Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

Одержимий

Переглядів: 8006
Додано: 18.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Раймон Радіґе

ОДЕРЖИМИЙ
(пер. Ю.Покальчук)

Повість
--------------------------------------

Мабуть, мені багато хто дорікне, та нічого не вдієш... Хіба я винен, що на початку війни мені ледве минуло дванадцятий? Безперечно, переживання, яких я зазнав у ті незвичайні часи, для такого піку не характерні, та я тоді потрапив у становище, в якому й дорослому було б нелегко. І я був не єдиний серед підлітків. Мої однолітки теж опинились у не меншій скруті. Отож кого мої спогади шокуватимуть, хай спробують уявити, що принесла нам, тодішнім підліткам, війна, оті канікули, що розтяглись на чотири роки.

Ми тоді мешкали в містечку Ф. над Марною.

Мої батьки не заохочували дружби хлопчиків і дівчаток. Але це не тільки не стримувало, а ще дужче розпалювало чуттєвість, яка народжується разом з нами.

Я ніколи не був мрійником. Те, що легковірним видавалося мрією, для мене було такою самою реальністю, як котові сир, схований у банці. Просто банка — перешкода, та й годі. Але варто її ненароком розбити, як сир дістанеться котові.

До дванадцяти років я не закохувався, коли не рахувати дівчинки на ім'я Кармен, якій я послав через свого меншого братика листа, освідчившись у коханні й призначивши їй побачення. То було вранці перед початком уроків. А звернув я увагу на цю дівчинку тому, що вбачив якусь подібність між нами:

вона теж була чепурненька й ходила до школи разом з молодшою сестрою, точнісінько як я з молодшим братом. А щоб ці малюки мовчали, я вирішив познайомити їх. Отож, до свого листа Кармен я додав ще одне послання — її сестричці Фоветті, від імені мого братика, який ще тільки вчився писати. Я розкрив перед ним свій план і пояснив, як нам пощастило: адже ми зустріли двох сестричок, та ще з такими незвичайними іменами.

А що Кармен — дівчина взірцева, я пересвідчився того самого дня. Збігавши на великій перерві додому перекусити, я повернувся до школи. Того дня я чергував.

Тільки-но після дзвінка зайшов учитель і всі посідали за парти, а я діставав із стінної шафи в кінці класу якісь посібники, як увійшов директор. Усі повставали. Коли я побачив у директоровій руці лист, ноги мені підігнулись, а посібники посипалися на підлогу. Я заходився їх збирати, дослухаючись до розмови директора з учителем. Почувши моє прізвище, учні почали озиратися на мене, я ж стояв під стіною й червонів. Директор підкликав мене й, перепитавши, чи цього листа писав я сам, похвалив, що я в дванадцяти рядках не зробив жодної помилки. А тоді звелів іти з ним до директорської. Але до директорської він мене не довів — улаштував прочуханку на подвір'ї, під зливою, яка щойно почалась. Та мені було боляче не так від прочуханки, як від його твердження, нібито я не лише скомпрометував дівчину, батьки якої передали мого листа йому, а й украв десь оцей аркуш поштового паперу. Ще й погрожував передати листа моїм батькам. Я благав не робити цього. Він зглянувся на моє прохання, але застеріг: у разі повторення такого моя поведінка стане відома всім.

Я вернувся в клас. Учитель назвав мене донжуаном, але цей жарт не образив мене, тим більше що я вже читав про цього героя, а мої однокласники — ні. Я посміхнувсь у відповідь на звернення вчителя й раптом мовби виріс в очах однокласників. Мабуть, вони вже все знали...

О першій годині я благав директора нічого не говорити батькові, а о четвертій уже сам згорав од бажання викласти вдома все, хоча ніхто мене за язика не тягнув. Просто я відчув потребу висповідатися. Вдома я домагався, чого хотів, то впертістю, то покорою, а вчився на відмінно не через те, що був старанний, працьовитий, а тому, що мені все легко давалося. Знаючи, що батько не розсердиться на мене й тепер, я вирішив розповісти йому про свою витівку.

Розповівши все, я гордо додав, що директор, як дорослому, пообіцяв мені мовчати. Батькові заманулось переконатися, чи не вигадав я цієї історії, тож він пішов до директора.

— Як? — вигукнув прикро вражений директор. — Він вам усе розповів? А мене благав мовчати, мовляв, батько приб'є!

