Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 22 листопада 2017 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

У сріблястій місячній імлі

Переглядів: 8044
Додано: 05.11.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: У сріблястій місячній імлі, Київ,
Рей Бредбері
У сріблястій місячній імлі

----------------------
У сріблястій місячній імлі
Науково-фантастичні оповідання та повісті
Київ, "Веселка", 1986
----------------------

Переклад Лариси Боженко
(В "Марсіанських хроніках" це оповідання називається "Червень 2001. "Не плеснуть весла в синій тиші!.."")

Коли вони просто з ракети ступнули в нічну пітьму, то в першу мить так змерзли, що Спендер одразу почав збирати марсіянське хмиззя для вогнища. Він і словом не прохопився про те, щоб відсвяткувати радісну подію, лише розклав багаття і прикипів поглядом до вогню.
Потім у пір'ї рожевого полиску, що забарвило рідке повітря над висохлим марсіянським морем, глянув через плече на ракету, яка пронесла їх усіх — капітана Уїльдера, Черока, Гетевея, Сема Паркхілла, його самого—крізь чорні німі зоряні простори у цей мертвий марево-світ.
Джеф Спендер дивився на своїх товаришів і чекав, коли почнеться гармидер: зараз здіймуть галас, стрибатимуть і горлатимуть... Тільки-но мине заціпеніння від приголомшливої думки, що вони перші люди на Марсі. Хоча жоден із них уголос цього не казав, проте багато хто в душі сподівався, що їхні попередники сюди не долетіли і пальма першості належатиме цій, Четвертій, експедиції. Звісно, вони нікому не бажали зла, а втім, мріяли про славу і бучні почесті, доки їхні легені призвичаювалися до розрідженої атмосфери, від якої в голові немов хміль бродив, якщо рухатися надто швидко.
Гібз підійшов до багаття і запитав:
— Навіщо хмиз, маємо ж на кораблі хімічне пальне?
— Дарма,— навіть не підвів голови Спендер.
Негоже у перші відвідини Марса зчиняти шарварок, тягти з корабля таку недоречну тут піч. Справжнісіньке привізне блюзнірство. Що встигнуть, ще буде час жбурляти бляшанки з-під згущеного молока в горді марсіянські канали, шерхло тертимуться пожмаканими сторінками «Нью-Йорк таймс» об срібно-сіре дно порожнього марсіянського моря, а бананове лушпиння і масні обгортки валятимуться серед прекрасних зубчастих руїн марсіянських поселень. Усе попереду. Його аж пересмикнуло від такої думки.
Спендер годував вогонь з рук із таким відчуттям, ніби приносив жертву мертвому титану. Адже вони сіли на велетенський могильник. Тут загинула цивілізація. Звичайнісінька порядність вимагала, щоб у першу ніч вони поводилися пристойно.
— Не до смаку мені таке святкування, — повернувся Гібз до капітана Уїльдера.— Як на мене, сер, треба влаштувати вечірку: роздати людям м'яса та джину і трохи розігріти кров.
Капітан дивився на мертве місто, яке розкинулося за милю від них.
— Ми всі потомилися,— сказав він відчужено, немов не міг відвести погляду від міста і геть забув про свою команду.— Краще завтра ввечері. На сьогодні досить і того, що ми щасливо подолали міжзоряний простір, жодного разу не зіткнулися з метеоритом і не втратили нікого з екіпажу.
Космонавти нудьгували, знічев'я тинялися біля ракети. Їх було дванадцятеро. Спендер уважно стежив за ними. Люди були незадоволень Ризикуючи життям, вони зробили велику справу, тож тепер їм кортіло напитися, горлати пісень і зчинити стрілянину, аби всі знали, які вони хвацькі хлопці: прорубали дірку в космосі і домчали ракетою аж на Марс!
Але ніхто не галасував.
Капітан тихо віддав наказ. Один з космонавтів збігав у ракету і приніс консерви, які роздали без зайвого шуму. Мало-помалу розговорилися. Капітан сів і стисло розказав про хід всієї мандрівки. Вони й самі те добре знали, але слухали з насолодою: приємно ще раз почути, що справу зроблено, головне — позаду. Про зворотну подорож говорити не хотілося. Хтось був заїкнувся про це, але йому порадили припнути язика. В подвійному місячному сяйві мигтіли ложки.
