Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Повернення зі справжнього пекла

Переглядів: 57303
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
У призначений час я приходив на місце зустрічі з другим охоронцем і ми вдвох ішли за вказаною адресою. Там чекали на вулиці недалеко вхідних дверей не більше 30 сек. Коли особа, яку ми повинні охороняти, виходила, ми, порозумівшись з нею очима, пропускали її вперед, а самі йшли за нею мовчки на відстані 3-4 метрів. Ми проводжали вченого на роботу, відтак тим самим способом з роботи. Я був гордий з довіреного мені завдання. Тоді ще не дуже уявляв собі, що буду робити, коли нападе на нас ворог. Я не був озброєний, але був готовий голими руками захищати довірену нам особу.
Коли я йшов на таке завдання вдруге, втретє і в наступні дні, я брав з собою додатково ще двох студентів. Друга двійка йшла 5-6 кроків за нами. Крім того, ми брали вже з собою холодну зброю, яка додавала нам більше відваги і впевненості. Такий стан тривав декілька місяців, поки АК (Армія Крайова) не припинила своїх антиукраїнських дій.
Що далі, то частіше поширювалися чутки про наш визвольний рух на Волині. Розповідали неймовірні історії про героїзм наших хлопців-повстанців. Мені, як і багатьом із нас, дуже хотілось брати активну участь у тій боротьбі. Тоді нікого зі студентів організовано не посилали на Волинь у ряди повстанців. Однак були випадки, коли студенти кудись пропадали, їх не було на лекціях. Про багатьох говорили, що вони пішли у так звану Українську Національну Самооборону (УНС). Що собою представляє УНС, ми тоді не знали.
Я питав своїх зверхників, куди і коли нас будуть посилати, чи в ряди УНСу, чи у відділи повстанців, але конкретної відповіді не отримав. Радили спокійно чекати. Якщо буде в цьому потреба, нам скажуть.
Якось у сільській читальні «Просвіта» я виступав з лекцією з історії України. Зібралось багато молоді і старших. Після закінчення лекцій підійшов до мене Григорій Котельницький, що також слухав лекцію, і ми з ним багато говорили про внутрішнє становище в Україні. Він був добре обізнаний з тим, що робиться у підпіллі, в терені. Мене цікавило, як у нас вирішується справа утворення наших військових формувань. Гриць сказав мені по секрету, що в Золочівщині скоро організується підстаршинська школа. Вона повинна забезпечити кадрами наше військо, яке буде незабаром формуватись. Я попросив його не забувати про мене. Він зрадів, що я запропонував йому свої послуги, бо сам збирався завербувати мене у цю підстаршинську школу. Однак попросив поки що тримати це у таємниці, а коли прийде час, він сам мене про це повідомить. Я був радий, що зможу піти у своє українське військо, про що мріяв з самого дитинства.
Тоді я взагалі не міг собі навіть уявити, що таке підстаршинський вишкіл. Я знав, що ще до війни у польському війську були кадетські офіцерські школи, до яких українців не приймали.
Не раз я бачив, як кадети, всі як на підбір, одягнені в офіцерські уніформи, тільки без старшинських відзнак, у начищених до блиску черевиках, з піснями на вустах, взірцевим маршем проходили вулицями міста. Я завжди зупинявся, щоб полюбуватись таким видовищем, і мріяв, коли виросту, стати офіцером, але тільки своєї рідної армії.
У Золочеві стояв також уланський (кіннотний) батальйон. На нього я також задивлявся, особливо через щілини у високому, більше двох метрів паркані, збитому з дощок. Улани (кавалеристи) вправлялись на великому військовому майдані і приковували до себе мою увагу. Спостерігаючи за навчанням кавалеристів, не раз, примруживши очі, уявляв собі наших козаків, які гарцювали на конях по безмежних степах України, або безстрашних запорожців, які на своїх конях сікли шаблями бусурманів. Тоді я запитував себе, чи вийшов би з мене такий козак-кіннотник, чи зумів би я так безстрашно, сидячи верхи на коні, воювати?
І тут відразу виринула в моїй пам'яті картина, як я ще малим хлопцем їхав з братом верхи на нашому коні. Брат сидів спереду, я – за ним. Ми тоді гнали пасти худобу і коня.
Наш кінь Гнідий був досить старий і спокійний, і ми не раз по двоє, а то й по троє сідали йому на хребет і так їздили. Погода в цей день була похмура, після дощів на дорогах залишалось болото з великими баюрами, повними води.
Поки ми їхали під гору в повільному темпі, все було гаразд. Але тут Юзьові захотілось підігнати коня, щоб він ішов швидше. Тільки кінь почав бігти, я відчув, що зсуваюся з нього. Щоб втриматись, я хотів вхопитись за Юзя, але було вже запізно, руками я його вже не міг дістати і, зсуваючись дальше, вхопився за кінський хвіст в надії, що він мене виручить. І тут бабахнув у глибоку калюжу, не випускаючи з рук хвоста. Це сталось навпроти хати господаря Кізяка. На подвір'ї були люди і, замість мені поспівчувати, почали голосно сміятися з мене, а я тим часом, тримаючись за кінський хвіст, волікся через баюру, яка видалась мені тоді безконечно довгою. І тільки на більш сухому місці я випустив його, нарешті, з рук. Мокрий, весь у болоті, я залишався лежати на землі під регіт очевидців, у тому числі й Юзя.
Добре пригадую, що це була неділя, бо у будний робочий день, коли кінь потрібний був на господарці, ми його не гнали пасти. Я був по-святковому одягнений у все чисте, але, як звичайно, босий. Зі злості й образи на себе, на Юзя, на коня і на тих, що з моєї досить кумедної пригоди насміхалися, на очі мені виступили сльози і я готовий був тут на дорозі розревітись.
Вже на пасовиську я помився, сполоснув сорочку в одній з багатьох баюр, що були серед кущів верби, де вода була відносно чиста. Але гірше було зі штанами. Я не міг їх отак просто скинути, бо під ними в мене нічого не було, а голим соромно було залишатись. Юзьо підказав мені, як вийти з такого скрутного становища. Я послухавсь мудрої поради брата. Заховався у кущі, зняв штани, сполоснув їх і відразу, ще мокрі, натягнув на себе. Вони повинні були скоро на мені висохнути, тільки, як радив Юзьо, треба було для того інтенсивно рухатись, бігати.
Отак, пригадавши свої старі пригоди з конем, я дійшов висновку, що доброго кавалериста з мене не вийде. Отже, перестав думати про таку військову кар'єру і в своїх мріях зупинився на піхоті. Про летунство я навіть ніколи не подумав, бо знав, що українців туди не допускають на гарматний вистріл.
Скільки пам'ятаю і скільки б не читав пригодницьких книжок, то українцеві, який хоч і жив на своїй прадідівській землі, завжди і всюди відводилась другорядна або навіть найостанніша роль. Він завжди мусив робити на когось, а не на себе, воювати і проливати кров за когось, у більшості – за свого ворога – окупанта, а не за себе. Невже ж ми, українці, в Бога не заслужили кращої долі? – не раз думалось мені.
Отож, у найближчому майбутньому – підстаршинська школа. Дуже хотілось, щоб це сталось якнайшвидше. Непокоїли мене думки про невизначеність свого становища, і в голову закрадалися різні сумніви, зокрема, чи зможу я оправдати покладене на мене довір'я. Хотілось бути одним із кращих, завжди бути витривалим, мужнім і ніколи не заплямувати своєї честі.
В інституті я мовчав про те, що піду в підстаршинську школу. Але моя душа не витримала, і своїм хлопцям, Олійникові і Роману Боднару, я похвалився, признався у цьому. Вони мені не хотіли вірити. А відтак позаздрили і просили зробити їм рекомендацію, щоб і вони могли туди потрапити. Я вже пожалів, що розказав їм про це. Хоч і сам нічого конкретного не знав, але навіть те, що знав, не мав права їм говорити. Тому нічого не міг обіцяти.
