Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Тричі мені являлася любов

Переглядів: 124980
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
ТРИЧІ МЕНІ ЯВЛЯЛАСЬ ЛЮБОВ
Повість-есе


Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея, біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
“Мені не жить, тож най умру одна!”

І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне,
І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне, —
Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась,
І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!
Вона й мене на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійми,

Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стисне.
І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

“А тепер подам Вам дещо такого, що може придасться до зрозуміння моїх творів і
чого я не подав у автобіографічнім листі до Драг [оманова]. Значний вплив на моє
життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в
гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич..:”
(З листа І. Я. Франка до А. Ю.Кримського)
Частина перша
“ОДНА НЕСМІЛА, ЯК ЛІЛЕЯ, БІЛА...”
1
Маленька, похилена під тягарем літ, уся в чорному старенька їмость[1] зрідка
показувалась на люди. Лише при добрій погоді, та й то надвечір, бачили, як
дибала тісною вуличкою, затіненою бузиною та буйним пасльоном, до річки.
Зупинялась аж коло верб, старих і дуплавих. Довго стояла, думала про щось своє,
а відтак, спираючись на палицю, вертала назад.
Стежка вела її попри кам'яний хрест, котрий, вже й люди не пам'ятають відколи,
стояв між деревами, припертий до церковної огорожі. Звідки він взявся — ніхто не
знав. Казали одні, що це той самий хрест, котрий колись поставили з нагоди
знесення панщини, другі твердили, що це пам'ятка по страшній пошесті, яка
вирувала в цих краях, а треті говорили, що принесений він зі старої козацької
могили. Різне говорили люди...
Зупинялась перед ним. Старим, пощербленим, пооббиваним. Сонце поволі сідало за
липи та акації, поверталась з пасовиська худоба, видзвонювали вівці малими
дзвониками на шиях, тріскотіли коники у травах... Думка перебивала думку.
Спогади сплутувались, рвались, як старе прядиво, що залежалось у скрині, і вона
ніяк не могла дати собі з ними ради. Чому завжди вона зупинялась тут? Що тягнуло
її сюди? Адже ж не знаходила тут ніякого спокою, ніякої відради. Навпаки, завжди
приходила ще більше стривоженою і розчуленою. Здавалось їй, що той хрест вона
несла все своє життя. Від самого початку. Не могла втамувати від цього ні болю,
ні сліз.
Це була Ольга Рошкевич...
Час був безжалісним до неї. Колись великі мудрі очі вицвіли, втратили блиск і
відвагу, полишивши тільки біль і розчарування. Сиве, як молоко, волосся, покрите
чорною хустиною, вибивалось на високе, в глибоких зморшках чоло. Чорна сукня,
чорний в дрібні квітки фартушок, білий комірець, запнутий срібною брошкою з
дрібними камінцями.
Зажурена, без усмішки. Ніби боялась людей і не чекала від них нічого доброго.
Уникала слуг, гостей, не приймала нікого. Ночами часто не спала. Досвітками,
коли випадали вранішні роси, а з річки дув холодний вітерець, тихо, щоб нікого
не розбудити, виходила в старий сад. Чогось всі зауважили, що найчастіше
затримується коло старого сухого горіха. Його не зрізували, бо мали надію, що ще
відживе і котроїсь весни зазеленіє...
Всі, без винятку, хто пам'ятав її, твердили, що вона була така, ніби весь світ
їй немилий. Казали люди в селі, що старенькі їмость чують скору смерть, а від
того не легко. Ніщо немиле.
У 1926 році Михайло Возняк готував збірник спогадів про Івана Франка. Спогади,
написані Михайлиною, сестрою Ольги Рошкевич, Михайло Возняк не наважився
надрукувати. Він не міг оповісти про те, що Ольга ховала від усього світу.
Однак, розуміючи важливість цих спогадів, Михайло Возняк все-таки використав їх
у своїй статті “Перша любов Івана Франка”, надрукованій далеко за межами
Галичини. Все ж Ольга про це довідалась і не пробачила Возняку такого вчинку.
Вже після смерті Ольги в 1956 році у п'ятому випуску “Іван Франко. Статті і
матеріали” Михайло Возняк опублікував 47 листів Франка до неї та її рідних. У
1958 році, в наступній серії цього ж випуску, Денис Лукіянович опублікував 16
листів Ольги Рошкевич до Івана Франка. 14 листів до нього так ніколи і не були
надрукованими і залишилися в архіві Михайла Возняка, що в рукописному відділі
бібліотеки АН УРСР ім. Стефаника у Львові. В передмові до публікації листів
 
Наші Друзі: Новини Львова