У небі зблиснув віхоть сліпучого полум'я, і відразу ж біля табору сіла допоміжна ракета. Спендер дивився, як одчиняється люк і виходить Гетевей — лікар і геолог. Кожний учасник експедиції мав дві професії, доводилося заощаджувати місце на кораблі. Гетевей неквапно попрямував до капітана.
— Ну що? — спитав капітан Уїльдер.
Гетевей поглянув на місто, що тьмяно мерехтіло в зоряному сяйві. Потім ковтнув слину і перевів погляд на Уїльдера.
— Он те місто мертве, капітане, мертве вже багато тисяч років. Так само, як ще три у горах. Але в п'ятому, за дві тисячі миль звідси...
— Кажіть.
— Ще минулого тижня там жили люди.
Спендер підхопився на ноги.
— Марсіяни,— додав Гетевей.
— Де ж вони тепер?
— Померли, — сказав Гетевей. — Я зайшов до одного будинку. Гадав, він, як і інші будинки в решті міст, залишений ще в сиву давнину. Боже праведний, там були покійники! Ніби я ступив у купу зруділого листя! Немов струхлі стебла і клапті горілого паперу — все, що від них зосталося. До речі, марсіяни померли днів десять тому.
— А решта міст? Ви їх оглядали? 6 там хтось живий?
— Нікого. Я потім іще не одне перевірив. Чотири з п'яти покинуті ще бозна-коли. Навіть не уявляю, де поділися їхні мешканці. Але в кожному п'ятому — одне й те саме. Трупи. Тисячі тіл.
— Від чого вони померли?
— Ви не повірите.
— Що їх убило?
— Вітрянка,— коротко відповів Гетевей.
— Не може бути!
— На жаль, так. Я зробив аналізи. Вітряна віспа. Її дія на марсіянський організм протилежна дії на організм землян. Думаю, вся справа в обміні речовин. Вони звугліли, мов головешки на згарищі, всохли, перетворилися на хрусткі пластівці. Але це, безперечно, вітрянка. Отже, і капітан Йорк, і капітан Уїльямс, і капітан Блек — усі три експедиції досягли Марса. Що з ними сталося — лише богові відомо. Але ми, принаймні, напевне знаємо, що вони ненавмисне зробили з марсіянами.
— Жодних ознак життя?
— Цілком можливо, що кілька кмітливіших марсіян вчасно втекли в гори. Навіть коли це й так, закладаюся, їх надто мало, щоб виникло колоніальне питання. Цій планеті настав кінець.
Спендер відвернувся і знову підсів до багаття, втупивши погляд у вогонь. Вітрянка! Господи, уявити навіть страшно: вітрянка! Народ споконвіку розвивається, вдосконалює свою культуру, зводить отакі міста, докладає всіх зусиль, аби утвердити свої ідеали та уявлення про красу, і зненацька настає кінець. Частина померла ще до нашої ери. Але решта! Може, регату марсіян звалила недуга з вишуканою, або грізною, або химерною назвою? Ні, бий його лиха година! Їх підкосила вітряна віспа, дитяча хвороба, від якої на Землі не гинуть навіть діти! Це все одно, що сказати про древніх греків, нібито їх згубила свинка, а гордих римлян на величних пагорбах знищив стригучий лишай! Якби ми могли дати марсіянам час загорнутися в могильні савани, прибрати належної пози і вигадати пристойний привід для смерті! Натомість — вітряна віспа! Яке дике безглуздя! Не вкладається в голові, не узгоджується з їхньою архітектурою, з усім цим світом!
— Гаразд, Гетевей, сідайте перекусіть.
— Дякую, командире.
І все! Вже забули. Говорять про інше.
Спендер не спускав ока з команди. Він не доторкнувся до своєї порції у мисці, яку тримав на колінах. Відчув, як потягло холодом, ясні зорі поближчали.
Коли хтось надто підвищував голос, капітан навмисне відповідав стиха, і люди мимоволі починали розмовляти тихіше, наслідуючи його.
