Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 18 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Дитяча

Гра в класи

Переглядів: 4052
Додано: 17.02.2011 Додав: Sehrg  текстів: 3
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Рей Дуґлас Бредбері - Гра в класи (Hopscotch)

Вінія прокинулась від звуку кролячого бігу по нескінченній місячній долині, але це було всього лиш м'яке та швидке биття її власного серця. Вона полежала в ліжку ще мить, відновлюючи дихання. Тепер звук бігу притих і лунав з великої відстані. Нарешті вона сіла й подивилась униз із вікна своєї спальні, яка розташовувалась на другому поверсі - а там внизу на довгому тротуарі в слабкому місячному сяйві перед світанком були накреслені \"класи\".



Учора пізно ввечері, діти намалювали їх: неосяжно і нескінченно збільшуючи - квадрат за квадратом, лінія за лінією, число за числом. І вже не можна було побачити краю. Вулицею, вниз вони вималювували свій химерний візерунок: 3, 4, 5, до десяти, потім 30, 50, 90, аж поки вони не звертали за ріг. У всьому дитячому світі не було ще подібних \"класиків\". Можна було б завжди скакати до горизонту.



Тепер дуже раннього і дуже тихого ранку очі Вінії мандрували і стрибали, робили паузу і стрибали далі по зухвалій драбинці, намальованій крейдою і вона чула в собі шепіт:

\"Шістнадцять\".

Але більше зрушити вона не могла.

Наступний квадрат чекав, вона знала, недбалою крейдяною сімнадцяткою, але її розум розкинув свої руки і балансував похитуючись, тримаючи в нерішучості її онімілу ногу, міцно встановивши між одиничкою та шісткою і не пускаючи далі.

Тремтячи, вона відкинулась назад у ліжко.

Кімната була схожою на дно холодного колодязя всієї ночі і вона лежала в ній наче холодний камінь, насолоджуючись ним, пливучи в темряві все ще чистої стихії напівсну-напівпробудження. Вона відчувала порухи повітря в маленьких струменях від її ніздрів і відчувала безугавне кліпання повік, що закривались і відкривались знову і знову. І врешті вона відчувала жар, який приносила в її кімнату присутність Сонця за пагорбами.

Ранок, подумала вона. Це повинен бути особливий день. Окрім усього це мій день народження. Щось мусить трапитись. І я сподіваюсь на це.

Повітря рухало білі занавіски, мов дихання літа.

\"Вінія...?\"



Голос кликав. Але це не міг бути голос. Коли Вінія ще підіймалась, він пролунав знову.

\"Вінія...?\"

Вона зіслизнула з ліжка й побігла до вікна, її високого вікна, що розчинялося на два боки.



Там унизу на свіжому моріжку, кличучи її в ранню годину, стояв Джеймс Конвей, не старший за неї, сімнадцятирічний, який надто серйозно посміхався і махав зараз рукою, вгледівши її.

\"Джим, що ти тут робиш?\" сказала вона і подумала, а чи знає він, який сьогодні день?

\"Я прокинувся ще годину назад,\" відповів він. \" Я збираюся прогулятися, вирушивши рано і на цілий день. Хочеш підемо разом?\"

\"Ох, але я не можу... мої батьки повинні повернутись пізно вночі, я сама, і гадала залишитись..\"

Вона подивилася на зелені пагорби і дороги, що ведуть у літо, ведуть у серпень, і ріки, і місцини за цим містечком, і її будинком і її кімнатою і цим окремим моментом.

\"Я не можу піти...\" сказала вона тихо.



\"Мені не чути тебе!\" запевнив він м'яко, посміхаючись їй з-під піднятої руки.

Чому ти попросив прогулятись з тобою мене, а не когось іншого?\"

Він задумався на секунду. \"Я не знаю\" - припустив він. Він задумався знову і дав їй свій найбільш милий і приємний погляд. \"Тому що. Ось і все\"

\"Я скоро буду\" сказала вона.

\"Гей!\" крикнув він.

Але вікно було вже порожнім.

Вони стали в центр досконалої прикрашеної галявинки, на якій були лише сліди - її, яка бігла і лишала відбитки, та іншої її, яка ступала дуже повільно і широко до їх зустрічі. Містечко було тихим, ніби годинник, що зупинився. Всі штори ще були закриті.

