Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Революційний змаг за УССД

Переглядів: 39594
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
"У висліді заходів безпеки в Києві частина людей Мельника повернулася до Львова. Але є вістки, що група Мельника приготовляє нову висилку своїх членів в Україну /т.зн. до "Райхскомісаріяту Україна"/. Нелегальна організація Мельника у Харкові, так як і в інших місцевостях, складається з людей з Західньої України, а іменно з українських перекладачів, що працювали і ще далі працюють в німецьких установах." (Арештованим мельниківцям, як бачимо з цього звіту СД, наказували вертатися до Львова, що вони й робили. Натомість арештованих бандерівців, згідно з цитованим раніше наказом, розстрілювано на терені Райхкомісаріяту Україна, а на терені ҐҐ й Великонімеччини засилано до концлагеру.)
Натомість про Організацію Українських Націоналістів /"Бандерабевеґунґ"/ в іншому документі ґестапо засвідчено:
Шеф Зіхертсгайтсполіцай і СД Берлін, 4 лютого 1942
Таємне!
Звіт про події в Україні, ч. 164.
Айнзацґрупе С.
Осідок: Київ.
"...Захоплені друковані матеріяли та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці /з німецькими чинниками. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації."
У звідомленню тієї самої гітлерівської установи з датою січня 1942 р. /звідомлення ч. 9/ було подано:
"... В липні 1941 р. у розповсюдженій відозві українського лейтенанта Леґенди був заклик організувати українську збройну силу. Для цього належить захоплену зброю /совєтської армії/ не здавати німцям, але магазинувати для тієї заплянованої української армії. Згідно з цими дорученнями, ОУН діє до сьогодні."
А в звідомленню ч. 10 з датою 3 липня 1942 р.:
"У Києві захоплено летючку ОУН під проводом Степана Бандери з організаційними дорученнями. Там на вступі сказано:
"Завдання, що стоїть перед українським народом: Створити самостійну національну державу. Без власної держави, уряду і війська немає вільного життя для українського народу!"
У звідомленню ч. 26 з 23 жовтня 1942 р.:
"...Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України."

ДВІ ОРГАНІЗАЦІЇ – ДВА ПОЛЮСИ
Все досі сказане виявляє, а наведені уривки німецьких документів /а таких збереглося в німецьких архівах багато більше!/ підтверджують, що в час гітлерівсько-німецької окупації України, в рр. 1941-44, діяли в Україні дві українські політичні організації із протилежними концепціями: Організація Українських Націоналістів, яку німці звали "Бандерабевеґунґ", і організація полк. Андрія Мельника. Перша, ОУН, очолена Степаном Бандерою, стала в час великої історичної проби на тих принципах, на яких ОУН постала: Безкопромісова боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу проти кожного окупанта української землі, отже й проти гітлерівської Німеччини, коли вона виявилась новим окупантом України і з тих позицій очолена Степаном Бандерою ОУН в ніяких умовинах не зійшла. Натомість організація Андрія Мельника, що постала весною 1941 р. після того, як Другий Великий Збір ОУН усунув Андрія Мельника і його однодумців з ОУН, прибрала відразу ідейно-політичне обличчя міжвоєнного УНДО в гіршому виданню. Усю свою боротьбу вкладала та організація в рямці, дозволені німецькою окупаційною владою, шляхом покірної співпраці з окупантом і висиланням до німецьких властей меморандумів. Характеристично, що в ні одному з тих меморандумів провід організації А. Мельника не поставив ясно вимогу: визнати Самостійну, Соборну УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ. В усіх говориться про тяжке положення українців і прохається про полекші і признання українцям політичних прав в рямцях голошеної Гітлером "Нової Европи", тобто такої, в якій Німеччина володіла б цілою Европою, а Україна мала бути перетворена в безлюдний терен майбутньої німецької колонізації, шляхом використання після війни українського населення для відбудови Німеччини, а після того виселення всіх українців на Сибір. В цитованому нами німецькому документі про один із таких меморандумів А. Мельника як вождя його організації прохається відділити українські землі, даровані Гітлером Румунії й Мадярщині, та частину Генерального Губернаторства, Галичину й приєднати їх до... "Райхскомісаріяту Україна"! Протесту проти створення "Райхскомісаріяту Україна" як німецької колонії найгіршого типу, замість Української Держави, немає в нікотрому з безлічі меморандумі ПУН, чи персонально А. Мельника, ні в ніяких тогочасних публікаціях мельниківської організації. Отже – рабська покірність крайнього опортунізму.
Ми згадували вже, що в висліді незвичайно жорстокого терору, застосованого в Україні гітлерівсько-німецькими окупантами, згинуло поруч кругло два і пів мільйона українців, воєнно-полонених Червоної Армії, заморених голодом, згинуло теж кругло пів мільйона цивільного населення, повішених, розстрілених, чи замучених в німецьких тюрмах і концлагерах. Між тими цивільними жертвами безоглядного гітлерівського терору була й якась кількість членів мельниківської організації – на нашу думку, не більше як сто осіб, між ними й такі визначні як Олена Теліга і др. Олег Кандиба-Ольжич. Тільки ж, ніхто з них не згинув за персональний, чи своєї організації, відкритий, активний виступ проти гітлерівської Німеччини як жорстокого окупанта України. В ніяких публікаціях організації Мельника, і навіть в писаннях Олени Теліги й Ольжича, не було заклику до активної боротьби проти німецьких окупантів. Це переконливо ілюструє трагічний випадок у зв'язку з вшановуванням пам'яті героїв Базару в 1941 р., де ґестапо розстріляло кількасот учасників свята й між ними теж кількох мельниківців, про який звітує член мельниківського проводу Я. Шумелда:
"Вислід слідства вказував на те, що приготування до свята переведені були згідно з духом виданих інструкцій... Не можна було ствердити жодних протинімецьких виступів, а німців могло дразними хіба лише те, що Свято прийняло такий широкий розмах та що всі точки, як і цілість, стримані були в українському національному дусі."
Отже ясно: Провід мельниківської партії у своїй просвітянській праці доручав рішуче вистерігатися до подробиць будь-якого протинімецького виступу. Вся праця, організована і контрольована членами мельниківської організації, мала проходити на строго льоялістичній базі.
І, якщо б та нова організація, чи партія, була ограничилася повністю до просвітянщини, то була б ввійшла в історію українського народу як продовження в умовинах німецької окупанції праці УНДО, що в умовинах польської окупації Західної України попри свій політичний характер коляборації з окупантом, принесла й дещо корисного для українського населення. Бо ж ніякий нарід не доказав ще того, щоб він в критичний мент став всеціло на шлях революційної боротьби проти окупанта; завжди, в кожного народу, знаходяться побіч революційних борців теж опортуністи і смирні коляборанти. На жаль, організація Мельника переступила межі: неймовірно велике число її членів, із членами ПУН включно, стали в тих страхітливих часах добровільно на службу СД-ґестапо, щоб виловлювати і слати на смерть членів ОУН та УПА, "бандерівців". Безперечно, не кожний член мельниківської організації був співробітником ґестапо, чи СД. Документу наказу ПУН ставати на службу ґестапо, чи СД немає, бо й не могло бути: такий наказ діставали дані члени усно, персонально, від свого організаційного зверхника. Тільки ж – ПУН ні в тих часах, ні на еміграції не осудив дії тих своїх членів як національну зраду, ані не викинув їх із рядів своєї організації. Навпаки, тих своїх членів, що стали на службу гітлерівської поліції проти українських самостійників і за це згинули від кулі українського революціонера-месника, мельниківські політруки і сам ПУН намагаються представляти як українських патріотів, жертв "бандерівського братовбивства". А тому, відповідальність за таку дію спала і досі тяжить на всій тій організації й особливо на ПУН. (Ті, хто ставав на службу ґестапо чи СД, підписував заяву, що він німецького походження, "фольксдойч". Тією заявою, і особливо роботою, до якої добровільно ставав, він перекреслював не тільки формально, але й морально свою приналежність до українського народу. Але, залишалися членами організації Андрія Мельника. Тому я зву їх "мельниківські фольксдойчі".