Повітря дихало свіжими і незвичними пахощами. Спендер ніяк не міг розпізнати їх. Тут і квіти, і хімікалії, і пилюка, і вітер. Капітан на повні груди з насолодою втягував повітря.
Дружний регіт роздер тишу. Бігз п'яно горлав, стискаючи в руці пляшку.
Спендер відставив миску вбік. Прислухався до вітерця, що прохолодно нашіптував йому щось на вухо. Помилувався марсіянськими будівлями, які біліли холодними крижинами на дні висхлого моря... Потім обернувся до гурту. Бігз саме вихвалявся своїми перемогами у дівчат. Спендер більше не підживляв згасаюче вогнище.
— Гей, Спендер, підкинь хмизу! — гукнув Бігз і знову припав до пляшки.
Один з хлопців, на прізвище Шенке, виніс свій акордеон і заходився вибивати чечітку, аж курява знялася.
— Гей! — волав він.— Живемо!
— Гей! — і собі зарепетували інші, жбурнувши порожні миски.
Троє стали в ряд і, щось вигукуючи, задригали ногами, як дівчата з кордебалету. Решта плескали в долоні, заохочуючи їх. Черок скинув сорочку і закружляв у танку, вилискуючи голим торсом. Місячне сяйво обливало його коротке стрижене волосся і чисто виголені молоді щоки.
Вітер на дні порожнього моря дмухав імлою. Велетні-гори незворушно дивилися на сріблястий зореліт і вмираюче вогнище.
Знявся страшенний гармидер: хто пішов вихилясом, хто награвав на губній гармошці, хто дув у гребінець, обгорнутий цигарковим папером. Відкоркували і випили ще два десятки пляшок. Бігз тупцював на неслухняних ногах і диригував танцюристами, вимахуючи руками.
— Капітане, давайте до нас! — гукнув Черок і затягнув пісню.
Довелось і капітанові танцювати. Він робив це мляво, неохоче. Обличчя його спохмурніло. Спендер дивився на нього і думав: «Випала ж тобі, бідолахо, нічка! Твої люди не відають, що коять. Їм би перед польотом лекцію прослухати, як поводити себе на Марсі, хоча б кілька днів триматися в рамках пристойності».
— Годі! — Капітан вийшов із кола і сів, пославшись на втому.
Спендер пильно подивився на нього: він не відсапувався, обличчя нітрохи не розпалене.
Акордеон, гармоніка, вино, галас, безладна метушня, брязкіт мисок, регіт.
Бігз почвалав до берега марсіянського каналу. Він прихопив шість порожніх пляшок і заходився жбурляти їх одна за одною у темно-сині хвилі.
— Нарікаю тебе, нарікаю тебе, нарікаю тебе...— белькотав Бігз, язик йому заплітався.— Нарікаю тебе іменем Бігза. Бігз, відтепер ти канал Бігза...
Ніхто й незчувся, як Спендер зірвався з місця, переплигнув через вогнище і підскочив до Бігза. Він зацідив йому спершу в зуби, потім у вухо. Бігз поточився і шубовснув у воду. Спендер мовчки чекав, коли він видряпається на кам'янистий берег. Але решта вже схопили Спендера за руки.
— Який ґедзь тебе вкусив? — спантеличено допитувалися товариші.
Бігз видерся на берег, мокрий до кісток. Він одразу помітив, що Спендера тримають, і посунув до нього.
— Ну, начувайся! — погрозливо промовив він.
— Досить! — гримнув капітан.
Спендера відпустили. Бігз зупинився і очікувально дивився на командира.
— Перевдягніться у сухе, Бігз, а ви, хлопці, продовжуйте веселитися. Спендер, ходіть зі мною.
Веселощі відновилися. Уїльдер відійшов убік і обернувся до Спендера:
— Може, поясните, в чім річ?
— Сам не знаю,— Спендер дивився на канал. — Мені стало соромно. За Бігза, за всіх нас, за цей рейвах. Боже, яка ганьба!
— Подорож була довга. Треба ж людям трохи розвіятися.