Директор виправдувався, й це ще дужче піднесло мене у власних очах. Я одним махом заробив і пошану товаришів, і лукаве підморгування вчителя, а тепер ще й це. Метатися мені директор не став. Бідолаха ще не знав, що мій батько, обурений його поведінкою, вирішив після закінчення навчального року забрати мене з цієї школи. Але був тільки початок червня, й він та мати, аби те їхнє рішення не вплинуло на відзнаки, не оголошували цього. Отож, фактично завдяки директорові золотий вінець у класі одержав я, хоч його заслуговував ще один відмінник. Директорів розрахунок виявився хибний: так школа втратила двох своїх найкращих вихованців, оскільки батько того, другого відмінника теж забрав зі школи свого сина.

А такі учні, як ми з ним, були за принаду для батьків записувати своїх дітей до тієї чи тієї школи.

Мати вважала мене замалим, щоб записати до ліцею Генріха Четвертого, бо туди доводилося далеко їздити. Отож два роки я вчився вдома.

Я втішався новоздобутою волею: впоравшись години за чотири з тим, чого моїм колишнім однокласникам вистачило б на два дні, я всю другу половину дня гуляв. Гуляв понад Марною. Ця річка була мені така знайома, що мої сестри, змальовуючи Сену, казали: «Це, знаєш, така собі Марна». Я навіть залазив, хоча мені цього не дозволяли, в батьків човен. Але не катався, не бажаючи собі признатися, що від цього мене утримує не боязнь порушити заборону, а звичайнісінький страх. Розлігшись у човні, я просто читав. За два наступних роки я проковтнув дві сотні книжок. І то не будь-яких, а найкращих, принаймні найпопулярніших. Книжки з так званої «Рожевої бібліотеки» я не став би тоді читати ні за що в світі, їхні наївні чари заполонили мене значно пізніше, в тому віці, коли молодь починає зневажати подібну літературу.

Таке чергування занять з прогулянками було незручне тим, що весь рік здавався мені суцільними канікулами. Отож, уроки забирали в мене не багато часу, оскільки ж я вчив їх швидше, ніж інші школярі, то доводилося працювати з книжками й тоді, коли решту дітей розпускали на вакації. Це нагадувало корок, навічно прив'язаний котові до хвоста, тоді як кіт волів би краще потягати за собою каструлю, аби лише згодом її відв'язали. Надходили справжні шкільні канікули, але я нічого не вигравав.

Та ось почалася війна й на радість котові одчепила каструлю, хоча його господарі поринули в інші клопоти й забули про кота.

Сказати по щирості, раділи всі французи. Затиснувши під пахвою книжки, одержані в нагороду за добре навчання, відмінники юрмилися біля афішних тумб, ну а ледацюги користувалися з безконтрольності.

По обіді ми виходили на станцію Ж., що за два кілометри від дому, й проводжали військові ешелони. Ми приносили з собою оберемки квітів і кидали їх солдатам у вагони. Вичепурені жінки поквапливо наповнювали солдатські фляги вином, і всіяний квітами перон стояв у червоних калюжах. Усе це справляло враження веселого свята. Я зроду не бачив стільки розлитого вина, стільки розтоптаних квітів. Наш дім теж стояв, прикрашений прапорами.

Невдовзі ці гуляння на станції припинилися. Мої брати і сестри почали виказувати невдоволення: надто затяглася ця війна, мовляв, не встигнемо з'їздити до моря. Призвичаєні вставати пізно, тепер вони схоплювались о шостій ранку, щоб купити газети. Розвага ця, треба сказати, була вбога. Але десь після двадцято-го серпня ці шалапути знову ожили, їм уже дозволялось лишатися разом з дорослими за столом і після їди, коли батько заводив балачки про евакуацію.

Транспорту, звичайно, не було, лишалось вирушити в далеку путь велосипедами. Брати дражнили нашу найменшу сестричку, мовляв, колеса твого велосипеда малюсінькі, ти не встигатимеш за нами, покинемо тебе в дорозі саму! Сестричка плакала. Зате з яким завзяттям начищали вони свої велосипеди — де й поділися їхні лінощі. Вирішили відрихтувати й мій велосипед.

Рано-вранці брати підхоплювалися, щоб дізнатись про останні новини. Всі домашні дивувалися з їхньої невсипущості, поки я нарешті відкрив, звідки такий патріотизм: братам кортіло до моря! Досі вони бували на близькому, тепер же мріяли потрапити до далекого й ще прекраснішого. Задля цієї поїздки вони ладні були спалити й Париж. Що з того, що війна в усій Європі, їм аби тільки поїхати до моря.

Але хіба діти більші егоїсти за дорослих? Улітку, відпочиваючи на дачі, вони теж проклинають дощ, якого хлібороби очікують як благостиню.

Перед кожним фатальним катаклізмом, як правило, бувають знамення. Замах на ерцгерцога, буря, викликана процесом Кайо1, створили атмосферу, сприятливу для будь-яких ексцесів. Отож, мій перший «воєнний» спогад датується ще довоєнним періодом.

