Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 12 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Роман

Смерть президента

Переглядів: 4568
Додано: 29.08.2013 Додав: pmaslyak  текстів: 9
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Смерть президента
(фантастичний роман)
автор Петро Масляк
(скорочений варіант)
Преамбула
Президент України сидів у зручному шкіряному кріслі, закинувши голову назад. Скляні сумні очі дивилися прямо перед собою. З перерізаного горла вже не текла кров. Зате нею була вкрита вся підлога, дорогий світлий перський килим з вибагливим візерунком, навіть вишукані німецькі шпалери на стінах.
Юлія Макарчук, яка перша зайшла до вітальні свого великого будинку під Києвом, залишивши чоловіка в гаражі, дико заверещала і стрімголов побігла назад. Вона зіштовхнулася з чоловіком в передпокої і подружжя з жахом сахнулося один від одного. Ще якусь мить Юля стояла тороплена, а потім кинулася чоловікові на шию. Вона дико ридала і суто інстинктивно намагалася залізти Маркові під піджака. Заховатися, швидше заховатися від страшної дійсності, жахливої картини, яка віднині переслідуватиме жінку все її життя. Чоловік не дуже тактовно відсунув дружину вбік і з молотком в руках, перше, що йому трапилося під руки в гаражі, коли почув крик дружини, обережно зазирнув до вітальні.
Як він сюди потрапив? – прошепотів швидше собі Марко. Він відступив на крок назад, повернувся і вліпив гучного ляпасу дружині по щоці. Це був не лишній захід, так як вона тепер намагалася залізти йому під піджак уже ззаду. Він уперше в житті підняв руку на свою дружину. Однак його ляпас виявився доволі дієвим засобом і дружина майже миттєво опанувала себе.
Марко повернувся до вітальні, намагаючись не дивитися на крісло, підійшов до комоду, відкрив шухляду і витягнув звідти травматичну «Беретту». Зброя в руках надала йому впевненості в собі. Ним моментально опанував крижаний спокій, який взагалі був притаманний Маркові в критичні миттєвості життя. Його сірі примружені очі дивилися вивчаюче, на вустах з’явилася презирлива саркастична усмішка. Молодий чоловік зневажав себе за ту паніку, яка охопила його в перші секунди, коли в його вухах лунав розпачливий зойк дружини. Тепер він уже спокійно подивився на крісло своїми примруженими очима не то професійного снайпера, не то системного аналітика.
Марко впевнено підійшов до бару, все ще тримаючи пістолета в руці. Налив у склянку дорогого бренді, привезеного з Британії і подав склянку дружині.
На, ось випий, - сказав він Юлі. – А я зараз зателефоную до міліції. Хоча й мені теж не завадить
трохи хильнути. Чоловік налив і собі й залпом випив. У Юлі ніяк не виходило зі склянкою. Зуби цокали по склу, вибиваючи якусь божевільну мелодію. Марко скривив вуста у посмішці, тішачись сюрреалістичною картиною, яка пензлем якогось божевільного верховного художника була намальована в їхній вітальні. Чоловік поставив склянку на журнальний столик перед мертвим президентом, покосився на нього і рішуче зняв з бази телефонну трубку «Панасоніка».
Міліція? Вам телефонує Марко Макарчук. Моя адреса - Київська область, село Віта Поштова, вулиця Тюльпанового Дерева, 24. Повернувся додому з Києва і знайшов у своїй вітальні мертвого президента країни. Якого президента? А хіба у нас їх декілька? Дурний жарт? Приїжджайте, я вас познайомлю. Заарештуєте, кажете? Ніж базікати дурниці, краще прихопіть машину для перевезення трупа. Тут весь будинок заляпаний кров’ю. Кажете, що все одно вирахуєте хто і звідки телефонує? Та не треба нічого вираховувати. Я вам даю справжню адресу. Ти, цап дурний! Чи ви всі там п’яні?
Чоловік жбурнув трубку на базу і знову скривив губи у посмішці. – От дебіли. Не вірять. - Він знову посміхнувся, згадавши прибитий кимось напис на дереві на околиці їхнього села: яма для мусора. А внизу якийсь жартівник прибив табличку вже українською мовою: але можна кидати і сміття. - Зараз увімкну ноутбук, - кинув він погляд на дружину. - Треба знайти телефон СБУ. - Чоловік рушив до письмового столу, намагаючись переступати криваві плями на підлозі. – А ти піднімися на гору, - звернувся він до Юлі. - Прийми душ, бо скоро тут буде повно людей з так званих правоохоронних органів. - Він знову скривив губи в презирливій посмішці. Дружина якось приречено рушила по сходах на другий поверх намагаючись не кинути згори мимовільного погляду на страшну картину, яка розкинулася під нею. Вона завжди була слухняною дівчинкою, яка в усьому покладалася на чоловіка.
Марко не встиг дійти до столу, як згадав про свого гіпердорогого смартфона. Поліз до кишені і вже через декілька секунд отримав телефон приймальні СБУ, куди й зателефонував. Реакція на іншому кінці умовного дроту була вже інакшою. Він повідомив сутність справи, а також власні координати і просто відключився, не бажаючи нічого пояснювати. Самі все побачать, коли приїдуть. Знову підійшов до бару і налив собі чималу порцію бренді. Кинув кубики криги і почав повільно смакувати напій. Потім задумався, знову взяв до рук смартфона і через декілька хвилин заправив фотографію мертвого президента на відомі йому сайти і блоги. В тому числі і закордонні. Ось тепер, нарешті, Марко отримав можливість дійсно розслабитися і насолоджуватися улюбленим питвом.