— Але ж де їхня гідність, капітане? Розуміння того, що й коли доречно?
— Ви стомилися, Спендер, і маєте інший погляд на деякі речі. Заплатите штраф п'ятдесят доларів.
— Слухаюся, капітане. Але прикро стає від думки, що Вони бачать, як ми тут блазнюємо.
— Вони?
— Марсіяни. Живі чи мертві.
— Найімовірніше, мертві, — відказав капітан.— Гадаєте, Вони знають, що ми тут?
— Хіба старе не знає завжди про появу нового?
— Можливо. Схоже на те, що ви вірите в духів.
— Я вірю в те, що зроблено, а на Марсі безліч доказів чиєїсь праці. Тут є вулиці, будинки, сподіваюсь, є й книги. 6 широкі канали, годинники, стійла — якщо не для коней, то для якихось інших домашніх тварин, нехай навіть із дванадцятьма ногами, звідки нам знати? Куди не кинеш погляд, скрізь предмети, які були у вжитку. Ними користувалися впродовж багатьох віків. Спитайте в мене, чи вірю я, що речі мають душу. Я відповім ствердно. Вони навколо, оточують нас, ці предмети, що мали своє призначення. Гори, в яких були свої імена. Користуючись цими речами, ми завжди відчуватимемо ніяковість. Назви гір звучатимуть для нас не так — ми охрестимо їх по-своєму, але старі назви залишаться, вони житимуть, бо існують у часі, для якого тутешні гори, уявлення про них були пов'язані саме з тими назвами. Імена, які ми дамо каналам, горам і містам, стечуть з них, мов з гуски вода. Ми можемо скільки завгодно жити на Марсі, але справжнього спілкування з ним у нас ніколи не буде. Врешті-решт це нас обурить. Знаєте, що ми тоді зробимо? Ми його оббілуємо і перекроїмо шкуру на свій смак.
— Ми не зруйнуємо Марса,— сказав капітан.— Він надто величний і прекрасний.
— Ви так вважаєте? Ми, земляни, маємо вроджений дар руйнувати все величне і прекрасне. Ми не відкрили сосисочну серед руїн староєгипетського храму в Карнаку лише тому, що вони лежать осторонь великих шляхів і там не розгорнути жвавої торгівлі. Але Єгипет — лише незначна частина Землі, а тут звідусіль віє вічністю. Ми десь зручненько примостимося і почнемо гидити: канал назвемо на честь Рокфеллера, горі дамо ім'я короля Георга, буде озеро Дюпона, міста Рузвельт, Лінкольн, Кулідж, але ж у кожного місця вже є своє, власне ім'я.
— Це вже ваша справа, археологів, розкопати старі назви, а ми ними користуватимемося.
— Купка подібних до нас із вами людей проти інтересів можновладців? — Спендер поглянув на гори, що вилискували металом.— Вони знають, що ми припхалися сплюндрувати їхній край. Я відчуваю, як Вони нас ненавидять.
Капітан похитав головою:
— Ненависті тут немає.— Він прислухався до вітру.— Надбання цього народу свідчить про завершеність, мудрість і глибину його філософського вчення. Вони все сприймали як належне. Очевидно, були приречені на вимирання, але зустріли смерть із гідністю. Не провадили у передсмертній агонії спустошливих воєн, не нищили своїх міст. Усе, що ми бачили, лишилося недоторканим. Певно, ми важимо для них не більше, ніж малеча, що пустує на зеленому лужку, бо вони розуміють, що діти завжди лишаються дітьми. Хтозна, може, це все зробить нас кращими. Ви помітили, Спендер, як тихо поводили себе люди, поки Бігз не нав'язав їм веселощі? Які вони були сумирні, наполохані. Ще б пак! Наодинці з такою величчю одразу розумієш, що ти не таке вже велике цабе. Ми сопливі дітлахи, Спендер, галасливі, непосидючі діти, які носяться зі своїми іграшковими ракетами й атомами. Але з часом Земля може стати такою, як Марс сьогодні. Отже, він пас протверезить і дечого навчить. Наочний урок з історії цивілізації. Тож не журіться! Повертаймося назад і вдамо, що й нам весело. А штраф не знімається.