Про нього й хочеться розповісти.

Ми з братами обрали були собі мішенню для насмішок нашого сусіда, справжню карикатуру на людину, білобородого карлика в пелерині, муніципального радника, якого всі звали татусь Марешо. Насамперед ми перестали з ним вітатися. Це його так допекло, що одного дня він перепинив нас і гарикнув:

— Чого це ви не вітаєтеся з муніципальним радником?

Ми просто втекли та після такого нечуваного зухвальства з нашого боку вважали себе в стані війни з сусідом. Але що міг зробити нам якийсь муніципальний радник? Ідучи до школи або вертаючись, мої брати сіпали за шнурок його дверного дзвоника, а коли переконалися, що сусідового собаку, віком не молодшого за мене, вже нема чого боятися, ще дужче знахабніли.

1914 року, напередодні свята 14 липня, вийшовши зустрічати братів, я, на превеликий подив, побачив біля хвіртки Mapeiuu цілу юрму. Скверик, у якому росло кілька підстрижених лип, ледве затуляв дім сусіда від вулиці, і я все бачив. На його молоду служницю щось найшло, вона вилізла на дах і відмовлялася спуститись на землю. Боячись скандалу, господарі наглухо позачиняли віконниці, і вигляд покинутого дому робив становище божевільної ще розпачливішим. Люди обурено кричали, мовляв, ці Марешо навіть не намагаються врятувати нещасну. А та, сидячи на черепиці, похитувалася, як п'яна. Я хотів побачити, що ж буде далі, але мама прислала по мене нашу нянечку: якщо не піду вчити уроки, мене позбавлять права брати участь у завтрашньому святі. Згнітивши серце, я поплентав додому, благаючи бога протримати сусідську служницю на даху, аж поки йтиму на вокзал зустрічати батька.

Я таки застав її на тому самому місці, хоча глядачів уже було небагато. Окремі перехожі, які повернулися поїздом з Парижа, носнішали на обід і на вечірній бал. Вони лише неуважно позирали й ішли собі далі. Зрештою те сидіння на даху було для служниці лише репетицією. Значно цікавіша програма чекала на неї ввечері, коли розвішали святкові гірлянди та ліхтарі, що мали стати їй за справжню рампу. Лампіони сяяли на вулиці й у сквері; хоч Марешо й удавали, ніби їх немає вдома, проте так і не змогли витримати марку: належно прикрасили свій будинок. Тим часом на даху, мов на палубі оздобленого для розваги пароплава, тинялася розпатлана жінка. Від її нелюдського гортанного й розпачливого голосу ставало моторошно.

Пожежні команди в малих містечках набиралися з добровольців. Ці люди цілими днями займались чим завгодно, тільки не насосами та брандспойтами. Коли щось там спалахувало, пожежу йшли гасити молочар, кондитер, слюсар, до того ж після своєї основної роботи, якщо вогонь не гаснув сам по собі. Коли ж почалася мобілізація, з наших пожежників сформували щось на зразок особливого загону: із муштрою й цілодобовим патрулюванням вулиць. Тепер ці славні бійці нарешті теж з'явились і проклали собі дорогу крізь юрбу, яка почала знову збиратися.

Наперед виступила дама. Це була дружина іншого муніципального радника, суперника татуся Марешо; вона вже кілька хвилин голосно побивалася над долею божевільної, тепер же заходилась давати вказівки капітанові:

— Ви спробуйте взяти її ласкою, бідолаха, крім стусанів, нічого не знає в цьому домі. Може, вона боятиметься, що її тепер виженуть на вулицю, то скажіть їй, що я згодна взяти її до себе. Я платитиму їй удвічі більше, ніж тут.

На роззяв таке галасливе милосердя не справило особливого враження. Дама тільки заважала, юрба ж нетерпляче жадала видовища. Шестеро пожежників перелізли через огорожу, оточили дім і пішли на приступ. Та ледве котромусь щастило забратися на дах, як публіка, мов діти в ляльковому театрі, здіймали репет, попереджаючи жертву:

— Стережись!

— Помовчіть! — гукала дама, але публіка ще дужче кричала.

Попереджена криками, божевільна зірвала черепичину й пошпурила нею в каску пожежника, що виткнувся був з-за гребеня. І цей, і решта п'ятеро відразу поспускалися вниз.