Тепер було вже мені не до науки. Всіма своїми думками і помислами я був там, у вимріяній своєю уявою військовій школі.
Через деякий час, а це було літом 1943 року, Гриць Котельницький переказав до мене через батьків, що коли я приїду зі Львова, то щоб з ним зв'язався. Він хоче поговорити зі мною.
Мені відразу сказали про це. Мама, як мені тоді здавалося, догадувалась, про що Гриць буде говорити зі мною, але не забороняла мені зустрічатися з ним. Тільки просила, якщо дійде до чогось серйозного, незвичайного, розказати їй про все, щоб вона не хвилювалась. Мама, напевно, щось відчувала своїм материнським серцем, тому хотіла все знати, щоб, коли буде потрібно, допомогти мені. Я нічого конкретного мамі не сказав, пояснивши тільки, що не маю права цього робити. Мама не була задоволена моєю відповіддю, але промовчала.
При нашій зустрічі, Гриць повідомив мене, що через декілька днів треба буде їхати на вишкіл. З одного боку, я зрадів, а з другого – стало якось дивно, не по собі, коли подумав, що вже скоро піду в невідоме. Гриць сказав, що все робиться у великому секреті перед усіма, навіть перед батьками. Про це можна було мені не говорити. Я пообіцяв, що збережу таємницю. Котельницький порадив мені, що я повинен взяти з собою: зміну білизни, зубну щіточку, на себе поношену одежу і черевики, які витримали б інтенсивну військову муштру. Сказав також, що сам поїде зі мною аж на місце вишколу, так що мені немає чим перейматись.
Я не знав і не допитувався Котельницького, чим він конкретно займається у підпіллі, бо задавати такі і подібні питання не було прийнято. Я довіряв йому. Цим все сказано.
Гриць попередив мене, щоб я вибрав собі, хоча б на час вишколу, псевдонім і нікому там не говорив, хто я і звідки родом. Там я буду жити і спілкуватися тільки під прибраним псевдонімом. Його псевдонім – «Шугай», отже, там, куди поїдемо, і, взагалі, у підпіллі він завжди буде для мене тільки «Шугай», як і для всіх. Треба мені на цей час забути, що він Григорій Котельницький.
Мені стало ясно, що я повинен без будь-яких дискусій виконувати всі розпорядження своїх зверхників і волю ОУН. В армії інакше бути не може.
У мене було якесь приємне відчуття. Я був щасливий, що вже зможу щось конкретне робити для загальної справи. Отже, після розмови з «Шугаєм» я почав серйозно думати, яке прийняти псевдо. Всі ці попередні псевда: і «Голуб», і «Орел» – видались мені заяложеними, треба було придумати щось серйозне, величне. І ось я, після довгих роздумів та вагань, вирішив присвоїти собі небуденне псевдо, таке, що викликало б страх у ворогів. Так я став «Лапайдухом». Вірив, що мій псевдонім допоможе мені вистояти до кінця, не заплямувати свого імені і, що найголовніше, принести якомога більшу користь загальній справі.
Якось у суботу «Шугай» сказав мені, що завтра, тобто в неділю, треба їхати на збірний пункт, бо в понеділок почнеться вишкіл. Тому я повинен відразу після закінчення Богослужіння вийти на Дуків, і на гостинці, що веде в Олесько, на початку лісу зачекати. Там буде транспорт, і ми разом поїдемо в бік Золочева. На душі стало весело, радісно. Вже не треба буде вичікувати, нервувати.
Я був готовий до дороги. Не маючи наплечника, все спакував у торбину. Речей було дуже мало. Одна пара білизни, щіточка до зубів і все. У церкві в неділю я щиро помолився і просив Господа Бога, щоб дав мені силу волі з честю витримати випробовування, перші реальні кроки на шляху боротьби за нашу державну незалежність. Тут вороття вже не могло бути. Хто взяв у руки зброю, той повинен з нею йти до повної перемоги або згинути.
Не попрощавшись з ніким вдома, я непомітно взяв свій мішечок і, навіть не перекусивши нічого, бо їсти тоді зовсім не хотілось, через сад вийшов на деберки, щоб податись до призначеного місця. Довго там не чекав. Приїхала підвода з села. Це був Степан Сеник, коні були не його, а, як він мені пояснив, чергові, готові на будь-який поклик організації виїхати, куди потрібно. Степан нині чергував на зв'язку. Все це було для мене несподіванкою, бо я ще тоді не знав, як налагоджений наш зв'язок і як він діє.
Скоро надійшов Гриць. Ми посідали на фіру і через лан, оминаючи село, польовою дорогою поїхали на гостинець Броди-Золочів. Тут «Шугай» розповідав мені багато нового і цікавого про діяльність зв'язку і пошти в терені. Отже, я дізнався, що в кожному селі була законспірована хата, де постійно чергував зв'язковий, що повинен був знати найновішу теренову кличку. Всі повідомлення, які приходили по лінії, він повинен був передавати станичному села, а той, в залежності від інформації, виконувати те чи інше розпорядження. Найбільше роботи було з «грипсами» – листами, які терміново треба було відправляти за вказаною адресою. Всі адреси були закодовані, і зв'язковий знав тільки хату в найближчому селі, куди повинен був цей «грипс» занести, сказати відповідний пароль і тільки на правильний відзив віддати пошту. Зв'язок діяв у різних напрямках, по різних лініях. Якщо хтось ішов по зв'язку, то його передавали зв'язкові з рук в руки. Сам він, без зв'язкового, не міг рухатись у терені, його відразу арештувала б Служба Безпеки (СБ). Така інформація вселяла в мене віру, що при такій організації в терені легше буде добитись успіху. В цей час, як сказав «Шугай», всі села були охоплені організаційною сіткою. Вдень офіційно діяла німецька влада, а вночі виконувала свої функції наша народна, тіньова адміністрація, яка з кожним днем набирала все більшої сили і ставала більш організованою. Все це робилось при допомозі населення, добровільно, без примусу, без матеріальної вигоди. Нікому за це не платили. Навпаки, кожен пропонував свої послуги, і якщо комусь, не зовсім довіряючи, відмовляли, то це вважалось великою карою.
Так, розмовляючи дорогою, ми доїхали до села Ялиховичі, недалеко Золочева, і повернули в село Зозулі. Гриць пояснив, що можна було їхати через Золочів, ближчою дорогою, але ми поїдемо своїм конспіративним підпільним зв'язком. Це хоч і довше, але, сказав, надійніше. Сказав також, що його там, куди ми ідемо, добре знають і приймуть без зв'язкового. Підгорецькі коні повинні повернутись, а ми поїдемо дальше другою місцевою фірою, так буде краще. У Зозулях ми зупинились біля однієї хати під лісом, відпустили Степана з кіньми додому, а самі зайшли до хати. Через 15-20 хвилин ми вже їхали дальше місцевою підводою. З нами їхав також зв'язковий з села Зозулі. Ми обминали Золочів з західного боку, переїхали через залізну дорогу, через село Вороняки, відтак минули село Сновичі і подалися в напрямі Поморян. У Сновичах знову поміняли підводу. Це також не зайняло багато часу. «Шугай» пояснив, що далеко одними кіньми не можна їхати з конспіративних мотивів, бо при перевірці легше викрутитись місцевому фірману. Так безпечніше.
Ми звернули з дороги і край якогось села заїхали у присілок біля самого лісу. Як це село і присілок називались, я тоді не знав і не допитувався. Нам цього не треба було знати. Але вже через декілька днів випадково довідався назву села і присілка. Це було село Нестюки, десь недалеко Поморян. «Шугай» відпустив коней, і ми зайшли на чиєсь подвір'я. Вже сутеніло. Нас тут зустріли доброзичливо. У стодолі вишикувалось десять молодих хлопців і два викладачі школи. До «Шугая» підійшов один з викладачів, скомандував «струнко «і звітував: «Друже командир, група курсантів зібрана і готова приступити до навчання».