Молодий чоловік ще раз вивчаюче подивився у мертве обличчя президента. Обидва ока трупа були підбиті і запливли, але своєрідність зовнішності глави держави не залишала ніяких сумнівів у тому, хто сидів у шкіряному кріслі вітальні родини Макарчуків. Зовсім несподівано для себе Марко посміхнувся. Він згадав, як років 15 тому він з двома друзями-студентами йшов до центрального київського залізничного вокзалу, щоб їхати на весілля до четвертого їхнього товариша з гуртожитку на Волинь. Саме студент Інституту міжнародних відносин Макарчук мав бути свідком на весіллі з боку нареченого. Біля невеликого скверу в них попросили закурити якісь підлітки. Друзі вже трохи випили і тому не дуже шанобливо відповіли, що палити шкідливо для здоров’я таких дітлахів, як вони. Хлопчакам це не сподобалося і вони побігли за підмогою до гуртожитку якогось технікуму чи ПТУ. Не встигли троє студентів пройти і кварталу, як їх наздогнала група підлітків чоловік із 20-25. Не довго думаючи вони напали на студентів.
На кожного студента-міжнародника припадало не менше семи-восьми нападників. Не зважаючи на відчайдушний опір всю трійцю добряче побили. Найбільше дісталося саме Маркові. Його збили з ніг, продовжували бити лежачого. Так же раптово як і з’явилися нападники розбіглися. Все обличчя у хлопця було розбите, добре дісталося і ребрам. Друзі постраждали набагато менше. Вони купили в кіоску мінеральної вони і змили кров з обличчя студента. На вокзалі він зайшов до туалету і жахнувся, дивлячись у дзеркало. Картина була відворотна. «Як я з’явлюся в такому вигляді на весіллі, та ще й у якості свідка, - подумав Марко. Скандал». І раптом хлопець обімлів, згадавши, що за тиждень весілля вже буде у нього. Його майбутня дружина, студентка-першокурсниця юридичного факультету, в якої батько був великою шишкою в Генеральній прокуратурі, так ухопилася за гарного хлопця-провінціала, що батьки, як не відмовляла її від на їх думку передчасного весілля, нічого зробити не могли. «Господи, та через тиждень моя червоно-синя пика перетвориться на жовто-зелену. Ото я буду гарним нареченим. Батьки майбутньої дружини вирішать, що я алкоголік і хуліган».
В Луцьку на весіллі Марка посадили обличчям до молодих і він, не зважаючи на насмішкуваті погляди присутніх, справився зі своїми обов’язками. А ось через тиждень у нього виникли проблеми. Обличчя дійсно набуло характерного жовто-зеленого кольору і йти з таким «фейсом» під вінець з прокурорською донькою якось не випадало. Що б подумали батьки і гості про нареченого. Могли взагалі відмінити весілля. Для Марка, який у столиці нічого не мав і хотів якомога дорожче продати свої зовнішні дані і інтелект, така перспектива була неприйнятною. Тим більше, що батьки нареченої обіцяли весільний подарунок у вигляді двокімнатної квартири в новому будинку.
Виручив один знайомий студент, який мешкав у гуртожитку і грав у студентському театрі університету. Він завів Марка до гримера театру оперети. Той перед весіллям так професійно попрацював з обличчям студента, що хлопець виглядав привабливіше за самого Алена Делона в його найкращі роки. Якась невиразна думка блукала в голові молодого чоловіка, поки він згадував власну буремну юність. Він ніяк не міг зловити її за хвіст. Аж раптом думка викристалізувалася сама по собі. Так ось чому він згадав про артистичний грим. Можливо і чоловік, який сидів перед ним у кріслі з перерізаним горлом зовсім не президент України, а лише людина дуже майстерно загримована під нього. Бо ж бачив він латексні маски президента на одному співробітнику їхньої фірми під час святкування Нового року. А якщо на когось натягти таку маску та ще й поверх неї накласти відповідний грим. Не відрізниш від справжнього. Треба про свою здогадку одразу повідомити міліцію чи есбеушників, коли вони прибудуть, - подумав Марко, прискіпливіше придивляючись до обличчя трупа.
А вони мене одразу з дружиною разом візьмуть у такий оборот, що не дай бог. Чому це я розсівся тут, попиваючи бренді, ніби на якійсь веселій вечірці з друзями? От дурень. Треба телефонувати отому приватному детективу, що вже неодноразово виручав як нашу фірму, так і багатьох моїх знайомих. Як його пак звати? Стоп, стоп. Ага, Андрій Кочубей. Нехай розбереться і взагалі надасть мені всіляку юридичну підтримку. В нього державна ліцензія, а моя фірма оплатить йому гонорар.
Марко знову взявся за телефона і вже за мить пояснював Кочубею сутність проблеми. Той обіцяв негайно виїжджати. Марко сподівався, що приватний детектив приїде першим, так як той мешкав у новому десятиповерховому будинку в Чабанах, лише за кілька кілометрів від Віти Поштової. Ні міліція, ні СБУ явно не поспішали, видно вже вияснивши, що з президентом все в порядку. Вони зафіксували звідки надійшов телефонний дзвінок і були впевнені, що неодмінно поквитаються з жартівником, який замірився не дати їм спати. Випив хазяїн лишнього на якійсь здибанці друзів і вирішив таким чином розважитися наостанок. Міліції відомі ще й не такі випадки.
