його у власній хаті і арештували. «Муха» пройшов через енкаведистську м'ясорубку і був засуджений на 10 років позбавлення волі за бандитизм і зраду батьківщини. Його вивезли на схід будувати «світле майбутнє». Тепер він повернувся, живе у Львові на вул. Стрийській. Бере активну участь у діяльності Братства УПА і Спілки політв'язнів.
Хоч був грудень, але сніг, який випадав часто, скоро танув і не раз треба було місити болото, щоб пройти польовими дорогами і стежками. Боївка стрибків із села Стінка, про яку я вже згадував і яка брала активну участь майже у кожній облаві енкаведистів на повстанців, далі, при кожній нагоді, грабувала людей з довколишніх сіл. Наша сотня кілька разів влаштовувала засідку на дорозі, що вела від Вільшаниці попри гору і ліс до Стінки. На засідку, ніколи не відправлялося більше чоти. Ми хотіли їх трохи налякати, щоб утамувалися і перестали переслідувати мешканців сусідніх сіл, щоправда, стрибки у своєму селі мешканців-українців не рухали, а якщо таке і було, то я про це не чув. На жаль, засідка нам до цього часу позитивних результатів не приносила. Але одного разу до мене дійшла чутка, що стрибки із Стінки вночі, а це було вже в кінці грудня, напали на оселю нашого шевця із хутора, про якого я вже згадував. Його пограбували, забрали два мішки шкіри, а самого вбили. Як говорили свідки, на нього напали два грабіжники із Стінки. Нині «Вітровий» твердить, що стрибки вбили не самого шевця-господаря, а його сина, також шевця.
Тут вже нам, нарешті, терпець урвався. Дивитися, як у нас під самим носом вже не тільки грабують, але й вбивають наших людей, більше не було сили.
До мене звернувся повітовий провідник сітки ОУН Золочівщини «Ворона» – Петро Сорока і дав зрозуміти, що ми повинні сповна відплатити стрибкам. Треба відплатити вже, не відкладаючи, і чим швидше, тим краще. Всі стрільці, довідавшись про вбивство шевця, до краю обурені, також загорілися бажанням негайно покарати стрибків за їх злочин, що став останньою краплиною в переповнену чашу нашого терпцю. Ми також дізналися, що бандитам, які поверталися з награбованим добром додому, дорогу перегородила спеціальна боївка особливого призначення під командуванням «Кия», яка, випадково, перебуваючи в цьому терені, у Гологірках, наткнулася на них. Коли грабіжники не відповіли на тереновий пароль і почали втікати, боївкарі обстріляли їх і ті, рятуючи своє життя, покинули награбоване і зуміли, під покровом ночі, скритися.
Про цей випадок описує в своїх спогадах у 15-му томі літопису УПА, виданого за кордоном, командир цієї спецбоївки «УПА-Схід» Кость Гіммельрайх - «Шелест»-«Кий». В цей час я чув про цю спецбоївку, але, на жаль, так склалося, що з Костем Гіммельрайхом не зустрівся і не познайомився. Я знав, що він робив деякі заходи, щоб зі мною зустрітися, але я тоді був змушений терміново покинути на деякий час цю місцевість. Про це розповім незабаром.
Нашій розвідці я доручив добре вивчити розташування хат у Стінці і всі підходи до села. До самої акції на село, а саме на стрибків з цього села, ми готувалися довший час, але все якось з різних причин її відкладали. Отже, тепер, за детально розробленим планом, домовилися зі станичним Гологірок, щоб він виділив відповідну кількість зв'язкових, які вкажуть нам оселі найбільш активних і небезпечних стрибків. Ці хати були визначені місцевою сіткою ОУН. Сам станичний Гологірок так загорівся цією акцією на стрибків, що, озброївшись рушницею, пішов з нами і був у мене за зв'язкового.
Якщо мене не зраджує пам'ять, то заплановану акцію на стрибків ми провели в ніч з 31 грудня 1944 року на 1 січня 1945 р. Добре пам'ятаю, що в цю ніч був приморозок і дув легкий вітерець, який, одначе, я добре відчував, коли опинився на горбі з південного боку Стінки. Трьома групами одночасно з різних боків ми мали ввійти у село. До кожної окремої хати повинні були підійти стрільці і арештувати стрибків, відтак планували покарати їх, в залежності від того, хто на що заслужив. У визначений час ми увійшли в село, як запланували. Але раптом недалеко від нас почулася стрілянина. Якийсь стрибок, зауваживши наших повстанців, підняв своїми вистрілами односельців. Отже, наш план був зірваний. Всіх подробиць цієї акції сьогодні не пам'ятаю, але знаю, що ми були змушені застосувати другий запланований запасний варіант, несприятливий для села. Відповідно до того у моїй карній справі зафіксовано: «В декабре 1944 г. банда сотни «Лапайдуха» напала на село Стенку Краснянского района, где разгромила истребительный батальйон. Убито 4 человека, сожжено 8 домов. В огне сгорела девушка».
