Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 20 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 58531
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Ми також пішли до «Яструба». Після короткого знайомства і розмови, він запропонував нам, трьом старшинам, перейти до нього, Обіцяв призначити нас чотовими. Тепер йому дуже потрібні кадрові старшини, бо він проводить реорганізацію своєї сотні, створюючи новий курінь. Ніхто з нас не погодився на пропозицію «Яструба». Ми пояснили, що кожен з нас має скерування і мусить там зголоситись, тому самі не маємо права змінювати даний нам наказ.
Проходячи тереном, на кожному кроці ми зустрічали більші чи менші кущові боївки, розташовані в лісах. Боївки були непогано озброєні, бо після фронту зброї було багато. Мені тоді здавалося, що за кожним кущем причаївся хтось із бійців самооборони. Ніхто з місцевого населення не хотів добровільно йти в червону армію, воювати не за свої, а за окупаційні інтереси, тому і йшли люди в ліс під захист УПА, створювали місцеві військові відділи так званої Самооборони. На боротьбу проти окупантів піднялося все населення: і мале, і велике, діти і дорослі, чоловіки і жінки. Такого загальнонародного піднесення на священну визвольну боротьбу історія напевно не знає.
В Романівському лісі ми розпрощалися з «Ольжичем». Обмінявшись адресами, обіцяли час від часу давати про себе знати і обов'язково зустрітися у вже незалежній Україні. «Ольжич» - Хмара подався у свою Сокальщину, в село Горбків. Ми з «Кармелюком» пішли по зв'язку в Золочівщину і в селі Трудовач розпрощались. Обминаючи Золочів, він з південної сторони, а я західної, розійшлися в різні боки. Він подався по лінії зв'язку на свою рідну Волинь, а я, також по лінії зв'язку, прибув у село Скварява. Тут мене і зв'язкового затримали, не дивлячись на те, що ми знали теренову кличку. Нас завели у якусь хату, де, як пізніше вияснилось, стояла місцева районова боївка Служби Безпеки (СБ). За столом сидів високий, з чорним густим волоссям чоловік, якому доповіли про нас. Як звичайно, СБ хотіло перевірити, хто мандрує по її терені. Це був їх обов'язок. Мужчина глянув на мене перевтомленими очима і наші очі зустрілись. Він відразу зірвався з місця і крикнув: «Друже «Лапайдух», якими вітрами Вас сюди занесло, скільки літ, скільки зим ми не бачились!». Я також відразу пізнав «Смереку" - Осипа Леха з с. Білий Камінь, нині командира боївки СБ, з яким колись у 1943 році разом проходили підстаршинський вишкіл на Золочівщині недалеко від Поморян. Ми обнялись, як давні бойові друзі. Така несподівана зустріч була приємною для нас обох. «Смерека», як господар, не знав, де мене посадити. Довго ми з ним говорили про сьогодення і згадували минуле. Він жалівся на свою важку і відповідальну роботу, на якій ні вдень, ні вночі нема спокою. Робота в СБ йому подобається, продовжував розповідати «Смерека", бо він воює зі зрадниками, а знайти і виявити їх не так легко, все, особливо доноси, треба прискіпливо перевіряти, документально оформляти, а це займає досить часу. З його слів виглядало, що він зі своїми обов'язками справляється.
Так у дружній розмові час минав швидко. Було вже за північ, коли ми попрощались. «Смерека» запропонував коней, які відвезли мене аж за гостинець Олесько-Золочів. Далі зв'язковий був мені не потрібний, і я взяв напрям на своє рідне село Підгірці.
Піднявшись на Підлисецьку Білу Гору, пройшов біля хреста, збудованого в честь Маркіяна Шашкевича. Весь час ішов у напруженні з мадярським трофейним автоматом напоготові. Проходячи через ліс, несподівано почув за кущем підозрілий шум. Довго не думаючи, вистрілив у тому напрямі. Відразу пригадалась мені подібна ситуація на схилах гори Магура, коли стійковий стріляв на слух і вбив корову, а тут у мене вийшла невдача, бо я на слух не влучив у ціль. Порушником тиші виявився заєць, який втік у мене з-під носа.
Далі вже без пригод я наблизився до Підгорець, стежками і городами зайшов у рідну хату в повному бойовому облаштунку.
Старшинську школу УПА «Олені» я закінчив. Став кадровим старшиною. Тепер настав час застосувати на практиці набуті у школі військові знання. Отже, попереду була Українська Повстанська Армія.


7. УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ
Закінчувалось буремне літо 1944 року. «Непереможна» червона армія з великими людськими втратами просувалася на Захід, щоб, як тоді говорили, добити фашистського звіра у його лігві. На своєму шляху «визволяла», а насправді займала відбиті у німців села і міста, області і республіки з тою метою, щоб відразу окупувати вже по-своєму, по-радянськи, ці ж «визволені» ними землі, а населення тероризувати, деморалізувати і русифікувати, позбавити корінний народ національної свідомості, почуття господаря, власника своєї прадідівської землі, тим самим насильно, назавжди, «вогнем і мечем» викорінити віковічне стремління свободолюбивого українського народу до незалежності, самостійності і соборності, заложене в його генах славними козаками-запорожцями, яке з покоління в покоління передавалося нам з молоком матері. Це був класичний, модерно-витончений колоніалізм і імперіалізм XX століття.
У цьому ж році літом між двома воюючими сторонами, які змагалися за володіння Україною, як колонією, відбулася широкомаштабна битва, яка увійшла в історію під назвою «Брідський котел». Тут, розкидані по різних ворожих таборах, гинули українці під чужими прапорами. Одні – під п'ятикутною зіркою, другі – під свастикою. Тут, на просторих полях Бродівщини і Золочівщини, знайшли свою смерть тисячі юнаків із СС-дивізії «Галичина». Кому була потрібна ця братовбивча війна за чужі інтереси і під ворожими Україні прапорами? На це питання рано чи пізно дасть відповідь історія.
Пам'ятаємо, як в 1941 році разом з німецькою армією йшов на Схід український легіон «Нахтігаль» з метою, при допомозі Німеччини, створити незалежну і соборну Українську державу. Більша частина українського народу дотримувалась тоді думки, що Німеччина допоможе нам у цій справі. Але після проголошення 30 червня 1941 року незалежної Української держави, коли німці відмовилися визнати її незалежність і самостійність, стало зрозумілим, що вони такі ж агресори, наші вороги і окупанти, як і більшовики. Чекати допомоги від них не приходиться. Українські націоналісти, які були в рядах легіону, не хотіли далі воювати і гинути за інтереси чужої держави, що не визнавала Україну самостійною державою. Тому легіон був розформований і інтернований.
Народна мудрість гласить: «Розумна людина вчиться на чужих, не на своїх помилках». Але, на жаль, як констатує наша історія, український народ, який протягом століть бореться за свою волю державну незалежність, повторює одні і ті ж помилки, бо не може, чи не хоче зрозуміти їх згубних для України наслідків. Створюючи СС-дивізію «Галичина», ми показали, що історія нічому нас не навчила. Творці, організатори цієї дивізії, не хотіли прислухатись тоді до здорової думки ОУН і, не враховуючи долі, яка спіткала український легіон «Нахтігаль», показали свою політичну незрілість. Крім того, інші верховоди, створюючи СС-дивізію "Галичина", яка мала діяти під німецьким командуванням, повинні були врахувати те, що гітлерівська Німеччина не один раз нас підводила, тому вже не можна їй довіряти і без певних гарантій з її боку ризикувати життям української молоді.
До таких фактів, що підривали довіру до Німеччини, можна зарахувати:
1) Підступна гра українськими землями Закарпаття в 1938-1939 роках;
2) Договір Ріббентроп-Молотов 1939 року, за яким Західна Україна була віддана Москві;
3) Створений в 1941 році «Український Національний Комітет» під проводом доктора Володимира Гербового 22 червня 1941 р. звернувся до німецького уряду з маніфестом, щоб він сприяв відновленню державного правління на визволених українських землях, але отримав категоричну відмову. Як пише д-р В.Горбовий: «З великим одушевленням був урочисто, в один голос, прийнятий маніфест проголошення самостійної української держави. Там було виразно зазначено, що господарем української землі буде український народ в незалежній державі» (цитата з спогадів п. д-ра Горбового «Погода совісті», написаних весною 1961 р. у Кибір-Тайзі).
Господи! Змилуйся над нашим народом, дай йому розум, щоб він усвідомив свої помилки, щоб об'єднався навколо своїх націоналістичних і патріотичних сил, бо тільки тоді ми зможемо вийти з неволі, із юдо-братерських обіймів наших облесливо-облудних поневолювачів і створити не тільки де-юре, але і де-факто свою незалежну і Соборну державу. Поки будемо слухати нашіптування наших ворогів, наших яничарів і манкуртів, ми не дійдемо до нашої споконвічної мети. Це наша трагедія.
Отже, тепер доцільність створення нових військових формацій у складі німецьких чи яких-небудь інших військ стала сумнівною. Чи можна було довіряти тим, хто хоч раз обманув надію українського народу? Тому Організація Українських Націоналістів була проти створення СС-дивізії «Галичина». Вона стояла на позиціях: «Якщо вмирати, то лише за свою державність, за Інтереси своєї України, українського народу». Однак, УЦК (Український Центральний Комітет) і його голова д-р В.Кубійович не прислухалися до порад зробили усе по-своєму. Не відважилися протистояти вимогам німців і СС-дивізія «Галичина», на жаль, була створена.
«Брідський котел» явно показав хибність і недоцільність створення СС-дивізії «Галичина», яка не оправдала надій українського народу і марно пролила стільки крові, не за свої, а чужі, ворожі нам інтереси, ми знаємо, що більшість наших молодих хлопців-патріотів вступали в СС-дивізію «Галичина» з тою метою, щоб навчитися володіти зброєю, відтак створити свою національну армію, яка відстоювала б інтереси українського народу і, в кінцевому результаті, виборола і захистила б незалежну Соборну Українську Державу. Але, на жаль, не сталося так, як гадалося. Долю дивізії вирішували не рядові стрільці, а вище командування. Жаль, що СС-дивізія «Галичина», опинившись в скрутному становищі в ворожому оточенні під Бродами, коли німецький вермахт покинув свої позиції на фронті, оголивши окопи по сусідству з СС-дивізією «Галичина», як з одного, так і з другого боку, організовано не перейшла зі зброєю в ряди УПА. Тоді, можливо, події розгорнулися б інакше, і тисячі наших юнаків не загинули б даремно. Десь в районі села Білий Камінь загинув мій наймолодший брат Денис, і ніхто не знає нині, де він похоронений, де його могила і за що він загинув.
Невелика частина розгромленої під Бродами СС-дивізії «Галичина», якій не вдалося пробитися на Захід, потрапивши у безвихідне становище, рятуючи своє життя, поодинці чи окремими групами перейшли в ряди УПА, де багато з них, як добре вишколені вояки, відіграли важливу роль в національно-визвольній боротьбі.
