Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Революційний змаг за УССД

Переглядів: 40357
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Володимир Щигельський, син українського католицького священика, народився 1917 р. у Львові, де закінчив середню освіту. В 1939 р. як підстаршина Карпатської Січі брав участь у боях проти мадярів. В 1940-44 командант станиць української поліції в Перемищині. В червні 1944 р. перейшов з цілою станицею української поліції в Медиці до УПА, де під псевдом "Бурлака" став командиром сотні. Вславлений боями, перейшов у вересні 1947 рейдом до Чехословаччини. Підступно схоплений, був виданий полякам і в січні 1949 р. засуджений на кару смерти. Присуд виконано.
Осінню 1947 і весною 1948 рр. відходить кілька менших відділів УПА, разом ок. 300 бійців, у рейд через Чехословаччину в Західню Німеччину. Про одну з причин цього рейду говориться у "Зверненню Воюючої України" з жовтня 1949:
"Край з прикрістю стверджує, що саме серед еміграції знайшлися люди, які довгий час взагалі сумнівалися в існуванню на Землях Української Повстанської Армії, Української Головної Визвольної Ради і визвольної Організації Українських Націоналістів. Треба було аж рейду УПА, треба було живих свідків, треба було повстанцям пройти серед боїв понад тисячу кілометрів, щоб остаточно переконати своїх невірних томів, що УГВР, УПА, ОУН існують, що вони діють і борються за Українську Державу."
Літом і осінню відбувся рейд УПА на Мадярщину.
Зимою 1947-48 відбули рейд у східню Прусію дві групи УПА: одна під командою "Ясеня", друга під командою сотника "Прірви".
Літом 1949 р. відділ УПА під командуванням сот. "Хмари" відбув рейд на територію Румунії.
В часі тих рейдів було проведено між населенням широку пропаганду з відкриванням правдивого обличчя і правдивих замірів імперіялістичної Москви.
Приголомшені невдачею "великих" і "малих" бльокад, московські окупанти посилили вживання варварських, заборонених міжнародним правом, методів війни: Затруювання харчів і ліків, що мали дістатися до рук бійців УПА, прилюдне садистичне тортурування зловлених, ранених бійців УПА, арештування й катування членів родин бійців УПА, виселювання і палення сіл, що доставляли харчі для відділів УПА тощо.
Незвичайна жорстокість і безпощадність НКВД в поборюванню УПА нанесли УПА дошкульні удари й спричинили дуже великі втрати. На цьому місці ми згадаємо лише найболючіші із втрат того періоду.
4 листопада 1948 впав у бою Зиновій Тершаковець - "Федір", провідний командир УПА-Захід та крайовий провідник ОУН Львівського Краю. - 9 листопада 1948 загинули в бою Дякон - "Дмитро", реф. СБ при Проводі ОУН та Прокопів - "Степан", реф. СБ при крайовому проводі ОУН Північного Краю. - 31 січня 1949 у Львові у бою з тічнею НКВД загинув Олекса Гасин - полк. "Лицар", шеф штабу УПА. - В лютому 1949 на Волині впав у бою Петро Козак - "Смок", крайовий провідник ОУН на Північно-Західних Землях. - 14 квітня 1949 в Карпатах загинув Василь Сидор - полк. "Шелест", командир УПА-Захід і член Проводу ОУН. - 9 вересня 1949 впав у бою Федюшка - "Брюс", командир УПА і орг. референт Проводу ОУН Львівського Краю. - В жовтні 1949 р. в Карпатах загинув геройською смертю командир УПА Степан Стебельський - "Хрін", широко відомий командир-герой боротьби УПА на Закерзонню, а від 1947 р. командир ТВ УПА-Захід "Маківка - 24, автор виданих на еміграції споминів "Крізь сміх заліза" та "Зимою в бункрі". - В грудні 1949 впав "Митар", референт СБ при проводі ОУН Карпатського Краю.
ЗИНОВІЙ ТЕРШАКОВЕЦЬ. *19 серпня 1913 - †1948 р.
ЗИНОВІЙ ТЕРШАКОВЕЦЬ народився 19 серпня 1913 р. у с. Якимчицях біля Комарна. Гімназію закінчив у Львові, правничі студії на Люблинському університеті. Активний у студентському житті та в культ.- освітніх організаціях. Член ОУН від 1932 р. Політв'язень польських тюрм. В 1939-41 член Проводу ОУН на Холмщині. В 1947-48 Крайовий Провідник Львівського Краю. Редактор “Літопис УПА” й одноднівки “Буг”. Керівник запілля УПА у Львівському Краю Загинув 1948 р. в бою з загоном НКВД.
СТЕПАН СТЕБЕЛЬСЬКИЙ - "ХРІН". *15 жовтня 1914 р. – †вересень 1947 р.
СТЕПАН СТЕБЕЛЬСЬКИЙ, широко відомий у польській літературі про дії УПА на Закерзонні як командир сотні УПА під псевдом "Хрін", народився 15 жовтня 1914 року в селі Голинь, Калуського повіту. По закінченню гімназії учителював. Член ОУН від 1932 р. В'язень польських тюрм і концлагеру в Березі Картузькій. Член Окружної Екзекутиви ОУН у Стрийщині. Під німецькою окупацією, організатор Української Народної Самооборони й УПА. Від 1944 р. командир сотні УПА на Лемківщині, де став пострахом польських окупантів. 28 березня 1947 р. у зударі зі сотнею Хріна загинув польський генерал, віцеміністер військових справ, Сверчевскі.
В вересні 1947р. став командиром Тактичного Відтинка "Маківка". Зимуючи в бункрі УПА, написав спомин, що вийшов друком на чужині п.з. "Зимою в бункрі УПА" та "Крізь сміх заліза". За героїзм у боях проти німецьких, проти польських окупантів на Закерзонню та проти московських у Галичині нагороджений Золотим Хрестом заслуги першої кляси. Загинув у бою зі збройною частиною НКВД в Карпатах у вересні 1947 року.
5 березня 1950 р. прийшов найболючіший удар для УПА і для всього революційно-визвольного руху: окружений спецвідділом НКВД-КҐБ загинув разом з усіми членами особистої охорони ген. Роман Шухевич - "Тарас Чупринка", Головний Командир УПА, що займаючи одночасно пост Голови Генерального Секретаріяту УГВР та Голови Проводу ОУН на Українських Землях був повних сім літ формальним і фактичним керівником всієї революційно-збройної боротьби українського народу. - Тоді ж попала в руки КҐБ Дарка Гусяк, що після важкого поранення, а після відрятування засуду на 25 літ тюрми й концлагерів Катрісі Зарицької стала її наступницею на пості керівника підпільного Українського Червоного Хреста. Вона пробувала отруїтися, але КҐБ її відрятувало й засудило на 25 літ тюрми й концлагерів. - 28 листопада 1950 на Львівщині впав в бою Осип Дяків - "Горновий", член Проводу ОУН, Головної Команди УПА й Генерального Секретаріяту УГВР, поруч Петра Полтави найвизначніший публіцист підпільного руху. - Зимою 1951/52 загинув командир УПА "Петро Полтава", найвизначніший публіцист ОУН-УПА, член УГВР, Проводу ОУН і Головний політ-виховник УПА. - 22 січня 1952 в с. Лани, Щиренького району, після запеклого бою попав у руки КҐБ важко ранений Євген Пришляк - "Ярема", Крайовий Провідник ОУН Львівського Краю. Його відрятовано й засуджено на кару смерти, замінену опісля на 25 літ тюрми й концлагерів.
Інж.КАТРУСЯ ЗАРИЦЬКА *4 листопада 1914 р.
КАТРУСЯ ЗАРИЦЬКА, дочка гімназійного, а пізніше університетського професора, народилася 4 листопада 1914 року в Коломиї. Одержавши працю на Львівському університеті, її батько перенісся з родиною до Львова. Там Катруся закінчила гімназію сестер Василіянок і в 1932 році почала студії на Львівській політехніці. На початку 1935 року польська поліція арештувала її як члена ОУН, обвинувачуючи її в допомозі Мацейкові, що застрілив польського міністра Пєрацького, втекти за кордон. На Варшавському процесі її засуджено за те на 8 років тюрми, а в 1936 р. на Львівському процесі її засуджено за приналежність до ОУН на додаткових 5 років тюрми. В травні 1939 р. на підставі проголошеної тоді амнестії вона вийшла на волю.
В тюрмі вона познайомилась з українським політв'язнем Михайлом Сорокою і по виході з польської тюрми вони побралися. В березні 1940 р. НКВД заарештувало їх обоїх, маючи їх на списку провідних членів ОУН. Сороку вивезено на Сибір, а Катрусю з огляду на її вагітність залишено у Львівській тюрмі, де 4 вересня 1940 року вона породила сина. Дитину адоптувала її мати. Втеча большевиків зі Львова в червні 1941 р. принесла Катрусі волю.
Хоч з підірваним здоров'ям, Катруся відразу включилася в боротьбу ОУН проти гітлерівських наїзників. Коли створилася УПА, Катруся стала головою підпільного Українського Червоного Хреста і відкинувши пропозицію тікати за кордон, залишилася на тому пості, несучи допомогу бійцям УПА, аж до схоплення її катами НКВД в вересні 1947 р. Кожний культурний нарід не тільки не переслідує працівників Червоного Хреста, але наділює їх пошаною. Але варварське московське НКВД держало її два роки в жахливих умовинах в брудній поодинці, тортуруючи на допитах, а "гуманний" суд СССР засудив її на 25 літ тюрми й засланням до концлагерів.
За часів Хрущова новий карний закон встановляв смертну кару як 20 років тюрми, замість давнішої кари 25 літ тюрми. Тому в 1967 р., коли Катруся відбула 20 літ увязнення, їй запропонували совєтські власті звільнення, якщо вона зложить прилюдну заяву каяття і засудження українського націоналізму. Але, страхіття двадцяти літ московських тюрм і концлагерів не зломали геройського духа Катрусі. Вона з погордою відкинула пропозицію і прийняла присуд відбути й решту пять літ увязнення в концлагерах, які підлягали амнестії.
