Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 57298
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Нашу чоту «Вікторії» залишили для охорони Бесарабки. Ми мали відступати після всіх у тому ж напрямі. Донеслися до нас чутки, що німці в першу чергу вирішили ліквідувати старшинську школу. Офіційно про це ніхто з командування нам не говорив. Про всі новини ми довідувались через знайомих, що крутились біля командування. Події на Бесарабці говорили самі про себе.
За бойовою чотою подалася друга сотня «Коника», яка брала активну участь в останніх боях з німцями, тому їй дали можливість іти в авангарді, де, за всіма даними розвідки, не було небезпеки. Сотня «Чмелика» забезпечувала ар'єргард. Не знаю, звідки взялися в'ючні коні, наполовину менші від наших коней на долах. На цих коників, добре пристосованих до гірських доріг, накладали різні вантажі так, щоб між ними був баланс (рівновага). Навантажені коні відразу вклинювались у довгу чергу військових і разом піднімалися вгору. Стежка була така вузька і крута, що йти нею було важко, але гірські коні піднімались по ній досить вільно. Часом вони падали на коліна, але скоро самі вставали і йшли далі.
На коней, що стояли біля складу, навантажили кухонні котли, заповнені харчами, і відправили в дорогу. Коней обслуговували стрільці з сотні «Ясьміна» і хлопці з сусідніх сіл. Нарешті, навантажили всіх коней. Де набрали їх стільки, хто все так швидко організував, ми не знали. Здогадувались, що все було приготоване заздалегідь і заплановане командуванням і сіткою ОУН. Взагалі курсанти, наскільки я знаю, були задоволені військовою підготовкою. Часом нарікали тільки, як я вже згадував, на харчі, яких тут у горах було мало. Але напівголодному було легше рухатись. Це також, напевне, було враховане організаторами школи.
Головний булавний «Нанашко» носився по табору з великим псом. Все перевіряв, всюди давав поради, бо на його голові, на його відповідальності лежала евакуація цілого табору. Найбільше «Нанашко» мав роботи біля складів, особливо харчових. Частина харчів була навантажена на коней, частину в мішках несли хлопці з обслуги. А ще чимало залишалось на складі і не було чим їх відправити. Я очам своїм не повірив, коли побачив усі ці харчові багатства, що залишилися на складі. Це було м'ясо, вершкове масло, сало, різна крупа, мука тощо. Бунчужний забігався, закрутився і не міг знайти нічого, куди можна було б подіти решту харчів. Я спочатку не зрозумів «Нанашка», чому він бідкається, хоч стояв на варті поряд зі складами і весь час спостерігав за тим, що робиться. «Нанашко» запропонував усім, хто хоче, набрати собі зі складу харчів, щоб вони не пропали і не потрапили в руки ворога. До нас дійшло, нарешті, що нам пропонують. Хлопці з нашої чоти, яка відходила останньою, почали набирати собі все, що кому подобалось. Трохи звільнивши свій наплечник, я поклав туди 3-4 кг сала, біля 2-х кг вершкового масла, трохи цукру і буханку хліба. Більше не було куди класти. Напихаючи наплечник, я не думав, що важко буде його нести, особливо під гору.
Хлопці нашої чоти набирали харчів, хто скільки міг, навантажили на себе цілі гори продуктів, але багато добра ще залишилось на складі. Що з ним сталось – не знаю.
Перед відходом нашої чоти я побачив, як від'їжджав з табору поранений «Довгий». Він сидів на коні, якого вів за вуздечку друг з його сотні. Наша чота вийшла останньою, а весь похід замикав рій «Голуба», в якому був і я.
Ми почали підніматися вгору. Кожен з нас ледве йшов під таким тягарем. Та хоч з натуги всі ми сопіли, ніхто не нарікав, бо знав, що несе чималий «скарб» на собі для друзів і для себе. На Бесарабці ми залишили тільки місцевих хлопців і «Нанашка», якому важко було покидати залишені склади. Місцеві хлопці повинні були навести порядок на лісничівці і замести за нами сліди.
На складах залишилось, крім харчів, трохи зброї, яку не було можливості забрати з собою, тому «Нанашко», разом з місцевими хлопцями, повинен був тимчасово замаскувати все в кущах. Коли стане спокійніше, пізніше, мали намір віднайти все і забрати. Мені було жаль нашого старшого бунчужного, що, напівроздягнений, разом з хлопцями носив тяжку зброю. Всі курсанти любили і поважали його за справедливість і відданість нашій справі. Своєю поведінкою він заслуговував на таке ставлення до себе.
Перед відходом з Бесарабки в гори хлопці розповіли мені, що навантаживши дві вагонетки колодами, пустили їх з Бесарабки вниз. Вагонетки, минувши Брязу, з великим гуркотом покотились до села Поляниці, де знаходились німецькі частини, які вийшли з Болехова і прямували в гори з метою ліквідувати старшинську школу УПА. Ми тільки ступили на стежку і відійшли з Бесарабки 2-3 кілометри, як почули стрілянину в напрямі села Поляниці. Це, як ми довідалися згодом, в такий спосіб німці розправлялися з нашими колодами, які стрімко летіли з гори на них.
З тяжкою бідою десь уже біля обідньої пори ми вибрались на вершину гори. Там була велика поляна, на якій де-не-де росли напівкарликові деревця. На поляні, чи як в горах називають полонині, вже відпочивали всі, хто вийшов перед нами. Ми приєднались до них. Були змучені, спітніли й завидували тим, які вже встигли відпочити на горі. Навколо розставили охорону. Хто як хотів, так відпочивав. Тільки біля нашого штабу, який розташувався в невеликій лощині, щоб хоч трохи захиститись від пронизливих гірських вітрів, було велике пожвавлення. Одні кудись відходили, інші приходили. Працювала розвідка. Ми, прості курсанти, безтурботно відпочивали, нічим не журились, бо за нас думало наше командування, «наш мозок», як курсанти називали штаб школи.
Трохи перепочивши, я пішов шукати другу чоту «Орла» другої сотні «Коника», де був мій брат «Буревій». Поділився з ним харчами, які приніс із Бесарабки. Йому, коли він виходив з лісничівки, нічого не перепало зі складів. «Нанашко» ще тоді нічого не роздавав. Тепер мій наплечник став легший.
Минала обідня пора. Наша кухня ще не працювала. Відчувалась потреба в гарячій страві, до якої ми звикли і регулярно її отримували у відповідну пору. Отже, хто що мав з собою, почали ділитись, підкріплятись. На горі, з усіх сторін якої простягались чудові краєвиди, ми просиділи майже до вечора. Ніхто з нас не орієнтувався в обстановці, не знав, що робиться в терені, де знаходяться німецькі частини, що вони замишляють. Це все знав «наш мозок», і ми цими проблемами не дуже переймались.
Почалися наші вимушені рейди. Піднімаючись вгору, то опускаючись вниз, ми постійно міняли своє місцезнаходження. Спали просто на землі, а треба сказати, що ночі в горах холодні, часто бувають приморозки. Хто з нас не лінувався, той на ніч стелив собі гілки або траву, і так було тепліше. Хто ж лінувався, – між ними часто був і «Лапайдух», – той примерзав до землі і ранком, бувало, мусив відривати плащ-палатку чи коц від землі. Тільки інтенсивна зарядка повертала нашу життєздатність. Такий спосіб життя не вселяв нам ентузіазму, Кожен хотів якнайшвидше закінчити навчання і знайти своє місце у нашій священній визвольній боротьбі.
Так маневрували ми горами декілька днів. Якось ми відпочивали на вершині гори Яворина. Біля командування школи стояли якісь незнайомі нам люди. Пішов слух, що приїхали «покупці» за нами, майбутніми старшинами. На це ніхто не звертав уваги. Мені, наприклад, було однаково, куди мене призначать, хоч надіявся вернутись у свої сторони, на Львівщину.
Пам'ятаю, ми втрьох, «Ольжич», «Бурко» і я, стояли на одній з вершин недалеко штабу і розмовляли, милуючись неповторною панорамою Карпат. До нас підійшов чоловік трохи старший від нас і почав з нами говорити. Слово по слові, і він запропонував нам, після закінчення старшинської школи, йти до нього. Ми поцікавились, хто він такий і до якої роботи будемо йому потрібні. Він сказав, що псевдонім «Демид», він член Проводу ОУН, часто їздить по зв’язку за кордон, і йому для охорони потрібні такі хлопці. Він спостерігав за нами деякий час, в нього виробилась позитивна думка про нас. Ми переглянулись між собою, приємно здивовані його словами-пропозицією. Ідея попасти за кордон була заманлива, і ми були майже згідні піти з ним, однак сказали, що це від нас не залежить. Куди нас пошлють, туди й підемо. «Демид» сказав, що він міг би попросити командування школи, щоб призначило йому трьох-чотирьох старшин, йому в цьому не відмовлять, але він вважає, що краще буде, коли сам собі підбере добровольців. А відносно того, щоб нас відпустили, вже його проблема. Він полагодить усі формальності. «Демид» нам сподобався. Пригадую, він ходив у дуже широких штанах, як у шароварах, був балакучий, приємний у спілкуванні, і нам здавалось, що ми з ним могли б спрацюватись. Тут «Демид» зробив один, напевно, необдуманий жест, який нам не сподобався (про це неприємно згадувати), і ми, порадившись між собою, відмовились від його пропозиції. Тому не побачили заграниці, про що я ніколи не жалів. Залишився вдома з усіма.
Коли ми відмовились від такої пропозиції, «Демид» знайшов собі, якщо не помиляюсь, чотирьох наших випускників, з якими, після закінчення школи, відправився за кордон. Що з ними сталося, мені невідомо.
Якщо мені пам'ять не зраджує, то 12 липня 1944 р. ми почули в горах канонаду. Розривались міни в районі лісничівки Бесарабки.
Німецькі військові частини обстрілювали з мінометів і гармат залишений нами табір. Вони за всяку ціну намагалися зліквідувати старшинську школу УПА «Олені». Як ми пізніше дізнались, німці в той час артилерійським і мінометним вогнем знищили Бесарабку. Нам було дуже жаль, що вона вже для нас пропала. Але ми нічим зарадити не могли. Нам, курсантам, вже майже випускникам, не давали можливості вступати в бої з добре озброєним, вишколеним і чисельним ворогом. Нас берегли для подальших вирішальних боїв.
Дійшла до нас, рядових, звістка, що до міста Долини прибула ще одна дивізія німецької армії на підмогу тій, що прибула раніше до Болехова і Сколе. Але ми тим не переймались. Нам здавалося, що в горах жодна ворожа сила не страшна. Ми в цьому вже переконались. Навпаки, курсанти хотіли «понюхати пороху» під кваліфікованим командуванням, побачити і перевірити себе в «ділі». Ми не схвалювали тоді того, що нас бережуть, готують до вирішальної боротьби, яка нас чекає попереду, в майбутньому, хоч ми розуміли, що так повинно бути, бо це в інтересах загальної справи.
Якось опинились ми недалеко від села Липа. Була пізня вечірня пора. Ми полягали спати просто в кущах. У цей час від нас відійшли бойові відділи, які охороняли школу, тому все забезпечення залежало від нас самих. Спати лягали, не роздягаючись, хоч такої заборони не було. Хто як хотів, так влаштовувався на ніч. Я завжди скидав черевики, а верхню одежу – як коли. Ночами часто лягали поряд по декілька хлопців, щоб було тепліше.
Тільки я заснув, як почув сигнал тривоги. Ми моментально схопились, і, швидко одягаючись, почали збиратись роями, чотами. Надворі сіріло. Недалеко від кущів, де ми спали, протікав гірський потічок і була невелика, досить рівнинна поляна. Наш рій «Голуба» одним із перших вискочив на поляну і чекав інших. Прибіг наш чотовий «Вікторія». В нього плащ-палатка не була добре складена і заправлена, тому волочилась за ним. Ми знали свого чотового як педанта, який завжди чисто й акуратно одягався, а тут появився в такому вигляді, і це нас вразило. Ми знали також, що він був в українському легіоні «Нахтігаль» і мав добрий, кращий від нас, військовий вишкіл. Стоячи вже біля своєї чоти, «Вікторія» привів себе в порядок. Йому було неприємно перед нами, що не справився як треба було в час тривоги.