З приємним здивуванням дивився я на все це. Виявилось, що «Шугай» є організатором-командиром підстаршинської школи. Цього я раніше не знав. Він мені цього не говорив.
«Шугай» потиснув руку викладачам і курсантам, сказав декілька слів привітання, побажав успіхів у навчанні. Всі новобранці стояли на «струнко». Я також до них приєднався, ставши на «струнко» біля «Шугая». Він представив мене всім і сказав, що привіз ще одного курсанта, «Лапайдуха», який буде займатись у школі. Тоді дозволив мені стати в ряд з усіма. Так закінчилась офіційна частина. Почалися звичайні розмови. Гриць на всі запитання курсантів і викладачів давав вичерпні відповіді.
Так я став курсантом підстаршинської школи, створеної сіткою Організації Українських Націоналістів, яка повинна була готувати військові кадри для нашої армії. «Шугай» з викладачами вийшли, а я почав знайомитися з курсантами. Тут ніхто не говорив, звідкіля він родом, ні свого прізвища, а всі представлялися псевдонімами. Нам так було добре, і ми швидко до цього звикли.
Виявилось, що тут всім керує заступник командира школи «Ненаситець», родом з села Кути, який на еміграції пройшов військовий та ідеологічний вишколи і тут читає всі теоретичні предмети. Йому допомагає «Тигр» - Роман Гуда, родом з села Бужок, недалеко Підлисся, який служив у польському війську і мав звання капрала.
Деякі хлопці прибули на вишкіл у суботу, решта в неділю до обіду. Всі були у зборі. Курсанти спали в стодолі на соломі в запіллі, а заняття мали проходити на тоці стодоли.
Ввечері на тоці поставили довгий стіл і дівчата принесли вечерю. Все проходило у святковому настрої. На вечерю прийшли «Шугай», «Ненаситець» і «Тигр» – Роман Гуда. Після молитви всі посідали за стіл і спільно повечеряли. Трохи погомоніли про те та се, «Шугай» побажав нам доброї ночі і разом з кількома людьми, напевно з місцевого Проводу, вийшов.
Після вечірньої зорі ми полягали спати. Разом з нами в запіллі стодоли спали наші викладачі, інструктори. Місця було достатньо. Дали нам усім постіль. Показали, як треба її розстеляти і застеляти. Полягали двома рядами, один біля одного, ногами до середини.
Коли пролунала рання зоря, всі схопились на ноги. Після короткої руханки кожен застелив своє ліжко. Добре застелити постіль на соломі було не так легко, як нам спочатку здавалось, тому ми під наглядом «Тигра» мучились, поки не було все застелене так, як від нас цього вимагали. Якщо і дальше хтось із курсантів погано з цим справляється, «Тигр» розкидав постіль і починалось все спочатку. Коли ця постільна волокита, що тривала перший день досить довго, нарешті закінчилась, ми всі стали до спільної молитви. Відразу після молитви на тоці поставили стіл, а молоденькі сільські дівчата, одна краща другої, накрили його і, сором'язливо посміхаючись, принесли нам сніданок. Ніхто з курсантів з ними не говорив, але кожен сприймав їхні усмішки на свою адресу.
Пізніше станичний цього села говорив нам, що більшість дівчат з села і присілка просились помагати варити нам їсти. Кожна з них на власні очі хотіла подивитись на курсантів, майбутніх підстаршин української армії.
Відразу після сніданку почалися теоретичні заняття, які майже без перерви тривали до обіду. «Ненаситець» ясно і доступно читав лекції. Появився «Шугай» ще з трьома мужчинами. «Ненаситець» поставив усіх курсантів на «струнко» і звітував. «Шугай» виступив перед нами з короткою промовою. Побажав нам успіхів у навчанні військової справи й обіцяв при першій можливості навідатись до нас. Після того командир відійшов, не представивши нам людей, які були з ним. Я більше на вишколі з «Шугаєм» не говорив, щоб не показати перед усіма нашого близького знайомства.
Обідня перерва, яка тривала одну годину, проминула дуже швидко, їсти нам давали багато, все було смачно приготовлене. Це також було немаловажне, бо позитивно впливало на наш настрій, на нашу науку.
Після обіду заняття з нами проводив переважно «Тигр». Він нас знайомив зі зброєю, топографією, займався нашою муштрою тощо. Ми вивчали таку зброю: револьвер «ТТ», наган, німецький маузер, кулемет «Дегтяр», гвинтівка, польський карабін та інше. Обіцяли нам привезти німецький кулемет «МГ», але чомусь не привезли.
Закінчивши заняття, після вечері мали ми годину часу для залагодження всіх своїх справ і на вивчення заданого матеріалу. Кожен день був насичений заняттями так, що ми не могли займатись чимось постороннім, не мали на це часу.
Коли всі лягали спати, «Тигр» ставив одного з курсантів на стійку. Давав йому кріс, визначав відповідне місце. Давав йому також годинник, щоб через годину збудити наступного курсанта на зміну. Так по черзі ми всі стояли на стійці.
Декому з курсантів досить тяжко давалось навчання, особливо теорія. Книжок у нас не було жодних. Викладачі давали нам можливість конспектувати найголовніше.
Я взагалі маю добрий сон. Рідко коли пробуджувався вночі. Але одного разу, пробудившись, почув, що мій сусід щось бурмоче собі під носом. Я прислухався і зрозумів, що він напівголосно повторює собі те, що нам викладали вдень. Я запитав сусіда, чому він не спить, він відповів, що йому важко запам'ятовуються деякі назви і він їх повторює, вивчає, щоб на заняттях не червоніти перед усіма. Я й собі пробував робити те саме, але сон рідко коли дозволяв мені думати про науку.
Одноманітно проходили дні за днями. Теоретично ми вже багато вивчили. Настав час на практиці застосовувати набуту теорію. Нам сказали, що скоро підемо в ліс на тренування. «Ненаситець» кілька разів ходив зі станичним села в ліс, де знайшов відповідну поляну, далеко від сіл і доріг. Одного вечора нас попередили, що вдосвіта підемо в ліс на практичні заняття, тому треба скоріше лягати спати.
Всім нам дуже хотілось постріляти. Ми вважали, що найголовніше для нас – вміти добре і влучно стріляти, щоб кожна повстанська куля досягала цілі.
Ще не сіріло, як нас підняли. Був теплий погідний літній ранок. На швидку руку поснідали і, взявши з собою зброю, організовано, строєм пішли в ліс. Коли ми в нього заглибились, почало розвиднятись. На поляні ми відразу взялись за роботу. Ганяли нас так до обіду. Всі були змучені, спітнілі, але задоволені.
В обід принесли нам із села сухий пайок, який моментально зник, не задовільнивши повністю нашого голоду. Обідня година минула швидко. Втома не пройшла.
Після обіду знову почалася муштра, а вже перед вечором влаштували нам стрільбу з крісів. Кожному з курсантів дали можливість вистрілити по три рази. Рідко хто з нас потрапив у ціль в центр крута, але всі раділи, що вже вміють обходитися зі зброєю, і, хоч ще не зовсім влучно стріляють, вдосконалювати стрільбу кожен зможе вже у війську. Стріляти з револьвера нам не дозволили, не було зайвих патронів.
Увечері, коли стемніло, ми повернулись у свою школу. Хоч як всі були змучені і голодні, але настрій у нас був піднесений, веселий, і ми накинулись на смачну вечерю, яка вже чекала нас на застелених столах у стодолі.
За весь час нашого вишколу два рази приїжджав до нас «Шугай», як завжди, з вищим начальством, яке, як ми здогадувались, було зацікавлене, щоб з нас вийшли добрі підстаршини. Приїжджі цікавились, як ми сприймаємо вишкіл, чи готові зі зброєю в руках вести за собою інших. З поведінки тих інспекторів можна було зробити висновок, що вони задоволені нами.
