Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 19 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 57797
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0

РОМАН ЗАГОРУЙКО - «ЛАПАЙДУХ»

ПОВЕРНЕННЯ ЗІ СПРАВЖНЬОГО ПЕКЛА

Спогади-мемуари учасника національно-визвольних змагань ОУН та УПА (Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії)

Боротьба народу (нації) за свободу і державну незалежність є природною і священною, тому ніколи не може бути злочинною.
«Лапайдух»

У цій книзі йде мова про участь в повстанській боротьбі часів Другої Світової війни одного з наших краян – бувшого сотника УПА Романа Загоруйка-«Лалайдуха». Автор мемуарів «Повернення зі справжнього пекла» охопив трагічну дійсність перебування західноукраїнців під польською окупацією, воєнне лихоліття, довголітнє поневіряння в совєтських концтаборах смерті та проблеми сьогодення в незалежній Українській державі.

І. ПЕРЕДМОВА
Коли гортаєш сторінки життя людини, яка чудом уціліла і повернулася з справжнього філіалу пекла на землі, аби застерегти майбутні покоління українців від хресного шляху на Голгофу, то з болем у серці думаєш, що навіть на п'ятому році незалежності Української держави ветерани національно-визвольних змагань залишені напризволяще. І хіба не велика іронія долі, що вже в самостійній Україні, за яку усе своє свідоме життя боровся повстанець - оунівець Роман Загоруйко - «Лапайдух», майже неможливо було роздобути кошти на видання його спогадів. Пригадую, що в якійсь газеті читав заголовок статті, який мене ані трохи не здивував, а скоріше навпаки з «ювелірною точністю» передав дух атмосфери, яка оточує доживаючих свого віку учасників боротьби за волю України: «Відколи на Україні повелися пани, де поділись українські добродії?» У моєму редакційному портфелі лежать десятки машинописних рукописів майбутніх книг на тему героїки ОУН та УПА, але за життя авторів видати що-небудь вкрай проблематично. Як правило, пишуть спогади люди незламної волі, в яких покалічені долі, але досить сильно розвинуте почуття Патріотизму за свій рідний край, за вільну Україну, за щастя і добробут української нації.
Смерть не раз заглядала у вічі молодого галичанина Романа Загоруйка, але завдяки Божій ласці цей фізично натренований хлопець, сповнений відваги і мужності постояти за справедливість та національну гідність, залишився в живих, щоб на правах активного і завзятого борця за справу визволення свого народу та жертви більшовицької тиранії донести до народної пам'яті злочинну суть північного сусіда, який споконвіків зазіхає на життя і землю «молодшого брата».
Автору мемуарів судилось на власній шкірі попробувати батога трьох окупантів-зайд: польських шовіністів, німецьких фашистів та російських комуністів. Усі ці тоталітарно-репресивні режими в Україні переслідували одну-єдину ціль: масове знищення автохтонної людності, що є найтяжчим злочином проти людства. Як живий свідок і учасник подій грізного лихоліття, на очах якого розігралась найбільша трагедія XX віку, оповідач-страдник і воїн-месник не тільки вболівав усіма фібрами своєї душі за долю мільйонів земляків, найбільшою провиною яких була приналежність до української нації та любов до рідної землі, але й взяв в руки зброю, як цього вимагала свята заповідь українського націоналіста «Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї!». Здобув, хоч і не склав голови. Однак, як вважає автор книги спогадів, не за таку Україну він боровся, бо кати-чекісти досі користуються пільгами «ветеранів Великої Вітчизняної війни», а борці за незалежну Українську державу і колишні жертви-в'язні з числа вояків УПА та членів ОУН приречені на животіння і напівголодне існування.
Роман Загоруйко, колишній сотник УПА «Лапайдух», випускник старшинської школи УПА „Олені", член ОУН з 1937 року та багатолітній політв'язень совєтських концтаборів, є одним з найперших в Україні патріотів, які підняли голос у справі «визнання ОУН-УПА воюючою стороною на боці народу», хто добивався від парламенту «дати виважену, правдиву і об'єктивну політичну, історичну і правову оцінку національно-визвольним змаганням в Україні».
У своїх спогадах бувший вояк-командир УПА мало не з документальною хронологічністю відтворює усі події та подробиці довоєнного і післявоєнного життя, в тому числі повстанські будні і табірні поневіряння. Особливу цінність складають численні епізоди на повстанську тематику, розповіді про Рух Опору на західноукраїнських землях. Герой твору був на передовому краю боротьби з наїзниками-окупантами та їх коляборантами, брав участь у боях з ненависними ворогами, тяжко карався в совєцьких концтаборах, але не підупав духом, вистояв на зло усім смертям і дожив до наших днів, аби вже в умовах проголошеної незалежності України правдиво відтворити картини жахів недалекого минулого, закарбувати на сторінках книги власних спогадів гірку правду про окупаційну радянську дійсність та на прикладі свого життя і щоденної борні показати масовий героїзм українського народу в зударі з пілсудчиками, гітлерівцями і сталіністами.
Без книг безпосередніх учасників національно-визвольних змагань, яких з кожним днем стає все менше, ми не матимемо правдивої історії України і не зможемо виховати нове покоління патріотів, гідних слави своїх батьків і дідів.
До мемуарів Романа Загоруйка ввійшли лише дві частини творчого доробку автора, а третю представляють численні публіцистичні статті, проекти постанов та рішень очолюваного ним Новороздільського товариства політично репресованих політв'язнів та Братства ветеранів національно-визвольних змагань ОУН та УПА, відкриті листи, звернення, виступи на науково-теоретичних конференціях, відгуки на ті чи інші політичні події в Україні, роботу парламенту, заяви-вимоги до Верховної Ради, рекомендації Головній Булаві Всеукраїнського Братства вояків УПА, доповіді на конгресах, матеріали під рубрикою «Кадрові старшини УПА», передовиці до ювілейних святкувань тощо. Вони складуть кістяк нової книги Романа Загоруйка під назвою «Незагоєні Рани України».
У 1992 році голова Новороздільського товариства політично репресованих і політв'язнів видав альманах «Рани», який, незважаючи на убогість поліграфічного оформлення, виявився надзвичайно цікавим за змістом: «Роздуми», «Поезія», «Герої Твої, Україно», «Критичні зауваження, міркування», «Факти», «Пережите», «Деякі характерні події з життя товариства», «Із-за ґрат» - ось головні розділи такого рідкісного збірника. Хочеться вірити, що «Рани» і «Незагоєні Рани» (обидва числа альманаху) ввійдуть до нової книги Романа Загоруйка з однойменною назвою.
У свій час статті Загоруйка друкувались в міжрегіональному віснику УРП «Соборність», а в першому томі багатотомного серійного книжкового видання «Літопис Голготи України», до редколегії якого ввійшов і бувший сотник УПА, друкувались «спогади смертника» під назвою «Втеча з каторги». Там є поміщена світлина та автобіографічна довідка нашого героя, які він надіслав на прохання головного упорядника серії «ЛГУ». Вважаю, що буде доцільно навести її повністю, бо автор з почуття скромності навіть не промовився з вищезгаданого питання. (Текст, виділений курсивом, передруковується з першого тому книжкової серії «Літопис Голготи України», який має назву «Спогади політв'язнів, репресованих і переслідуваних», ст. 41-42, львівська книжкова фабрика «Атлас», 1993 рік.)