Виявилось, що тривога була запланована командуванням. «Поль» сам обійшов весь стрій і прочитав нам лекцію, як треба себе вести в таких випадках. Після того нас розпустили.
Недалеко від нас у лісі був розташований табір підстаршинської школи УПА ідеологічного напрямку «Беркут». У школі готували політвиховників. Нам запропонували харчуватись на кухні «Беркута». Це нас втішило, бо кожному хотілось гарячої страви. Підстаршинська школа «Беркут» закінчувала своє навчання і випускники здавали вже екзамени.
Я мав багато вільного часу і пішов подивитись на табір «Беркут». Тут знайшов знайомих. Першим зустрів колишнього шкільного товариша Греськіва. Під час нашої розмови мимо проходив ще один шкільний товариш по львівській ІІ-й гімназії Федорчишин. Наші очі зустрілися, і ми обидва зі здивуванням подивились один на одного: – «Звідкіля ти тут узявся?» – майже рівночасно вигукнули ми. «Чи ти вчишся у школі?» – запитав я. А він підтвердив, що знаходиться в таборі, але не признався, що є командиром цієї школи. Пізніше від Греськіва я довідався, що Федорчишин – їхній командир. Мене здивувало те, що товариш не хотів признатись мені, ким він насправді працює. Пізніше Федорчишин пояснив мені, що не хотів тим хвалитися. Курсанти школи «Беркут» дуже добре відзивалися про свого командира. Приємно було слухати такі схвальні відгуки про шкільного товариша.
Часто міняючи місце постою, ми прибули на край села Слобода Болехівська. Переночували, як звичайно, в лісі. Ранком я побачив перед собою велику поляну, на якій стояла дерев'яна споруда, подібна до нашої стодоли, а далі в долині простягалось село. В стодолі розмістився наш штаб і командування. Поки мандрували горами, штаб, прибувши сюди раніше, в цій шопі-стодолі готував документацію до нашого випуску.
Пам'ятний день 14 липня 1944 року був похмурий. Вітерець розганяв хмари, і тільки час від часу виглядало сонце. Десь біля десятої години ранку нас зібрали на поляні. Ми вишикувались сотнями, чотами і роями. Стояли недалеко від лісу. До стодоли було біля 50 метрів. З будинку штабу винесли невеликий стіл, накритий якимось полотном, здається, червоного кольору, інакшого, напевно, не знайшли. Біля столу поставили наш національний синьо-жовтий прапор, який гордо замайорів над поляною. Це додало нам сили, відваги і віри в краще майбутнє, підняло нас на дусі. Як багато може зробити одна тільки національна символіка. За неї віддавали своє життя, свою кров тисячі кращих синів і дочок нашої батьківщини. Чи був тут червоно-чорний прапор, не пригадую, прадоподібно, його на той раз не було.
До столу підійшло командування школи з інструкторами. Першим ішов поручник «Поль», поряд з ним майор «Шелест», командир УПА-Захід. За ним йшли всі інші. Сотник «Боровий» стояв також поряд.
Першим звітував сотенний першої сотні «Чмелик», відтак сотенний другої сотні «Коник» про те, що сотні вишикувані і готові до церемонії завершнення навчання у школі.
Зі словом вітання виступив командир школи «Поль». Він зазначив, що віднині ми стаємо кадровими старшинами Української Повстанської Армії, що Провід ОУН покладає на нас великі надії, і він вірить, що всі чесно виконаємо свій обов'язок перед народом, перед українською нацією.
Хоч як ми тоді були втомлені і зморені, такі слова додали нам сили і наснаги. Після того курсанти по черзі підходили до столу (їх викликали за списком), де «Поль» кожному, потискаючи руку, вручав документ-посвідчення про успішне закінчення Старшинської школи УПА «Олені» першого набору і бажав успіхів у подальшій діяльності.
Коли всі курсанти отримали документи про закінчення школи, до нас, уже як до кадрових старшин, зі словами привітання звернувся командир УПА-Захід – «Шелест».
Сьогодні важко відтворити в пам'яті промову «Шелеста» на нашому «випускному вечорі», але вона була, наскільки пам'ятаю, наскрізь патріотичною. Він звернувся до нас, як до кадрових старшин УПА, на яких ОУН покладає великі надії, підкреслив, що, не дивлячись на всі перипетії буремного періоду національно-визвольної боротьби, нам треба вижити, зберегти боєздатність УПА для вирішальної кінцевої розправи з усіма ворогами-окупантами. В цей час майже всі промови ораторів були на одну і ту ж тему – тему нашої природної і справедливої визвольної війни. Наша ціль одна – здобути українську державу або загинути в боротьбі за неї.
Після «Шелеста» виступали ще інші оратори. Коли закінчились усі виступи, нам оголосили, що ми, як кадрові старшини УПА, повинні скласти присягу на вірність Українській Головній Визвольній Раді (УГВР).
До столу стройовим маршем підійшов випускник школи «Криленко». На столі лежала біблія і хрест. «Криленко» зупинився перед столом, поклав руку на біблію і в присутності табірного священика голосно читав текст присяги на вірність УГВР, а ми за ним повторювали слова присяги. Цього пам'ятного липневого дня 1944 року ми урочисто склали присягу. Це були одні з найбільш урочистих хвилин у нашому житті. Я ще раз відчув, що належу не собі, а нашій справі – національно-визвольним змаганням.
Після урочистої частини на сцені з'явився наш бунчужний «Нанашко» з сувоєм паперів. Висловивши кілька слів привітання, зачитав списки груп старшин та скерування їх на роботу в різні терени. Найбільшими групами були Львівська і Станіславська (нині Івано-Франківська). Мій друг по школі «Жук» дістав спрямування в Дрогобиччину. Мого брата «Буревія» скерували на Львівщину. Відтак зачитали «Сокола» і «Вітрового», які прийшли разом зі мною в школу, вони також спрямовувались на Львівщину. А мене не зачитували. Я чекав з нетерпеливістю, коли почую своє псевдо, але список кінчався, а «Нанашко» мене не зачитував, у списках і далі чомусь «Лапайдуха» не було. Я вже почав хвилюватись. Нарешті «Нанашко» сказав, що всі сформовані і зачитані групи сьогодні по зв'язку відправляться на місце призначення. Між старшинами почалися схвильовані розмови. Кожен хотів знати і уточнити, з ким і куди його спрямовано. «Лапайдуха» та ще кількох не зачитали. Між ними був «Ольжич», з яким ми разом прийшли у школу, «Сливка», «Ханенко» та інші, які хотіли уточнити, в чому справа.
«Нанашко», коли віддав усі розпорядження і списки, що стосувалися сформованих груп, зробив вигляд, що тільки тепер пригадав собі про нас, бо сказав, що залишилось 12 старшин, які не потрапили в жодні групи, бо вони зараховуються у штат старшинської школи «Олені», залишаються на місці інструкторами і будуть готувати так потрібні для УПА нові кадри.
Тут виступив ад'ютант командира школи «Зміюка» і зачитав список старшин, які надалі залишаються інструкторами у старшинській школі «Олені». Це були «Кармелюк», «Лапайдух», «Лев», «Ольжич», «Роман», «Сливка», «Ханенко», а інших не пригадую.
Правду кажучи, я не відчув великого задоволення від такого престижного призначення. Хоч було приємно, що мене залишили інструктором школи, та я не розумів, чим я кращий від інших старшин, але мусив погодитися з рішенням командування. Я не мав альтернативного вибору, бо нікого з нас не питали, куди хто хоче йти. Але приємно було усвідомити, що тебе виділили серед інших.
Поступаючи на військовий вишкіл у старшинську школу УПА «Олені», я був переконаний, що нам, курсантам, після її закінчення присвоять принаймні військове звання «хорунжий». Тому ми, курсанти, були неприємно здивовані, коли випускникам почали зачитувати і вручати папірець-посвідчення про те, яке кому присвоєно військове звання, а воно не було високим.
Звання «хорунжий» отримало всього 6 чи 7 курсантів, якщо не враховувати чотових «Грома» і «Вороного», яким такі звання присвоїли ще у квітні, коли призначили їх командирами Військових Округів.
Хорунжими стали: сотенний «Коник», чотовий «Вікторія», чотовий «Крук», ройовий «Голуб», працівники штабу школи «Кармелюк», «Лев», які майже не ходили на заняття, але прибули на вишкіл з Волині разом з вишкільною групою «Поля». Пам'ятаю, що нашому старшому бунчужному «Нанашкові» присвоїли звання старшого булавного, хоч він взагалі не ходив на заняття. Напевно, зробили для нього виняток за добру і віддану роботу, по матеріальному забезпеченні школи.
Більшість курсантів отримала невисокі військові звання: вістун, старший вістун та інші, нині не можу пригадати які.
Не буду приховувати, що більшість, якщо не всі, були розчаровані цим. Я довго носив з собою посвідчення про закінчення старшинської школи УПА «Олені», де було зафіксовано присвоєне мені військове звання, яким я ніколи не захоплювався. Щоб не загубити посвідчення, я заховав його разом з іншими документами у Коноплях – присілку села Трудовач, що на Золочівщині, у стодолі господаря Карпи, коли був сотенним куреня «Сірих Вовків».
Дехто з новоспечених старшин запитував «Поля», чому їх так низько оцінили? На це «Поль» відповів, що школа дала курсантам непогані військові теоретичні знання, а кожен із нас повинен тепер у боях з ворогом набувати практичних навиків, і тільки тоді можна буде кожного оцінити і присвоїти відповідне звання, яке хто заслужить. Почався рух. Всі бігали один до одного прощатися, бо ніхто не знав, чи ще колись зустрінемося. До мене підійшов «Буревій», «Сокіл» і «Вітровий» – всі вони йшли на Львівщину. Ми дружньо з ними попрощалися, побажали собі взаємно всього найкращого. Я їм трохи заздрив, бо вони йшли у свої терени, у рідні сторони, а я навіть не міг собі уявити, як у мене складеться подальше життя. Попрощався я також з «Бурком» та іншими друзями, з якими вже зжився, звик до них. Ми всі тоді вірили, надіялись, що у майбутньому зустрінемось. Група за групою почала покидати табір. Все відбувалося організовано. З кожної групи призначили старшого, який відповідав за довірених йому людей. Через короткий проміжок часу на поляні стало майже безлюдно. Крім нас, 12-ти інструкторів, на поляні залишились ще два старшини, яких командир УПА-Захід «Шелест» забирав з собою для роботи у його штабі. Один з них був племінником «Шелеста», син його рідної сестри. Те, що «Шелест» брав до себе свого племінника, викликало у багатьох із нас певний несмак, тим більше, що він нічим особливим не виділявся. Племінник «Шелеста» гордився тим, що потрапляє на роботу в штаб УПА-Захід у розпорядження свого вуйка (дядька). «Шелест», як тільки закінчив свої справи в таборі, зразу відправився з своєю групою почоту-охорони.
Залишились ми самі. Нам було якось незручно, так відразу, без моральної підготовки, влитись у колектив штабу школи, і ми, як сироти, сиділи на поляні, дехто, нервуючись, ходив сюди-туди. Ми не знали що з собою робити.
Я пригадав собі, що в мене у наплечнику є револьвер «ТТ», відразу витягнув його і в кобурі почепив до пояса. Тепер я вже не боявся, що від мене можуть його відібрати. На душі стало веселіше. Старшини, побачивши револьвер, завидували мені.