\"Боже мій\", сказала Вінія,\"Так рано. Так божевільно рано. Я ніколи не прокидалась і не виходила так рано. Послухай - ще всі сплять.\"

Вони прислухались до дерев та білизни будинків у цю пору раннього шепоту, пору, коли мишка повертається спати і квіти починають розтискати свої яскраві кулачки.

\"Яким шляхом підемо?\"

\"Вибирай напрямок.\"

Вінія заплющила очі, покрутилася і показала наосліп. \"Який шлях я показала?\"

\"Північ.\"

Вона відкрила очі.\"Давай підемо на північ від міста пізніше. Я не думаю, що це добре.\"

\"Чому?\"

І вони пішли з міста в той час як сонце здіймалось над пагорбами і трава запалала зеленню на галявині.

Був аромат гарячого крейдяного шосе, пилу і неба і води, що текли в кольорі винограду. Сонце було новим лимоном. Попереду лежав ліс, ворушачи тінями подібно мільйонів птахів під кожним деревом, кожна пташка -листяна темрява, тремтіння. В полудень Вінія та Джеймс Конвей перетнули широкі луки, що звучали свіжо і жваво під ногами. День наливався спекою, як нагрівається заморожений стакан чаю, випалюючи паморозь, залишену на сонці.

Вони зривали пригорщі виноградинок з дикої виноградної лози. Тримаючи їх напроти сонця, можна було бачити прозорі виноградні думи, підвішені в темній бурштиновій рідині, маленькі гарячі зернятка роздумів припасених під час багатьох післяобідніх пір самотності та рослинної філософії. Виноградини пробували на смак свіжу чисту воду і щось, що вони залишали собі від ранкових рос і вечірніх дощів. Вони були підігріті плоттю квітня, готові нині, в серпні перейти в їхню просту вигоду будь-якому незнайомцю, що проходитиме повз. І урок такий: сиди на сонці, дрімаючи на колючій лозі у мерехтливому чи відкритому світлі і світ буде в тобі. Небо прийде у свій час, приносячи дощ, і земля буде підійматися через тебе із самих низин і роблячи тебе багатшим, і роблячи тебе повним.



„Візьми виноградину”, сказав Джеймс Конвей, „Візьми дві”.



Вони жували їхню вологість повними ротами.

Вони сиділи на краю струмка, знявши своє взуття і дозволивши воді відрізати їхні ноги по кісточки гострим холодним лезом.

Мої ноги зникли! - подумала Вінія. Але коли вона подивилася - вони були там, спокійно живучи без неї, повністю пристосувавшись до земноводного існування.



Вони їли яєчні бутерброди, які Джим прихопив із собою у паперовому пакеті.

„Вінія,” сказав Джим, дивлячись на бутерброд перед тим як відкусити його, „Ти не заперечувала б, якби я тебе поцілував?”

„Я не знаю,” скала вона за мить, „Я не думала про це.”

„Ти подумаєш?” запитав він.

„Ми прийшли на цей пікнік, тільки для того щоб ти міг поцілувати мене?” запитала вона раптом.

„Ох, не розумій мене неправильно! Це був чудовий день! Я не хочу його зіпсувати. Але якщо ти вирішиш, пізніше, що було б добре, щоб я поцілував тебе, ти скажеш мені?”

„Я скажу тобі,” сказала вона, починаючи свій другий бутерброд, „якщо я вирішу.”

Дощ прийшов як холодний сюрприз.

Він пахнув мов содова вода і лайм і апельсин і найчистіша, найсвіжіша річка у світі, зроблений із снігової води, падаючий із висоти, висушений небом.

Спочатку був рух із завіс у небі. Хмари м’яко огортали одна одну. Слабкий вітерець підіймав волосся Вінії, зітхаючи і випаровуючи вогкість із її верхньої губи і потім коли вона та Джим почали бігти, краплі дощу падали вниз майже не торкаючись їх, потім нарешті почали торкатись їх, холодно, в той час як вони перестрибували покриті зеленим мохом колоди і кидались серед величезних дерев у найглибшу мускусну печеру лісу. Ліс виник у вологій дзюркотливій вишині, щоразу дзвонячи листям і прикрашаючись свіжістю води.
 
Наші Друзі: Новини Львова