Невдовзі під парканом будинку Макарчуків загуркотів мотор. Марко підійшов до вікна. По переговорному пристрою його вітав Андрій Кочубей. Хазяїн поспішив зустрічати гостя. Останній являв собою доволі рідкісний тип чоловіка років сорока з великою головою, яку в Україні споконвіку звали «коробкою». Форма голови у детектива дійсно була якась прямокутна і в цьому сенсі дещо протилежною теж великій голові Макарчука, яку його язиката сусідка по вулиці звала «макітрою». Вище середнього зросту Кочубей крім великої голови мав ще й непропорційно великі ноги. Спокійні блакитні очі кулеметника, що бачили здається вже все, з неприхованою цікавістю дивилися на страшну картину, яка відкрилася одразу за дверима вітальні будинку родини Макарчуків.
І як це тобі, друже, - лукаво запитав Кочубей, - вдалося зробити те, про що мріяли мільйони українців? - посміхнувся приватний детектив, роздивляючись куди прилаштувати свого елегантного крислатого капелюха. – А якщо сюди додати ще й багатомільйонну українську діаспору. А борців проти авторитаризму і тоталітаризму в усьому світі. І головне, ти вчинив стратегічно правильно. Навіть сидіти у в’язниці не будеш. Вийдеш з капезе національним героєм. Історична особа, так би мовити. А ти не пробував вщипнути цього “президента». Може це якомусь божевільному актору набридло грати другорядні ролі в своєму театрі і він вирішив хоча б таким чином прославитися? Ти не дивишся всіх тих придуркуватих російських фільмів про радянських і пострадянських акторів, які все життя грали в кіно клоунів і юродивих, але всі як один мріяли зіграти Гамлета? Такий примітив показують для «лохів». Може й цьому не дали зіграти Гамлета і він вирішив зіграти роль Президента. Саме зараз перед ним стоїть знамените Шекспірівське запитання: бути, чи не бути.
Та досить вже тобі, - перервав детектива хазяїн. – Що мені порадиш робити?
А нічого. Міліцію ти вже викликав?
Так, звичайно.
Сідаємо до м’яких крісел, наливаємо по чарці і чекаємо подальшого розвитку подій. Я твій адвокат. Буду підказувати, що робити і на які запитання відповідати, а на які ні. Для мене очевидно, що це якась містифікація. Ніякий це не президент. Звичайно, загримований цей нещасний чолов’яга цілком професійно. Нічого не скажеш. Але як міг опинитися президент України у Віті Поштовій у твоєму будинку сам, коли його стереже цілий батальйон професійних охоронців, які утримуються саме з твоїх і моїх податкових грошей? Відповідь може бути лише одна – ніяк. А ось хто це такий є, - Кочубей кивнув у бік трупа, - і як він тут опинився покаже розслідування.
А якщо міліція нічого не зможе вияснити, ти візьмешся за цю справу?
Будь-які примхи за ваш рахунок, - посміхнувся детектив, показуючи міцні, схожі на зубчики часнику білі зуби. – А ось і важка артилерія прибула, - скривив губи у сардонічній усмішці Кочубей. – Система «Град». Смалить по площах, знищуючи все. А тут потрібний, кажучи науково, крапельний полив під кожне дерево. Зустрічаємо дорогих гостей.
Ого, - знову посміхнувся детектив. – Сам генерал Олійник прибув. Ого-го! А з ним і полковник Срібняк. Ти що й до СБУ телефонував?
Ну, сам розумієш. Я спершу вирішив, що це дійсно президент. Уже потім, проаналізувавши все, зрозумів, що в моєму домі хтось розіграв божевільний спектакль. Але хто і навіщо…
Доброї ночі, шановні, - звернувся Макарчук до групи солідних чоловіків, які повагом зайшли до вітальні і вражені побаченим зупинилися на порозі, заважаючи рухові експертів. Останні з валізами юрмилися за спиною своїх начальників. Проходьте, будь ласка, я господар цього будинку Марко Макарчук. Керівник і власник фірми «Кручені паничі». А це мій адвокат пан Кочубей.
Вперед виступив генерал Олійник.
Кого я бачу, - презирливо посміхнувся він. – Сам пан Кочубей, власною персоною. Щось я навіть не здивований. Де посій, там і вродить. І як це тобі тільки вдається встромляти свого носа до найрезонантніших справ? Твоїх колег знову жаба душитиме. Правильно, правильно – звернувся генерал до фотографа. І його сфотографуй. Продаси фото якомусь глянцевому журналу. Така відома особа. Ти, як той успішний форвард у футболі, який завжди опиняється в потрібному місці в потрібний час і якому залишається тільки підставити ногу чи голову. І ось він гол.