Як я вже згадував вище, фронт щораз далі просувався на Захід, а на так званих «визволених» землях почали господарювати силові структури НКВД СССР. Більшість чоловічого населення західних областей різними способами ухилялася від оголошеної радянською владою мобілізації, щоб не потрапити на фронт і не воювати в лавах червоної армії, яка несла з собою поневолення і рабство. Багато із них пішло в підпілля. Майже всі ліси були переповнені втікачами, переважно з сіл. Це нагадувало давні часи, коли люди ховалися від монголо-татарської навали. З них Організацією Українських Націоналістів були сформовані так звані Самооборонні Кущові Відділи (СКВ), або, якщо хто хотів, то їх спрямовували в ряди УПА. Такі відділи СКВ, розташовані переважно поблизу своїх сіл, проходили військовий вишкіл, підтримували між собою зв'язок. СКВ рідко коли далеко віддалялися від своїх осель. У лісах мали свої військові табори, де спали, харчувалися. Звідси ходили до своїх домівок, щоб доглядати залишене ними господарство, остерігаючись потрапити в руки енкаведистів, яких всюди було повно. СКВ підтримували також тісний зв'язок з відділами УПА, виконували їхні вказівки, доручення, а коли була необхідність, допомагали їм зброєю.
У той період майже вся червона армія була кинута на фронт, тому енкаведистам бракувало сил, щоб подавити національно-визвольний рух. Майже на всій території Галичини ситуація була складною. Вдень у терені господарювали енкаведисти, вночі – повстанці. Між цими антагоністичними і нерівними силами велась постійна боротьба не на життя, а на смерть.
Якщо розглядати нашу історію, то бачимо, що впродовж століть наш народ боровся, гинув за одну і ту ж мету – ідею, за свою волю і за побудову своєї незалежної і Соборної держави. Але, на жаль, рідко коли він воював під своїми знаменами. Найчастіше підступний ворог, здійснивши окупацію України, використовував український народ у братовбивчій боротьбі за свої, чужі для народу інтереси.
Середина XX століття цікава в історичному і політичному плані тим, що впродовж короткого проміжку часу Україні, з перемінним успіхом, нав'язували себе у «покровителі» різні сусіди, іменуючись деколи «визволителями». Вони приходили зі Сходу і з Заходу, з Півночі і з Півдня, рекрутуючи щоразу боєздатне українське чоловіче населення у лави своїх військ.
Ще добре пам'ятаємо, як до 2-ої світової війни польська влада примусово забирала наших молодих хлопців із селян та робітників у польську окупаційну армію, і вони мусили гинути за чужі інтереси на західному фронті з німцями, а на східному – з червоною армією. Правда, юнаків, які закінчили гімназію (середня освіта), в армію не брали, бо, за законом Польщі, їх треба було б посилати в офіцерську школу, а офіцери - українці полякам не були потрібні.
Відтак прийшли у 1939 році «опікуни» зі Сходу, забираючи наших юнаків у свою червону армію - «визволительку», щоб вони воювали з німцями, ще недавніми їхніми союзниками, з якими поділили між собою переможену ними Польщу. На їх ще тепле місце невдовзі прийшли, знову без запрошення, інші, вже брунатного кольору «визволителі». Тепер наші юнаки воювали вже під новими німецькими окупаційними прапорами, втішаючись ілюзіями про те, що німці допоможуть побудувати на руїнах московського тоталітаризму (тюрми народів) українську незалежну і Соборну державу. В результаті, не здобувши нічого, знову гинули, не знаючи за що.
Проходить лише декілька років, як воєнна фортуна відвертається від гітлерівців і за відступаючими німцями по п'ятах знову появляються совєти, що, хазяйновито ступивши на нашу, стікаючу кров'ю, пошматовану ними ж землю, відразу забирають насильно на фронт, без елементарної військової підготовки, ще вцілілих до цього часу чоловіків. А українців із східних областей женуть туди ж на передову аж до столиці Німеччини – Берліна, примусом, під замаскованими дулами автоматів, «червонозоряних» політруків. Наші люди, переважно юнаки, гинули то за інтереси одних, то інших зайд – чужаків, які ламали між собою списи за нашу землю, за наші багатства, в результаті чого появлялася чергова окупація України, нове її поневолення. При цьому кожен з агресорів переконував, що визволяє нас від попереднього гнобителя, йде заради нас на самопожертви, робить усе заради блага корінного українського народу, несе нам свої великі та глибокі знання, високу культуру, присилаючи до нас своїх «вчителів», які керують нами, здобуваючи вже у нас середню освіту, промовчуючи при тому, скільки лиха це «визволення» приносить нам своєю вовчою любов'ю та лисячим піклуванням.
І ось в такий трагічний для України час Організація Українських Націоналістів підняла народ під своїми національними прапорами, повела його патріотів на прю з ворогами за свої кровні інтереси, за побудову вільної, незалежної Соборної української держави. Вона створила Українську Повстанську Армію, яка під гаслом «Здобудеш українську державу, або загинеш в боротьбі за неї» втілювала ці ідеї і задумки в життя, розраховуючи тільки на свої власні сили і підтримку свого народу. У лави УПА йшла молодь добровільно, без жодного примусу чи навіть намови, з великою надією на те, що принесе Україні волю, переконана у справедливості і необхідності своїх дій. До неї вливалися люди різних прошарків, релігійних конфесій, студентська, робітнича та селянська молодь, хлопці та дівчата. Не вистачало зброї, амуніції, не було обмундирування, але був великий, самовідданий ентузіазм і віра у кінцеву перемогу. Багато українців-патріотів західних областей, щоб не йти в ряди окупаційної армії, яка іменувала себе по-фарисейськи армією-«визволителькою», ховалися в лісах, як колись наші пращури ховалися від монголо-татарської навали. Цей досвід перейшов до нас від наших прадідів і, як видно, пригодився нам у національно-визвольній боротьбі 40-х - 50-х років XX століття.
Важкий вишкіл в старшинській школі УПА «Олені» був для мене вже позаду. Після довгого і нелегкого переходу зі схилів Карпатських гір я, нарешті, прибув у своє рідне село, до Підгорець, тоді Олеського району, Львівської області. Мої рідні думали, що вже ніколи не повернуся додому, тому зустріч була несподіваною і для всіх нас великою радістю. Останній раз вдома я був у лютому 1944 року, коли тут ще господарювали німці, а тепер був кінець серпня і за цей час влада знову помінялась на більшовицьку. Як одна, так і друга, за їхніми словами, нас «визволяла», не питаючи в населення на це згоди.
У селі за цей короткий час багато дечого змінилося. Мені розповіли, що, коли фронт стояв під Бродами, додому час від часу навідувався мій молодший брат Денис, який невідомо коли і чому, без відома батьків і рідних, поступив у СС-дивізію «Галичина». До нашого дому навідувалися також знайомі колишні студенти, шукаючи мене чи Осипа. Між ними був також Петро Параняк, з яким ми жили раніше, ще у 1941 році, в одній кімнаті студентського гуртожитку по вулиці Снопківській у Львові.
Коли йшов бій під Бродами, а відтак почався відступ СС-дивізії «Галичина», після її розгрому, на жаль, Денис та інші дивізійники не здогадалися кинути зброю, переодягнутися в цивільну одежу і, заховавшись десь, перечекати до того часу, коли фронт відійде на Захід, або перейти зі зброєю в руках в ряди УПА, як це зробило багато дивізійників. Моя сім'я, не орієнтуючись добре у ситуації, зібрала свої пожитки на підводу і, як багато інших наших земляків, подалась на Захід, в еміграцію, шукати там захисту від своїх «визволителів». Фірою далеко не заїхали. Більшовики встигли вже перекрити всі шляхи на Захід, і мої рідні змушені були повернутися додому. Про мене і про Осипа вдома нічого не знали, але мали надію, що ми живі і скоро повернемося. Швагер, Володимир Кавич, чоловік сестри Євгенії, працював, як і раніше, бухгалтером на Підгорецькому пивзаводі, що знаходився на присілку Пліснесько. Головним бухгалтером там і далі був Павло Козлинський. У цей час Підгірці належали до Олеського району. Більшовики тоді ще не встигли міцно вкорінитись на зайнятих ними місцях і не дуже часто робили облави на повстанців. До Одеська разом з червоною армією повернулося багато енкаведистів, які служили в районі ще за перших «совітів», так званих «визволителів». Вони знали багато місцевих людей і з перших же днів зайнялися відновленням старої сітки донощиків-сексотів, підключали до неї новозавербованих, а вербували тоді всіх, кого тільки вдавалося, застосовуючи різні методи заохочення: обіцянки, а то й погрози. Боротися з сексотами було важко. Виявленням цих зрадників займалась Служба Безпеки (СБ), яка вела з ними непримиренну боротьбу.
Після повернення додому, відразу на другий день, я вислав по зв'язку «грипса» «Шугаєві», який в той час командував куренем УПА. У ньому я повідомив, що, після закінчення старшинської школи УПА «Олені», мене спрямовано в рідні терени у розпорядження Львівської Воєнної Округи. Через 3-4 дні, коли я вже добре відпочив і виспався, отримав від «Шугая» відповідь, де він пропонував мені прибути у курінь «Карого», який в цей час находився в лісах біля Кам'янки-Струмилової нині Кам'янки-Бузької. Сидіти вдома без діла я не хотів, був радий, що знову йду туди, де моє місце, де, напевно, буду потрібний. Зібравши все необхідне і попрощавшись з рідними, по лінії зв'язку пішов через с. Хватів, де до мене приєдналися ще три молоді хлопці. Звідти ми разом вже вирушили в село Кути, де прийшлося чекати на зв'язок більше двох годин. Тут до нас повинна була долучитися група хлопців-повстанців. На краю села, на якомусь невеликому майданчику, лежало кілька колод, на які ми посідали, очікуючи їх прибуття. Була досить холодна ніч, але довгий вечірній марш так втомив мене, що я незчувся, як задрімав. Прокинувся від холоду. Легко, по-літньому одягнений, я відчув такий сильний біль у ногах, що, піднявшись з колоди, не міг зробити й кроку. Мені стало страшно, я запанікував, що не зможу ходити, якщо болі не припиняться. У голові майнула думка вернутися додому, поки ще не відійшов далеко, щоб лікуватися. Але чи хто повірить мені, що я хворий, чи не подумають, що я симулюю? Настрій був нікудишній. Вперше в житті я відчув такий нестерпний біль у ногах. У Карпатах, коли ми разом з випускниками старшинської школи УПА «Олені» ходили по горах, не раз приходилося ночувати на голій землі, і в холодні ночі я примерзав до неї так, що тяжко було потім підвестися на ноги. Але після короткої руханки (зарядки) швидко зігрівався і приходив у норму. Невже ж тепер, думав я, всі ті холодні ночі дають про себе знати? У клуночку я мав запасні штани. Отже, одягнувши їх поверх тих, що були на мені, став ходити взад-вперед, спочатку повільно, потім швидше, а відтак почав бігати, поки не зігрівся. Поступово біль вщух. Мені стало легше, і я заспокоївся. З того часу я старався тепліше одягатися, болі не повторювалися. Думка про лікування в дома більше не приходила мені в голову. Отже, я вирішив йти далі, назустріч невідомому.