В вересні 1972 р., по відбутті повного присуду, Катрусю звільнено, але не дозволено поселитися у Львові, де жили її мати і син. Її далі переслідувало КҐБ. Померла 29 серпня 1986р., місяць після смерти її матері й похорена у Львові в родинному гробівці поруч матері.
ОДАРКА ГУСЯК
Одарка Гусяк народилась 1924 р. на Лемківщині. По закінченню середньої освіти учителювала. Ставши членом ОУН перебрала особливо важливий і небезпечний пост зв'язкової. В критичний день облави на Головного Командира УПА, ген. Тараса Чупринки, 5 березня 1950 р. в Білогорщі біля Львова як зв'язкова Центрального Проводу ОУН попала в руки НКВД й по вилікуванню була засуджена на 25 літ тюрми. Перебувала у Верхнє-Уральському та Володимирі, а від 1968 р. у мордовських концтаборах. Учасниця протестних страйків жіночих в'язнів. По відбуттю 20 років ув'язнення, відмовилась підписати прохання про помилування і покаянну заяву. По відбуттю 25 років ув'язнення була звільнена, переїхала в Україну і примістилась у хатині Катрусі Зарицької.
ЄВГЕН ПРИШЛЯК. *13 грудня 1913р.
ЄВГЕН ПРИШЛЯК, селянський син, народився 13 грудня 1913 р. в Миколаєві над Дністром. Середню освіту закінчив у Львові і доповнив її трирічним курсом Торговельної Школи. Після того працював у торгівлі. Член ОУН від 1930 р. За польської окупації відбув присуд чотирьох років тюрми. В 1939-41 рр. працював на Закерзонню. За німецької окупації референт СБ Дрогобицької области. Від 1949 р. референт СБ Крайового проводу ОУН Львівського краю, а від травня 1951 Крайовий провідник ОУН Львівського Краю. 22 січня 1952 р. його підпільний бункер у селі Лани, Щирецького району, розкрив збройний відділ НКВД. Підпільники ОУН "вчинили запеклий збройний опір" - писалося в пашквілі НКВД, -в якому загинули Роман Лозинський - "Бомба", референт СБ львівського краю, Степан Ганич - "Снігур", провідник Щирецького надрайону і Софія Вільхова - "Оришка", друкарка Крайового проводу. Пришляка - "Ярему", загазованого, відрятовано і після жорстокого слідства засуджено на кару смерти, замінену опісля на 25 років тюрми й концлагерів. По відбутті присуду його відставлено до Миколаєва під строгий поліційний нагляд, з забороною обережувати посилки.
Як політв'язень совєтських тюрем і концлагерів Євген Пришляк здобув собі симпатії і широкий розголос між в'язнями своєю твердістю й зберіганням гідности в кожному положенню. Був провідником голосних штрайків у концлагерах СССР після смерти Сталіна. /Інформації подаємо на підставі совєтського пашквілю проти Пришляка з жовтня 1982 року.
У висліді тих важких втрат, в 1952 р. УПА після десяти літ безприкладно героїчної боротьби за волю України проти німецьких, польських і московських наїзників припинила свою дію. Всі члени УПА, що залишилися ще живими, перейшли у збройне підпілля ОУН.
Командування Українською Повстанською Армією після смерти ген. Тараса Чупринки перебрав був полк. В. Коваль. Весною 1952 р. він попав у руки КҐБ. Обставини цього поки що невідомі. Вістки про його дальшу долю ще надто контроверсійні.
По десяти роках титанічних змагань, УПА перестала діяти. Але, десятирічна неперевершено героїчна боротьба УПА, української Повстанської Армії, за Українську Самостійну Соборну Державу проти німецьких, московських і польських окупантів, вписала в історію українського народу одну із найсвітліших сторінок. В його державницькій традиції УПА житиме вічно.

МЕЛЬНИКІВСЬКИЙ ЧИРЯК
Кінець другої світової війни застав поверх два мільйони молодих українців обох полів у Німеччині, куди вони були заслані в часі війни на примусові, невільничі роботи. Усі вони, з одної сторони – були раді чимскорше повернутися домів, а з другої – зі страху перед московським ярмом, були готові залишатися на еміграції. Розгул большевицьких "репатріяційних місій" стероризував більшість з них, тим більше, що англійські й американські власті ішли зразу большевикам назустріч і змушували всіх повертатися "на родіну". Сподіючись, що при добровільному повороті большевики дозволять їм повернутися справді домів і залишать їх там у спокою, тоді, коли при примусовому пішлють усіх на Сибір, величезна більшість тих примусових робітників повернулася. Але кругло чверть мільйона таки залишилися як "неповоротці", або "ді-пі" /"дісплейсд персонс"/ на території західньої Німеччини й Австрії.
Зустрівши в таборах "ді-пі" свободу демократичного ладу, українські політичні емігранти кинулись відразу до організування громадського життя. В кожному скупченню українців постав "Український Комітет", або "Український Допомоговий Комітет", які скоро об'єдналися в "Центральне Представництво Української Еміграції", ЦПУЕ. Зрозуміло, що найбільш активними у цьому були "бандерівці": по-перше", бо їх числово було найбільше між вивезеними на примусові роботи, по-друге, вони своєю безкомпромісовою боротьбою проти гітлерівської Німеччини в час німецької окупації здобули політичний капітал, який захищав їх від будь-якого закиду коляборантства з нацистами. Цього великого морального капіталу вони в ніякому випадку не використовували виключно для себе. Навпаки, вони висунули вимогу шанувати в практиці скрізь вимоги демократії: творення проводів у кожному випадку шляхом свобідних. .демократичних виборів, та висування на керівні пости фахових у даній ділянці осіб. Згідно з цим, не дивлячись на свою величезну перевагу серед українських "діпістів", бандерівці вибрали на голову Центрального Представництва Української Еміграції Василя Мудрого, колишнього голову УНДО і Української Парламентарної Репрезентації, а на його заступника проф.. Пєтухова, діяча наддніпрянської еміграції і тільки на секретаря члена ОУН, мґр. Романа Ільницького. Подібно було й скрізь по таборах "ді-пі".
Але, скоро відізвалася проблема мельниківців і мельниківщини.
Здавалося, що скомпромітувавшись перед своїми й чужими коляборацією з гітлерівськими окупантами й надто численною службою в ґестапо й СД, де вони видавали німцям на тортури і смерть бандерівців, членів ОУН і УПА, мельниківці будуть на еміграції сидіти тихесенько, як миш під мітлою. Але, так вели вони себе тільки в перших днях нової дійсности, чекаючи з запертим віддихом, що скажуть про недавню їхню "геройську, патріотичну" діяльність в Україні "бандерівські недопалки", яких вони видали були німцям на спалення в концлагерах, але розвал гітлерівської Німеччини врятував їх від концлагерної крематорії.
А в проводі "бандерівських недопалків" дійсно йшла гаряча дискусія, що зробити з мельниківськими "фольксдойчами", що вчора видавали гестапові на смерть членів ОУН-УПА, а сьогодні прикидаються українськими патріотами. Хтось зустрів мельникіського лідера сот. Чучкевича, що вже в липні 1941 р. видав ґестапові Ярослава Стецька, голову Українського Тимчасового Правління: інший Зиновія Книша, що разом з інж. В. Мартинцем і Ярославом Барановським з рамені ПУН керував доставою ґестапові з-поміж членів їхньої організації співробітників для винищування "Бандерабевеґунґ"; автор цих рядків зустрів у мельниківському комітеті в Мюнхені і з інж. Бойдуником зідентифікував провідного члена мельниківців, др. Зенона Городиського, що як "фольксдойч" на службі ґестапа у вересні 1941 р. в приміщенню при Валовій-Підвалля, з листою в руках командував, кого з будинку в час арештів випускати, а кого як члена "Бандерабевеґунґ" забирати на знищення. В баварському міністерстві для відшкодувань поінформували представника українських політв'язнів, що в Баварії крутиться мельниківський фольксдойч Лавришко, який в Мюнхені хвалився секретарці гестапо власноручним повішанням дванадцятого “бандерівця”. Якого він представив гестаповці як “плюндерера”, грабіжника. – Андрій Соколик, /тепер у Нью Йорку/ колишній повітовий провідник ОУН, пригадав, що це Микола Бігун, по війні директор мельниківського Комітету в Мюнхені, був тим наймитом гестапа, що видав Олексу Гасина, пізнішого шефа штабу УПА. М. Біраковський /тепер у Вінніпегу/ був як свояк Гасина наочним свідком, як Бігун показав гестапівцям Гасина, що крився під фальшивим паспортом, як "бандерівського гершта Гасина", вилаяв при тому Гасина брудними словами і вдарив його в лице. Лише бойовий наскок відділу ОУН під командою Костя Цмоця, що визволив Гасина з тюрми, врятував Гасина від смерти на шибениці. – Таких "геройських" мельниківців, що "послаблювали бандерівців" руками ґестапо, виявлялося все більше. Що з ними належало зробити?
Французи по закінченню другої світової війни кругло три тисячі своїх недавніх коляборантів з ґестапом повісили, а кругло тридцять тисяч засудили на довголітню тюрму. Ще гостріше поступили зі своїми того роду "патріотами" белгійці. Тільки ж, вони були тепер у своїй вільній державі, мали свої суди і своїх виконавців правосуддя. А українські емігранти опинилися серед чужого світу, окружені, в додатку, поляками, москалями, жидами, що чигали на виявлення якогось українського коляборанта, щоб доказану йому чужим судом вину перекинути на всю українську еміграцію. Тому провід ОУН, очолений "недопалком" Бандерою, вирішив, що в інтересі української справи в такій ситуації конечно не тільки не виявляти мельниківських фольксдойчів і їхні "геройські" діла, але й треба закривати їх перед чужинцями своїм капіталом проти-гітлерівської боротьби.