До нас вийшли «Поль» і «Зміюка». «Поль» сказав нам, щоб ми відчували себе вже членами школи, членами однієї сім'ї, і почували себе, як у себе вдома, бо від сьогоднішнього дня це буде наш дім. Будемо ділити разом і радість і горе. Все буде спільне. Усіх 12 старшин він передає поки що у розпорядження свого ад'ютанта «Зміюки» і дає нам два тижні відпустки. Разом зі «Зміюкою» проведемо вільний час, як тільки захочемо. Трохи відпочинемо, порейдуємо по горах, можемо пройтися по долах і повернемось. За цей час відбудеться набір нових курсантів, і почнемо другий вишкіл старшинської школи.
Промовляючи до нас, «Поль» декілька разів поглядав у мій бік, напевне, зауважив мій «ТТ», але я тим не переймався. Не думав тепер віддати свій револьвер нікому. Я вже не курсант, а кадровий старшина.
Закінчивши говорити, «Поль» підійшов до мене і з усмішкою запитав, звідкіля у мене револьвер, де я його роздобув. Я не приховував правди і розповів, як зумів зберегти револьвер. «Поль» потиснув мені руку і приязно сказав, що я все зробив вірно, бо якщо б тоді, при реєстрації, признався, що у мене є зброя, то, можливо, сьогодні, не мав би що чіпляти до пояса. Усім нам «Поль» побажав успіхів, доброго відпочинку, своєчасного повернення з новими силами у школу. На цьому закінчилась зустріч з нашим безпосереднім командиром школи «Олені». Як виявилось, «Поль» був товариським, не зарозумілим, і з ним легко було спілкуватись.
На жаль, не сталось так, як гадалося. Обставини склались по-іншому, і я більше не зустрівся з «Полем», але про це згодом.
Наш теперішній тимчасовий командир групи кадрових старшин «Зміюка» – Володимир Вітовський був сином сотника Дмитра Вітовського, першого коменданта українських військ у Галичині і першого міністра Військових справ З.О.У.Н.Р. та ідеологічного провідника стрілецтва, який загинув трагічно у 1919 році. «Зміюка» служив у польській армії, де дослужився до звання хорунжого. До цього часу я особисто не був з ним знайомий, хоч з виду його добре знав, як і більшість своїх зверхників-вишкільників. Не доводилось з ним спілкуватись. До вишколу курсантів він не мав відношення, займався переважно розвідкою. Хто чим займається, ми, курсанти, взагалі мало знали. Добре знали тільки тих, що безпосередньо з нами спілкувалися, викладачів та інструкторів.
Отже, «Зміюка» дав команду вишикуватись. Ми відразу зрозуміли, що він не знає нашої військової термінології. В нього звучало більше польських слів, наприклад, замість команди «струнко» у нього вихопилось «бачносьць». Він сам це відразу зауважив, поправив себе, але було вже пізно, бо команда польською мовою; прозвучала. Він пояснив нам, неначе виправдовуючись, що ніколи не служив в українському війську, тому не треба дивуватись, що він не знає термінології української команди. Нам сподобалась його щирість та відвертість і те, що він сказав нам про себе правду. Сказав також, що ми тепер усі рівні, що кожному з нас можна доручати вже різні відповідальні завдання і що він буде поводитись з нами, як з рівними. Але його накази мусять обов'язково виконуватись, бо інакше армія не зможе існувати. Ми були впевнені, що з ним буде нам добре.
Вже без офіційної команди «Зміюка» запропонував нам забрати свої речі і якнайшвидше відходити звідси, бо якщо командування передумає, а це може статись, то затримає нас біля себе, і ми не зможемо вільні провести час і добре відпочити. З того виходило, що ідея відпустки, відпочинку вийшла від нього і він, можливо, більше, ніж ми, був зацікавлений у тому, щоб «погуляти» по горах і долинах. Як він говорив, нам треба хоч трохи відпочити від військової муштри та дисципліни. Нам було все одно, куди йти. Я, наприклад, не знав цих теренів і слабо орієнтувався в горах без карти. «Зміюка» весь час «гасав» по горах, коли нас муштрували, тому прекрасно знав місцевість, тим більше, що він був родом з Калущини.
Перед моїми очима не раз проходив той час, коли я командував окремим відділом УНСи, коли вся відповідальність за долю відділу, за його діяльність лежала на мені. Я тоді був змушений постійно день і ніч думати над тим, що робити і як робити, щоб не потрапити в засідку, щоб обминути зустрічі з переважаючими силами ворога, як вести зачепні, а як наступальні акції проти ворога. Зі сторони це зовсім інакше, як на практиці. Треба мати залізні нерви, щоб не панікувати в небезпеці, бо це недостойний і негідний приклад для підлеглих, а також витримувати постійне психічне навантаження. А тут я зовсім спокійний. Не маю жодних серйозних проблем. Що скажуть, те й роблю, сам не мушу приймати жодних рішень.
Отже, ми швидко зібрали свої речі, а їх у кожного з нас було небагато. «Зміюка» організував нам зі складів школи сухий пайок. Одним словом, набрали харчів стільки, скільки вдалося, і були здивовані, що тут у лісі на складах зберігалося стільки продуктів. Вияснилось, що скрізь, де ми ходили, за старшинською школою їхав обоз, який не обов'язково йшов тією дорогою, що школа, але завжди був там, де його чекали. Організація обозу лежала на плечах нашого старшого бунчужного «Нанашка», і ми дивувались, як він у гірських нетрах це влаштовує. По всій території навколишніх гір були замагазиновані на складах продукти харчування, медикаменти, одежа, взуття тощо. Склади були збудовані капітально. Вони провітрювались, були сухими і добре замаскованими. Про місце знаходження цих законспірованих складів знав «Нанашко». Він навіть у темну ніч міг віднайти будь-який склад. Ось чому проблем з харчуванням у старшинській школі «Олені» не було. На магазинування харчів привозили сировину цілими валками з долів. Недалеко від стодоли, де був розташований штаб, у затишному місці стояло декілька підвод, які підпорядковувались нашому старшому бунчужному, очікуючи команди від нього.
«Зміюка» запевнив нас, що тепер, коли ми знаходимось у так званій відпустці, будемо самі дбати про своє забезпечення харчами. Він знав, як це робиться. Ми нічого не мали проти того, хотілося нам, новоспеченим кадровим старшинам, зробити щось небуденне, незвичне, одним словом, хотіли пошукати пригод за час відпустки.
Вирушили ми горами в бік села Липи. В село не заходили, а зупинились в окремих хатинах, на околиці села. Тут «Зміюку» знали, тому нас прийняли без зв'язкового. Тут ми вирішили переночувати і подумати, куди йти далі. «Зміюка» кудись пішов з одним із старшин. Коли його не було з нами, на його місце ставав «Кармелюк», тепер хорунжий УПА. Це була досить спокійна і врівноважена людина, десь біля 27-28 років, родом з Волині. Нас не було багато, тому і проблем з нічлігом не було. Повернувся «Зміюка» і запропонував нам маршрут на наступний день. Я не цікавився нашим маршрутом, бо мені не було різниці куди йти. Хочу підкреслити, що тут, у Карпатах, де б ми не були, нас дуже гостинно приймали, добре годували і забезпечували різною інформацією. А коли дізнавались, що це група кадрових старшин УПА, то не знали, як біля нас ходити. Це створювало часом незручне становище, тому ми не всюди признавались, хто ми.
Переночувавши на присілку Липи, відразу після сніданку ми вирушили в дорогу. Піднялись ми на високу гору Яворина, трохи відпочили і дещо перекусили. Кожен з нас мав з собою відповідний запас харчів, який ми постійно при будь-якій можливості поповнювали, так що голоду зовсім не відчували. Обминаючи вершину гори, ми спустилися вниз і зайшли на лісничівку Глубоку. Тут дуже гостинно нас прийняли, бо добре знали «Зміюку». Ми вирішили в цьому місці тимчасово отаборитись. Крім самої лісничівки, яка знаходилась у двоповерховому дерев'яному будинку, а треба сказати, що в горах майже всі будинки побудовані з дерева, стояло ще кілька звичайних партерових будинків. Поряд протікав потічок, який впадав у річку Мізунку.
Тут, на лісничівці, вперше після довгої перерви я прочитав декілька газет і журналів. Зрозумів, що фронт наближається. Треба готуватись до його переходу. Хоч у горах проблем, як нам здавалося, не повинно з тим виникати, але готуватися необхідно. Ці та інші питання все частіше обговорювались між нами. Але, правду сказати, серйозно ми над тим не задумувались.
Порадившись між собою, і за згодою «Зміюки», вирішили залишити своєю базою лісничівку, а самим по 3-4 чоловіки виходити в розвідку у різні сторони від лісничівки і повертатись назад з відповідною інформацією. На лісничівці ми цілодобово несли варту.
Одного разу ми втрьох, «Ханенко», «Сливка» і «Лапайдух», пішли в розвідку. Мали завдання пройти понад річку Мізунку і слідкувати за дорогою, що вела з Старого Мізуня в Дубовий Кут і далі в гори. Я знав, що ми нічого цікавого не побачимо, але мені захотілось, без нагляду зверху, походити по горах. Ми взяли з собою трохи харчів. Наплечники ми залишили на лісничівці, так що йти нам було легко. «Ханенко» мав з собою німецький автомат і декілька запасних магазинів до нього. «Сливка» – радянський кріс-десятизарядку, перероблений на автомат, так що з нього, як з кулемета, можна було стріляти чергами. У мене була також звичайна десятизарядка і чотири запасні магазинки до неї.
Так, добре озброєні, як нам здавалось, вишколені кадрові новоспечені старшини, впевнені в собі, вийшли у світ шукати пригод. Дихалось нам легко, спокійно. Ми всі троє здружились за тих кілька днів, проведених разом. «Сливка» був родом з Бойківщини, не пригадую з якого села, спокійний, врівноважений, начитаний. З ним було легко і приємно спілкуватись. «Ханенко» був родом з Перегінська, колишній провідник юнацтва повітового чи окружного масштабу, запальний, також досить ерудований, але не любив, коли з ним хтось не погоджувався. Доказувати свою точку зору готовий був кулаками, якщо його аргументи не приймались. Але як товариш був незамінний, готовий, не задумуючись, стати на захист друга. Розмовляючи, ми йшли вперед, кожен намагався показати себе з кращого боку, трохи не героєм. Ми були веселі, життєрадісні, взагалі не думали про небезпеку, як говорять у народі, нам море було по коліна.
Вийшли ми над річку Мізунку і подалися в бік Дубового Кута. За розмовою час летів швидко. Десь перед обідом зустріли біля дванадцяти місцевих хлопців, що сиділи край стежки, якою ми проходили. Хлопці про щось голосно говорили, сперечались. Ми підійшли до них. Всі вони були молоді, енергійні, після привітання і перевірки хто вони, хлопці сказали, що вони з сусіднього села. В їхнє село сьогодні вранці зайшла велика група мадярського війська, напевно, прямує через Карпати до себе на Мадярщину. З розмови ми зрозуміли, що хлопці вийшли з села, щоб, по-можливості, у відстаючих чи поодиноких мадярів відбирати зброю. В селі робити це вони не хотіли, щоб у випадку невдачі не потерпіли люди. Отже, за їхніми даними, мадяри з хвилини на хвилину мають вийти з села і будуть проходити тією стежиною, на якій ми знаходились. Іншої дороги немає.