«Не хочу коментувати того, що записано в моїй карній справі, але можу сказати, що не все те, що там записано, відповідає дійсності. Слідчі органи намагалися вирвати від мене якнайбільше фактів, а я, навпаки, намагався показати якнайменше і з відповідним насвітленням і коментарем. Але з чистою совістю нині можу заявити, що у карній справі я йшов сам, нікого не потягнув за собою. Про це докладніше буде згодом.
Коли я побачив, що все йде не так, як хотілося, – горять хати, стрілянина не вщухає, подумав, що продовжувати далі цю екзекуцію не можна, бо розбурхане по всьому селу пожарище вийшло з-під контролю і загрожувало життю та оселям невинних селян. Ніч перетворилася на день, а стрибки вже отримали дещо з того, на що заслужили і, можливо, винесуть з цієї гарячої ночі певні висновки, тому ракетницею я дав умовний сигнал до відступу.
Як було домовлено, після закінчення операції, всі мали зібратися в с. Гологірках. Відступали ми малими групами. Коли ми відійшли десь біля 100 - 120 м. від села в бік Гологірок, опинившись серед поля, нам було добре видно палаюче село. Час від часу я оглядався і бачив лише одне полум'я. Прикро було дивитися на цю картину.
З боку села роздавалися часті постріли, на які ніхто з нас не звертав уваги. Спостерігаючи за палаючим селом, я раптом відчув сильний удар по голові і підсвідомо присів, але відразу зрозумів свою помилку. Мені стало соромно за себе і подумав, що подаю недобрий приклад своїм стрільцям. Пригадую, як кров вдарила мені до голови. Я відразу підвівся і вже слідкував, щоб більше таке зі мною не повторялося. Я був певний, що мого замішання ніхто із стрільців не зауважив, але ще й нині, згадуючи про цей випадок, я червонію, мені стає соромно за нього. Від цього удару залишилась у мене пам'ятка, пробита кулею шапка.
До Гологірок, після операції на Стінку, я прибув одним з останніх. Не дуже поспішав. На душі було важко, відчував незадоволення, бо не вийшло так, як планували. Час від часу я оглядався на село, що палало, як здавалося, єдиним полум'ям. Я тоді не знав точно скільки хат охоплено вогнем. Мене мучила думка, як цю акцію сприймуть місцеві люди, а також провід місцевої сітки ОУН. Я добре знав, що всі хотіли покарати стрибків, а тут на їх очах горить, неначе ціле село, арештованих стрибків немає, а горять тільки їхні хати. Коли я підходив до Гологірок, побачив дуже багато людей, які зібралися край села і щось вигукували. Ми підійшли з відділом ближче і тільки тоді зорієнтувалися, що це селяни вітають наших стрільців, які першими зайшли в село, з перемогою. Людей зібралось багато і нам здавалося, що, окрім гологірчан, тут вітають нас люди з інших сіл. Радості селян не було меж. Всі вітали нас, як народних месників. Станичний, який повернувся зі мною зі Стінки, десь пропав, але скоро з'явився і повідомив мене, що люди пішли за духовим оркестром, який буде нас зустрічати і вітати з перемогою, бо вважають, що це одночасно і їх перемога. Мені стало прикро від цих слів. Але, признаюся, було приємно бачити такий прояв радості. Це було чудовою винагородою за нашу роботу. Люди не знали, як нас вітати. Я заборонив станичному приводити оркестр, про існування якого дотепер не знав. Отже, щоб заспокоїти людей, я непомітно відійшов зі станичним в сторону і попросив зробити все, що в його силах, щоб люди розійшлися по хатах. Такі відкриті демонстрації, тим більше вночі, непотрібні.
Про те, як приймали нас люди в Гологірках, згадує у своїх спогадах Кость Гіммельрайх – «Кий» (колишній офіцер червоної армії, який після війни опинився в Австралії) у цьому ж 15-му томі літопису УПА. Він зі своєю боївкою знаходився тоді в Гологірках і все це відбувалося на його очах. Пам'ятаю, що до мене в Гологірках хтось підійшов і сказав, що командир спецбоївки, яка складалася переважно із східняків, «Кий» хоче зі мною познайомитися і поговорити, але я відмовився від цієї зустрічі, в той час, коли горіла Стінка, віддалена на 2 км від Гологірок, від чого ніч була така ясна, як день, не було часу на такі переговори. Тому я через зв'язкового передав «Кию», що зараз покидаю гостинні Гологірки і раджу йому також це зробити, а зустрінемось іншим разом, при більш сприятливих для цього умовах. Однак, як мені пізніше стало відомо, він не послухав моєї поради і залишився в селі, що було з його боку вкрай необдуманим, бо, за правилами ведення партизанської війни, він зі своєю спецбоївкою повинен був негайно відступати з цього небезпечного терену.
