Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Роман Шухевич - Політик, Воїн, Громадянин

Переглядів: 30128
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Про завба'їливу далекоглядність Романа Шухевича свідчить те, що він наперед прогнозував, як можуть розгортатися події, яка може виникнути ситуація, а саме, що згодом доведеться перейти на нові форми боротьби. На засіданні Головного Проводу ОУН на Рідних Землях, що відбулося під головуванням Романа Шухевича в першій декаді лютого 1945 року, неподалік Бережан (на Тернопільщині), в умовах надзвичайної секретности розглядали питання щодо дальшої розбудови й укріплення організаційної мережі у тодішніх обставинах найсуворішої дійсно-сти. Підкреслено, щоб той організаційний захід проводити без зайвого поспіху, враховуючи такі головні вимоги: а) щодо безпеки, яка повинна бути найтривкішим заслоном намаганням нестійких, а особливо ворожих елементів прокрастися в ряди ОУН, б) щодо морально-політичних та інтелектуальних якостей, відданости Національній Справі, високої ідейности, готовности на жертовність в ім'я України, а також в) щодо активности, ініціятивности та заловзятости у діяльності Організації.
Роман Шухевич почувався відповідальним за долю усіх, хто був піл його командою. Від дбав особливо про рядових стрільців, які без вагань поповнювали кадри військових загонів і билися проти ворогів до загину. Він і думки не допускав, щоб податися на еміфацію, хоч і плянува-лося, щоб він виїхав туди на дуже короткий час, аби внормувати відносини між Організацією Українських Націоналістів, котра, як і майже весь її Головний Провід, залишилися в Україні, і тими структурами у закордонні, які виступали там як Закордонні Частини ОУН, чим і підкреслювано, що головна частина ОУН пер>ебува€ в Україні.
Роман Шухевич поєднував у собі риси військовика високого рангу і політика, при чому його політичні та провідницькі якості особливо виділялися і були найголовнішими рисами цієї великої особистости.

ДЕЯКІ РИСИ ХАРАКТЕРУ РОМАНА ШУХЕВИЧА
Авторові цих рядків у 1944—1945 pp. подовгу доводилося бути разом, спілкуватися, обмінюватися думками з Романом Шухевичем — Провідником Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях і Головним Командиром Української Повстанської Армії.
У пам'яті й досі збереглися різні епізоди з того часу, котрі певною мірою можуть бути ілюстративним матеріялом для історичних досліджень, а загалом цікавою інформацією для Читачів.
Незважаючи на те, що Роман Шухевич у структурах ОУН і УПЛ обіймав найвиші становища, у контактах з людьми він був завжди врівноважений, коректний, відвертий. Головнокомандувач також був вельми витриманою людиною, він ніколи не підвищував голосу, хоча інколи, як військовикові, і годилося б давати інструкції та пояснення, а передовсім накази, більш акцентовано (тобто з деяким притиском). Підлеглі в бойових умовах, у військових середовищах зверталися до Шухевича словами „Друже Командире", а в кадрах ОУН „Друже Провіднику". Але у різних випадках, і за бойових, і небойових умов, усі бачили в ньому головним чином зверхника, а відтак громалянина з надзвичайно високим авторитетом.
Якось стало звичним, що на засіданнях і нарадах Головного Проводу ОУН до приміщення Шухевич заходив останнім, і тоді без команди всі присутні ставали „на струнко" і стояли доти, доки Провідник не підходив-до свого крісла і не просив сідати. У 1934 році Зенон Коссак, який зустрічався з Першим Провідником ОУН Євгеном Коновальцем, оповідав авторові цього нарису, що й полковника учасники нарад вітали вставанням „на струнко" без команди.
Не вникаючи в суть справи, міг би хтось висловитися про це, як про звичайний ритуал, але воно не так: усі члени Проводу ОУН, дорадники й помічники шанобливим ставленням до Провідника, отим зовнішнім виявом підкреслювали свою льояльність, своє палке бажання працювати й боротися саме під командою Романа Шухевича. Хай би тут дослідники людської психіки висловили свою думку, але, гадаю, і непосвяче-ному зрозуміло, що пошана до Зверхника його ж самого певною мірою надихає, підносить на дусі та окрилює... Цього неписаного правила неухильно дотримувався навіть перший заступник Шухевича — політичний референт Проводу Маївський-.,Тарас", який, звітуючи Провідникові, по-військовому ставав „на струїіко".
Роман Шухевич був високоосвіченою особою, він розумівся у всіх дисциплінах військової справи, у теоретичному та практичному плині, в організації збройних сил. Провідник ОУН прекрасно знав історію України та всесвітню історію, літературу, мистецтво, музику. Крім своєї рідної — української, а також польської та німецької, Шухевич чудово знав старослов'янську, латинську та старогрецьку мови. Проте своїми знаннями він ніколи не чванився, висловлюючись про них аж надто скромно. Добре запам'яталося: Роман Шухевич мав різні псевда, фіктивні прізвища, бо такі були вимоги суворої конспірації. Певний час він користувався псевдом „Чернець". Якось ніби випадково він запитав: чому родовий відмінок (а щоб не було непорозуміння, назвав той відмінок ще й латинським терміном: казус генетівус сінгуляріс — casus genetivus singularis) від слова чернеиь — ченця (діялектична форма того слова в Галичині ще й досі звучить „чернця", тобто літера „р" не випадає). Запитуючи. Провідник зразу ж і зробив висновок: знаєте, друзі, треба неодмінно запросити доброго мовознавця, аби пояснив нам усе доладу. Як скромно це було висловлено: є лінгвісти — вони щодо мови найбільше компетентні, отже, від них треба нам усім набиратися мовних знань.