Довідавшись про це, мельниківці підняли голову. До них повернулася нахабність недавніх днів і відізвалася патологічна манія великости й важности. Ілюстрацією цього є оцінка постання ЦПУЕН О. Бойдуника, члена ПУН, в його статті у збірнику "ОУН 1929-1954":
"Не враховуючи нової дійсности і нових вимог, не порозумівшись з іншими організаціями, це середовище ОУНР-УГВР почало в Авґсбурґу організувати Центральне Представництво Української Еміграції, яке поза правною і матеріяльною допомогою, поставило собі також політичні завдання."
Про які "інші організації", з якими ініціятори організування українських "діпістів" мусіли наперед порозумітися, думає тут мельниківський лідер Осип Бойдуник? Та ж, як ми згадали, головою ЦПУЕ став голова УНДО, Василь Мудрий, його заступником заступник голови Союзу Українських Національних Демократів і провідний діяч середовища УНР, проф. Вєтухів; членом головної управи УНДО, недавній сенатор, Юліян Павликовський та член проводу Української Соціял-Демократичної Партії, др. Лев Ганкевич. З ким же всі мусіли наперед "узгіднювати", що українська еміграція має робити? З ПУН-ом? Мельниківці були єдиними, з якими й не пробувано "узгіднювати", з простої причини: Вони ж були тими, що в час гітлерівської окупації України коляборували не тільки з німецькою окупаційною адміністрацією, але й із ґестапом та СД, видаючи німцям на смерть українських самостійників-державників. Їх, і їхню ганебну роботу в час гітлерівської окупації, було конечно ховати перед людськими очима в мишачу дірку.
Але, трирічна вірнопідданча коляборація мельниківців з окупаційними гітлерівськими властями в Україні, завдяки якій вони одержали були, хоч і дуже куценьке, монопольне становище "вождівства" в усіх організованих виявах українського життя, здеґенерувала їх: у них створився комплекс монопольного "вождівства": вони й опинившись на еміграції вважали, що тільки мельниківський ПУН має скрізь в українському життю усе очолювати як надрядний чинник і єдиний верховний репрезентант всіх українців, і в Україні, з якої вони всі до одного вивтікали у час втечі німців з України, і на еміграції. На думку тих психічно й морально хворих "вождів" і "вожденят", все, що творилося без апробати мельниківського ПУН, було "анархічним примітивізмом", або "бандерівським терором".
Першим прилюдним показом зудару української еміграції з мельниківськими "вождями", були запляновані збори Окружного Представництва Української Еміграції в Мюнхені. В самому Мюнхені існував мельниківський Український Допомоговий Комітет, створений ними ще за гітлерівської влади. /В ньому, кажуть, урядував згадуваний мгр. Лавришко, що згідно з дорученням ПУН "послаблювати, як мож, бандерівців", вішав виявлених ним "бандерівських" активістів/. По капітуляції гітлерівської Німеччини, дію того комітету продовжував як його директор Микола Бігун, широковідомий мельниківський авантюрник. Коли в таборах "діпі" у самому Мюнхені, і по всій Баварії, постали Українські Допомогові Комітети і вони висунули вимогу створення Окружного Представництва Української Еміграції в Баварії як нижчої клітини ЦПУЕ, Бігун заплянував не допустити до цього й відмовився підпорядкувати мюнхенський комітет системі ЦПУЕ. Коли у визначеному ЦПУЕ дні зїхалися до приміщень мюнхенського комітету при Розенгаймерпляц законно вибрані представники кожного із українських комітетів у Баварії, Бігун заборонив їм вступ заявляючи, що він вже має представників з кожного табору. Коли ж представники настоювали на тому, щоб їх впустити на збори, бо ж вони єдині, легально вибрані всією громадою даного табору, Бігун випустив на них шайку кільканадцяти московських жуліків, що з ними Бігун у закамарках комітету проводив "чорний ринок", добре підготованих Бігуном до акції "самогонкою" і поллялася кров: представник студентів, др. Р. Борковський повалився з розчелепленою головою в калюжу власної крови, отця Смика, зловивши за руки й ноги, скинули московські жуліки з другого поверха, на-щастя, на інших делегатів... Попалося тоді від московських жуліків на службі мельниківських "правопорядників" і авторові цих рядків...
Щойно по роках розгадав я причину того запеклого бою в обороні мельниківського комітету. Справа була в тому, що при відступі німців з України мельниківці під керівництвом "геніяльного директора" Миколи Бігуна вивезли, наскільки лиш могли, товарі українських кооператив, головно ж м'ясні й смальцеві консерви, цукор, тютюн тощо до Мюнхену і під фірмою Українського Допомогового Комітету замагазинували все це в німецьких пивницях, зайнявши половину бльоку домів. Все це мало бути для українських втікачів, але мельниківці призначили все для своєї партії й завзято боронили комітет як прикриття для награбованого в українців майна. (У зв'язку з голосним Бігунівським погромом делегатів УДК в Мюнхені, оповідали про веселу конфронтацію галицького діялекту з наддніпрянським. День після авантури, до канцелярії на Розенгаймерпляц, де урядував Бігун, зайшов голова "бандерівських недопалків", тобто Ліґи Українських Політв'язнів, проф. Олійниченко. Здоровенний козарлюга з Дніпропетровська, він зайшов, не стукаючи. Бігун спалахнув обуренням: "Ви чому не пукаєте?" – "Бо то ж непристойно пукати при людях", – відповів Олійниченко. /По-галицьки "пукати" це стукати, а по наддніпрянськи "пукати" це голосно випускати гази з жолудка/. – "Як ви заховуєтесь!" – вигукнув люто Бігун, зірвався з крісла і оббігши стіл, став перед Олійниченком. Зі своїми хворобливо коротесенькими ногами, він був ледви по груди Олійниченкові. – "А чого я б мав заховуватися? Стою ось перед вами і нікуди не заховуюсь. А ви переді мною не клякайте, встаньте!" – /"Заховуватися" по-галицьки це "поводитись", а літератуно "ховатися"./ –"Як ви смієте?! – вигукнув люто Бігун. – Ану, зараз, лізьте мені взад!" /тобто "ідіть назад, геть"/ – "Хочби й хотів, паноньку, то не влізу вам в зад, бо я завеликий, Це хіба ви мені лізьте в зад. І – заспокійтесь, не підскакуйте переді мною, як жаба коневі коло голови, як він пасеться. Сідайте на своє крісло!" – І, піднявши Бігуна за-обшивку, перекинув через стіл на крісло. Натомість мельниківці оповідали про цей випадок своїм стилем, як про один із героїчних подвигів Бігуна: Бандерівські братовбивники, – оповідали вони, хотіли вбити Бігуна. їх гершт Олійниченко прийшов до канцелярії Бігуна, наставив на нього револьвер і вигукнув: "Я прийшов вас застрілити!" Але старий бойовик Бігун, хоч ростом двісті-фунтовому Олійниченкові лише по пупець, не злякався. Кинувся на нього, повалив на землю, відібрав револьвер і був би вбив, але в час пригадав собі наказ вождя: "Не проливати української крови!" Тому дозволив насмерть переляканому Олійниченкові втекти живим.)
В основному, мельниківці на еміграції застосували – і й досі стосують – методу шантажу на взір "злобного Івасика", що говорив татові: "Якщо не даш мені грошей на кіно, то як прийдуть до нас гості і засядуть до обіду, я почну голосну газову атаку!" Один із провідних мельниківців схопив це так: "Ви, бандерівці, їдете, бо в вас і віз добрий, і коні добрі. Ми, мельниківці, не можемо їхати, бо в нас ні воза, ні коней. Але, ми можемо вперто пхати вам, бандерівцям, кіл між спиці вашого воза. Тому поступайтеся нам!"
Так з'явився на тілі української громади на чужині гидкий мельниківський "чиряк під коліном". Вони завжди вимагають бути у проводі, а коли їх не виберуть вони з галасливим "нас там нема, ми виходимо!" розбивають існуючу дану українську установу. Так зробили вони вже двічі в УККА, так вони роблять в кожній іншій громадській установі. І навіть у СКВУ, висуваючи на пост голови СКВУ свого представника Миколу Плавюка, який аж ніяк на такий пост не заслуговував, мельниківці зашантажували: Або ви погодитесь усі на нашого кандидата Плавюка, ніяк не квестіонуючи його моральних і провідницьких кваліфікацій, або ми розіб'ємо СКВУ і ви мусітимете нюхати запах нашої зброї...
Провід ОУН пробував "зговоритися" якось з мельниківцями, щоб в існуючих умовинах не виносити перед громаду подій недавньо минулого і якось співпрацювати в інтересі сучасного й майбутнього української громади й української справи. В першій такій розмові брали участь як представники ОУН др. П. Мірчук, проф. Іван Вовчук і інж. Богдан Підгайний, а як представники мельниківців – Дмитро Андрієвський, Осип Бойдуник і, мабуть, др. Юрій Бойко-Блохин. Представники ОУН поставили такі вимоги для замирення: 1. ПУН визнає, що його коляборація з гітлерівською Німеччиною в надії, що цим вони заслужать собі на якусь ласку в Гітлера, була глибокою помилкою. 2. ПУН засудить службу мельниківців у гестапо і в СД для винищування українських самостійників-державників як національну зраду і всіх винних у тому викине з мельниківської організації. 3. ПУН визнає величезні політичні й моральні заслуги протигітлерівської боротьби ОУН-УПА-УГВР. 4. ПУН перестане користуватися вкраденою назвою ОУН і прийме для своєї організації якусь інакшу назву. – А представники ПУН принесли такі вимоги: 1. ОУН під проводом Степана Бандери визнає, що мельниківський ПУН був і є єдиним законним проводом ОУН. 2. Провід бандерівців визнає, що політична й збройна боротьба ОУН-УПА-УГВР була глибокою помилкою, а єдино правильною була дія організації полк. Андрія Мельника. 3. Провід бандерівців признає в свому імені і в імені цілої організації що вся дія "групи" Бандери, від 1939 починаючи, була анархістичним бунтом проти ПУН як єдиного законного проводу ОУН. 4. Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою окремою заявою засудить випадки ліквідування мельниківців на службі ґестапо й СД як акти "братовбивства".