З Кут ми подалися далі через Брахівку, відтак Боложинів, перейшли гостинець Буськ-Лопатин-Берестечко і опинилися в лісах недалеко сіл Яблунівки і Грабової. Ця частина лісу носить назву "Вовчі Ями". Тут на той час стояли курені «Шугая» і «Карого» та підстаршинська школа УПА «Чавуна» – Романа Чайківського.
Коли в лютому 1944 року я покидав ці терени і прямував на старшинський вишкіл у Карпати, тут був тільки один курінь «Шугая» «Сірі Вовки», до якого входили сотні «Малинового», «Іванка»; «Сокола», «Ткаченка», «Чорногори» і "Опоки" і який, як тоді говорили, мали розбити (розділити) на два курені. Це здійснилося тоді, коли мене вже там не було. І тепер, коли я повернувся, в тому терені (Брідщина, Золочівщина, Перемишлянщина, Буський і Олеський райони) існували два Курені: «Шутая» і «Карого».
З метою переходу фронту, як мені оповідали, всі відділи УПА відступили з прифронтової смуги у Бібрецькі ліси, де і планували перейти через нього. До цього важливого і відповідального заходу готувалися серйозно. Відразу після того, як фронт з-під Бродів перемістився на захід, на цих теренах почалася організація нових військових формацій УПА. З місцевих добровольців було створено новий курінь УПА. Формування цього куреня було доручено «Ненаситцю", який у 1943 році на теренах Золочівщини в одному із присілків с. Нестюки, недалеко Поморян, керував підстаршинською школою, де я проходив вишкіл.
До «Ненаситця» потрапило багато наших хлопців із СС-дивізії «Галичина», де вони у свій час отримали добрий, висококваліфікований вишкіл і стали кістяком нового куреня. Багато дивізійників назначались ройовими, чотовими, а одного з них, капітана, – сотенним, і він прийняв псевдонім «Довбенко». Новобранців почали інтенсивно муштрувати, навчати військової справи. Працювали, як кажуть, від ночі до ночі. Першим місцем цього вишколу стали ліси між селами Брахівка, Соколівка, Боложинів і Переволочна. У лісі для новобранців були зведені шатра. Там же була організована своя кухня, де використовувались воєнні трофеї – кухні на колесах, а також обладнали кілька великих стаціонарних котлів. Все було зроблено надійно, розраховано на довший час перебування тут табору.
Коли курінь був сформований, і майже вишколений під командуванням «Ненаситця», як мені розповідали очевидці – ройовий "Муха» – Михайло Непорадний і «Вітровий» – Михайло Сахно, обидва із села Ожидова, які з ласки Божої на нинішній день залишились живими, в табір прибуло якесь командування із села Юзькович (нині Осипівка). За його наказом «Ненаситець» зібрав курінь, який вишикувався буквою «П», і хтось із прибулих зачитав наказ про те, що «Ненаситець» здає курінь, а на його місце курінним назначається «Карий» – Михайло Гачкевич. Це той самий чоловік, що колись завідував чайною в Олеську і давав добро на моє назначення командиром відділу УНСи в 1943 році. Передача командування проходила тихо, спокійно, без протоколу, тільки на основі наказу. Як мені розповідав пізніше «Шугай», а нині це підтвердили «Муха» і «Вітровий», які в цей час знаходилися в курені, в першій чоті «Степа», першої сотні «Довбенка», «Ненаситець» був назначений на більш відповідальну роботу у Крайову Службу Безпеки. На жаль, коли я прибув на місце, «Ненаситця» вже не застав і більше його не бачив. Він був родом з села Кути, але проживав у Львові. Говорили, що «Ненаситець» потрапив у засідку біля с.Кадлубиськ (нині Лучківці) і, поранений, щоб не потрапити живим у руки енкаведистів, відібрав собі життя. Це сталося у 1945 році.
Новий курінний «Карий» продовжував інтенсивно вишколювати новобранців по старій, розробленій ще «Ненаситцем», програмі. Все йшло нормально, спокійно. Перше бойове хрещення курінь одержав десь біля двох тижнів після зміни командування. З боку сіл Тур'я і Переволочної на табір несподівано напали війська МВД. Бій тривав кілька годин і більшовики відступили. За словами «Мухи» і «Вітрового», велику майстерність у бою показали добре вишколені колишні дивізійники. Особливої уваги заслужив у бою чотовий «Крук», колишній дивізійник, який стріляв по ворогах з кулемета навстоячки і тим давав іншим приклад відваги та самопожертви. У цьому бою чотовий «Крук» загинув, а серед наших бійців було декілька поранених. Після відступу більшовиків курінь «Карого» залишив місце постою і перебрався в інший район, у ліси між селами Яблунівка –Грабова, т. зв. «Вовчі Ями». Сюди я прийшов по зв'язку і знайшов тут курінь «Карого».
Прийшовши в табір, у першу чергу я зголосився до курінного і доповів йому, що повертаюся з вишколу в Карпатах і, за вказівкою «Шугая», прибув у його курінь. Хоч "Карий» бачив мене до того лише один раз, але впізнав відразу і сказав, що читав у «Віснику» про те, що «Лапайдух», після закінчення старшинської школи УПА «Олені», скеровується у розпорядження Львівської Воєнної Округи, Повідомлення підписав хорунжий «Зміюка». Знаючи про те, що я повернуся, «Шугай» і «Карий», порадившись, вирішили використати мене у новоствореному курені «Карого», де не вистачало кваліфікованих кадрів. Після короткої дружньої розмови, «Карий» призначив мені місце в одному із наметів і сказав, щоб я відпочивав, придивлявся до всього, зживався з людьми, звикав до обстановки, адаптувався, акліматизувався і що я поки що буду знаходитися у нього в резерві. «Карий» представив мене сотенним першої сотні колишньому капітанові СС-дивізії «Галичина» «Довбенкові», другої «Ткаченкові» і третьої – «Опоці». «Довбенко» був родом із Станіславщини. Двох сотенних, «Ткаченка» і «Опоку», я знав ще з часів мого перебування в УНСі, до відходу на вишкіл у старшинську школу УПА.
Я почав знайомитися з обстановкою, розташуванням табору, який займав велику площу в лісі. Намети були розміщені у вигляді кола, даючи можливість стрільцям при потребі легко зайняти колову оборону. Кожен рій мав свій намет, чи то зроблений з плащпалатки, чи збудований з гілляк. Кожна чота мала свій сектор обстрілу, який у разі небезпеки повинна була обороняти. У середині кола розташувався обоз, штаб і кухня. Обходячи табір, я зауважив три військові кухні на колесах, де варився обід. Звідти розносився приємний запах, який лоскотав ніздрі, викликаючи у мене, зголоднілого, апетит і думку про швидкий обід.
Недалеко кухні я зауважив чотирьох стрільців, що копали прямокутну яму розмірами приблизно 2 х 4 м, поруч з уже викопаною такою ж ямою, дно якої було заповнено досить сумнівної чистоти водою. Як виявилося, її у цій місцевості, на «Вовчих Ямах», в час посухи не вистачало. Тому, щоб зайвий раз не привозити воду в табір, що було пов'язане з різними незручностями, викопали поруч з кухнею яму, яка заповнювалась ґрунтовою водою. Глибина ями була біля 1,5 м. Тепер копали вже другу таку ж саму яму, щоб вода мала час відстоятися в ній. На вигляд вода була мутною, непривабливою і здавалася непридатною для пиття, але її можна було використовувати для готування їжі на кухні. Правду кажучи, мені було неприємно дивитися на ті колодязі, що мали забезпечувати нас такою водою.
Табір був розташований у лісі між селами Яблунівка і Грабова, ближче до Грабової. У ньому я віднайшов багато повстанців, знайомих ще з УНСи, які розповіли мені про всі новини, що сталися за моєї відсутності. Добре було ось так сидіти без діла, не турбуючись жодними проблемами. З часом познайомився з розташуванням табору і охороною навколо нього, з тим, як були розміщені стійки. Мені подобався порядок, який панував тут у всьому. У сусідніх селах Яблунівці і Грабова, як мені сказали, постійно стояли пости нашої розвідки, що були безпосередньо зв'язані з місцевою сіткою ОУН, яка, у свою чергу, також займалася розвідкою в терені. Тут я також довідався, що ніхто не знає, де подівся сотенний «Сокіл», мабуть, немає вже його в живих. Ходять чутки, говорили мені, що його ліквідував по підозрінню у зраді сотенний «Малиновий».
Я вирішив запитати про це, при нагоді, «Шугая». Якщо це було так, як говорили, то мені було жаль «Сокола», колишнього лейтенанта червоної армії. Пізніше «Шугай» підтвердив мені, що дійсно «Сокола», на свою відповідальність, ліквідував сотенний «Малиновий» – Мар'ян Кравчук, родом із Красного. Я висловив «Шугаєві» своє здивування і жаль з приводу того, що так сталося, але він відповів, що коли довідався про долю «Сокола», що також було для нього прикрою несподіванкою, нічим не можна було вже зарадити. Знає тільки, що СБ займалося тією справою. До нинішнього дня не знаю правди, не переконаний, що «Малиновий» вчинив правильно і справедливо.
Другого дня мого перебування в таборі, до мене підійшов чотовий першої чоти, першої сотні «Довбенка» на псевдо «Степ» – Йосиф по вуличному Левко Рудий із с.Соколівки, який потрапив до УПА із СС-дивізії «Галичина», і сам почав дивну для мене розмову. Без жодного вступу, відразу ж запитав, чи не знаю я, де мій брат Денис. Таке питання мене заінтригувало, але я, тільки глянувши на «Степа», нічого не відповів йому на те. Був здивований, звідкіля той знає мене і мого брата Дениса. На теми, хто звідки родом, про родинні зв'язки в підпіллі не було прийнято говорити, чого я весь час дотримувався. Коли «Степ» побачив, що я не хочу з ним про це розмовляти, то сказав, що знає мене вже давно, був разом зі мною під час операції «перезахоронення» одним із зв'язкових ще перед тим, як пішов у дивізію, а з моїм братом Денисом разом воював в СС-дивізії «Галичина». У селі Юзьковичі (нині Осипівка),біля Олеська, вони разом відстрілювалися від наступаючих сил червоної армії. Денис тоді стріляв стоячи, прицілюючись у ворога, а лягати, як це робила більшість, він чомусь відмовлявся. Не хотів також разом з усіма відступати. «Степ» залишив Дениса в Юзьковичах, а сам відступив. Пізніше вже в с.Підлиссі він бачив його востаннє і з того часу не знає, що з ним сталося. Все це він мені розповів і сказав, що з Денисом був у дружніх стосунках. Коли дивізія відступала з-під Бродів через Підгірці, він разом з іншими дивізійниками заходив до нашої хати. На жаль, там нікого вже не застав, бо, як розповіли їм сусіди, всі виїхали підводою на Захід. Тільки тоді, коли «Степ» мені все це розповів, я признався, що Денис – мій рідний, наймолодший брат. Я знав, що про «Степа» відгукувалися всі добре, знав, що він прекрасно справляється з обов'язками чотового і користується авторитетом не тільки у командування, але й серед стрільців-повстанців. Ми довго розмовляли з ним на різні, в тому числі і на «заборонені» теми, розповідаючи один одному деякі подробиці про себе. Взагалі «Степ» сподобався мені як співрозмовник, як чотовий, таким чином між нами зав'язалися дружні стосунки.