Або ще такий епізод: Шухевич радо перечитував матеріяли, що їх готували до друку. Одного разу йому до рук потрапила чернетка статті, в якій було слово чужого (фецького) походження „периферія", написане „переферія". Шухевич здивовано подивився на молодого автора, що подав Провідникові машинописний текст. Каже: здається, ви помилилися, бо треба писати „периферія". Автор почав тут же виправляти. А Шухевич йому: ви спершу загляньте у словник, його уклали вчені люди — мовознавці, а нам до них треба завжди прислухатися.
€ ще багато різних епізодів, які свідчать про широкий, можна сказати енциклопедичний діяпазон знань того славетного політичного Провідника і прекрасного військовика.
Роман Шухевич чи не найбільше дбав про рядове стрілецтво УПА. Він часто нагадував, що слід своєчасно посилати в загони УПА націоналістичну підпільну літературу, щоб проводити в чотах, сотнях, куренях політичні заняття, аби таким чином наше славне вояцтво підтримувати на дусі. І не лише це — Шухевич наголошував на тому, щоб виховувати наших військовиків добрим прикладом.
Згадаю такий епізод: улітку 1944 року сотня „Львів", командиром якої був сотенний „Дир", будучи в Карпатах, перехворіла, втратила боєздатність. Майже всіх переслідувала важка шлункова недуга. Сотня перемаршувала аж у Бібреччину (тепер — Жидачівського району) у Юшківський ліс, що на захід від села Лев'ятників. Там, під наглядом медиків стрільці проходили лікування. Вислід був добрий, бо майже всі видужали, але залишилося десь зо два десятки — „і хворих, і вже не зовсім хворих", яких медицина називає реконвалесцентами. Вони ще потребували спеціяльного харчування. У той час Головний Командир УПА разом з автором цієї книжки, з Йосипом Позичанюком-„Шугаєм", Петром Федуном-„Полтавою" і ще з півтора десятком охоронців подався у нічний час у зону розташування сотні „Львів", з якою в лісі й заночували. Вранці сотенний наказав спорудити з гілляччя щось на зразок стола, ще й накритого скатертиною, на якому поставлено сніданок для двадцяти осіб, тобто для Головного Командира і прибулих з ним. На сніданок подали білий хліб із маслом, каву з молоком. Тоді Шухевич дав команду: оці сніданкові порції віддати стрільиям-реконвалесцентам, а для гостей подати звичайні стрілецькі пайки. А сотенному пояснив: „Ми всі наражені на невигоди, ті невигоди несуть однаково і стрільці-рядовики, і командири, а особливо опікуватися треба хворими і тими, шо до здоров'я повертаються". Шила в мішку не втаїти. Стрільці сотні „Львів" усе те бачили. Вони і не знали, шо це Головнокомандувач УПА, хоч здогадувалися, що якийсь вищий військовий чин, бо наказує сотенному. Але насамперед в тому командирові вони бачили свого брата, свого друга, свого батька. „З таким і жити добре, і вмирати не страшно", — говорили стрільці між собою. Ось який був Роман Шухевич — генерал „Тарас Чупринка"!
21—22 листопада 1943 року в селі Будераж, що у південній частині Рівенщини, проходила Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії. Як „запрошені гості" у тій конференції брали участь „інкогніто" Роман Шухевич і автор цього нарису. Крім Ростислава Волошина, який головував на конференції, і ше декількох осіб (Я. Бусла, О. Логуша, К. Мещко, Д. Клячківського), ніхто не знав, що присутній і Роман Шухевич.
Поет Михайло Осадчий і ще дехто, довідавшись згодом, що на конференції був Головний Командир УПА, дивувався, чому Шухевич не був Предсідником і не виступав. Насправді було так: входячи до залі, в якій проходила конференція, Шухевич і автор цих рядків зайняли останні місця, а Шухевич, усміхнувшись, сказав: „Тут ми будемо газетними кореспондентами, не треба, щоб будь-хто з учасників звертав на нас увагу". Очевидна річ, Шухевич як „кореспондент" не забирав слова, отож, „не висвітлював" себе, бо не було такої потреби. 22 листопада під вечір, коли вже були готові й схвалені резолюції конференції, Шухевич і я від'їхали підпільними шляхами до Галичини, конкретніше — до однієї місцевини на Золочівщині, де перебував тоді Крайовий Провідник ОУН ЗУЗ Роман Кравчук-„Петро". Разом із нами їхав Альберт Газенбрукс — бельгієць, що певний час був у відділі УПА на Волині, але йому запропоновано податися до місцевости під Карпатами, де була розмішена підпільна радіовисильня „Вільна Україна" під кодовою назвою „Афродіта", керівником якої і головним редактором був Ярослав Старух. Шухевич, Газенбрукс і я їхали підводою, нас охороняло 25 кіннотників.
Розмовляли ми німецькою мовою, якою прекрасно володів Альберт Газенбрукс. Він знав ще й англійську, а його рідною мовою була французька. Вже в той час мені було важкувато розмовляти з Газенбруксом французькою, бо я ту мову призабув. Газенбрукс не знав і не міг знати, що їде разом із Романом Шухевичем, але зміст розмови і прекрасне знання німецької мови спонукали його до думки, що це не звичайний старшина УПА, а офіцер і'і вищого військового ешельону. Хоч Газенбрукс не знав, з ким розмовляє, та вже засвоївши конспіративні правила УПА на Волині, розумів, що зайвого тут питати не треба.