Я, Загоруйко Роман, народився в с. Підгірці Золочівського повіту (нині Бродівського району) Львівської області. Жив і виховувався, як і більшість молоді Західних областей України. Нічим особливим не виділявся. Як і всі, любив свою Батьківщину, свій багатостраждальний народ, який протягом століть, стікаючи кров'ю, бореться за свою волю і незалежність з своїми сусідами-окупантами. Про визвольну боротьбу українського народу я читав багато і був переконаний, що святий обов'язок кожного українця - знайти своє місце в лавах борців за волю і державну незалежність. Така боротьба ставилася вище особистого життя. 2 лютого 1940 року НКВД арештував мого найстаршого брата Івана, магістра прав (закінчив університет у Вільнюсі), а у червні-липні 1941 р., він, як і сотні інших невинних, загинув у Золочівській тюрмі. (Позаминулого року у березні місяці прокуратура Львівської області повідомила мене про його реабілітацію, про що їх ніхто не просив). Будучи студентом Львівського Політехнічного інституту, як член Організації Українських Націоналістів (ОУН), у 1943р. я пішов добровольцем на військовий підстаршинський вишкіл, що відбувався на Золочівщині, після закінчення якого мене призначили командиром одного з відділів Української Національної Самооборони (УНС), який діяв на Львівщині. Завданням УНСи було боронити українське населення від зловживання німецької окупаційної фашистської влади. На початку 1944 року, на моє прохання, мене спрямували у старшинську школу УПА «Олені», що була розташована на схилах гори Магура в Карпатах на Болехівщині. Після закінчення школи і після переходу фронту там-же у Карпатах по розпорядженню командування мене спрямували на Львівщину у свої терени, де призначили командиром сотні (сотенним) Української Повстанської Армії (УПА), яка утворилася на Львівщині, у 1943 р. на базі УНСи. Моя сотня діяла переважно на Львівщині. Воювали вже проти іншого окупанта України - проти московського, який був не кращий від німецького. Я, як і всі повстанці, був твердо переконаним, що наш святий обов'язок є боротися за визволення нашої землі від всіх, без винятку, окупантів за побудову Незалежної, Самостійної і Соборної Української Держави. Багато з нас загинуло у нерівній боротьбі, багато, щоб не потрапити живими у руки ворога, відбирало собі життя. Деякі відділи УПА, не без жертв, продерлися за кордон, але найбільше борців потрапили живими в руки органів НКВД, в тому числі, за іронією долі, потрапив і я. Фальсифікуючи факти, застосовуючи різні форми насильства і нечуваних тортур, нас, борців за свободу і незалежність свого народу, проти всякого здорового глузду, засуджували по статті 54 КК УРСР як злочинців, бандитів і зрадників своєї Батьківщини. Пережити такі сфальсифіковані звинувачення було нелегко, набагато важче, ніж переносити фізичні тортури. Мене судив Львівський воєнний трибунал 2 червня 1946р. по ст. 54-1-а; 54-11 КК УРСР за зраду Батьківщини. Засуджено мене на 20 років КТР (каторжні роботи) і 5 років позбавлення громадянських прав, - заслання. З таким вироком я ніяк не міг погодитися, бо ніколи не почував себе винним перед своєю Батьківщиною, ніколи її не зраджував, тому завжди, поки знаходився в ув'язненні, планував втечу. В 1946 р. я таки здійснив її, але мене піймали і засудили до розстрілу. У1956 році я вийшов на волю, але тавро злочинця, бандита і зрадника Батьківщини йшло за мною, як і за всіма учасниками національно-визвольної боротьби, всюди переслідувало мене. Вже на волі я закінчив Красноярський технологічний інститут (у Львові продовжувати навчання мені не вдалося), і мене спрямували на роботу в Башкірський ліспромгос. Однак я туди не поїхав, а повернувся на свою батьківщину. Влаштувався на роботу механіком в Роздольському виробничому об'єднанні «Сірка». Заочно поступив в аспірантуру і в 1972 р. у Львівському Політехнічному інституті захистив кандидатську дисертацію на звання кандидата технічних наук. Але не довго радів. Темні сили, що постійно ходять за нами, і слідкують за кожним нашим кроком, домоглися того, що мені з політичних мотивів уневажнили захист. Однак я знову в 1974 р. зробив ще одну спробу захиститися, вже у Київському НДІ з проблем матеріалознавства АН УРСР. Але і тут, коли вже все було готове до захисту, ті ж самі темні сили не допустили мене до захисту кандидатської дисертації. ВАК також зайняв негативну позицію і не підтримав мене. Кандидатської дисертації мені не затвердили. Відразу після цього мене звільнили з роботи і я довго мусів шукати іншого місця, щоб влаштуватися на роботу. Нині я пенсіонер. Часто згадую несправедливість, фальсифікування фактів, брехню, яка існує в нашій тоталітарній системі, де все побудоване на порушенні прав людини, прав народів. Сьогодні політв'язні гуртуються, об'єднуються. У нас існує Новороздільське Товариство репресованих з осередками Спілки політв'язнів і Братства ветеранів національно-визвольних змагань ОУН та УПА, головою якого обрано мене. Вже кілька років добиваємося правди про нашу визвольну боротьбу і ставимо питання перед Верховною Радою УРСР (навіть ще попереднього скликання), щоб вона визнала ОУН та УПА за Воюючу Сторону, а саму боротьбу - справедливою і законною, щоб з її учасників зняти тавро злочинця, бандита і зрадника, але ВР мовчить, не реагує на наші вимоги, не хоче признати за нами правди. Однак ми не можемо зупинитися на цьому.
Зараз намагаємося залучити до наших змагань за правду і справедливість сільські, міські, районні і обласні Ради народних депутатів, щоб вони також на своїх сесіях, як це вже зробила Міська Новороздільська Рада народних депутатів, прийняли відповідні ухвали про визнання національно-визвольних змагань ОУН та УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, а їх учасників - борцями за державну незалежність України. Такими ухвалами намагаємося закидати Верховну Раду УРСР і тим самим примусити її повернутися обличчям до народу і прийняти відповідний закон. Ми переконані, що правда, хочуть цього чи не хочуть наші недруги, мусить перемогти.
В Україні і за її межами знають Романа Загоруйка, як доблесного вояка УПА, непохитного в'язня сумління і діяльного борця за незалежну Українську державу. У справі видання спогадів автора я писав листи до різних посадових осіб, але панове-демократи навіть не удостоїли мене звичайнісінької відписки. З цього приводу я навіть звернувся до мера княжого міста Львова Василя Куйбіди, уривок з листа до якого тут наводжу: «... Перед Вами з такою заявою я звертався до представника Президента держадміністрації Жидачівського району пана Богдана Михайлюка (21.02.94 р.), голови Новороздільської міської Ради народних депутатів пана Святослава Ключника, але обіцяного, кажуть, три роки чекають. У редакції зберігається, як документ словоблудства і окозамилювання, рішення Новороздільської ради за номером 126 від 9.06.1994 року про «Надання допомоги в друкуванні альманаху «Рани» та 2-го тому «Літопису Голготи України» - спогадів в'язнів концтаборів «Гулагу». Обіцянка-цяцянка і більш нічого. Я не розумію: навіщо водити кругом носа людей, які надзвичайно боляче переживають за збереження доброго імені полеглих за волю України бійців-повстанців та підпільників-оунівців. Обоє вищезгаданих чиновників пообіцяли у розмові з Романом Загоруйком посприяти у виданні книжки, але на ділі відмахнулися від зайвого клопоту. І вони усе життя будуть великими боржниками перед тими, хто виборював нинішню незалежність, хто відбирав собі життя, аби не потрапити в руки садистів-енкаведистів, хто ціною власного життя заплатив за майбутню самостійну Україну. То невже можна отак безпардонно роздавати обіцянки наліво і направо?» А що мер Львова? Нічим не кращий від вищезгаданих посадників міст області!
Була у нас і суперечка з автором книги. У листі від 8 жовтня 1994 року я писав йому:
«Дорогий Друже Романе Загоруйко!
Вчора і сьогодні, як обіцяв у попередньому листі, перечитав Ваші спогади про перебування в УНС, на вишколі в школі «Олені» та в з'єднанні УПА. На жаль, написаний Вами матеріал не годиться до «Героїки ОУН та УПА». І я поясню чому: По-перше, Ви, як командир, самі ремствуєте на те, що головне командування УПА Вас оберігало від активних бойових дій на своїй, не чужій землі. Песимізм і розчарування охопили Ваших бійців від такої «генеральної лінії» Вищого командування, яке постійно втовкмачувало у Ваші голови, що рано чи пізно прийде до зудару альянтів з виснаженими і знекровленими військами червоної армії і тільки тоді Ви піднімете поневолені народи на історичну і вирішальну битву з окупантом. Однак колесо історії не покотилося таким чином. Так, Ви змушені були незаперечно і безоглядно діяти за вказівками своїх зверхників-командирів. І, ясна річ, Вас не можна звинувачувати у бездіяльності підлеглого Вам військового відділу. Бо особисто Ви ще в той буремний час притримувались тактики активного ведення війни з непрошеними зайдами-окупантами. По-друге, Ви відтворюєте у своїх спогадах, до чого Вас, можливо, зорієнтував полковник Василь Кук, у великій масі подробиць і деталей побут повстанців, умови їх життя, контакти з населенням, передислокації у ввірених Вам теренах, обминаючи прямих зіткнень з найголовнішим ворогом, рейди відступу з метою виживання тощо... І, явна річ, в усьому цьому я жодної героїки не знайшов, за винятком тих сцен, де наші правдиві патріоти, потрапивши в оточення або будучи тяжко поранені, відбирали собі життя. Так, Ваша присутність у лісах стримувала доплив сексотів в органи НКВД, так, Ви у певній мірі піднімали «дух, що тіло рве до бою» серед галичан, так, Ви карали найогидніших мерзотників-запроданців з числа свого народу, як і різний ворожий елемент, що осів на споконвічно українських землях, але в цьому ще не видно справжнього героїзму, який показали нам повстанці на Волині і в Закерзонні. Ось чому більшість матеріалів я черпаю з тих теренів, де кипіла нещадна боротьба з ворогом. Та Ви не падайте духом. На своєму місці Ви поступали так, як Вам веліло Ваше командування, чиї прорахунки у військовій стратегії і тактиці ми усвідомлюємо лише сьогодні. Однак та «гірка правда» і «друга сторона медалі», що випливає з Ваших спогадів, є дуже цінна для майбутніх істориків та воєначальників. У книзі власних спогадів, яка буде підсумком усього прожитого Вами, підкреслюю, героїчного життя, такі описи цікаві і змістовні. Та й ми усі просто морально зобов'язані віддати шану тим людям, які скропили своєю кров'ю рідну землю. І така книга рано чи пізно побачить світ...»
У відповідь на цього листа Роман Загоруйко висловлює свою точку зору: «Як видно, ми не однаково розуміємо «героїку» УПА і завдання відновити добре ім'я ОУН та УПА. Це не одно й те саме. Я подаю тільки правдиві історичні факти. Саме перебування людини в УПА, не говорю вже про ОУН, це свого роду героїзм, бо всі труднощі, митарства, злигодні, небезпеки, пов'язані з різного роду ризиком тощо, людина переносила добровільно, не нарікаючи на свою долю, і, коли виникала небезпека попасти в руки ворога, відбирала собі життя. Описувати життя в УПА тільки як накопичення різного роду героїчних подвигів - далеке від дійсності. Там було далеко від романтики, таж щоденно треба було важко працювати. Накопиченням видуманих або необгрунтованих подвигів повна книжка «Спогади колишнього вояка УПА» В. Максимовича - «Шугая». Вона не представляє жодної цінності, ні історичної, ні художньої і радив би не використовувати її... Я особисто знаю Максимовича і говорив йому про його спомини, де немає ні одної дати, ні назви села чи міста, а просто набір неперевірених фактів-дифірамбів на рахунок УПА. Це добре для видовищ, мітингів, але не для серйозної літератури... Коли пишеш белетристику, історичний, пригодницький, публіцистичний твір, там допускається фантазія автора, але коли пишеш спогади, то там повинно все бути так, як було в дійсності, без фантазії. Щоб відновити добре ім'я ОУН та УПА, мусимо писати тільки правду, якої нам немає чого соромитися, бо боротьба ОУН та УПА є героїчною, яка немає аналогії у світі».