Через місяць закінчився наш вишкіл. На екзамени приїхало, якщо мене не підводить пам'ять, шість чоловік. Між ними був «Шугай». Хто були ці люди, нам, звичайно, не говорили. Екзамени для всіх нас пройшли успішно.
На другий день після випускних екзаменів ми вперше зайшли до хати господаря нашої «школи» (стодоли). Там було все готове до Богослужіння. Священик відправив Службу Божу перед імпровізованим вівтарем. З обох боків вівтаря стояли наші національні прапори, синьо-жовтий і червоно-чорний.
Після Богослужіння ми, всі курсанти, тепер уже новоспечені підстаршини, присягнули на вірність Україні. Потім промовляли до нас: священик, «Шугай» і всі, хто був з ним на екзаменах. Усі говорили, що тепер перед нами відкривається важкий шлях випробувань, що ми станемо кістяком нашої майбутньої армії, що ми повинні глибоко усвідомлювати своє покликання в такий важкий і важливий для України час – здобути Українську державу або загинути у боротьбі за неї.
Важко нині передати зворушення, а разом з тим радість і щастя, які ми відчули після цієї святочної церемонії.
Про закінчення підстаршинської школи нам на руки не дали жодних документів.
Один із членів комісії, як пізніше я дізнався, окружний провідник ОУН на псевдо «Їж» сказав нам, що всі ми тепер поїдемо до своїх домівок, а коли настане слушний час, нас покличуть.
Після офіційної святочної церемонії нам влаштували прощальний обід, уже в хаті, а не в стодолі.
Тепер перед нами, вже підстаршинами, відкривались нові перспективи і невідоме майбутнє.
«Шугай» запропонував мені їхати з ним додому. По дорозі до села Ялиховичі з нами їхав підстаршина «Смерека» – Осип Лех, родом з села Білий Камінь або Скварява.
Коли я прибув додому, всі почали мені дорікати, що я пішов з дому, нічого нікому не сказавши.
Мама мовчала, час від часу витираючи долонями сльози, які повільно котились по обличчі з її очей. Я пояснив усім, що не мав права говорити, куди пішов. Але в душі постановив на майбутнє попереджати батьків, якщо буду відходити з дому. Мені немає чого боятись своїх батьків.
Я усвідомлював, що тепер уже не належу собі, а ступив на службу Україні. Залишилось тільки чекати, коли мене покличуть і відкриються нові сторінки мого життя.

5. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА САМООБОРОНА (УНС)
Минали дні. Я добре відпочив, виспався після виснажливого підстаршинського вишколу. Ніяка робота мене не бралася. В голову приходили думки: як буде, що буде далі, як діє наша армія, армія самооборони. Мені хотілося вести визвольну боротьбу відкрито, не на життя, а на смерть, так, як вже впродовж століть наш народ відстоював свої права на свою власну прадідівську землю, на свою оселю. Мимоволі згадувалися визвольні війни українського народу під проводом Криштофора Косинського, Северина Наливайка, Григорія Лободи, Матвія Шаули, Петра Конашевича-Сагайдачного, Тараса Трясила, Івана Сулими, Павла Павлюка, Дмитра Гуні, Якова Остряниці, Богдана Хмельницького, відтак Гайдамаччина, Опришки в Карпатах, Кармалюк на Вінничині та багато інших. Всі ці визвольні війни принесли нам безліч жертв і масу крові, але не дали свободи. Наші ватажки майже ніколи не могли поділити між собою «булави» і, хоч часто вигравали битви, сутички, не вміли використати своїх перемог. Пересварившись між собою при розподілі слави, програвали, втрачали те, що мали, те, що не раз з великими жертвами завойовували.
Тепер думалось мені, справа стоїть зовсім інакше, бо народ масово підтримує визвольний рух, керований одною ОУН, якій довіряє беззаперечно. Отже, ми повинні вибороти собі свободу і незалежність державі. Всі ми, згуртовані навколо ОУН, будемо без застережень виконувати всі розпорядження, всі її директиви. Одним словом, я, як і більшість тодішньої молоді, вірив у нашу справедливу справу, у нашу недалеку перемогу.
Закінчилися вакації, наближалася осінь 1943 року. Я знову поїхав у Львів, щоб продовжувати навчання у політехнічному інституті. З дня на день чекав того моменту, коли мені скажуть, нарешті, йти у військовий відділ. Приїжджаючи, додому на неділю, часто заходив до читальні «Просвіта», де, як і давніше, читав лекції з історії України. Ходив на відправи сітки ОУН у хаті Яцурів.
Якось «Шугай» сказав мені, що я повинен поїхати з ним до Олеська, бо там «дехто» хоче зі мною переговорити. Я готовий був їхати у будь-яку хвилину, і на другий день ранком ми вирушили до Олеська. Дорогою Гриць Котельницький – «Шугай» сказав мені, що в терені організовуються вже відділи самооборони, їх, по-можливості, озброюють і відповідно вишколюють.
В Олеську ми зайшли у закусочну. Там «Шугая» добре знали. Завідуючий Михайло Гачкевич, з яким мене Гриць познайомив, завів нас в окрему кабіну і сказав обслузі подати щось на стіл. Гриць пошептався з завідуючим на боці, і тоді ми всі троє сіли за стіл. Поки підкріпляли свої сили, говорили про різні справи. Між іншим, мене запитали, чи я знаю про те, що в терені вже діють наші відділи Самооборони, і як я на це дивлюся. Я, звичайно, сказав, що такі відділи нам на даний час дуже потрібні, і вони повинні діяти широкомасштабно й рішуче. Поки ми так розмовляли, я все роздивлявся, чи не зайде той, хто мав зі мною говорити, до кого я спеціально їхав. Як тільки ми перекусили, Гриць попрощався з завідуючим і сказав, що нам пора їхати. Але перед тим, як ми вийшли, вони знову, відійшовши убік, про щось поговорили.
Як тільки ми опинилися надворі і збирались сідати на підводу, я запитав «Шугая», де ми маємо зустріти того, хто хотів зі мною говорити. Гриць засміявся і сказав, що під час обіду я говорив з тим, з ким треба, і все вже вирішено в мою користь. Тепер, коли є вже домовленість, що мене приймають у відділ УНСи, «Шугай» вирішив поінформувати мене про те, що можна і що потрібно мені знати. Поки його зверхник не дав мені свого «благословення», він не мав права розкривати переді мною засекречену інформацію.
Отже, я довідався, що «Шугай» на сьогоднішній день поіменований повітовим військовиком теренової сітки ОУН, а завідуючий закусочної «Карий» – Михайло Гачкевич, родом з села Теребежі – окружним військовиком і є його прямим зверхником. Переговоривши зі мною за столиком, «Карий» вирішив післати мене у Брідський район, де вже діє УНС, і там очолити окремий відділ, як підстаршина. Це було для мене приємною несподіванкою.
Існує директива, говорив мені «Шугай», у кожному районі створювати відділи Самооборони, завданням яких є захищати інтереси українського населення на місцях. Ці відділи, поки що поіменовані УНС (Українською Національною Самообороною), в перспективі повинні відіграти роль нашої національної армії. Такі відділи УНСи були утворені ще у 1942 році на Волині. Там склалася така ситуація, яка змусила, можливо і стихійно, утворити самозахист, бо різного роду польські боївки, а також червона більшовицька партизанка не тільки грабували, але і вбивали свідоме й активне українське населення.
Завданням таких наших озброєних відділів буде захист населення від німецької окупаційної влади, наприклад: перешкода насильному вивезенню молоді на роботи в Німеччину, виступ проти здачі контингентів, проти вивозу з України в Німеччину наших багатств тощо.
Я уважно слухав і радів, що незабаром зможу практично зайнятися корисною справою.
