Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Революційний змаг за УССД

Переглядів: 39257
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
"Як тільки влаштували свою центральну організаційну квартиру при вул. Академічній, в мене з'явився інж. Осип Чучкевич у мундирі підстаршини німецьких СС-ів і повідомив, що працює в СД /Гестапо/ при старшині Кольфові, який є відповідальний за українські справи і являється найбільш міродатною німецькою урядовою людиною у цих справах. А до того додав, що Кольф хоче мене негайно побачити. Я поїхав службовим автом Ґестапо разом з Чучкевичем до ратуші, де урядував той уже голосний у Львові Кольф. Кольф прийняв мене дуже ласкаво й зразу запевнив мене, що він нам, Організації /мельниківців/ і мені особисто радий усім можливим допомогти... Кольф запитав про бандерівців, а в першу чергу про наше становище до проголошеної 30 червня держави. Я йому відповів, що "державна система щойно починає проявляти себе. "..На це Кольф відповів тирадою, що ніякої держави нема й не буде на Західних Землях. Справу рішить Фюрер, а ми всі маємо працювати й виконувати доручення влади...З урядом Стецька німці дадуть собі раду і то незабаром...Тут є німецька сила й буде німецький порядок. Усякий спротив буде зломаний".
"Після того Кольф викликав Чучкевича і той знову взяв мене до того самого авта. В авті під ратушею я і Чучкевич відбули ще коротку розмову. Між іншим, він повідомив мене, що наколи треба, він уможливить мені телефонічну розмову з Полковником /Мельником/... Після того він відвіз мене назад на Академічну".
Це свідчення Гайваса, тодішнього голови Оперативного керівництва мельниківськоі організації у Львові, розкриває, що "вождь" Андрій Мельник, сидячи сам у Берліні, удержував зв'язок із своєю організацією у Львові телефоном гестапо за посередництвом провідних мельниківців, що працювали в гестапо і СД.
"В міжчасі – пише Зиновій Книш – справа вияснилася настільки, що ніякі німецькі урядові чинники в Кракові чи в Берліні не мають ніякого відношення до тієї справи".
Офіційне ствердження, що ніякі німецькі чинники не мали позитивного відношення до відновлення Української Державности 30 червня 1941 р. дав мельниківцям співробітник СД у Львові Баєр у спеціяльному інтерв'ю, яке спішно надруковано у "Краківських Вістях" та інших тодішніх мельниківських пресових органах. Баєр "стверджував", що ніякого проголошення самостійности України у Львові не було, ніякого українського уряду не було і нема.
Одержавши таке офіційне вияснення німецьких чинників, ПУН не тільки негайно вицофався від визнання Акту 30 червня і Українського Державного Правління, але й повною парою заангажувався у службі німецькій Службі Безпеки, СД, у ліквідуванню бандерівців згідно з доручення Гітлера й Гіммлера.
"Три дні після проголошення Акту 30 червня, – пише Армстронг, – до Львова прибула "Айнзацгруппе" /погромна частина/ СД. Гідне відмічення, що з нею прибула група українців у характері "перекладчиків" або "пресових репортерів", а між ними щонайменше один провідний член організації Мельника – Чучкевич".
Він, інж. Осип Чучкевич, провідний член організації Андрія Мельника, був, власне, тим Юдою-Іскаріотом, що перекинувшись у "фольксдойча" і ставши на службу німецького кривавого СД, у мундирі СД видав у руки гітлерівських катів Ярослава Стецька, голову Українського Державного Правління й інших провідних членів ОУН і як старшина німецької Служби Безпеки брав опісля активну участь у поліційних допитах арештованих українських самостійників. Ганебну ролю Чучкевича на службі німецьких окупантів проти українських самостійників підкреслюють з зачудуванням у своїх працях чужинці: Армстронг, А.Шчесняк і В.Шота у праці "Дрога до ніконд" та Ришард Торжецькі у "Квестія українска в політице Ш.жеши". Сам Чучкевич, проживаючи після війни у Південній Америці й опісля в ЗСА, до смерти твердив, що він робив це на виразне дорученя ПУН-у. Вірогідність того потверджує факт, що мельниківський ПУН тієї широковідомої роботи на службі гестапо й СД проти української державности ні тоді, ні після війни не засудив.
У масових арештах провідних бандерівців 15 вересня 1941 року, в "Українському Видавничому Інституті", що після ліквідації Українського Державного Правління перебрав агенди міністерства культури й народної освіти, на розі вулиць Підвалля й Валової у Львові, акцією ґестапа керував провідний член організації Мельника – др. "Швальковський" - Зенон Городиський, сьогоднішній заступник "вождя" тієї організації. [По закінченню студій у Празі в червні 1941 р. я працював два місяці у Відні як зв'язковий ДУН (Дружин Українських Націоналістів) до ОКВ Оберкомандо дер Вермахт/ вживаючи фальшивий німецький пашпорт, бо крився перед ґестапом. Повертаючись на початку вересня 1941 р. до Львова я купив собі тирольське убрання. Коли 15 вересня 1941 р. до мого бюра на Підваллю впало гестапо й побачило мене у німецькому убранню та ще й з німецьким пашпортом на прізвище "Ґутенфельд", мені сказали: "Що ти тут робиш? Зникай чим швидше!" Та в тому моменті член гестапо у цивільному показав гестапівцеві, що керував арештуванням бандерівців, якусь листу і шепнув: "Та то не німець Ґутенфельд, а др.П.Мірчук, який ось є на листі бандерівців, призначених на знищення!" Під напрямленим на мене дулом гестапівської пістолі я мусів завернутись, при ревізії знайдено мою виказку зі знимкою на моє правдиве прізвище й відставлено до тюрми. На поліції при списуванню персоналій я спитав, чому мені забрано мої гроші і пояснив, що мої гроші, які я легально заробив у Німеччині, забрав собі з мого портфеля цивільний урядовець гестапо. Гестапівці подивились один на одного і один сказав другому: "О то був герр доктор Швальковський, українець". По виході з концлагеру, в 1945 р. я несподівано стрінув того гестапівця в Українськім Комітеті на Розенгаймер-пляц у Мюнхені у товаристві інж. Бойдуника, з яким я був знайомий ще з 1930-тих років. "Хто цей пан?' – спитав я інж. Бойдуника. "О, це мій ад'ютант др. Зенон Городиський" – відповів Бойдуник. "А чи він у 1941 р. мав псевдо "др. Швальковський" – "Так. А чому питаєш?" – "Бо цей ваш достойний др. Зенон Городиський, мабуть член вашого ПУН-у, у вересні 1941 р. як наймит гестапа "герр доктор Швальковський", видав мене і десятки інших бандерівців у руки Гестапо на знищення!" – Бойдуник страшенно змішався. "Ну, ти може помиляєшся..." Але мені вже було ясно: Це мельниківський фольксдойч др. Зенон Городиський, член ПУН і слуга ґестапа, видав мене в рухи гестапа на смерть. Все це хотів я подати в моїй книжці "У німецьких млинах смерти". Але Провід ОУН прийняв був тоді постанову рішуче не згадувати про ганебну роботу мельниківських фольксдойчів, бо наші вороги підхоплять це для знеславлювання всіх українців як гестапівських коляборантів. Тому на вимогу С.Бандери, якому я дав був прочитати мої спомини перед друком, я скреслив виявлення "герр доктора Швальковського"–3енона Городиського і опис того епізоду урвав на словах гестапівця: "Менш, що ти тут робиш, зникай!" Вважаю, що сьогодні настав уже час подати правду про ту ганебну роботу мельниківських фольксдойчів на службі гестапа і подати прізвища тих юд, що вишукували і видавали ґестапові на смерть українських самостійників, щоб так згідно з постановою мельниківського ПУН-у "в ім'я добра української справи змагати до ...послаблення бандерівців". /Гл. мельниківське "ОУН 1929-1954", стр. 287/ Приятелі др. 3.Городиського подали мені, чому той "герр доктор" з гестапа відразу пізнав мене, хоч я був у тирольському убранні й із підфальшованим німецьким пашпортом: він знав мене добре зі студентського життя.]