Як бачимо, той матеріал, що цілком годиться до мемуарної літератури, не завше вписується в рамки патріотичного видання, призначення якого збуджувати романтичну уяву молоді подвигами своїх батьків. У листі до полковника Василя Кука від 13 жовтня 1994 року я писав: «От читаю цілі штоси спогадів бувших вояків УПА, а героїки в їх діях не бачу! Пишуть про лісові маневри, рейди на рідних серцю теренах, а в бій не вв'язуються, беззахисних людей не захищають, бо є вказівка зверху очікувати «чуда» третьої світової війни, а раз так: бережімо людські сили і резерви до вирішальної миті. Це була явна стратегічна помилка командування УПА, бо коли червона армія кинула основні сили проти гітлерівців, то наші повстанці могли завдати найдошкульніших ударів по оголених тилах «непереможної армії» та загонах «червоної мітли». Після капітуляції фашистської Німеччини в «її логові», сталінським опричникам не складало особливих труднощів «викурити наших хлопців з лісу», затіявши мільйонову переселенчу акцію та кинувши залізні полки, дивізії на знекровлених і виснажених роками переслідувань вояків УПА. Молодь не сприйме «боротьбу на виживання», а лише таку боротьбу, де гарцюють або смерть, або життя». І відповіді не діждався, бо пан-полковник, очевидно, сприйняв ці слова на свою адресу.
Як би там не було, але з «висоти сьогоднішнього дня», звичайно, легко «філософствувати на тему національно-визвольних змагань», а зовсім інша річ самому пройти крізь горнило повстанчої боротьби і щоденно ризикувати життям на цьому становищі.
Вже кілька років я спілкуюсь з бувшим сотником УПА, зберігаю в редакційному архіві усі його листи, статті та два числа альманаху «Рани» (опублікований і неопублікований). Не меншої уваги заслуговує його титанічна громадська діяльність, патріотична робота, яку він веде в середовищі українського народу з метою підвищення національної свідомості найзатурканіших наших краян, а також та полеміка, яку веде вчорашній повстанець з своїми опонентами як з ворожого комуністичного, так і з дружнього демократичного таборів. Які проблеми порушує «герой нашого дня» на сторінках своїх численних публіцистичних праць? Передусім майже повсюдно фігурує епіграф до творів з-під пера вояка УПА та лицаря ОУН: [«Боротьба народу за свою волю і незалежність є природною і священною, тому ніколи не може бути злочинною»]. У своїх роздумах «Хто ж ми насправді: злочинці, бандити, зрадники Батьківщини чи національні герої?», які побачили світ з нагоди 50-річчя УПА, Роман Загоруйко справедливо «б'є у дзвін»: „Проголошуючи Акт про незалежність 24.08.1991 р., Верховна Рада України, на жаль, невідомо з яких причин, забула згадати і віддати належне тим, які самовіддано боролися за ту незалежність. Невже ж така Верховна Рада має право на існування? Невже ж і дальше у незалежній державі будемо приховувати від свого народу правду про національно-визвольні змагання ОУН та УПА? Невжеж комбатанти національно-визвольних змагань ще за свого життя не дочекаються свого визнання? Ніхто не сумнівається, що це визнання прийде як не нині, то завтра, незалежно від того, чи хочуть, чи не хочуть того наші недруги, наші вороги. Надіємося і віримо, що на цей раз правда і справедливість переможуть. Нам у цьому допомагає Всевишній. У цілому цивілізованому світі, навіть у найбільш відсталих країнах, ніхто не дозволив би собі не тільки сказати, але й подумати, щоб борців за волю і незалежність свого народу, своєї Батьківщини, назвати зрадниками цього ж народу. А у нас, при большевицькому, комуністичному, окупаційному режимах, мали місце, крім інших, і такі парадокси, такі аномалії мислення. То хто ж ми? Бійці за волю і незалежність України чи зрадники? Надіємось і віримо, що уряд незалежної вже України скоро дасть на це правдиву і об'єктивну відповідь». Ці рядки писались ще 18 березня 1992 року у Новому Роздолі, а моя передмова 13 червня 1996 року. І що Ви думаєте: ні за Плюща, ні за Мороза Верховна Рада не взяла на себе відвагу прийняти доленосне рішення. А це дає мені можливість з цілковитою впевненістю заявити, що досі в Україні обирається антинародний за суттю і напівколоніяльний за формою парламент.
У «Відкритому листі (зверненні) ветерана ОУН та УПА до Народної Ради Українського Парламенту та всіх демократичних сил України» від 4 вересня 1990 року йшла мова про те, що ні «видавництво журналу «Дзвін» (Р.Федорів, Р.Іваничук, Р.Лубківський), ні «видавництво «ЛУ», ні особисто В.Коротич, а також І.Драч, М.Жулинський, Є.Сверстюк і Л.Лук'яненко не цікавилися цією наболілою проблемою. Для діячів такого масштабу - це непробачлива річ!
У «Деяких міркуваннях про операцію «Вісла» автор рішуче засуджує Дмитра Павличка, який, цитуємо, «з високої трибуни Верховної Ради УРСР висловив ряд дифірамбів на адресу польського Сенату і між іншим на запитання когось із залу, дослівно сказав: «...УПА, Українська Повстанська Армія, діючи на території Польщі, завдала багато лиха польському народові...» Загальновідомо, що УПА чужих земель не шукала, а діяла виключно на своїй власній українській землі, в тому числі і на Холмщині, Надсянні, Підляшші і Лемківщині, захищаючи їх від злочинних дій окупаційних режимів. Воювала не проти польського народу, а проти ненависного польського окупаційного режиму на своїй території. А це не одне і те ж.»
Ось так відомого нам Дмитра Павличка було викрито на злісній фальсифікації нашої історії. Як видно, хрунь Сидор Твердохліб, вбитий за коляборанство з окупаційним режимом, ще твердо засів у наших небагатих на лій головах. Опам'ятаймося, на чий пропагандистський млин лиємо воду, виступаючи з заявами провокативного характеру?!
У статті «До дня політв'язня» Роман Загоруйко не погоджується з учасниками телепередачі від 12 січня 1992 року, серед яких був і В'ячеслав Чорновіл, як ініціатор запровадження нової пам'ятної дати в календарці українця: «Як виявляється, ми маємо вже День політв'язня. Це 12 січня, коли т. зв. «шістдесятники» по львівському телебаченню відзначили 20-ту річницю своїх арештів. У багатьох глядачів цієї передачі така заява викликала велике здивування, а навіть обурення. Наскільки відомо, політв'язні не переводилися в большевицькій Україні ще з 1917 року, не згадуючи сотні і тисячі тих політв'язнів, які мучилися при всіх окупаційних режимах до революції, їх кількість то збільшувалась, то зменшувалась у залежності від внутрішньої і зовнішньої політичної ситуації, перевищивши багате мільйонів чоловік. А скільки мільйонів невинних жертв, штучне заморених голодом в Україні забрав 1933 рік?! Усіх жертв політичних репресій в Україні не перелічити. Чому ж певна група політв'язнів виділилася в окремий гурт і скільки їх було? Десятки, сотні, тисячі, а, може, одиниці? Тому дата 12 січня для нас незрозуміла і неприйнятна». Важко не погодитися з логікою контраргументів політв'язня піввікової давності.
Досталося Чорноволу від повстанського сотника і в іншому матеріалі, але якби таке собі дозволив галицький інтелігент в час воєнної хуртовини, то, немає сумніву, заслужив би кару смерті або кількадесять різок на заднє місце. Ветеран УПА і праці, пенсіонер Роман Загоруйко в своєму зверненні до сесії Львівської обласної Ради та особисто до пана Чорновола В.М. вимагає пояснень: «прошу зачитати цей лист і пояснити з високої трибуни сесії, як розуміти Ваш вислів: «Бандформування не підлягають реабілітації...», що представляють собою ці бандформування? Під цим поняттям КДБ, як загальновідомо, розуміє Українську Повстанську Армію. Нині не секрет, що УПА, зі зброєю в руках, стікаючи кров'ю, виборювала самостійність і державну незалежність Україні. Якби радянська влада була правовою державою, то повинна б сприймати бійців УПА, як військовополонених, а не як бандитів. Тому називати УПА бандформуванням недопустимо й аморально, особливо з такої високої трибуни навіть Вам, незалежно, в якому ракурсі, пане Чорновіл. Якщо Ви, шановний, не внесете ясності в цьому питанні, то народ Вас не зрозуміє, бо він бійців УПА вважає своїми національними героями, а не бандитами чи зрадниками».