Ясно, що вимог мельниківців не мож було брати навіть на дискусію. Вони аж надто нагадували анекдотичні вимоги гітлерівського проводу в уявній дискусії в квітні 1945 р. з представниками аліянтів про припинення війни: 1. Яліянти мають визнати, що німці почали війну згідно з міжнародним правом і з мораллю, в інтересі німецької нації, а воєнні дії аліянтів проти Німеччини були злочином. 2. Аліянти негайно заберуть всі свої війська з Европи і поможуть німцям повернутися на всі терени, що їх німці були зайняли у другій світовій війні. 3. Америка й Англія погодяться заплатити Німеччині задовільні відшкодування за всі втрати, що їх американська й англійська армії нанесли Німеччині...
В пізніших роках були ще дві спроби говорити з мельниківським ПУН-ом на тему оздоровлення громадського життя -з таким самим негативним вислідом. Все виразніше виявлялося, що мельниківський "чиряк під коліном" невилічимий. До своїх маняцьких претенсій на репрезентування ними всієї української громади, мельниківці долучили ведене в унісон, чи в узгідненню з НКВД –КҐБ, демагогічне плюгавлення геройської боротьби ОУН-УПА-УГВР. Започаткували цю ганебну, брудну "роботу" два мельниківські "вожді": член ПУН-у і головний суддя мельниківської організації, недавній "фольксдойч", співробітник гестапо й СД, Зиновій Книш, своїм пашквілем "Бунт Бандери" та другий "фольксдойч", нащадок зукраїнщених німецьких колоністів на Волині, Олег Штуль, якого його однопартійні представляють як "шефа штабу" бульбівської "УПА", а Бульба згадує як свого приятеля, що був для нього зв'язковим до ПУН і перекладачем при розмовах з німцями, своїм пашквілем "В ім'я правди". Оба ті пашквілі такі гидкі і так пересичені безсоромною брехнею, що й обидва автори самі встидалися подати на них своє правдиве прізвище і 3. Книш скрився під псевдом "Б.Михайлюк", а О.Штуль під "О.Шуляк". Видавця того бруду на пашквілях не видно, а як місце видання подано Ротердам, де ніяких українців, а тим більше ніякого українського видавництва не було й немає. Хто фінансував перший наклад обох пашквілів невідомо, але устійнено, що дальші наклади видавало й поширювало між українцями большевицьке КҐБ. Такий зміст і стиль "роботи" прийнявся серед мельниківців, учнів славного Ґеббельса і спалахнув знову тоді, коли "вождем" мельниківської організації став Микола Плавюк, брат відомого з преси старшого співробітника НКВД-КҐБ в Україні.

НЕВДАЛА СПРОБА ПОЛІТИЧНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ-
Опинившись у вільному світі, українські неповоротці/"діпісти" відновили свою політичну діяльність: відновили своє існування майже всі українські політичні партії, що з вибухом другої світової війни припинили своє існування й не діяли ні в Україні, ні поза Україною в час большевицької й німецької окупації, як УНДО, УСРП й інші, та постали нові, як от УРДП, УНДС та інші. Це висунуло потребу консолідації політичних сил у формі створення єдиної, верховної політичної формації, що об'єднювала б діючі українські політичні партії й "середовища".
В Україні таку консолідацію було завершено створенням у липні 1944 р. Української Головної Визвольної Ради, УГВР. Для репрезентування за кордоном і керування політичною дією українців на чужині, УГВР вислала за кордон "Закордонне Представництво УГВР". На-жаль, ЗП УГВР не зуміло сповнити своє завдання, не приєднало до себе еміграційні партії й середовища і, в додатку заплуталось у внутрішній конфлікт в ЗЧ ОУН, і так перетворилось фактично у ще одно еміграційне "середовище". Тому з'явилася ініціятива консолідувати українську спільноту на чужині на якійсь іншій базі. Після неуспішного намагання здійснити це у формі "Координаційного Українського Центру", КУК, заініціованого о.др. В.Кушнірем з Канади, прийшла спроба здійснити це у формі еміграційної "Української Національної Ради". її заініціювало середовище "Державного Центру УНР" і тому відразу поза тією ініціятивою стала організація українських гетьманців. Про становище ОУН до тієї ініціятиви писав Степан Бандера у свому "Слові до Українських Націоналістів".
"Ми рішуче проти засади відокремлювання нашого руху і нашої політичної акції від решти українського організованого політичного життя й акції, засади двоподілу. Ми визнаємо і реалізуємо засаду змагання до однієї скоординованої самостійницької політичної дії, засаду співдіяння в ній всіх українських самостійницьких політичних середовищ."
Згідно з цим, Провід ЗЧ ОУН вислав до підготовчої Комісії УН Ради своїх представників, які брали участь в першій сесії тієї еміграційної УНРади. Але, вже при оформлюванню УНРади виявилися надто великі різниці, а то й противенства у розумінню такої формації між ОУН та партіями, що стали членами УНРади.
Насамперед виринула справа суті заплянованої формації та її структура. ОУН висунула вимогу, щоб це було об'єднання всіх українських самостійницьких партій і організацій на чужині, із включенням "Державного Центру УНР" та гетьманської організації як окремих партій, без висування ними якихсь їхніх надрядних претенсій. Керівні органи такого політичного представництва всієї української еміграції повинні бути вибрані демократичним голосуванням всієї еміграції і кількість представників кожної із партій в УНРаді мусіла бути відповідна до одержаних голосів. А щодо змісту праці УНРади, ОУН вимагала, щоб УНРада базувала всю свою дію на протинімецькій і протибольшевицькій боротьбі українського народу і тому була в контакті з УГВР та командуванням УПА. При вступних розмовах Андрій Лівицький погоджувався на це і висував свій "Державний Центр УНР" як тільки початкову базу. Але, вже на першому засіданні "Підготовчої Комісії" представники ОУН зустріли готовий "декрет" А. Лівицького як "президента УНР в Екзилю", про покликання "УНРади" як органу того "екзильного уряду" з готовою структурою, спертою на "паритетному представництві партій, що входять до УНРади", по шість представників від кожної. Це було перекреслення демократичного принципу творення представництва і апріорне зведення ОУН до нуля, бо на шість партій, членів УНРади, ОУН мала мати шість представників, а противники ОУН разом тридцять представників. Взагалі, УНРада мала бути нічим іншим, як органом "Екзильного Уряду УНР". А коли на сесії УНРади прийшла мова про УГВР і УПА, то речник соціялістів, Панас Феденко, поставив провокаційне і глузливе питання: "А чи та ваша УПА зрізала вже хоч один телеграфічний стовп? Бо я не чував про таке", а представник мельникївців Осип Бойдуник (Осип Бойдуник, представник організації А. Мельника, був дуже активним у організуванню УНРади. І – цікаве: так тоді, як і при всіх попередніх спробах творення всеукраїнської репрезентації, він ніколи ні словом не згадав про мельниківську "Всеукраїнську Національну Раду", нібито створену весною 1944 р. в Україні, ні про проф. М. Величківського, що, нібито, був президентом тієї "ВУНРади". Говорячи на сесії еміграційної УНРади про "партизанську формацію А. Мельника", Бойдуник ані не назвав її "УПА", ані ніяк інакше, а тільки загадково "повстанська формація полк. А. Мельника") рішуче спротивився хочби привітати УПА, бо, казав він, тоді мусілось б назвати і "повстанську формацію полк. А. Мельника". Знову ж лідер УНДО, др. Баран, вигукнув: "А хто дав право УГВР вважати себе речником і репрезентантом українського народу?", підкреслюючи цим, що він і його однодумці не схвалюють протинімецької і протибольшевицької боротьби ОУН-УПА-УГВР.
На добавок, стало відомо, що ядро "державного центру УНР" виявляє готовість співпрацювати з московськими емігрантами на базі "непередрішенства".
Штудерна структура УНРади не лишала найменшого сумніву, що представники ОУН, становлячи там одну-шосту голосів, не матиме ніякого впливу на політичний напрямок УНРади, а тим більше не зможе вплинути на пошанування передумови творення консолідаційного центру, що це буде окреме, самостійне об'єднання українських політичних партій і організацій на еміграції, а не органом "Державного Центру УНР", якого ОУН ніколи "легітимним", "єдино законним" чи "традиційним" не визнавала.
В такій обстановці, для Закордонних Частин ОУН не було найменшого глузду ставати членом УНРади як органу "Державного Центру УНРади". Тому на другій сесії УНРади представник Закордонних Частин ОУН склав заяву, що ЗЧ ОУН членом УНРади не є.
Спроба консолідації українських партій і політичних організацій на еміграції у формі еміграційної "Української Національної Ради" закінчилася невдачею.
Свою концепцію політичної консолідації всієї української еміграції створенням єдиного верховного центру не на базі і під командою котрогось із існуючих на еміграції "державного центру", але на базі злиття всіх існуючих "державних центрів" в один "ініціятивний комітет", який шляхом загальних виборів всіх українців на чужині створить єдиний верховний центр з устійненою назвою, висунула ОУН знову щойно в 1987 р. Чи вдасться здійснити його цим разом у річницю тисячоліття Християнства в Україні, покаже найближча майбутність.