На третій чи четвертий день мого перебування в таборі з'явився «Малиновий». Свою сотню вій залишив неподалік, а сам з кількома стрільцями зайшов до нас. Він, посміхаючись, запитав «Карого», чому той розмістив свій курінь у «Вовчих Ямах». Адже ж це місце добре знають більшовики, які в час німецької окупації, як червоні партизани, часто перебували тут. «Малиновий» радив якнайшвидше залишити ці місця і якнайдалі відійти звідси. «Шугай» ще за німецької окупації мав тут з ними бої, тим більше, що тут немає води, а та, якою ми користуємось, є нездорова і може викликати, не дай Господи, серед стрільців пошесть якоїсь хвороби. У таборі «Малиновий» пробув недовго. Забрав свою сотню і подався у напрямі Боложинівських лісів.
Цю розмову «Малинового» з «Карим» чуло багато повстанців, тим більше, що в «Малинового» був гучний голос, і розмова велась на поляні. Тому все, про що він говорив, швидко стало відомим всім стрільцям. «Карий» наказав зміцнити охорону, вислати в усі боки посилену розвідку. Вечером розвідка повідомила, що в районі розташування нашого табору ворога не виявлено. Табір залишився на місці.
Мене ніхто не тривожив. Я ходив табором без визначеної цілі. Розмовляв з різними стрільцями, ройовими, чотовими і сотенними. Від них дізнався про всі новини. На другий день, зранку, розвідка знову була вислана у всі боки. На цей раз вона повідомила, що з боку села Топорова підходять більшовики. Передня їх частина вже зайшла в с. Грабову і скоро, напевно, будуть у нас в «гостях». У таборі оголосили бойову готовність. Так якось склалося; що я знаходився в цей час біля чоти «Степа». Курінь зайняв свої, наперед визначені, оборонні місця. Питання колової оборони у всіх відділах УПА було добре відпрацьоване. Чота «Степа» зайняла свою ділянку оборони. Кожен із стрільців знав своє визначене місце. Ми зі «Степом» вийшли на лісову просіку. Порадившись зі мною, він вислав у бік села Грабово, перед своїм сектором оборони, в розвідку перший рій «Мартина», який, за словами «Степа», був кращий не тільки в чоті, а й у сотні. Всі стрільці рою «Мартина» – Ярослава Коваля були з одного села Ожидова, і ройового вибрали самі з-поміж себе. Його заступником-політвиховником був «Вітровий» – Михайло Сахно, який нині проживає у Львові.
Кільканадцять. метрів попереду, краями просіки, маскуючись, перебігаючи від дерева до дерева, просувались вперед два наші стрільці, один з яких був «Вітровий». Час від часу вони виходили на просіку, щоб краще роздивитися по місцевості і підтримувати зв'язок з роєм.
Ми разом зі «Степом» стояли посередині лісової просіки і спостерігали за роєм «Мартина», що віддалявся. Тут ми зауважили, що рій, який відійшов вже на 150-200 м., раптом зупинився, і стрільці, згуртувавшись, щось енергійно обговорюють між собою. Відтак один із них відділився від групи і побіг у наш бік. Він повідомив, що на просіці перед собою зауважив групу озброєних людей і з ними двоє коней, тому рій зупинився. Не знають, що робити далі. Вирішили послати у розвідку двох стрільців. Вони обережно подалися вперед, але, дійшовши до місця, де недавно стояла група озброєних людей з двома кіньми, нікого вже там не побачили: ані людей, ані коней. Тоді подалися далі. Несподівано «Вітровий» зауважив на дереві людину з крісом, яка через далековид оглядала просіку: «Вітровий», захований за кущами, придивившись добре, зауважив на шапці сидячого на дереві чоловіка зірку і червону стрічку. Сумнівів не було: це більшовицька розвідка. «Вітровий» інстинктивно взяв розвідника на мушку, але тут побачив, що до дерева, де той сидів, підійшло кілька червонозоряних. Вони перекинулися з ним кількома словами, а їхні погляди були спрямовані в бік нашого табору. «Вітровий» порозумівся на мигах зі своїм напарником, і вони обережно, трохи по-пластунськи, трохи пригнувшись, відійшли до своїх. Коли про це доповіли «Степові», він відразу ж послав зв'язкового в штаб куреня, щоб попередити про появу більшовиків поблизу нашого табору. Те, про що попереджав минулого дня «Малиновий», підтвердилося. Від штабу не було ще жодного повідомлення, що робити, як діяти у такій ситуації, коли з наближенням ворога табір опинився в небезпеці. На просіці ми далі стояли разом з «Степом», його заступником «Сойкою» і «Мартином», який повернувся зі своїм роєм із розвідки і дивилися в бік ворога. Дійсно, там, де «Вітровий» зауважив на дереві ворожого розвідника, появилось декілька енкаведистів, а з ними також двоє коней. «Степ» наказав всім своїм стрільцям покинути просіку, сховатись за деревами, щоб не бути мішенню для ворога, а сам взяв далековид, став посередині просіки і спостерігав за противником. Через деякий час передав далековид мені. Я приліг посередині просіки і почав оглядати ворожі позиції. Там я побачив тільки голову одного коня, що виглядала з-поза дерева, а згодом, поводивши по кущах біноклем, і невелику групу озброєних людей, які дивилися в наш бік, але скоро всі вони зникли з просіки. Я піднявся і сказав, що там вже нікого не має. Проте «Степ» не повірив, взяв у мене далековид, знову вийшов на середину просіки і приліг на траву, зайнявши моє місце. Він пильно вдивлявся туди, де недавно стояла ворожа група. Пролежавши декілька хвилин у такій позиції, він сказав, що дійсно там нікого вже не видно і, не поспішаючи, почав підніматися на ноги. В цю хвилину пролунав один вистріл з кріса. «Степ» випустив з рук далековид, схопився обома руками за низ живота, впав на землю і почав стогнати. Стрільці відразу підбігли і на своїх руках винесли його з просіки, віднесли в ліс і сховали пораненого за грубим деревом. «Степ» сказав, що куля, напевно, снайперська, потрапила йому в живіт, і він відчуває нестерпний біль. Про цей випадок відразу повідомили в штаб і викликали медичну допомогу, яка негайно прибула на місце. «Степ» лежав неспокійно. Його мучили сильні болі. Він звернувся до свого ройового «Мартина» зі словами: «Друже «Мартине», Славку, не залишай мене». Мене огорнув сум і великий жаль. Я бачив, як «Мартин» і всі стрільці забігали біля свого чотового, і в душі відчув пий і вдячність до них. Я знав, що стрільці любили його і поважали. Прибіг санітар і відразу оглянув рану, зробив перев'язку і сказав, що рана не страшна і швидко загоїться. Але, відійшовши на бік, тут же сказав у моїй присутності «Сойці» і «Мартину», що рана дуже небезпечна, необхідна негайна операція, яку тут, в таких умовах, зробити неможливо. Така вістка, звичайно, нас приголомшила, не давала надії на швидке видужання. По тому, як «Мартин» упадав біля «Степа», видно було, що вони були близькими і, напевно, давніми друзями.
Стрільці обережно поклали свого чотового на кріси і, підтримуючи йому голову, понесли у табір. Несучи «Степа», вони один одному наказували йти в ногу, щоб пораненому не завдавати ще більшого болю. У таборі, на поляні, чотового положили на землю, підклавши йому щось під голову. Прийшов «Карий», і всі, хто знаходився поблизу, підійшли до «Степа». Наш підпільний лікар-хірург
«Гаврило» в цей час знаходився у Золочівщині, так що не було можливості його оперативно привезти до хворого, тому «Карий» вислав до районного центру Буська кількох стрільців-розвідників, наказавши їм негайно привезти, якщо треба буде, то навіть силою, лікаря-хірурга. Підготовили також підводу, яка після огляду, рішення та дозволу хірурга мала б перевезти пораненого до підпільної лікарні у районі Трудовача. Але, на жаль, лікар приїхав надто пізно. «Степ», проживши після поранення лише кілька годин, помер. У таборі оголосили траур.
Похороном «Степа» зайнявся його сотенний «Довбенко». Посередині табору на невеликій поляні, викопали могилу. У відділі не було священика, тому померлого хоронили без нього. Стрільці, опустивши обережно «Степа» в могилу, віддали в його честь салют із трьох рушничних залпів, вшанували пам'ять загиблого друга по зброї хвилиною мовчання. Курінний «Карий» і сотенний "Довбенко» сили короткі промови. Насипали високу могилу і увінчали її ним, зробленим нашвидкуруч, хрестом. Тут, одразу ж по пню похорону, «Карий» запропонував мені тимчасово очолити чоту «Степа», а також дав комусь із свого штабу доручення поставити пізніше на могилі «Степа» хрест з відповідним написом, хто і коли тут похоронений. Біля могили «Степа» стояв ще його заступник «Сойка» з усією чотою. Вони віддавали останню шану своєму командирові.
Так, зовсім несподівано для себе, я отримав за наказом курінного чин чотового першої чоти сотні «Довбенка», куреня «Карого» і був змушений відразу приступити до виконання своїх обов'язків.
Згадуючи ці буремні часи 1940-хроків, майже 50-літньої давності, багато дечого забулося, втратилося послідовність подій, призабулись імена, прізвища і псевдоніми багатьох учасників національно-визвольних змагань, які заслуговують на те, щоб про них сказати, увіковічнити їх пам'ять. Небагато їх на нинішній день залишилось серед нас живими. Більшість поклала свої буйні молоді голови у нерівній боротьбі з ворогом-окупантом, часто відбираючи собі життя в критичний момент, щоб не дати себе взяти живим в руки ворога чи то червоного зі Сходу, чи брунатного з Заходу. Багато їх потрапило в руки ворога живими, і їх судили не як військовополонених, а як бандитів, злочинців і зрадників. Велику частину арештантів засудили до смерті, а багатьох – на непосильну працю у таборах і тюрмах. Небагато повстанців дожило до наших днів, радісних днів проголошення Акту про незалежність Української держави.