І до інших особистостей в Краю знайшов розумну і доброзичливу критику борець за торжество справедливості й історичної правди, яким знаю добродія Романа Загоруйка з його політичних виступів. Зокрема, він запитує голову Львівської обласної ради: «Чи не вважаєте Ви гостру критику подій біля Львівського оперного театру 8.05.92 р. своєю політичною помилкою?» У «Листі до Голови Всеукраїнського Братства вояків УПА п. Зеленчука» бувший повстанець запитує: «Не знаю, чим пояснити, що не отримав від Вас відповіді на мою пропозицію відносно присвоєння воякам УПА військових звань. Невже ж Вас не цікавить таке питання? А жаль.» Це я зробив лише короткий витяг матеріалів, про які йде мова в першому випуску альманаху «Рани». У «Незагоєних Ранах» привертають увагу читача такі публіцистичні роздуми, як «Визволення чи нове чергове поневолення» з приводу 50-ти річчя широко розрекламованого так званого «визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників», матеріал «До річниці розстрілів політв'язнів комуністично-більшовицької системи», «Думки з приводу так званого жидівського питання» та багато інших, які обов'язково треба видати і зберегти для історії. Бо в них - пульсує ритм новонародженої держави з усіма її суперечностями і складними проблемами, віддзеркалюється розстановка політичних сил і боротьба між «вічновчорашніми» та демократично налаштованими верствами переходового суспільства, відзначається роль товариства політв'язнів і репресованих та братства учасників національно-визвольних змагань у виборюванні і закріпленні незалежної Української держави.
І на закінчення хочеться поділитись тим, що болить і чим накипіла душа. У процесі підготовки книги мемуарів у світ я запитав Романа Зогоруйка, чому його не приймають до Братства УПА. На це він мені лаконічно відповів: «Це питання можна по різному оцінювати. М.Зеленчук, хоч наполягає на тому, щоб мене прийняти і пропонує мені стати членом Булави, а Пущик його не слухає. Такого положення в Братстві я поки що не розумію. Це повинно вирішитись. Робити з того трагедію я не думаю, хоч багатьом високопоставленим особам я про те говорив, а вони (напр. п. Я.Стецько) не можуть в це повірити... Не можу погодитися, що мене хтось (за винятком одиниць) ігнорує. Можливо, дехто боїться правди, від якої я не відступаю і наголошую, а це багатьом не до вподоби. Це тимчасове явище. Хто несе відповідальність про розвал ОУН? Це питання не до мене. Вважаю, що велика вина лежить в Проводі, що не можуть знайти спільної мови. Важко ділити булаву з ким би то не було».
Виникає парадоксальна ситуація: голова Львівської обласної організації Всеукраїнського Братства УПА Степан Пущик, який не має жодного відношення до повстанчої армії, не приймає до лав ветеранської організації бувшого сотника УПА Романа Загоруйка-«Лапайдуха», а Головна Булава цього Братства спокійно «закриває очі» на такий кричущий факт несправедливості і моральної образи? Хіба це не свідчить про «аномалії мислення», за висловом автора, а точніше брак здорового глузду у керівництва такої престижної організації? Пам'ятаю, у свій час я звертався до голів Всесвітнього Братства УПА в особі Лева Футали та Всеукраїнського Братства УПА на чолі з Михайлом Зеленчуком, але відповіді таки не діждався. А йшлося про підготовку у світ третього тому багатотомного серійного книжкового видання «Літопис Голготи України» від Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих та науково-просвітницького товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Його назва - «Героїка ОУН та УПА». На мої повторні нагадування про заклик до співпраці над друкованим пантеоном слави героїв XX сторіччя - знову запала гробова мовчанка. Однак в пресі велась інтенсивна кампанія на предмет збору коштів на Будинок інваліда в Моршині і знайшовся час на закордонні вояжі за океан. Тоді я збагнув, що немає до кого звертатись, бо керівництво зайняте «доїнням діяспорної корови», на інше - в них просто часу бракує. До того ж стаття Богдана Чуйка зі Стрия під заголовком «Відповідь провідним членам партії КУН, її маріонеткам-майстрам анонімних листівок, «Резолюцій», «Постанов» та «Повідомлень» та його ж матеріал «Парадокси діаспорної ідеології» спонукали мене критично осмислити те, що відбувається насправді як в КУНі, так і в Братстві УПА. Гадаю, що історія своє слово скаже, а час розставить усі крапки над «і».
Нагадаю лише слова Марка Алмонда, який в книзі «Все ще на таємній службі: шпигуни совєтського бльоку під новими господарями», що була видана інститутом з питань оборони Європи та стратегічних досліджень у Лондоні, стверджує наступне: «Інформація - це влада, тому колишній КГБ володіє незрівнянними досьє на своїх колишніх працівників як удома, так і за кордоном ... У колишньому Совєтському Союзі навіть країни, чиї політичні лідери публічно запевняють про свою незалежність від Москви, насправді скомпромітовані тривалими зв'язками».
І в Україні є багато «лідерів» національно-визвольного руху, на яких правонаступниця КГБ (Міністерство Безпеки та російська зарубіжна розвідувальна служба) мають чимало «компромату». Прізвища цих людей зараз на устах широкого загалу публіки. Я звертався до них з пропозицією «змити тавро» запроданця-коляборанта, але мої респонденти перелякались відповідати на каверзні запитання. Тим гірше для них. Кажуть, чужі плітки гірше дула пістолета, але небажання спростувати звинувачення на свою адресу - це повільне самовбивство.
З автором цих спогадів нас об'єднює громадська мужність «дивитися правді у вічі», рішучий осуд «конформізму» в стосунках з лідерами патріотичних організацій, рідкісна здатність до критики авторитетів, якщо вони займають помилкову позицію або керуються в усьому власними амбіціями, а також безмежне прагнення нести правдиве слово в народ, не допустити фальсифікацій національно-визвольних змагань в недалекому майбутньому, сприяти перемозі добра над злом і торжества справедливості над безглуздям.
Отож, сьогодні ми пропонуємо читачеві ознайомитись з мемуарами колишнього сотенного УПА і члена ОУН Романа Загоруйка-«Лапайдуха», який чесно і гідно служив своїй Батьківщині, своєму народу і рідній землі. Якось я писав одному з чиновників і ще раз нагадаю, що «якби ми мали таких відданих патріотів хоча б 30-40 тисяч на всю націю, то Україна вже давно була б сильною і непереможною державою». Як тут не згадати крилату фразу генерала де Голя: «Якби я мав таку армію, як УПА, то німецький чобіт не топтав би французької землі».
13 червня 1996р.
В'ячеслав Цвєтков,
головний редактор багатотомного серійного книжкового видання «Літопис Голготи України».


ІІ. ВІД АВТОРА
Ніколи не думав, що на схилі свого життя візьмуся за перо і попробую написати спогади про свої юні роки, сповнені бурхливих подій, переживань, негараздів, молодечих поривів, коли приходилось добиватися справедливості, правди, здійснення своїх мрій, своїх ідей. В школі я заздрив тим товаришам, які вміли чітко, логічно і доступно висловлювати на папері свою думку. Тепер я взявся писати не за покликанням (його в мене ніколи не було), а з обов'язку перед співвітчизниками, як нинішнього, так і прийдешніх поколінь. Намагаюся показати правду про життя і національно-визвольну боротьбу нашого народу, учасником якої був сам, брав у ній активну участь, і пережив світлі і темні, часто принизливі хвилини цієї боротьби. Не хочу запевняти, що події 50-річної давності вдалося мені повністю відтворити в пам'яті, описати їх у хронологічному порядку, пригадати всі імена і псевдоніми людей, що йшли поряд зі мною, плече-об-плече до здійснення нашої загально-національної ідеї, до нашої спільної мети - створення Української Незалежної Соборної Держави. Але ручаюся, що всі події, про які йдеться у спогадах, правдиві, описані без прикрас, так, як тоді вони сприймались мною.
Вийшовши із-за, ґрат і опинившись на засланні в Красноярську, я вже вкотре переконався, що такі люди, як я, є другосортними, з тавром «зрадника батьківщини», приречені на поневіряння і повне безправ'я. В той час, на жаль, мало що можна було зробити у свій захист.
Під час т. зв. перебудови, особливо вже після проголошення державної незалежності України, я побачив, що маємо не ту Україну, про яку мріяли, за яку ми боролися, за яку віддало своє життя багато наших патріотів-націоналістів.
Почалося, так би мовити, національне відродження. Так звані демократичні сили на практиці показали себе не тими, за кого хотіли себе представити. Почала діяти п'ята колона. Діляться партії, виникають нові, звучать різні звинувачення наліво і направо, то на одних, то на інших. У тому хаосі важко розібратися, де правда, а де брехня, хто обдурює, а хто виконує чиїсь антинародні доручення, замовлення.
Постало актуальне питання про відновлення доброго імені ОУН та УПА, яке також невідомо ким було призупинене. Отже, виникає питання: Кому це потрібно, і кому вигідно? Багато слів, багато розумних пропозицій пролунало з різних трибун, але вони так і залишилися лиш словами. «Хтось» призупиняє добрі, здорові починання, а сіє серед нас незгоду, розбрат, недовіру.
Почали появлятися деякі публікації про визвольну боротьбу ОУН та УПА, які вимагають більш ретельного підходу до цієї теми.
Наші недруги, особливо ті, які були причетні до геноциду українського народу, хто воював на боці наших поневолювачів за укріплення колоніального режиму в Україні, у викривленому світлі розцінювали і розцінюють боротьбу українського народу за свою волю і незалежність.
Колишні повстанці, учасники національно-визвольних змагань, поставили перед собою мету - поки ще є живі свідки, яких стає щораз менше, - правдиво висвітлити, кожен по своїй можливості, як і за що боролися, щоб народ усієї України зрозумів, хто є хто. На жаль, ті, які віддали своє життя на вівтар свободи, вже нічого не можуть сказати, тому тепер, це повинно бути справою тих, які з Божої ласки залишились живими.