З мертвого міста дув вітер. Налітав хвилями на людей, кидав пилюгу на сріблясту ракету, обмітав нею акордеон, обсипав пилом гармоніку, запорошував очі, а вітер тонко виспівував. Нараз він стих так само несподівано, як почався.
Стихли й веселощі. Люди мовчки стояли під темним холодним небом.
— Гей, хлопці, чого це ви стовбичите? — вихопився Бігз із ракети вже в сухому одязі. Він уникав дивитися на Спендера. Його голос пролунав, ніби в порожній аудиторії.
Ніхто не ворухнувся.
— Гей, Уайті, шпар далі!
Уайті цигикнув якийсь акорд. Він прозвучав фальшиво й недоречно. Уайті обтер інструмент і сховав його до кишені.
— Ви що, на поминках? — не вгавав Бігз. Хтось різко звів міхи акордеона. Він застогнав, ніби конаючий звір. І все.
— Ну що ж, ми з подружкою повеселимося удвох. — Бігз сперся на ракету й почав цмулити з пляшки.
Спендер заціпеніло стежив за ним. Його тремтячі пальці поповзли по стегну до шкіряної кобури пістолета.
— Хто хоче до міста, може йти зі мною,— оголосив капітан.— Біля ракети залишимо вартових і візьмемо з собою зброю.
Екіпаж розділився. Бажаючих піти в місто було чотирнадцять, враховуючи Бігза, який приєднався до гурту, гигочучи і розмахуючи пляшкою. Шестеро вирішили лишитися.
— Рушаймо! — закричав Бігз.
Загін відійшов у перламутровому місячному сяйві. Космонавти вийшли на околицю мертвого міста. У небесній купелі пливли місяці-брати. Тіні двоїлися. Кілька хвилин люди непорушно стояли затамувавши подих, оточені тишею. Що, як з мертвого міста їм побачиться якийсь порух? Вирине примарою із сивини віків тьмяна постать вершника і пожене навскач закутого у бойові лати небаченого баского коня висхлим морським дном.
Уява Спендера оживила міські вулиці.
Мрійливими блакитними міражами рухалися постаті по брукованих дорогах, даленів тихий гомін, загадкові химерні тварини проносилися по червонястому піску. У кожному вікні тремтливі тіні, немов занурені у сонні плеса, махали мінливим привидам, що губилися в сутінку веж, облитих місячним сяйвом. Спендер немов чув якусь дивовижну музику і малював в уяві інструменти, що породжували ці звуки. Зачароване місто...
— Гей! — заволав Бігз, випроставшись і склавши долоні рупором.— Егей! Чи є хто живий?
Капітан гримнув на нього, і він замовк.
Космонавти простували далі вимощеною кахлями вулицею. Вони перемовлялися пошепки, ніби опинилися у великій читальній залі або мавзолеї просто неба. Тільки вітер над головою колихав сліпучо-яскраві зорі. Капітан стиха заговорив. Йому хотілося знати, куди поділися мешканці, які вони були, яких правителів мали і від чого померли. А ще його цікавило, як вдалося марсіянам звести таке довговічне місто, чи прилітали вони па Землю і чи не вони далекі пращури землян, чи здатні вони були на безглузді вчинки і чи вони кохали й ненавиділи так само, як земляни.
Люди спинилися. Ніби місяць черкнув їх срібним пером і вони скрижаніли. Довкола тихо шелестів вітер.
— Лорд Байрон,— сказав Спендер.
— Який лорд? — повернувся до нього капітан.
— Лорд Байрон, поет дев'ятнадцятого сторіччя. Колись він написав вірша, який напрочуд співзвучний цьому місту й почуттям марсіян, якщо, звичайно, хтось із них зостався в живих. Такого вірша міг би написати останній марсіянський поет.
Люди принишкли, і тіні їхні завмерли.
— Прочитайте,— попросив капітан. Спендер переступив з ноги на ногу, потер чоло, пригадуючи перший рядок, на мить заплющив очі. Потім неголосно і розмірено почав декламувати. Його уважно слухали.

Нам вже більше не блукати
 
Наші Друзі: Новини Львова