На святкуванні 50-ліття утворення Української Повстанської Армії у Києві, у 1992 році, я зустрів колишнього стрільця сотні «Вітрового», якою мені приходилося командувати в свій час. Він, Богу дякувати, не потрапив у енкаведистську м'ясорубку, вчасно змінивши своє прізвище на Остапа Демчишака, і, обдуривши таким чином енкаведистів, дожив до наших днів і тепер знову повернув собі своє справжнє прізвище Михайла Сахно і живе зараз у Львові і бере активну участь у нашому демократичному русі, є членом Братства УПА. Спочатку Сахно мене не впізнав, не повірив, що це я, бо був переконаний, що «Лапайдух» загинув, навіть вказував місце, де це сталося. Тому ми тільки після деяких уточнень порозумілися. З допомогою Сахна - «Вітрового» мені вдалося віднайти колишнього ройового другого роя першої чоти «Голуба» моєї сотні – «Муху»-Михайла Невпораного, родом також з Ожидова. Після багатьох років розлуки я не впізнав «Муху». У моїй пам'яті він завжди залишався молодим, струнким, енергійним, середнього росту юнаком, готовим завжди, без застережень, виконати будь-яке доручення. Він не раз сам просився на ту чи іншу акцію. А тепер переді мною стояв високий, змучений життям чоловік, який, потрапивши у цупкі більшовицькі тенета, був змушений будувати «світле майбутнє» для свого ворога в далеких сибірських снігах. Я довідався також про те, що є ще багато, з ласки Божої, живих колишніх стрільців із моєї сотні, в тому числі чотовий «Крук», однофамілець «Вітрового» - Михайло Сахно, родом із Брахівки, який тепер проживає в Олеську. Нині тільки в самому Ожидові проживає дев'ять колишніх стрільців УПА із сотні «Лапайдуха», куреня «Сірі Вовки».
Недавно при нашій черговій зустрічі у Львові «Вітровий» і «Муха» запропонували зібрати всіх, ще живих стрільців з «Сірих Вовків», щоб пригадати минуле, поговорити про сьогодення і наше майбуття. Але тепер, при наших суцільних негараздах, це не так легко здійснити, Будемо надіятися, що доживемо до кращих часів, і тоді здійснимо наш задум – зберемося разом.
Нині «Муха» і «Вітровий» допомогли мені відтворити багато характерних епізодів з нашої спільної національно-визвольної боротьби, за що я їм дуже вдячний. Це дозволяє мені більш детально викласти на папері спогади про ці буремні дні далеких 40-х років.
Невдовзі чота повернулась на місце свого розташування. Я пішов з нею і почав знайомитися зі своїми підлеглими, хоч час був не зовсім зручний для цього. Я добре усвідомлював, що ситуація для відділу складна. Треба якнайшвидше змінити місце постою, бо енкаведисти не залишать нас просто так в спокою, будуть переслідувати.
Всі відомості сходились у штабі курінного, а до мене, як чотового, просочувалось лише дещо з них. Там приймалися всі рішення, на які я поки що не мав жодного впливу. Я був тут людиною новою, не усвідомлював ще добре, що навколо діється. Враховуючи все це, я взагалі нічим не переймався, намагався про все якнайменше думати, а тільки сумлінно виконувати всі розпорядження-накази командування. За мене думали інші, там на горі, в штабі, що я вважав нормальним, тому на душі в мене було спокійно. А взагалі я відповідав тільки за свою чоту і повинен був знати всіх своїх стрільців і ройових. Тому, не відкладаючи, почав ближче знайомитись з чотою. Заступником моїм був, як я вже згадував, «Сойка», старший від мене на шість років. До війни служив у польському війську, де дослужився до звання єфрейтора (старшого стрільця). Сам він був родом з околиць Переволочної. Ройовим першого роя був «Мартин» Ярослав Коваль із Ожидова, ройовим другого роя – «Муха» - Михайло Невпораний, також із Ожидова і третього – «Крилатий», родом з села Хватова. Хто був ройовим четвертого роя, вже не пригадую.
Кожен рій моєї чоти мав по два кулемети, як жодна інша чота куреня. Хлопці часто говорили, що іде чота смертників (камікадзе), яку курінний оберігав і тримав для спеціальних, найбільш небезпечних доручень. Я був задоволений, а навіть почав гордитися тим, що зможу тепер командувати прославленою чотою, ставши тим самим також одним із камікадзе УПА.
Мене повідомили, що вечером відійдемо звідси, отже, всім треба бути готовим до вимаршу. В таборі не відчувалося метушні. Кожен знав, що має робити в подібній ситуації.
У міжчасі підійшов до мене «Вітровий», вже як до свого чотового, і запропонував вислати хоча б один рій у розвідку до того місця, звідкіля пролунав постріл, який позбавив життя чотового «Степа». «Вітровий», щоправда, вже ходив туди після поранення чотового, але, не маючи команди йти далі, не міг перевірити просіку хоч би до того місця, де стояли коні і група озброєних людей – енкаведистів. У цій ситуації я не мав права сам вирішувати це питання, брати на себе відповідальність. Тому, все обдумавши, передав цю пропозицію «Довбенкові», який без вагань і дискусій погодився з нею і доручив мені здійснити її.
Отже, перший рій подався через ліс у тому напрямку. Не знаючи, що довкола нас діється, ми напружено чекали на вістку, яку повинна була принести нам розвідка.
Сподівалися, що «Мартин» чи його заступник «Вітровий», повернувшись, прийдуть доповісти про ситуацію на просіці, в першу чергу нам, – і тільки тоді про все вже дізнається штаб. Ми з нетерпінням їх чекали. Нарешті, вони повернулися з лісу і розповіли, що обережно, перевіривши просіки, знайшли на їх перехресті місце, витоптане чобітьми і кінськими копитами, але навколо нікого не зауважили, тому дальше вже не йшли. Отже, близько ворога не було , але завдяки своїй розвідці він добре знав місце нашого перебування.
Як тільки засутеніло, ми вирушили в дорогу. Одна чота сотні «Опоки» залишилась на місці, щоб замести сліди. Після того вона мала йти в ар'єргарді. Обійшовши стороною село Грабова і минувши Боложинів, ми опинилися в густому лісі, недалеко Переволочної, де й отаборилися. В цьому терені я орієнтувався слабо, хоч у планшетці мав великомасштабну карту всієї Галичини і Карпат, яку здобув, як трофей, ще тоді, коли після старшинського вишколу ми втрійку, рейдуючи по Карпатах, роззброїли групу мадярського війська, яка пробиралась через гори до себе в Мадярщину. Ця карта ще тоді та й пізніше ставала мені не раз у пригоді. Тепер я нею майже не користувався, бо цілковито підпорядковувався вищому командуванню і разом з чотою ходив виключно зі своєю сотнею. Тут велику роль відігравали місцеві хлопці-зв'язківці, які добре орієнтувалися в місцевості, знали всі ходи і переходи, всі дороги і стежки. Вони майже завжди показували нам дорогу.
Земляки «Мартин» і «Вітровий» підказали мені, що у їхньому селі є можливість дістати детальну військову воєнну мапу теренів Львівської області.
Від Боложинова, де ми отаборилися, до Ожидова було недалеко, а мати таку військову карту, де мені тепер прийдеться перебувати було б вигідно і корисно. Отже, домовившись з «Довбенком», я вислав «Мартина» і «Вітрового» в село. Вони повинні були повернутись на другий день до 18.00. Через ліс треба було пройти не більше 10км.
На другий день перед вечором, «Мартин» і «Вітровий» повернулися, але без мапи. Її вже не було там, де сподівалися дістати. Зате принесли цікаву і цінну для нас вістку. Повертаючись, вони зустріли двох молодих дівчат з Ожидова. Це було в лісі, недалеко хутора Ангелівки. Дівчата розповіли, що по дорозі наткнулись на трьох більшовицьких розвідників, які їх затримали, звинувачуючи в тому, що несуть «бандитам – бандерівцям» їсти. На ці звинувачення дівчата відповідали, що жодних бандерівців не знають і їсти їм не носять. Розвідники не перевіряли, що було в їх клуночках, а на прощання, стишивши голос, звеліли їм знайти бандерівців (вже не говорили – бандитів) і попередити їх, що завтра на ці ліси піде велика облава, тому краще буде, щоб вони вийшли з тих околиць. А Боложинівські ліси були великі, правда, трохи менші від Пеняцьких.
Про цю вістку хлопці відразу доповіли мені, я – «Довбенкові», а він – «Карому». Ця інформація виглядала досить дивною, підозрілою, нереальною. Тому курені не відреагували на це повідомлення так, як треба було б.
Пізно ввечері, залишивши на нашому постою підстаршинську школу «Чавуна» – Романа Чайківського і сотню «Опоки», «Карий» разом із сотнями «Довбенка» і «Ткаченка» вирушили в бік Соколівки. Там, у невеликому ліску біля присілка Грабина, отаборилися. Чому курінний не врахував повідомлення про облаву, залишивши підстаршинську школу і сотню «Опоки» там, на місці, сказати не можу, бо, це робилося без нашого відома; думаю, що курінний не повірив дівчатам, бо дійсно, у це важко було повірити.
Вдень, десь біля 11.00 години, ми почули кулеметні черги і поодинокі постріли звідти, де залишилися «Опока» і «Чавун». Йти їм на допомогу було надто далеко; навіть прискореним маршем це тривало б більше ніж пів дня. Стрілянина тривала досить довго, то посилюючись, то затихаючи. Перед вечором, коли на ліс почали вже спускатися сутінки, нарешті, стрілянина вщухла. Пізніше ми дізналися, що на табір напали багаточисельні більшовицькі сили. Підтвердилися повідомлення дівчат. Нам стало ясно, що в рядах енкаведистів є люди, які нам співчувають і готові допомагати нам. Багаточисельні наступи на табір повстанців бажаних для більшовиків результатів не дали. Всі атаки були легко відбиті. Перед сутінками більшовики покинули ліс і відступили. З нашого боку не тільки вбитих, але і поранених не було.
Вечером поступила команда вирушати в дорогу. Неофіційно було сказано, що йдемо в Пеняцькі ліси. Ми обійшли село Цішки, обережно перетнули трасу Львів - Київ біля села Ясенова і отаборилися в Пеняцькому лісі, недалеко с. Жаркова.
Тут, поряд, стояв курінь «Шугая». Наступної ночі сюди прибула сотня «Опоки» і підстаршинська школа УПА «Чавуна». Довкола великого зрубу стояло багато відділів УПА, яких я не знав. Тут зібралося декілька тисяч повстанців. Яка мета була такого великого збору, я не знав, як і не знали інші, такі, як я, і навіть сотенні командири. Така позиція нашого командування вважалась тоді нормальною; адже ж ми знаходилися у підпіллі, і тому нікому із нас не приходило в голову цікавитися, чому і для чого зібралось стільки людей, хоч, не заперечую хотілося все знати.
Я зі своєю чотою зайняв відповідне місце в складі своєї сотні «Довбенка». Подумав, що планується якась велика акція, радий був цьому і нетерпеливо чекав на її роз'яснення. «Шугая» я тут не зустрів, хоч знав, що він знаходиться десь поблизу, і тільки його я міг би про це запитати, бо, як мені здавалося, він повинен був знати причину такого великого збору війська. Між повстанцями говорилося, що тут є головнокомандуючий УПА Львівської Воєнної Округи «Вороний», але його ніхто не бачив. Було приємно почути, що колишній чотовий старшинської школи УПА Олені», «Вороний», нині займає такий високий пост. Я, щоправда, знав його тільки в лице. Краще знав його мій брат Осип, «Буревій», який був свого часу в чоті «Вороного».
Вище начальство сиділо за столом на зрубі і вело нараду. Довкола них була виставлена охорона із польової жандармерії «Недобитого». У цій відправі брали участь тільки сотенні і вищі командири. Цих командирів нам ніхто не представляв. В УПА не було прийнято це робити.