Великий вплив на те, що я взявся за перо, мали: колишній головнокомандуючий УПА після загибелі «Чупринки» - Романа Шухевича, Василь Кук, мій шкільний товариш Степан Процик - зараз проживає в США, редактор «Літопису УПА» зі Сполучених Штатів Америки - Петро Содоль, мої друзі зі старшинської школи УПА «Олені» ім. героя Круг Григорія Пінського, Євген Куць - «Жук», Василь Яремчук - «Чміль» та інші. Вони переконали мене, що це потрібна справа, тому я, шановні читачі, віддаю свої спогади на ваш суд.


III. ШЛЯХ ДО УНІВЕРСИТЕТІВ АРХІПЕЛАГУ ГУЛАГу

1. РІДНЕ СЕЛО, АБО МОЄ БОСОНОГЕ ДИТИНСТВО
Якщо їхати автострадою Львів-Київ, то, не доїжджаючи до м. Олесько, по правому боці далеко на горизонті видніється Біла Гора, на вершині якої стоїть височенний, на мурованому кам'яному п'єдесталі залізний хрест, поставлений силами української громадськості ще перед Другою світовою війною в честь нашого славетного земляка, талановитого письменника, великого патріота, просвітника, гуманіста Маркіяна ІПашкевича. Шашкевич народився 1811 р. в селі Підлиссі, розташованому біля підніжжя цієї Гори. Цей хрест добре видно з автостради в ясну погоду.
Проїжджаючи дальше по цій трасі і минаючи Олесько, відразу за містом по лівому боці на стрімкому пагорбі, оточеному зі всіх боків непрохідними болотами, видно замок - колишню давньоруську фортецю, закладену ще у XIII столітті для оборони Галицько-Волинського князівства від татаро-монгольських полчищ, які у XII ст., користаючи з розпаду Київської Русі на окремі князівства, нападали на наші землі. Замок збудував один із синів Галицько-Волинського князя Юрія Львовича Андрій або Лев. Пізніше цей замок переходив із рук в руки то до Литви, то до Польщі, які змагались між собою у грабежі українських земель.
Підчас визвольного походу Богдана Хмельницького у Галичину місто Олесько і замок здобули козаки. Пізніше він перейшов у руки спочатку українських, а відтак польських магнатів і королів. Поступово в кінці XVIII - на початку XIX століть замок почав занепадати і перетворився в руїну. Зараз, відреставрований, став музеєм-заповідником, пам'ятником старовинної культури минулих століть.
Сім кілометрів за Олеськом у напрямі Києва і приблизно 2 км на північ від автостради на схилах гірського пасма Вороняк розкинулось мальовниче село Підгірці. Сільських будинків здалека з автостради майже не видно. Вони причаїлись за зеленими буйними садами, що навесні розцвітають білим і рожевим цвітом, і здалека село виглядає, як розкішний букет. Здається, що навіть на відстані відчуваєш аромат цих квітів і чуєш дзижчання заклопотаних своєю працею - збиранням нектару, сотень бджіл.
Але найбільшу увагу привертає до себе величезний замок, дах якого з двох боків прикрашений вежами. На одній з них стоїть статуя Адама, на другій - Єви. Обрамлений зеленими коронами буйних столітніх паркових дерев, він пишається своєю красою. І в призахідному сонці його вікна палають десятками вогнів. Своєю величчю він немовби пригнічує невеликі сільські будиночки, які оточують його з усіх боків.
Замок збудований у 1637 році на одному із пагорбів Вороняк у стилі пізнього Ренесансу одним із власників цього села, гнобителем українського народу, великим польським магнатом, коронним гетьманом Станіславом Конецпольським.
Після пожежі замка, яка сталася в 1956 р., його реставровано і зараз у ньому розташований санаторій для хворих туберкульозом. Великі зали замка перероблені на лікарняні палати, мозаїчні підлоги покриті дошками. Великий парк, який кількома терасами спускається вниз, заріс травою, бур'янами.
Поряд із замком стоїть польський костел, побудований ще в XVI столітті, а дещо нижче, поблизу замка - дерев'яна церковка - пам'ятник української дерев'яної народної архітектури. Біля неї залишився старий цвинтар з тих ще часів.
Село Підгірці ділилось на дві етнічні частини: так звана Гора, тобто та відносно рівна частина, де розташований замок, костел, стара церква і де жили переважно поляки, які працювали колись в обслузі князів, і долішня частина села, розкинена на схилах гори і під горою, де живуть українці. Тут у центрі села побудовано ще в довоєнні часи нову велику, гарну, муровану з цегли церкву. У склад села Підгірці, крім інших присілків, входить присілок Пліснесько. Ще у VII ст. тут було поселення Дулібів, яке пізніше в ІХ-Х століттях стало великим ремісничим і торговельним центром Галицько-Волинського князівства. Пліснесько вперше згадується у літописах 1188 року в «Слові о полку Ігоревім». У кінці XII ст. це древнє місто захоплювало красою своїх околиць, могутніми укріпленнями - високими валами довжиною біля 7 км (висота в деяких місцях ще й нині сягає до 12 м), глибокими ровами, частоколами, фортечними вежами, і слава його лунала по всій Русі і за її межами. У ті часи Пліснееько відігравало важливу роль у боротьбі князів за об'єднання і зміцнення Галицько-Волинського князівства. Тут князі Роман Мстиславович, а відтак його сини, Данило і Василько, боролися проти галицьких бояр, підтримуваних мадярськими (угорськими) феодалами, і в 1233 році перемогли їх. На початку 1241 року фортеця була захоплена татаро-монгольською ордою хана Батия і цілковито зруйнована, спалена, після чого вже більше ніколи не відроджувалась.
Тепер на цьому місці збереглося тільки зруйноване городище, обведене валами і ровами, які в більшості, на жаль, розорані колгоспними тракторами. Близько Городища зберігся старовинний могильник (кілька сот курганів) Х-ХІ століть і територія колишнього монастиря, заснованого біля 1180 р. донькою князя Всеволода Волзького Оленою, про що свідчить вмурована на стіні монастирської церкви таблиця.
За радянської окупації в монастирі розмістили туберкульозний диспансер. Зараз монастирську церкву повернуто греко-католицькій конфесії.
Село Підгірці - це моє рідне село. Тут я народився, ріс, тут пройшли мої дитячі і юнацькі роки.
13 січня 1928 року мені виповнилось шість років. Випадково я почув розмову батьків про те, що в цьому році мене віддадуть до школи. Ця звістка мене, звичайно, втішила. Виходить, я вже великий, зі мною будуть рахуватися, а що найважливіше, не буду вже пасти гусей і цей прикрий обов'язок, за традицією, перейде до мого молодшого брата Дениса. А тепер, можливо, довірять мені вже пасти корови. Доглядати і пасти гусей мені таки добре набридло, і я готовий був робити важку роботу на господарстві, щоб тільки від них відпекатися, особливо після одної прикрої пригоди, яка сталася зі мною і привела до того, що я почав страшно боятись і ненавидіти гусей. Якось я йшов від стодоли до хати, і тут за мною, витягнувши шию, зі злобним шипінням почав гнатися гусак, залишивши без опіки своїх гусей. Я злякався і почав від нього втікати, але він мене наздогнав і покусав ліву ногу так, що синяки довгий час були свідками моєї ганьби.
На мій крик із хати вибігли мати і сестра Геня. Та замість -того, щоб мене виручати і врятувати від озлобленого гусака, розсміялися, а Геня почала, глузувати з мене, мовляв, що ти за козак, що гусака боїшся. Від почутих сестриних в'їдливих слів мені стало так соромно, що я не знав куди дітися, куди сховатися від очевидців мого приниження. Тоді я усвідомив, що гусак покусав мене тільки тому, що я його боявся і втікав від нього, а хто боїться, того б'ють, того переслідують, того зневажають. Тому я переміг себе, набрався хоробрості і більше не втікав ні від гусей, ні від гусака. Це був один з перших моїх життєвих уроків, який поряд з іншими залишався у моїй пам'яті назавжди. Запам'яталась мені також інша пригода цього ж періоду. Наш будинок стояв (та ще й досі стоїть) на пагорбку, і, щоб дістатись до господарських приміщень - стодоли, хліва, стайні тощо, треба було зійти по двадцяти чотирьох сходинках, які стрімко спускалися вниз. Щоб не трапилось біди, ми мусили добре слідкувати за кожним, своїм кроком, особливо у сутінках і вночі.
Якось, збігаючи по сходах вниз, я так розігнався, що опинивсь аж біля дверей хліва. Схопився за двері з наміром зайти до середини, але зупинився на порозі. Мені назустріч сунула якась рухома гора. Я, страшенно переляканий, відскочив і сховався за двері. Серце билось у грудях, як важкий молот. Тут я і побачив із-за дверей величезну, набагато вищу від мене свиню, що вибігла з хліва, голосно рохкаючи. Я завмер. Але вона, не звернувши на мене жодної уваги, побігла на подвір'я.
Пам'ятаючи урок з гусаком, який мені дала моя сестра, я не кричав зі страху, нікому не розповів про фантастичну зустріч зі свинею і помалу заспокоївся.
У нас на господарстві майже завжди було декілька свиней, 5-6 голів рогатої худоби, один кінь, відтак, коли сестра Геня вийшла заміж, було їх два, Гнідий і Каштан, а часом біля коней, пам'ятаю, бігало лошатко. Гусей, курей, качок завжди було багато. Спостерігаючи згори, з вікна нашої хати, за тваринами на подвір'ї, я не міг тоді собі уявити, що свині можуть бути такими великими.