Тоді я довідався, що цей спецвідділ із стрільців-східняків шукає зв'язок з головнокомандуючим УПА «Чупринкою». Це наводило на деякі роздуми, тим більше, що відділом вже зайнялася СБ. Мені розповіли, що у цій спецбоївці було кілька інструкторів-викладачів із старшинської школи УПА «Олені». Це дивувало, бо я ніяк не міг пояснити собі, чому інструктори-східняки покинули старшинську школу УПА. Тому жалів, що не зустрівся з ними, тим більше, що вони пам'ятали «Лапайдуха» зі школи, як одного з курсантів. Згодом я довідався, що після зрадницького нападу на старшинську школу УПА «Олені» другого набору, де загинув командир школи «Поль», вони вступили у спецвідділ «Кия», який мав відійти на Східну Україну. У цьому ж 15-му томі Літопису УПА є ще одна згадка про нашу зустріч з «Києм». Це я також добре пригадую. Коли наша сотня переходила через заболочену місцевість від Скваряви до Трудовача, то в полі ми зустріли якусь боївку, яка йшла в протилежному напрямі, тобто в бік Скваряви. Але ми тоді з командиром цієї боївки не тільки не познайомилися, але навіть не бачили один одного, бо була темна ніч, повстанці були перевтомлені, заболочені і нам було не до знайомств. Вже далеко за північ, над ранком, маскуючи за собою сліди, сотня пішла через ліси на захід, а коли вже почало світати, ми зупинилися в лісі, недалеко Лагодова. Тут переднювали, і тільки коли смеркалось, зайшли в один із присілків Лагодова під самим лісом, де планували перебути кілька днів.
На другий чи третій день мені доповіли, що на присілок прибула якась наша боївка і зайняла лиш одну, недалеко від нас, крайню хату.
І, можливо, не звернув би на це уваги, але мені сказали наші вартові, що це не звичайна боївка, так вона, принаймні, виглядає. Я хотів піти подивитися на неї і дізнатись, що це за люди, але, як мені сказали, всі там ще сплять, відпочивають, звичайно, крім вартового.
Після обіду до мене зголосився командир цієї спецбоївки. Як мені доповіли, він хоче познайомитись зі мною. До кімнати зайшло троє, Я очам своїм не повірив. Переді мною стояв «Коник», сотенний другої сртні старшинської школи УПА «Олені» ім. героя Крут Григорія Піпського. Спочатку від радості я розгубився, не знав, що робити, як себе вести, хоч мені хотілося щиро стиснути його в обіймах і розцілувати. Однак, скоро я опам'ятався. «Коник», здається, мене не пізнав, але тут не було нічого дивного, бо в школі, таких як я, було багато і він не міг усіх запам'ятати. З ним в кімнату зайшов «Козак», також випускник старшинської школи УПА «Олені», колишній студент Львівської Політехніки. Третього я не знав. «Коник» сказав: «Друже сотенний, ми йдемо на Захід, на Закерзоння, і, довідавшись, що поруч стоїть бойова сотня УПА, вирішили познайомитися, нанести, так би мовити, «візит ввічливості». Але я, не стримуючись більше, перервав розмову «Коника» і сказав, що я його і «Козака» знаю ще з Карпатської гори Магура. Тут же з ініціативи «Коника» ми обнялись і розцілувались. «Коник», між іншим, сказав, що йому дуже приємно зустрічати в терені випускників старшинської школи УПА «Олені», особливо, коли хтось із них займає командне становище. Він сказав, що веде групу кадрових старшин УПА із 13-ти чоловік на Закерзоння, де на них чекають, їхня група має два кулемети «Дегтяр», так що в разі несподіванки, вони готові допомогти нам своєю зброєю і впевнений, що нас не підведуть.
«Коник» зі своїми людьми перебував з нами в Лагодові три дні. За той час ми достатньо наговорились і назгадувались. Між ними було кілька старшин з першого випуску «Оленів», а інші – з другого. Від нього я довідався про те, що приблизно 12 жовтня 1944 р. загинув командир старшинської школи УПА «Олені» «Поль»: їх зрадив один з інструкторів школи «Кацо», по національності осетинець, який в школі викладав зброєзнавство. Він привів енкаведистів на місце розташування табору старшинської школи в районі села Липа на Болехівщині.