Марко Макарчук

Марко Макарчук їхав додому до Віти Поштової з Києва рано вранці. З вечора він добряче посидів з друзями в ресторані на Подолі. З третьої години ночі Марко заночував у свого заступника по фірмі, який мешкав у сусідньому з рестораном будинку. Його молода друга дружина Юля поїхала до батьків у Білу Церкву, де нині перебували і їхні діти. Після того, що трапилося в їхньому будинку вона не могла залишатися сама. Той випадок з мертвим президентом у будинку подружжя поламав його плани на літній відпочинок. Хотіли поїхати до Іспанії, але дружина вирішила, що будинок її дитинства, м’які й інтелігентні батьки, які дуже любили свою красуню доньку, сімейний затишок у колі трьох поколінь вилікують їй душу краще за будь-яких психоаналітиків. Психологічно стійкий Марко не надто переймався тим, що з ними трапилося, цілком справедливо вважаючи, - парубкування і нетривалий відпочинок від родинного затишку і щастя це саме те, що йому зараз необхідне. Тому Макарчук по від’їзді дружини до батьків взяв собі відпустку на тиждень, наказавши своїй помічниці телефонувати лише в крайніх форс-мажорних обставинах.
Не зважаючи на ранній час на Київ вже сунула валка машин. Багато хто поспішав проскочити в столицю до «часу заторів». У зворотному напрямку машин майже не було. На крутому спуску траси саме перед поворотом на Віту Поштову стояв пошматований джип, що якимось дивом застряг між двох кущів верболозу. Саме це, безперечно і врятувало водія, пом’якшивши удар і не дозволивши машині зірватися в провалля. Поруч з машиною стояв молодий чоловік. Несамовито махаючи руками він благав Марка зупинитися.
На швидкості бізнесмен проскочив розбитий джип, а потім здав назад до місця аварії. Водій з розбитої машини підбіг до Марка, назвав себе, сунувши при цьому до рук гарну візитівку. Макарчук вголос прочитав: слідчий прокуратури з особливо важливих справ. Марко теж представився.
Повезло вам, - похитав він головою. – Все могло закінчитися набагато трагічніше. Самі злетіли з дороги, чи хтось допоміг?
Допомогли. Вантажівка. Потужний швидкісний «Мерседес». Номери заляпані багнюкою. Через це я не зміг їх ідентифікувати. Зателефонував кому треба, але шукай вітру в полі. Ви куди їдете?
До Віти Поштової.
От повезло. І я там мешкаю. Підвезете?
Звичайно. Сідайте. Я тут живу з краю села від Одеської траси.
А я аж на тому кінці, під лісом.
Я вас підвезу. А що з машиною будете робити?
Зараз під’їдуть з Києва, будуть розбиратися і оформляти ДТП. Я ж з вашої люб’язної пропозиції завезу ліки синові і машиною дружини повернуся на місце пригоди. Ось саме така вантажівка намагалася скинути мене з дороги.
Назустріч на шаленій швидкості нісся білий вантажний «Мерседес». Марко сприйняв його надто, і як показали подальші події, невиправдано спокійно. Дурень, звичайно, так їхати людним селом. Але мало які життєві обставини можуть примусити водія діяти таким чином. Дорога широка, місця цілком достатньо, щоб розминутися. Але Марко виявився неправий. Вже перед самим його джипом «Лексус» білий «Мерседес» раптом різко взяв ліворуч. Наслідки такого маневру передбачити було нескладно. Тому Марко натиснув на акселератор і мотор його машини, обладнаний турбіною в черговий раз виручив бізнесмена. Вантажівка лише по дотичній вдарила «Лексус», залишивши на моторній решітці його бампер. Сам же «Мерседес» на повному ходу врізався в цілий стос складених кимось металічних труб, напевно, приготовлених для закладання свердловини.
Чоловіки кинулися до вантажівки, відчинили двері і одразу відсахнулися назад. Одна труба потрапила в обличчя водія, спотворивши його до невпізнання. Інша проткнула йому груди. Навколо почав збиратися натовп. Слідчий знову витягнув свого мобільного телефона.
Що це за смуга в житті у мене така? – зауважив Макарчук у голос. - І у вас теж, - криво посміхнувся слідчий. – Слухайте анекдот, - застережливо підняв руку Марко. - Зустрілися двоє давніх знайомих. Один і питає в іншого – ну як життя. Гірше нікуди, відповідає той. Син наркоман, донька повія і алкоголічка, дружина мене покинула, а сьогодні ще й з роботи звільнили. Не переживай ти так, каже йому давній знайомий. Життя як зебра – чорна смуга, біла смуга. Зараз у тебе чорна смуга, але пройде час і настане біла смуга. Зустрічаються ці двоє через два місяці. - Ну як тепер у тебе життя? - запитує знову друг. - Усе налагодилося? Ти знаєш, тепер стало зрозуміло, що тоді в мене була біла смуга в житті.
Слідчий посміхнувся, а Макарчук продовжував.
То у мене мертвого президента знайшли, то ось через тиждень дивом уник смерті. Хоча через деякий час, звичайно, не дай боже, виявиться, що це в мене зараз біла смуга в житті.
Так це у вас знайшли двійника президента? - здивувався слідчий. – А мені вчора цю справу передали. Мій попередник, який її розслідував з самого початку загинув в автомобільній катастрофі.
Щось надто багато автомобільних катастроф, - похитав головою Макарчук. – А вашого попередника з дороги скинув бува не білий вантажний «Мерседес»?
Слідство ще триває, - задумливо вичавив з себе «важняк». – Але така версія не виключається. А після сьогоднішніх подій може стати й основною.