ДИЯВОЛЬСЬКА ГРА НКВД-КҐБ: НАРОДЖЕННЯ "ДВІЙКИ"
Розвал гітлерівської Німеччини заскочив органи ґестапа: вони не вспіли виконати останній наказ Гіммлера, не випустити живим з концлагерів ні одного не-німця. В адміністрації гітлерівських концлагерів в останніх днях запанував хаос і переляк. Завдяки тому кругло п'ятдесять тисяч в'язнів, що залишалися ще живими, вийшли на волю. Між ними й поверх тисяч членів ОУН, "Бандерабевеґунґ", в тому велике число провідних членів ОУН. Це, очевидно, мусіло мати поважний вплив на розбудову структури й сітки ОУН на чужині.
Велике число членів ОУН було між тими, що їх німці вивезли були на невільничі роботи до Німеччини. Тепер, по закінченню війни, майже всі вони залишалися на чужині як неповоротці /"Діпісти"/. Провід ОУН в Україні мав на увазі їх, а щодо ув'язнених, вірив твердим запевненням гестапо, що з кацету ні один не-німець живим не вийде. Між вивезеними на роботи були переважно низові члени. Тому, щоб зайнятися ними вже зараз по закінченню війни, Роман Шухевич-Тур" як голова Бюра Проводу ОУН вислав при кінці 1944 р. за кордон Дарію Ребет, члена Проводу, з дорученням зайнятися сіткою ОУН на чужині.
Але, вже при кінці 1944 р. у зв'язку з намаганням німецьких властей притягнути й ОУН до формованого ними "Українського Комітету", були звільнені з концлагерів Степан Бандера, Ярослав Стецько й кільканадцять інших, між ними й Лев Ребет. Вони були поставлені під поліційний нагляд. Та вони використали хаос, що вже опановував навіть органи ґестапа і втекли з-під тієї опіки. Лев Ребет відшукав свою дружину у Відні і там їх застав кінець війни. Тільки ж, вони опинилися у совєтській зоні Відня і тому в вільній частині Австрії, а потім Німеччини, Лев і Дарія Ребет опинилися щойно на переломі 1945-46 років.
Провідні члени ОУН, що вийшли з концлагерів, зустрівшись з крайовими членами Проводу, що як члени ЗП УГВР виїхали на еміграцію, створили Закордонний Центр ОУН, ЗЦ ОУН. По капітуляції Німеччини сітку ОУН на чужині розбудовано і тоді ЗЦ ОУН перемінено на "Закордонні Частини ОУН – 34 ОУН". До проводу ЗЧ ОУН ввійшли і Степан Бандера, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський та ще дехто, що вийшли з німецьких концлагерів, і Микола Лебідь, Мирослав Прокоп та ще дехто, що були членами Проводу ОУН в Україні й опинилися згідно з дорученнями на чужині. Почалася розбудова сітки ОУН на чужині й ладнання контактів із проводом ОУН в Україні.
Коли в Інсбруку, а потім у Мюнхені появилися Лев і Дарія Ребети, Служба Безпеки ОУН передала Бандері осторогу перед ними: вони ж обоє перебули багато місяців під совєтською опікою в совєтській зоні Відня і, могли за весь той час ні разу не зустрічатися з НКВД й спец-відділом НКВД "Смерш", але – могли теж бути в їхніх руках і – не випадково вирватися з їхніх лабет.
Справа Ребета була вже й без того аж надто "делікатна". Ми згадували вже раніше, що в 1935 р. його призначив був Крайовим Провідником ОУН Ярослав Барановський всупереч пропозиціям провідних членів Організації на ЗУЗ, у висліді чого постало було багато серйозних конфліктів унутрі ОУН так, що – як пише сам Ребет у своїх споминах – в лютому 1939 р. він мусів зразиґнувати з того посту, бо недовіря до нього зі сторони членства ОУН ставало нестерпне. По розвалі Польщі, під кінець 1939 р. його було поставлено перед суд ОУН: Роман Шухевич обвинувачував його у поповненні багатьох серйозних "недотягнень" на пості крайового провідника й шкідливому інтриґантстві, П. Мірчук обвинувачував його у злочинному дорученню постріляти низку членів ОУН під безпідставним обвинуваченням їх у організуванню "ОУН-ЗОВ". Василь Кук обвинувачував його, що він відіграв загадкову ролю у справі нападу на Ясінських. Тоді Ребет як крайовий провідник здержав був усяку бойову діяльність ОУН. Але брати Кук, Ілярій і Василь, та В. Качор і П. Цица з власного почину виконали напад боївки ОУН на дідичів Ясінських, при чому обоє Ясінські згинули. Поліція впала на слід виконавців нападу, але вони крилися. Ребет візвав їх на зустріч для організаційних зізнань. Василь Кук не пішов на зустріч. Ілярій Кук та Петро Цица пішли і там їх, дивним дивом, застукала несподівано польська поліція й заарештувала. Ілярія Кука засуджено на кару смерти і 25 серпня 1983 р. повішено, а Цицу засуджено на досмертну тюрму. Тепер, по розвалі Польщі, Василь Кук обвинувачував Ребета, що це він, Ребет, як скритий співробітник польської поліції, видав Ілярія Кука й Цицу польській поліції і якщо б він, Василь Кук, був тоді повинувався наказові Ребета, прийти на стрічу до карного звіту, то й він був би повис на шибениці. Та як лише почався розгляд скарг проти Ребета, настав гострий конфлікт між Організацією й ПУН-ом і з огляду на той грізний конфлікт рішено справу проти Ребета без розгляду уморити. Обоє Ребети заявилися по стороні "Революційного Проводу ОУН", і на Другому Великому Зборі ОУН у Кракові ввійшли до керівних органів ОУН. Тільки ж – серед багатьох провідних членів ОУН "запах" тієї справи залишався і хворобливо вразливий Ребет знав про це. Це створювало делікатну атмосферу.
Після Другого Збору ОУН, Ребет був призначений до сектора Державного Будівництва і там йому було доручено як правникові підготовити проект тексту проголошення відновлення Української Держави та проект конституції. В останніх днях червня 1941 р. виявилося, що ні одного, ні другого він не підготовив. При формуванню Тимчасового Правління Ребет був призначений другим заступником премієра. В часі арештування, Стецько, як про це ми згадували, доручив був Ребетові переорганізувати Правління і перейти з ним у підпілля. Ребет того не виконав, а навпаки, позвільняв усіх членів Правління з їхніх постів і сам пішов на розмову з німецькими властями, де й був зааретований. Чи повинен був Ребет стати за те до відповідальности перед організаційним судом ОУН?
Маючи все це на увазі, Бандера доручив забути все те, не дразнити Ребета ані минулим, ані підозріннями у зв'язку з його перебуванням з дружиною багато місяців у совєтському секторі Відня, де гуляли "Смерш" та НКВД.
Все ж, вже при першій зустрічі з Ребетами на засіданню Проводу ЗЧ ОУН таки прийшло до прикрого зудару: Ребет вже на початку засідання виступив з пристрастною "пригадкою", що Шухевич як Провідник ОУН уповажнив його дружину, Дарію Ребет, перебрати провід ОУН на чужині і тому Бандера має стати "на струнко" перед нею і здати їй звіт з того, Що він як голова ЗЦ ОУН, а потім проводу ЗЧ ОУН, робив і передати їй, Ребетовій, пост голови проводу ЗЧ ОУН. Але провід ЗЧ ОУН потрактував цей прикрий інцидент як вибух гістерії, спричиненої побутом Ребета у концлагері і перейшов до денного порядку. Сама Дарія Ребет зрозуміла, що видвигання таких претенсій у відношенні до Бандери – не на місці.
Усе ж, підривна робота Ребета проти Степана Бандери почалася. У приватних розмовах з членами ЗЧ ОУН, Ребет пристрасно виступав проти того, щоб Бандера залишався далі на пості Провідника ОУН, бо це, мовляв, дає ворогам змогу деградувати справу ОУН-УПА-УГВР до "бандерівства", до персональної авантури Бандери й кучки його прихильників, закидав Бандері стосування диктатури тоді, коли ОУН мусить демонструвати скрізь демократичність і підсував думку, що ОУН в Україні перейшла на позиції соціялізму, а Бандера рішуче відкидає соціялізм і цим спричинює конфлікт між ЗЧ ОУН і ОУН в Україні.
На диво скоро, Ребет знайшов пристрасного прихильника – Василя Охримовича, а згодом ще кількох провідних членів ЗЧ ОУН і так зродилася внутрі ЗЧ ОУН – опозиція, яку й очолив її творець, Лев Ребет.
Формально, становище Степана Бандери в ОУН було від Третього Великого Збору ОУН, що відбувся в Україні в днях 21-25 серпня 1943 р., таки дійсно складне. Його посту Провідника ОУН ніхто з членів ОУН в Україні ніколи не квестіонував. Навпаки, і він як особа, і його ім'я стали символом безкомпромісової боротьби проти кожного окупанта за УССД, і тому навіть у піснях бійці УПА співали, що "в бій до перемоги Бандера нас веде". Але учасники Третього Великого Збору стали перед питанням: Як формально установити організаційний пост Бандери? З одної сторони – всі вважали, що він мусить залишатися Провідником Організації; але, з другої сторони, він перебував тоді в гітлерівському концлагері і якщо б Збір в серпні 1943 вибрав його Провідником ОУН, то ґестапо могло або за це розстріляти його, або робити діявольський натиск усіми методами терору на нього, щоб він як провідник доручив ОУН заперестати всяку боротьбу проти гітлерівських окупантів. Тому вирішено посту Провідника не торкати, а вибрати для керівництва ОУН Бюро Проводу ОУН у складі трьох осіб. Згідно з цим, Третій Великий Збір ОУН в серпні 1943 обрав тричленне Бюро Проводу ОУН, що його очолив Роман Шухавич-Тур" як "Голова Бюра Проводу ОУН". По звільненню Бандери з концлагеру усі листи до нього від Проводу ОУН в Україні були адресовані "До Провідника ОУН, Бийлиха"/ "Бийлихо" – тодішній псевдонім Бандери, і всі, хто писав до нього, Шухевичем-"Туром" починаючи, зверталися до Бандери завжди "Друже Провідник". Формальну скомплікованість підніс щойно на еміграції Лев Ребет твердженням, що Бандера більше провідником ОУН не є, бо Третій Збір його провідником не вибрав.