Наша кавалькада зробила короткий перепочинок у якомусь селі. Шухевич і я зайшли до „нашої хати" (зв'язкового пункту) і там застали таку картину: на столі стояв радіоприймач і коло нього вештався якийсь, дуже пристойно, як на ті часи, зодягнений, „майстер-радист", і ніяк йому не вдавалося відремонтувати апарат. Кілька годин пролетіло намарно, радіоприймач „мовчав". До „майстра" тихесенько підійшов Шухевич і дуже ввічливо попросив, шоб той йому дозволив оглянути радіоприймач. Шухевич попросив викрутку, пильно приглядаючись до схеми провідників, щось там відкрутив, щось перемістив, ! дослівно через якихось кілька хвилин радіоприймач „заговорив". Присутні дуже зраділи, бо з радіоприймачів наші підпільники мали імогу дізнатися про різні новини, які передавали світові радіови-сильиі. Ті відомості записували, і це було основне джерело інформації для маленького за форматом щодекадного видання „Інформатор", який розповсюджувано у відділах УПА та організаційних осередках ОУН.
Все це сталося дуже швидко. Чомусь і „майстер", і місцеві підпільники не здогадалися, що Шухевичеві треба 6 подякувати. Шухевич несподівано „зник". Звичайно, гонор „майстра" було зачеплено. Він тоді й висловився: „Знаєте, друзі, той, що відремонтував радіоприймач — це ніхто інший як довголітній радіомайстер, який спеиіялізував-ся у якійсь фірмі „Філіпса" (радіоприймач був марки „Філіпс"). Ніхто майстрові не заперечував, адже ніхто й подумати не міг, що той „довголітній радіомайстер" це ніхто інший як Головний Командир УПА — Роман Шухевич.
Врешті прибули ми до центру Крайового Провідника ОУН ЗУЗ. 1 туг з'ясувалося, що наші волинські друзі під заднє сидіння воза впакували мішок з цукром — 100 кілофамів. Наші кіннотники-конвоїри знали про це, але до останнього тримали в таємниці. Шухевич розпорядився: вділити кожному кіннотникові по чотири кілограми цукру, що й було негайно виконано. Хто такий той „високий" за званням командир, вони, звичайно, не знали. Коли цукор поділили, командир конвою раптом здогадався, що ще дюх залишили без „наділу". Намагаючись ту помилку виправити він хотів розпорядитися, шоб із кожного чотирикілофамового пайка відібрати по 300 грамів цукру — таким чином було б ще дві порції (для Шухевича і для мене). І тоді Шухевич заявив: цього робити не треба, бо ми вже отримали свій „пайок", а до мене: „Ніби, виходячи зі справедливости, так би повинно бути, але того „недогляду" таким способом виправляти не годиться. Ми своє маємо (хоч це й не було правдою) і нам нічого не належиться". Роман Шухевич, завжди піклуючись про рядових стрільців, молодих членів Організації чи й прихильників національно-визвольного руху, намагався водночас робити це надзвичайно толерантно і непомітно.
Роман Шухевич був завжди добре інформований, знав, коли й де відбувається якась нарада пропагандистів чи редакторів підпільних видань, або ж керівників організаційних осередків не лише вищої, а й середньої ланки.
Отак раптом з'явився він на одній нараді працівників підпільних пропаґандивних осередків. Хтось подав мудру пропозицію, щоб запросити вченого-фізика з доповіддю, бо прокрались відомості, ще досить туманні, що німецькі фізики працюють над якоюсь новою зброєю незвичайної руйнівної сили. Одно слово, запросили фізика, за фахом чи не гімназійного „професора", родом десь з-під Яворова, з науковою доповіддю. Вчений дуже дохідливо (це була весна 1944 року) пояснив, шо таке атомне ядро і яка сила визволяється під час його розщеплення. Один із пропагандистів хотів якнайдокладніше з'ясувати суть справи і попросив пояснити, чи та „атомна енергія" за один удар може знищити, скажімо, смугу лісу завширшки 5 кілометрів і завдовжки 10—15 кілометрів? Питання було дешо наївне, і доповідач звернув увагу на інше, а саме на те, якими будуть наслідки вибуху „нової зброї". Він дуже докладно пояснив, шо таке радіація І яке спустошення вона може принести. 1 тут слово взяв Роман Шухевич, він поставив риторичне запитання — кого нищитиме ця „нова зброя" і продовжував: „Вона нищитиме все і всіх поспіль. Такої зброї людям не треба, винахід її' — це найбільший злочин проти всього людства, проти всіх народів. Тож чи не злочинцями найвищої категорії є вчені, які придумують те, що не допомагає людям, а знищує їх, руйнує все довкола і може перетворити нашу землю на пустелю?" Запанувала пригнічена атмосфера. Свій правильний висновок зробив Роман Шухевич більше як за рік до вибуху перших атомних бомб у Японії.
На одній нараді, під час перепочинку, розмова точилася знову ж про зброю. На нараді був Роман Шухевич, і знов же не як „предсідник", а як звичайний учасник. 1 тут хтось жартома запитав: чи Хмельницький у 1648 році захопив би Польшу, якби в нього на озброєнні був, скажімо, один-однісінький, сучасного виробу, скоростріл (кулемет)? Всі засміялися, а дехто вже й поспішив із висновком: напевно так, бо що таке шабля чи спис проти сучасного скоростріла? І тут Головний Командир У ПА несподівано почав вголос „роздумувати", ніби для самого себе. Всі вмовкли і слухали, а Шухевич казав таке: по-перше, треба знати те, що всяка автоматична зброя „поїдає" дуже багато амуніції. Тож чи зуміли б люди Хмельницького збудувати й пустити в хід завод, який виготовляв би величезну кількість набоїв? Як думаєте? 1 зрештою, якщо б той скоростріл безперебійно стріляв, то міг би вийти з ладу. Хіба ж таке не буває? А тоді противникові при великих зусиллях можна було б захопити, як тоді напевно сказали б оту, стращну зброю, що козакам „передав" хіба сам люципер. Але могло б бути й інше: чи не пробували б атакувати кулеметника водночас і спереду, і з боків меткі кіннотники чи відчайдушні бійці-піхотиниі, хоч певна річ, багатенько їх погинуло б — десятки, сотні чи й тисячі... Найважливіше в бою — це не найдосконаліша зброя, якою у даному випадку міг би бути скоростріл, ні, найважливіше — це дух, як писав Франко, „дух, шо тіло рве до бою..." Жертовність, посвята, відданість національній справі, нескоримий дух — саме у цьому джерело перемог, а не у зброї...