Арештований у Львові 15 вересня 1941 р., я перебув аж до 6 травня 1945 р. у німецьких тюрмах і концлагерах. Але, вже перед тим, я мав нагоду особисто переконатися про настанову новопосталої організації Андрія Мельника. В перших місяцях конфлікту в ОУН я, вийшовши з польської тюрми, перебував на Холмщині як один із організаторів молоді. Весною 1940 р. УЦК зорганізував у Криниці, на Лемківщині, спеціяльний вишкільний курс для провідників молоді, на якому я брав участь. Одного дня туди приїхав інж. Осип Бойдуник, член ПУН і сторонник ПУН. Він викликав мене і Гриця Яворова, його давніх знайомих з ОУН Стрийщини, і візвав нас стати по стороні Мельника. "ПУН, сказав він нам тоді, має добрі зв’язки з німецькою владою і при допомозі гестапа ми винищимо бандерівських бунтарів до одного." Він дав нам тоді зв'язок до двох членів мельниківської організації, що саме організувалася, які працювали в ґестапо на Холмщині. Ми заявили, що в тій справі дуже слабо орієнтуємося, тому мусимо передумати. Після цього, коли я повернувся на Холмщину, до мене кілька разів приїзджав Петро Онуфрик-"Коник", тереновий провідник мельниківців на Холмщині, а також два мельниківці, службовики ґестапо, яким дав до мене кличку Бойдуник. Вони повторяли те, що сказав Бойдуник, а Онуфрик-"Коник" залюбки повторяв фразу: "Обов’язком кожного члена ОУН, вірного полк. Андрієві Мельникові, є в цей критичний час знищити хоч одного бандерівського бунтаря". Я негайно поінформував про все те Романа Шухевича, тодішнього Провідника ОУН на Західніх Окраїнах Українських Земель /Холмщина, Лемківщина і Ярославщина/, подаючи при тому, що я вже мав два зудари з ґестапом. За порадою Шухевича, а потім Бандери, я виїхав до Праги на закінчення моїх студій. Від багатьох друзів, що пізніше зустрічалися з "Коником" у "Райхскомісаріяті Україна", де він був крайовим провідником мельниківської організації, я чув, що він і там залюбки вживав, як і інші провідні мельниківці, "бойового" заклику: "Обов’язком кожного мельниківця є знищити хоч одного бандерівця!")
ГРИЦЬ ЯВОРІВ Нар. 1913 р. - загинув восени 1942 р.
Гриць Яворів, селянський син, народився 1913 р. в селі Стрілків біля Стрия. Гімназію закінчив у Стрию й опісля студіював позаочно політичні науки в Подєбрадах
Член ОУН від 1932 р. Член Повітового Проводу ОУН Стрийщини. В час бурхливих подій в Карпатській Україні 1938 р., Яворів залишив студії і зголосився до Карпатської Січі. Як підхорунжий Карпатської Січі "Яворенко", він брав участь у боях з мадярськими напесниками. Захоплений в полон, був важко побитий мадярськими слідчими. Від розстрілу врятував його німецький Червоний Хрест. По розвалі Польщі працював організатором української молоді на Холмщині. В липні 1941 р. добрався до Стрия і став членом повітової управи Стрия. Заарештований ґестапом, перевезений з краківської тюрми до концлагеру Авшвіц і там літом 1942 р. загинув з побиття і виснаження.
На цьому місці вважаємо потрібним відповісти на один закид, яким залюбки послуговуються мельниківці. Бандерівці, кажуть вони, теж коляборували з німцями, бо ж створення ДУН, Дружин Українських Націоналістів, що мали німецький криптонім "Ролянд" і "Нахтінґаль", це співпраця з німцями на військовому відтинку. То чому ж обвинувачувати Мельника в пізнішому намаганню творити українські частини при німецькій армії?
Якщо таке питання ставить людина, необізнана з українським питанням і ситуацією в Україні в роках 1941-45, то йому потрібне роз'яснення. Але, якщо таке питання ставить хтось, добре обзнайомлений з українсько-німецькими взаєминами, то це питання є просто демаґоґічним трюком.
Латинська приповідка повчає: "Cum duo faciunt sdem non est idem" – "Коли двох робить те саме, то це не мусить бути те саме." Оте основне ствердження має в цьому випадку особливе значення. Незаперечним фактом є, що до приходу німецької цивільної окупаційної влади в Україну загал українців, з дуже маленькими виїмками, вважав німців союзником українців у змаганні до відновлення незалежности соборної України. Тому про якусь коляборацію будь-кого з українців з німцями перед липнем 1941 р. не може бути мови, бо "коляборація" значить співпраця з окупантом, а Німеччина до того часу окупантом України не була. Друге, в гітлерівській Німеччині існувала серед вищих військових старшин антигітлерівська група, один із головних провідників якої, шеф "Абвери", адмірал Канаріс, загинув на наказ Гітлера на шибениці. Та група піддержувала концепцію самостійности України та інших народів, звільнених з-під московсько-большевицького ярма. Тому, співпраця з протигітлерівськими кругами, про-українськими, ніякою коляборацією не була. Коляборацією була співпраця з гітлерівським урядом після того, як він виявив свої колоніяльні заміри супроти України, від літа 1941 р., та співпраця з німецькою окупацією владою в Україні і, зокрема з ґестапом. ОУН, очолена Степаном Бандерою, ніколи ніяк з урядом Гітлера, зокрема ж із ґестапом, не співпрацювала. Провід ОУН мав у 1940 р. до половини 1941 р. контакт із протигітлерівськими кругами вищих старшин німецької армії і в висліді того було створено в порозумінню з тими кругами німецької армії, у повній таємниці перед гітлерівськими властями і перед ґестапом два українські легіони в 1940 р., які мали бути зав'язком армії самостійної України, на базі заяви німецького партнера про шанування ним Берестейського договору 1918 р. про визнання Німеччиною самостійности Української Держави. Згідно з тим, вояки ДУН присягали не на вірність Гітлерові і Німеччині, а на вірність України. Політично вони підлягали весь час Проводові ОУН. І коли гітлерівська влада не визнала Акту 30 червня 1941 р. про відновлення самостійности Української Держави й арештувала членів Українського Державного Правління й Провідника ОУН, Дружини Українських Націоналістів /"Легіон"/ зірвав співпрацю з німецькою армією. З німецькою окупаційною владою в Україні ДУН ніколи не співпрацювали.
Тотожний експеримент перевів був ПУН під проводом А. Мельника весною 1939 р., зорганізувавши "Військовий Відділ Націоналістів" під командою полк. Сушка, званий "Леґіон Сушка". Того експерименту ніхто не пятнує як коляборацію з гітлерівськими окупантами України, бо Німеччина тоді окупантом України ще не була.
Зовсім інша ситуація заіснувала на українських землях від літа 1941 р., коли гітлерівський уряд Німеччини пошматував українську територію, прилучуючи Галичину до ҐҐ / Генерального Губернаторства Польщі/ й даруючи Буковину й "Транснітрію" Румунії, а Закарпаття мадярам, а з решти створивши німецьку колонію найгіршого типу під назвою "Райхскомісаріят Україна". Після цього, всяка співпраця з цивільною німецькою владою в окупованій Україні була вже коляборацією з новим окупантом, не кращим від большевицько-московського окупанта. Літом 1941 р. пляни гітлерівської Німеччини, перетворити Україну в обезлюдений терен німецької колонізації, стали явними й усім відомими, а безоглядна, кольоніяльна практика німецьких окупантів України очевидною.
Українська Повстанська Армія постала в 1942 р. і ні з німецькою окупаційною владою, ні з німецькою армією, ні з ніякими іншими чинниками гітлерівської влади ніколи ніяк не співпрацювала. Навпаки, УПА від моменту свого постання виступила збройно проти німецьких окупантів, пятнуючи у своїх зверненнях та інших виданнях відверто Німеччину як кривавого й безжалісного окупанта українських земель.
Натомість прохання ПУН і полк. А. Мельника у їх меморіялах до Гітлера, Гімлера, Розенберга, дозволити на творення українських збройних частин, "щоб помагати гітлерівській Німеччині будувати й закріплювати Нову Европу" з відомим уже жахливим призначенням України й українців у тій "Новій Европі", були явною апробатою гітлерівської окупації України й заявою бажання помагати Гітлерові і його урядові у здійснюванню їхніх плянів щодо України.