Ну тоді як юрист-міжнародник за власною першою освітою я починаю вловлювати, так би мовити,. причинно-наслідкові зв’язки. Тут треба буде все добряче обміркувати. Але для початку давайте підіб’ємо найпопередніші підсумки. Ви – підбите око, різана рана на руці. Це те, що мені видно, кажучи науково, неозброєним оком. Машина розбита на друзки і відновленню не підлягає. Це я в тому сенсі кажу, що легше і дешевше купити нову, ніж ремонтувати стару. Я – схоже, що розтягнув зв’язки на руці, забитий бік, на машині відірваний передній бампер і глибока подряпина з боку водія. Крім того, в обох переляк, зіпсований як мінімум день, втрачені якісь базові життєві ілюзії. Хоча у вас, як практикуючого слідчого, вони вже, мабуть, загублені раніше.
А ось я констатую, що хоча б гумору ви не втратили. – посміхнувся слідчий. – Але це ще не все. В мене розбитий ноутбук і десь пропав дуже крутий смартфон. Це ще побіжний перший огляд. Досвід слідчого показує, що насправді втрати будуть значно більшими. Однак, головне наше надбання – ми живі і майже зовсім здорові.
Так все таки, хто то був у моїй вітальні загримованим під президента трупом? – вирішив використати ситуацію Марко. - Вже встановили його особу?
Я не маю права розголошувати таємницю слідства, але думаю, що нічого страшного не трапиться, якщо скажу, що особу донині не встановлено. При ньому не було жодних документів. Ніхто вашого «президента» не шукає, нікому він не потрібен. У крайньому разі, поки що.
Як це?
Чи відомо вам, шановний, скільки людей у Києві , вийшовши на пару хвилин з дому, скажімо купити хліба чи пачку цигарок так більше ніколи додому й не повертаються? Зникають безслідно, ніби їх і не було ніколи.
Ну, це протиприродно, - хмикнув Марко. - Просто або їх хтось примусив зникнути, або вони вирішили зникнути самі, або ж просто впали в глибокий маразм і забули хто вони і де живуть. Все останнє дурна містика. Їх не викрали якісь там інопланетяни, про що полюбляють писати в бульварних газетах. Все надто прозаїчно. Якщо вони не мали родичів і жили самі хтось уже оформив їхню квартиру на себе, а потім прибрав їх з життя. Державою у нас керують бандити. Якби це було не так, всіх цих рейдерів разом з кілерами давно б уже половили і відправили до в’язниці.
Я з цим згоден, але трапляється і так, що безслідно зникають люди цілком успішні, багаті і навіть відомі. В них є родина, яка їх любить. Вона витрачає великі гроші на пошук своїх близьких, однак безрезультатно.

Розповідає Марко Макарчук

Пройшов тиждень після пригоди з білим вантажним «Мерседесом» і я заскучав один у великому будинку. Тому викликав дружину і разом з друзями і братом Юлі вирушив на південь до Одеси. Там у мене була куплена на самому узбережжі невелика, але з «повним фаршем» дача. Ми вийшли з дружиною з розпеченого жарким південним сонцем джипу в Одесі і щоб трохи оговтатися після стомливої поїздки, стали в тіні найближчого дерева. І тут на оголену шию моєї правовірної з дерева впала чорно-брунатна жирна «гусінь», довжиною сантиметра три. Дружину всю пересмикнуло і вона скинула «гусінь» на гарячий асфальт. Я взагалі здивувався, як вона не заверещала «на всю Одесу», так як не любила цих створінь до безмежності.
Ми спочатку подивилися на тротуар, а там цієї «гусені», роздавленої ногами перехожих і ще вцілілих, величезна кількість. Потім ми немов за командою задерли голови догори і побачили, що «гусінь» росте на дереві. Це була просто шовковиця з надзвичайно великими тутовими ягодами.
З другого джипу вийшли Андрій з подругою і брат дружини Остап зі своєю юною студенткою. Розфокусовані очі останніх свідчили про те, що вони вже чогось «нанюхалися». Це нічого хорошого не віщувало, так як Остап у такому стані ставав агресивним і завжди шукав когось чи щось, на чому можна було б зігнати накопичене стомливою поїздкою роздратування.
Їсти хочеться, помираю з голоду – сказала моя дружина, відкидаючи елегантним літнім черевичком велику ягоду шовковиці вбік.
І я теж зараз вкинув би до дзьобу щось доволі вагоме, - підтримав її мій друг Андрій. – Он попереду якийсь бар видніється з неадекватною назвою Нью-Йорк. От дебіли. Невже не можна було назвати його «Шинок», «Корчма» чи хоча б «Дешеве пійло». Хіба цікава іноземцям в Україні назва бару «Нью-Йорк» чи скажімо «Кострома». Видно в цьому місті чогось не розуміють.
Та вони тут всі голосують на виборах за таких відморожених» комуняк» або «регальників», що я дивуюся, як цей бар не назвали «Якутском» або, прости господи, «Сиктивкаром», - одразу завівся Остап.
Ну не перебільшуй, - намагався заспокоїти я брата дружини. - Не всі тут такі. Так просто не буває. Хоча в Німеччині є місто, яке в перекладі українською так і зветься «Місто дурнів». І ніхто його не перейменовує. У нас вже давно було б якимось Кіровоградом або Чапаївкою.
Ну досить вам, - втрутилася дружина, стривожено слідкуючи за братом. - Хоча б по бутерброду ми отримаємо в цьому барі? Всі хто не за кермом, а це абсолютна більшість, можуть собі дозволити вжити і щось суттєвіше.