Я зробив усе, що було в моїх силах, щоб «Коник» і старшини почували себе тут добре. Наближались Різдв'яні свята і я попросив їх відсвяткувати разом з нами, тим більше, що тут, як мене повідомили, до Свят ретельно готувались. Але «Коник» відмовився від запрошення, мотивуючи тим, що вже надто довгий час у нас засидівся, а їх там, на Закерзонні, чекають. Ми попрощались щиро і дружньо. Його група, якщо мене не підводить пам'ять, в переддень Святвечора, себто 5 січня 1945 р., подалась в дорогу. Мені тоді здавалось, що не було б великим гріхом, якщо б старшини відсвяткували хоч би Святий вечір з нами. Але обов'язок переміг і вони по зв'язку відійшли на Захід. Як я вже згадував, із Золочівщини весною 1944р. пішли на вишкіл в Карпати чотири кандидати на курсантів старшинської школи УПА. Всі вони в різні часи повернулися у свої терени у розпорядження Львівської воєнної округи. Із них «Потурнак», він же «Буревій», мій брат, з яким я часто зустрічався, став чотовим спеціального призначення в курені «Шугая». «Сокола» – Богдана Фещура із Загорець, спрямували на роботу в Службу Безпеки. За весь час я зустрічав його тільки два рази. Він мріяв, як і більшість молодих повстанців, продовжувати своє навчання вже у своїй незалежній державі. Але чомусь його вкінці мучили передчуття, що не переживе визвольної боротьби, напевно загине, бо в руках ворога живим бути не хоче. І, на жаль, йому дійсно не довелось дожити до наших днів. Потрапивши у ворожу засідку недалеко с. Брахівки і Баймаків, коли його поранило, відстрілювався до останнього патрона і останнім відібрав собі життя. Його вже мертвого, познущавшись над його тілом, пошматованого завезли в районний центр – Олесько, де зганяли людей для спізнання вбитих «бандеровцев». Це сталося в лютому 1945 р. Його тіло лежало біля районного центру три дні. Похороном Фещура зайнявся його односельчанин Микола Стельмах батько дружини Григорія Котельницького-«Шугая» Стефанії. Так, у віці 20-ти років, загинув вірний син українського народу, великий, полум'яний патріот і націоналіст Богдан Фешур.
«Вітровий» – Семен Максимович, син директора школи з села Гавареччина, повернувшись з Карпат у рідні сторони, очолив спецбоївку, яка діяла на терені Золочівщини. Якось так склалось, що мені не довелося з ним зустрітись у той час. Про нього мені багато розповідали. Він, як невловимий повстанець, у мундирі офіцера червоної армії, так, як і вся його чота, багато рейдував у терені, наводячи жах серед енкаведистів і місцевих сексотів. Загинув у нерівній боротьбі з ворогом. Стоячи за парканом, він стріляв у ворога, даючи приклад хоробрості своїм стрільцям. Над його мертвим тілом по варварськи познущались наші «визволителі». Довго, ходила слава серед місцевого населення про легендарного командира УПА «Вітрового». Вічна йому слава! Історія про нього і таких як він ніколи не забуде.
Вже літом 1944 р. до мене приїхав Мирон Турчиняк з с. Білий Камінь. Він хотів дещо довідатись про свого стрийка (батькового брата) Григорія Турчиняка (він змінив своє прізвище на Миколу Мендюка), 1922р. народження, який був у сотні УПА «Малинового», в чоті «Степового», у рою «Сірка». Я йому не міг допомогти, бо Турчиняка тоді не знав, хоч з сотенним «Малиновим» був добре знайомий. Отже, Мирон Турчиняк нагадав мені, що чотовий «Вітровий» – це Семен Максимович з с. Гавареччина, син місцевого директора школи.
Перед Різдвом Христовим підійшов до мене стрілець «Зуб» і попросив відпустити на свята додому в сусіднє село Печенія, де живе його дружина з малою дитиною. «Зубові» було тоді біля 30-ти років. До нього в мене ніколи не було жодних претензій, зауважень, а це питання він погодив зі своїм ройовим і чотовим, тому я його відпустив, але з умовою, що на другий день Різдва він повернеться. Крім того, щоб йому було безпечніше в дорозі, я подбав, щоб ройовий дав йому для і компанії якогось стрільця. В призначений час він повернувся дуже задоволений відвідинами родини і передав мені гостинця від дружини. Я під подарунка не відмовився і, правду кажучи, був приємно здивований і зворушений такою увагою. Напевно, мало хто в світі підмовляється від подарунка, яким він би не був, скромним чи багатим, коли знає, що він іде від щирого серця. Так у світі є і, напевно, завжди буде. Крім іншого «Зуб» повідомив, що в їх село наїхало багато енкаведистів і говорять, що готується велика облава їв бандерівців-партизанів.