В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОГО ЗАКЕРЗОННЯ.
Під кінець 1944 р. німців в Україні не стало: під напором совєтських військ німецька армія втекла з України, а перед нею німецька окупаційна влада. Майже всі українські землі опинилися знову під большевицько-московською окупацією. Здавалось, що ОУН і УПА мають перед собою вже лиш одного ворога – Москву. Мадярщина, Румунія і Польща опинилася теж під фактичною окупацією імперіялістичної Москви, то й виглядало, що всі етнографічні українські землі будуть приєднані до Української ССР, а Мадярщина, Румунія і Польща стануть союзниками України в боротьбі проти спільного ворога, імперіялістичної Москви, за свою власну державну незалежність. Мариво національної смерти в московському ярмі ставало не тільки перед народами, включеними вже в СССР, але й тими, що опинилися під московською окупацією як, нібито, ще "вільні" держави.
Ворог для України залишався, здавалося, вже лиш один.
Та несподівано з'явився ще один: комуністична Польща. Як завжди в історії, Польща, хоч і сама опинилася під московським караулом, дивилася далі ласим оком на українські землі і постановила скористати з важкого лихоліття України й захопити для себе хоч шматок української землі. Договором з 16.8.1945 Москва продала Польщі західню смугу української землі: Лемківщину, Засяння, частину Любачівщини, Равщини, Сокальщини, Холмщину і Підляшшя, разом 19.000 кв. кілометрів із півтора-мільйоновим населенням. Цю смугу прозвано "Закерзонням", бо вона простягалася на захід від "лінії Керзона", яку в 1920 р. англійський міністер зак. справ пропонував як кордон між Польщею й УССР. Згідно з тим польсько-московським договором, всі українці з Закерзоння мали бути виселені до УССР, а обезлюднена так та смуга української землі мала стати інтегральною частиною польської держави. Всі старовинні українські церкви мали бути знищені і всі пам'ятки української культури стерті з лиця землі.
Цю землю замешкував споконвіку український нарід і він був єдиним законним її власником. Тому УГВР, ОУН і УПА постановили протиставитися збройно виконанню злочинної польсько-московської змови. Йшлося про те, щоб гарячою кров'ю мешканців тієї землі і їхніх братів з інших частин України вписати на сторінки історії незнищимий протест проти насильного загарбання Польщею у змові з Москвою тієї частини споконвічно української території: протест, що звенітиме доти, аж та частина української землі повернеться назад до українського материка.
ОУН і УПА діяли на Закерзонню весь час німецької окупації: в обороні українського населення перед німецькими окупантами й перед польськими шовіністичним шумовинням. За час вікової польської неволі сюди найшло чимало польських зайд. Тепер сподіючись програної Німеччини, вони всім засобами намагалися опанувати терен. Польська інтелігенція масово переверталася у "фольксдойчів", щоб так засісти в німецькій адміністрації і помогти польському підпіллю. Вбивства провідних українців польським підпіллям стало щоденним явищем, а висилані німцями каральні відділи польські фольксдойчі на німецьких становищах скеровували на додаткове громлення українців. Українське населення потребувало охорони і її давали ОУН і УПА.
Положення загострилося, коли Польщу окупували совєти і створили комуністичну польську державу. Польська влада, спираючись на поліцію й військо, повела дуже гостру нагінку проти українців і приступила до насильного виселювання українців з Закерзоння. Поляки почали варварські масакри українців, садистично мордуючи й жінок, старих і дітей. Тому для оборони населення діючі вже на Закерзонню відділи УПА скріплено новими частинами з західньої України.
Після встановлення нового кордону між Польщею та СССР Закерзоння стало в системі ОУН окремим краєм. Краєвим провідником Закерзоння став Ярослав Старух-"Стяг" "Синій"-"1001"; його заступником і пропагандивно-політичним референтом Василь Галадза-"Орлан"-"Зенон"-"1814"; військовим референтом Мирослав Онишкевич-"Орест"-"Білий"; референтом безпеки Петро Федорів-"Дальнич"-"Петро"; провідником Крайового Осередку Зв'язку Іван Мундрик-"Летун". Старух був членом Генерального Секретаріяту УГВР і з того титулу керував політичною координацією ОУН і УПА в Закерзонськім краю. Край поділено на три Округи, позначені числами: І. з надрайонами "Холодний Яр", "Бескид" і "Верховина", II. з надрайоном "Бутин" і III. з надрайонами "Левада" і "Лиман". Надрайон складався з районів, район з кущів. Діяльність ОУН була тісно сплетена з бойовими діями УПА. Польські дослідники дій ОУН-УПА на Закерзонню в 1944-47 рр. А.В.Щесняк і В.3.Шоста у своїй обширній праці "Дрога до ніконд", спираючись на архівні документи польської поліції, адміністрації і війська, подають що сітка ОУН охоплювала в 22 районах 325 сіл, в яких діяло 69 кущів. Провівши теоритичну калькуляцію, автори приходять до висновку, що в "цивільній" сітці ОУН, тобто поза УПА, було на Закерзонню після закінчення війни не меньше як 2179 активістів. Очевидно мова йде про ОУН під проводом Степана Бандери, бо члени мельниківської організації з відступом німців виїхали всі на еміграцію і так в УССР, як і на Закерзонню не лишилося ні одного члена мельниківської організації, заангажованого в боротьбу проти польських окупантів на Закерзонню, чи проти большевицько-московських окупантів в УССР.
Дещо інакшу структуру щодо території мала УПА. До закінчення війни сотні, що оперували на Холмщині, підлягали воєнній окрузі "Буг", ті що на Лемківщині, воєнній окрузі "Маківка", а ті, що на Підляшу, воєнній окрузі "Турів". По прилученню Закерзоння до Польщі, воно стало окремою воєнною округою УПА "Сян", що складалася із трьох Тактичних Відтинків: 1. "Лемко" – терен Лемківщини, 2. "Бастіон" – Перемищина і 3. "Данилів" – Холмщина і Підляшшя. Кількість куренів і сотень мінялася. В час важких боїв з польською армією 1946-47 командна обсада УПА виглядала так: 1. ТВ "Лемко"-Командир "Рен" - Василь Мізерний; курінь "Рена", сотні: 1. "Бір" - Іван Козеринський, 2. "Бродич" - Роман Гробельський, 3. "Хрін" - Степан Стебельський, 4. "Стах". Курінь "Байди", к-р "Байда" - Микола Савченко /родом з Полтавщини, майор ЧА/; сотні: 1. "Бурлака" - Володимир Щеґельський, 2. "Ластівка" - Гриць Янківський, 3. "Громенко" - Михайло Дуда, 4. "Крилач"-Ярослав Коцьолок. ІІ. Тереновий Відтинок "Бастіон": К-р "Залізняк" - Іван Шпонтак. Сотні: 1. "Калинович" - Григорій Мазур, 2. "Шум" - Іван Шиманський, 3. "Туча" - Михайло Семашин, 4. "Крук" - Гриць Левко, III. ТВ "Данилів", к-р "Беркут"-Володимир Сорочак. Сотні: 1. "Яр" - Василь Ярмола, 2. "Дуда" - Євген Ящук, 3. "Давид" - Семен Приступа, 4. "Чавс"-Василь Краль. Курені були закодовані окремими криптонімами: Курені "Рена" і "Байди" - "Ударники" і порядкове число для сотні; курень "Залізняка" -"Месники"; курінь "Беркута" - "Вовки".
Це були відділи УПА, що перебували на Закерзонню постійно. Кріпних діяли тут теж відділи, що тільки для певних акцій приходили з УССР і поверталися на терен УССР. До таких належали: курінь "Різуна" і "Прута", сотні "Кармелюка", "Бриля", "Лиса", "Володі", "Галайди" й інші.
Число бійців УПА на Закерзонню мінялося. Згадані польські дослідники А.Б.Щесняк і В.3.Шоста подають на підставі звідомлень польського штабу: Кінець 1944 - "11 сотень, 2.000 бійців", а в лютому 1946 р. -" 14 відділів, 4.820 бійців".