Перед нами з'явилась заманлива ідея попробувати себе в ділі, на що ми здатні. Порадившись між собою, ми всі троє погодились на проведення акції проти мадярів. Нам здавалось, що така можливість не завжди буває, вона, напевно, нам Богом дана. Домовились з місцевими хлопцями діяти разом. Вони, правда, пристали на нашу пропозицію, тим більше, коли довідались, що ми кадрові старшини. Отже; ми відразу приступили до діла. Виробили план дій. Двох місцевих хлопців послали в бік села, не пригадую нині його назви, здається, це був Мізунь. Хлопці повинні були дати знати, коли з села вийдуть мадяри. За цей час ми розподілили свої ролі так: уздовж ледве помітної лісової стежини, яка була густо засіяна різної величини валунами, хлопці з села заховаються за грубі дерева на відстані 4-х - 5-ти метрів один від одного. Між хлопцями стане «Сливка» з своєю десятизарядкою, через 40 - 50 метрів стане «Ханенко» з своїм автоматом. Я мав зайняти місце на стежці і спробувати зупинити колону, коли вона наблизиться. На другому боці стежки вниз простягались мочари, де не було дерев. Нам здавалось, що маємо ідеальне місце для засідки. Мені тоді навіть у голову не прийшла думка, що тут може статися щось не так, що мадяри можуть нам не підкоритись. Стріляти можна буде тільки тоді, домовлялись ми, коли я буду затримувати колону, а вона не підкориться моїм вимогам. При перших пострілах місцеві хлопці повинні робити якнайбільше галасу, перебігаючи від одного дерева до іншого, щоб ворог не міг зорієнтуватися, скільки нас є насправді. «Сливка» і «Ханенко», стріляючи, також повинні постійно змінювати своє місцезнаходження. Ось так приблизно виглядав план наших дій.
Розвідка донесла, що мадяри виходять з села і йдуть у нашому напрямі. До села від нас було біля двох кілометрів. Десь приблизно на половині відстані дорога під прямим кутом повертала у наш бік. З нашого місця через мочари було видно невеликий відрізок дороги і ми бачили, як ішли мадяри. Просувалися вони хто як хотів, у безпорядку, як нам здалека здавалось. Ми всі зайняли свої місця. Час тягнувся довго. Раптом ми побачили, як із-за повороту з'явилась група мадярського війська. Повернувши у наш бік, мадяри, не поспішаючи, наближались до нас, відтак – зникли з очей, коли зійшли в долину, і серед дерев ми їх не бачили. За ними посувалась майже суцільним ланцюгом решта війська. Через короткий відрізок часу, вийшовши з долини, з'явились перші частини військових. Я навіть не звернув уваги, як була озброєна передня частина, авангард. Тоді я був переконаний, що на мій оклик мадяри відразу піднімуть руки і піддадуться нам. Інша думка мені чомусь у голову навіть не приходила. Коли мадяри підійшли до мене приблизно на 50 метрів, я спокійно вийшов із-за грубого дерева і став посередині стежки за одним із найбільших валунів, висотою більше метра. Чи мадяри мене бачили, як я виходив на стежку, не знаю. Вони продовжували повільним кроком просуватись вперед. Із-за валуна я спостерігав за ними і, коли вони були приблизно за 15 метрів, я вискочив спочатку на середньої величини валун і з нього перескочив на той, за яким стояв. У лівій руці я тримав свою десятизарядку, готову до вистрілу. Опинившись на валуні, я побачив цілу валку мадярського війська, яке заповнювало майже всю стежку і закінчувалось за поворотом. Я усвідомив, що ми, напевно, зле зробили, задумавши таку акцію. Але сумніви як прийшли, так і відійшли. Отже, глянувши на довгу валку, кінця якої не було видно, я крикнув: «Стій! Руки вгору!» і потім по-німецьки: «Гальт! Генде гох! «Я з великою самовпевненістю вигукнув ці слова і дивився, яку вони викличуть реакцію. Передня частина зупинилась, але ніхто не піднімав рук. Задні частини продовжували наближатись. Я не міг усвідомити ситуації, гарячково думав, що робити далі. Зупинитись – то мадяри зупинились, але чомусь не піднімають рук догори. Я того не розумів, тому негайно повторив: «Стій! Руки вгору!», а відтак: «Гальт! Генде гох!» і збирався спрямувати проти противника свою десятизарядку. Але сталось непередбачене. Хтось із мадярів почав кричати щось по-своєму. Я нічого не зрозумів, але побачив, що один із кулеметників швидко поставив свій ручний кулемет на землю, готуючись стріляти, а другий стоячи відразу відкрив кулеметний вогонь по мені. Я підсвідомо зіскочив з своєї «трибуни», заховався за валун і тільки тут зрозумів, що твориться. Роздумувати не було часу, і я почав прицільно стріляти із-за валуна. Мадяри відразу полягали на землю і почали обстрілювати мене. Я оглянувся, роздивляючись, куди мені найкраще відступати. Про можливий відступ я раніше навіть не подумав, що може щось подібне статися. Опинившись за валуном, я відразу спустився з «небес» на грішну землю. Зрозумів, що зробив помилку, надто близько підпустивши до себе ворога. Все відбувалось дуже швидко, в лічені секунди. Я мав з собою дві гранати. Одну з них відбезпечив і кинув туди, де знаходились ті кулемети. Одночасно почав діяти наш план. З боку лісу почулися гучні крики, шум, зчинився такий галас, що мені самому стало страшнувато, потім відізвались черги з автомата, і десятизарядки. Як ми і домовились, хлопці, постійно міняючи свої місця, кричали, стріляли. Все це разом дало бажаний ефект і результат, на який ми розраховували. Стрілянина тривала недовго. Я ще не встиг обміркувати, як і куди мені відступати, вже навіть вибрав краєчком ока окремі валуни і перше грубе дерево, за яким мав намір сховатись, коли зауважив, що мадяри в тому місці, де впала, кинута мною граната, перестали стріляти і піднімають руки. Спочатку вони робили це несміливо, оглядаючись довкола, неначе уточнюючи, скільки ворогів на них нападає. Відтак, коли підняли руки кулеметники, за якими я добре слідкував із-за валуна, довго не думаючи, я знову вискочив спочатку на нижчий, а потім на вищий валун, на якому стояв раніше, і почав кричати те саме: «Генде гох!», одночасно націляючись на мадярів. І, о Боже, один за одним піднімалися з землі мадяри з піднятими руками. Я не вірив своїм очам, але, коли впевнився, що це дійсність і піднятих рук стає щораз більше, навіть посередині колони з'явились підняті руки, почув себе на сьомому небі і легко, як на крилах, перескакуючи з валуна на валун, закричав: «Не стріляти!» Наші хлопці перестали стріляти і кричати. Мадярам, які підняли руки, я наказав складати зброю на малій поляні, яка знаходилась позад мене, і сідати, відійшовши на 10-15 метрів. Спочатку повільно а далі вже швидше мадяри один за одним складали свою зброю. Купа зброї росла, а група сидячих мадярів збільшувалась. Вся ця процедура тягнулась, напевно, годину. В той час я стояв уже біля зброї і слідкував за порядком. Всі ми були щасливі. Між мадярами знайшовся чоловік, напевно із Закарпаття, що вмів розмовляти по-українськи, і він став перекаладачем. Місцеві хлопці, коли побачили, що мадяри складають зброю, повиходили із-за дерев і підганяли їх, щоб спішили. Хто такого не пережив, тому важко уявити собі радість нашої перемоги, такої несподіваної, без жертв, без крові. Нарахували ми 184 полонених. Нам не вірилось, що ми утрьох взяли в полон стільки бійців регулярної армії, яка мала за собою практику боротьби на фронті. Командував цією групою полковник. Через перекладача ми довідалися, що мадяри самі покинули фронт, дезертирували і, без відома німецького командування, повертались додому через Карпати різними другорядними дорогами, гірськими стежками. Вони робили все, щоб не потрапити на очі німецьким частинам. Така зустріч могла коштувати їм життя. Полковник був дуже здивований, коли побачив, що нас, озброєних, було тільки троє. Він сказав, що ніколи не капітулював би перед нами, якби знав, скільки нас є насправді. Йому здавалось, що нас є декілька сотень. Спитав, як нам вдалося так легко їх обманути.
Ми думали, що робити з полоненими. Перед моїми очима промайнули всі злочини, скоєні мадярами перед нашим народом, згадалось, як вони у Першу світову війну без причин розстрілювали наших людей, як знущались над нами в Талергофі, через який, як через м'ясорубку, пропустили тисячі і тисячі наших галичан-українців. Але в теперішній ситуації ми вирішили не згадувати про незагоєні наші рани та їхні старі злочини. Отже, полковникові ми віддали револьвер і один патрон і всіх відпустили. Мадяри, як стадо овець, подалися стежиною в гори, задоволені тим, що попалися нам, а не німцям у руки. Я дивився їм услід, і так захотілось помститися за гріхи їхніх батьків, але стримався.
Сільські хлопці були такі раді, що здобули зброю так несподівано і легко, що не знали, як нам дякувати. Наперед кожен з нас вибрав собі відповідну зброю і скільки хотів патронів до неї. «Ханенко» і «Сливка» взяли собі по мадярському револьверу. Я подумав трохи, і свою десятизарядку поміняв на мадярський автомат і взяв п'ять запасних магазинків до нього. На всякий випадок взяв також мадярський револьвер і два запасні магазинки до нього. Тоді ми дозволили і хлопцям вибрати собі, хто що хоче. Я тут-же випробував свій автомат і, як не дивно, попав у ціль. В магазинок входило 35 патронів, і це мене влаштовувало. Тут я розжився кількома військовими мапами (картами) Карпат і Галичини, які мені дуже пригодились, бо тепер можна було вже самостійно пересуватися на місцевості, в тому числі і в горах.
Після такої несподіваної перемоги, ми порадилися, що робити далі, особливо, куди подіти стільки зброї. Щоб її перенести, було надто мало людей. Щоб зняти з себе відповідальність, ми вирішили доповісти про це «Зміюці», хай він вирішує, що робити з трофеями, «Сливка» погодився піти на лісничівку і переговорити зі «Зміюкою». Він взяв із собою двох місцевих хлопців. Починало смеркати. Але ще не зовсім стемніло, як з'явився «Зміюка». Таким сяючим я бачив його вперше. Він прийшов побачити на власні очі наші трофеї. Коли він все побачив і довідався, що ми відпустили мадярів без його відома, то тінь незадоволення майнула на його обличчі, але він нічого не сказав. Вирішив зброю передати місцевій сітці ОУН. З місцевих хлопців «Зміюка» створив боївку, призначив старшого, тобто підтримав кандидатуру того, кого запропонували хлопці. Також поставив з-поміж них двох ройових. Хлопці були задоволені, що за один день стали повстанцями. Отже, старший групи мав передати зброю місцевій сітці ОУН. Перед тим «Зміюка» звелів перерахувати, скільки чого було. Результати записав собі і пообіцяв, що сам перевірить, чи передали зброю. Крім того, обіцяв хлопцям, що коли вони хочуть, то він візьметься навчити їх військової справи і користуванням зброєю. Всі були раді тому, і відразу наступного дня вирішили почати заняття. Сам «Зміюка» не займався вишколом. У нас було кому це робити.
На другий день, дивлячись на муштру новобранців, «Ханенко» підказав, що добре було б нам організувати невеликий відділ УПА тут в горах, і вишколювати його, поки не повернемось до себе у старшинську школу УПА «Олені». З такими хлопцями-горянами можна багато зробити. Доказом того була наша перемога з їхньою допомогою. Тоді нам хотілося чимось вирізнитись, загриміти, щоб про нас заговорили. Знову ми почали мріяти, літати попід небесами. Особливо «Ханенко» видумував такі фантастичні ідеї, що ми зі «Сливкою» його слухали і не хотіли відставати.
Про свої задуми ми розповіли «Зміюці» і всім старшинам. Створити курінь хотілось усім. Нас, старшин, було достатньо, а «Зміюці», напевно, хотілося стати хоч би на короткий час курінним. Хоч він того не говорив, але ми знали, якщо буде організований курінь, то курінним буде тільки він. Ніхто з нас не зазіхав на таку відповідальну посаду.