1 ще один епізод спливає на гадку: пізня, сльотава осінь 1944 року. Місячна й зоряна ніч. Чота (47 осіб) переходить на нове місце призначення. Побіч Головного Командира йде (не йде, а на одну ногу шкутильгає) стрілець, він молодий, дуже молодий, і ще, видно, не зовсім знає військові приписи й правила. Шухевич скомандував: ,Ло мене",— і запитав, чому стрілець шкутильгає. Той знічено відповів: чобіт намуляв ліву ногу. Того не повинно бути, стрілець заздалегідь мусить постаратися, щоб чоботи не муляли ніг, таке у деяких військах карається. Але Шухевич так не вчинив: дізнавшись, що розмір чобота такий, як і в нього, закомандував: скидайте чобіт з лівої ноги, а за той час сам скинув чобіт і віддав його стрільцеві. Одно слово, командир і стрілець обмінялися чобітьми, отож стрілець перестав шкутильгати. Той молоденький вояк переконався, що старші командири (він і не знав, що це був Головний Командир УПА) піклуються своїми рядовиками, немов власними дітьми. Це не був демонстративний жест, це доказ того, що у боротьбі за національну справу саме взаєморозуміння і непохитна дружба між стрільцями й старшинами торує шлях до звитяг і подолання найтяжчих перешкод.
Будучи в ув'язненні на Колимі й дізнавшись про смерть Романа Шу-хевича, з яким у наитривожнішии час національно-визвольної боротьби разом бути доводилось, автор цього нарису склав сонет (опублікований згодом у збірці „Розкуте слово", виданій 1980 р. в Мельбурні (Австралія).

На смерть Головнокомацдувача
Пронизливо прорізавсь скорострільний крик —
Упав в бою нерівнім сокіл-сизокрил.
Здригнувсь, завмер насупленого неба схил.
Закам'янів тривожний день... Чолом поник
В глибінь задум столітній бір. Старий од сііл
Жорстоких орд завзяту юнь, мов вартівник,
Беріг. Лице закрив одвічний мандрівник
Небес і потонув за обрієм могил.
Нескорений Твій Дух — борцям дороговказ.
Ти кров'ю, Генерале, написав наказ, —
Найкращий за життя, тривогами багате:
„Боріться — хай росте, міцніє, процвіти
Вітчизна вільна — Україна золота,
Для Неї жити нам, за Неї помирати".

ПРОТЕСТ ПРОТИ СВАВОЛІ ТА БЕЗЗАКОННЯ
У 20-30 роки XX ст. польські окупанти, затуманені вигадкою про вищість поляків над українцями, безсоромно йменували нашу прадідівську землю гидотною назвою „Східня Малопольша", дорікали українцям, мовляв навіщо синам і донькам русинських хлопів (українських селян) пертися до гімназії? Хіба не досить їм крутити волячі хвости, орати землю, сіяти зерно та збирати врожай і бути лояльними до влади, своєчасно сплачуючи податки польській державі?..
Коли Польща, ще тільки змагаючи до державного відродження, була під окупацією трьох держав (Росії, Німеччини й Австрії), то вже й тоді польські політики (можливо, навіть переважна більшість) не уявляли своєї відновленої держави лише в межах етнічних земель. Вони вже тоді мріяли про те, як би загарбати під своє панування побільше чужих земель: українських, білоруських, литовських.
Борючись за свою волю, польські шовіністи нехтували, а то й просто чути не хотіли про „якісь" державницькі дезидерати українського й інших народів жити свобідним життям у своїх незалежних державах. Навіть серед польського простолюду побутували повні злорадства насмішки: „Поляк із шаблею до бою, а русин (тобто українець) лише з вилами до гною", „Поляк — пан, а українець — хам, сотворіння з чорним піднебінням". А багато хто, навіть із так званого освіченого польського суспільства нерідко ще й досі українську національно-визвольну боротьбу за козаччини не називає інакше як „козацькими бунтами", які успішно „утихомирював" „герой" із твору україножера Сенкевича „Потоп" — польський гетьман і воєвода Стефан Чарнецький.
Головним речником „моцарствової Польщі" — великодержавного польського шовінізму — був Роман Дмовський (1864 — 1939), прихильник мирного співіснування з Москвою, який тривалий час очолював створену ним партію Народної Демократії — скопише зажерливих українофобів. Той сповнений злорадства пан опрацював і ще у квітні 1917 року (отже за півтора року до проголошення польської незалежности 11 листопада 1918 р.) представив західнім державним діячам плян „упорядкування" взаємин між народами й державами Центральної і Східньої Европи. Наголошувано, що могутня Німеччина є для Европи найбільшою небезпекою. Отже післявоєнтіу Европу треба б так побудувати, щоб німецька могутність не мала змоги відродитися. А станеться це тоді, — резюмував Дмовський, — коли в Европі заіснує потужна Польша — по-вновласна властителька Шлеська (Сілезії), Західньої Прусії і Гданська — на заході, а на сході — литовських земель, більшої частини Білоруси і території Західньої України. При тому Дмовський остерігав європейських лідерів: якщо буде створено Українську державу, то та держава буде германофільська, а отже — антипольська. Це, своєю чергою, стане великою небезпекою не лише для Польщі, а й для стабілізації взаємин у всій Европі. Він уважав загрозою для миру незалежнииький український рух, що найкраще розвинувся на українських землях під берлом Австро-Угорської монархії. Наголошував, що необхідно докласти старань, аби той рух паралізувати, а це можна здійснити лише за умов приєднання земель Західньої України до польської держави. Дмовський стверджував, що національна свідомість громадян Східньої України ще доволі низька, а тому вона не має умов, шоб відірватися від Росії і оформитися у державну структуру. А що найголовніше, треба усвідомити, що український самостійницький рух ослаблюватиме Росію, що і для Польщі невигідне. В розвитку політичної концепції Дмовського, треба змагати до того, щоб у польській державі український рух поборювати шляхом асиміляційних процесів, створювати такі суспільно-економічні відносини, щоб українець був змушений підкорятися польській владі. А загалом треба — пропонував Дмовський — утворити між Польщею і Росією спільний кордон, розподіливши українські землі між собою. Це — підказував „проектодавеиь" — гарантуватиме тривалий мир польської держави з Росією — володаркою Східньої Европи.