Через декілька днів я повинен буду покинути домівку і йти у підпілля. Про це ніхто не повинен знати. Це має бути у глибокій таємниці. Я був згідний з такими настановчими директивами, але застеріг собі, що цього разу скажу батькам, куди йду, і, по можливості, буду підтримувати з ними зв'язок. «Шугай» погодився зі мною і пообіцяв час від часу інформувати моїх батьків, де я буду знаходитися. Готуватись у невідоме особливої потреби в мене не було. Рекомендувалося брати з собою тільки все необхідне: зубну щіточку, рушник, запасну зміну білизни, а все інше вдягнути на себе. Мій старший брат Юзьо дав мені на дорогу свій плащ, який був більше зношений від мого. Приготувавшись у дорогу, я збагнув, що без зброї не личить появлятися командирові до свого відділу повстанців, тому пішов до двоюрідного брата Ярослава Покоцького, і, не приховуючи від нього, куди збираюся йти, сказав, що мені потрібний револьвер, а я не уявляю собі, де його взяти. Я добре знав, що Славко за револьвер, а навіть за один патрон готовий все віддати, як у нас говорили, «навіть гнати козу до Пацикова». Але тут, на моє здивування, без жодної дискусії він кудись побіг і приніс мені свій револьвер і сім патронів до нього. Сказав, що більше їх не має. Славко виявив велике бажання йти зі мною, але в цьому я нічого не міг йому допомогти. Проте я обіцяв, при першій можливості посприяти йому в тій справі. Славко тоді, як я і мій старший брат Юзьо, вчився у Львівському політехнічному інституті. Я, звичайно, висловив Славкові свою вдячність за подаровану мені зброю, і ми поки що розсталися.
У Львів я більше не поїхав. Кинув навчання. Вважав, що роблю більш серйозну і необхідну справу. Спочатку нам треба вибороти собі волю і незалежність, а навчання може зачекати.
Батьків я попередив, що незабаром піду з дому, але куди – сказати не можу, бо й сам того не знаю. По можливості буду давати про себе знати. Батько намагався мене переконати, що ще не прийшов час це робити, краще почекати, як будуть розвиватися події. Проте мама сказала, що я повинен бути там, де перебуває більшість, і її діти не мають права ховатися за спини інших. Я дістав благословення батьків, що мене тішило, давало більше впевненості у доцільності початої справи. Я був переконаний, що батьки збережуть мою таємницю і нікому не скажуть, куди я пішов. Затаїти це було неважко, бо в селі всі знали, що я перебуваю у Львові і вчуся в інституті. З села Підгорець я перший пішов у повстанці.
Якось увечері Гриць Котельницький сказав, щоб я був готовий виїхати разом з ним наступного дня об 11 -ій годині. Про те, що вранці збираюся покинути дім, я сказав тільки мамі. Старші брати Юзьо і Броньо вчилися у Львові, а наймолодший брат Денис перебував у дивізії СС «Галичина». Він туди поступив сам, без відома батьків, братів і сестер. Поставив нас перед доконаним фактом.
Довго тієї ночі я не міг заснути. Багато різних думок приходило мені в голову. І тільки над ранком я так заснув, що не почув, коли мій швагер Володимир Кавич, чоловік Гені, пішов на пивзавод, де працював бухгалтером. Тата також не було в хаті, отже, я попрощався тільки з мамою, яка мене поблагословила на дорогу, та сестрою і пішов у визначений час на місце зустрічі.
Біля будинку кооперативу мене вже чекав «Шугай» з підводою. Через поля ми поїхали до села Кадлубиська (нині Лучківці). Всю дорогу я задавав собі питання, куди ми їдемо, де є мета нашої мандрівки. Чому їдемо в бік Кадлубиськ, тоді коли мене попереджено, що відділ УНСи знаходиться десь у районі недалеко Бродів? Гриця я про те не питав, мовчав і робив вигляд, що мені байдуже, куди їхати, бо повністю йому довіряю.
В селі Кадлубиська ми заїхали в якусь вуличку. Тут свою підводу відпустили додому, а самі зайшли до старенької хатини, яка тулилася до великого мурованого будинку, де, як мені здавалося, нас чекали, бо «Шугая» зустріли радо. На мене подивилися з якоюсь підозрою, від чого мені стало ніяково. Я до всього приглядався, прислухався. Все було для мене нове, незвичне.
Гриць познайомив мене з господарем хатини «Осипом», як виявилось – районовим провідником сітки ОУН. Тут я проходив вже як «Лапайдух». «Осип» вже знав, хто я і куди прямую. Молода господиня, дружина «Осипа», дочка господаря нової хати, варила вареники. Від неї, як мені здавалось, не було секретів, бо вона час від часу вставляла своє слово в розмову. Пізніше я дізнався, що вона бере активну участь у жіночій сітці ОУН. Я з цікавістю і приємністю прислухався до розмови районового провідника «Осипа» і повітового військовика «Шугая». Я дізнався багато нового, чого досі не знав, і мені було трохи соромно, що я, студент, так мало знаю про підпільне життя, про ОУН та її роботу. В мене почав закрадатися сумнів, чи я зможу подолати таку місію – бути командиром бойового відділу УНСи. Тут мені офіційно сказали, що відділ УНСи, який я повинен очолити, знаходиться в селі Черниця недалеко Бродів. Отже, ми разом з «Шугаєм» повинні їхати туди, де він передасть у мої руки командування відділом.
Все це я слухав неначе крізь сон. Але радість поєднувалася зі страхом. Хотілось, поки ще не пізно, відмовитися від такого призначення. Краще, щоб я був спочатку не головним командиром, а хоча б його заступником, щоб звик до обстановки і навчився командувати. Мені здавалось, що пройдений мною підстаршинський вишкіл не дав мені того, що вимагалося від командира. Про свої роздуми, міркування я мовчав. Не мав сміливості про це говорити.
Коли ми в кімнаті під час обіду вели розмову, через відчинені двері до кухні, де поралася господиня, я зауважив, що туди декілька разів заходив якийсь молодий хлопець. Походивши по кухні, зазирав у кімнату, де ми сиділи, але в розмову не встрявав. Мені була підозріла його поведінка. І коли «Осип» вийшов на хвилину з кімнати, я запитав «Шутая», хто це такий. Він відповів, що не знає того чоловіка, але вважає, що це, напевно, зв'язковий, який чергує на зв'язку. Щоб впевнитись у цьому, він запитав про це «Осипа», той підтвердив його припущення. Я поцікавився, як виглядає робота зв'язку в терені. Отже, я довідався, що в терені діє декілька ліній зв'язку: головні, другорядні і звичайні, місцевого значення. У кожному селі-станиці є хати зв'язку, де чергують зв'язківці цілодобово. З конспіративних міркувань час від часу в станиці міняється хата зв'язку. На головних лініях між областями, краями, на зв'язку чергують цілодобово. По зв'язку може йти «грипс» – «естафета». Це лист, скручений так, щоб в дорозі ніхто не міг його розгорнути і прочитати. На «грипсі» була написана закодована адреса. На зв'язку, прочитавши адресу, знали, куди його відправляти і як. Якщо терміново, то «грипс», по можливості, йшов безперервно, як вдень, так і вночі. По зв'язку могли йти окремі люди або групи людей. Тоді вони були забезпечені харчами, нічлігом і, якщо треба, то й підводами. Так передавали їх по зв'язку з рук в руки. Якщо з якихось причин хтось загубив зв'язок, то ним займалася Служба Безпеки (СБ), виясняла, перевіряла і т. п.
На таких лініях чергували не тільки люди (переважно молоді хлопці і дівчата), але й коні, підводи і ровери (велосипеди).
Про все, що говорилось, я уважно слухав, хоч дещо про це вже чув. Тепер прийдеться все це застосовувати на практиці.
«Осип» сказав, що головною лінією зв'язку є лінія між Львовом і Волинню, по якій майже постійно, переважно ночами, відбуваються різні переміщення. Ці лінії обминають головні шляхи, більші міста і проходять по другорядних польових дорогах, де рідше зустрічалися представники окупаційної влади. Сказав, що, коли прибуду на місце, тобто в Черницю, побачу все своїми очима. Дав мені ще деякі поради, наприклад, як поводитися в терені, як поступати з боївкою. Про мої конкретні завдання, за його словами, повинен був розповісти мені «Шугай», мій теперішній командир. За обідом і розмовою минуло кілька годин.