Надворі тоді, пригадую, стояла гарна, сонячна і тепла погода. Був вересень 1944 року. Всі ми нетерпеливо чекали закінчення відправи, цікаві, що там вирішать і що нам скажуть.
Нарешті нарада закінчилася. Мене трохи здивувало, коли побачив, що в таких умовах був організований і так поданий розкішний обід для учасників наради. Появилися жінки у національних строях, і на полумисках і на тарілках подавалися страви на змайстрований з дощок і кругляків, покритий білими обрусами, стіл. Лавки довкола столів були також збиті таким же способом. Св'ященик, який був між ними, голосно зачитав молитву і всі приступили до трапези. Я тоді вперше і востаннє побачив, що командування їло із окремої від стрільців кухні.
Обід тривав довго. Після його закінчення гості роз'їхалися, нічого нам не сказавши. Мені, як, напевно і всім іншим, що стояли навколо зрубу, було цікаво, хто проводив нараду і які проблеми вирішувались там, за столом, на зрубі. Між учасниками наради я впізнав окружного провідника ОУН Золочівщини «Їжа» і заступника провідника окружного СБ «Блакитного», яких я трохи знав ще з часів німецької окупації, коли був в УНС.
Появився «Шугай». Він, між іншим, сказав мені, що на відправі виступав сотенний «Довбенко» з проханням відпустити його на Станіславщину (нині Івано-Франківщину), звідки він родом. Його прохання задовільнили, отже, появилось вакантне місце сотенного, на яке він рекомендував «Лапайдуха». Я був тим заскочений, але не буду заперечувати, що приємно було мені чути про це. Однак я сказав «Шугаєві», що мені добре бути чотовим, тим більше , що маю таку чоту, якою можна тільки гордитися. Крім цього, від «Шугая» я довідався, що на відправі вирішували змінити тактику УПА і тепер, напевно, прийдеться діяти меншими відділами, вже не куренями, а сотнями і навіть чотами, як бойовими одиницями, так, що турбот для всіх вистачить. Він радив мені від цієї пропозиції не відмовлятися, тим більше, що мою кандидатуру підтримав курінний «Карий» і у верхах вона вже узгоджена; не було жодних заперечень, так, що тепер все залежатиме тільки від мене. Така нагода може більше не повторитися.
«Карий» зібрав курінь тут же, на зрубі. Бунчужний куреня – нині не пригадую його псевдоніма – зачитав два накази по куреню УПА «Сірі Вовки». Перший – про звільнення «Довбенка» від посади сотенного в зв'язку з переходом його у розпорядження «Грома», командира Станіславської Воєнної Округи «Говерла». Тут я вперше довідався, що курінь «Карого» носить криптонім «Сірі Вовки». Другий наказ – про звільнення «Лапайдуха» з поста чотового і назначення його сотенним першої сотні куреня «Сірі Вовки». Даючи такий наказ, «Карий» не спитав моєї згоди, хочу я командувати сотнею, чи ні, і, хоч з одного боку, приємно було відчути довіру до себе, з другого – боявся, чи зумію справитися з завданням сотенного УПА, і мовчки прийняв призначення. В УПА не було прийнято відмовлятися від наказу командування.
Отже, відтепер на мене накладались нові обов'язки, нові завдання, нові турботи, нова відповідальність.
До цього часу сотні УПА діяли переважно в складі куренів і тільки при потребі збирались більшими відділами – загонами, полками тощо. В таких випадках сотенний безпосередньо виконував вказівки – накази курінного, тому вся відповідальність за ту чи іншу операцію лягала на курінних. Але, як мені говорив «Шугай», на відправі, яка тільки що відбулася, вирішили діяти тепер меншими відділами – сотнями і чотами. Це зовсім змінювало роль і обов'язки сотенного. А що являє собою окрема бойова одиниця, я добре знав, переніс на своїх плечах, коли був командиром УНСи.
Отже, хочеш чи не хочеш, а треба було братися за роботу. В першу чергу я передав свою чоту своєму заступникові «Сойці». Чота складалася з чотирьох роїв по 11 стрільців, заступника чотового і самого чотового.
Ройовими першої чоти були: першого рою – «Мартин», другого – «Муха», третього – «Крилатий», четвертого – не пригадую.
Чотовим другої чоти був «Лис» – Андрій Жеребух. Ройових не пригадую, але знаю, що ройовим третього роя був «Вир» – Лужицький з села Стрільбичі Старосамбірського району, який прийшов в УПА із СС-дивізії «Галичина».
Чотовий третьої чоти «Крук» – Михайло Сахно із Брахівки Одеського району, нині живе в Олеську. Ройовим четвертого рою був «Покотигорошок» – Євген Петрик із Золочева, також колишній дивізійник, якого я знав ще з довоєнних часів, коли вчився в Золочівській гімназії «Рідна школа». Пригадую, що Петрик був одним із кращих акробатів у Золочеві.
Сотенний санітар (фельдшер) «Вільха» прийшов із дивізійників. Мав велику практику по своїй спеціальності.
Сотенний бунчужний – «Спекулянт» – Купчик родом із Золочева, якого я також знав в лице ще з давніх часів. Він прибув у сотню із дивізії «Галичина».
Обов'язки політвиховника виконував «Курган», родом з села Кути, Олеського району.
Зв'язковий сотенного «Дуб» був також дивізійником, родом з Тернопільщини.
Розвідка й інтендатура надалі підпорядковувались безпосередньо курінному.
Особовий склад сотні не був постійним. Він мінявся то в бік збільшення, то зменшення кількості бійців. Це залежало від різних обставин. Одні виходили із сотні, інші прибували, як новобранці, або переводилися з інших відділів. А взагалі, текучість у підрозділі не була великою. Коли я очолив сотню, в ній нараховувалось близька 140 чоловік, точного числа нині не пригадую. З часом кількість особового складу з різних причин зменшувалась.
У той час, коли мені довірили командування сотнею, вона ще не мала своєї розвідки, ані інтендантської служби. Як я вже згадував, така бойова одиниця, як курінь, була великою, тому рейдувати непомітно по місцевості, особливо по безлісній, було важко і небезпечно. Але в цей час, коли головні сили червоної армії ще воювали на західному фронті, а внутрішніх військ МВД не вистачало для успішної боротьби з українським підпіллям, УПА переважно діяла куренями, а деколи – загонами.
У Пеняцьких лісах ми простояли декілька днів. Одного дня, вже ввечері, поступила команда курінного «Карого» готуватися до відходу. В той час ми якраз повечеряли і мали намір відпочивати. Коли всі вже стояли готові в дорогу, мене повідомили, що йдемо на Золочівщину, але чого і якою дорогою будемо йти туди, не сказали. Моя сотня мала йти в складі куреня. Курінний «Карий» рідко на той час ділився зі мною даними розвідки чи планами, куди і чого маємо йти. Це було на початку моєї діяльності як командира сотні. Сам я до курінного не звертався, не напрошувався на розмови. Мені спокійніше було виконувати чиїсь команди і розпорядження, ніж самому брати на себе відповідальність за прийняте те чи інше рішення.
Моя сотня йшла за сотнею «Опоки», яка була добре ознайомлена з місцевістю. За нами йшла сотня «Ткаченка». В села ми, звичайно, не заходили, йшли або обминали їх здалека. Так минули село Колтів, відтак Малий Тростянець, де я вже не раз бував ще з відділом УНСи. Згодом перетнули автостраду між Струтином і Зарваницею. Тут я побачив, що з обох боків шосе стоять наші сильні застави з кулеметами. Була ніч, і я не розгледів, чия чота знаходилась на заставі, але мені було приємно бачити, як вона пильно охороняє і забезпечує нас від несподіваної біди. Так, під охороною, ми пройшли також залізницю і подались через с. Вороняки, а відтак, через один із присілків, села Сновичі, через Шпиколоси на Гологори і на присілку Трудовача Дубасах зробили короткий відпочинок, де інтендантська служба нашого куреня «Сірі Вовки» на військових трофейних пересувних кухнях підготовила для нас сніданок.
Я довідався, що через Дубаси недавно проходив курінь «Шугая» і підстаршинська школа «Чавуна», які, також, тут відпочивши, йшли далі, у бік сіл Лоні і Митулина. Наш курінь повинен був іти слідом за ними і там, в лісі, долучитися до них.
Після відпочинку ми вирушили далі. «Карий» дав наказ моїй сотні йти тепер в ар'єргарді і забезпечувати тил усім військовим формуванням, які йшли попереду. Він попередив мене, що, за даними розвідки, більшовики зайняли села: Трудовач, Гологірки, Гологори і Новосілки. Вони, напевно, збираються прочісувати ліс, тому треба бути напоготові. В цьому випадку весь тягар відповідальності лягав на мою сотню; я повинен був затримати чекістів і не пустити їх у ліс слідом за відділом. Він радив мені бути обережним.
Віддавши такі розпорядження і інструкції, як мені діяти в разі небезпеки, «Карий» з двома сотнями «Ткаченка» і «Опоки» заглибився в ліс слідом за «Шугаєм» і «Чавуном». Наша сотня залишилась на Дубасах одна, також готова до відходу. Це доручення, яке я отримав від «Карого», накладало на мене велику відповідальність за безпеку і життя багатьох сотень повстанців. Отже, я повинен зробити все можливе і неможливе, щоб не дати ворогові, тобто облавникам-енкаведистам, яких народ охрестив «босяками», заскочити себе зненацька. Але я не дуже вірив у те, що вони насміляться переслідувати нас у лісі.
Все ж таки на душі було тривожно, але я не мав права показати і підопічним усіх своїх вагань, сумнівів, всієї своєї тривоги і непевності у подальших своїх діях. Це могло б привести до порушення дисципліни в сотні, до непослуху, а що найстрашніше – до паніки.