В ситуації безупинних боїв з поляками, команда УПА на Закерзонню не забуває про вишкіл старшин і підстарший УПА. Старшинські курси проводились на терені УССР і туди ішли й кандидати з Закерзоння. Підстаршинські курси проведено на Закерзонню: перший у квітні-травні 1945 з участю 30 курсантів, другий у липні-серпні 1945 з участю 60-70 учасників і третій у травні-квітні 1946 р. з участю 100 учасників.
Бойові дії УПА на Закерзонню скеровувалися зразу проти польських банд, що тероризували українське населення дикунським мордуванням активніших українців та паленням українських хат. З установленням комуністичної Польщі, на допомогу тим бандам прийшла польська міліція, та "Баталіон Операційних Внутрішніх Військ". Весною 1945 кинено на боротьбу проти УПА три бригади" Внутрішніх Військ" з Люблина та запасні полки польського війська. В половині 1945 створено "ВОП" - Військо Охорони Пограниччя" і кинено 3-тю дивізію і 5 полків 2-гої дивізії тієї формації проти УПА. У квітні 1945 р. сформовано для боротьби з УПА на Закерзонню окрему військову формацію "Ряшів", зложену з двох дивізій. Але й ця формація мала дуже мізерні успіхи. Акцію примусового переселення всіх українців з Закерзоння УПА зірвала. У березні 1947 р. приїхав на Закерзоння заступник міністра оборони ген. Сьвєрчевскі, герой війни в Еспанії, керувати знищенням УПА і – згинув при першій зустрічі з УПА. Після невдач акції "Ряшів", запляновано нову військову акцію "Вісла", до якої заангажовано кілька дивізій піхоти, технічних полків, летунської ескадри та частин міліції. В додатку, польський уряд уклав спеціяльний договір із урядом УССР та Чехословаччини про спільні дії для ліквідування УПА. Акція "Вісла" тривала до 10 серпня 1947 р.
Найдошкульнішою зброєю в тій акції було – виселення всіх мешканців Закерзоння на польські терени, головно на "Зємє Одзискане", тобто терени, що їх забрали Польща від Німеччини, виселивши всіх німців до Німеччини. Села попалено, весь терен опустів. Не стало джерела достави харчів. Тому після важких боїв, у яких бійці УПА виявили неперевершений героїзм, ок. 600 бійців перейшло рейдом до західньої Німеччини, а решта перейшла на терен УССР.
Польські офіційні дані подають, що в тих боях із УПА в 1944-1947 польські збройні частини втратили 2199 осіб вбитими; страти УПА ок. 1.500 вбитими. До цих офіційних польських даних додамо, що у своїх звідомленнях поляки применшували свої втрати, а прибільшували втрати УПА. Для ілюстрації подамо такий польський звіт: "9 березня 1945 р. 50 старшин і вояків з СБО і 150 міліціянтів зорганізували акцію на постій відділу УПА в лісі к. Синявки. В бою згинуло 38 бандерівців, здобуто 3 бункери і багато харчів. Власні втрати 2 вояки". Чи мож повірити у такий вислід? Звіт УПА подає, що було навпаки: Наступаючі поляки втратили 38 вбитими і відступили, а відділ УПА втратив 2 вбитими.
Аналізуючи акцію "Вісла", статистично, польські дослідники подають, що проти ок. 2,5 тисячі бійців УПА і ок. З тисячі членів ОУН, організованих у кущі, кинено 20 тисяч вояків польської армії, а це дає відношення 1:3.2, а якщо брати до уваги лише бійців УПА, то відношення 1:8, тобто вісім вояків польської армії проти одного бійця УПА. А до того, участь у акції "Вісла" поруч 20 тисяч вояків польської армії брало ще кілька тисяч членів "Міліції Обивательської" і КБВ, Корпус Безпеки Внутрішньої. І, всі польські частини дістали від большевиків задовільну кількість зброї з запасів німецької армії, що скапітулювала. А УПА була здана на ту зброю й амуніцію, що здобула на ворогах: раніше на німцях і большевиках, а тоді й на поляках.
Поважним ударом для ОУН-УПА на Закерзонню в ході акції "Вісла" було те, що 17 вересня 1947 р. поляки відкрили й окружили бункер Ярослава Старуха - "Стяга", крайового провідника ОУН на Закерзонню і фактичного керівника боротьби на Закерзонню. Після кількох годин запеклого бою, "Стяг" -Старух висадив бункер в повітря, загинувши зі своєю залогою.
Про розміри і характер дій УПА в періоді перед військовими акціями "Ряшів" і "Вісла" говорить зіставлення А.Б.Щесняка і В.З. Шости у їх згаданій праці на ст. 530-536. Згідно з тим, в тому часі було акцій УПА, напр.:
"24.7.1945: Напад на постерунок МО /міліції обивательської/в Тисній. Вбито 6міліціянтів...
7.8.1945: Напад на гарнізон підвідділу 37 П.А.Л. /полку легкої артилерії/ в Балигороді. Три групи УПА, приблизно 30 бійців кожна, заатакувала місто з трьох сторін, але напад відперто вогнем гармат і скорострілів...
"29.9.1945: Напад на постерунок в селі Войткова. Вбито 15 міліціянтів і 20 цивільних поляків...
"4.12.1945: Засідка підвідділу УПА з сотні "Дуди" на 60-членний відділ польського війська на шляху Брусно Старе-Верхрата. Вбито 15 і ранено 17 вояків...
"28.3.1946: Напад сотні "Шума" на постерунок МО в Лівчі, пов. Любачів. Вбито 31 міліціянтів, знищено постерунок"
З початком акції "Ряшів" і опісля "Вісла" бої з відділами УПА на всіх просторах Закерзоння стали вже щоденним явищем. Реєстер акцій УПА в тому періоді, оборонних і зачіпних боїв, виповнив би велику книгу.
В акції "Вісла" на поміч полякам прийшла комуністична Чехословаччина. 22 червня 1947 р. командування чехословацької армії зорганізувало для боротьби з УПА спеціяльний корпус "Тепліце", силою 2748 бійців і 17 літаків. її скоро поповнено дев'ятьма компаніями піхоти, трома батеріями артилерії, та відділами моторизованого зв'язку і технічних завдань.
В липні 1947 р. групу "Тепліце" переорганізовано, поділивши її на дві частини. 13 липня вона числила 5640 вояків.
Польські історики збройної боротьби проти УПА на Закерзонню, А. Б. Щесняк і В. 3. Шота у згаданій праці подають на основі звідомлень польських військових і поліційних звідомлень та зізнань захоплених в полон бійців УПА такі числові дані про відділи і кількість бійців УПА в 1946 р.:
квітень 1946 22 відділів 4,420 бійців
травень 1946 16 відділів 3,300 бійців
червень 1946 14 відділів 2,300 бійців
липень 1946 12 відділів 1,490 бійців
серпень 1946 14 відділів 1,770 бійців
вересень 1946 15 відділів 1,340 бійців
Польський історик Й. Чапля узагальнює кількість бійців УПА і подає загальну кількість бійців УПА на Закерзонню на 7,000.
В рядах УПА на Закерзонню, подібно як в Карпатській Україні в 1939 р., боролися українці з усіх земель України. Але, понад 80 відсотків становили тамошні українці: лемки в Карпатах, холмщаки на Холмщині. Самі поляки признають, що всі їхні двадцятьлітні намагання відірвати почування лемків від українства і створити з них якесь окреме лемківське племя не мали найменшого успіху. Навпаки, вони лише збільшували ворожість українських тубилців, споконвічних власників тієї української землі, до польських грабіжницьких зайд.
Польські дослідники тих подій признають, що про якусь примусову бранку до УПА й мови не могло бути. Всі ряди УПА були виповнені добровольцями. Учасники боїв проти УПА та дослідники тих подій признають неймовірний героїзм всіх бійців УПА та мистецтво ведення партизантських боїх проти переважаючих польських сил, що нанесло полякам дуже дошкульні втрати. Згадані дослідники, Щесняк і Шота, подають у висновку, що в боях проти УПА на Закерзонню впало 2,483 польських вояків.