Він мав листу тих, кого треба арештувати і з нею у руці, повчав гестапівських катів, кого як припадкового відвідувача Інституту випускати, а кого як відомого мельниківцям бандерівця забрати до тюрми або концлагеру на знищення. Між жертвами того мельниківського Юди, фольксдойча Зенона Городиського, на якого він показав гестапівцям пальцем, був і студент Юлько Савицький, спікер львівського радія, що відчитав у радіо Акт 30 червня. Його разом з іншими "небезпечними бандерівцями" відставлено до тюрми і він по чотирьох роках страждань у німецьких тюрмах і концлагерах загинув з виснаження та побоїв на початку травня 1945 р. у концлагері Ебензее. Я був теж тоді арештований і був наочним свідком, як Савицький вияснював, що він припадково зайшов до Інституту шукаючи праці і виглядало, що гестапівець його пустить. Але Городиський показав гестапівцеві на листу: "Це той ось бандерівець Савицький, що теж має бути знищений!" І Савицького забрали до тюрми.
У будинку "Дністра" при вул. Руській у Львові ту саму Юдину роботу, яку на Валовій провів Зенон Городиський, виконав другий провідний мельниківський фольксдойч, співробітник ґестапа і СД, інж. Утьо Соколовський. Він кінчив гімназію й університетські студії у Львові і зі студентського та спортового життя знав особисто майже всіх провідних бандерівців, які за Польщі студіювали у Львові. Тому при арештах на "Руській" пильно стеріг, щоб хтось із них не вирвався із гестапівської пастки.
У Станиславові ганебну ролю Юди, видавання на смерть українських самостійників бандерівців, відіграв провідний член мельниківської організації, фольксдойч Еміль Тарнавський. У часі голосного гестапівського погрому у театрі він -стояв скритий за куртиною на сцені поруч гестапівця і дивлячись на залю, давав ґестапові умовний сигнал, кого пускати, а кого арештувати і як бандерівця відставляти до тюрми на знищення. Мельниківець Еміль Тарнавський був теж помічником садиста Крюгера в перших арештах бандерівців у Станиславові у вересні 1941 р. Тоді він видав Ґестапові між іншим двох братів Степана Бандери, др. Олексу і Василя, яких у липні 1942 року по-звірськи закатовано у концлагері Авшвіц. (Про того Тарнавського, як провокатора, згадує К.Паньківський у своїй знижці "Часи німецької окупації" на стр. 281)
ВАСИЛЬ БАНДЕРА нар. 1917 р. - загинув 1942 р.
Василь Бандера, другий з молодших братів Степана Бандери, народився 1917 р. Ґімназію закінчив у Стрию й опісля студіював філософію на Львівському Університеті.
Член ОУН від 1937 р., в 1937-39 член Повітового Проводу ОУН у Львові. В липні 1941 член Повітової Управи Станиславова. Арештований ґестапом 15 вересня 1941 був перевезений до тюрми у Кракові, а в липні 1942 р. до концлагеру Авшвіц і там в перших днях по-варварськи закатований на смерть.
Зиновій Книш відбував свою першу лекцію Юди при розсліджуванню плянів Українського Національного Комітету у тюрмі в Рабці. Книш сам згадує, що меморандумом УНКомітету зацікавився сам німецький міністер Ріббентропп, який доручив ґестапові провірити, що таке УНКомітет і які є його пляни. Ґестапо заарештувало кількох членів УНКомітету, з бандерівців Ярослава Горбового, Я.Рака й В.Янева, та кількох з інших середовищ, відставило їх до тюрми у Рабці і між них, як нібито теж арештованого, встромило свого співробітника Зиновія Книша. Арештовані відразу похопились, чому то між членів УНКомітету встромлено й голосного члена мельниківської організації, фольксдойча, який ані членом УНКомітету, ані симпатиком бандерівців не був, тому береглись його. Винюхавши, що зміг, Книш здав звіт своїм зверхникам у ґестапо, був звільнений і поїхав до Львова, де разом з Барановським і інж. Володимиром Мартинцем створили керівну трійку організації Андрія Мельника.
У Львові свою щиру відданість ґестапові Зиновій Книш доказав допомогою у зловленні Івана Равлика, тоді керівника Служби Безпеки у Проводі ОУН. У знищенні родини Равлика Книш співпрацював з Чучкевичем, який постановив використати особливу нагоду для проведення діявольської помсти на дружині Равлика. Книш під кінець польської окупації працював разом з Равликом у Центробанку і вони оба вважалися товаришами. У своїх споминах Книш безліч разів згадує Равлика як свого товариша, що після розвалу Польщі помагав йому і його дружині перейти большевицький кордон, сконтактуватися з дружиною, перевести з окупованої большевиками Галичини до Кракова його і його дружини речі, контактуватися з родиною в Галичині тощо. За всі ці прислуги постановив 3. Книш віддячитися по-мельниківськи – по-гадючому. Йому не тяжко було роздобути адресу родини Равлика і він її передав Чучкевичеві. Чучкевич, коли дружина Равлика, тоді студентка Львівського університету, Мирослава Глинянська, ще була незаміжня, був "по вуха" залюблений в ній і хотів з нею женитися але дістав коша. Тепер діставши адресу її, він заарештував її, її матір і її кузинку і передав ґестапові на садистичні допити, щоб виявили місце перебування Равлика. Сам брав участь у садистичних допитах і любувався катуванням арештованих і, коли вони нічого не виявили, їхнім розстрілом. Одночасно сам Книш передав Равликові запрошення на зустріч для розмов про мельниківсько-бандерівські взаємини. Равлик був посередником у зустрічі мельниківських провідників Рогача, Бак-Бойчука й Гайваса зі Стецьком, тому погодився зустрітися й із своїм колишнім приятелем Книшем для зорганізування зустрічі представників ПУН і Проводу ОУН. Та це своє довір'я до мельниківського фольксдойча Зиновія Книша оплатив Равлик власним життям: Книш заманув його у пастку гестапо, яке його схопило і на допитах у тюрмі закатувало на смерть.
Смертельний удар завдали мельниківські фольксдойчери в ролі поліційних слуг гестапо й СД /німецької Служби Безпеки/ Похідним Групам ОУН. У кожному відділі погромницьких частин СД /Айнзацгруппе СД/ був "перекладчик" – член мельниківської організації, що реєструвався як фольксдойч, завданням якого було вишукувати й передавати ґестапові членів очоленої Степаном Бандерою ОУН. (Тому, що мельниківці прикривалися назвою ОУН, німці звали дійсну ОУН "Бандеребевегунг".) Вони, мельниківці, виявилися особливо небезпечними Гестапівськими помічниками.
Ми згадували вже, що на терені "Райхскомісаріяту Україна" опинилося кругло шість тисяч членів ОУН, зорганізованих у Похідні Групи ОУН. Німцям було прямо неможливо вишукувати їх, бо відрізнити прибулого там галичанина, члена "Бандерабевегунг", від місцевих українців, ніякий німець не потрапив. А члени ОУН легко спостерігали німців, членів СД і гестапо, і знаходили все спосіб як перед ними критися, чи вирватися з їхніх лабет. Зовсім інакше малася справа з мельниківськими слугами СД й гестапо. Вони вже по вигляді, убранні й поведінці відрізняли галичан від місцевих східніх українців, а по кількох фразах розмови впевнялися, що це галичанин і - видавали його ґестапові, а допити в катівнях гестапо вже виявляло, чи це член "Бандеребевегунґ". Та якого СД по закінченню слідства розстрілювало разом з жидами. А знову ж члени Похідних Груп ніяк не припускали юдиної роботи мельниківців і, довір'яючи кожному українцеві, не вміли критися перед ними. Тому й падали масово жертвою юдиної роботи мельниківців. Із шістьох тисяч членів Похідних Груп ОУН кілька сотень повернулися до Галичини і багато з них опісля стали "діпістами"; поверх тисяча загинули як воїни Уураїнської Повстанської Армії; а поверх чотири тисячі мельниківські фольксдойчі на службі гестапа й СД видали в руки гітлерівським катам і вони після жорстоких переслухань були розстріляні.