Не знаючи ще точно, коли і як саме розгорнуться ці події в тих чи інших обставинах, певний план дій почав визрівати в моїй голові. Викликавши чотових і ройових на відправу, розповів їм про те, що, за донесенням розвідки, на наш ліс насувається з боку Трудовача «Червона мітла», і треба чекати великої облави. Облавники рівночасно наближаються з боку Гологірок, Гологір і з села Новосілки. В зв'язку з тим, що наша сотня йде в ар'єргарді, ми повинні якнайкраще виконати своє завдання, свій обов'язок – забезпечити тил нашої Повстанської Армії, що йде попереду. Пояснивши ситуацію, в якій ми опинилися, я доручив чоті «Крука» йти вперед і підтримувати безпосередній зв'язок з сотнею «Ткаченка», яка йшла перед нами; йти треба дуже обережно. Про все, що буде заслуговувати якоїсь уваги, доповідати мені. За чотою «Крука» буде йти чота «Лиса», а закривати відділ, тобто йти в ар'єргарді, буде чота «Сойки», яка забезпечить розвідку з боку Трудовача, Лонів і Новосілок. Всі відомості про місцезнаходження ворожих сил негайно доповідати мені. Я буду йти з чотою «Сойки». Відразу після відправи всі приступили до виконання своїх завдань. Щоб не допустити скупчення, яке, при небезпеці нападу на нас, могло б викликати замішання і привести до фатальних наслідків, я наказав сотні розтягнутись. Залишивши біля себе трьох зв'язкових, щоб через них підтримувати безпосередній зв’язок з чотами і, при потребі, з куренем, ми разом з чотою «Сойки» пішли, як пам'ятаю, досить широкою лощиною (виярком) серед лісу. З правого боку від Трудовача і Новосілок ріс досить густий молодняк, через який важко було пробиратися і що-небудь розглядіти, з лівого – більш грубий і досить рідкий ліс. Цим виярком, шириною 20-25 м., а в деяких місцях 40-50 м., ми пройшли біля 2-х кілометрів і повинні були вже повертати на лісову дорогу в бік села Лоні, куди подалися головні наші сили, коли наздогнала нас розвідка вислана в сторону Трудовача, яка доповіла, що лісовою дорогою з Трудовача суне тьма енкаведистів. У них в руках гвинтівки з насадженими на них багнетами, які виблискують на сонці. Треба було діяти негайно, не відкладаючи. В першу чергу я вислав одного зв'язкового стрільця до курінного, щоб повідомити про наближення ворогів з боку Трудовача і запевнити його, що будемо з усіх сил намагатися затримати їх, скільки зможемо. Дорогою зв'язковий мав повідомити про те чоти «Лиса» і «Крука», які вже вийшли з лощини і знаходились тепер на лісовій дорозі між нами і основними силами УПА. Всім стрільцям, що знаходилися в лощині, я наказав зайти в ліс. Тут ми зупинилися. В лісі, де дорога, якою відійшли основні наші частини, звертала в ліс, ми зробили заставу з двох роїв «Сойки». Третій рій «Крилатого» «Сойка» вислав у бік Лонів, щоб розвідати, чи звідтіля не загрожує нам несподіваний удар ворога. Четвертий рій чоти «Сойки» був залишений у резерві. Кожен рій, про що я вже згадував, мав по два кулемети. Нам тоді здавалося, що з такою зброєю ми зможемо затримати в лісі будь-які ворожі сили. Хоч цей бік лісу від лощини був покритий рідким грубим лісом, але густі кущики підліска закривали нас від ворожого ока. Місцевість була нерівна. Час від часу лощина розгалужувалася, утворюючи невеликі дебрі, по яких розрісся зеленолистий молодняк. Сидячи на одному з таких горбочків між грубими деревами, ми добре бачили лощину, якою тільки що прийшли сюди і яка простяглась далі вглиб лісу. Я поставив кілька стрільців, щоб спостерігали за цією лощиною. Вони зайняли один із сусідніх горбочків і там залягли. Із-за дерев їм було видно всю місцевість. Біля мене, як я згадував, залишилися рої «Мартина» і «Мухи», які зайняли оборонні позиції. Розставивши кулемети і визначивши їм сектори обстрілу, ми вирішили чекати ворога і тут його відповідно «зустріти» прицільним вогнем. Як мені здавалося, я зробив усе потрібне в такій ситуації. Засідка – застава була готова. Дорога відходу була нам забезпечена, бо за нами стояли наші чоти, а далі – основна наша сила. Я був зовсім спокійний. Нині можу сказати, що навіть тоді, коли ворог був близько, я ще не вірив, що енкаведисти відважаться переслідувати нас, заглиблюючись у наші ліси.
Розвідка, вислана в бік села Лоні, доповіла, що там спокійно, про облавників не чути. Значить, з того боку нападу можна не чекати. Це полегшувало ситуацію. Тепер, коли ще не видно було ворога, ми могли дещо відпочити. Для цього вибрали одну із висот. Але наш, якщо можна його так назвати, відпочинок не тривав довго. Виставлений спостережний пост доповів, що збоку Трудовача лісною просікою, віддаленою від нас приблизно 80-100 метрів, виходять якісь озброєні люди і збираються серед лощини. Сумнівів не було, що це «босяки». Вони про щось домовлялись, їх зібралось біля 20-ти чоловік. Із-за дерев і невеликих кущів, за якими ми залягли, нам добре було видно, як вороги, не поспішаючи, насторожено, розглядаючись на всі боки, почали розстрільною просуватися через лощину в нашому напрямі, захоплюючи також з обох боків лощини ліс. Ми вирішили, поки вони підійдуть ближче, добре було б роздивитися, що вони собою являють, їх покищо було небагато, тому появу цієї, порівняно невеликої, «жменьки» ворогів ми сприйняли досить спокійно. Всі зайняли наперед визначені бойової позиції. Я негайно викликав другого стрільця-зв'язкового, щоб відправити його в штаб головних сил, у першу чергу, курінного «Карого» з повідомленням про появу ворога, який прямує в наш бік у кількості біля 20-ти чоловік. Але не встиг ще зв’язковий відправитися, як ми зауважили, що з лісу за першою ворожою стежею почала сунути велика кількість війська і гуртуватись посередині лощини. З кожною хвилиною їх кількість збільшувалась. Споочатку ми їх рахували, але коли число «зірколобих» перевищило першу сотню, ми зовсім збились з рахунку. Тепер зв'язковий поніс у штаб більш точні повідомлення, а нам негайно треба було вирішувати, як краще виконувати нашу місію – якнайдовше затримати ворога.
Всі були на своїх місцях, на своїх позиціях. Я наказав нікому без моєї команди, не відкривати вогонь. Всю увагу ми сконцентрували тепер на ворога, який наближався до наших позицій. У лощині знов появилися нові групи «босяків» і їх число постійно збільшувалося. Ми знаходилися в одній неглибокій дебрі, шириною 20-25 м., і звідти спостерігали за розвідкою облавників, які тепер почали наближатися до нас. Я дав наказ приготовитися! Хтось з наших стрільців, жартуючи, сказав: «Добре бачити «босяків» в обличчя, але хотів би бачити їх у спину, коли будуть втікати після того, як ми їх добре почастуємо, гарно привітаємо». Нині вже знаю, що тим жартівником був «Вітровий». В розмові з ним ми згадали цей випадок, який нам добре запам’ятався.
Я дав наказ кожному стрільцеві взяти на мушку одного із облавників, бо треба нам берегти набої. Тим часом облавники повільно, крок за кроком, підходили все ближче і ближче до нас. Передня лінія – розстрільна займала, як я вже згадував, всю ширину лощини і частину лісу по її краях. Тепер вже можна було розгледіти обличчя облавників, але я ще не давав наказу стріляти. Мені чомусь було жаль цих людей, які, можливо, мимо своєї волі йшли на таку операцію проти своїх братів-українців. Чи винні вони, що під примусом, під дулом автоматів, ідуть проти нас, синів цієї землі?
Ворожа розстрільна зрівнялася з широкою дебрею, яка простягалась перед нашою позицією, і два облавники зійшли вже вниз; в дебру, а я ще вагався, чи стріляти вже по них, чи ще підождати, чи спокійно відступити. Я добре розглянув обличчя цих двох, що були ближче всіх. Решта наступаючих йшла відкритою лощиною. Відстань між нами була вже невелика, близько 18-20 метрів. Я бачив, що наші стрільці нетерпеливо чекають на сигнал, кожен тримав одного із облавників під прицілом. Я виглянув із-за дерева, що росло на горбочку між дебрями, щоб краще роздивитися, коли раптом мої очі зустрілися з очима ворожого офіцера. Він зупинився. Його здивування у погляді швидко змінила така лють і ненависть, що мене аж пересмикнуло. Так тривало якусь мить. Офіцер, як видно не зауважив нашої застави, тому кивнув на мене пальцем і, націлившись на мене з свого автомата, крикнув: «Бандера, не прячся там, йди сюда, не бойся!». Ці слова вернули мене до дійсності. Далі зволікати не можна було. Відбезпечивши гранату «Ф-І», я ще чекав, зволікав. За цей час до офіцера підійшло ще декілька облавників, і вони вже разом пильно продовжували вдивлятися у наш бік на горбок; обмацуючи одночасно очима кожен кущик, кожен виступ навколо. Вони, хоч знаходилися від нас вже на відстані 15-16 метрів, але із-за дерев і кущів не могли нас виявити, чи добре розгледіти. Мені за горбком і за грубим деревом було добре ховатися від ворожого ока. Тут я побачив, що офіцер щось говорить своїм бійцям, вказуючи рукою напрям, де я знаходився. Три облавники відлучилися і рушили в мій бік, напевно, думали взяти мене живим. Я глянув на своїх хлопців зліва, відтак справа від себе. «Сойка» також дивився на мене, і я бачив, як нетерпеливо він очікує команди. Я дещо піднявся, розрахував траєкторію польоту гранати і кинув її в середину групи, що насувалася прямо на нас. Пролунав вибух. Одночасно на ворога посипалися кулі наших стрільців. Все проходило так, як ми спланували. З такої близької відстані в ціль не важко було потрапити. У ворожих рядах виникла метушня, паніка. Головна ворожа частина, що знаходилась в лощині, зупинилася. Заговорили наші кулемети короткими чергами. Серед наступаючих чути було крики команди. «Вперед!», «Ура-а-а», але замість іти «вперед», вони ускочили в ліс по оба боки лощини і розбіглися, ховаючись за дерева, за кущики і взагалі, хто куди міг. В один момент у лощині стало так пусто, ніби корова язиком усіх злизала, якщо не враховувати тих, що попадали мертвими і важко пораненими. Скільки їх там лежало, сказати не можу, бо ми їх не рахували, але, правду кажучи, не одному з-поміж нас хотілося знати, скільки чекістів було поранено і скільки вбито нами. Кількість їх можна собі лиш уявити, коли взяти під увагу, що кулі з 6-ти кулеметів нашої чоти «смертників» з такої близької відстані влучали в густі ряди чекістів.
Тут нам довго залишатися не можна було, бо проти чисельного ворога нас була лише горстка, тому ми, користуючись замішанням у ворожих лавах, поки ворог отямиться і почне наступ на наші позиції, планували обережно відступати по лісовій доріжці в бік наших головних сил. Не бачивши перед собою ворога, ми перестали стріляти, хоч він, захований від наших очей, обсипав нас рясними кулями. Тут мені доповіли, що один наш стрілець з рою «Крилатого» поранений в ногу, сам не може вільно ходити, і йому потрібна медична допомога. Санітар «Вільха» негайно зробив йому перев'язку. Недалеко на дорозі стояла наша підвода, де були поскладані деякі пожитки. Не відкладаючи, я звелів «Крилатому» виділити двох стрільців, які знають місцевість і відправити раненого в село Лоні, де, за даними розвідки, було спокійно, не було ворога, залишити його там під опікою станичного, а самим негайно повернутися.