Якось ми з братом Юзьком, виглядаючи через вікно, зауважили, що дорогою йде поліціянт. Він часто заходив до нашого сусіда Михайла Собка, але на цей раз він звернув на наше подвір'я. Ми перелякались, чого ж то він до нас іде, і хотіли заховатись. Поки ми роздумували, куди дітись, жандарм Свідерський підійшов до дверей нашої хати. Ми швиденько один за одним влізли під ліжко і там притаїлись. Коли жандарм зайшов до кімнати і привітався, ми почули, як батько попросив його сідати і він сів на крісло якраз навпроти нашої схованки. Ми так зі страху тремтіли, дивлячись з-під ліжка на його до блиску вичищені чоботи, що не прислухались до дальшої їх розмови. Сиділи ми так майже годину, поки він не вийшов з хати.
Я вперше знаходився так близько від жандарма, їх я завжди боявся, ховавсь від них і обминав здалека. Тільки тепер я вперше переконався, що жандарми такі самі люди, як інші, тільки ходять одягнені у темні уніформи.
Коли ми вже повилізали з-під ліжка і жандарма не було близько, ми, «герої дня», стали посміховищем всієї нашої родини.
У мене було дві сестри і чотири брати. Батьки старались дати синам освіту або якийсь фах, а дочкам планували дати у придане частину маєтку, себто поле. Для того, щоб вміти правильно вести господарство, після закінчення сільської шестикласової школи, сестри вивчили хліборобську справу, закінчили, організовані при читальні «Просвіта», курси, де їх вчили варити, пекти, в'язати, шити, вишивати тощо.
Господарством удома займалась переважно мама. Батько працював управителем цегельні князя Романа Сангушка, який у нашому селі Підгірцях мав два фільварки, багато лісу, котрим управляло спеціальне лісництво, його власністю був також і замок.
Сам князь Роман Сангушко жив у Тарнові, де була його постійна резиденція і де жила його мати. До свого маєтку в Підгірцях навідувався не так часто, один-два рази в рік, а бувало, що не приїздив більше року.
Пригадую, як одного разу князь приїхав до Підгірець не сам, а з цілою компанією. Об'їздили вони всі його маєтки і поїхали. Відтак до управителя Підгорецьких маєтків п. Бжозовського прийшов до оплати рахунок з Бродів на суму 3000 злотих за підвечірок. На цей час це були дуже великі гроші. За них можна було купити більше трьох моргів поля (більше 1,5 га). Багато і довго про це гомоніли в селі. Важко було селянинові зрозуміти, як за один підвечірок можна проїсти стільки поля - цілий маєток селянина-середняка.
За походженням князь був українцем. Його предки зрадили віру своїх батьків, продалися полякам, за що отримали великі маєтки на українських землях, почесті і привілеї від польських королів. Таким способом здобували собі ласку і багатства інші українські можновладці, такі як: Потоцькі, Вишневецькі, Жолкевські та інші - що, як перекінчики і яничари, завдали українському народові багато лиха.
Крок за кроком наближався день, коли вперше я повинен був переступити шкільні пороги. Мама знайшла старий буквар, пенал, купила два зошити і олівець. Це було все, з чим я мав іти до школи. Пошила мені торбину на книжки. Пошити таку торбину не було великою проблемою, бо на селі з давніх-давен була вироблена традиційна технологія виготовлення таких торбин на книжки. Для цього мама використала старі татові сподні, які вже мали латку на латці і не підлягали ремонтові. Отже, з однієї штанини мама змайструвала таку торбину, щоб вона перекривала зверху книжки і запиналась на ґудзик. Відмірявши відповідної довжини шнурок, пришила його так, щоб я міг повісити собі торбу через плече. Ось так появилось у мене готове спорядження до школи, чим я дуже гордився. День перед початком навчального року мама обстригла мене на нульку, нагріла теплої води, посадила в балію і добре вишурувала. Але найбільше клопоту було з тим, як привести до порядку мої руки й ноги, особливо ноги, які після біганини босоніж продовж цілого літа являли собою дуже непривабливу картину. П'ятки були поранені і такі брудні, що мама мусила, крім мила, застосовувати ще й кусок цегли, якою так шурувала мені ноги, що не тільки бруд, а й шкіра почала злазити з ніг. Після всіх цих не досить приємних процедур вважалось, що я готовий іти до школи. Дали мені старі черевики старшого брата Осипа, які на нього були вже замалі, а на мене в сам раз. Замість шкарпеток дали мені онучі. Я сам ще тоді не вмів обмотувати ними ноги, тому мама зробила це сама і сказала, що з завтрашнього дня я повинен це все робити вже сам. Так, одягнений і взутий, з торбою через плече, я гордо пройшовся туди і назад по кімнаті. Мама критичним оком оглянула мене з ніг до голови і рішила, що все гаразд. Так можна йти до школи. Але я поки що мусив роздягнутися, торбу з книжками повісити на цвях, прибитий в одвірок, і йти подивитися, що роблять ці ненависні мені гуси, де вони знаходяться. Такі завдання я отримав ще на сьогоднішній день.
Але як тільки мама зачинила за собою двері, я швидко відкрив торбу, витягнув свій заструганий, приготовлений для перших записів у школі олівець, і почав ним орудувати. Тому, що не вмів писати, малював усілякі ієрогліфи, де тільки можна було: на стінах, кріслах, на столі тощо. Однак це тривало не довго, бо я, воюючи олівцем так енергійно, зламав його і тим самим був позбавлений можливості займатись далі своїм сюрреалістичним мистецтвом. Олівець застругати я ще не вмів, тому був змушений просити маму допомоги відновити його боєздатність. Мама, звичайно, не погладила мене за це по голівці, а насварила і прочитала відповідну виховну лекцію, як треба поводитись із таким пишучим інструментом, дала пару ляпанців по м'якому місці, і цим інцидент вичерпався. Я тихенько заплакав, але усвідомив, що заслужив на таку кару, і постановив на майбутнє обережніше поводитись з олівцем, який мені мама знову підстругала. Все необхідне до школи я поскладав у торбину, повісив її на цвях і пішов виконувати мамині доручення по господарству.
До самого вечора мені не дозволили ходити босоніж, щоб не забруднити так гарно відшурованих ніг. Отже, я мусив узути старі черевики, в яких, без звички, домучився до вечора.
Увечері, як було прийнято у нашій сім'ї, перед сном я клякнув перед образами Ісуса Христа і Матері Божої, перехрестився і голосно, в присутності мами, помолився і, вклонившись образам, ліг спати. Я довго не міг заснути під враженням пережитого дня, який підготовлявмене до такої важливої події у моєму житті - першого дня моєї едукаціі.
Як було сказано вище, наше обійстя було розміщене на схилі гори. Починаючи з в'їзної брами, через невелике подвір'я з господарськими будинками дорога до хати піднімалась все вище і вище, а за хатою далі вгору простягався наш сад аж до громадського вигону, вище якого була рівнина Дуків - громадське пасовисько.
Сама хата була розділена коридором (сіньми) і кухонкою на дві половини. У лівій половині, ще не зовсім викінченій, глинобитна підлога щосуботи ретельно змазувалась темно-жовтою глиною. В цій частині знаходилась кухня і кімната, де було завжди тепло, і тут, особливо зимою, збиралась уся наша велика сім'я. Більша, права половина хати, була ще не зовсім викінчена, і хоч також мала глинобитну підлогу і стояли тут ліжка і деякі меблі, але не було ще пічки, ані добре ущільнених вікон. Під нею знаходився льох, тому не була пристосована, особливо зимою, до довгого перебування в ній. У теплій половині ми мусили всі поміститись, тому на одному ліжку спали по двоє. Коли ми були малими, то не так відчували тісноту. А коли приїжджали старші брати з міста на зимові канікули, то переважно я, як один з наймолодших у сім'ї, змушений був спати на лавці, а щоб не впасти на підлогу, приставляли до лавки крісла. Наймолодший з усіх Денис спав у плетеній з лози люльці-колисці, у підвішеній на гаку до стелі.
В цю останню перед початком мого навчання ніч я спав разом зі старшим на три роки братом Осипом. Поки я засинав, Осип лякав мене страшною «бабою», яка стоїть у дверях школи, і всі, хто приходять сюди вперше, мусять цілувати її руку.
Перевіривши вранці свою торбу, чи все лежить на місці, я пішов до школи. Дорогу до неї я знав добре, бо часто мене посилали до кооперативного склепу, який знаходився поряд зі школою. Туди я носив курячі яйця, які міняв на сірники, нафту тощо. А коли залишились у мене ще якісь гроші, то, без відома мами, купував собі цукерки «Ядзя». Один цукерок коштував тоді один грош.
До школи я прийшов завчасно. Спочатку серед дітей не побачив нікого зі знайомих, тому почував себе самітним, дуже одиноким, але скоро надійшов мій двоюрідний брат Ярослав Покоцький, з такою самою торбою, перевішаною через плече. Він разом зі мною йшов у перший клас. Ми стали з ним поряд і спостерігали, що діється навколо нас. Відтак підійшли діти з дальшої нашої родини, а також сусідські хлопці і дівчата, з якими ми часто разом пасли гусей, бавилися, і мені стало не так сумно, а коли пролунав дзвінок і я не побачив тої страшної «баби», якою мене лякав Осип, я зрозумів, що він мене обдурив, і вже веселіше зайшов у клас разом з 25-30-ма дітьми.