Лев ШанковськиЙ у своїй праці "Похідні Групи ОУН" згадує, що жертвою німецького терору в Україні падали навіть члени мельниківської організації і наводить подавану мельниківцями цифру: "За даними ОУН під керівництвом полк. Мельника, ця організація втратила за роки війни, 1941-1944, 4.756 членів, в тому 95% членів загинуло на території т. зв. Райхскомісаріяту України" /ст. 12/. Це правда, що в розмаху жахливої машини терору СД й гестапо гинули й члени мельниківської організації, як гинули й навіть чистокровні німці, не-раз і високопоставлені члени гітлерівської партії. Але таких було разом не більше одної сотні. Згадане число "4.756 мельниківських жертв" це одна із сотень вигадок Книша, якими заповнена кожна сторінка його писань. Все ж, звідкись таке число прийшло Книшеві на думку. Думаємо, що це йому, як членові провідної трійки мельниківської організації, що керувала роботою мельниківських співробітників СД й гестапо, запам'яталося число виданих тими юдами ґестапові на знищення членів "Бандерабевеґунґ": згаданих нами поверх чотири тисячі на терені "Райхскомісаріяту Україна", а решта в Галичині й на теренах Німеччини.
Найуспішнішим у винищуванню членів Похідних Груп ОУН був провідний член мельниківської організації сот.С.Сулятицький, фольксдойч, старшина СД, що звичайно ходив у чорному мундирі німецької СД, але нераз і в цивільному вбранні, щоб заскочити свої жертви. Про нього згадує у своїх споминах п.з. "В поході до волі" /т.І, ст.400/ Микола Климишин, провідник Групи Північ, описуючи свою останню зустріч з Миколою Лемиком, провідником Середньої групи. Коли Климишин згадав Лемикові, що він, Климишин, був уже в часі походу раз арештований німцями і що це він завдячує мальниківському слузі СД, сот. С.Сулятицькому, Лемик відповів йому:
"Сотник С/улятицький/?...Мені він здесяткував групу. Під Староконстантиновом і в Шепетівці впало стільки людей, що можна 6 ними звести великі бої".
Згадується про "геройські подвиги" сот. С.Сулятицького, провідного члена мельниківської організації у винищуванню бандерівців руками СД й гестапо і в споминах інших членів Похідних Груп ОУН. Як співробітник німецької СД, Сулятицький ішов з відділом СД на схід за плечима наступаючої німецької армії і пильно рознюхував за бандерівцями. Зустрівши підозрілого йому українця, Сулятицький прикидався невинним перекладником німецької армії, який рад помагати українцям і набравши переконання в розмові, що він має перед собою бандерівця, вихоплював несподівано свій револьвер, арештував і передавав жертву німецькій кровожадній Службі Безпеки, СД, на допити й розстріл. У такий диявольський спосіб той мельниківський фольксдойч на службі німецького СД спричинив смерть сотень членів Похідних Груп ОУН, безгранично відданих боротьбі за визволення українського народу так з-під московської, як і з-під гітлерівсько-німецької окупації.
Самого Миколу Лемика зустрів Сулятицький в жовтні 1941 р., йдучи ще з двома членами німецької "Айнзацгруппе СД", несподівано на вулиці Миргорода. Лемик, побачивши, що Сулятицький показав німецьким катам на нього пальцем, відразу усвідомив собі, що перед Сулятицьким він ніяк не скриє, хто він, і кинувся тікати, але за ним посипалися револьверні стріли німецьких катів, і мельниківського "вожденяти" Сулятицького і він упав на вулицю мертвий. Так загинув український національний герой Микола Лемик, той, що "в імені мільйонів" у 1933 р. застрілив у большевицькому конзуляті у Львові чільного представника большевицьких окупантів України, щоб запротестувати перед світом проти голодової облоги України!
Точно така сама доля, що Миколу Лемика, зустріла у Києві Дмитра Мирона-"Орлика": мельниківський член гестапо, йдучи з катами СД, наткнувся на вулиці Києва 25 липня 1942 р. на Дмитра Мирона-"Орлика", що після арешту Климишина став провідником Північної Похідної Групи ОУН і Краєвим Провідником ОУН Київщини. Побачивши гестапівців в асисті мельниківського собаки, Мирон пробував тікати і загинув від куль гестапівців.
У Миколаєві над Богом отаку юдину роботу на службі німецького СД повнив фольксдойч Петро Войновський з Буковини, теж провідний член організації Мельника. Між жертвами цього мельниківського Юди, що їх він видав німецьким катам на тортури і смерть, був і наймолодший брат Степана Бандери, Богдан, 19-літній юнак, що приєднавшись до Похідної Групи Південь дійшов був до Миколаєва і там попався в руки Войновського.
На Криворіжчині таку роботу робив член мельниківської організації, наймит катівської СД, Пастернак.
Про ту неславну роботу мельниківців на службі СД й гестапа проти українців згадує в своїх споминах "Південна Похідна Група" Зенон Матла. А американський історик Амстронґ, згадуючи це, признає: "Ці обвинувачення Матли потверджує документ /німецької поліції, СД/ НО 3137".
На Полтавщині вписав свою "революційну" діяльність видаванням бандерівців гестапові на смерть Богдан Онуфрик-"Коник", організаційний референт крайового проводу організації Мельника, що ще перед походом на схід робив ту юдину роботу на Холмщині, а опісля в Галичині, а потім у "Райхскомісаріяті Україна". Він вславився безустанним повторюванням членам мельниківської організації: "Пам'ятайте, що обов'язком члена ОУН /тобто організації Мельника/ є – знищити хоч одного бандерівця!" Не члена московського окупаційного апарату, й – боронь Боже! – не Гестапівця, чи члена кривавої німецької СД, але бандерівця, українського самостійника-державника!
Є.Павлюк, у статті п.н. "Боротьба українського народу на Східних Землях", яка була надрукована в 1947 р. в американський пресі, згадує про події в Кременчузі:
"В березні 1942 р. гестапо розстріляло організатора самостійницького руху в околиці Кременчука М.Щепанського враз з жінкою і чотирьома нелітніми дітьми та Надю Мойленко, Петра Олійника-"Батька" і 22-ох самостійників-революціонерів з його групи. Всі вони перед розстрілом кричали: "Смерть катам! Хай живе Україна!" Опісля в квітні 1942 року в тому ж Кременчуку гестапо розстріляло 6-ох уродженців Західньої України, які по зліквідуванні групи Щепанського дальше організували визвольний рух: В.Верещака, П.Длябогу, В.Мазяра та інших, яких прізвищ не тямлю... У Полтаві гестапо розстріляло в той час Борковського й організатора самостійницького відділу на Полтавщині "Ігоря".
Зрозуміло, що в статті в чужинецькій пресі автор не подав, що поліційними собаками, що помагали СД Й ґестапові виловлювати бандерівців, були "українські фольксдойчі"-мельниківці. Але проводові і членам ОУН відомо, що це були "досягнення в винищуванні бандерівців" згаданого мельниківського "вожденяти" Богдана Онуфрика-"Коника" та підчинених йому мельниківських "перекладачів" на службі СД і ґестапа.
Сатанічну насолоду мельниківців у винищуванню бандерівців видаванням їх гестапові на тортури і смерть ілюструє історія "пані в кожусі," члена мельниківської організації на службі СД й гестапо, що організувала схоплення Ярослава Старуха; історія, передана для опубліковання членом Похідних Груп Іваном Шевчуком. Передаємо її як документарне свідчення.