У селі Лагодові, як мені повідомив чотовий «Голуб», жіноча сітка ОУН готовилась до Святої вечері з традиційною кутею, на яку мали бути запрошені повстанці-партизани, наша сотня. Я бачив, що «Голубові» дуже хочеться, щоб таке свято відбулося і намовляв мене, щоб і я пішов з ним на вечерю. Я погодився, але з умовою: підуть всі, або ніхто. Ми добре обдумували, як налагодити наше забезпечення і вирішили, що чоти по черзі, щогодини будуть мінятися на варті, щоб усі могли побувати на святі. Жінки запропонували нам відвідати церкву. Вони домовилися з священиком і він відправить для нас Богослужіння. Але я на це не міг погодитися. Це міг бути підступ, або планований на нас несподіваний ворожий напад. Вся організація Свята велась через «Голуба», який сказав по-секрету, що випадково зустрів тут свою колишню симпатію «Соню», яка нині в жіночій сітці ОУН займає високий пост. Вона власне в честь зустрічі запропонувала таку імпрезу. Святкування відбулось одночасно у двох місцях, в школі і на плебанії у священика, куди я мав запрошення особисто від пароха, але подякував йому за запрошення, сам пішов в школу до своїх стрільців. На другий день нам запропонували знову зібратись і продовжувати святкування вже на Різдво, щоб не пропадало печене і варене, але я не погодився. Пішов туди тільки "Голуб».
На третій день свят в селі появились енкаведисти. Підтвердилась інформація «Зуба». Ми відразу відступили в ліс. Розвідка доповіла, що в навколишніх селах – Станомирі і Яхторові, також є енкаведисти-облавники. Треба було чекати більшої, як до цього часу, облави. Перед Різдвом випав сніг, товщиною, особливо в лощинах і дебрах, більше одного метра. Так, що просуватись бездоріжжям через ліс стало незручно, важко і найгірше те, що ми залишали за собою виразні сліди, які могли привести за нами наших переслідувачів – червоних «босяків». Хлопці нарікали на них, що не дали нам до кінця відсвяткувати Різдво Христове. Я подумав, що добре зробив «Коник», не залишившись з нами. Тепер мав би клопіт такий, як і ми.
У лісі не можна було розпалювати вогню, щоб дим не зрадив нашого місця знаходження. Довкола ми поставили забезпечення, але на цей раз більшовики в ліс не пішли, «святкували». Наші розвідники ходили в різні сторони і принесли повідомлення, що майже в усіх навколишніх селах є ворожі частини. Зайти в село ми не мали можливості, тому нам прийшлось цілий день відсиджуватись і мерзнути в лісі на морозі, який під вечір дужчав. Так минув третій день Свят. Тільки пізнім вечором, коли вже стемніло, ми зайшли на присілок, де під лісом знаходилося декілька хат. В центрі села, в приміщенні школи, стояв відділ енкаведистів. Ми поставили сильну охорону і, будучи напоготові, не роздягаючись, просиділи в хатах цілу ніч, а коли почало розвиднятися, відійшли в ліс. Тут, на одній з полян, зайняли колову оборону і знову вислали, як і попереднього дня, розвідку у всі боки. Всюди на снігу, куди б не йшли, залишали за собою сліди, хоч намагались протоптувати якнайменше стежок.
Недалеко нашого табору знаходилась якась каменоломня, а поруч з нею свіжий зруб. Коли добре розвиднілося, ми зауважили, що на зруб виходять з сокирами і пилками лісоруби. Було їх кільканадцять чоловік. Вони почали пиляти і рубати дерева відразу біля зруба. Це були люди з навколишніх сіл, звільнені від військової служби. Тепер після свят, знову приступили до своєї роботи. Ми добре бачили, як вони, не поспішаючи, брались за роботу, але більше стояли, розмовляли.
Сітка ОУН забороняла місцевим людям працювати на лісозрубах, тому повстанці пропонували вигнати їх з лісу. Але я розумів, що вигнавши лісорубів з лісу, ми викриємо себе і наведемо на наш слід енкаведистів. Тому вирішив не показуватись їм на очі, тим більше, що у всіх навколишніх селах стояли гарнізони більшовиків, з якими важко, а навіть неможливо було справитися, або, в разі переслідування, вирватися живим з їх оточення.
Отже, ми заховались в густих кущах підліска і там засіли. Жахливий холод брав нас у свої обійми. З ним боролись, як хто міг, не маючи можливості активно рухатись, щоб не привернути уваги лісорубів. Таке пасивне відсиджування в гущавині лісу, по коліна в снігу, не придавало нам оптимізму і ми втрачали поволі надію вийти цілими з такого, як нам здавалось, безнадійного становища. Нашої польової кухні на колесах вже не було. Вона залишалася в Малому Тростянці, розбита ворогами. Тому розраховувати на гарячу страву в лісі ми не могли.
Після операції на Стінку жертв з нашого боку не виявлено, але декількох стрільців, серед них і «Лободи», ми не дорахувались. Я мав надію, що вони ще повернуться. Не хотів допускати думки, що вони самі добровільно відлучилися, дезертирували.