Перший урок вела вчителька пані Федакова. Я не багато зрозумів з того, про що вона говорила, але сидів тихо, боявся ворухнутись, порушити тишину. Майже всі діти на першому уроці сиділи спокійно, уважно слухали, що вчителька говорить, але, як і я, мало що розуміли.
Знову пролунав дзвінок. Я був впевнений, що це кінець наших занять, що це ніби на перший раз вступ, підготовка до дальшого навчання, і був здивований, а навіть дещо розчарований таким швидким закінченням занять.
Ще на початку, перед дзвінком, учителька перевірила всіх учнів, які книжки, зошити вони принесли з собою, чи мають чим писати. Виявилось, що деякі діти нічого з собою не принесли.
Вчителька знайомилася з нами за списками в журналі і показала, як маємо сидіти за лавками. Вимагала, щоб ми сиділи рівно, випрямивши спину, дещо випнувши груди, а руки поклали за спину. Потім перевірила кожного зокрема, як хто сидить; кого треба було, поправляла, звертала увагу чи обрізані і чисті нігті.
Відразу після дзвінка, який пролунав по закінченні уроку, школярі повибігали надвір, залишаючи в класі свої торби з книжками. Мені здавалось дивним, що діти йдуть додому, а книжки забули взяти з собою. Я взяв з собою торбу, перевірив, чи все на місці, перевісив її через плече і також вийшов з наміром іти додому. Але виявилось, що це був дзвінок на перерву, про що я не знав. Усі діти бігали по шкільному подвір'ї, бавились, вибігали на дорогу, а я носився зі своєю торбою, немовби за кару за свою нездогадливість, і не знав що з нею робити. Вона мені дуже заважала, і я соромився, бо мені здавалось, що всі на мене дивляться. Не здогадався занести оту кляту торбу в клас і покласти її під лавку. Після такої безглуздої невдачі моє бажання ходити до школи ослабло. Я подумав, що вже краще пасти худобу чи навіть гусей, бо це простіше і не треба червоніти за свою поведінку.
Відбув я якось цей перший день у школі і, коли прийшов додому, заявив, що далі буду пасти своїх клятих гусей або гнати на пасовисько худобу, а до школи більше ходити не хочу. Однак на мою заяву реакція рідних була така, що я, рятуючи своє м'яке місце, мусив погодитись на подальше відвідування школи.
Як згодом виявилось, у більшості першокласники не були підготовлені до школи. На запитання вчительки не знали, що відповідати. Але поступово деякі учні почали висуватись вперед у кращі. На жаль, мене серед них не було. Мені тоді здавалось, що все, про що говорить вчителька, я розумію, але, коли доводилось відповідати на запитання, хоч ніби все знав, чомусь більше мовчав і стояв, як «штурпак». Хто добре відповідав на уроках, того вчителька хвалила, але тим, хто не був до уроків підготовлений, було скрутно, бо за це вчителька не тільки сварила, а карала лінійкою по відкритій долоні або ліщиновим прутом по м'якому місці, ще й примушувала спокійно лежати на кріслі. Цього покарання всі ми спочатку не тільки боялись, але й соромились. Мені довелось попробувати, і то частенько, і одного й другого. Однак такий метод навчання не давав позитивних наслідків, бо з часом діти звикли до таких кар і чекали на них, як на щось природне і необхідне. Найбільше нам перепадало на заняттях з історії, яка велась на польській мові.
Одного разу я вирішив добре вивчити заданий урок з історії по конспекту, продиктованому нашою вчителькою. Книжок з історії ми не мали. Взагалі всі підручники були дорогі і не кожен батько міг їх придбати для своїх дітей. У цей день я йшов до школи сміливо і гордо. Хотів усіх приголомшити своїм знанням з історії. Але, на жаль, це мені не вдалось, в цей день вчителька нікого з нас не питала. Я був розчарований і знову перестав готуватись до уроків з історії. Вже не звертав уваги на покарання. Звикав до ліщинового прута.
Не все гаразд було в мене і з рахунками (як тоді називали математику), у другому класі мене вже вчила інша вчителька, директор пані Езерська. Вона викладала краще, більш доступно. Якось пожалілась вона моїм батькам, що я погано знаю математику, не вмію додавати чи віднімати, і попросила їх зайнятися мною і моєю підготовкою до уроків. Скоро після цього я почув розмову, яку вела про мене мама з моїми сестрами. Вони говорили про мої «успіхи» в школі і сестра Геня заявила, що я тупий і, скільки б мене не вчили, з мене путнього нічого не буде. Вона сама вчилась у школі добре і не могла зрозуміти, чому я найпростіших, елементарних речей не можу запам'ятати, навіть не знаю, як до двох додати два. Мені стало дуже соромно, коли я почув про себе таку характеристику, не вірилось, що я аж такий тупий. Сестрина оцінка моїх здібностей вплинула на мене так, що з того часу і до завершення моїх студій я був одним з кращих математиків у школі, в гімназії, а відтак і в інституті.
З незапам'ятних часів у нашій школі хлопці на перервах між уроками захоплювались грою «Гопка». Сама гопка - це був витесаний з дерева саморобний м'ячик. Гра виглядала приблизно так: гравці ділились на дві команди, одна била палкою гопку, а друга повинна була її ловити. Кожен член із нападаючої команди по черзі бив гопку палицею, від чого вона летіла досить далеко, і, якщо друга команда зловила її в повітрі, тоді вони мінялись місцями.
Якось старший брат Бронько, який вчився у Золочівській гімназії, привіз мені досить тверду гумову гопку діаметром 6-7 см. Я був нею дуже задоволений, просто щасливий. Приніс її до школи, і ми нею бавились. Усі хлопці мені заздрили. Кожен хотів потримати її в руках, вдарити по ній палицею і подивитись, як далеко вона летить. А летіла вона дійсно далеко і високо.
Одного разу, під час перерви, ми, як звичайно, бавились в « Гопку». Коли пролунав дзвінок, оголошуючи кінець перерви, і треба було йти вже в клас, один з моїх однокласників Влодко Голотка з присілка Загірці схопив гопку і почав з нею втікати. Я, не довго думаючи, побіг за ним, маючи намір його догнати і відібрати гопку. Він втікав у бік Загірець, минув село і подався у поля Галушин. Я опам'ятався. Згадав, що не пішов у клас на урок, а тут дороги дальше не знаю. Голотка біг і біг, а коли побачив, що я вже його не переслідую (він часто оглядався), також зупинився і показував мені гопку, глузуючи з мене. Хоч як мені було жаль мого скарбу, я побіг назад до школи. Вчителька мене насварила за запізнення, а я, зажурений такою втратою, думав тільки про свою гопку і не слухав, що говориться на уроці. Після цього Влодко Голотка більше тижня не появлявся у школі. Пізніше він пояснив, що ту прокляту гопку загубив. Я йому не повірив, але мусив з тим примиритись.
Рано я ходив до школи, а після обіду пас худобу. Спочатку мені не довіряли робити це самому і вчити мене тої майстерності доручили старшому братові Юзькові. Пасти худобу ми виганяли досить далеко на цегельню, якою батько завідував. Там було біля двох гектарів землі, яку використовувати як пасовисько. Дорога до цегельні, як я вже згадував, була далека і нелегка. З долішніх Підгорець ми мусили підніматись на гору Дуків і через верхні Підгірці гнати худобу аж до цегельні.
Більшість сусідів випасали свою худобу на громадських пасовиськах. Хоч там корм для худоби був мізерний, росла дуже бідна трава, але завжди було багато дітей і в забавах цікавіше і швидше проходив час. Тому ми з братом завидували тим пастухам, які веселились разом і були близько своїх домівок.