Найкращою розв'язкою формальних питань було скликати четвертий Великий Збір ОУН, тому провід ЗЧ ОУН вже в половині 1945 р. переслав цю пропозицію до проводу ОУН в Україні. Збір повинен бути складаний: в Україні повинен відбутися Великий Збір ОУН на Українських Землях, а в західній Німеччині Великий Збір ЗЧ ОУН. Узгіднення постанов обох частин проведе спеціяльна комісія, вибрана збором обох частин.
Але, з Краю прийшло повідомлення, що в існуючих там умовинах відбути Великий Збір неможливо. Замість цього, Провід ОУН в Україні прийняв таку постанову: Провідником всієї ОУН є Степан Бандера; в Україні керівником ОУН є "Провід ОУН на Українських Землях" із своїм Головою Проводу, а за кордоном "Провід Закордонних частин ОУН" із своїм обраним головою Проводу, В Україні "Головою Проводу ОУН на Українських Землях" є Тур" /Роман Шухевич/; ЗЧ ОУН вибирає свого голову Проводу згідно зі своїм устроєм. Цю постанову Проводу ОУН на Українських Землях повинні доручити проводові ЗЧ ОУН і Степанові Бандері спеціяльні уповноважені, ґен. "Перебийніс"-Дмитро Грицай, член Проводу ОУН на Українських Землях і шеф штабу УПА і "Тарас" /Дмитро Маївський/, член Проводу ОУН на Українських Землях. Оба члени УГВР.
ДМИТРО МАЇВСЬКИЙ. *8 листопада 1914 - †19 грудня 1945.
ДМИТРО МАЇВСЬКИЙ, син народного учителя, народився 8 листопада 1914 р. в с. Реклинець, пов. Жовква. Ґімназію закінчив у Сокалі. У Львові закінчив торговельний курс і працював у кооперації. Член ОУН від 1933 р. У1934 р. засуджений у Львові на 10 років тюрми. В 1939 Обласний Провідник Холмщини. Коли літом 1940 р. Андрій Мельник як "Вождь ОУН" видав був наказ Іванові Мицикові застрілити Степана Бандеру, Мицик передав те доручення Дмитрові Маївському - "Сонарові" в переконанню, що "Сонар" засліплений мельниківець. Але Маївський "Сонар" забрав від Мицика револьвер, вибив Мицика по лиці і прогнав та повідомив про все Бандеру. Був учасником 2-го Великого Збору ОУН у Кракові 1941 року.
Як провідний член Похідних Груп ОУН Маївський-"Сонар", "Майченко" проводив підпільно успішну працю на центральних землях України, будучи членом Крайового Проводу ОУН Київщини. 20 листопада 1942 р. у Львові він попав у пастку гестапа, але застрілив двох гестапівців і хоч ранений у живіт, утік.
На третьому Великому Зборі в 1943 р. його обрано членом Бюра Проводу ОУН. Автор багатьох статтей.
У грудні 1945 р. Маївський і Ген, Д.Грицай, шеф штабу У ПА, одержали доручення зустріти Степана Бандеру, що перебував тоді в Баварії, щоб особисто передати в імені Проводу ОУН пост Голови Проводу ОУН, що його в час ув'язнення Бендери перебрав був Микола Лебедь, а в травні 1943 Роман Шухевич - "Тур", як голова Бюра Проводу ОУН. При переході чесько-німецького кордону вони несподівано попали на засідку НКВД. В тюрмі, бачучи, що НКВД знає, хто він, Маївський застрілився скритим в одежі револьвером 19 грудня 1945 року.
Грицай і Маївський вирушили за кордон. Українсько-чеський кордон перейшли щасливо. Але при переході чесько-німецького кордону несподівано наткнулися на збройну заставу і попали живими в руки НКВД, 19 грудня 1945 р. Побачивши, що НКВД знає, хто вони і їх фальшиві документи нічого не поможуть, Грицай і Маївський відібрали собі в тюрмі життя.
Постанова Проводу ОУН на Українських Землях прийшла до Проводу ЗЧ ОУН. Провід ЗЧ ОУН прийняв постанову Проводу ОУН на Українських Землях з додатком, щоб "Бюро Проводу ОУН" в складі трьох задержати. А що два члени Бюра Проводу, обрані на Третьому Великому Зборі, "Павленко"-Ростислав Волошин і "Тарас"-Дмитро Маївський, згинули, то обі частини ОУН повинні обрати складано новий склад Бюра. Ця пропозиція була прийнята і ОУН на Українських землях перевела такі вибори в 1946 р., а ЗЧ ОУН на своїй конференції в вересні 1947 р. Членами Бюра Проводу ОУН були обрані: Степан Бандера – голова Бюра і Голова Проводу всієї ОУН і члени Бюра: "Тур"-Роман Шухевич і "Карбович"-Ярослав Стецько. Два перші були обрані одноголосно. На третього було дві кандидатури: Ярослав Стецько і, в Краю, "Леміш"-Василь Кук. Вислід голосування в Краю був пересланий окремим гінцем: вона принесла закодовану записку і, додатково, усно передала псевда вибраних. Але в пізнішому розвою "опозиції" заквестіоновано вибір третього члена Бюра, Ярослава Стецька, хоч на конференції ЗЧ ОУН спеціяльна комісія, членом якої був теж представник "опозиції", устійнила достовірність письмового й усного передання виборів у Краю, і висунено твердження, що Край вибрав третім членом Бюра "Леміша"-Василя Кука. Рішень Проводу ОУН на Українських Землях і конференції ЗЧ ОУН відносно Степана Бандери і важности тих постанов ніхто в сумнів не ставив.
Так було полагоджено формальні справи структури Проводу ОУН, ЗЧ ОУН і ОУН на Українських Землях.
Із впорядкуванням усіх цих справ повинна була зникнути "опозиція". Але, цього не сталося. Ребет знайшов у своїй диверсії проти ЗЧ ОУН спільників у творців лівої УРДП, Івана Майстренка і Бориса Левицького, що присвятили свій журнал "Вперед" демаґоґічному розмухуванню видуманих програмових розбіжностей між ЗЧ ОУН і ОУН в Україні, бо, мовляв, ОУН в краю перейшла після Третього Великого Збору на "позиції" демократизму й соціялізму, а ЗЧ ОУН, а особливо Степан Бандера, відстоюють "перестарілу" ідеологію" ОУН й відкидають соціялізм. Для підкріплення такої диверсії, Майстренко, Ребет і В. Маркусь почали перфідно перекручувати писання найвизначніших крайових публіцистів Осипа Дякова "Горнового" та Петра "Полтави".
На Другій, надзвичайній, Конференції ЗЧ ОУН у Міттенвальді /Німеччина/ присвячено тій справі особливу увагу. Л. Ребетові та його дуржині Дарії Ребет, та їх однодумцям було дано необмежений час для представлення учасникам конференції суті їхніх тверджень, закидів і критики ЗЧ ОУН і після широкої дискусії учасники конференції величезною більшістю засудили дію "опозиції" як шкідливу для ОУН і для української визвольної справи, їхні "позиції" як сперту на демаґоґії диверсію проти ОУН і тому усунено обоїх Ребетів і ще кількох їхніх спільників із "опозиції" з ОУН.
Про все це повідомлено Провід ОУН на Українських Землях. Звідти прийшли листи з виявами найглибшого здивування, гіркости й докорів, що в час, коли в Україні в неймовірно важких умовинах боротьби гинуть щодня найкращі члени ОУН, на еміграції члени тієї самої ОУН витрачають час і енергію на незрозумілі Краєві внутрішні конфлікти. "Тур"-Шухевич в імені Проводу ОУН на Українських Землях заквестіонував доцільність викинення членів "опозиції" з ОУН і запропонував дальше шукання полагодження конфлікту, подаючи різні пропозиції, як досягти того, а якщо зліквідувати конфлікт згодою буде таки неможливо, то хай провід ЗЧ ОУН від себе, а "опозиція" від себе пришлють до Краю свого представника, який вияснить Проводові в Україні суть конфлікту.
Пропозицію Проводу ОУН на Українських Землях обидві сторони прийняли. Але ніякого зговорення не досягнено. На добавок лиха, 5 березня 1950 р. згинув в бою з НКВД Роман Шухевич-"Тур", голова Проводу ОУН на Українських Землях, 28 листопада 1950 р. Осип Дяків-"Горновий", а наприкінці 1951 р. Петро "Полтава" і не стало в живих найбільш авторитетних для провідних членів за кордоном керівників Воюючої України, головних членів Проводу ОУН на Українських Землях. Все ж, обі сторони конфлікту в ЗЧ ОУН постановили виконати останню пропозицію Краю: вислати свого представника до Краю, щоб вони там, в Україні з'ясували вичерпно суть конфлікту Проводові ОУН на Українських Землях, який повинен остаточно вирішити конфлікт. Від Проводу ЗЧ ОУН для сповнення цього завдання був призначений Мирон Матвієйко-"Усміх", від "опозиції" й ЗП УГВР Василь Охримович-"Дальний"-"Дужий". ЗП УГВР мало контакти з розвідкою ЗСА, яка своїм літаком скинула Охримовича із трьома іншими /"Мак", "Рубан" і "Осип"/ в умовлене місце в Карпатах в ніч з 19 на 20 травня 1951 р. Референт зв'язку з Краєм ЗЧ ОУН, Богдан Підгайний, вспів наладнати подібний зв'язок з англійською розвідкою і вона скинула літаком в Україну Мирона Матвієйка у ніч з 14 на 15 травня 1951 р. разом з двома іншими членами ОУН.