Увечері «Осип» розпорядився приготувати коней. Цим зайнявся хлопець, який заходив до кухні. Підготовка не тривала довго. За фірмана-візника сів зв'язківець, і ми відправилися не головною трасою, яка простягалась через сусіднє село Ясенів, а поїхали окружною дорогою через села Висоцьке, відтак Голосковичі. В селі Суходоли переїхали головну трасу Львів-Київ і, минувши Борагин, заїхали в село Черниця.
Дорогою я довідався від «Шугая», що відділ УНСи знаходиться на повному забезпеченні місцевої сітки ОУН. Їх годують, взувають, одягають. Це все я побачу на місці. Поки що відділом керує досвідчений підстаршина червоної армії «Музика», який буде моїм заступником і помічником. Так за розмовою ми не зчулися, як приїхали на місце. Цей терен був підпорядкований районовому провідникові «Осипові».
Ми зупинились на якомусь подвір'ї. Тут фірман-зв'язковий мав відпочити і почекати на «Шугая». Все робилося тихо, спокійно і разом з тим чітко. Мені дуже подобалося, що в терені панувала чітка дисципліна. Я не чув жодних відмов чи нарікань. Виглядало на те, що все робиться не тільки добровільно, але без жодного примусу і з ентузіазмом.
Ми з «Шугаєм» зайшли в одну із сусідніх хат. Це був зв'язок, де його добре знали. На прохання «Шугая» викликали станичного, який провів нас на край села, де розміщався відділ УНСи. Дорогою я познайомився зі станичним, з яким мені доведеться у майбутньому працювати. Зайшли ми на одне подвір'я, де нас зупинив стійковий, що вийшов із темряви, але, пізнавши станичного і «Шугая», став струнко і доповів, що стрілець «Гонта» стоїть на варті, нічого підозрілого в даному терені немає.
У просторій кімнаті, куди ми зайшли, було багато молодих хлопців. Одні з них чистили зброю, інші сиділи, розмовляли. Словом, займалися хто чим. Пролунала команда «струнко». В одну хвилину всі зайняли відповідну позицію, і один із них доповів «Шугаєві», як командирові, що відділ УНСи, після цілоденних занять відпочиває. Про це доповів виконуючий обов'язки командира сержант «Музика». Після привітання «Шугай» представив боївці «Лапайдуха» і сказав, що віднині він назначається командиром відділу УНСи.
Погляди всіх присутніх звернулися тепер на мене. Під цими поглядами я відчув себе не дуже впевнено. Стояв і думав, не знав, як вести себе в такій ситуації, що робити, щоб стрільці признали в мені командира, щоб мені вірили. В голові зародилася думка, що я, напевне, взявся за надто відповідальну роботу і невідомо, чи подолаю її. Але вороття вже не було. Отже, стоячи перед строєм, перед шеренгою стрільців, я мовчки витримав їхні цікаві погляди, не показуючи своєї нерішучості, і коли «Шугай» після короткої промови дав мені слово, я сказав, хвилюючись, що разом з ними виконуватиму все, що від нас вимагається. Процедура передачі командування тривала недовго, без відповідного протоколу.
Відтак ми разом зі станичним, «Шугаєм» і «Музикою» пішли в сусідню хату, де знаходився другий рій УНСи. Порядок знайомства і передачі командування в руки «Лапайдуха» проходив аналогічно, як у попередньому рою. Таким чином, я став командиром відділу УНСи. «Шугай» поїхав, а я залишився сам зі своїми турботами і важкими думками. З цієї хвилини вся відповідальність за бійців, за їх долю, за порядок у районі і у визначеному мені терені лягала на мене. Але вирішив, що саме життя і обставини примусять мене приймати відповідні рішення. Теоретично, в загальних рисах, я орієнтувався, як діяти і які завдання стоять перед УНСою. Але тепер стояло питання, як втілити в життя, на практиці застосовувати свої теоретичні знання. Тепер передо мною стоять люди, за життя яких я несу повну відповідальність. Такі та інші думки настирливо лізли мені в голову. На багато з них я ще не мав готових відповідей і рішень.
«Музика» доповів мені, що поки що організовано два рої по одинадцять чоловік. Всіх разом, включаючи «Музику» і мене, є 24 чоловіки. Щоденно проводиться військовий вишкіл у помешканнях. Обіцяють прислати ще людей, але коли це буде – він не знає. Цим займається сітка ОУН, яка забезпечує УНС всім необхідним, інформує про ситуацію в терені. Щоденно або через кожних кілька днів, відділ отримує все новий тереновий пароль і відповідь на нього.
В першу чергу я вирішив познайомитись персонально зі стрільцями. «Музика» – Василь Кіпран з Брахівки зібрав спочатку один рій. Я старався запам'ятати, який у кожного з них псевдонім, хто яку має освіту. Про це, хто звідки походить, я думав поцікавитись у кожного окремо, без свідків. Як виявилося пізніше, майже всі стрільці були з Брідського району. Переважна більшість мали середню освіту, дехто закінчив торговельну школу, і тільки декілька хлопців не встигли закінчити середню школу. Майже всі вони були охоплені юнацькою сіткою ОУН і добровільно зголосилися поступити в ряди повстанців. Контингент мені подобався. Бійці домагались якихось конкретних дій. Говорили, що сам військовий вишкіл без практики нудний. Якщо мене не підводить пам'ять, роєвим був «Крилатий» родом з села Хватова. Знайомлячись зі стрільцями рою, я перестав хвилюватись, намагався бути спокійним, виваженим і конкретно відповідати на всі запитання.
Пішли ми знайомитись з другим роєм, де роєвим був «Мазепа». Він сам скомандував «струнко» і вишикував свій рій, як належить. Під час знайомства сталося несподіване. Один із стрільців, хлопець незавидного росту і вигляду, схопився за живіт і почав кричати різними голосами і скорчившись, присів на підлогу. Я, правду сказати, налякався і подумав, чому він не захворів тоді, коли був тут «Шугай», який, напевно, знайшов би вихід у цій ситуації, а я тепер сам не знаю, що робити.
Я нахилився над хворим і запитав, що його болить. Стрілець «Кухарчук», перемагаючи стогін, сказав, що не знає, від чого у нього такі несподівані і сильні болі, корчі його не відпускають. До цієї хвороби я поставився серйозно, тому доручив «Музиці» негайно знайти і привести лікаря. Тут я зауважив, що ніхто із стрільців, а також і ройовий не дуже переймаються хворим. А коли «Музика» послав «Мазепу» за лікарем, «Кухарчук» поволі піднявся з долівки і сказав, що корчі минають і лікаря не треба викликати. Інстинкт підказав мені, що тут не все в порядку, але не подав виду. Стрільці, побачивши, що мені не до сміху, один наперед одного почали розповідати, що «Кухарчук» має жартівливий характер, він хотів мене, тобто нового командира відділу, забавити, розсмішити. В голові майнула думка, чому він такого жарту не встругнув у присутності «Шугая». Значить, тепер він хоче виставити мене на посміховище. Мене охопив гнів і, добре не усвідомлюючи, що роблю, скомандував «струнко». Всі виструнчились і завмерли в очікуванні, що я їм скажу. Я почав говорити впевнено, тоном, який не терпить спротиву. Нагадав їм, що знаходжуся при виконанні своїх обов'язків і вони повинні знати про те, що проводом ОУН мене призначено їхнім командиром, отже, ніхто, я підкреслив, ніхто з них не має права нехтувати своїми обов'язками, поводити себе несерйозно і своєю поведінкою викликати безлад у відділі, який, якщо не повністю, то майже повністю складається з членів юнацтва ОУН та їхніх симпатиків. Попередив усіх, що на перший раз прощаю такий вибрик, але при повторенні подібного такі дії будуть кваліфікуватись як зрада з відповідними наслідками, тобто будуть прийняті радикальні методи покарання. Я не маю нічого проти жартів, проти панібратства – це все дозволяється, але не тоді, коли я знаходжусь при виконанні своїх прямих обов'язків.