Якось, коли ми з Юзьком гнали худобу на своє далеке пасовисько, до нас приєднався син польського поліціянта Свідерського - Мєчко. Він був молодший від нас, спокійний і слухняний, тому ми часто брали його з собою, і він, по суті, пас нам корів, а ми підказували, як треба поводитись з ними. На пасовиську в одному місці росли кущі лозини. Якось ми зауважили, що на одному з кущів висить предмет, подібний до груші, тільки більшого розміру. Юзько покликав Мечика, запитав його, чи хоче він грушок. Якщо хоче, хай потрясе гілляку, назбирає грушок, сам поїсть, ще й нам принесе. Мечик побіг. Але тільки він потряс гілляку, як з цієї «груші» вилетіла хмара ос. Вони обсіли Мечика й почали кусати. Це, як виявилось, було осине гніздо. Мєчек з переляку і болю почав кричати. Обороняючись від ос, вимахував руками, але не втікав від них. Ми з братом перелякались, ніколи не думали, що так обернеться справа. Крикнули Мечику, щоб тікав, але він не рухався, а далі стояв і, розмахуючи руками, кричав. Тоді Юзько підбіг до нього, схопив за руку і відтягнув від осиного гнізда. Покусаний Мєчко кричав різними голосами, його лице почало сильно опухати і синіти. Ми розгубились. Не знали, що з ним робити. Тому порадили йому бігти додому. Він трохи вагався, але нам вдалось переконати його, і він з плачем побіг. Ми дуже боялись, щоб Мечик не захворів від укусів, бо тоді будемо мати великі неприємності. Тому коли ввечері вертались з пасовиська, не доходячи до хати Мечика, підігнали корів, а самі зупинились. Коли корови минули хату Свідерських, ми з Юзьком швидко перебігли попри їх хату. Мєчко, напевно, на нас не пожалівся, бо все обійшлося. Частину пасовиська на цегельні займав сад. Там колись стояла мурована хата, в якій жив Кристофор Цимбала. Він працював на цегельні і рівночасно був її сторожем. Коли Цимбала на старості побудував собі власну хату на присілку Пліснесько, то в цій хаті, яка була власністю князя Сангушка, вже ніхто не жив, вона поступово руйнувалась і з часом перестала існувати. Біля цієї хати росли черешні, вишні, сливи, яблуні та груша. Все було у напівдикому стані. Якось раз, коли я пас там корів, я виліз на яблуню, щоб нарвати яблук. У цей час через пасовисько стежкою від монастиря до замку йшла якась група молодих людей. До різного роду таких прохожих я звик, тому на них не звертав особливої уваги. Але на цей раз молоді, гарно по-міському одягнені дівчата зійшли зі стежки (хлопці залишились стояти), підійшли до яблуні і звернулись до мене по-українськи з проханням дати їм кілька яблук. Я розгубився, бо вперше почув, що гарно вбрані панночки розмовляють на нашій мові. Я був переконаний, що тільки наш бідний селянин говорить по-українськи, а хто багатий, той говорить тільки по-польськи. Я, приємно здивований, натряс їм стільки яблук, що вони не могли всіх забрати з собою. Дівчата запитали, як мене звати. Я сказав, що називають Романом, але їх цікавило моє прізвище. Я не зрозумів, що від мене вимагають, засоромився, тому мовчав, і тільки тоді, коли вони спитали мене, як я пишуся, я їх зрозумів і назвав своє прізвище. Дівчата запитали мене, чи я маю брата Броня. Я це підтвердив і з гордістю заявив, що не тільки маю Броня, але й Івана, Юзя і Дизя. Ці молоді панночки і паничі, як виявилось, були з Золочева і там вчились у гімназії разом з Броньом. Мені було так приємно, і якесь тепло розливалось по моїх жилах, що я забув про все на світі: і про яблука, і про своїх корів. Я подумав, невже ж і наш Броньо належить до таких панів. От тоді й мені захотілось вчитись, стати подібним до тих хлопців, які літом ходили гарно одягнені і взуті, не так як я, обдертий і босий. Я ще довго думав про них, хоч їх давно не було біля мене, вони відійшли стежкою, що вела до замку. Я порівнював їх зі своїм незавидним становищем, на яке досі не звертав уваги. До цього часу я був переконаний, що, як і більшість сільських дітей, повинен ходити бідно одягнений і босий, бо тільки той, хто розмовляє польською мовою, може бути паном і може жити краще. Від часу цієї несподіваної зустрічі зі звичайною українською підростаючою інтелігенцією в мені щось змінилось. Я зненавидів роботу пастуха і вирішив, що у моєму житті мусить статися якась зміна на краще, тільки не знав, як це зробити.
Як я вже згадував, у нашій хаті була глинобитна долівка, яка щотижня в суботу змазувалась глиною. Глину знаходили спеціальну, з відповідним відтінком. Якщо хтось відкривав «кар'єр» такої глини, годі всі близькі і дальші сусіди йшли туди з лопатами і накопували її кожен для себе. Я не звернув би на це уваги, але, коли сестри підросли, до нас почали навідуватися хлопці. Це були спочатку сусідські, а відтак хлопці з усіх кінців села. Бувало, пам'ятаю, приходили із сусідніх сіл. Пригадую такий випадок. Коли Стефця вийшла заміж, а Геня вже також мала виходити за Володимира Кавича, прийшов до нас якийсь хлопець з с. Кадлубинська, сидів довго і, як я пізніше довідався, освідчувався Гені. Я бачив, що Геня була задоволена такою пропозицією, але згоди не дала, бо вже на той час була заручена. Кожної суботи сестри старались навести в хаті порядок. Все було б нічого, але нам, хлопцям, тобто мені, Юзьові і молодшому братові Денисові, не було все одно. Сестри застелювали своє ліжко якось дуже високо, збиваючи перину, відтак застеляли домотканим вовняним веретом, прикрашеним різнобарвними смугами, на якому складали вишиті подушки так, що ця вся піраміда на ліжку вабила нас до себе, тим більше, що нам не дозволялось навіть пальцем її порушити. Але коли в кімнаті не було нікого, нам дуже хотілося позмагатись з отою пірамідою, де спали сестри, і ми давали волю своїм фантазіям. З розгону скакали на верето, а воно під нашим тягарем осідало, приймало найрізноманітніші форми. Найбільше давав волю своїм витівкам Денис. Він знав, що йому, як наймолодшому, багато дечого прощається, а ми, старші, мусили за все відповідати. Чим більше сестри сварили нас, тим більше ми пакостили. Я тоді не усвідомлював, чому сестрам так залежить на порядку і чистоті в хаті, а особливо в тій кімнаті, де стояло їх ліжко і де затримувались хлопці. Мене тоді дивувало, що до нас давніше ніхто з молодих хлопців не заходив, а тут стало їх відразу стільки, що хоч відбавляй. За всі такі вибрики найбільше до нас присікалася Стефця, і чим більше вона нас сварила, тим більше ми старалися нашкодити. Батьки також нас сварили за те, але рідко били.
Одного разу (це було, напевне, перед тим, як Стефця мала виходити заміж, а Василь Стельмах із Загірець був у нас частим гостем) ми дуже пом'яли постіль на їхньому ліжку, інші нас не приваблювали до себе. До кімнати несподівано зайшла Стефця і, як побачила ту руїну на ліжку, закричала і накинулась на нас з кулаками. Я вирвався із рук і вискочив через вікно, злий на сестру. Денис вискочив через двері. Стефця вибігла за нами. Я взяв у руки зламаний держак від лопати і думав з сестрою воювати. Вона не сподівалась, що я відважуся підняти на неї руку, і вже надворі хотіла мені додати. Я не втікав. Рішив не відступати, що буде, те й буде. Попередив її, розмахуючи рискалем, щоб до мене не підходила. Коли це не допомогло і Стефця почала до мене наближатись, я, довго не думаючи, жбурнув у неї рискаль і поранив їй ногу. Вона страшно закричала не тільки від болю, а й від злості, що я наважився її вдарити, підняти на неї руку. Стефця присіла, нога почала напухати, і сестра, плачучи, погрозила, що про все розповість батькові. Я розгубився. З одного боку, я був вдоволений, що Стефцю поборов і вона мусила признати себе переможеною, а з другого боку, я пожалів, що через мене вона терпить такий біль.
Батьки за цей вчинок мене добре насварили. З цього часу я зі своїми сестрами більше ніколи не воював.
По-різному розважалась молодь у нашому селі, переважно по неділях і в свята. З давніх-давен зимою, коли була добра санна дорога, всі, у кого були санчата, збиралися на найвищому місці пагорба, тобто біля хати нашого сусіда Базюка. Звідти по не дуже широкій дорозі, що вужем звивалась - більше одного кілометра - вниз, з веселими вигуками і сміхом санки за санками спускались, минаючи нову церкву, і самі зупинялись біля моста, а деякі з них ще далі біля кооперативи або навіть біля самої школи. Після цього щасливі та веселі власники санок тягнули їх догори, щоб знову повторити такий спуск, що перехоплював дух. Так розважались не тільки діти і молодь, але й дорослі. Відчепивши дишель від великих саней, на які сідало кільканадцять чоловік, вони тою самою дорогою, що й санчата, попереджаючи усіх, хто знаходився на їхньому шляху, щоб дали їм дорогу, стрімко, з галасом на весь кут, спускалися аж поза школу. Сани з такою швидкістю летіли вниз, що не завжди допомагали палки, якими хлопці намагались пригальмувати біг і спрямувати сани по трасі.
Щороку 13 грудня на Андрія, коли мої сестри не були ще замужем, вони разом з товаришками ввечері збирались у нашій або в сусідній каті і ворожили - виливали віск, а потім йшли на вулицю рахувати штахети в парканах та ще на чомусь там ворожили. Старші хлопці-кавалери у цей час старались привернути до себе увагу якимось невинним жартом. Так, одного року, мені це добре запам'яталось, вранці після Андрія, 14 грудня, батько, вийшовши на подвір'я, побачив, що місце, де вчора стояли сани, пусте. Батько схвильований, разом з нами всіма почав шукати їх, розпитувати сусідів, чи хто не бачив наших саней. Сусіди напевно знали, де вони ділись, бо непомітно, приховуючи посмішку, допомагали нам шукати їх. Але тут мій наймолодший брат Дизьо, показуючи пальцем вгору, запитав: “А це не наші сани?”. Всі підняли очі, куди показував Дизьо, і побачили їх на даху нашої стодоли. Гнів батька відразу пригас. Всі розсміялися, бо зрозуміли, що це жартівлива витівка хлопців.
Батьки задумались над проблемою, як зняти сани з даху. Тут почали підходити парубки, які здалека спостерігали за нами. Почалися торги. Хлопці обіцяли зняти сани, але тільки за добрий могорич.
Пізніше ми дізналися про те, що винуватцем цього жарту був Василь Стельмах, майбутній чоловік моєї найстаршої сестри Стефи, і його товариші, яких перед тим він щедро пригостив.
Мені, як і всім дітям, завжди хотілося брати участь у тих забавах. Але, на жаль, у нас ніколи не було своїх санок. Крім того, рідко було у що взутись. І не тільки мене, а й братів і сестер батьки не завжди випускали надвір, щоб ми могли повеселитись. Ми заздрили іншим дітям, які мали можливість санкуватись досхочу.
 
Наші Друзі: Новини Львова