Керівництво українським підпіллям в Україні по смерти Романа Шухевича перебрав Василь Кук, "Ю. Леміш" як голова проводу ОУН на Українських Землях і полк. "Коваль" як "Головний Командир УПА". Але по прибуттю в Україну Матвієйка й Охримовича довший час ні від "Леміша", ні від Проводу ніякої вістки не було. Згодом почали приходити листи від "Яреми", провідника Львівського Краю, та ще від деяких поодиноких членів, з яких виходило, що і в Краю заіснував конфлікт на тлі ідейно-програмових питань, головно між "Лемішем", що обстоював позиції, голошені за кордоном "опозицією" і "Яремою", провідником Львівського краю, що обороняв позиції ЗЧ ОУН. Та все це було якось загадково неясне.
Щоб змусити Провід ОУН на Українських Землях зайняти ясну позицію в питанні конфлікту в ЗЧ ОУН, Степан Бандера повідомив в першій половині вересня 1952 р. провід ЗЧ ОУН про те, що він уступає з посту Провідника всієї ОУН і передає цей пост голові проводу ОУН на Українських Землях. Повідомлення про це переслано і до Проводу ОУН на Українських Землях. Але на протязі решти 1952 і цілий 1953 р. далі ніякої відповіді на те від проводу ОУН в Україні не приходило.
Щойно на початку січня 1954 р. Лев Ребет і о. др. Іван Гриньох несподівано передали Степанові Бандері "Волю Батьківщини" – постанову Провідника ОУН на Українських Землях, яку ЗП УГВР в Мюнхені одержало радієвим зв'язком від Василя Охримовича з України. Сензаційний текст тих двох повідомлень такий:
"Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях стверджує, що Бийлихо /Степан Бандера/ відійшов від постанов ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, він ні формально, ні фактично не є провідником ОУН.
"Провід сподівається, що Бийлихо в ім'я цілости ОУН припинить розкольницькі акції і закличе до порядку Мирона /Матвієйка/.
Голова Проводу ОУН на Українських Землях, Ю. Леміш."
"Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях уповноважує Лева Ребета, Зенона Матлу та Бийлиха тимчасово перебрати керівництво Закордонних Частин ОУН і реорганізувати Закордонні Частини згідно з позиціями Проводу в Україні.
Голова Проводу ОУН на Українських Землях, Ю. Леміш."
Ці постанови Ребет зробив відразу сензацією найбільшого маштабу, поміщуючи їх у всіх виданнях "опозиції" під крикливим заголовком "ВОЛЯ БАТЬКІВЩИНИ". Він відразу візвав Матлу, що жив у Філядельфії, ЗСА, прибути до Мюнхену і візвав Бандеру негайно приступити до здійснювання вже приготованого ним, Ребетом, пляну переорганізування ЗЧ ОУН "на правильних позиціях".
Для Степана Бандери і для всієї ЗЧ ОУН ота "Воля Батьківщини" була найбільшою несподіванкою і загадкою: і формою, і змістом, і способом її переслання. Насамперед – ні перша, ні друга "постанова" не мали дати. Ребет назвав їх "постановами Краю з літа 1953 р. "Чому ж не уточнено, як це мусить бути на всякому важливому документі, з котрого дня, місяця, року? А якщо з "літа", то чому переслано їх радієвим зв'язком аж по стільки місяцях? Чому лише до ЗП УГВР, а не до обох сторін спору? Чому їх не принесли Охримович і Матвієйко особисто, повернувшись до Мюнхену, як було домовлено? Чому на так важливому документі немає підписів висланих в Україну обох представників спірних сторін, Матвієйка й Охримовича, як підтвердження, що рішення є автентичне? Чому за так довгий час, від літа до кінця 1953 р. не переслано за кордон рішення на письмі, з вичерпним обоснуванням до обох сторін у спорі?
А щодо змісту "Волі Батьківщини": Як вже згадувано, на початку вересня 1952 р. Бандера зрезиґнував з посту Провідника ОУН і передав цей пост Голові Проводу ОУН на Українських Землях. То чому "Леміш"-Василь Кук, підписав ці рішення як "Голова Проводу ОУН на Українських Землях", а не як "Провідник ОУН", або "Голова Проводу ОУН", цілої ОУН? Як "Голова Проводу ОУН на Українських Землях" він мав право рішати лише про справи ОУН в Україні; до Закордонних Частин ОУН він ніяких прав не мав. Для вирішення спору Краєві були передані лише питання ідеологічно-програмові, а ніяк не питання структури й персональної обсади проводу Закордонних Частин. А далі: Чому саме Лев Ребет мав переставляти ЗЧ ОУН на "краєві позиції"? Адже він від липня 1941 р. ні одного дня в Україні не був, у III Великім Зборі участи не брав, але від липня 1941 р. так, як Бандера, перебував у німецькому концлагері, а по звільненню в грудні 1944 р. у Відні. Що могло давати проводові ОУН в Україні певність, що той Ребет знає краще "крайові позиції ОУН", як Бандера, чи сотні інших провідних членів ЗЧ ОУН? І, врешті: Чи можливе, щоб "Леміш"-Василь Кук, міг призначити на так важливий пост керівника ЗЧ ОУН того самого Лева Ребета, якого він, Кук, при кінці 1939 р. у Кракові на суді ОУН обвинувавчував у співпраці з польською поліцією, у висліді якої його, Кука, рідний брат, Ілярій Кук, згинув на шибениці?
Все ж, Бандера заявив готовість прийняти рішення з Краю як обов'язуюче його і діяти в дусі рішення Краю, умовно: якщо він одержить усне, а що найменше задовільне на письмі потвердження автентичности рішення Краю.
Але Ребет гістерично наполягав на негайному здійснюванню його плянів і як перший з них висунув вимогу, щоб Бандера негайно проголосив у пресі покаянну заяву з признанням до поповнення важких помилок і приреченням, що такого він більше робити не буде. Текст заяви мав Ребет уже готовий. Це було майже дослівне самобичування, яке склав Маленьков при відході від керівництва партією і урядом СССР. Така нахабність Ребета обурила Бандеру і він відмовився від дальшої участи у дорученій "Трійці уповноважнених". Ребет, виявляється, був приготований на таке. Він відразу проголосив у пресі, що "Бандера не підчиняється волі Батьківщини", тому уповноважнена Краєм "Колегія Уповноважених" буде діяти у складі двох: Лев Ребет - голова і Зенон Матла - член. Тій двійці, "згідно з волею Батьківщини" має підчинитися уся ЗЧ ОУН.
Провід ЗЧ ОУН оцінив цей крок Ребета як свідому провокацію, спрямовану на знеславлювання Бандери й розбиття з нутра Закордонних Частин ОУН. З Краю ніякі підтвердження автентичности "Волі Батьківщини" не приходили, навпаки, скріплювалося підозріння, що тут йдеться про діявольську гру НКВД–КҐБ, що якимось чином просунулось у зв'язок ЗЧ ОУН з Проводом ОУН в Україні. Тому провід ЗЧ ОУН привернув важність постанови про усунення членів "опозиції" з Л.Ребетом на чолі із ОУН. Тому, що керівництво тієї групи очолила тепер "двійка", тобто двох членів "Колегії Уповноважених" , цілу групу прозвано "Двійка". Після бурхливих і пристрасних полемік, група оформилася в окрему, нову організацію під назвою "ОУН/з/ - Організація Українських Націоналістів /за кордоном/".
Підозріння щодо автентичности "доручень з Батьківщини" виринули, як згадано, відразу. Вони скріпилися, коли референт зв'язку звернувся радієвим шляхом з запитом у тій справі до організаційної станиці зв'язку в Польщі і звідти прийшла відповідь, що так, а скоро після того польські газети з Варшави, що прийшли до Мюнхену, принесли повідомлення, що польська поліція викрила зв'язок ОУН і члени зв'язку вже кілька місяців сидять у слідчій тюрмі: це був ясний доказ, що відповідь давало НКВД. У квітні 1955 в Австралії втік визначний член НКВД Владімір Петров і виявив, що в керівництві англійської протисовєтської розвідки є агенти НКВД і Провід ЗЧ ОУН одержав осторогу, що вислані в Україну через англійську розвідку члени були скидані в руки НКВД. У висліді ревеляцій Петрова, втекли до СССР як большевицькі агенти два найближчі співробітники шефа англійської протисовєтської розвідки, Кім Фільбі, Баргес і Меклін, потверджуючи цим інформації Петрова. А врешті втік до СССР і сам Кім Фільбі. У виданій ним в ЗСА книжці "Моя таємна війна" він відверто виявив, що він був на службі НКВД довгі роки і, між іншим подає, що йому вдалося домовитись з американською розвідкою про узгіднене скидування членів українського підпілля в Україну і завдяки тому, так Мирон Матвієйко, як і Василь Охримович були скинені прямо в руки НКВД, бо він, Фільбі, наперед поінформував НКВД про час і місце скинення.
А зв'язок ЗЧ ОУН в міжчасі приніс з Краю відомості, що "Леміш" - полк."Коваль" - Василь Кук попав у руки НКВД не пізніше як весною 1952, а провідник львівського краю, "Ярема" - Євген Пришляк, був при здобуванню бункра 22 січня 1952 р. поранений, загазований і відрятований, і засуджений на кару смерти з заміною на 25 літ концлагерів.