В листопаді 1942 р. в руки ґестапа попав "Любомир", крайовий провідник ОУН на Харківщину. В СД й гестапо у Харкові працювала тоді молода українка, член організації Мельника, яку звали "пані в кожусі" тому, що вона була завжди дуже елегантно вбрана і навіть у теплі дні ходила в гарному кожусі. Вона піддала гестапові плян використання "Любомира" для схоплення Ярослава Старуха, що під псевдом "Синій" перебував тоді у Львові. У часі переслухання "Любомира" слідчий, нібито припадково, був викликаний кудись і скатованого "Любомира" залишив з секретаркою, "панею в кожусі". Залишившися сама з "Любомиром", вона сказала йому, що її післали мельниківці працювати секретаркою в гестапо, але вона страшенно пригноблена катівською роботою ґестапа і рада б втекти до Галичини. Вона запропонувала" Любомирові" зорганізувати втечу, якщо він опісля поможе їй добратися зв'язком до Львова і там десь скритися. "Любомир" погодився. Організована "панею в кожусі" втеча вдалася й обоє добралися до Львова. Тут "Любомир" мав по зв'язку зустрітися зі Старухом у Єзуїтському парку при площі св. Юра. "Пані в кожусі" запропонувала завести "Любомира" туди на стрічу, бо він у Львові був перший раз. І от - як тільки в умовлене місце явився на стрічу Старух, його обскочили гестапівці.
"Старух відрухово відскочив і грімко гукнув /до Любомира/:
- Чи то зрада?!
-Я не винен! - закричав розпачливим голосом "Любомир".
Старух не вспів навіть витягнути пістолю з кишені, як вже борсався безрадно в лапах опришків."
Старуха було тобі жахливо скатовано на допитах. На щастя, бравурний наскок на тюрму спеціяльної боївки ОУН під командою Костя Цмоця визволив тоді майже мертвого Старуха і Дмитра Грицая з тюрми.
КОСТЬ ЦМОЦЬ - "МОДЕСТ". *1914 р. - † 23 грудня 1944 р.
КОСТЬ ЦМОЦЬ, селянський син, народився 1914 р. у Синевідську Вижнім б. Сколього, пов. Стрий. Ґімназію закінчив у Стрию. Незрівнянний бойовик ОУН від гімназійної лавки. В час німецької окупації вславився Цмоць - "Модест" бравурним звільненням з німецької тюрми Олекси Гасина - "Лицаря" а в грудні 1942 р. Д.Грицая - "Перебийноса" і Ярослава Старуха: По зорганізуванню в Карпатах таємної радіопередачі ОУН-УПА "Вільна Україна", закодованої як "Афродита", Цмоць-"Модест", вів її бойову охорону.
Загинув Кость Цмоць - "Модест", "Юра" 23 грудня 1944 р. в бою з кінним загоном НКВД біля села Юшківці, Ходорівського повіту.
ЯРОСЛАВ СТАРУХ – "СТЯГ", "ЯРЛАН" *17 листопада 1910 - † 18 серпня 1947.
ЯРОСЛАВ СТАРУХ народився 17 листопада 1910 р. в селі Бережниці Вижній на Лемківщині. По закінченню середньої освіти переїхав до Львова, щоб студіювати на Львівському університеті й одночасно працювати в тижневику "Нове Село". Хоч навантажений подвійною працею, він розгорнув дуже широку роботу ОУН серед українського робітництва, попадаючи часто до польської тюрми, а в 1934 р. до концтабору в Березі Картузькій.
Член ОУН від 1929 р., член Крайової Екзекутиви ОУН, редактор і співробітник підпільних видань ОУН, автор "12 прикмет українського націоналіста".
В 1935 р. заступник Провідника і політичний референт Крайової Екзекутиви ОУН на Північно-Західних Землях засуджений на 13 років тюрми. В часі слідства жахливо тортурований.
По виході з тюрми після розвалу Польщі, Старух, хоч з підірваним здоров'ям, пристрасно береться за працю в ОУН та в організуванню української політичної еміграції в окупованій німцями Польщі. З його ініціятиви твориться перший Український Допомоговий Комітет у Кракові, перетворений опісля на "Український Центральний Комітет", УЦК, звідки, хоч він був ініціятором і душею того комітету, усунув мельниківський комісар Зиновій Книш як небезпечного "бандерівця". У червні 1941 р. він став керівником Міністерства Пропаганди в Українському Тимчасовому Управлінню і членом Проводу ОУН. Літом 1942 р. мельниківський фольксдойч "Утьо" Соколовський поміг гестапові вдруге зловити Старуха і в ході переслухань у Львівській тюрмі його жахливо катовано. Напівживого, його вирвала з тюрми боївка ОУН.
Вилікувавшись, Старух далі працював в Головнім Осередку Пропаганди ОУН і УПА. Організатор підпільної радіостанції "Вільна Україна".
Весною 1945 р. його призначено Крайовим Провідником Закерзоння, т. зн. українських земель, окупованих після війни Польщею. На тому пості Ярослав Старух - псевда "Стяг", "Ярлан", "Стояр", "Синій", "Гомін", - керував фактично в роках 1945-1947 всією героїчною боротьбою ОУН і УПА на Закерзонню проти польських наїзників, які, неспроможні самі здавити опір українського підпілля заключили в 1947р. спеціяльний військовий договір Польщі з СССР і ЧСР для знищення ОУН і УПА.
18 серпня 1947 р., коли його бункер окружила сильна польська військова і поліційна частина, Ярослав Старух разом з залогою, вистрілявши всі набої, зірвав бункер гранатами. Так загинув найбільший герой Закерзоння.
Як Крайовий Провідник Закерзоння, Ярослав Старух-"Стяг" був теж фактичним керівником збройної боротьби на Закерзонню Української Повстанської Армії, яка в тому титанічному змагу була всеціло сплетена з сіткою ОУН, Організації Українських Націоналістів.
У Львові підбив собі ціну як поліційна агент ґестапа згадуваний провідний мельниківець Утьо Соколовський. Йому вдалося рознюхати, що студентка Галина Столяр, яка на суді "59" у Львові була засуджена за приналежність до ОУН большевицьким судом на кару смерти, а з приходом німців одержала дозвіл продовжувати студії в Німеччині, використовує свої часті відвідини батьків у Львові на виконування доручень проводу ОУН як зв'язкова. Соколовський слідкував за нею при допомозі інших гестаповців у Мюнхені й Берліні і так попав на "зв'язкову хату" теренового проводу ОУН у Німеччині. Справою керував невідомий ще тоді лотишський провідник гестапо в Берліні Вірсінґ. Галину Столяр арештовано і на допитах закатовано на смерть. Вона нічого не зрадила. Але викриту хату гестапо використало як пастку, при помочі якої виарештовано майже весь провід ОУН в Німеччині, а вслід за тим заарештовано як членів ОУН у листопаді - грудні 1942 р. поверх 150 українців. Під руками садистичного ката Вірзінґа і його помічників загинули в часі слідчих допитів: Галина Столяр, Степан Масний, Володимир Федак-'Траб", Іван Ґабрусевич-"Джон," Богдан Шеремета, Володимир Сушків та інші. У признанні за такі успіхи у винищуванню членів "Бандерабевеґунґ" Вірзінґа підвищено на головного референта українських справ у СД і ґестапо. (Інформації про загибіль Г. Столяр і "Легенди" і ролю в тому У. Соколовського подав у 1948 р. в Мюнхені тодішній керівник С.Б Мирон Матвієйко.)
ГАЛИНА СТОЛЯР *5 березня 1917р. - †27 грудня 1942 р.
ГАЛИНА СТОЛЯР народилася 5 березня 1917 р. у священичій родині в Тернополі. Гімназію закінчила в "Рідній Школі" у Львові. Недопущена польською владою до студій на медичному факультеті Львівського університету, Галя була змушена залишитися в батьків у Тернополі аж до упадку Польщі. Ті роки вона повністю віддала праці в молодечих і просвітянських організаціях, а перш за все в ОУН, членом якої вона стала вже в гімназії, зголосившись до Юнацтва ОУН. Член Повітової Екзикутиви ОУН Тернопільщини.
По розвалі Польщі совєтська влада допустила Галину на Львівський університет. Але вже по кількох місяцях НКВД її арештувало і в голосному процесі студентів, членів ОУН, У Львові її засуджено на кару смерти. Але вибух німецько-большевицької війни приніс її волю.