Власникам тирів, каруселей та балаганів на площі Мерії, очевидно, було досадно бачити так мало публіки цього вечора, коли вони сподівалися доброї виручки. Найсміливіша дітлашня, подолавши всі перешкоди, зібралася на газоні під липами татуся Марешо, щоб стежити за перебігом полювання. Навіжена щось говорила, вже й не пригадую, що саме, в її голосі чувся глибокий, безнадійний смуток людини, певної своєї правоти, тоді як усі інші помиляються. Дітлахи, які віддали перевагу цьому спектаклеві перед атракціонами, намагалися якось поєднати всі можливі втіхи. Одні, потерпаючи, як би не впіймали божевільну без них, все ж бігали прокататися разок на дерев'яних кониках каруселі. Інші, обачливіші, осідлали гілки лип, як на військовому параді у Венсенні, і тільки запалювали бенгальські вогні та баґіііхксіли петардами.

Можна уявити, як уся ця веремія дія\а на подружжя Марешо, що досі нишкнуло в своєму будинку.

Муніципальний радник, чоловік милосердої дами, видерся на підмурок сітчатої огорожі й виголосив промову про боягузтво господаря будинку. Виступ зустріли оплесками.

Переконана, що аплодують їй, божевільна кланялася; під пахвами вона тримала по кілька черепичин і кидала їх щоразу, тільки-но де зблискувала каска. І дякувала людям своїм моторошним голосом за те, що її нарешті зрозуміли. Мені вона чомусь нагадала піратську капітаншу, яка залишилася сама на тонучому судні.

Надивившись досхочу, публіка почала розходитися. Я лишився з батьком, тимчасом як мати, щоб розважити інших дітей, повела їх на каруселі, а потім ще й покатала на американській гірці. Звісно, цю дивну потребу розважитися я відчував не менше, ніж мої брати. Мені теж було приємно, коли серце тьохкає і заходиться. Але романтичне видовисько, яке розгорталося зараз перед очима, хвилювало мене набагато дужче.

— Як ти зблід! — зауважила мама, коли ще тільки лаштувалась іти з іншими дітьми до каруселі.

Мене виручили бенгальські вогні. Я сказав, що то я в їхньому мерехтінні здаюся зелений.

— Все-таки я побоююсь, як би це не шокувало дитину, — сказала мати батькові.

— Пусте, — відповів він, — у нього міцні нерви. Він одвертається тільки тоді, коли білують кролика.

Батько захистив мене, хоча й бачив, як діє на мене цей спектакль. Батько теж був збурений. Я попросив його взяти мене на плечі, аби краще бачити. Насправді я був майже непритомний, ноги мене не тримали.

Біля будинку Марешо лишилося не більш як два десятки роззяв. Поблизу озвалися сурми. То почався факельний похід.

Незабаром божевільна опинилась у сяйві сотні смолоскипів. Враження було таке, ніби спалахнув магній, щоб сфотографувати нову зірку сцени. Раптом, помахавши всім на прощання рукою, певна, що настав кінець світу або що її зараз упіймають, вона кинулася вниз, із страшним гуркотом пробила скляний навіс над входом і бабахнулася на кам'яні приступки. Досі я ще тримав себе в руках, дарма що у вухах мені дзвеніло, а серце завмирало. Але почувши людські крики: «Вона ще жива!», я звалився непритомний з батькових плечей.

Коли ж опритомнів, він повів мене на берег Марни. Ми полягали в траві й мовчки лежали там до пізнього вечора.

Коли ми рушали додому, мені здалось, ніби я бачу за хвірткою татуся Марешо якусь білу постать, схожу на привид. Це оглядав заподіяну йому шкоду — розбитий скляний козирок, потрощену черепицю, витоптаний газон, розчахнуті липи, залляті кров'ю сходи—вбраний у бавовняний ковпак татусь Марешо. Добре ім'я його було навіки зганьблено.

Якщо я розповів саме про цей епізод, то лише тому, що він краще за інші характеризує дивний передвоєнний період і показує, який я був романтик.

Потім ми чули канонаду. Бої точилися під Мо, а біля Ланьї, за п'ятнадцять кілометрів од нас, нібито потрапили в полон наші улани. Тітка розповідала про свою подругу, яка евакуювалася в перші дні війни, закопавши у садку стінні годинники й консервовані сардини. Я запитав у батька, як ми перевеземо нашу стару бібліотеку: мені було шкода кидати книжки напризволяще.

Нарешті, коли ми вже ось-ось мали стати біженцями, газети сповістили, що необхідність в евакуації відпала.

Мої сестри тепер щодня носили в Ж. кошики з грушами для поранених. Для них це була хай і мізерна, а все ж компенсація за провал усіх їхніх прекрасних планів. Та коли вони доходили до Ж., кошики були майже порожні.

Мене вже час було віддати до ліцею Генріха Четвертого, але батько вирішив почекати з цим ще рік. Єдиною розвагою цієї понурої зими були для мене походи до кіоска по газету «Слово». Цей тижневик, що виходив по суботах, мені дуже подобався. Тож у суботу я завжди вставав рано.
 
Наші Друзі: Новини Львова