Не можу сказати, що хто-небудь із стрільців вголос нарікав на наше скрутне становище. Всі мовчки мирились з ним, хоч дехто нарікав на дошкульний холод, що вже добирався під одяг до голого тіла. Найгірше переносили холод ті стрільці, у яких було подерте взуття, а у деяких воно ледве трималось на ногах. Вони обмотували ноги ганчірками і обв’язували їх шнурками. Мені було боляче дивитись на це все і я гарячково думав, як вийти з цього положення, щоб ніхто не постраждав. Виглядало на те, що «босяки» про нас ще не знали, але, якщо хтось із сексотів, яких, як говорять, стає щораз більше, донесе про нас,т годі нам прийдеться прийняти бій і боротись з ворогом до останнього патрона, якого кожен з нас мусить залишити для себе, щоб не потрапити в руки ворога живим. Мені було гірко думати про те, що ми змушені ховатись в лісовій гущавині серед зими, в снігу, на морозі, голодні, тоді, коли нахабні чужинці, наші вороги-окупанти сидять в теплі, гріються, та ще й їдять наш хліб у нашій хаті, в нашій оселі, почуваються повними господарями і ми безсилі щось зробити, якось змінити положення. Можна було знищити їх в одному чи двох місцях, але ж їх сила-силенна, вони неначе саранча налетіли на нашу землю, щоб знищити, сплюндрувати її. Неначе п'явки присмоктались до нашого тіла, нашої землі. Вони цілими століттями п’ють нашу кров, кормляться нею, але на відміну від них (п'явок), які, наситившись, самі відпадають, їм так засмакував наш кривавий, дармовий для них, хліб, що самі добровільно не можуть вже відірватись від нього, тому треба їм у цьому допомогти.
І тепер в нашому становищі, коли б ми виявили себе, «босяки» причепляться до нас, мов той реп'ях, сядуть нам на хвіст і будуть переслідувати до повної нашої знемоги, до цілковитої нашої загибелі, щоб нас і наші визвольні змагання повністю ліквідувати, або, захопивши живими, зробити нас яничарами, як їм це у великій мірі вдалось зробити особливо у Східних областях України. Я не мав права цього допустити. Моїм обов'язком було зберегти людей до вирішального моменту нашої визвольної боротьби. Отже, мусимо тимчасово терпіти те, що випало на нашу долю.
Я відчув, що без діла, без гарячої страви, без теплого одягу і взуття, на морозі, довго не протримаємося. Треба було покидати це місце, якось вирватись з цих енкаведистських «обіймів», які чекали на нас у всіх навколишніх селах. Зібравши на нараду чотових і «Скибу», я поставив перед ними одне питання: «Що робити нам в нашій нинішній ситуації?» Довго ми тупцювали на снігу, радившись і дійшли висновку: стояти без діла на одному місці довше не можна, фізично не витримаємо дошкульних морозів і голоду, треба звідсіль вирушати. Це були перші морози 1945 р., які разом зі снігом принесли нам багато неприємностей і біди. Постало знову вже вкотре питання, як перезимувати, куди податись?
«Скиба» не міг сказати нам, де зараз спокійно, в яке село можна було б податись, бо розвідка повідомила нас, що гарнізони більшовиків розташовані по всіх навколишніх селах. Отже, коли лісоруби після роботи покинули ліс і почало смеркатись, ми знялись з місця і вирушили в дорогу, виславши попереду рій забезпечення і розвідку. Йшли, аби йти, щоб не замерзнути в гущавині лісу. Ще за дня підійшли ми під село Яхторів (нині Ясенівка), зупинились на горі і почали заглядати за селом. Вислали розвідника в найближчу хату під лісом. Він скоро повернувся і приніс невтішну вістку: в селі стоїть гарнізон більшовиків, який зайняв центр села, але в ліс не йдуть. Ми подались далі, в бік Новосілок. На снігу залишали за собою витоптану дорогу. Хоч вибирали маршрут непрохідними місцями, але слід за собою було важко замаскувати повністю, тому намагалися повторно пересікти наші сліди, заплутуючи їх. В лісі, крім своїх слідів, чужих ми не виявили, тому не втрачали надії, що наші скитання, поневіряння, в цьому лісі закінчаться для нас щасливо.
Як нині пам'ятаю, ми йшли якоюсь дебрею догори, провалюючись у снігу в деяких місцях аж до пахви. Від такої дороги, яка вимагала досить великого фізичного навантаження, ми дуже розігрілися, спітніли. Нарешті вибралися на поляну, що піднімалась вгору по узгір'ю. Тут ми зупинились, щоб перепочити. Розвідка відразу піднялася вище, щоб оглянути місцевість і зорієнтуватись, де ми знаходимось. Я присів, як і всі стрільці на сніг, чекаючи, що принесе розвідка. Розстебнув куртку, щоб охолодитись, з чола спливав піт і я зняв шапку. Повернувшись, розвідка доповіла, що на вершині, аж до самого горизонту простягаються засніжені поля. Значить, йти далі в цьому напрямку нам не можна. Але ж тут, на снігу, спітнілим також не можна було залишатись. Мороз, як мені здавалось, дужчав. Ми знову почали мерзнути. Я зрозумів, що так сидіти не маємо права, бо від такого відпочинку можемо більше не піднятись, думав посидіти так ще хвилину-дві і тоді дати наказ всім вставати. Але хвилини минали, а ми непорушно сиділи, а сидіти на м'якому снігу так добре, так приємно і холоду вже не відчувалося, так тягнуло на сон, очі самі закривалися. Ось так я і сидів з закритими очима, і почали вже снитись мені райдужні сни. Довкола мене ніби багато квітів і під лагідним сонячним промінням майорять під вітром синьо-жовті і червоно-чорні прапори, їх стає все більше і більше, і вони закрили все небо. Але це вже не прапори, а білосніжні крила якихось великих птахів, що кружляють над моєю головою в небі, шукають своїх ворогів – чорних шулік, наздоганяють їх і починається між ними боротьба – летить з неба біле і чорне пір'я і засипає квіти, що цвіли довкола мене...