В новій дійсності Галина Столяр, не зважаючи на своє підірване большевицькою тюрмою здоров'я, зголошується до дальшої праці в ОУН, тепер - проти гітлерівських окупантів України. Як жертву большевицького терору її було прийнято на медицину на німецькому університеті в Берліні і це Галина використала для того, щоб бути зв'яз-ковою між Проводом ОУН в Німеччині й Проводом ОУН, що перебував в Україні.
В грудні 1942 р. Галина Столяр попала в лабети гестапа. Хоч жахливо катована Вірзінґом і його помічниками, Галина не виявила нічого і загинула в часі катувань у тюрмі в Берліні 27 грудня 1942 р.
Викрити й зловити Галину Столяр поміг провідний мельниківський "фольксдойч" на службі Гестапо "Утьо" Соколовський.
Багато разів намагався Утьо Соколовський зловити Миколу Лебедя. Він разом з Вірзінґом заарештували дружину Лебедя з донею-немовлятком і її маму. На диво, ґестапо не зважилося, з якихось міркувань, розстріляти їх. А зловити Лебедя Соколовському не пощастило.
Соколовський був співробітником Вірзінґа по суті справи. Фізичним помічником Вірзінґа у катуванню арештованих бандерівців при переслуханнях був інший мельниківський фольксдойч – Тютюнник із Камінки Струмілової. На вступі до катувань, Тютюнник представлявся жертві, що він Тютюнник, "член ОУН полк. Андрія Мельника", і навчить бандерівців, що це значить бунтуватися проти фюрера Адольфа Гітлера і вождя Андрія Мельника. Тютюнник поміг Вірзінгові закатувати на смерть не одного бандерівця, що попав у руки ґестапо, а ті що пережили слідство, згадували його до своєї смерти. Так, наприклад, Володимир Лобай, що пережив катування і носив до смерти на свому тілі страхітливі знаки тортур, свідчить про того мельниківського "героя":
"Били мене два дольмечери, між ними проклятий кат-юда українського походження Тютюнник."
"В той час я мав уже за собою три доби важкого биття. На моє тіло клали мокрий рушник і валили дрючками куди попало. Бив Тютюнник і ще один дольмечер українець. Я знав, що ... Тютюнник – то запеклий ворог бандерівців".
Таке ж свідоцтво подає й інша жертва ґестапо-мельниківських знущань, Іван Шевчук:
"І Старуха, і мене, і всіх інших наших друзів найдужче бив і над нами знущався підлий тип на ґестапівській службі Тютюнник з Кам'янки Струмилової... Тютюнник так надо мною знущався, що мій "захбеарбайтер" німець сам стримував його словами: Досить, дай йому вже спокій!"
Тим другим мельниківським героєм у винищуванню бандерівців був на службі ґестапо Витрикуш зі Стрийщини, про якого згадує у своїм спомині Володимира Т.:
"Допитував мене слідчий німець, а за перекладача був українець Витрикуш. На всі запитання слідчого я давала виминаючі відповіді. Це дуже лютило слідчого, він грубо лаявся і бив мене по голові, по лиці й куди попало, а коли я падала на землю, копав мене чоботом. Також перекладач погрожував мені, вже "від себе", ще лютішими муками, якщо я "їм" /тобто і йому теж!/ всього не виспіваю."
Тютюнник був по-собачому вірний німецьким окупантам і вождеві Мельникові і по-звірячому садистичний у катуванню бандерівців як ворогів фюрера Гітлера і вождя Мельника. І, коли літом 1944 року ґестапо заарештувало Олега Кандибу-"Ольжича" за пляновану ним співпрацю з "бандерівською" УПА, з ген. Тарасом Чупринкою, Тютюнник помагав Вірзінгові катувати й Ольжича, заступника голови тієї організації, до якої сам Тютюнник належав, бо був переконаний, що Ольжич перейшов до бандерівців, зрадивши фюрера і вождя Мельника.
У Маріюполі ганебною роботою винищування бандерівців вславився провідний член мельниківської організації сотн. Юріїв, фольксдойч, унтерштурмфюрер СД, на сумлінню якого лежить щонайменше 15 членів Похідних Груп ОУН, яких він "винюхав" і видав ґестапові на розстріл.
У київському ґестапо визначився виловлюванням бандерівців та участю у тортуруванню схоплених бандерівців мельниківець др. Микола А-к.
В ЗСА живе двоє наочних свідків трагічного епізоду у Дрогобичі, як то мельниківець на службі ґестапо, Б.С., наткнувся на Норичку, члена обласного проводу ОУН, направивши на нього револьвер вибив по лиці і передав ґестапові, яке Норичку як бандерівця при черговій прилюдній екзекуції повісило. На листі мельниківців на службі гестапо у Дрогобичі видніють прізвища:К-ський, інж. Т., В.Я-в. У висліді їхньої "патріотичної" роботи неодин бандерівець повис на гестапівській шибениці в Дрогобичі.
У Зальцбурґу виловлював бандерівців і передавав ґестапові на знищення мельниківець Федак із Закарпаття.
В 1946 році я працював як адвокат у справах відшкодувань для українських політв'язнів у Мюнхені і тому часто зустрічався з заступником баварського міністра для відшкодувань, Цельґером. Одного разу він спитав мене, хто такі "бандерівці", а хто "мельниківці" і подав причину його заінтересування. Його секретарка, член німецько-демократичної партії перед Гітлером, за влади Гітлера працювала головною секретаркою в Гестапо в Мюнхені. По війні повернулася до тієї партії і подала дуже багато інформацій про дії гестапо. Між іншим вона подала, що в мюнхенському гестапо працював українець Лавришко як перекладач і референт справ заарештованих українців. В Мюнхені було дуже багато українців на невільничих працях і багато з них попадало в руки гестапо за спробу втечі, або "плюндерунг", тобто за намагання після налету захопити щось з розбитих крамниць. За "плюндерунг" вішали. І ось той слуга гестапо, Лавришко, хвалився їй, тій секретарці, що він власноручно повісив уже дванадцятого українця. На її здивування, він пояснив: Всі, що він їх повісив, то бандерівці, що є проти Гітлера і проти українського вождя Мельника, який служить Гітлерові. Він арештованого докладно переслухує і як ствердить, що арештований є бандерівцем, обвинувачує його в доказаному "плюндерунґ" і сам виконує присуд Гестапо "повісити!". Він сам є провідним мельниківцем і доручення так нищити бандерівців він одержав від свого провідника, який післав його служити в гестапо.
Згодом я довідався, що таких лавришків вислав провід мельниківської організації до всіх більших міст у Німеччині з дорученням вірно служити гестапові і при цій нагоді "послаблювати" бандерівців видаванням їх як "плюндерерів" на шибеницю. Думаю, що герр Книш має список, а якщо ні, то може його дістати з архіву Ярослава Барановського.
І навіть по таборах переселенців з Буковини й Галичини, що їх німці удержували в "Райху" та в"ҐҐ", працювали як наймити гестапо члени мельниківської організації, "спасаючи Україну" на наказ мельниківського проводу виловлюванням бандерівців і видаванням їх гестапові на допити і смерть в концлагерах. Так, для прикладу, в таборі Требнік вславився такою роботою галасливий мельниківець Іван Данилюк з Витилівки на Буковині. Коли мешканцець табору Алексевич у липні 1941 р. приніс вістку про Акт 30 червня і приніс "бандерівську" літературу, Данилюк видав Алексевича й ще шістьох його однодумців як "бандерівських" бунтарів, що ведуть агітацію проти фюрера Гітлера і вождя Мельника", гестапові і слід по них пропав.