Весною 1947 р. непереможно продовжували боротьбу чотири курені: Курінь Байди, ок. 320 бійців, курінь Рена, ок. 420 бійців, курінь Залізняка, ок. 420 бійців і курінь Беркута, ок. 170 бійців. Але положення стало критичним із-за дошкульного браку харчів, бо примусове виселення всіх українців з тих частин України добігало до кінця. Тому в червні 1947 р. кілька відділів УПА одержали наказ перейди рейдом через Чехословаччину до західньої Німеччини, а решта перейшла новий польсько-совєтський кордон на схід. До західньої Німеччини дійшло тоді кругло 600 бійців УПА. Бравурні рейди УПА викликали щирі симпатії до боротьби українського народу за волю України в усього населення Чехословаччини і знайшли голосний відгук у чехословацькій та західно-європейській пресі.
А в той час, коли на Закерзонню ішли такі важкі, запеклі бої УПА проти польських окупантів, яким на поміч мусіли прийти ще й СССР та Чехословаччина, – не говорячи про боротьбу УПА на землях, окупованих большевиками, – в західній Німеччині "знавець СССР" Панас Феденко на сесії еміграційної УНРади ставив глумливе питання: "А чи ваша УПА вже зрізала хоч один телеграфічний стовп? Бо я не чував про таке". А представники організації А.Мельника йому злорадісно приплескували! І однозгідно ухвалили не висловити привіту УНРади для УПА, бо такої, мовляв у дійсності немає.
Збройна боротьба ОУН-УПА в обороні Закерзоння проти польсько-московського торгу українською землею і проти злочинного насильного виселення українців із їхньої прадідної землі залишила кров'ю писаний протест проти незаконного загарбання поляками Закерзоння, інтегральної частини української землі. І, як кілька літ раніше на Закарпаттю гаряча кров найкращих синів Закарпаття і їхніх братів з інших земель України, проллята в боях проти наїзника, переродила "карпатських русинів" на свідомих українців, так і бої УПА на Закерзонню, особливо ж на Лемківщині, перетворили пригнутих почуттям безсилля мешканців тих окраїн української землі на свідомих, незламних членів української нації.
Про геройську боротьбу ОУН-УПА на Закерзонню появилося в польській літературі багато праць наукових, публіцистичних і белетристичних. І, поляки відомі зі злоби й шовіністичної ворожости до українців, а майже в усіх тих творах пробивається подив до незрівнянного героїзму і безмежної патріотичної відданости "бандерівців", членів ОУН і УПА. І навіть у найбрудніших польських пашквілях проти УПА й ОУН немає такої зоологічної ненависти й гидких плюгавств, що ними пересичені пашквілі мельниківців.

ПРОТИ ВСЯКОЇ СПІВПРАЦІ З ГІТЛЕРІВСЬКОЮ НІМЕЧЧИНОЮ
Пляни гітлерівської Німеччини супроти України були в перших п'ять роках гітлерівського режиму баламутні навіть для керівників гітлерівської Німеччини. Ніякої офіційної заяви в цій справі Гітлер до початку другої світової війни не дав. Це давало змогу деяким визначнішим німцям, приятелям українців, виступати в пресі, чи публікуванням окремих праць, з концепцією самостійної української держави. Прихильником такої концепції був і міністер для справ східньої Европи, Альфред Розенберг. На тому тлі зростали надії українців, що гітлерівська Німеччина, "ворог нашого ворога" Польщі і Росії, буде нашим союзником.
Але, постава Гітлера у справі Карпатської України – подарування її, ніби своєї власности – Мадярщині, насторожила провідних членів ОУН і, як про це була мова, на цьому тлі зродився конфлікт внутрі ОУН: Ярослав Барановський, член мельниківського ПУН, видвигнув концепцію, що "Україну треба собі в Гітлера заслужити" вірною, покірною службою і цю концепцію апробував Андрій Мельник і більшість ПУН, а решта ОУН, кругло десять тисяч в Україні і стільки ж на еміграції, рішуче концепцію Барановського-Мельника відкинули.
Постава Гітлера до Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 р. роз'яснила неясність: Гітлер рішуче відкинув думку про будь яку державність України, а українці, після використання їх відбудови знищеної війною Німеччини, мали всі бути переселені на Сибір. Тому ОУН визнала гітлерівську Німеччину таким самим імперіялістичним окупантом України, яким була Росія, і виступила до відвертої, безкомпромісової політичної і збройної боротьби проти обох окупантів.
На протигітлерівських позиціях стояли безкомпромісово УПА й ОУН і тоді, коли німці тікали з України і пропонували мілітарну піддержку зброєю для УПА. Головне командування УПА і провід ОУН рішуче відкинули ту пропозицію і видали заборону всім частинам ОУН і УПА входити в будь які переговори з німцями. Коли в одному випадку, сотник УПА Сосенко, пробував на власну руку переговорювати з німцями, його поставлено перед польовий суд УПА і розстріляно.
На протилежному становищі стояла весь час організація А.Мельника. Вона ж і зродилася з концепції "заслужити Україну вірною службою Гітлерові". Тому, ще напередодні маршу німецьких армій проти СССР, А. Мельник як голова ПУН вислав до німецьких чинників прохання, дозволити українцям творити свої військові формації, щоб помогати німцям завести "новий лад" на сході Европи. Коли на наказ Гітлера німецьке СД арештувало членів Українського Державного Правління та сотні провідних членів ОУН, А. Мельник в імені свого ПУН повторив прохання до Гітлера, дозволити українцям стати під проводом Мельника збройно на допомогу німцям заводити на сході Европи "новий лад". Те своє рабське прохання повторяв Мельник зі своїм ПУН-ом і тоді, коли СД розстріляло за відзначення героїв Базару сотні Богу-духа-винних українців, і тоді, коли СД у Києві розстріляло за видавання української преси Олену Телігу і її товаришів, і багато разів при інших нагодах. Все прохання до зволу українцям боротися за перемогу Гімлера. І все-без слова згадки про самостійну Українську Державу як передумову пропонованої військової помочі українців Німеччині.
Німці вперто відкидали ті прохання А. Мельника, бо Гітлер повторяв свій клич, що на сході Европи, від Німеччини аж по Урал, тільки німці мають честь носити зброю. Але, невдачі все більше пом'якшували гордість "іберменша" Гітлера. Появились на сході Европи як помічники Німеччини війська Мадярщини, Румунії, а далі й окремі частини французів, голяндців, польських гуралів. І, врешті, прийшов дозвіл і на військову частину з українців. Не українську військову частину з сино-жовтим прапором і тризубом, а тільки "СС-дивізію Ґаліцієн". Для Мельника й це було величним здобутком.
ОУН і УПА поставились рішуче проти СС-дивізії з українських добровольців. Як можна закликати патріотичну українську молодь, щоб вона віддавала своє життя за тих гітлерівських "іберменшів", що по-варварськи знищили мільйони українців і не зрікаються плянів обезлюднити всю Україну й перетворити її в терен поселення німців; за тих, що навіть назви "українська" дивізія дозволити для тих охотників не хочуть? Таж якщо німці виграють, то це буде кінець існування українців на українській території, а якщо програють, то участь українців у німецьких формаціях вкриє неславою весь український нарід! За що ж, власно, мають українці боротися в рядах німецької армії?
Але з часом ОУН і УПА зревідували своє становище, розділяючи справу на дві, зовсім різні, частини: політичних творців дивізії, Мельника з ПУН-ом і його однодумців, і – вояків дивізії. Це, власне, до них відносяться наведені питання й обвинувачення. А друга частина – це бійці дивізії. їм говорили, що обов'язком кожного українського юного патріота є брати зброю до рук і йти захищати Батьківщину – Україну перед большевицькою ордою, незалежно, в якім мундирі і під якою назвою. Вони прийняли це за щиру монету, в особливо складній ситуації не визнавалися і пішли до дивізії як щирі українські патріоти. їх у нічому не обвинувачено і доручено й деяким членам УПА й ОУН зголоситись до дивізії, щоб там пройти військовий вишкіл і в відповідний мент зі зброєю перейти до УПА. Це, як відомо, вони гідно виконали.