Після обговорення цього питання, «Зміюка» вирішив створити такий курінь. Виникла проблема, де набрати відповідну кількість новобранців, без чого не створиш такої бойової одиниці. Були різні пропозиції. Одну з них висловив «Ханенко». Вона полягала в тому, що його відпустять у район Перегінська, звідкіля він родом і де працював окружним провідником юнацтва, де знає багато впливових людей. Там він може змобілізувати хлопців скільки треба. На такій пропозиції ми зупинились. «Зміюка» не захотів сам усією групою йти в район Перегінська. Цю справу доручив «Ханенкові». Наділив його всіма необхідними повноваженнями, доручив йому взяти помічників і відправитися, не відкладаючи, виконувати свій задум – мобілізувати і привести сюди новобранців. «Ханенко» тут же запропонував «Сливці» і «Лапайдухові» йти з ним. Після наших спільних «пригод» ми погодились йти з ним шукати нових пригод, нових перемог.
«Зміюка» відпустив нас утрьох, доручивши нам досить складне і немаловажне завдання. На прощання побажав нам успіхів і сказав: «Ви відмінно справилися з одним завданням, то, напевно, справитесь і з другим. Щасти і допоможи вам, Боже».
Ми відразу покинули лісничівку. Боялись, щоб «Зміюка» часом не передумав. У дорогу ми взяли зв'язкового, який знав добре всі стежки, всю місцевість. Зв'язок у горах дійсно був налагоджений тоді на найвищому рівні. Ми йшли швидко, як на крилах, хотілося якнайшвидше добратись до місця призначення. Не можу нині точно відтворити наш важкий маршрут. А йшли ми переважно вершинами гірських хребтів, полонинами, час від часу спускаючись, щоб перейти річку чи якусь дорогу. Так перетнули ми річку Свічу, ту, яку я вперше побачив у селі Княжолуки біля Гошова, коли йшов на вишкіл у старшинську школу УЦА, відтак перейшли річку Улемну, а біля села Суходіл – річку Чечну, відтак трасу Долина-Закарпаття і подалися в бік села Ріпне. Хоч ми йшли швидко і крутими дорогами, я не відчув втоми. Всі були без зайвого вантажу. Наплечники залишили на лісничівці. Першу ніч ми заночували високо на полонині. Я примерз до землі і вранці мусив довго рухатися, щоб зігрітись. Таких ночей я боявся і думав, що іншим разом наламаю собі гілок, щоб не спати на голій землі, але признаюся, що рідко коли споруджував собі на ніч «матрац». За цей «гріх» нині відчуваю «наслідки» в ногах і руках. Хоч ми всі троє були на рівних правах, керівництво групою доручили «Ханенкові», бо на нього особисто була покладена найбільша відповідальність за виконання нашого немаловажного завдання. Він увесь час радився з нами, що і як робити. Я мало орієнтувався, куди ми йдемо, і дивувався зв'язковому, що він, маневруючи по гірських стежках, ні разу не збився з дороги.
В селі Суходіл, вірніше, на одному з його присілків, «Ханенко» відпустив зв'язкового, сказав, що ми вже знаходимось у його колишньому терені, який він добре знає. Я сумнівався, що він знає дорогу так, як зв'язковий, але промовчав, не хотів його образити. В самому Перегінську йому також зв'язку не треба. Він розповів нам, як його не хотіли відпустити з роботи в юнацтві у старшинську школу, але він поставив на своєму. «Сливка», уродженець Карпатських гір (не пригадую нині, з якого села і району, правдоподібно зі Сколівщини), також не протестував.
«Ханенкові» і «Сливці», за походженням горянам, легко було ходити по горах. Вони ніколи не жалілись на втому, завжди були готові до довгих і важких переходів, не нарікали на нестачу харчів, якщо ми потрапляли у скрутну ситуацію. Дивлячись на них, я також намагався наслідувати їх. Не раз, зціпивши зуби, мовчав, не жалівся на втому і голод. А бували такі хвилини, що ноги відмовляли підніматись догори чи спускатися вниз, вимагаючи відпочинку.
Так піднімалися ми на одну з найвищих вершин біля Мелецини. З гори, як на долоні, було видно село Ріпне, а за ним частину Перегінська. Ще й сьогодні, коли згадую цей період свого життя, стоїть перед моїми очима чудова панорама Карпатських гір, яка відкрилась навкруги. Хоч як ми були втомлені, але деякий час милувались своєрідним гірським краєвидом. «Ханенко» показав нам з вершин гори дорогу, яка серпантином звивалась серед гірських хребтів. Нею ми будемо йти біля Ріпного, а там вже рукою подати до його рідного села Перегінська. З тої гори ми почали спускатись вершиною хребта, яка була неначе водорозділом. З одного і другого боку хребта в долинах, неначе срібні стрічки, пропливали гірські річки. На відстані 50-80 метрів від хребта по обох його боках простяглись до самого низу ліси. Ми йшли відносно рівною полониною, зустрічаючи де-не-де різні невеликі стіжки сіна. Так спускаючись, ми зустріли чоловіка, який якраз складав сіно у стіжок. Виявилось, що «Ханенко» його знав. Від нього ми довідались, що у горах часом трапляється червона партизанка або їхня розвідка. Таким чином, в один день до обіду одні окупанти господарюють, а після обіду – інші. В Ріпному і Перегінську знаходяться ще німецькі, румунські та мадярські союзні війська. Отже, треба дорогою вважати, щоб не потрапити в засідку тих чи інших ворогів.
На узліссі з'явилась серна, глянула на нас з цікавістю і зупинилась. В ту ж мить пролунала черга з автомата «Ханенка». Серна від несподіванки насторожилась, покрутила головою то в один бік, то в другий і, постоявши секунду-дві, раптом великими стрибками скочила в ліс і щезла з наших очей. Ми зі «Сливкою» накинулись на порушника відносного спокою, але йому було байдуже. Він сказав лише, що вже недалеко додому і йому хотілося занести братові свіжого м'яса. Така аргументація нас не влаштовувала, і ми вимагали, щоб токого більше не робив. Звичайно, він нам обіцяв більше без поважної причини не стріляти. Правду кажучи, мені тоді також захотілось достріляти по цілі, випробувати мадярський автомат, але я стримався, бо знав, що ми не повинні робити необдуманих дій. Такими пострілами даємо про себе знати далеко по всій околиці, привертаємо до себе увагу.
Ми пішли далі. Спускаючись все нижче і нижче, ми прибули на узлісся перед селом Ріпне. Здалека побачили нафтові свердловини, але до них не підходили. До села було більше одного кілометра. Далі треба було нам йти вже полями. Пам'ятаю, на полі було засіяно багато жита, менше пшениці, які чекали покосу. Наближались жнива. Спочатку ми йшли межами, а відтак вийшли на польову дорогу, що вела до Перегінська. Нараз із-за повороту з'явилась жінка з клунком за плечима. Вона йшла в наш бік. Зауваживши нас, зупинилась, відтак прискорила ходу. Видно було з її поведінки, що здогадалась, хто ми, бо, махаючи руками, зупинила нас. Ми зійшли з дороги, засіли в житі і насторожено чекали. Жінка підійшла і, ніби знайома, запитала, куди ми йдемо, невже не знаємо, що тут відразу за поворотом на дорозі стоїть «босяцька» (більшовицька) застава, а ми так спокійно йдемо їй просто в руки. За словами жінки, на заставі стоїть біля 10-ти «босяків» з кулеметом, їхні погляди і дуло кулемета спрямовані на дорогу, що веде до села. Ми подякували жінці за інформацію. «Ханенко» розпитав її, куди краще і безпечніше пройти до Перегінська. Вона детально йому пояснила. Порадившись між собою, далі ми просувалися більш обережно, були весь час напоготові. Йшли ми окружними стежками, межами, а то просто через жита, наближаючись до села. Ми не були готові до того, що дорогою можемо зустріти більшовиків, але в нас не було причини не довіряти цій жінці, яка сказала також, що в Перегінську стоять німці, а тут поруч москалі. Отже, ми знаходимось у прифронтовій лінії, тому треба з ще більшою обережністю пересуватись в терені.
Ми зробили великий зайвий гак і щасливо під вечір підійшли до Перегінська. В невеличкому ліску посідали, вирішили трохи перепочити і почекати до сутінків. «Ханенко» сказав, що зайде в село з'ясувати ситуацію, тоді вирішимо, що робити далі. Іншого виходу в нас не було. «Ханенко» був головним, у нього тут був зв'язок, він знав терен, а ми зі «Сливкою» були, як додаток.
Не дочекавшись, коли добре смеркне, ми разом пішли в село. «Ханенкові» не сиділось. Без перешкод пробиралися ми стежками поза городами, поки дійшли до хати, де «Ханенко» жив зі своїм жонатим старшим братом, їх батьки вже повмирали. У брата ще дітей не було, їх простора хата стояла на краю села, далеко від центру. Ми бачили, з якою радістю тут вітали «Ханенка» (прізвище не пригадую), як у його брата світились від радості очі. Тут нам розповіли про всі новини. Коли ми зі «Сливкою» пізно після вечері полягали спати, «Ханенко» пішов у село шукати зв'язок і відвідати даму свого серця, яка жила недалеко, по сусідству. Наші поради, щоб з візитом почекати до наступного дня, а сьогодні лягати спати і добре відпочивати, нічого не дали. Він помився, переодягнувся у чистий одяг і пішов, поговоривши про щось з братом і братовою. Свій автомат він залишив у хаті, взяв з собою тільки револьвер. Для нас нагріли теплої води, ми помились і одягнули на ніч чисту білизну, яку принесла нам господиня. Нашу взяли, щоб випрати і виварити. Ми відчували себе, ніби вдома у своїх рідних, і спокійно полягали спати. Не дивлячись на те, що ми зі «Сливкою» спали на одному ліжку, почували себе прекрасно у чистій постелі. Так проспали ми до обіду другого дня.
Коли повернувся «Ханенко», я не чув, так твердо ми спали, як колись дома, біля своїх рідних. Все тіло боліло, пашіло, відпочивало після довгих тяжких мандрів по горах. Не хотілось вставати з ліжка, тим більше, що на другому ліжку спав твердим сном «Ханенко». Нас не будили, хоч я зауважив, що декілька разів двері відхилялись, хтось заглядав до нас і знову їх закривав.
Коли ми піднялись, «Ханенко» сказав, що зв'язався з місцевим проводом ОУН і переговорив про мету нашого приходу, про наше завдання. Нам обіцяли допомогти.
Після обіду ми вирішили піти в село («Ханенко» постійно переконував нас, що Перегінськ це не село, а містечко) подивитись на відступаючі німецькі і їх союзницькі війська, яких тут у центрі вздовж головної траси було, за словами селян, повно. Озброївшись тільки револьверами, ми вийшли з хати. Недалеко пропливав маленький струмок, через який легко можна було перескочити, але через нього був перекинутий місток з поруччям. Як пояснив «Ханенко», він сам його змайстрував, бо на другому боці потічка, по-сусідству, живе його улюблена дівчина і вони часто домовляються про зустріч на цьому містку. Показав нам хату, в якій вона живе, але самої дівчини з нами не познайомив.
Чим ближче ми підходили до центру села, тим частіше і більше зустрічали німецьке, мадярське і румунське військо, яке суцільною валкою їхало в напрямі Карпатського перевалу. Де поділась та пиха і зрозумілість, які, зрештою, характерні для всіх наших окупантів, впевненість у своїй силі і перемозі, яка була в німецькій армії, коли вона наступала і переможною ходою прямувала на схід. А тепер, які зміни, які метаморфози! Отже, німецька армія вже знищена, обезкровлена. На одного ворога стане менше. Але нам тепер треба створювати свою армію, вишколити і озброїти її, себто те, що ми маємо тут зробити.
Щоб не сталося якоїсь непередбаченої біди, ми скоро повернулись до хати. Взагалі село мені сподобалось, досить велике, навіть у такий час чисте. Вдома «Ханенко» заявив, що нас залишає, а сам іде на «кавалерку». Нам така заява була не до смаку, і ми запропонували йому взяти нас з собою. Але він відмовився, пояснивши, що цього зробити не може, бо йде до своєї дівчини, з якою хоче провести вечір сам. Нам запропонував піти ввечері до місцевих дівчат, він сам з ними познайомить нас, а тоді піде у своїй справі. «Сливка» відмовився від такої пропозиції, не захотів іти на вечорниці, а я, що в таких випадках не мав належної практики, погодився піти з цікавості.