Член обласного проводу мельниківської організації в Криниччині "проф." Філярет Л. має на своєму сумлінню учителя Кобанія та п'ять інших "бандерівців", яких він видав ґестапові як його співробітник, обвинувативши їх у переводженню збірки на ОУН, очолену Степаном Бандерою. Усі вони загинули в концлагері Авшвіц. (Названі вище це тільки кількох із легіону мельниківських фольксдойчів, що не лиш за відомом, але й за апробатою проводу мельниківської організації стали на службу німецької “Служби Безпеки”, СД, та гестапо для “послаблювання бандерівців”, тобто виловлювання членів Організації Українських Націоналістів, яку німці звали "Бандерабевегунг", та видавання їх німецьким катам на тортури і вішання або розстріл. Серед членів тієї ОУН виявляється ще й сьогодні дуже сильна нехіть виявити тих юд прилюдно. Думаємо, що нахабне плюгавлення бандерівців, членів ОУН і УПА, борців за волю України проти німецьких окупантів, сьогодні у пресі мельниківців заставить бандерівців змінити свою настанову у цьому питанні і на підставі свідчень живих ще свідків та документів СД й гестапо, які зберіглись у німецьких архівах, а частинно в архівах в Ізраїлю, виготовити якнайповніший поіменний список тих мельниківських фольксдойчів, слуг СД й гестапо, на сумлінню яких муки і смерть тисячів бандерівців.)
Та ганебна робота мельниківців на службі СД й гестапо у ролі поліційних собак, що помагали виловлювати й катувати українських революціонерів самостійників, бандерівців, була загально відома українцям. Але її намагалися вияснити як особисті дії одиниць, що були знаними членами мельниківської організації, але робили це на власну руку, без апробати проводу їхньої організації. Таке припущення висловлює й Армстронг. Тільки ж, – їхня робота добре відома теж ПУН-ові, а однак ПУН ніколи їхньої ганебної роботи не засудив, ані зі своєї організації за ту злочинну роботу на службі окупанта проти власного народу не викинув. Навпаки, після війни він офіційно спростував помилкові припущення, ніби ті юди діяли на власну руку, аж надто ясною інформацією. У виданому ПУН-ом у 1954 р. збірнику "ОУН 1929-1954" у статті "Переломовий рік", у звіті про Конференцію мельниківської організації 24 і 25 травня 1942 року, на стор.287 подано одну із прийнятих тоді, або апробованих діючих вже постанов:
"В ім 'я добра української справи треба змагати до такого послаблення бандерівців, в якому вони зречуться своїх монопартійних диктаторських плянів."
Отож – ясно: Книш, Чучкевич, Соколовський, Сулятицький, Городиський, Войновський, Тютюнник і десятки інших визначних членів мельниківської організації, що як поліційні агенти на службі СД й гестапо виловлювали тисячі українських революціонерів-самостійників, бандерівців, і видавали їх німецьким катам на муки і на смерть, виконували доручення свого ПУН-у, щоб так "для добра української справи"/!!!/ "послаблювати бандерівців".
Тією безприкладно ганебною роботою на службі жорстокого окупанта України, гітлерівської Німеччини, мельниківська організація, – і її провід ПУН, – вписали найчорнішу сторінку в історії українського народу за все поверх тисячлітнє його існування. Це правда, що траплялися й серед українців у кожному етапі його існування національні зрадники й запроданці, як Ярема Вишневецький, Кочубей і їм подібні. Але, це були тільки одиниці. А у випадку мельниківських запроданців йдеться про політичну організацію, про організовану когорту запроданців, та ще й під блюзнірчо краденою назвою "ОУН". Такої ганебної сторінки не було до того часу в історії українського народу за все поверх тисячлітнє його існування! Чи був в історії якогось іншого народу випадок, щоб член політичної організації видавав катам окупанта голову уряду своєї держави? Членів свого уряду, керівників визвольної боротьби?
Очевидно, не одного із тих поліційних слуг кривавого СД й ґестапа стрінула з рук українського революціонера заслужена кара. Того, що в Києві показав гестапівцям і поміг їм застрілити Дмитра Мирона - "Орлика", Крайового Провідника ОУН Київщини, вислідив і застрілив на вулиці Києва Василь Сидор, пізніший Командир УПА-Південь. Тютюнник згинув від кулі бойовика ОУН в Раві Руській, коли зайшов до фризієрні, при кінці 1944 р. Крупний гестапівський наймит Утьо Соколовський, що мав на свому сумлінню смерть виданих ним і закатованих ґестапом Марійки Столяр, Івана Климова-"Леґенди" та багато інших, згинув від кулі українського месника на вулиці Львова в вересні 1943 р. Ярослав Барановський згинув від кулі українського месника 11 травня 1943 р.
І ось дуже характеристичне явище. В усіх народів зрадника, що став на службу наїзника, щоб помагати йому винищувати борців за волю свого народу, згадують з обридженням і засуджують його, а того, хто його, зрадника, покарав за те, величають як національного месника. А мельниківці – ще й досі славлять вислужників ґестапо, бо вони були членами їхньої партії і представляють покараних як "жертви братовбивства", а народних месників, що покарали юд, звуть "братовбивниками", бо ті юди були братами мельниківцям у вислуговуванню окупантам.
Каральні акції ОУН проти вислужників гестапо з одної сторони і несподіваний удар німецьких окупантів по мельниківських просвітянцях, про який буде мова, перелякали Зиновія Книша. Він, залишаючись формально далі членом ПУН, постарався про те, що гітлерівці іменували його біргермайстом у Калуші, а відтак найвищим ненімецьким /в розумінню мельниківців/ співробітником крайсгавптмана у Золочеві.
"Чи не головокружна "карєра" з канцелярії ОУН /т. зн. організації Мельника, П.М./ на такі високі пости в німецькій адміністрації," – свідчить тодішній член мельниківського ПУН, Ярослав Гайвас. – "Під кінець - продовжує своє свідчення Гайвас, – Книш подався на Захід... вигідно, в тепло нагрітому вагоні, приїхав аж до Дорнбірну на швейцарському кордоні. Упадок гітлерівської Німеччини /якій він вірно, до останку, служив тілом і душею, -П.М./ закінчив той етап його карієри. Незабаром він опинився у Мюнхені з апетитом на найвищі пости в ОУН та повний енергії для продовжування протибандерівської компанії
Особливо переконливим документом в цій справі є свідчення очевидця подій в Україні в час другої світової війни, пастора Євангелицької Церкви, Володимира Боровського. Як людина глибоко релігійна, пастор Української Євангелицької Церкви з юних літ, а тепер репрезентант УЄЦеркви в СКВУ, він заслуговує на повне довіря, а не будучи прихильником ніякого українського політичного середовища являється повністю об'єктивним свідком. У своїх споминах "Під Покровом Всевишнього" він подає на стор. 152 таке свідчення:
"Скоро після цього мені знову трапилося бути в Рівному. Я мусів переночувати в нашого студента богословія. Під ранок я почув, що хтось стукає у вхідні двері... В кімнату ввійшли два представники гестапо, заявляючи, що вони мають наказ перепровадити обшук та їх обох арештувати. Ці "гестапівці" були українцями... До сьогодні я не знаю докладно, що було причиною тих арештів. Казали, що "бандерівці" перейшли до проти німецької партизанки, і це їх виарештовують. Обидва ж гестапівці були "мельниківцями"...
Німці всіх арештованих розстріляли, і як я довідався, німці 8 березня 1943 р. розстріляли в Рівному 485 осіб".
Оце припадкове свідчення очевидця, пастора Євангелицької Церкви, говорить ясно і переконливо, яку це "роботу" проводили в час важкого лихоліття України "мельниківці", ставши добровільно на службу гітлерівського ґестапа, щоб винищувати "бандерівців", членів протинімецької боротьби. Це вони, мельниківці, показували німцям, хто повинен бути арештований і хто з арештованих є бандерівець, а тому й мусить бути розстріляний.
Врешті, переконливу ілюстрацію того, як в основному ставилися до німецьких окупаційних властей в Україні мельниківці, а як бандерівці і, відповідно до того, яке було трактування німецькими окупантами одних і других, подає й сам мельниківський "генерал" Степан Касіян у своїх, зредагованих Зиновієм Книшем, пашквільних "споминах". Він свідчить:
"Від Крайової Екзекутиви /мельниківської організації/ у Львові приїздив до нас політичний референт Микола Бігун з доповідями для української інтелігенції... З військовими справами приїздив поручник Володимир Кобзяр та пор. Роман Барицький. Приїзджали й інші провідні члени мельниківської організації."