Раптом я чогось злякався. Блискавкою пронизала мою, вже засинаючу свідомість, думка – я замерзаю! Відразу пригадав, що в такому стані саме знаходиться людина, коли замерзає.
Перемагаючи втому, сон і лінь, я через силу зірвався з місця, але відразу впав на сніг, не маючи сили втриматись на ногах, пересилюючи і перемагаючи себе, я знову встав і почав поволі рухатись. Відчув у закостенілих руках і ногах нестерпний біль. Через деякий час безперевної руханки, я відчув приплив енергії, сонливість пропала, і відразу наказав всім піднятись. Я бачив, як повільно, неохоче вилізали зі снігу стрільці, а деяких з них треба було будити з глибокого сну. Тому звелів негайно іти в дорогу, щоб зігрітись і перебороти ту підступну дрімоту. Не поспішаючи, ми знову повернулись в ліс і продовжували свою вимушену «прогулянку».
Вияснилось, що три стрільці босі – в буквальному значенні цього виразу. Що робити? Як вони босими ногами будуть ходити по снігу? Зайти в село не було можливості, по всіх навколишніх селах стоять гарнізони червонопогонників. Я мовчки дивився, як вони, бідолашні, обкутавши ноги онучами та всіляким ганчір'ям і перев'язавши їх шнурками, мусили брести разом з нами по снігах, не маючи можливості де-небудь притулитися, щоб погрітися. Та вони не жалілись, а навпаки, жартували над своїм «найновішої моди» взуттям, а мені серце обливалось кров'ю, бо не мав чим їх потішити, допомогти, хіба обіцянкою, що при першій можливості їх взуємо. Але сам не знав, коли це буде. Може, легше було б мені на душі, якщо б мав з ким поділитися своїми невтішними думками. Однак, мусив мовчати, щоб стрільці не падали духом.
Не вистачає в мене слів, щоб описати наш тодішній фізичний і моральний стан, наші поневіряння по лісах, нетрях, полях і дорогах майже без відпочинку, голодні, виснажені безсонними ночами, в безперервному марші по снігових кучугурах, падаючи в сніг від втоми, блукали ми ті три незвичайно важкі для нас доби. Нині мені самому важко повірити в те, що ми зуміли все це перенести і вижили.
Нарешті, підійшли ми під село Лоні, де, як доповіла наша розвідка, гарнізону більшовиків вже не було. Він покинув село ранком. Ми зітхнули вільніше. Зайшли в присілок села біля самого лісу і розмістились по хатах.
Відразу вислав «Скибу» до Гологір, щоб завідуючий нашими складами «Лис» дістав для нас три пари взуття відповідних розмірів. Але він передав нам тільки дві пари чобіт, для третього стрільця такого великого розміру взуття на його складі не знайшлось і ми змушені були залишити його в с.Лоні, щоб далі не ходив з нами босоніж. Прийшлось звертатися до районового провідника по інтендантському забезпеченню «Мирона» з проханням допомогти нам у цьому. «Мирон» відразу відгукнувся на наше звернення і до тижня чоботи такого розміру були пошиті. Взувши нові чоботи, наш стрілець, задоволений і щасливий, вернувся у відділ. Не буду багато говорити про те, як селяни до нас поставилися, скажу тільки, що вони робили все, щоб ми почували себе як вдома. Нагріли нам води і ми всі по черзі помилися. Поки ми приводили себе в порядок, жінки приготували нам гарячу страву і нагодували нас. Вони стояли біля нас, не знали, як нам догодити, в їхніх очах я бачив сльози. Навіть нині, коли згадую це щире, доброзичливе і співчутливе ставлення селян до повстанців, на душі стає тепло і радісно. Це ще раз підтверджує, всупереч більшовицькій агітаційній брехні, яка з'явилась вже пізніше у їхній пресі, що населення підтримує нас всією душею і одночасно ненавидить безпардонних, напівдиких зайд-кочівників, які вміли тільки нищити, палити, вбивати, залишаючи після себе тільки море крові, сліз і розпуки. Ці зайди зробили все, щоб серед населення посіяти недовіру до повстанців, і з часом в деякій мірі їм це вдалося зробити. Минуло декілька спокійних днів на Лонях. Стрільці віджили, забули про свої недавні поневіряння по лісових нетрях. Знову з'явився у них бойовий дух, бажання боротися з ворогами.