Біля наших джипів припаркувався мотоцикліст. Його потужний мотоцикл був розцяцькований як різдвяна ялинка. Хлопець років 18-ти скинув затемненого шолома і пристебнув його до керма мотоцикла. Мені здалося, що в крайньому разі від Умані я періодично спостерігав у дзеркало заднього огляду такого чи подібного до нього мотоцикла, який їхав за нами. Мотоцикліст з якоюсь тамованою злістю зиркнув на мене і зник за дверима бару.
Ми теж зайшли всередину. Бар був заповнений вщент молоддю, найрізноманітніших видів і підвидів. В основному бородатою і довговолосою, а також взагалі без будь-яких ознак волосся. Ми зі значними труднощами пропхалися до якогось столика, який на наших очах звільнила волохата компанія. Музика ревіла так, що спілкуватися, навіть викрикуючи слова, було абсолютно безперспективно. Довкола стрибав, паралітично смикався, реготав, лаявся щасливий натовп підпилих тинейджерів.
Мене теж захопила ця вакханалія. Захотілося розім’яти застояне тіло і я, взявши дружину за руку, пішов і собі танцювати. Коли ми верталися до столика на дружину просто наскочив той молодий хлопець, що припаркувався поруч з нашими машинами.
Дружина вибачилася, а я не встиг нічого ні сказати, ні зробити, так як молодик з якоюсь дикою люттю подивився на нас і просто прогарчав, навмисне бризкаючи слиною.
Що ти тут робиш, бабусю?
Було очевидно, що це було сказано з провокативною метою. Моя 27-річна красуня дружина виглядала набагато молодшою за свій вік і вже аж ніяк не виглядала на бабусю. Я стиснув кулаки і рушив до молодика шкірою відчуваючи, що той зараз витягне або ножа, або пістолета. Але в цей час з-за моєї спини вилетів кумулятивний живий снаряд на ймення Остап. Він з дитинства звик захищати свою сестру від хлопців, які завжди були не проти познущатися з гарненького дівчати.
Остап вчепився хлопцеві, який обізвав мою дружину бабцею, просто в горло. Потім заїхав коліном у пах і вони покотилися по запльованій підлозі під ноги натовпу, який продовжував танцювати. Точніше смикатися в ритмі музики. Дружина заверещала так, що перекрила навіть ревіння музики. Вона кричала – Остап, Остап, відпусти його, ти його задушиш. Але брат її не слухав.
Я намагався пропхатися крізь натовп до чоловіків, які зчепилися на підлозі в божевільних обіймах і нарешті це мені вдалося. Став віддирати пальці Остапа від горла мотоцикліста, який уже не ворушився. Залізні лещата Остапових рук стискали горло хлопця в чорній шкіряній куртці. Нарешті втрутилися й «вдячні глядачі», які були раді раптовому різноманіттю. Одна група тримала Остапа за руки, а інша намагалася привести до тями мотоцикліста.
Було зрозуміло, що ніхто викликати міліцію не збирається. Тому вся наша компанія швидко залишила бар і сівши до своїх машин відбула в напрямку моєї дачі. Там ми розташувалися в трьох різних кімнатах.
Твій брат точно ненормальний, - звернувся я до дружини, коли ми залишилися одні. - Його реакція неадекватна. Ну врізав би тому типові по пиці. Він же натомість однозначно хотів убити того молодика. А може і вбив.
Це не він, це його хвороба змушує так робити, - заплакала дружина. - Інколи він втупиться у небо, ніби знаходиться в іншому вимірі, в іншому світі. І нічого побіля себе не помічає. Йому треба якось відсторонитися від нашої страшної, божевільної української дійсності. Він завжди дуже гостро реагував на несправедливість, людську підлоту і маразм. Остап просто не може змиритися з жахливою дійсністю і тому намагається від неї якось відсторонитися.
Я теж іноді не проти відсторонитися від наших маразмів. Але для цього цілком достатньо алкоголю, поспілкуватися з своєю гарною дружиною, друзями, поїхати на природу, за кордон. Наркотики, особливо важкі – це шлях в нікуди. Остап старший від тебе на два роки, а виглядає як твій батько.
За годину ми всі зібралися у великій кімнаті за тістечками з кавою. Тістечка купила моя дружина. Вона ж приготувала й запашну каву. Остап знову щось прийняв, бо був і на цей раз якийсь божевільний.
Чому ти не дав мені вбити того виродка? – раптом закричав він до мене, а потім так само раптово кинувся в обійми до своєї сестри . Він увесь здригався від надривного плачу.
Чому він не дав мені знищити того гада? – викрикував Остап. – Навіщо ти кохаєш такого чоловіка, який не дозволяє мені захистити тебе? Він сховав голову на плечі моєї дружини і своєї сестри, виливши з філіжанки на неї каву. Його дикі викрики і ридання поступово слабшали, затихаючи у густому, запашному, чарівному волоссі моєї коханої дружини.

Юрій Кочубей

Приватний детектив Юрій Кочубей нарешті звільнився від останнього клієнта, точніше клієнтки. Нещасна молода жінка, до краю знуджена монотонним, хоча і добре матеріально забезпеченим життям, підозрювала, що її чоловік-бізнесмен завів собі коханку. На це нібито, на її думку, вказували всі зовнішні і внутрішні ознаки. Він втратив сексуальний інтерес до дружини, все в останній йому не так, все подразнює і викликає неприйняття. І говорить вона не так, і їсть не так, і одягається не в те, а в минулому саме це викликало в нього захоплення і замилування. Одним словом, на думку клієнтки, а вона вже встигла проконсультуватися з подругами, випадок класичний. Гроші в неї є, і їх багато. Кочубей отримав завдання прослідкувати за чоловіком клієнтки, юридично бездоганно задокументувати факт зради. А вона вже знає, що після цього робити. Вся нерухомість родини записана саме на неї.