Озброївшись револьвером, я пізно ввечері пішов з «Ханенком» на гуляння. Йти нам було недалеко. Видно, він заздалегідь домовився з дівчатами, бо знав, де їх шукати. Завів мене в якусь стодолу, де три дівчини спали вже на сіні, виліз до них, про щось переговорив тихо, і вони позлізали вниз. Тут «Ханенко» залишив нас і пішов до своєї дівчини. Я залишився сам з трьома дівчатами. При світлі місяця ми трохи поговорили. Я почував себе не в «своїй тарілці», не мав відповідної практики в таких ситуаціях. А коли дівчата запропонували мені лізти з ними по драбині на сіно і там переночувати, а раненько піти додому, я так розгубився, – не уявляв собі, як буду спати між трьома красунями, – що від такої пропозиції відмовився і пішов спати додому. Коли я розповів про все «Сливці», він почав глузувати з мене, а коли прийшов «Ханенко» (він вже знав, як я втік від дівчат), то це дало їм ще більший привід веселитись за мій рахунок і глузували і мене до пізньої ночі, а я не знав, як захищатись. Ось так закінчилися мої вечорниці в Перегінську. На другий день після обіду до нас прийшли два представники місцевого проводу ОУН і ми з ними обговорили конкретну мету нашої місії. Вияснилось, що місцева сітка ОУН, за вказівкою зверху, вже зібрала групу стрільців-новобранців, але їх немає кому вишколювати. Отже, наша несподівана поява – це те, що їм потрібно. Вони будуть нам вдячні, якщо ми візьмемось за вишкіл їхньої групи, зібраної вже в лісі недалеко від села Ріпне. Нас запевнили, що в короткому часі зможуть організувати цілий курінь. Ми радо погодились на те, щоб допомогти організувати курінь УПА, але з умовою, що мусимо піти в рейд до свого командира «Зміюки», який тимчасово командує нами і відправив нас у Перегінськ з відповідальним і терміновим завданням. У зв'язку з тим, що нам треба негайно повертатись, домовилися взяти з собою тих мобілізованих стрільців, які зібрались з околиць Перегінська в лісі. Крім того, провід теренового ОУН сказав нам, що в терені часто з'являються окремі передові відділи червоної армії, які, при першій можливості, роззброюють німецькі, румунські і угорські військові частини, не беруть їх в полон, а переважно знищують, а також грабують місцеве населення, забирають харчі і все, що потрапляє їм під руки. Тепер дуже небезпечно пересуватись у терені, бо невідомо хто командує парадом: до обіду можуть бути одні, а після обіду другі.
Ми домовились, що на другий день підемо до відділу новобранців у лісі біля Ріпне і там на місці все вирішимо. Так і зробили. Хоч «Ханенко» хотів затриматися вдома ще хоч би на добу, але ми зі «Сливкою» переконали його, що у нас лишається мало часу і мусимо спішити.
Як і домовились, на другий день вийшли польовими дорогами в бік с.Ріпне. Розвідка місцевої сітки доповіла, що в районі Ріпного спокійно, тому можна пересуватися вдень. На місце постою ми прибули під вечір. У лісі на поляні було більше 220-ти чоловік. Не всі з них мали зброю. Був у них тимчасовий командир, з яким ми познайомились. Недалеко в кількох казанах готувалась вечеря. Відділ був розбитий на дві сотні і на кілька чот. Але вишколом не було кому займатися. Тільки деякі з них, що відбули військову службу, вчили, як стріляти зі зброї.
Після відповідних переговорів, вирішили, що, хто захоче, піде з нами в рейд до «Зміюки», де й вирішиться його доля. Більшість зібраних захотіла йти з нами вчитись військового ремесла і воювати з ворогом. Декілька десятків хлопців, переважно ті, що не мали зброї, а також сімейні хотіли залишитись тут на місці, ближче до своїх осель.
Тут, у лісі, ми попрощалися з проводом місцевої, сітки ОУН, переночували з хлопцями на поляні на довгих «матрацах» зі смерекових гілок. Раненько, відразу після сніданку, вирушили у зворотню дорогу. Крім нас трьох, було з нами ще 196 чоловік. Взяли з собою два казани і трохи харчів, щоб бути незалежними від випадкових нестач у харчуванні. За даними хлопців, харчів нам повинно було вистачити на 3-4 дні.
Тут вперше я побачив, як важко пересуватися горами з такою великою і невишколеною групою людей. Попереду йшли хлопці, які добре знали місцевість. З ними за старшого йшов «Сливка». Командир відділу «Ханенко» і я йшли разом з відділом відразу за розвідкою. Я не уявляв собі, що було б при зустрічі з ворогом. Тому «Сливка» мав завдання обминати небезпечні місця. Валка пересувалась горами досить швидко. Біля села Луги, ми перейшли річку Чечну і автостраду Долина-3акарпаття і біля Ілемні зупинились на поляні. Розвідка донесла, що дорогою пересувається група якихось військових частин. Ми залягли на узліссі перед великою поляною. За нею простягалась дорога, якою мала проходити військова частина. Багато хлопців і їхній командир висловили пропозицію, щоб атакувати ворожі частини. Ніхто з нас не знав, що то за військові частини і скільки їх. Ми зі «Сливкою» були проти того, щоб вступати в бій з невідомим ворогом. Наша аргументація перемогла. Скоро ми зауважили німецькі військові підрозділи, які проходили лісовою дорогою, а відтак поляною і прямували в гори, їх добре було видно з відстані приблизно 70-80 метрів. Спочатку їх рахували, а відтак збилися з рахунку, їх було кількасот чоловік. Я не був проти того, щоб їх атакувати, але не міг собі уявити, як будуть діяти хлопці, які вміють тільки стріляти і більш нічого. Краще було б, щоб вони були без зброї, а підпорядковувалися командирам і виконували їх накази, як це зробила група хлопців, коли ми роззброювали мадярів.
Коли озброєна німецька військова частина щезла з очей, ми подалися через Підліски і річку Свічу далі. Біля Нового Мізуня довідались, що «Зміюка» знаходиться недалеко, у Дубовому Куті. В Мізуні ми переночували, а до «Зміюки» вислали розвідку на чолі зі «Сливкою», який мав йому доповісти про наше повернення і про наші успіхи. «Сливка» радо на це погодився. Він ніколи не нарікав на втому. Говорив, що виріс в горах, любить по них ходити і соромно йому говорити про втому, бо який же він тоді горянин.
На другий день ми прибули в околиці Дубового Кута, де нас зустрів «Сливка». Він відвів мене і «Ханенка» вбік і сказав, що «Зміюка» вже змінив свої плани, не думає більше займатись організацією куреня УПА, а планує щось інше, а що саме, невідомо. Нам неприємно було слухати таку інформацію. Як тепер пояснити хлопцям, котрі нам повірили і прийшли сюди з надією навчитися військового ремесла. Мені не вірилось, що подібне може статися.
Дійсно, коли ми всі втрьох прийшли до «Зміюки», він прийняв нас без особливого ентузіазму, досить холодно. Всю дорогу від с. Ріпне ми йшли впевнені в тому, що зробили добру справу і надіялись на якесь визнання, а тут начебто ми робили щось нікому непотрібне. Я був розчарований, а навіть обурений таким прийомом і не знав, що сказати, що робити. Довелося мовчати.
«Зміюка», зібравши хлопців, які прибули з нами, запропонував їм повертатись у свої сторони, бо ситуація змінилась і він не може тепер ними займатись. Сказав, що отримав від командування інше завдання. Я зауважив велике розчарування у прибулих хлопців, їхній командир і хлопці звернули свої погляди на нас трьох, як на винуватців того, що вони опинилися в такому невизначеному становищі.. Я опустив очі, щоб не зустрітися з їхніми поглядами. Почалась коротка суперечка. Командир відділу звинувачував нас трьох, що ми «заварили цю кашу». Нам докоряли, що ми почали таку справу, не будучи певними, що вона потрібна, а що найголовніше, не треба було їх дурити. «Зміюка» не хотів багато на цю тему говорити і відійшов від прибулих. Ми троє почали, як уміли, переконувати їх, що в даному конфлікті ми зовсім не винуваті, самі розчаровані тим, що сталось. Відділ відійшов, я більше нікого з них не бачив, але подумав, як буде викручуватись «Ханенко», коли повернеться у свій терен, де йому напевно прийдеться зустрічатися з хлопцями. На душі було гірко. Я не розумів, чому все якось робиться не так, як треба. Де ж правда?
Пізніше «Зміюка» сказав нам, що має вказівку йти в доли, де і вирішиться наша доля. Чому ми не повернулись у старшинську школу «Поля», ніхто з нас, старшин, не знав. Чого ми повинні йти на доли, коли наше місце в школі, де командування залишило нас інструкторами. Не хочу тут сказати, що всі ми були в захопленні від того, що нас залишили у школі, але ми розуміли, що накази командування повинні виконуватися без дискусій. Отже, ми втрьох знову зайняли своє місце серед старшин, стали звичайними виконавцями волі іншого, тоді, як декілька днів були самі собі господарями, робили що хотіли, як хотіли і були переконані, що зі своїм завданням справились непогано. За цей короткий час ми всі троє міцно здружились.
Якось розвідка донесла, що з Вигоди через Мізунь їде валка мадярського війська кількадесятьма підводами, а самого війська небагато. «Зміюка» загорівся можливістю відзначитись і дав команду вийти з оселі і у відповідно сприятливому місці засісти на мадярів. З нами трьома, що мали вже деяку практику в роззброєнні мадярів, не радились, як влаштувати таку засідку. Ми робили те, що нам казали. Через деякий час розвідка донесла, що валка наближається. Ми почали готуватись. Кожен з нас зайняв відповідне місце вздовж дороги, один від одного на відстані 10-12 метрів. Я стояв десь посередині нашого відділу. Передали по зв'язку, щоб бути готовим до зустрічі ворога. Підвода за підводою їхали мадяри в бік Солотвино. Минули мене перші підводи. Нас з дороги не було видно. Я стояв за грубим стовбуром дерева. Ми всі мовчали, чекали команди. Обоз супроводжували, крім їздових, військові. За командою наших бійців, які стояли спереду, підводи зупинились і без жодного пострілу налякані мадяри здалися на нашу ласку, тому клопоту з їх роззброєнням не було. Так ми оволоділи 23-ма підводами. Мадяри склали зброю. «Зміюка» переговорив з їхнім командиром, віддав йому револьвер з одним патроном до нього (наслідував, як нам здавалось, наш приклад) і всіх їх відпустив. Тепер вже пішки мадяри подалися вглиб Карпат, прямуючи на Закарпаття, а далі на Мадярщину. Це також були свого роду дезертири з фронту.
Залишились ми з підводами, яких було більше, ніж нас усіх. Довго не думаючи, ми поїхали гірськими дорогами в бік Кропивника. Декому з нас довелось підганяти по дві підводи. Коні спокійно йшли, фіра за фірою без погонича, тому з цим у нас проблем не виникало. «Зміюка» вислав одну підводу з трьома старшинами наперед як розвідку і переднє забезпечення. На возах було багато всілякого добра, а найбільше набитих чимось наплечників. Ми почали їх відкривати, робити ревізію, цікаві, що там заховали мадяри. В наплечниках було всіляке добро: печиво, пляшки з напитками різних кольорів – зеленого, червоного, синього, жовтого та багато іншого. Як і всі, я почав пробувати на смак те, що було у пляшках. Як показували етикетки, це був ром, лікер, коньяк тощо. Горілки на своїй підводі я не знайшов. Найбільш приємні для мене на смак були солодкі лікери. Спочатку я все пробував на язик, а що видалось мені кращим, смачнішим, відкладав окремо. Знайшов я також банки з консервами і сухарики. Отже, майже на кожній підводі почався індивідуальний бенкет. Мені було приємно пробувати різні напитки і закушувати ласощами, про існування яких я дотепер не здогадувався. Так ковток за ковтком я відчув, що в голові у мене твориться щось незрозуміле. Я налякався, бо ніколи до того не пробував алкогольних напоїв. Щоб бути далі від провокаційних пляшок, я зліз з підводи і йшов пішки, але відразу відчув, що ноги якось не так, як завжди, несуть мене.