Сотня і далі носила з собою два важкі протитанкові фаустпатрони, які ще ні разу нам не пригодились, тільки утруднювали маневрування. Частину таких фаустпатронів ми вже замагазинували, щоб не заважали нам. Тому я звелів і ці останні два замагазинувати до часу, поки не настане в них потреба, тобто до зустрічі з ворожими танками. А коли це може наступити, важко було передбачити. Взагалі, я не хотів, щоб стрільці носили з собою багато речей, які б заважали у наших, особливо незапланованих, вимушених рейдах, бо це, звичайно, зменшувало нашу маневреність.
Скоро ми знову отаборились на присілку Дубаси. Тут ми завжди почували себе як вдома.
Одного разу вночі привезли з Дунаєва на наших трьох санях продукти і деякі речі. Треба було це все відправити з Дубасів на інший присілок Трудовача – Коноплі. їхати треба було через ліс. Збудили «Вітрового» і я доручив йому тим зайнятись. Але його боліла нога, і він сказав мені, що не може ходити. Яка була в нього хвороба, не пригадаю. Це буй перший випадок, коли помічник політвиховника «Вітровий» відмовлявся від виконання наказу. Мені тоді чомусь видалось, що «Вітровий» притворяється хворим. Можливо, це було тому, що він сильно шкутильгав і це стало мені підозрілим. Незважаючи на недугу «Вітрового», все-таки я наказав йому їхати. Далі, шкутильгаючи, він поїхав. Через 15 - 20 хв. він повернувся на Дубаси знову і на цей раз заявив, що дорога на Трудовач через ліс перегороджена грубим деревом, яке лежить впоперек дороги, і він не знає, що йому робити, як проїхати. Чи їхати туди окружною дорогою? Пригадую, що така заява «Вітрового» мене роздратувала, бо я знав його як енергійного, ініціативного і самостійного стрільця, а він тут підходить до мене з дурним питанням. Тому я, не вступаючи в дискусію, відповів доволі різко: «Друже «Вітровий», візьміть пилку, переріжте дерево, щоб вам не заважало». Отже, «Вітровий» взяв пилку, розрізав дерево і, прочистивши дорогу, поїхав у Коноплі.
На другий чи на третій день після того мені терміново потрібно було відправити грипса командиру Львівської воєнної округи «Вороному». Підозрюючи «Вітрового» у симулянтстві, я викликав його хотів перевірити, як у нього з ногою. Дав йому грипса, звелів взяти в селі зв'язкового і терміново їхати в Сокальщину, щоб там його вручити адресату. Я бачив, що «Вітровий» кульгає і відмовляється їхати. Тоді наказним порядком я все ж таки відправив його в дорогу, в чому нині каюсь. Чому я вбив собі тоді в голову, що він лиш удає хворого, симулює.
Як розповів мені нині «Вітровий», його дійсно дуже боліла нога, натерта взуттям. Вона йому розпухла, утворився міхур, який не хотів гоїтися. Він, виконуючи доручення, ледве дійшов до Трудовача, де на зв'язку зустрів колишнього свого курінного командира «Ненаситця», якому пожалівся, що «сучий син» сотенний «Лапайдух», його, хворого, висилає в Сокальщину. «Ненаситець» повірив «Вітровому» і сказав, щоби він передав цього грипса районовому, провідникові СБ «Шкаралупці», який сидів поряд і мав негайно їхати в Сокальщину по своїх справах. «Вітровий» хотів їхати з «Шкаралупкою», щоб не мати неприємностей від «Лапайдуха», але «Ненаситець» взяв на себе відповідальність за доставку мого грипса і, щоб «Лапайдух» не присікався до «Вітрового», написав йому кілька слів. Я добре знав «Ненаситця» ще в 1943 р., і з того часу його не бачив. Коли прочитав грипса мені стало соромно за себе і за те, що не повірив у хворобу «Вітрового». Тоді, після повернення в сотню, я дав йому можливість вилежатись і вилікуватись, а навіть піти на Йорданські свята додому, до Ожидова. Надіюсь, що нині «Вітровий», не відчуває до свого колишнього сотенного «Лапайдуха» жалю за цю несправедливість, за недовіру.
До нас дійшла звістка, що командир військової жандармерії «Недобитий», наткнувшись на ворожу засідку, був поранений і, щоб не потрапити живим у руки ворога, відстрілюючись до останнього набою, розірвав себе гранатою. Над його тілом енкаведисти знущались, а відтак забрали з собою. Де він захоронений, мені невідомо. На місце «Недобитого» призначено командиром польової окружної жандармерії Т.В. «Пліснесько» його заступника «Щупака». Ось так день у день рідшали наші ряди.
 
Наші Друзі: Новини Львова