Кочубей не належав до тих приватних детективів, що набивали собі ціну, розписуючи клієнтам, які неймовірні і майже непереборні труднощі виникнуть у них під час виконання контракту і які додаткові зусилля, а відповідно й витрати, це вимагатиме. Його високе реноме і так було всім відоме.
Детектив зиркнув на годинника на стіні і зрозумів, що треба поспішати. Доволі грубо згріб до купи папери зі столу і сховав до сейфу. Його чекала зустріч з вельми показною дамою, молодшою за нього рівно на 15 років. З нею детектив познайомився через Інтернет.
Часу до призначеного побачення залишалося зовсім небагато. Метро знаходилося поруч з його офісом, але відомий детектив не був позбавлений марнославства. Хотілося прибути на побачення автомобілем. І хоча він не був найостаннішої моделі і навіть не першої свіжості, але все таки доволі крутий джип. На абсолютну більшість жінок це справляло бажане враження. Але автомобіль був лише такою собі преамбулою. Головним козирем Кочубея була його слава, яка давно вийшла за рамки суто професійної, а також його мужня чоловіча зовнішність. У багатьох людей їхня зовнішність буває доволі оманливою і не розкриває внутрішньої сутності людини. Кочубей же являв собою гармонійне поєднання внутрішнього світу з його зовнішніми, суто фізичними проявами. Ще одним козирем детектива була його мова. Іронічна, саркастична, осяяна таємничою посмішкою. Кочубей міг надзвичайно яскраво, всією власною поведінкою і мовою натякнути жінці, що він знає незрівнянно більше, ніж говорить. А те, що він вимушений приховувати, таке неймовірно страшне, таємниче, небезпечне і разом з тим притягальне, що лише зблизившись зі ним, жінка тим чи іншим боком зможе прилучитися до цього таємничого світу і стати хоча б на якусь мить посвяченою.
Ця клієнтка, як і його приятель Макарчук, мешкала у Віті Поштовій і Кочубей згадав про ту справу, яку він продовжував розкручувати, до речі, без будь-яких шансів добитися істини. Але гроші йому платили і він добросовісно виконував свою роботу.
Майже щасливий, прокручуючи сценарій майбутньої зустрічі з молодою жінкою, яка на фото в Інт ернеті виглядала як справжня секс-бомба, Кочубей, мугикаючи собі під ніс щось веселе, рушив до дверей кабінету. В ту саму мить, коли він простягнув руку вперед, щоб штовхнути двері, ті самі рвучко розчинилися і на порозі виникла його секретар-помічниця. – Андрію Івановичу, до вас ще один клієнт настирливо проситься, - з винуватим виразом обличчя звернулася до нього жінка. – Я знаю, що ви вже закінчили прийом, але дуже вже він присікався до мене. Ніяк не вдається його позбутися, - стишила вона голос. – Ну не змогла я від нього відкараскатися. Вибачайте.
За помічницею детектива бовваніла постать високого чоловіка в строгому костюмі, який просто рвався до кабінету не дуже чемно намагаючись відсунути вбік секретарку детектива. Кочубей був вимушений рішуче втрутитися в перебіг подій. – Зачекайте хвилинку, будь ласка, спокійно і ввічливо звернувся він до настирливого чоловіка в той же час майже витиснувши клієнта в приймальню і зачиняючи в нього перед носом двері.
В мене призначено побачення, - впівголоса звернувся він до секретарки. – Через 15 хвилин я маю бути в ресторані. Кінець робочого дня, затори. Не можна примушувати даму чекати вже на першому ж побаченні, - посміхнувся він. – В принципі, це теж моя клієнтка, але вона на відміну від цього типа записалася на прийом за тиждень наперед. Так що має цілком обґрунтовану перевагу. Хіба вона буде чекати на мене довго?
Зателефонуйте їй, попередьте, - почала переконувати Кочубея його помічниця. - Такого як ви будь-яка жінка може чекати не те що годину, а все життя. Кочубей підозрював, що його помічниця безнадійно в нього закохана. Але він ніколи не плутав кохання з роботою і завжди звертався до своєї секретарки абсолютно офіційно і на «ви». – А цього клієнта раджу вам прийняти. В мене вже значний досвід роботи. Принесе нашій фірмі багато грошей. Вони ледве з нього не сиплються.
Ну добре, - згодився детектив. – Він взяв смартфона і зателефонував до своєї чергової пасії. Вони домовилися, що дама замовить собі в ресторані, що забажає, але щось таке легеньке. А максимум за годину вони будуть мати повноцінну вечерю. На будь-який смак і гаманець.
Запрошуйте клієнта, - звернувся Кочубей до секретарки.
До кімнати нетерпляче вбіг доволі високий і стрункий чоловік з помітними залисинами і віком, на око десь ближче до сорока.
Пане детектив, - церемонно звернувся він до Кочубея. – Ваша секретарка попередила мене, що вас чекає важлива і термінова зустріч по роботі. Тому буду викладати сутність моєї справи коротко. Обіцяю довго вас не затримувати. Вам потрібно показувати документи, які засвідчують мою особу? Ну, там паспорт, перепустку тощо?