Всі стрільці, а також ройовий «Мазепа» і мій заступник «Музика» заніміли. Ніхто не сказав ані слова . Всі чекали.
Я дав команду «спочинь» і сказав: «Давайте про цей інцидент на перший раз забудемо, я вірю, що більше таке не повториться». Всі полегшено зітхнули.
Тепер я був упевнений, що цим своїм поступком дав усім зрозуміти, що між стрільцями і їх командиром повинна існувати певна дистанція. Пояснив, що завжди буду з ними радитися, спільно обговорюватимемо всі наші дії, але, вибравши найбільш доцільний варіант, рішення буду приймати сам. Вся відповідальність за наші дії падає тільки на мене, тому ніхто не має права моїм рішенням суперечити або не виконувати моїх вказівок.
Після такого напруження почалася звичайна дружня розмова. Прийшов час вечері. Накрили стіл. Ройовий «Мазепа» голосно прочитав молитви «Отче наш» і «Богородице Діво». Разом з ним півголосом молилися всі присутні, їсти давали багато і смачно, не гірше, як колись у підстаршинській школі. Тільки тут бракувало тих симпатичних молоденьких дівчат, які там подавали нам страви на стіл. Черпаком тут орудував «Кухарчук». І, треба сказати, досить кваліфіковано.
Після вечері всі стрільці, крім стійкових, зібралися в одній кімнаті, де ми довго обговорювали наші буденні справи. Я довідався, що відділ існує вже приблизно три тижні. Щоденно проходить вишкіл, поки що тільки по хатах. Планується час від часу проводити його в терені, тобто в лісі. Довідався також, що відділ робив вже одну акцію на лігеншафт (переіменоване німцями колгоспне господарство), не пригадую, в якому селі, де головою був якийсь фольксдойчер. Там забрали коней, худобу, свиней та великі запаси зерна. Все це перебрала сітка ОУН і замагазинувала, щоб ми мали що їсти. УНС залишив собі дві пари коней та трохи вівса і ячменю для них. Коней поставили в селах Боратині і Черниці. Вони мали бути кожної хвилини готові до виїзду куди треба. Мали також два вози, двоє саней і бричку. Правду сказати, скільки був у відділі, я цієї брички не бачив. Не хотів користуватися нею, щоб не бути подібним до тих панів-поляків, які колись нами верховодили. Стрільці розповіли мені, що один із них, «Орел», родом з околиці Пеняк-Голубиця, втік з відділу, організував банду, яка займалася грабежем. Раз його вже зловили, всипали на перший раз десять буків і попередили, що, якщо це тільки повториться, його розстріляють. Попередження не помогло, і через кілька днів він знову втік. Є відомості про нові грабежі. Приймаються всі заходи, щоб «Орла» спіймати. Всі обурені, що в наші ряди потрапила непорядна, непевна, нечесна і не наших поглядів людина. «Орла» обов'язково треба зловити і розстріляти, адже ж він своїми діями під маркою УНСи підриває нашу репутацію. Я, звичайно, з їхніми доказами був згідний і вирішив зробити все можливе, щоб зловити дезертира. Сказали мені, що боївка польової жандармерії під проводом «Чорногори» приймає всі заходи, щоб знайти «Орла». «Чорногора» родом з села Кути, що біля Олеська. Працюючи в українській поліції у селі Підгірцях, він хитро придумав втечу й імітував своє вбивство за допомогою простреленої і окровавленої поліцейської шапки, яку знайшли на постерунку наступного дня після втечі. Це він зробив для того, щоб німецька жандармерія не довідалася про цей вчинок і щоб за це не потерпіла його родина. Отже «Чорногора» – Михайло Карпій був добре відомий у моєму родинному селі Підгірцях.
«Музика» знайомив мене з журналами, де були записи щоденних занять відділу, всього, що було цікаве для відділу. Наприклад, була записана дата дезертирства «Орла». Знайшов я там також запис про поляка-фольксдойчера Котовського. Стрільці розповіли, що він декілька разів побив наших людей, які йшли попри присілок Сади, де він проживав. Тому люди, проходячи дорогою між с.Ясеновом і с. Жарковом, якнайдалі обминали цей присілок. Говорили, що Котовський користується підтримкою гестапо. Біля його хати є ще австрійський бункер, але дістатися до нього не легко. Вже кілька разів робили на Котовського засідку, але безуспішно. Мене це питання зацікавило. І, при найближчій нагоді, вирішив ним зайнятися. Про «Кухарчука» мені сказали, що він родом з якогось села біля Бродів, малограмотний, але дуже просився у відділ. Його батьки померли, отже, він, круглий сирота, був змушений наймитувати. У відділі працює кухарем, в нього це непогано виходить. Цю роботу він любить. А те, що хотів усіх повеселити, то це було без злої думки. Так ми проговорили, знайомлячись між собою, до пізнього вечора. Полягали спати на застеленій соломою і веретами підлозі.
Вранці стійковий усіх підняв. Після короткої руханки (зарядки) і виконання обов'язків, пов'язаних зі своїм туалетом, відбулася спільна молитва, відтак сніданок, після чого почалося навчання. Я до всього приглядався, прислухався і вніс деякі корективи в навчання. Непомітно пройшов обід, після якого була година відпочинку, де кожен займався своєю справою.
«Музика», родом з села Брахівка, що біля Олеська, дав мені інформацію й охарактеризував усіх стрільців. За його словами, найбільшої уваги заслуговують стрільці «Степовий» і «Калина», які відмовилися бути ройовими, але дуже працьовиті, люблять їздити в терен на акції і добре справляються з будь-яким завданням. Стрілець «Заяць» з села Хватова любить коней, ходить біля них і тримає все в належному порядку. Дуже любить ними їздити. В основному хлопці всі гарні, слухняні, готові виконати будь-яке доручення. Сидіти без діла не хочуть, просяться до бою, адже, за їхніми словами, прийшли у відділ воювати, а не сидіти.
Дні проходили одноманітно. На четвертий чи п'ятий день свого перебування в УНСі, поснідавши, вдосвіта ми вийшли цілим відділом у недалекий ліс на практичні заняття. Увечері після цілоденних виснажливих вправ стрільці, втомлені, але вдоволені, повернулися на місце постою. Я був переконаний, що з такими хлопцями можна перевернути гори.
Тепер почав роздумувати, чим практично зайняти стрільців, щоб їм не було нудно. Тому вирішив у першу чергу перевірити спроможність наших коней і познайомитися з тереном. Про це я сказав «Музиці». Він порадив мені взяти «Заяця», який буде за візника, і стрільців «Степового» і «Калину», які добре знають терен. З ними не зіб'ємося з дороги.
Я вирішив, що поїде нас шестеро разом з візником. Хотіли їхати всі, цілий рій «Крилатого», але не було місця. Тому «Крилатий» сам визначив, кому їхати, їхали ми без визначеного маршруту. Я зазначив, що хочу побувати біля хати Котовського, щоб побачити бункер-дзот, а також об'їздити довколишні села. Коні неслися як вітер. Почало смеркатися. Ми заїхали в село Боратин, там зупинились на майдані біля однієї хати. «Степовий» зайшов досередини і запитав господаря, що нового в терені. Коли ми дізналися, що всюди спокійно, то поїхали в бік села Ясенова і Жаркова. Біля хати Котовського на присілку Сади проїхали досить повільно, але Бункера не побачили. Говорили, що він знаходиться десь за хатою, в саду, їхали ми весь час готові, при потребі застосувати зброю. Бічними польовими дорогами ми поїхали в село Пеняки. «Калина» був родом з тих сторін і сказав, що в селі є досить поганий поліцейський пост, який затримав вже не одного нашого хлопця. В село Пеняки в'їхали на середній швидкості. Хлопці були на поготові. На повороті хтось крикнув: «Стій! Хто іде?». Ми зупинились. Назвали пароль, на який не отримали відповіді, тому позіскакували з воза і в цю ж хвилину роззброїли коменданта Пеняцької поліції Максима Семенюка з його підлеглим. Вони почали справдовуватися, що не знали, хто іде, а мають вказівку зверху перевіряти, особливо вночі, хто переміщається в терені. Ми зайшли у приміщення місцевої поліції, де сидів ще один поліцай. Тут ми їх попередили, що вдень вони виконують свої обов'язки, а ввечері і вночі не мають права виходити на вулицю. А для того, щоб добре це запам'ятали, «Степовий» відміряв як комендантові, так і тому, що нас затримував, по десять буків. Того, хто сидів у хаті, не чіпали. Забрали в коменданта револьвер з набоями і поїхали. Револьвер марки «ТТ», звичайно, я взяв для себе, а свій, подарований Славком Покоцьким, віддав «Степовому».