Дивізія "Галичина" почала формуватися в квітні 1943 р. і досягла в половині 1944 р. 16 тисяч бійців. їх кинено на фронт проти большевицьких армій, де їх окружено і в важких боях під Бродами 19-20 липня 1944 р. дивізію знищено. Частина прорвалася до УПА. Офіційний німецький звіт подавав, що по перегрупуванню дивізія числила на початку вересня 1944 р. 5.075 бійців, в тому 670 старшин і підстарший. Полягло в бою під Бродами ок. 5 тисяч вояків Дивізії "Галичина".
Літня офензива совєтів 1944 р. викинула німців з України. В жовтні 1944 р. вся територія України опинилася під совєтською окупацією.
В такій критичній для самої Німеччини ситуації німці почали думати про якісь політичні уступки для народів східної Европи, щоб приєднати їх до участи в боротьбі проти СССР в рямках німецької армії. Окрему увагу звернено на Україну. Але - ставку поставили німці на совєтського генерала Власова, що здався в полон і запропонував німцям організувати проти-большевицьку армію "народів Росії". Німці схопились за цю концепцію. Згідно з нею, українські військові частини повинні підлягати ген. Власову, а політично українці повинні створити свій Комітет, підчинений ген. Власову. Окремо пробували німці нав'язати співпрацю з УПА для спільної боротьби проти большевиків.
Але УПА й УГВР відразу рішуче відмовились від будь-якої співпраці з гітлерівською Німеччиною і на ніякі переговори і цим разом не пішли.
Погодився натомість на переговори з німцями мельниківський ПУН. Але німці вважали, що в існуючій ситуації не вистарчає одна українська група, Мельник, чи Кубійович; їм треба було комітету, зложеного з представників усіх українських середовищ. Для цього осінню 1944 р. було звільнено з концлагеру А.Мельника і всіх членів ПУН, і поруч Мельника запрошено до розмов теж Кубійовича, Андрія Лівицького, Ізаака Мазепу і Скоропадського. Для тієї цілі звільнено з концлагеру теж Степана Бандеру, Ярослава Стецька і ще кільканадцять членів ОУН з обіцянкою, що якщо Бандера погодиться з німцями, то негайно будуть звільнені з концлагерів і всі решта кільканадцять-сот "бандерівців". Бандера і Стецько заявили німецьким представникам, що передумовою розмов українців з німцями є офіційне визнання Німеччиною самостійности соборної Української держави, а як єдиного законного представника українців визнати Українське Державне Правління утворене Актом 30 червня 1941 р., або УГВР, Українську Головну Визвольну Раду, створену в Україні в липні 1944 року. Від участи в якійсь українськім комітеті Бандера відмовився.
Німці відкинули вимогу Степана Бандери як голови проводу ОУН і Ярослава Стецька як голови Державного Правління і вони, Бандера і Стецько, ніякої участи в дальших переговорах не брали. (Ришард Торжецкі у своїй "Квестія українська" пише про це: "Бергер і Арльт провадили розмови з С.Бандерою. Але вони скоро переконалися, що Бандера був не уступчивий. Вимагав визнання самостійної націоналістичної України, т.зв. "львівського уряду" і допомоги в боротьбі проти СССР". /Ст. 339/.)
Розмови гітлерівських чинників з іншими представниками українських середовищ закінчилися створенням 17 березня 1945 в Берліні "Українського Національного Комітету" що його очолив ґен. П.Шандрук, а його заступниками стали В.Кубійович і О.Семененко. Цей комітет було сформовано вже осінню 1944 р. Але, німці вперто вимагали, щоб він був частиною "Совєту Народів Росії", що його очолював ґен. Власов. Щойно 17 березня 1945 німці визнали Комітет самостійним, єдиним представництвом українців у Німеччині. Комітетові підчинено дивізію "Галиччина", погодившись на зміну її назви на "Перша Дивізія Української Національної Армії", головним командантом якої став ген. Шандрук. Але під політичним оглядом Комітет ніяких визнань, зобов'язань, чи хоч би обіцянок від німців не одержав. Гітлерівська Німеччина, навіть конаючи, не хотіла зректись мрії, що Україна має стати колонією Великонімеччини, вичищеним від українців тереном німецької колонізації.
Осідком УНКомітету стало місто Ваймар, тому той комітет зве дехто "Ваймарським".
Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери своєю невгнутою поставою зберегла чистоту безкомпромісовости в питанню повної самостійности соборної Української Держави. Ця чистота позицій, задокументована гарячою кров'ю членів УПА і ОУН у боротьбі проти німецьких окупантів, стала після війни особливо в пригоді українським "діпістам", тобто тим усім, що відмовились повертатися в окуповану большевиками Україну. Большевики обвинуватили усіх їх у коляборації з нацистівською Німеччиною і зажадали від аліянтів їх видачі. І, якщо б не було політичної і збройної боротьби очоленої Степаном Бандерою ОУН і УПА, яка переконливо доказувала західнім окупантам забріханість большевицьких окупантів України, якщо б не було тисячів "бандерівців", що загинули в бою проти німців в Україні, або в німецьких концлагерах, якщо б західні аліянти не зустріли були в кожному, звільненому ними, німецькому концлагері сотень членів "бандерабевеґунґ", що попали туди за боротьбу проти нацистської Німеччини, західні аліянти, англійці й американці, були б повірили большевицьким обвинуваченням і були б видали чверть мільйона українських "діпістів" большевикам, так, як видали сорок тисяч донських козаків. Большевики козацьких старшин і провідників вивішали, а решту погнали на Сибір на винищення. Отака доля була б зустріла й усіх українських неповоротців. "Бандерівські недопалки", – як злобно звали мельниківці тих, що пережили німецькі концлагери, бо німці не вспіли їх спалити в крематоріях, – своїм політичним капіталом прикрили перед чужинцями неславу мельниківських коляборантів. Вони, оті "бандерівські недопалки", окремими меморіялами до властей УНРА-ІРО й до американських і англійських чинників стали в обороні Української Дивізії, в обороні проф. В.Кубійовича, К.Паньківського й УЦК... (Кость Паньківський у "Роки німецької окупації" на ст. 426 твердить що "У другій половині 1944 р... гестапо змінилося. Для членів ОУН обидвох груп в рямках нових німецьких політичних плянів брами концентраційних таборів відкрилися на волю". – Це свідома неправда. Брама німецьких концлагерів відчинили американські і англійські війська щойно весною 1945, останні на початку травня 1945. Тоді щойно вийшли на волю тисячу двісті членів "бандерабевегунгу", тобто ОУН, які зареєструвалися в Лізі Українських Політв'язнів. В часі між половиною 1944 р. і днем капітуляції Німеччини, коли як твердить К.Паньківський "брами концлагерів були для членів ОУН відкриті", загинуло в німецьких концлагерах ще багато сотень членів ОУН, що їх німці звали членами "Бандерабевеґунґ".)
Повертаючись до берлінського "Українського Національного Комітету", відмітимо один цікавий факт. У творенню його особливо активним був член ПУН, Осип Бойдуник. Мельниківці твердять, що це власне з їх ініціятиви створився той Комітет. І ось той сам Бойдуник, якого тепер мельниківці показують як генерального секретаря ВУНРади, ані ініціюючи переговори з німцями, ані в часі переговорів, ніколи нігде ні словом не згадав, що то ж ВУНРада є єдиним компетентним представником всіх українців. Чи ж не свідчить це, що осінню 1944 і весною 1945 навіть сам Бойдуник про мельниківську "Всеукраїнську Національну Раду" нічогісінько не чував. І, й сама та "ВУНРада" тоді нігде ні словом не виявила свого становища до переговорів з німцями і творення нового УНКомітету не тільки без її дозволу, але й без її відома. Де ж та мельниківська "ВУНРада" тоді була?
З моменту капітуляції нацистівської Німеччини в травні 1945 р., створений осінню 1944 - весною 1945 рр. берлінський чи "ваймарський Український Національний Комітет" перестав існувати. Степан Бандера як Провідник ОУН і Ярослав Стецько як Голова Українського Державного Правління від розмов з німцями про творення якогось "Українського Національного Комітету" як частини німецького окупаційного апарату рішуче відмовились. У створеному "У.Н. Комітеті" ОУН, УПА, ні УГВР участь не взяли.