Коли ж у 1918 році українці розпочали побудову Української держави, польська народова демократія змагала до її знищення.
В хід пішла основана на брехні пропаганда Дмовського і його поплічників на зовнішньому форумі про те, що Західня Україна — це край відсталих і політично несвідомих елементів, нездатних керувати державою, врешті, що українці тісно співпрацюють з большевиками тощо. Використано й посилання на історію, мовляв, — землі литовські й білоруські, а також українські (Поділля, Волинь, Київщина) — це колишні землі польської Речі Посполитої, розібраної сусідами під кінець XVIII століття.
Через два роки після відновлення польської держави, заходом польського міністерства оборони була надрукована геофафія Польщі, до якої автори всунули не лише ціле українське Правобережжя, а й чималі простори Лівобережжя, з Лубнами й Полтавою, аж під Харків.
Після того як землі Західньої України попали під польське панування, посилився наступ окупаційної влади на українське шкільництво — народне, середнє, на Український Таємний Університет, Нищення польською державою українського шкільництва — один із засобів асиміляції, запроектованої польськими шовіністами на кшталт Дмовського.
Про польську шкільну політику 20-х pp. в Енциклопедії Українознавства, т. Ill, стор. 943, написано: „На українських землях польська влада застала близько 2500 на-родніх шкіл (українських) в Галичині (кількість з 1914 р.) і близько 500 шкіл на пІБнічно-західніх землях, головне на Волині, та близько 25 середніх шкіл. Політика Польщі йшла в напрямі повної централізації й полонізації шкільництва. Здійснювано це різними шляхами — централізацією шкільної адміністрації і усуненням громадських впливів, введенням польської мови як викладової і обмеження української, заміною українських учителів польськими, нарешті наданням школам польського духу. Вся історія українського шкільництва на землях, окупованих Польщею, — це безнастанна боротьба за український зміст у навчанні й вихованні української молоді".
У тому ж томі Енциклопедії Українознавства, стор. 947, є інформація про змагання українців за високі школи. Там сказано:
„Зайнявши Львів, поляки скасували всі українські катедри й доцентури, а наказ I4.VIII. 1919 р. дозволяв вступати до університету тільки тим, котрі служили у польській армії і є польськими громадянами. Тоді українське громадяїіство почало влаштовувати для своєї молоді університетські курси... Вони тривали до червня 1921 p., а в липні 1921 р. їх переорганізовано в Таємний Університет... Всіх катедр було 54, студентів - 1260.
Студентів і професорів стала переслідувати поліція, але університет розвивався, і в 1922 — 23 pp. було вже 65 катедр і до 1500 студентів..." Врешті „переслідування Університету набрало іншого характеру: проти професорів Університету польська влада наказала розпочати дисциплінарне слідство, на студентів і університетських керівників спадали адміністраційні кари, атмосфера в Університеті ставала дедалі важчою, під кінець 1925 року працю Університету припинено..."
Протестом проти польської сваволі було вбивство шкільного куратора Собінського у Львові (польська шкільна кураторія охоплювала три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станиславівське. — Ред.). Це була відплатна акція, здійснена бойовиками Української Військової Організації щодо куратора, відповідального за нищення українського шкільництва, а тим самим і за полонізацію українських дітей і молоді. Собінського вбили револьверовим пострілом неподалік його помешкання в районі вулиці Зеленої і гори Яцька (тепер — вул. Архипеикя. — Ред.) 19 жовтня 1926 року, тобто через рік після того як в результаті переслідування Таємний Український Університет у Львові припинив існування.
Стаючи на захист народнього шкільництва і Таємного Університету, українці зверталися з петиціями й меморандумами до центра.пьних польських державних установ, а навіть до Ліги Націй (15 листопада 1922 p.), просили припинити злочинну політику у сфері шкільництва, але все це не мало впливу на поліпшення ситуації, а шкільна львівська кураторія продовжувала сваволю й беззаконня. І тоді УВО наказала своїм бойовикам виконати атентат. Це був акт проти злочину, потрактованого польськими окупаційними властями як один із засобів державної політики. З боку українського громадянства не було протестів, не осуджено того екстраординарного випадку, певна річ, тому, що фактично між українцями Західньої України і польськими окупаційними властями стан протистояння існував до вересня 1939 року, набираючи в різні часи відповідної інтенсивности, а інколи в Галичині, а зокрема на Волині, навіть форми збройних інцидентів.
Висвітлення самого атентату й перебіг слідства та судового процесу подає доктор Степан Шухевич у мемуарах під назвою „Моє життя", опублікованих у Лондоні 1991 року.
Собінського вбили одним пострілом на вулиці ввечері, коли він повертався додому з кінотеатру. Це здалеку спостерігали два студенти, вони ствердили, що виконавців акту було двоє, а поліція, досліджуючи сліди, які залишилися на мокрій землі, констатувала, що це мусили бути добрі спортсмени, оскільки „вони робили в часі утечі дуже великі кроки".