На сусідній підводі їхав «Ольжич», який також, як і я, випробовував усе на язик, і ми з ним постійно перегукувались. Я підійшов до підводи, на якій сидів усміхнений і щасливий «Ольжич». Було видно, що він не відставав від мене. Я сказав йому, що боюся сп'яніти, тому зійшов з підводи. «Ольжич» щось подумав, закоркував пляшку, яку тримав у руках, поклав її на місце і також зліз з підводи, сказавши: «Від гріха подальше». Ми пішли пішки. «Ольжич», як і я, йшов не дуже впевненим кроком. Один одному ми признавались у гріху. Цим гріхом тоді захворіли майже всі старшини, крім одного, який мав алергію до алкоголю. Не хочу сказати, що я тоді впився і був п'яний. Такого не було, але на душі залишився несмак. Ми переговорили з усіма старшинами, які також позлазили з підвод, щоб бути далі від спокуси. Пригадую, я набив свій наплічник різними їстивними речами. Так зробили всі. «Ольжич» одягнувся у нову трофейну піжаму і сказав, що хоче попробувати, як в ній буде спатися.
Всі підводи, вже трохи спустошені нами, «Зміюка» передав у селі Кальні сітці ОУН. Він був радий нашій перемозі. Подякував за роботу і ні словом не обмовився про те, що ми «причащалися» різними алкогольними напитками. Вдав, що нічого не зауважив, нічого не знає.
Як я вже згадував, ми часто ходили невеликими групами по 3-4 чоловіка в розвідку. Одного разу в таку розвідку пішли «Сливка», «Ольжич» і я. Терен ми вже трохи знали, так що нам не треба було зв’язкового. Походивши по горах, ми нічого підозрілого не зауважили. Захотілось їсти. Ми були недалеко с.Мізуня і вирішили у крайніх хатах щось перекусити. Пригадую, ми зайшли в якусь хату, яка стояла на схилі гори, а поряд в широкій, відносно рівній улоговині стояли ще 3-4 хати. Нам дали молока і паляниці. Примостившись в саду під деревом, ми підкріплялись.
Раптом почули якісь крики, неначе когось живцем різали. Голос лунав десь далеко від нас. Ми продовжували свою трапезу, але насторожились. Крики раптово стихли і більше не повторювались. Ми зітхнули полегшено. З нижньої хати прибіг хлопець років 13-14 і сказав нам, що в селі з'явилась група більшовиків, які схопили якогось озброєного чоловіка, не сільського, завели у сусідню дебру і там знущаються над ним. Хлопець показав нам місце, де, за його словами, мордують нашого хлопця. Скільки там було «босяків», хлопець не знав, але сказав, що більше десяти. Ми покинули їду і в повній бойовій подалися, маскуючись у напрямі тої дебри. Коли прийшли туди, відразу залягли і почали розглядатись. Все було тихо. Ми пройшли дебрею вгору і тут побачили закровавленого босого замордованого хлопця років 22-24. Він лежав сам, біля нього вже нікого з його катів не було. По одному зійшли ми вниз і побачили жахливу картину. Кров на хлопцеві ще не застигла. Там, де були очі, залишились криваві ями, пробиті чимось гострим, неначе багнетом, ніс був відрізаний, вуха також. На місці рота стирчав грубий обрубок дерева. Це, коли хлопець кричав, так закрили йому рот, подумалось мені, так примусили бідолашного замовчати назавжди. Все тіло його було в різних місцях пробите чимось гострим, неначе багнетом. Із ран ще сочилась кров, яка підтверджувала, що злочин було вчинено недавно. Тоді, коли ми підкріплялись і чули крики, «босяки» мордували людину. Хто він був – невідомо, і, напевно, нині вже ніхто не відповість на це питання, кого так по-звірячому було замордовано «визволителями» українського народу.
Я не міг дивитись на витвір катюг. В душі у мене набралось стільки ненависті до більшовиків, як і в 1941 році у Золочівській тюрмі, коли я оглядав з мамою трупи помордованих, шукаючи між ними свого брата Івана. За нами прибіг хлопчина і здалека приглядався до всього. Ми зійшли в село до крайніх хат і попросили людей поховати замордованого і поставити хрест. Цей закровавлений, по-звірячому замучений безімений хлопець часто виринає мені перед очима. Ми не знали, куди йти, на кому збити свою злість, ненависть. Та ми не пішли шукати «босяків», бо що нас троє могло вдіяти проти такої численної групи злочинців. Не раз відчував я муки совісті, чому ми не помстились за цей злочин.
Повернувшись до своїх, ми про все доповіли «Зміюці» і всім друзям. Думки розділились. Дехто закидав нам, чому ми не переслідували «босяків», незалежно, скільки б їх не було. «Зміюка» схвалив наш вчинок, сказавши, що ми не маємо права ризикувати своїм життям. Мені відлягло, але осадок на душі залишився на все життя.
Якось мандруючи горами, «Ольжич» поскаржився, що його болить нога і йому важко ходити. Я спочатку не звернув на це уваги, думав, що він прикидається хворим, щоб не стояти вночі на варті. На другий день він показав мені якусь пухлину в пахві лівої ноги, яка швидко росла. Він звернувся до «Зміюки» за порадою, бо взагалі не міг ходити. Ми допомагали йому, несли речі, але незабаром він ліг і далі не міг іти. Це було на полонині, де хлопці пасли овець. «Зміюка» подивився на цю пухлину, яка була величиною в куряче яйце, покрутив головою і сказав «Ольжичу» залишитись, а коли одужає, нехай нас наздоганяє. «Ольжич» не хотів погодитися з таким рішенням і ще пів дня, опираючись на друзів, скакав на одній нозі, щоб не відстати від нас. Ми вмовили «Зміюку» трохи почекати, доки хворий не зможе ходити. але «Зміюка» зробив відпочинок тільки на добу, відтак ми подалися знову в дорогу, залишивши «Ольжича» на полонині з пастухами. Мені було важко розставатись зі своїм другом, з яким я близько здружився. Ми часто вели з ним розмови на різні теми, вірніше, «Ольжич» говорив, а я його слухав, погоджувався з ним. Він мріяв після визвольних змагань продовжувати навчання в університеті на юридичному або літературному факультеті. Тепер тут, на полонині, я не міг нічим йому допомогти. Ми попрощались, обнялися і розійшлись. У такий буремний час ніхто не знав, що його чекає завтра, і мене чомусь не покидала думка, що ми можемо більше не зустрітись. Однак на третій день після нашого відходу «Ольжич» нас наздогнав. Пухлина сама прорвалась, і йому стало легше. Не дочекавшись, поки рана загоїться, «Ольжич» взяв зв'язок і йшов вдень і вночі по наших слідах, поки не наздогнав нас. Всі ми, особливо я, були раді швидкому видужанню «Ольжича». Хоч рана в нього ще не зовсім загоїлася, але він не хотів від нас відставати. Він говорив, що не міг уявити собі, що робив би, якби втратив нас, тому, не дивлячись на дошкульні болі робив усе, що було в його силі, щоб з'єднатись з нами.
«Зміюка» оголосив нам, що будемо спускатися з гір Карпат на доли. Нам поки що вдалося обминати як одних, так і других ворогів, якщо не враховувати роззброєння відступаючих частин мадярів. Вже без підвод, кожен з своїм наплічником, ми взяли курс на доли. В горах можна було миритися зі всіма невигодами, але нічні холоди і приморозки давали про себе знати. Після дошкульної ночі в горах, вранці відчувався біль у кістках і довго треба було робити інтенсивну руханку, щоб відійти від того холоду, розігрітись. Найприкріше було, коли після морозної ночі прокидався примерзлим до землі. Щоразу давав собі обіцянку, про що вже згадував, не лягати на голу сиру землю, але не вистачало сили волі дотримати слова. Не раз лягав одягнений на якийсь кущ, але так невигідно було спати, і я зсувався з куща на сиру землю і засинав.
Горами ходили ми переважно вдень. Мені здавалось, що я ніколи не запам'ятаю цих сходжених стежок, а вночі тим більше важко було орієнтуватися в терені. Я мав уже відповідні карти, але користуватися ними доводилося нечасто. Як я вже згадував, маршрут нам вибирав «Зміюка», і від нас мало залежало, куди йти. Якось прибули ми на велику поляну, де над річкою стояла двоповерхова будівля лісничівки і кілька звичайних партерових будинків. Ми зайшли на лісничівку. Виявилось, що і тут знають «Зміюку». Нас радісно Прийняли, почастували хлібом і кислим молоком і сказали, що годину тому були тут німецько-мадярські військові частини, які подалися вглиб Карпат, так що в будинку серед відкритої поляни і близько дороги небезпечно надовго зупинятись. Отже, ми звернули з дороги і опинились у хатині під самою горою і лісом. Було тепло, сонячно, і ми посідали в саду, а господиня готувала нам обід. З'їли, пригадую, якусь юшку і тільки приступили до картоплі з смаженим салом, як прибігла перелякана господиня і сказала, що на лісничівку прийшли «босяки», а декілька їх зупинилось у першій хаті, тобто через хату від нас. Вони попросили їсти, і там їх пригощають, заговорюють, тому ми маємо час закінчити обід і боятися нам поки що нічого. Поки вони не з'їдять обіду, звідтам не вийдуть. Господарі просили нас не зв'язуватися з більшовиками, бо це може привести тільки до біди, можуть спалити їхні оселі. Поки ми їли, господиня стояла на варті, часто прибігала до нас і доповідала, що роблять «босяки». Коли ми підкріпились, подякували господарям і подалися в ліс.
Коли і де перейшли фронт, я сказати не можу, бо часто в один і той же день зустрічали то одних, то других наших ворогів, які воювали між собою за нашу землю. Ми старались у бій з ними не вступати, давати їм можливість воювати між собою. Діяли за інструкцією згори. Нашою метою було зберегти свої сили для рішучих дій, коли ворог буде обезкровлений і нам легше тоді буде його доконати.
Сходили ми на доли не тією дорогою, якою йшли в Карпати на старшинський вишкіл. Біля Рожнятова, обминаючи Долину з західного боку, ми прийшли в передмістя Калуша. Влада помінялась. Брунатний окупант відійшов, а його місце зайняв такий же, тільки червоний. Більшовики ще не встигли вкорінитись і мало займалися нашим підпіллям.
Вияснилось, що «Зміюка» родом з цих місць. Він відвідав своїх рідних. З ним прийшов його родич, правдоподібно, двоюрідний брат, якого він зарахував до нашого відділу. Чому він це зробив, я не знаю. Це був пристійний молодий хлопець, який любив багато говорити, і нам важко було зорієнтуватись, коли він говорить правду, а коли фантазує. Знаю тільки, що він любив волочитись за спідничками і мав на тому полі неабиякі успіхи. Багато наших старшин, не виключаючи і мене, навіть йому заздрили в тому.