ДАВИД ПРОТИ ҐОЛІЯТА.
В другій половині 1944 р. німецькі окупанти втекли з України, а з ними й усі мельниківці та їм подібні політики, що орієнтувалися на гітлерівську Німеччину. Горстка мельниківських діячів, що не вспіли втекти, як от голосний "погромщик бандерівців" при помочі СД й гестапо, Петро Онуфрик - "Коник", наймолодший Барановський, брат Миколи Плавюка, зголосилися відразу на службу НКВД, щоб докінчувати наказ ПУН: "Змагати до послаблення бандерівців", видаючи їх тепер большевицькому НКВД. Увесь тягар боротьби в обороні українського народу і його визвольної справи впав на рамена ОУН, керованої Степаном Бандерою, і УПА.
Перед проводом ОУН і Головною Командою УПА стало важке питання: Що робити далі? Приймати й собі філософію "Спасайся, хто може!" і, згідно з цим, доручити всім членам ОУН і УПА тікати на захід?
Весною 1939 р. Роман Шухевич був одним із трьох старшин Карпатської Січі, що в обличчі мадярської навали, всупереч наказові ПУН капітулювати, заявили німецькому конзулеві: "У словнику українського націоналіста немає слова "капітулювати". Ми можемо впасти в нерівному бою, але капітулювати – ніколи!" Отаку відповідь дав Роман Шухевич в 1944 р. як Головний Командир УПА в обличчю мутних хвиль червономосковської потопи, що знову заливала Україну. Члени ОУН і УПА одержали наказ: За кордон, до країн вільного світу, переходять тільки ті члени ОУН і УПА, що одержали спеціяльне доручення для цього; решта всі члени ОУН і УПА залишаються на території України, щоб продовжувати боротьбу проти червономосковських окупантів.
Таке рішення було логічно обумовлене обома аспектами справи: зовнішнім і внутрішнім. Зовнішно – увесь світ повинен був побачити рішучість українського народу на найбільші жертви в боротьбі за свою національно-державну незалежність і зрозуміти, що ця героїчна боротьба ведеться не проти режиму, а проти національного поневолення, проти московських окупантів так, як велася проти німецьких окупантів. Світ мусів побачити й зрозуміти, що український нарід приймає большевиків не як визволителів, а як жорстоких окупантів; що не в режимі горе України, а в московському імперіялізмі, якої то краски він не був би. В тодішній ситуації всі познаки вказували на те, що другим етапом світової війни після знищення гітлеризму буде смертельний змаг між вільним світом і СССР. А відомо було, що захід і далі задурманений концепцією єдиної, неподільної Росії і нестиме на схід як субститут червоно-московського, біло-московське ярмо всім поневоленим Москвою народам: власовщину, "непередрішенство" тощо. Щоб запобігти цьому треба було гарячою кров’ю бійців УПА і членів ОУН заздалегідь підкреслити національний характер боротьби українського народу. А якщо зудар між вільним світом і СССР відволічеться, конечно отрясти захід з дурману, що на сході Европи "щасливі, визволені Москвою народи СССР", бо там закуті в важкі кайдани червоною Москвою народи і остерігати, що та ненаситна, імперіялістична Москва збирається закувати в важкі кайдани й решту вільного ще світу. Треба мобілізувати вільний світ проти Московського імперіялізму.
А на внутрішньому відтинку – капітуляція перед силою большевицької Москви і втеча за кордон принесли б важке духове заломання, зневіру у власні сили й тупе збайдужіння. А це було смертельною небезпекою. Бо проривалися вже тоді вістки про те, що Сталін, у випадку перемоги, думає докінчити плян Гітлера у відношенню до України – виселити весь український нарід на Сибір, а Україну заселити російським людом. Щоб запобігти тим нещастям, треба було збройним спротивом Москві скріпити дух народу й його гін до свободи, а ворога відстрашити від діявольського пляну масових переселень. Тому то продовжування революційно-політичного спротиву ОУН і збройного спротиву УПА московським займанням було історичною конечністю, без огляду на жертви.
При першій хвилі большевицької навали УПА поставила фронтальний спротив; і озброєним частинам НКВД, що згодом перезвало себе на КҐБ, і Червоній Армії. У тих перших зударах УПА з Червоною Армією згинув у районі Корець-Рівне 20 березня 1944 р. ген. Ватутін, головнокомандуючий 1-го Фронту большевицьких військ.
22-24 квітня 1944 р. відбулися великі триденні бої УПА з частинами НКВД і Червоної Армії в Гурбенських лісах у трикутнику Шепетівка-Рівне-Збараж. Зі сторони УПА пішло в бій кругло 5.000 бійців, а большевики кинули проти них 5 бригад силою ок. 30.000 бійців з гарматами, танками й літаками. УПА втратила в тих боях 80 бійців вбитими. Біля сто ранених бійців УПА та понад 200 ще невишколених бійців попало в полон і їх усіх большевики на місці розстріляли. Большевики втратили ок. 800 бійців вбитими.
У фронтальних боях, тобто боях і проти збройних частин НКВД, і проти частин Червоної Армії, понесла важкі втрати УПА-Південь, що першою зустріла хвилі нової потопи большевицьких орд. В великому бою 29 квітня 1944 біля села Залізниця на Кремянеччині, що коштував большевиків 240 вбитими, загинуло кількадесять бійців УПА-Південь. Тоді ж б. села Березина загинув командир УПА Буревій, уродженець Вінничини. 13 травня в бою б. Кордишева на Остріжчині згинув командир Кропива, начальник штабу УПА-Південь. В великому бою на Кам'янець-Подільщині на початку червня 1944 р. загинув з великою кількістю повстанців к-р Довбуш, а в бою 10 червня 1944 р. на Вінниччині загинув геройською смертю командир УПА-Південь полк. "Батько" - Омелян Грабець.
Втрати УПА-Південь у двомісячних великих боях були такі великі, що Головне Командування УПА рішило розформувати УПА-Південь як окрему частину і включити оцілілі відділи УПА-Південь до УПА-Північ, або УПА-Захід. Одночасно це заставило зревідувати тактику боротьби УПА переходом на такі позиції, як це було у відношенню до німецьких окупантів: Виминати боїв з армією, а скерувати бойові акції УПА проти озброєних частин НКВД і большевицької адміністрації.
Перехід фронтів через Україну в 1944/45 рр. створив нову проблему для УПА: непляновий розріст УПА. В ході захоплювання нових теренів, большевицька армія переводила безперервну мобілізацію усіх, здібних носити зброю. Мобілізованих відразу кидали на фронт, часто без зброї так, щоб вони брали зброю від тих своїх товаришів у бою, що загинули. У висліді цього, мобілізовані масово гинули на фронтах. Щоб рятуватися перед мобілізацією, здібні до військової служби масово втікали в ліс, до УПА. Таким чином УПА розрослася нагло до величезних розмірів: большевики говорили про пів-мільйонову УПА в західній Україні. Таке число подавав теж Хрущов. Але УПА, приймаючи всіх до УПА знало, що їхнім завданням є тільки рятуватися перед мобілізацією. Тому, як тільки закінчилася війна, командування УПА доручило провести "демобілізацію" так, щоб залишити в рядах УПА тільки тих, що були рішені на дальшу боротьбу за УССД проти большевицьких окупантів, а всі інші повинні повернутися домів. Проведенню цього пляну сприяли офіційні заклики уряду УССР, щоб усі "вийшли з лісу" і зголосилися у своїх місцевостях, бо всім запевняється повна амнестія.
Проголошувана амнестія і заклики "вийти з лісу" уряд УССР повторяв сім разів після закінчення війни. За кожним разом, згідно з пляном командування УПА, з УПА відпливала певна кількість тих, що в нових обставинах були тільки обтяженням для УПА і по кількох місяцях з кількох сотень тисяч, число бійців УПА знизилося до кільканадцяти тисяч загартованих, ідейних, готових на смерть бійців.