Польські поліційні органи були розгублені і попервах не знали, хто міг убити шкільного куратора.
Почалося слідство, яке тривало більше року. Врешті арештовано Василя Атаманчука (1901 р. н.) та Івана Вербицького (1902 р. н.) — бойовиків УВО, яких засуджено на кару смерти, з подальшою заміною її на довголітнє ув'язнення, незважаючи на те, що вони до того вбивства були непричетні. Свідчення доктора С Шухевича прояснюють так звану „справу Собінського", оскільки Шухевич був оборонцем на суді оскарженого Атаманчука, Вербицького ж боронив професор доктор Володимир Старо-сольський, з числа найсильніших українських адвокатів міжвоєнного часу.
Підтвердженням того, шо Собінського вбили бойовики УВО, була поява відповідної інформації в органі УВО.
Із розмови з Атаманчуком Шухевич знав, шо Атаманчук і Вербицькиіі невинні і атентату не виконувати. Зрештою, про це сказав і Роман Сушко — один із керівництва УВО, але польська поліція наполягала на тому, що Атаманчук і Вербицький таки вбили куратора, шо українців треба покарати, шо мусить бути суд і той суд має визначити найвище покарання. В тому напрямку поліція вела справу, фабрикуючи доказові „матеріяли" та „кидаючи підозри" в різні боки: затримувано й арештовувано багатьох молодих українців, головно студентів університету.
Доктор Шухевич наголошує, що „вбивство Собінського мало в українськім громадянстві багато прихильників, а передовсім серед молоді". Витворилася специфічна атмосфера: з'явилося чимало молодих людей, стосовно яких могла виникнути підозра, що вони не лише схвалюють вбивство, а й могли бути причетними до атентату.
Атаманчук і Вербицький боронилися, заявляючи, що в часі, коли відбувся атентат, вони були в кінотеатрі і шо саме тоді податкові контролери з львівської міськради перевіряли квитки вступу. Але це не допомогло підсудним, бо поліція у своїх намаганнях „довести провину" арештованих, домоглася „підтвердження" з міськради, що такого контролю в той день у згаданому кінотеатрі не було. І хоча Шухевичеві вдалося дістати підтвердження з міськради, що квитки в кінотеатрі в момент атентату таки перевіряли, але це не вплинуло на рішення суду визнати арештованих невинними.
Польська поліція арештувала двох жінок з Долини (тепер Івано-Франківщина. — Ред.) — знайомих Атаманчука й Вербицького, які перед поліційною провокаторкою, посадженою в одну камеру з тими жінками, мали „виповісти", що саме Атаманчук і Вербицький убили шкільного куратора. Обвинувачені жінки заперечили те, що вони сказали таке провокаторці, але, як пише Шухевич, — жінки були політично підозрілі, то суд їм не повірив.
Поліція відшукала ще одного „свідка", який „пізнав" Атаманчука і Вербицького і ствердив, що 19 жовтня він — водій-таксист — підвозив підозрілих до того місця, де відбулося вбивство, хоч оскаржені категорично це заперечували.
Згідно з чинним тоді карним законом, на кару смерти міг бути засуджений лише той, „хто безпосередньо приклав руку до вбивства". Експерти ствердили, що був тільки один вистріл, це ж ствердили лікарі-анатоми. Коли ж упав один вистріл, то стріляв лише один атентатник, а згідно з актом оскарження стріляло двоє. Ця очевидна нісенітниця, на яку звернув увагу адвокат Шухевич, відіфала головну ролю в тому, що варшавський суд вирок на кару смерти уневажнив і повернув справу знову на розгляд перед суд присяжних у Львові.
Львівський суд засудив лише Вербицького на кару смерти, а Атаманчука на 10-літнє тюремне ув'язнення. Вербицького „уласкавлено" — кару смерті замінено на 15-літнє ув'язнення. Засуджені мужньо перенесли кару, хоч у вбивстві участи не брали, а кару „намотала" їм польська поліція. Отакий був „стиль праці" польської поліції та польського суду, це було волаючим помсти до неба беззаконням.
Таємницю вбивства шкільного куратора видав зрадник Роман Бара-новський. Таким чином польська поліція дізналася правду: атентатника-ми були 19-літній Роман Шухевич і 20-літній Богдан Підгайний. Собінський загинув від єдиного пострілу Підгайного.
Атентатники погоджувалися, шоб урятувати Атаманчука і Вербицького, віддати себе під суд, але це не полегшило б долі невинно засуджених, адже польський суд був би змушений перед світом виявити свою некомпетентність, чи пак юридичну неграмотність, а це кинуло б тінь на польське судівництво загалом. Голова ПУНу полковник Євген Коновалець теж був проти того, щоб виявлялися справжні атентатники, бо це могло б захитати довіру бойовиків УВО до свого найвищого командування.

„З ЖЇПТЯ БОЙОВИКА"
(нарис Р. Шухевича)
Під такою назвою Роман Шухевич опублікував 1940 року короткий нарис про вбивство комісара польської поліції Еміля Чеховського вранці 22 березня 1932 р. у Львові. Чеховського вбив член ОУН, бойовик Юрій Березннський (1912 — 30.11.1932) — студент Львівської політехніки, рідний брат дружини Романа Шухевича ~ Наталії. Організатором від-платного акту над терористом Чеховським був Роман Шухевич, Підготовка й проведення цього акту здійснені так вдало, що польська поліція, лише здогадуючись, що атентат виконали українці, яким комісар Че-ховський завдав нечуваних кривд, не зуміла викрити організатора й виконавця. Далі подаємо текст нарису Р. Шухевича.