І – ні разу не трапилося, згідно зі свідченням С. Касіяна, –щоб їх якось за те переслідувала німецька влада, гестапо. А от трапилося, – подає далі С. Касіян – що приїхав до свого рідного села бандерівець, Роман Мокрій. А тоді –
"Якраз щось відбувалося в читальні "Просвіти"... Мокрій вийшов на сцену і почав виголошувати протинімецьку промову... Роман Мокрій виговорився і зник. А в село наїхали гестапівці, арештували понад сотню невинних людей без розбору.... Немало труду коштувало, щоб визволити невинних людей, жертви бандерівської краснорічивости, усіх їх хотіли заслати в кацет."
Про що ж говорить оце свідчення мельниківського політрука? Про те, що мельниківці закликали до оборони українського народу перед гітлерівськими наїзниками і тому ґестапо їх не рухало, а навпаки, помагало їм у їхній роботі, а бандерівці закликали до покірної співпраці з німецькими найзниками і тому їх ґестапо переслідувало? Чи може навпаки? Дуже шкода, що С. Касіян не здобувся на відвагу і не подав відверто у своїх споминах, хто це так швидко повідомив ґестапо про виступ бандерівця Мокрія проти німецьких окупантів. Адже членів ґестапо, які приїхали з Німеччини й не знали української мови, в читальні "Просвіти" не було! Не зробив це часом сам пан С.Касіян?
Врешті, сама розповідь того неперевершеного мельниківського героя, Степана Касіяна, зредагована Зиновієм Книшем, про те, як то він із безлічі смертельних небезпек, попавши в руки ґестапо, завжди виходив скоро й ціло, насуває критично думаючому читачеві питання: Чи це справді він мав таке неймовірне щастя, чи може... рятувала його завжди виказка співробітника ґестапа? І остаточний його виїзд з України вигідним поїздом під особливою опікою мадярських військових старшин різко повторює це питання: Чи це справді так дбали про нього мадярські старшини тому, що він був "командиром мельниківської УПА", чи може просто тому, що той мельниківський герой показав їм свою виказку співробітника ґестапа, а мадяри аж до повної капітуляції Німеччини мали страх перед ґестапом і для власної безпеки старалися догоджати кожному членові ґестапа!
В період польської окупації Західної України в 1920-1939 роках діяли дві українські політичні сили: революційно-визвольний рух УВО-ОУН, і опортуністи, що визнавали окупаційну владу і намагалися в межах, дозволених нею, здобути щось для українського народу. Революціонери засуджували опортуністів, а опортуністи критикували революціонерів. Та все таки, вони становили один фронт у відношенню до окупанта. Мельниківська організація постала в 1940/41 рр. як переємець опортунізму і було сподівання, що й тепер ролі будуть поділені: ОУН під проводом Бандери буде вести революційну боротьбу проти німецьких окупантів, а мельниківці будуть намагатися льоальною співпрацею з німецькою владою в Україні здобути для українського населення, що в тих умовинах буде можливим.
На жаль, мельниківці злочинно переступили границі опортуністичної співпраці, заанґажувавшись у допомогу ґестапові в винищуванню бандерівців, українських революційних борців за Українську Державу. Тим вони вкрили себе вічною ганьбою.

ТРАГЕДІЯ МЕЛЬНИКІВСЬКИХ ПРОСВІТЯНЦІВ.
Ми згадували про те, що зараз по створенню в 1940-41 рр. нової організації, яку очолив полк. Андрій Мельник і яка несовісно підшилася під назву ОУН, у тій організації створилося окреме крило "просвітянців," яке очолив Олег Кандиба "Ольжич". Вони вірили, що німецька окупаційна влада на українських землях дозволить українцям розгорнути просвітянську, допомогову й економічну працю так, як це перед походом німців проти СССР було на терені Німеччини, Чехії та на окупованих німцями польських теренах і що в Україні, як там, мельниківці зможуть під проводом їхньої організації легально, в рамцях дозволу німецької влади, вести ту працю. Вони були теж певні, що їхня співпраця з німецькими властями, СД і ґестапом включно, забезпечить їх від будь-яких конфліктів із місцевими німецькими властями. Тим більше, що їхня організація від перших днів доказала свою відданість на службі німцям участю у ліквідуванню Української Держави, відновленої Актом 30 червня 1941, в арештуванню членів Українського Державного Правління з Ярославом Стецьком на чолі та визначно допомогою німецькій СД й ґестапові у виловлюванню на тортури і знущання членів очоленої Степаном Баядерою Організації Українських Націоналістів. Тому й узялись під проводом Ольжича з розмахом до тієї просвітянської праці і в Галичині, що стала новим дистриктом ҐҐ, і на території "Райхскомісаріяту Україна".
Зразу виглядало, що їхні сподівання сповняться. Др. К.Паньківський подає:
"Під керівництвом /Бізанца/ та вже тоді всюди присутнього Кольфа з СД відбулися в половині липня /1941 р / в ратуші нечисленні збори громадян у справах суспільної опіки. Тут покликано до життя "Українську Допомогову Акцію", УДА, та на голову запрошено о. крилошанина Василя Лицаняка, довголітнього довіренного співробітника Митрополита в тих справах, зокрема опіки над сиротами. В склад УДА ввійшли на керівні місця, поруч голови, майже без винятку члени групи Мельника. УДА мала виразні познаки експозитури групи полк. Мельника. За винятком самого голови, весь склад УДА був однопартійний.”
Цю харитативну установу, УДА (Українську Допомогову Акцію) хресним батьком якої був сам політичний керівник всесильної гітлерівської СД, Служби Безпеки, Кольф, а опікуном Бізанц, використали мельниківські просвітянці для ведення не тільки харитативної, але іншої праці просвітянського характеру і для прикривання своєї, чисто партійної роботи. Правда, УДА скоро зударилося компетенційно з іншою українською організацією під покровом того ж Кольфа, Українським Крайовим Комітетом др.Костя Паньківського і в висліді заходів Паньківського у Кольфа, УДА підпорядковано його Комітетові як харитативну секцію, але з залишенням всієї мельниківської обсади і, тим самим, з залишенням характеру легальної заслони всієї роботи мельниківської організації. Це створювало враження, що всяка робота мельниківців всеціло апробована німецькими чинниками.
Вражіння повної апробати німецькими окупаційними властями просвітянської роботи мельниківців викликала й поведінка ПУН-у, про яку свідчить К.Паньківський:
"Провід групи Мельника працював свобідно в Берліні.../Члени мельниківської організації/, що перебували у Львові, жили не тільки легально, на очах громадянства, але деякі з них працювали у різних органах німецької влади – військо, адміністрація, СД."
14 липня, три дні після того, як арештовано Стецька, голову Українського Державного Правління, А.Мельник, як "Вождь ОУН", вислав Гітлерові вірнопідданчу телеграму із висловом бажання взяти активну участь у здійснюванню Гітлерових плянів "перебудови східної Европи" Кілька днів раніше Мельник, підписуючись як "колишній полковник армії УНР" разом з колишніми старшинами армії УНР, ген. Капустянським і Омеляновичем-Павленком та полк. Сушком, Стефановим і Дяченком, вислав до Гітлера через Головну Команду німецьких збройних сил "гаряче прохання" дозволити українцям "маршувати рам'я-об-рам'я з нашим визволителем, німецькою армією, як українська військова формація". Таке прохання до Гітлера дозволити на створення військової частини, яка б помагала німцям здійснювати пляни Гітлера щодо східньої Европи, висилав ПУН і після того, коли Галичину приділено до польського ҐҐ, а з решти української території, без Буковини й Закарпаття, створено німецьку колонію "Райхскомісаріят Україна", що мав після виграної війни стати тереном колонізації німцями як очищена від українців частина Великонімеччини.