Бачучи, що основне ядро УПА залишається далі на полі бою, НКВД приступило до продовження збройних акцій проти УПА, званих "великих акцій" силою кільканадцять тисяч бійців НКВД з важкою зброєю і літаками проти окремих масивів лісистого терену і "малі облави" малими частинами НКВД, як доповнення до "великих", для вишукування ранених бійців УПА і атакування розпорошених частин УПА.
В днях 1-7 листопада 1944 було проведено "велику облаву" з заанґежуванням двох повних дивізій НКВД на Чорний Ліс у Станіславівщині і зараз після цього, в днях 10-15 листопада 1944 на Болехівські ліси. В грудні 1944 р. у великій облаві проти УПА на Миколаївщину, Бібреччину, Ходорівщину й Рогатинщину взяло участь понад двадцять тисяч військ НКВД.
Найбільшу облаву провело НКВД в часі від 7 квітня до кінця травня 1945 р. на терені Карпат і Підкарпаття, від Стрия по річку Прут на Буковині. В цій акції взяло участь 40.000 збройних спецчастин НКВД під командою п'ятьох генералів з ґен. Москаленком як керівником акції, який загинув у бою.
Подібних великих акцій НКВД проти УПА було більше. Малих - безліч.
Большевики понесли дошкульні втрати. Але, болючі втрати понесла й УПА. 30 липня 1944 на Остріжчині загинув у бою ґен. Ступницький - "Гончаренко", шеф штабу УПА-Північ, а разом з ним к-р "Лемко", провідник округи ОУН на Середньо-Східніх Українських Землях. 8 серпня загинув майор "Макаренко", шеф штабу ВО УПА-Північ. 24 вересня у Товмачині загинув у бою к-р Зварич - "Вар", окружний провідник ОУН. В жовтні 1944 в Равщині впав в бою сот. С.Новицький -"Вадим", інспектор ВО УПА-Захід. 15 жовтня 1944 загинули в бою майор Польовий - "Поль", командант старшинської школи УПА і його адютант, пор. "Ткачук". 1 листопада в боях у Чорному Лісі загинули провідні члени ОУН, старшини УПА: Василь Турковський - "Павло", Тимко Галів - "Скалюк", Мирон Голояд - "Чорнобіль" і курінний УПА пор. "Гамалія". В боях у Калущині в листопаді 1944 загинули сотн. Остап Линда -"Ярема" і сотн. "Козак". В грудні 1944 у запеклому бою впало 37 бійців і підстарший куреня "Сіроманці" і їх командир "Максим". В Перемищині впав обласний провідник ОУН, Микола Дутка - "Остап". -23 грудня 1944 к. Юшкович б. Ходорова загинули провідні члени українського підпілля: член УГВР, Йосип Позичанюк - "Шугай", Борис Вільшинський -"Орел" і Модест Цмоць - "Модест". -29 грудня 1944 в с. Васловінці, Садгірського району, впав у бою Мирослав Кіндзірський -"Босвір", окружний провідник Чернівеччини. - На Волині у великих боях з загонами НКВД загинули в січні: к-р сотні "Полтавці" сот. "Максим" і к-р "Терешко", провідник ОУН на Кореччині; в лютому командир "Крилач" і "Борис" з 25 козаками та курінний "Ярок" із 20 козаками. -12 лютого 1945 в бою на Оржівськім хуторі, Рівенської области, впав полк. Данило Клячківський - "Клим Савур", командир УПА-Північ. - На Гуцульщині загинули: в січні - к-р куреня "Степовий", наддніпрянець, та сотенний "Черник". - В квітні 1945 впали в бою курінний "Благий" і сотенний "Вершник" із 50 повстанцями. - 7 квітня 1945 в бою біля Брині, Галицького району, впав командир ВО УПА, "Колчак". - В Тернопільщині, в бою біля с. Вишки, Козівського району, 27 березня 1945 р. впав Зенон Голубак - "Борис", провідник ОУН Кам'янець-Подільщини, та "Сич", сотенний "'Чорноморців". - 7 травня в бою б. с. Сосулівка, Чортківського р-ну, впав курінний УПА "Крук". - На Буковині впав в бою: 13 січня 1945 в с. Стара Козова, Сторожинецького р-ну Микола Василюк - "Роман", районовий провідник ОУН Сторожинеччини. В лютому 1945 в с. Лашківка, Кіцманського р-ну, загинув "Ґонта", районовий провідник ОУН Кіцманеч-чини. В березні 1945 на Станівських полях Вишковецького р-ну згинув Іван Гараміта - "Жук", районовий ОУН Сторожинеччини. - 23 квітня 1945 в с. Кислиці, Путилівського району, згинув сотенний УПА, Дмитро Карапка - "Боярин". - 4 травня 1945 в с. Драчинці, Вишковецького р-ну, згинув у бою Євген Купченко - "Аскольд", надрайоновий провідник ОУН Чернівеччини.
У цій коротенькій листі жертв, бійців УПА і членів ОУН, що впали в боях із ордами НКВД в ході "великих" і "малих" облав проти УПА й українського підпілля, ми подали лише провідних членів ОУН і старшин УПА, імена яких та час і місце їхньої геройської смерти збереглися у звітах. Поруч них згинуло в тих надзвичайно жорстоких боях десятки інших старшин, сотні підстарший і тисячі рядових членів УПА та ОУН, імена яких і обставини їхньої геройської смерти невідомі. їхні могили московські варвари дбайливо змели з лиця землі.
В 1945/46 Головне Командування УПА переводить розчленування куренів і сотень на відділи УПА силою 30-100 бійців. Це давало більшу звинність і кращу можливість заскакувати ворога і швидко після виконання акції зникати. Для більшої акції стягано кілька відділів і по виконанню акції вони знову розчленовувалися.
Крім бойових дій - оборонних, проти всякого роду облав військ НКВД, та зачіпних, нападів на станиці НКВД й центри большевицької адміністрації, - УПА переводила пропагандивні рейди відділів УПА, для поширення боротьби усіх поневолених Москвою народів проти большевицько-московських наїздників.
У червні 1947 р. підвідділ УПА силою 50 бійців провів рейд на територію Польщі. Завданням рейду було інформувати польське громадянство про характер і цілі боротьби українського народу під прапорами УПА, ширити правду про московський імперіялістичний большевизм та його підступні пляни щодо Польщі. Рейдуюча частина дійшла аж під ворота Варшави і без замітніших втрат повернулася в Україну. Такі рейди опісля повторено.
Літом 1947 р. частина відділу "Галайда II" провела рейд через Підляшша на Білорусь. В Білгорайському лісі здержали поїзд, яким їхала охорона штабу дивізії польського війська і зліквідували її та захопили містечко Краснобрід, зліквідувавши там станиці большевицької адміністрації та НКВД.
Великого розголосу набрав рейд відділів УПА під командою курінних "Бурлаки" - Володимира Щигельського, "Громенка" - Михайла Дуди і "Бродича" - Романа Гробельського літом 1947 р. по теренах Чехословацької республіки. Цей рейд, що тривав до пізньої осені 1947 р., мав великий вплив на зродження протимосковських настроїв чеського і словацького населення. Чеський автор Вацлав Слявік видав окрему книжку про цей рейд. Він подає на підставі офіційних чеських даних, що в рейді взяло участь разом 500 бійців УПА і що бої чеських поліційних і військових частин проти них тривали до половини листопада 1947 року.
ВОЛОДИМИР ЩИГЕЛЬСЬКИЙ-" БУРЛАКА" Нар. 1917 - загинув 1949
Володимир Щигельський, син українського католицького священика, народився 1917 р. у Львові, де закінчив середню освіту. В 1939 р. як підстаршина Карпатської Січі брав участь у боях проти мадярів. В 1940-44 командант станиць української поліції в Перемищині. В червні 1944 р. перейшов з цілою станицею української поліції в Медиці до УПА, де під псевдом "Бурлака" став командиром сотні. Вславлений боями, перейшов у вересні 1947 рейдом до Чехословаччини. Підступно схоплений, був виданий полякам і в січні 1949 р. засуджений на кару смерти. Присуд виконано.
 
Наші Друзі: Новини Львова