„У 1929 — 32 pp. добре було знане кожному українському підпільникові на ЗУЗ (на зяхіаньоукраїнських землях. — Ред.) прізвище комісара польської поліції у Львові Чеховського. Він разом з комісаром Білеви-чем вів найважливіші українські справи. На всіх тодішніх процесах (судових. — Ред.) підсудні вказували на них, як на спричинників жахливих побоїв та знущань, бо саме вони давали накази своїм підвладним поліційним агентам тортурувати політв'язнів. З ОУН комісар насміхався, жартував, певний, шо за ним стоїть держава з великим, справним поліційним апаратом, що унеможливить навіть бойовикам ОУН помсту за друзів. Та перечислилися, бо проти сили і справности поліції стоять фанатизм, погорда смерти, впертість і посвята.
У звені членів ОУН у Дзвона (Дзвін — тодішнє підпільне псевдо Р. Шухевича. — Ред.) був 20-літній юнак Юрко Березинський. Високий, вродливий, з сизими блискучими очима. Цілим своїм серцем належав до ОУН, її історію, її бойовиків знав усіх напам'ять. Щоранку будила його думка про Організацію і думка про неї заколисала його за рік на вічний сон у Городку Ягайлонському".
(В минулому поляки до назви містечка Городка Львівської области додавали слово Ягайлонський, на честь короля Ягайла, який колись стаиіонував у тому містечку. В 1932 році (ЗО листопада) відбувся невдалий наскок на пошту й фінансове відділення в Городку з метою експропріювати гроші, зрабовані польськими окупантами з українського населення. Поранений двома кулями під час акай, Ю. Березинський, щоб не потрапити живим до рук ворога, покінчив життя самогубством.— Ред.)
P. Шухевич продовжує свою розповідь: „В душі леліяв (Ю. Березинський. — Ред.) мрії і собі помірятися з ворогом і показатися гідним своїх старших друзів. 1 саме цей юнак дістав наказ від Дзвона прослідити спосіб життя комісара Чеховського: де живе, куди рано ходить, якими вулицями, в котрій годині повертається з бюра, чи систематично виходить вечером і куди? Живий усміх і радість в Юркових очах є відповіддю на наказ провідника. 1 Дзвін бачить, що найбільшу радість зробив би йому, коли б дав ту „роботу" саме йому до виконання. Інві-гіляційну працю (стеження. — Ред.) виконує Юрко не сам. Він має людей у своєму звені, вони стають йому до помочі. Але трьох людей до слідження може бути замало, особливо тому, шо слідкування треба вести також біля слідчого відділу польської поліції на вулиці Кази-мирівській (сьогодні — Городоиька. — Ред.), а там крутиться багато агентів. Юрко дістає до помочі ше дівчину Міру.
Грудень, січень, лютий проходять на інвігіляцІЇ, яка, зрештою, ніяких нових матеріялів не дає. Але й досі зібраних даних вистачає уповні. Систематично ходить він (комісар Чсховський. — Ред.) щоранку тою самою дорогою — вулиця Стрийська, алея Стрийського парку, і знову вулиця Стрийська до трамваєвої зупинки. В ранніх годинах рух на тих вулицях мінімальний. Поліцистів чи озброєних військовиків, що могли б бути грізні при погоні за вбивником, майже ніколи тут немає. Терени, шо прилягають до дороги, якою іде Чеховський, прекрасні. З одного боку Стрийський парк і виставова площа, з другого виходи на Вулєиькі горби, Стрийський цвинтар і город біля вулиці Пелчинської (тепер — Вітовського. — Ред.). В такий терен певно не буде пускатися погоня, що може бути складена з 2—3 випадкових цивільних людей. До того ж вони, правдоподібно, бувають неозброєні, а перед собою будуть мати людину зі зброєю в руках і готову на все.
У такій ситуації можна приступати до подрібного опрацювання цілого плану. Немає сумніву, що робота буде виконана рано в годині 7.10 — 7.35 на трасі між домом і трамваєвою зугіинкою.
Далі йдеться при вибір самого виконавця. На просьби Юрія Дзвін не може бути глухий. Він гарно зробить це сам — він не розконспірований, відваги йому не бракує. Правда, шо молодий він ше трохи — 20 літ має, та тут Дзвін тямить, що він сам, маючи 19 літ, брав участь у „мокрій ро~ боті" і зовсім добре її виконав".
(Роман Шухевич згадує про свою, разом із Богданом Підгайним, участь в атентаті на шкільного куратора — руйнівника українського шкільництва — Собінського, що йот виконано 19 жовтня 1926 року. — Ред.).
„А на війну, — продовжує Шухевич, — чи не йдуть 18-20-літні, і якраз ці молоді запальні люди є найбільші герої воєн і революцій. Старші, звичайно, називають їх „дурними дітьми" чи інакше, але чи не тому, шо вже забули, якими самі були замолоду... Отже, піде Юрко Березинський.
Чи міг би хто відтворити той гордий погляд, з яким Юрко прийняв наказ?
— Будь спокійний, друже провіднику, я не заведу тих надій, що їх на мене покладаєш. Коли 6 мені навіть не вдалося втекти від погоні... живим в руки ворога не здамся.
(І справді, слово його не було пусте; підстрелений у нападі на пошту в Городку Ягайлонському, коли не міг уже втікати, приклав собі холодну цівку до скроні й скінчив з собою, шоб ворогові не здатися).