Нарешті, почувши вже знову команду «Вперед!», «Ура-а-а», заворушилися, невидимі до цього часу, облавники, повискакували із за кущів і дерев і, заохочені тими, хто ззаду їх підганяв, продовжували наступати і обстрілювати нас. Раптом позад себе я почув якісь постріли. В цю хвилину майнула думка у мене: «Нас оточили!» Але тут «Сойка» крикнув мені: «Це кулі «дум-дум». Я відразу збагнув, що це над нашими головами пролітають і, натрапивши на дерева позаду нас, вибухають розривні кулі, які на щастя, не завдали нам жодної шкоди. Маючи вже перед собою реального ворога, якого добре тепер було видно, ми успішно відбивали їх атаки чотири рази. Обсервуючи нападаючих, я помітив, що більшість із них подалася у ту частину лісу, де ми займали оборону, і, обійшовши нас стороною, щезли нам з очей. Мене огорнув неспокій; я подумав, що вони планують нас оточити і тим самим відрізати від наших основних сил. За моєюкомандою ми, не поспішаючи, почали відступати у напрямі нашого головного табору, весь час розглядаючись по боках, чи не видно ворога, але нічого підозрілого не зауважили. Останнім для заднього забезпечення залишився рій «Мухи», який розстрільною, охопивши обидва боки дороги, просувався за нами. Відійшовши біля 200 м., ми наткнулися на неглибокий рів, що простягався поперек дороги. Тут зупинилися, зайняли оборону вже всією сотнею і почали чекати ворога, але він не з'являвся. Я вислав у тому напрямі, де ми зустрілися з облавниками, розвідку, яка, повернувшись, доповіла нам, що більшовики поки що нас не переслідують. Частина їх знову зібралася в лощині; напевно підбирають поранених і вбитих, а основна частина подалась далі лощиною в глибину лісу. Прослідкувавши ще деякий час за більшовиками, наша розвідка (а був це, як нині вияснилось, «Вітровий» з двома стрільцями), побачивши, що ворог не тільки не переслідує, а начебто свідомо обминає зустрічі з нами, повернулась.
Було десь біля полудня, надворі стояла ясна, тепла погода, і ми ще деякий час продовжували лежати на своїх позиціях. Переконавшись, що більшовики не пішли за нами, а подались в іншому напрямі, я знову вислав зв'язкового стрільця в штаб з повідомленням про обстановку в даний момент. Через деякий час прибіг кур'єр від курінного з наказом негайно йти в табір, де будемо зустрічати ворога спільними силами.
Отже, я підняв своїх людей, і ми вже без зупинок подалися в бік розташування наших військ. Туди прибули біля 13-ої години. Наші війська розмістились недалеко Унівського монастиря. Вони зайняли цілий бистрик у лісі (частина лісу у формі чотирикутника, з усіх боків відділена від решти лісу широкими просіками). Навколо нього, по його периметру, були розставлені наші війська, готові до зустрічі з небажаними «гостями». Посередині бистрика, на невеликій поляні, розмістився штаб.
Я не знав, як тут сприймуть мій звіт, чи будуть задоволені діями моєї сотні, чи ні. В штабі, нахилившись над військовою картою, стояли наші командири: «Шугай», «Карий» і «Чавун», розробляючи, напевно, тактику дій у даній ситуації. Я доповів їм про те, як розгорталися події під час нападу облавників на нашу сотню. Доповідаючи, я хвилювався, бо не знав, як командування сприйме мій звіт. Але по виразу їх обличчя я зрозумів, що хвилюватися немає причини, і всі вони задоволені нашими діями, нашими успіхами. «Шугай» першим підійшов до мене і, потискаючи мені руку, подякував за те, як діяла наша сотня і сказав, що тепер ми можемо відпочивати, бо наша сотня заслужила собі цей відпочинок та подяку і поки що залишається в резерві. Відтак «Карий» і «Чавун» в свою чергу також подякували мені за те, що я добросовісно виконав свій обов'язок. Мені, щоправда, було якось не по собі, але, в свою чергу, я подякував їм за добру, прихильну оцінку моїх дій і запевнив, що і надалі не підведу їх довір'я. Я залишив штаб, яким командував тепер курінний «Шугай» і повернувся до своєї сотні. Мені приємно було бачити свого сусіда в ранзі командуючого такого великого відділу УПА. Я був гордий за своє село Підгірці, що виховало і дало національно-визвольній боротьбі таких людей, як Григорій Котельницький – «Шугай».
На одній із невеликих полян ми посідали відпочивати. Всі обговорювали події недавнього бою і виявилось, що сприймали це кожен по-своєму, залежно від того, де хто знаходився під час сутички. Але загалом всі були задоволені, тим більше, що отримали похвалу від командування. Тепер ми були в безпеці, навколо на бойових позиціях стояли наші війська, на душі було легко. Помалу ми заспокоїлися, і само собою знялося напруження.
Я також приліг на землю, заплющив очі і обдумував те, що недавно пережив. Як мені здавалося, я спокійно, без зайвих емоцій, провів нашу, так би мовити, «зустріч» з ворогом і тепер відчув велике полегшення, цілковито заспокоївся; відчув радість перемоги, хоч і не дуже великої, але перемоги. Такі хвилини, пережиті 22-літнім юнаком, не забуваються.
Незважаючи на те, що я знаходжуся у відносно безпечному місці, і не було, поки що, чим турбуватися, тривожні думки, однак, не покидали мене, самі давали про себе знати. Я відчув, що заноситься на щось велике, бо не міг припустити, що ворог у такій великій масі і силі залишить нас у спокою. Карий» кілька разів висилав розвідку в бік лощини, звідкіля ми прийшли, але вона нічого нового нам не приносила. Ми чекали нападу якраз з цього боку. Розвідці заборонялось відходити далеко від табору, щоб не потрапити у ворожу засідку.
Приблизно через годину-півтори, коли ми ще не встигли добре відпочити, почули кулеметні черги, але не звідти, звідки чекали їх, а з протилежного боку, від сіл Яхторова і Митулина. Стало очевидним, що облавники прочісують ліс не тільки з боку Гологір та Трудовача, а йдуть тепер щонайменше з двох боків на нас.
Стрілянина не вщухала. Нам якось незручно було відсиджуватись в середині табору і відпочивати в той час, коли наші бойові друзі вже воюють. Вже через годину далися чути кулеметні черги з боку Унівського монастиря. Виглядало на те, що «Червона мітла» оточує нас з усіх боків. Приємне самопочуття почало зникати, не сиділося на місці без діла, і я, не орієнтуючись у ситуації, зайшов у штаб і запитав «Карого», що мені робити, можливо потрібна допомога моєї сотні? Але «Карий» відповів, щоб ми поки що відпочивали. Про нас не забули і при потребі покличуть на допомогу. Я повернувся до своєї сотні. Тут через деякий час знайшов мене «Шугай» і сказав, що якщо ми вже трохи відпочили і хочемо допомогти, то добре було б кинути одну чоту на найбільш небезпечну ділянку, себто в один кут, па перехресті просік, де ворог сконцентрував свої сили і намагається вклинитись у наш табір. Я зрадів цій пропозиції, хоч добре усвідомлював, що «Шугай» міг би мене і не питати згоди, а прямо наказати, так, як це було прийнято в УПА.
Поки була можливість, я не хотів тривожити чоту «Сойки», яка перенесла весь основний тягар недавнього бою і мала одного пораненого стрільця. Тому звелів чоті «Лиса» обережно пробиратися на підмогу до лівого крила, де найбільш інтенсивно точився бій, де найгустіше строчили з кулемета. Це було недалеко від місця нашого відпочинку. Разом зі своїм зв'язковим «Дубом» я подався вслід за чотою «Лиса», яка відразу зайняла бойові позиції на перехресті просік, давши тим самим можливість передній лінії перепочити. Опинившись також на передовій, я намагався зорієнтуватись в обстановці. З протилежного боку перехрестя, із-за кущів, безперервно цокотів ворожий кулемет то короткими, то довгими чергами. Залігши за грубим деревом, я довго приглядався до того місця, віддаленого від нашої передової приблизно на 40-50 метрів, і вже бачив, що ворог у тому місці декілька раз піднімався і з криками «Вперед!», «Ура-а-а» йшов в атаку, які щоразу відбивалися вогнем нашої передової лінії. Нарешті я зауважив, що із-за грубого дуба, відділеного від просіки невеликою поляною прикритого кущами, вилітають у нашому напрямі вогняні точки. Не було сумніву в тому, що там і знаходиться ворожий кулемет.
До мене підповз кулеметник «Борис», той самий, що був разом зі мною в УНСі, коли ми нападали на червону партизанку в с. Адамах. Він попросив у мене дозволу з трьома-чотирма стрільцями підповзти до ворожого кулемета збоку або ззаду і ліквідувати цю точку. Хоча «Бориса» я знав давно, але така смілива його пропозиція трохи заскочила мене, бо я розумів, що здійснити її нелегко і шанси на успіх мінімальні, але сама ідея мені сподобалася. А відносно ризику, то ми і так весь час ризикуємо. Разом з «Борисом» ми відповзли назад, і я схвалив його пропозицію. Звелів «Лисові» дати чотирьох стрільців-добровольців, завданням яких було будь-що ліквідувати ворожу кулеметну точку. Ми обговорили план дій. «Борис» зі своєю групою непомітно, по-пластунськи, має перебратися стороною через просіку і, коли я кину гранату в бік ворожого кулемета, вони відразу, після вибуху, повинні напасти на цю вогневу точку.
На моїх очах група «Бориса» по-пластунськи подолала просіку і заглибилась у ліс, де знаходився ворог. Я знову повернувся на стару позицію, сховався за дерево, відбезпечив гранату «Ф-І», вичекавши, коли настане перерва між кулеметними чергами, жбурнув її із-за дерева. Граната, описавши в повітрі відповідну траєкторію, впала в кущі, де, на нашу думку, була ворожа точка. Пролунав вибух, а відразу за ним почалась стрілянина і крик наших хлопців, які кинулись на ворога. Через мить стрілянина вщухла. Задоволені стрільці повернулись з трофеями. Принесли кулемет «Дегтяр» і кілька запасних дисків до нього, трохи набоїв у мішечку, а також дві гвинтівки. Хлопці розповіли, що після вибуху гранати відразу кинулись до ворожого кулемета, але крім двох вбитих облавників і двох гвинтівок біля них, нікого не знайшли; напевно, всі разом з кулеметником втекли. Я перед собою побачив задоволені, сяючі від щастя обличчя «Бориса» і стрільців, які ходили з ним на цю виправу. Не скриваю, що також був-радий за них, за цей вчинок, за їхню сміливу акцію і щиро подякував їм.
Майже по всій лінії бою стрілянина припинилася, лише де-не-де, час від часу ненадовго відновлювалася – ворог нас не покидав. У цей гарячий час до мене підійшли стрільці, які повернулися з Лонів, залишивши там пораненого для лікування. Я був здивований, бо не думав, що вони прийдуть в самий розпал бою, не перечекавши його завершення десь в стороні. Вони сказали, що якщо потрібна їхня допомога – вони готові. Я, звичайно, сказав їм, щоб вони долучилися до своєї чоти, яка поки що відпочиває, знаходячись у резерві, І разом з ними чекали наказу, а сам подумав: як було б добре, щоб, усі наші стрільці були такими, як ці хлопці, хоч на цей час було багато сміливих і хоробрих повстанців, які не жаліли свого життя за нашу справу.
Почало смеркати. Вже довший час не чути було стрілянини. З нашого боку обійшлося без жертв, якщо не рахувати кількох легко поранених.
 
Наші Друзі: Новини Львова