По дорозі ми обговорили випадок з Пеняцькою поліцією. Визначились, як у майбутньому діяти в таких випадках. Зійшлися на думці, що при затриманні відразу треба зіскакувати з воза на два боки і бути готовим до вистрілу. Це треба зробити до того, поки пролунає пароль і відгук. Коней затримати, самим в одну хвилину вискочити вперед і назвати пароль. За цей час коней треба повернути назад, щоб бути готовим до відступу в разі небезпеки.
Було вже близько півночі, коли ми повертали, веселі і задоволені. Гуркіт воза і цокання кінських копит серед ночі лунали далеко. Не доїжджаючи до села Черниці, біля придорожної фігури, де росли чотири липи, ми знову почули: «Стій, хто іде?» «Заяць» негайно зупинив коней, і в цю хвилину ми зіскочили з воза на обидва боки. Відразу опинилися перед кіньми. Спереду «Степовий» крикнув: «Свої ідуть, Криниця». У відповідь ми почули: «Кріс! Проїжджайте!». За цей короткий час коні вже стояли повернуті у протилежний напрям. Як це вдалося зробити нашому візникові на такій вузькій дорозі, важко було зрозуміти. «Степовий» пішов наперед, щоб перевірити, хто там перед нами, а ми напоготові чекали. Виявилося, що це боївка нашої польової жандармерії зі своїм командиром «Чорногорою». Ми підійшли до них, і тут я вперше зустрівся і познайомився з «Чорногорою». За цей час наші коні знову змінили напрям. Мені не вдалося в темноті добре розглянути «Чорногору», про якого вже дещо чув. Він повідомив мене, що жандармерія йде по слідах нашого дезертира «Орла» і на днях надіється його спіймати і привезти до нас. Він, між іншим, запропонував мені, якщо захочу, поїхати з ним на одну акцію. Недалеко в терені завідуючий млина поляк-фольксдойчер спричинив багато лиха нашим людям, отже, треба його покарати. На таку пропозицію я погодився, хотів побачити, як наша польова жандармерія буде виконувати це завдання. Домовились, що він приїде за мною.
Це повинно статися в найближчих днях, коли розвідка розізнає, де він знаходиться і чи біля нього немає німецької охорони. На цьому ми попрощались. Я подякував стрільцям за те, що вони добре повели себе при зустрічі з незнайомим в терені, а «Заяця» – за вміле і вправне керування кіньми.
На постій ми вернулися далеко за північ. Я не відразу заснув. Згадувались нічні події, а також я виношував плани на майбутнє. Сподіватися на якісь конкретні вказівки зверху не приходилось. Треба було діяти самому, покладаючись тільки на себе і на своїх людей. Ранком мені доповіли, що до нас прийшло поповнення. По зв'язку прибув стрілець «Вітровий» – Семен Максимович з села Гавареччина, що недалеко містечка Олесько. Це був, як я пізніше довідався, син місцевого вчителя. У відділ просився давно, але його не приймали, бо не було для нього зброї. І тільки тоді, коли дістав сам для себе кріса, його спрямували у відділ. У цей час бажаючих поступити в УНС було дуже багато, але, на жаль, через нестачу зброї новобранців не приймали. «Вітровий» мав закінчену середню освіту. Поговоривши з ним, я призначив його у рій «Мазепи». Цей хлопець справив на мене позитивне враження.
На другий день, відразу після сніданку, я зібрав на нараду командний склад: свого заступника «Музику», ройових «Мазепу» та «Крилатого». Перед ними я поставив тільки одне питання: чим нам далі займатися? Без конкретної справи сидіти на одному місці не можна. В будь-який час ворог може нас виявити і знищити. З таким висновком погодилися. Всі хотіли конкретних дій, але практично ніхто нічого поки що не міг запропонувати. Говорили, що ми беззастережно, без будь-яких дискусій, повинні виконувати вказівки зверху, мовляв, що скажуть, те й будемо робити. Я досить уважно їх вислухав, а тоді сказав приблизно таке: «Пройшовши теоретичний військовий вишкіл, ми повинні постійно його вдосконалювати. Отже, кожний стрілець, а особливо командир УНСи, повинен вміти добре і влучно стріляти. Ви, друже «Мазепа», готуєте нині мішені. Ми поїдемо в терен і будемо вчитися стріляти по цілі. Хто виявиться найметкішим, буде мати відповідні привілеї, наприклад, буде брати участь у різних бойових операціях. А в кого не буде добрих результатів у стрільбі, той сидітиме в хаті і тренуватиметься далі». Ця пропозиція всім сподобалась. Я продовжував: «Це ще не все. Ви, друже «Крилатий», налагоджуйте зв'язки з сіткою ОУН в терені і знаходьте нові місця для нашого постою, щоб ми у будь-який час мали можливість змінити своє місцезнаходження, тобто зникати в одному місці і появлятися в іншому. Після кожної акції нам необхідно покидати цей терен. Крім того, остерігатися проведення боїв у населених пунктах, щоб через нас не потерпіли люди». Ця моя пропозиція теж була одобрена. Тому я продовжував: «Наша документація ведеться незадовільно, отже, подумайте, хто із стрільців міг би бути писарем. Документацію мусимо вести чітко, зашифровано, і вона не має права потрапити в руки ворога». На тому поки що я зупинився і запитав, хто хоче висловитись. «Мазепа» сказав, що такий план нашої роботи подобається, він його підтримує, але не знає, як зробити ту мішень.
Тоді «Музика» йому пояснив, що це може бути звичайний папір, найкраще білого кольору, на якому кресляться круги. В самому центрі має стояти цифра «10». «Мазепа» запитав, де взяти відповідного паперу. Всі замовкли. Тоді я йому відповів: «Друже ройовий «Мазепа», це Ваша проблема, де дістати папір. Отже, думайте і дійте не зволікаючи».
Ройовий «Крилатий» запитав, як йому практично виконати завдання, який терен охопити. Я сказав, що основним місцем нашої «прописки» є Бродівський, Олеський, Золочівський, Перемишлянський, Буський райони, тому треба охопити весь терен. А де будуть розміщатися наш точки постою, нехай сам зорієнтується на місці. Він знає, яке місце нам потрібне. Воно повинно бути десь близько лісу, дальше від головних доріг і т.п. Треба зробити так, щоб ми в будь-який час, навіть без зв'язку сітки ОУН, могли знайти те місце, щоб нас там знали, чекали і приймали як належить. Це пов'язане з розвідкою, харчуванням тощо. Отже, нам треба призначити когось із стрільців, який міг би виконувати функції квартир'єра, та ще одного, хто займався б розвідкою, бо без цього нам не прожити, не проіснувати. Вони обидва повинні діяти спільно, у взаємопорозумінні між собою і про все доповідати мені або «Музиці».
Всі одноголосне запропонували кандидатуру «Степового» на квартир'єра, а «Калини» - на розвідника. З цим я погодився, бо бачив їх обох у роботі останньої ночі.
 
Наші Друзі: Новини Львова