Уся та вірнопідданча співпраця ПУН-у з гітлерівськими властями впевняла мельниківських просвітянців, що ніяких перепон у їхній аполітичній, просвітянській праці зі сторони німецьких окупаційних властей не буде. Тому й узялися перебирати під свою опіку рух місцевого населення звільненої від большевиків Наддіпрянщини відновлювати українське шкільництво, освітні товариства, розбудовувати українську пресу, формувати господарське життя.
У Ґенерал-Ґубернаторстві усі ті прояви українського життя очолював Український Центральний Комітет, УЦК, що його очолював проф. Кубійович; в Галичині зразу "Український Крайовий Комітет" Костя Паньківського, а згодом той же УЦК, якому Паньківський зі своїм комітетом на доручення німців підпорядкувався. На терен "Райхскоммісаріяту Україна" УЦК не допущено. Тому мельниківці заплянували створити зверхню організацію на взір УЦК. В Галичині завжди були популярні "комітети"; на Наддніпрянщині – "ради": була Українська Центральна Рада, а опісля, під московською окупацією, від сільської "ради" до "Радянської" УСР. Підтасовуючи під це, мельниківці постановили створити очолену й керовану ними "Українську Національну Раду" у Києві, як апробоване німецькою окупаційною владою територіяльне представництво українців у "Райхскомісаріяті Україна".
Створення мельниківської "Української Національної Ради" у Києві 5 жовтня 1941 р, описує Ярослав Гайвас, співтворець тієї установи так:
"В малій їдальні на Подолі, при набагато меншій ніж у -Львові /30 червня 1941 р./ кількости людей, без партій і консультацій звезли, кого могли і кого вважали гідним та хто був охочий і – проголосили!"
А др. Кость Паньківський свідчить:
"Діяльність /мельниківців/ у Києві була спершу явна. Її завданням було наладнати й організувати життя та підшукувати й рекомендувати німецьким чинникам громадян на керівників різних ділянок громадського життя... В час свого перебування в Києві /28.9-1.10.1941/ я не чув нічого про те, що намічається зібрання київських громадян для покликання в Києві Національної Ради. За якийсь час після мого повороту до Львова дійшла до нас вістка, що ОУН /мельниківці/ створили в Києві Українську Національну Раду, головою якої обрано місцевого проф. Техн. Інст. Миколу Величківського. У склад Ради на керівні місця увійшли члени проводу ОУН /мельниківців/: ген. Капустянський, інж. Бойдуник, О.Ольжич... У зв'язку з тією активністю ОУН /мельниківців/ в Києві і ставленням німців до неї, витворювало враження про можливості іншої української політики німців і ролю ОУН /мельниківців/ в підсовєтській Україні".
З цих свідчень двох провідних учасників українського життя в періоді німецької окупації, Гайваса, тодішнього члена Проводу мельниківської організації, та К.Паньківського, голови Українського Крайового Комітету, а потім заступника голови УЦК, виходить ясно наступне:
Перше, що УНРаду у Києві створено 5 жовтня 1941 р. з ініціятиви провідних членів організації Мельника із припадкових людей, без найменшого порозуміння з іншими українськими організаціями, групами чи гуртами, а просто – "звезли, кого могли і кого вважали гідним та хто був охочий і – проголосили!"
Друге: ціллю тієї установи не була боротьба за самостійну Українську Державу, як виходило б з назви, але в покірній льояльності до гітлерівського окупанта України "організувати життя та підшукувати й рекомендувати німецьким чинникам місцевих громадян на керівників різних ділянок громадського життя". Отже точна копія того, що в ҐҐ називалося "Український Центральний Комітет", очолений проф. Володимиром Кубійовичем, тільки – керований мельниківською організацією. В надії, що німці радо приймуть ті послуги.
В надії на це, мельниківські просвітянці кинулись підпорядковувати тій своїй "УНРаді" все те, що почало самочинно творитися в Києві й інших містах "Рахскомісаріяту Україна": шкільництво, пресу, культурні установи, просвіту.
А "барано-книшівці", основне ядро мельниківської організації, звернули особливу увагу на організування під їхнім проводом "української" поліції, всеціло підчиненої німецькій СД та ґестапові, та обсаджування своїми людьми керівних постів цивільної адміністрації на тих щаблях, де допускалося українців.
Про це звітує член ПУН-у Я.Шумелда:
"Задовільно розвивалася організація порядкової поліції міста Києва та зав'язки Київської Обласної Поліції, яка мала стати координуючим чинником не лише для Київської области, але – коли не формально, то фактично - для всієї Наддніпрянщини. Цьому відтинкові присвячував дуже багато уваги др. В.Яхно... Всі свої сили цій праці віддавали Роман "Ґордон"-Біда, сот. Р.Захвалинський, який виконував функції команданта Київської Обласної Поліції і др. Сампара, що перебрав на себе найважчий відтинок київської поліції – порядково-кримінальний".
Піддержку в організуванню української допоміжної поліції дав мельниківцям "Буковинський Курінь". Так прозвано групу буковинців, переважно інтелегентів, що в 1941 р., коли румуни одержали від німців Буковину, рішили тікати перед сподіваним переслідуванням українців румунами. Група начисляла 200 до 300 осіб, у тому багато жінок і дітей та старших віком. По прибуттю до Галичини жінки, діти і старші, а також частина молоді залишилася в Галичині, а около сотні молодих помандрувала на схід. Вже в Галичині буковинці зустрілися зі своїми земляками, що в 1939-40 р. виїхали до Німеччини як фольксдойчі і в Німеччині приєдналися до мельниківців, тому й нова група втікачів пристала до мельниківців як тих, що мали попертя німецьких властей. Вони стали основою організованої мельниківцями поліції, потрібну решту доповнювано набором з таборів воєннополонених. Ті, що знали добре німецьку мову, стали до праці в СД й гестапо, як от згадуваний Войновський, на сумлінню якого десятки жертв, бандерівців, яких він як наймит СД, виловлював і видавав СД й ґестапові на тортури й розстріл. Частина того куреня відірвалася і приєдналася до Організації Українських Націоналістів, бандерівців.
Але, "медові місяці" мельниківсько-гітлерівської співпраці виявилися аж надто короткими. Німці радо користали зі служення їм, але вимагали собачої покірности й слухняности у сліпому виконанню їхніх наказів, із забороною будьякої участи в українському життю. Тому, як грім з ясного неба, посипались неждані удари розшалілих гітлерівських окупантів і на мельниківців, хоч як вони намагалися доказувати свою покірну льояльність німецьким окупантам.
Першим, дуже дошкульним ударом був – гестапівський погром свята Базару. В пляні провітянсько-патріотичної діяльности, на взір того, як це робила "Просвіта" за польської окупації в Галичині, мельниківські просвітянці постановили влаштувати всенародне вшанування пам'яті українських героїв, учасників Другого Зимового Походу, розстріляних під Базаром 21 листопада 1921 р. Свято вийшло величаво з участю багатьох тисяч українських патріотів, які повірили пропаганді мельниківців, що з приходом німців в Україну українці можуть свобідно виявляти свої патріотичні почування і вільно організувати своє життя. І враз – німецька СД зареаґувала на це - масовими арештами і масовими розстрілами. Організатора імпрези, Волинця, та більшість мельниківців завдяки інтервенції членів ПУН звільнено. Сотні розстріляних це були припадкові, непартійні, українські патріоти, а також – бандерівці, що, – так свідчить Шумелда, – теж прийшли на свято. Але було між ними й кількох мельниківців, що їх мельниківські провідники, хоч і мали дуже добрі контакти з ґестапом та СД, вирвати з лабет кровожадного СД не вспіли. Приголомшений Ольжич зарядив організаційне слідство. Шумелда звітує:
"Вислід слідства вказував на те, що приготування до Свята переведені були згідно з духом виданих інструкцій. Не можна ствердити жодних протинімецьких виступів, а німців могло дразнити хіба лише те, що Свято прийняло такий широкий розмах та що всі точки, як і цілість, витримані були в Українському національному дусі."
 
Наші Друзі: Новини Львова