Ми не знали, куди веде нас «Зміюка». Куди хотів, туди йшов, часто, як нам здавалося, без цілі. Але тут у Калуші він знайшов свою ціль – відвідини своїх рідних і близьких. Тут ми зупинились на два дні, відтак попрямували далі на північ. Біля Старого Села вночі перейшли Дністер і зупинились у селі Журавенка. Була неділя. Гарна, тепла і сонячна погода. Спали ми всі в якійсь великій і просторій стодолі недалеко від лісу. Вранці, коли ми прокинулись (а спали довго після тяжкого маршу і переходу вбрід через Дністер), з'явився станичний села, який організував нам святковий прийом. До хати господарів стодоли, де ми спали, він привів багато молоденьких сільських дівчат, які варили і пекли для нас. Станичний був дуже балакучий і хвалився своїми заслугами в нашій визвольній боротьбі. Він підкреслив, що для нас, кадрових старшин УПА (видно, хтось йому сказав, хто ми), готує бульйон з курей з макаронами і ще дещо і ми повинні довго пам'ятати його гостинність. Підкреслюючи в розмові свої заслуги, між іншим запитав нас, («Зміюки» тоді між нами не було), яку займе він посаду, коли буде самостійна Україна, чим тоді буде займатися? Таке несподіване питання всіх нас заскочило зненацька і ніхто не знав, що на це відповісти. Скільки я перебував у підпіллі, ніколи не чув подібного питання, як наша держава буде розплачуватися з тими, хто бере активну участь у визвольних змаганнях, хто її будує. Я відчув несмак і абсурдність такого запитання, але воно прозвучало, отже, треба було дати на нього якусь відповідь. Я нічого путнього не міг придумати і, коли побачив, що ніхто із старшин не збирається відповідати, прийшовши трохи до себе, я заговорив: «Друже станичний, Ви дійсно заслуговуєте нагороди за свою віддану працю для відбудови нашої державності, отже, коли прийде час, коли будемо вже мати свою державу, то про Вас, само собою розуміється, не забудуть, Вас поставлять чи призначать війтом села. Чи Вас це влаштовує?» Така відповідь влаштувала станичного і він зі щасливою усмішкою, подякував нам за те, що невдовзі стане війтом. Він, як видно, прийняв мою відповідь за чисту монету і був дуже радий тому. Всі старшини переглянулись втішені, що ми заспокоїли амбіції і сподівання станичного. Він ще раз підкреслив, що обідом ми будемо, напевно, задоволені, і пішов наглядати за дівчатами-куховарками.
Аромат з кухні, де варився для нас обід, розходився по всьому обійстю і доходив до нашої стодоли. Для нас зварили курячий бульйон, до нього замісили тісто і порізали дрібненько. Дехто з нас заходив на кухню подивитись, як йдуть справи, і перекинутись з дівчатами декількома словами. Всі ми з великою нетерпеливістю чекали на цей розрекламований обід.
Непосидючому «Зміюці» важко було сидіти без діла. Тому, коли ми знаходилися у стодолі, він більше просиджував у хаті, де дівчата готували обід. Хлопці, котрі ходили на кухню, бачили його там в окремій невеликій кімнаті, де він забавляв дівчат. Не пригадую, хто саме зі старшин, а їх було троє, зайшли з цікавості на кухню. І тут «Зміюка» показав свій характер. У присутності дівчат він насварив старшин і вигнав з кухні до стодоли, тобто туди, де їхнє місце. Ображені і знервовані старшини повернулись до стодоли й розповіли про цей інцидент. Всіх нас така поведінка нашого тимчасового командира зачепила за живе. Ми і були переконані в тому, що тепер усі рівні між собою і «Зміюку» поставили старшим над нами тимчасово. Я також не був задоволений поведінкою свого командира. Після обговорення цього питання ми прийшли до спільної думки, що змовчати цього не можемо, і треба запротестувати, змусити «Зміюку» рахуватися з нами. Отже, ми вирішили на знак протесту, відмовитись від такого довгоочікуваного обіду. Як вирішили, так і зробили. Не пригадую, хто із нас узяв на себе місію сказати «Зміюці» про наше рішення. Пішли, по-моєму, три старшини. У присутності дівчат оголосили йому наше рішення і вийшли, не вступаючи з ним у дискусію. «Зміюка» скипів і почав кричати на старшин, які мовчки вийшли. Через хвилину в стодолі і заявився він сам і зверхнім командним тоном запитав, чому відмовляємось від обіду. Хтось відповів йому, що зачеплена наша честь вартує більше ніж обід і нехай він сам його з'їсть за всіх нас. Це так розлютило «Зміюку», що він розгубився і не знав, що йому робити, як вийти з такої неприємної ситуації. Це було перше наше непорозуміння. Отже, коли «Зміюка» переконався, що ми дійсно відстоюємо своє рішення, зібрав нас у повному бойовому, вивів зі стодоли під ліс і почав нас муштрувати. Посипалися команди: «Бігом марш!» «Долів!» «Встань!» Так продовжувалось деякий час. Мовчки ми виконували його команди і опинились недалеко від лісу на мочарах, де треба було падати в болото. Я перший відмовився виконувати команду і не впав, як було наказано, в болото. Це так розлютило вже й так знервованого «Зміюку», що він продовжував повторювати команду: «Долів!», але я не падав. Навпаки, дехто зі старшин піднявся з болота, а далі і всі повставали. Ми чекали, що з того вийде і були переконані, що «Зміюка» не мав права так з нами чинити. В суперечку з ним ніхто не вступав. Я тільки заявив, що без причини в болото лягати не буду. Щоб вийти зі становища, напевно, добре не обдумавши свого рішення, «Зміюка» схопив автомат від котрогось із старшин і крикнув до мене, як до призвідника загального непослуху, що розстріляє мене за те. Я відповів, що я і ми всі будемо виконувати розумні накази, а те, що він тепер з нами робить, це знущання над кадровими старшинами УПА, чого він не має права робити, а якщо хоче стріляти, то хай стріляє. Я розстебнув піджак і сказав: «Стріляй». «Зміюка» охолов, побачив, що погарячився. Про цей епізод можна було б і не згадувати, якби не дальші події, які розгорнулися після цього. «Зміюка» залишив нас на городі, а сам пішов до хати. Сказав: «як собі хочете, можете не обідати, ви цим зробите тільки собі гірше».
Тут можна згадати аналогічний випадок, який мав місце на Бесарабці. Якось наш чотовий «Вікторія», якого ми поважали і виконували всі його накази, будучи в поганому настрої, почав присікатись до першого рою «Голуба», що наші постелі погано заправлені. Ми, хто як умів, заправляли їх, але йому знову це не подобалось, і він, зібравши наш рій, крім ройового «Голуба», почав виливати на нас свій гнів. Посипались команди: «Долів!», «Встань!», «Бігом марш!» тощо. Поки все було на сухому місці, ми підпорядковувались, хоч бачили, що «Вікторія» не має рації. Він навмисне загнав нас на мочари і спеціально хотів показати свою зверхність. Я ліг у болото один раз, але, забруднивши руки і піджак, без команди піднявся і заявив, що в болото більше лягати не буду, що він не має права так, без поважної причини, знущатись над нами, курсантами, які через день-два стануть кадровими старшинами. Моя проста аргументація не дала бажаних наслідків. Чотовий скипів, він не міг допустити, щоб хтось із його підвладних не підпорядкувався йому. За моїм прикладом почали підніматися інші курсанти. Так піднялися всі. «Вікторія» хотів на мені зігнати свій гнів і почав криком наказувати мені «Долів», але я мовчки стояв, ніяк не реагуючи на його команду. Тоді мені здавалося, що чотовий не мав права так з нами поступати. Я ніколи не міг стерпіти неправди, тим більше несправедливості і безглуздих наказів. Пам'ятаю, як нині: чотовий взяв у когось з курсантів кріс, зарядив його і, націлившись на мене, крикнув: «Долів!». Я не підпорядкувався, а, навпаки, розстебнув маринарку і вказуючи на свої розстебнуті груди, відповів: «стріляй, якщо маєш на це право, а лягати не буду! Доповідай командуванню, що я не підпорядковуюсь!» Це було єдине непорозуміння між мною і чотовим. Він віддав кріс, і на тому наш конфлікт закінчився.
Між нами був один старшина, який до старшинської школи був комендантом української поліції чи то в Калущині чи Долинщині, точно не пригадую, але він був на декілька років старший від мене. Він почав намовляти нас, щоби не слухати «Зміюку» і не підпорядковуватись йому, а скинути його з командира і вибрати собі когось з-поміж нас, старшин, командиром. Я спочатку не розумів, до чого він веде, а коли до мене дійшло, що це все означає, я відразу виступив проти, сказав, що це провокація і ми не маємо права скидати чи вибирати собі командира, бо все це пахне зрадою, авантюрою. Мене підтримали всі старшини. Ми самі, без відома «Зміюки», обговоривши ситуацію, поклали на землю нашого заколотника і всипали йому 10 буків, попередивши, що коли він буде пручатись, то створимо Військовий Трибунал і вже під проводом «Зміюки» будемо його судити, як зрадника. Старшина погодився на 10 гарячих і більше не виступав з такими пропозиціями. Що пізніше з ним сталось, я не знаю.
Недільний обід так і пропав. Ми принципово до кінця відстояли свою думку, «Зміюка» більше до нас не присікався. Ввечері кудись пішов і повернувся пізно вночі. Нам не говорив нічого. Вранці після сніданку зібрав нас усіх і сказав, що командування вирішило, щоб ми не повертались у старшинську школу «Олені», а розійшлись по своїх теренах. «Зміюка» записав кожного з нас, хто куди хоче йти. «Ольжич» записався йти у Сокальщину, «Ханенко» в Перегінськ, «Кармелюк» – на Волинь, я – у Львівську область, Бродівський район. Кожен сам вибрав собі місце призначення. Так закінчилось наше законне перебування у старшинській школі УПА «Олені».
Ми були здивовані рішенням «Зміюки», але сприйняли все спокійно. Кожен з нас хотів потрапити у свої сторони, до рідних, до знайомих, Хоч ми розуміли, що більше потрібні там, на схилах Карпатських гір, де повинні були кувати наші військові кадри, яких нам так бракувало, але нічого не можна було зробити. Ми підпорядкувались наказові, хоч дехто з нас сумнівався у його правомірності.
Всі розпрощались. Мені здавалося дивним, що «Зміюка» нас завів за Дністер аж на Львівщину. Якби він подумав раніше, старшинам зі Станіславщини не треба було б іти аж сюди, щоб опісля вертатись на свої терени. Тепер вони мусять знов переходити через Дністер. Це виглядало як необдуманий крок.
Забігаючи вперед, хочу сказати, що коли я прибув у свої сторони і звернувся до курінного «Шугая», то він вже знав, що до нього направляється кадровий старшина УПА «Лапайдух». Наказ такий був надрукований в якомусь віснику, який мені показав курінний. Так що «Зміюка» поступив законно.
Я вирушив разом з «Ольжичем» і «Кармелюком», бо нам було по дорозі. Зайшли ми в Бібреччину, зупинились на горі, покритій лісом, біля села Романів. Там на великій поляні стояла сотня «сіроманців», якою командував сотенний «Яструб». Ми знали його з Карпат, де «сіроманці» певний час стояли на охороні старшинської школи «Олені», як і сотня «Ясьміна». Тут також був кущ самооборони, де ми віднайшли трьох випускників старшинської школи «Олені». Один з них, «Муха», розповів, що вони отримали призначення в кущ, як інструктори і займаються вишколом відділу. За словами «Мухи», «Яструб» знаходиться тут тимчасово і на базі своєї сотні організовує курінь УПА. Отже, тепер йому потрібні старшини. Він вже пропонував їм трьом, випускникам старшинської Школи, перейти до нього, обіцяв поставити їх чотовими. Але, на жаль, самооборона, куди вони отримали призначення, не відпускає їх, бо в кущі також потрібні інструктори. А переходити без дозволу вони не хочуть, не мають права, хоч «Яструб» обіцяв взяти на себе всю відповідальність за їх перехід.
Ми також пішли до «Яструба». Після короткого знайомства і розмови, він запропонував нам, трьом старшинам, перейти до нього, Обіцяв призначити нас чотовими. Тепер йому дуже потрібні кадрові старшини, бо він проводить реорганізацію своєї сотні, створюючи новий курінь. Ніхто з нас не погодився на пропозицію «Яструба». Ми пояснили, що кожен з нас має скерування і мусить там зголоситись, тому самі не маємо права змінювати даний нам наказ.
 
Наші Друзі: Новини Львова