Ні, не треба, - нетерпляче кинув детектив.
Може необхідно заповнити якісь папери, скажімо, анкету чи ще щось, то я готовий?
Нічого не треба крім вас і вашої історії чи проблеми, - почав нервувати Кочубей. – Прошу вас дуже. Викладайте сутність вашої справи. Я дійсно вимушений поспішати. Ви могли б звернутися до іншого приватного детектива. Зараз їх розплодилося немало. Моя помічниця може надати відповідні адреси і номери телефонів. А я, повірте, при всій моїй глибокій повазі до вас, дуже поспішаю.
Е ні! Вас мені рекомендували як найкращого. Та й я сам пройшовся Інтернетом. Саме про вас там містяться найкращі відгуки.
Давайте, все таки, ближче до справи. Хочу вам нагадати, що я, як ви висловилися, не лише кращий в столиці приватний детектив, але ще й найдорожчий.
Це мене якраз турбує найменше, - задоволено посміхнувся клієнт. – Грошики водяться. Але не в них проблема. Головне це фірма, її, так би мовити, репутація. Ось минулого року звернувся я до однієї фірми, щоб вона проклала на дачі, яку я добудував, нову каналізацію. А репутацію фірми не перевірив. І що б ви думали…
Будь ласка, дуже прошу, що вас привело до мене? Я не слюсар-сантехнік.
Добре, добре. У мене пропав тесть. Звертаю вашу увагу, що пропав тесть, а не теща, - засміявся клієнт. - Думав, що така людина в нашій державі загубитися не може. Аж ні, помилився. Його прізвисько «Президент». Так його всі знайомі звали, навіть його донька і моя дружина. Зовні просто викапаний президент держави. Нашого президента, м’яко кажучи, не всі люблять. Може хтось «замочив» спересердя мого тестя? Дуже вже він схожий на «гаранта».
Ну, чому одразу «замочив», скептично почав Кочубей, - може у вашого тестя маразм загострився на схилі років. Дуже поширене нині явище, - якось задумливо мовив детектив. – Ви не повірите, яка кількість людей у столиці в наш час забувають хто вони такі і де живуть. Їдуть кудись в іншу область і там вимушені бомжувати. Іноді потрапляють навіть до сусідніх, а інколи і просторово віддалених країн. Ні документів, ні грошей. Добре, якщо їх хтось шукає. Як от ви, наприклад, а то часто-густо рідні ще й раді, що надокучливий і вередливий дід чи баба десь поділися.
Та ні, заперечив клієнт, - маразму в мого тестя не було. Та й молодий він відносно. Того ж року народження, що й президент. Якщо порівнювати зі справжнім президентом, то в «гаранта» маразму набагато більше. Але ж керує найбільшою за площею державою Європи, і нічого йому не вадить. Так що тесть у мене абсолютно нормальна людина. Чесна, порядна, з сильним, але справедливим характером. Чому я маю на нього щось набалакувати. Розумний, кваліфікований, фізично дуже розвинений. Кожен день проходив у швидкому темпі не менше восьми кілометрів. До речі, за будь-якої погоди і будь-якої пори року. Жінка моя дуже переживає. Вона батька просто боготворила. Прости господи, що це я про нього в минулому часі… Дружина каже, що вона душею відчуває – батько живий, але з якоїсь причини не може повернутися додому. Може тут якась молодиця причетна? Він уже п’ять років як вдівець.
Ну, щодо маразму в літніх людей, то тут ви не праві. Я вже такі справи розплутував неодноразово. Тому вимушений був консультуватися в лікарів. Вони стверджують, а це кращі фахівці, що провали в пам’яті можуть настати зовсім раптово. Ніби ні з того, ні з сього. Сьогодні людина абсолютно нормальна, а завтра якесь запаморочення, незворотній процес, і все. У нас у сусідів жив один милий дідуган, батько подруги дружини, колишній учитель математики. Потім в один день сказився і почав влаштовувати «концерти». Таке витворяв, що довго і нудно розповідати. Може і у вашого тестя ті ж симптоми і він просто сів на потяг і подався у мандри. Міг уявити себе, скажімо, молодим геологом чи археологом і поїхати в «експедицію».
Не буду заперечувати, - закивав головою клієнт. – Але як би там не було, хочу, щоб ви мого тестя, живого чи мертвого, знайшли. Наймайте додатково людей, скільки вважаєте за необхідне. Я грошей не пожалію. Дуже вже дружина побивається. А родинний спокій дорого коштує.
Так кажете був дуже схожий на президента? – примружив свої «аналітичні» очі Кочубей.
Та не просто схожий. Один до одного. І голос навіть такий. І зріст приблизно однаковий. Хоча це йому страшенно не подобалося. Крім того, що всі на нього витріщалися, він ще й не любив нашого нинішнього президента. Навіть не так, він його ненавидів всіма фібрами душі. Обзивав нашого «гаранта» по-всякому. Якби міг, убив би. Та й хто його у нас любить? Хіба що останні дурні або сволота. Казав, що нинішній президент занапастив Україну, продав її ворогам нації. Нарешті відпустив довге волосся, вуса і бороду, щоб якось відрізнятися від президента. Волосся не фарбував, щоб було сиве. Одним словом намагався всіляко дистанціонуватися від керівника держави.
І хто він був до виходу на пенсію?
 
Наші Друзі: Новини Львова