Все це дало ясний образ перебігу діявольської гри НКВД: Шеф англійської протисовєтської розвідки, Кім Фільбі, був довгі роки на службі НКВД; завдяки йому скинено М. Матвієйка і Василя Охримовича прямо в руки НКВД /англійські джерела подають, що таке зробив Фільбі і з 60 іншими зв'язковими українського підпілля!/; НКВД захопив в Охримовича радієві апарати й "коди" зв'язку і передав до ЗП УГВР в Мюнхені під-фальшований текст "Волі Батьківщини" про усунення С.Бандери з посту Провідника ОУН та про призначення, нібито, "Лемішем" - Куком, провідником ОУН на Українських Замлях, "Колегії Уповноважених з Ребетом на чолі", НКВД пропхалося в сітку зв'язку і слало ним спрепаровані листи "Яреми", що був уже в тюрмі НКВД і про це нічогісько не знав, та інших. Коротко – стало ясно, що "Воля Батьківщини" це була провокація НКВД, здійснувана за допомогою Ребета.
Інж. Богдан Підгайний, керівник референтури зв'язку ЗЧ ОУН з проводом ОУН в Україні, побачивши, якого лиха він накоїв пов'язанням зв'язку ОУН з проводом з англійської розвідки, щоб не бути прикликаним до відповідальности, перейшов до "Двійки", де його прийнято до їхнього проводу, а по виїзді до Канади, став тереновим провідником "двійки" на Канаду.
А Лев Ребет і сама "двійка", побачивши, що вся їхня пристрасна атака проти Степана Бандери і проти ЗЧ ОУН на базі, нібито, "Волі Батьківщини", це сліпе виконування діявольських плянів НКВД і що саму "двійку" сплодило НКВД, повинні були мужно признатися до важкої помилки і її належно направити. Але на це ніхто не здобувся. "Двійка" продовжувала свою дію як "ОУН/з/". Зведена провокаторами на манівці лівизни, бо в спрепарованих спецами НКВД "листах з Батьківщини " було подано, що ОУН в Україні переставилась на позиції соціялізму, пішла далі шляхом лівизни, мішанки соціялізму з націонал-комунізмом.
Ребет, підсунену, чи подану йому органами НКВД, роботу розбиття ЗЧ ОУН частинно виконав. Йому не вдалося знищити авторитет Бандери і піддати ЗЧ ОУН контролі НКВД, але він таки вніс поважний заколот в ряди ОУН і створив нову, бандероненависницьку організацію, ОУН/з/, відому як "двійка". Далі НКВД його вже не потребувало. Навпаки, він був уже на перешкоді, бо міг одного дня признати свою помилку, діючи по наказам НКВД, – і розв'язати створену ним "двійку". Тому на наказ тодішнього шефа КҐБ, Шелєпіна, Ребет згинув 12 жовтня 1957 р. з рук спеціяльно висланого для того агента КҐБ Сташинського. Для виконання атентату Сташинський вжив спеціяльно спрепарованої пістолі, що викидала отрую.
Виконуючи той атентат, КҐБ мало дві цілі: Зліквідувати Ребета і, друге, кинути й поширити підозріння, що це "бандерівські братовбивники" зліквідували Ребета. Досягнення другої цілі перекреслило само КҐБ вжиттям невідомої в західнім світі газової пістолі. Німецька лікарська комісія, не уявляючи такої форми ужиття отруйного газу для вбивства, офіційно ствердила, що Ребет згинув на удар серця. А ясно ж, що й найкращий "бандерівський терорист" не потрапить змусити свою жертву вмирати на удар серця. Тому спроба ширити обвинувачення проти Бандери й ЗЧ ОУН у вбивстві Ребета завмерло вже на самому початку.
Викриття, що вся історія "опозиції" в ЗЧ ОУН, ініціована й ведена Ребетом, і "Доручень з Батьківщини" і "Волі Батьківщини" проти Бандери й установлення, нібито, "Лемішем"-Куком "Колегії Уповноважених" з Ребетом на чолі, була рафінованою грою КҐБ, висунуло питання: Яку ролю у всьому тому грав сам Ребет. Існує дві теорії. Перша: Ребет став сліпим знаряддям КҐБ. Неприродно жадібний почестей і влади, вроджений інтриґант, засліплений ненавистю до популярности Бандери, Ребет несвідомо став знаряддям КҐБ і сліпо, несвідомо, виконував пляни КҐБ. Друга: Ребет попав у Відні на початку 1945 р. в руки КҐБ і маючи до вибору йти з дружиною й маленькою дитиною на Сибір, при чому КҐБ в додатку поширить у своїх виданнях документи про співпрацю Ребета з польською поліцією, або їхати свобідно з родиною на захід, зобов'язавшись виконувати доручення КҐБ; Ребет вибрав друге і аж до смерти свідомо виконував діявольський плян КҐБ проти ЗЧ ОУН, тим більше, що той плян збігався з патологічним бажанням Ребета знищити морально Бандеру і його, Бандери, симпатиків в ЗЧ ОУН. Вбивство Ребета залишило відкритим, котре з цих припущень згідне з правдою.
Коли гра КҐБ була вже повністю розкрита, КҐБ само її потвердило. У спеціяльно виготовленій брошурі КҐБ п.з."В.Іваненко. "На задвірках історії", виданій в Києві, 1969 року, подано:
"У ніч з 19 на 20травня 1951 р. над Майданським лісом на Дрогобиччині з'явився американський літак. Один за одним відокремились від нього чотири парашутисти і зникли в пітьмі. З літака для них був скинений також вантаж. Для органів державної безпеки візит нічних гостей не був несподіваним. Його чекали, до нього готувались. Вирішено було шпигунів відразу не затримувати, щоб дізнатися, з ким вони мають зустрічатися, які завдання виконуватимуть. Коли неясностей не залишилося, їх затримали, вилучили в них приймально-передавальне радіоустаткування, коди, шифри, зброю, фіктивні документи... Керівником групи був Василь Охримович." /ст. 32/.
"У ніч із 14 на 15 травня 1951 року група Матвієйка з англійського літака була скинута на територію УССР." /ст.43/.
Незалежно від всего того, в ЗЧ ОУН уважно розглянено всі закиди, що їх члени "опозиції", чи, опісля, "двійки", висували на еміграції у своїх писаннях проти ЗЧ ОУН і Степана Бандери, щоб доказати ідейно-політичні чи програмові розходження між ЗЧ ОУН і ОУН в Краю. На Четвертій конференції ЗЧ ОУН у травні 1953 р. цьому питанню була присвячена окрема доповідь, яку по вичерпнім обговоренні і схваленню опісля було видано окремою брошурою. /Др. П.Мірчук. "За чистоту позицій Українського Визвольного Руху." Мюнхен-Лондон, 1955/. Доповідач переконливо довів, що в дійсності ніяких розходжень між ЗЧ ОУН і ОУН в Україні немає, а твердження про розбіжності фабрикують злобно на еміграції Л.Ребет і його збаламучені прихильники, піддержуючи свої твердження фальшуванням писань крайових публіцистів і плиткою демагогією. І, цікаво, що стверджень автора тієї брошури ні Ребет, ні ніхто з його однодумців ніколи не заперечили, а тим більше не доказали його помилковости.
Основний закид Ребета і ребетівців, що, нібито, ЗЧ ОУН далі обстоює ідеологію ОУН, а в Краю відкинули ідеологію і спирають свою дію на програмових позиціях, різко заперечили оба головні публіцисти крайового підпілля, О.Горновий і П.Полтава, оба члени проводу ОУН на Українських Землях, Головної Команди УПА і Генерального Секретаріяту УГВР. В опублікованім на чужині "Листі до громадянина Бабенка" /т.з. І.Майстренка/ П.Полтава заявляє: "Свої погляди ми формували й формуємо виходячи з наших націоналістичних ідеологічних позицій". А в вишкільному матеріялі для членів ОУН в Україні О.Горновий стверджує ясно: "Членів ОУН обов'язує ідеологія і програма ОУН". Те саме стверджує Горновий у статті "Яка філософія": "Не та чи інша філософія є обов'язкова для членів ОУН, а суспільно-політична ідеологія і програма ОУН." Отже, ясно: Гостра ідеологічно-програмова розбіжність заіснувала не між ОУН в Краю і ЗЧ ОУН, але між Ребетом і його учнями з одної сторони, а ЗЧ ОУН і ОУН з Краю з другої.
Демагогію закиду, що в Краю практикується в структурі революційного підпілля демократична "колегіяльність", а в ЗЧ ОУН стосується "вождизм", розкривала сама дійсність: В Краю провідником ОУН був "Тур" - Роман Шухевич, головним командиром УПА ген. "Тарас Чупринка" - Роман Шухевич, а головою ген. секретаріяту УГВР "Лозовський" - Роман Шухевич - одна і та сама людина . Так, як в ЗСА, в час війни, та сама особа є президентом ЗСА, головним командантом армії і головою партії, з якої він вийшов на пост президента- А на чужині, в тому часі, провідником ОУН був Степан Бандера, головою місії УПА полк. Іван Бутковський, а головою ЗП УГВР Микола Лебедь. То де можна б пришивати "хвости" "вождизму", а де "колегіяльність"?
Не дивлячись на все те, "двійка" залишилася існувати і діяти як нова еміграційна політична партія лівого напрямку, несовісно прикриваючись назвою "ОУН", з єдиним відрізненням себе в назві від дійсної ОУН додатком /з/, тобто "за кордоном". Думаємо, що те /з/ було б правильніше читати як "зміновіхівці", тобто партія колишніх членів ОУН, які змінили свої "віхи" і перейшли на нові позиції, протилежні до тих, на яких ОУН стояла від самих початків своєї дії і стоїть по сьогодні.
Нова еміграційна партія "ОУН/з/" зродилась з крайньої ворожости до Бандери і до ЗЧ ОУН, підсуненої деяким членам ЗЧ ОУН при помочі Ребета большевицьким КҐБ; тому й основною прикметою "ОУН/з/" стала гостра ворожість до Степана Бандери і до закордонних частин ОУН.

КОНФЛІКТ МІЖ ЗП УГВР І ЗЧ ОУН.
 
Наші Друзі: Новини Львова