Місце до виконання роботи вибрали на закруті Стрийської вулиці, в тому місці, де закінчується якийсь опарканений город і починається кладовище. Закрут настільки добрий, що правдоподібно свідків атентагу не буде. Хіба що ті, котрі будуть на тому самому боці закруту, де буде виконаний атентат. Усі, шо будуть на протилежному боці, нікого не шожуть бачити. Охорони Юркові не треба буде, бо від перехожих не треба сподіватися поважної погоні. Зрештою, Юрко дістає два пістолети й кілька магазинків набоїв. Щоб роботу робити „якнайдискретніше", він дістане пістоль маленького калібру 6.35 мм, який стріляє без великого гуку при вистріті, а другий — великого калібру — 9.0 мм, для самооборони. Устійнення дня атентату має в собі посмак забобону. Виконати роботу можна буде щодня, та Дзвін важає, що найкраще вона вдасться у вівторок, бо це в нього найщасливіший день у тижні. Він сам ішов на першу велику роботу саме у вівторок. І вибрано вівторок 22 березня. В перших днях цього місяця Юрко від'їжджає додому до своїх батьків у село Оглядів Радехівського повіту. Ситуація укладається надзвичайно гарно. Поїзд із Радехова до Львова приїздить на двірець (залізничну станцію. — Ред.) Підзамче десь біля години 6.45 рано. Звідси безпосередньо Юрко дістається на місце роботи ще на час, а повторний поїзд до Радехова є вже о 8 год. рано. Цей поїзд Юрко мусить зловити на Підзамчі і ним від'їхати додому. Вже в полуднє буде вдома, отже, його кількагодинної неприсутности ніхто з домашніх не повинен запримітити, тим більше, що він і так надто багато вдома не просиджував. Алібі буде просто прекрасне. Від самого початку березня він був цілий час вдома, поза Львовом, Все приготоване. Юрко нетерпеливо жде в Оглядові на день 22 березня. У Львові Міра далі стверджує, чи Чеховський не змінив способу життя. Ні, все „фає".
, Приходить ніч із 21 на 22 березня. На заспаному приходстві (будинок чи помешкання пароха — священика. — Ред.) помітний рух. Юркова сестра тихо-тихенько будить свого брата зі сну. Чи спав він? Не знати. Зривається спокійний, опанований, трохи блідий. У темній кімнаті одягається в приготовані „пумпи" й куртку („пумпи" — так називали колись спортивні штани до колій, з широкою матнею, вигідні у користуванні. — Ред.). Кашкет і зброю дістане у Львові. За кілька хвилин уже готовий. Має велику дорогу, до маленької залізничної зупинки Павлів віддаль — 11 кілометрів. Сестра прощає свого улюбленого брата без сліз. Поїзд не мав запізнення. Точно приїхав на Підзамче, а між юрбою перекупок, молочарок І учнів протискався високий блідий мужчина й уважно шукав між тими, що ждали на станції, свою подругу. Весело усміхнувся до Міри, шо ждала вже з течкою в руці. Там пістолі і кашкет — ці останні конечні речі. Обоє пішли, взявшись під руку, ніби за-люблена пара, веселі й усміхнені. Вона повідомляє його, що все в по^ рядку. Чеховський незмінно продовжує свою ранішню дорогу і сьогодні напевно також піде, а завтра — хіба вже ні. Вступають до першої брами при Жовківській вулиці. Міра випорожнює течку й обидва пістолі мандрують до кишені Юрка. Він твердо стискає холодну сталь. „Все в порядку, — каже Міра, — передучора з них ще пробували стріляти. Дев'ятка „Штаєр" стріляє знаменито, мала 6-ка „ФН" може затятися по кількох пострілах. Та Юрко впевняє, що найбільше буде два постріли до комісара. Юрко добрий стрілець.
Час утікає, треба всідати до трамваю. Сідають обоє й їдуть до жандармерії при вулиці Сапіги (тепер Бандери. — Ред.), по дорозі домовляються: Міра зажде на вулиці Пелчинській (тепер Вітовського. — Ред.) коло трамваєвої зупинки, там відбере від нього все зайве — пістолі, набої, кашкет. Висідають з трамваю. Кріпкий, дружній стиск рук. Це благословення Міри для молодого революціонера, і довгий погляд за ним. Чи вернеться живий, чи може,.. Ні. він повернеться напевно — такий був спокійний і певний успіху. Вже пішов. Скоро, скоро. Кадетською вулицею, назустріч невідомому. Юрко не бачить нічого біля себе. В думці лиш одно: бути гідним тих усіх, шо були перед ним — усіх Любо-вичів, Пісецьких, всіх, шо по тюрмах ждуть пімсти (Бойовик УВО Ярослав Любович загинув під нас експропріяпШиої акиії на листоношу в помешканні при вулиці Глибокій у Львові 5 березня 1929 року. Польська поліція похоронила Любовича потайки. УВО понесла велику втрату. Бойовик УВО — Грииь Пісеиький загинув у бойовій акиії під Вібркою (неподалік Львова) ЗО липня 1930 р. — Ред.).
Далі Р. Шухевич пише: „Ще кілька хвилин... Треба лише пам'ятати: добре ціляти і — найкраще нічого не думати, лиш про одне — добре ціляти...
Юрко доходить до кадетської школи. Ще кілька кроків до Стрийської вулиці і зараз побачить Чеховського, Це ж година, шо в ній він повинен іти. Так, ось іде вже — вже виходить із Стрийського парку. Іде самий, спокійно, з руками в кишенях плаша. Ье до бюра, де ждуть уже жертви. Не чує, не прочуває нічого пан комісар, він думає про аванси, про кар'єру.., Юрко приспішує крок. Ще лиш десять кроків ділить його від Чеховського. Рука в кишені відбезпечила „ФН" — Юрко був майкутом (лівша, шульга. — Ред.) — зараз Чеховський опиниться на закруті. Ще секунда життя. Юрко вже два кроки за Чеховським. Рука з кишені різко витягається, а в ній блистить маленький чорний предмет. ,^1иш добре ціляти!" — єдина думка в тому вирішальному моменті. Сухий тріск понісся по деревах Стрийського парку ~ лиш один тріск. Якийсь чоловік у темному плаші зігнувся в колінах і впав перед себе лицем до землі. Не видав із себе ні одного звуку — навіть рук не витягнув з кишень. Це вже труп. Труп комісара політичної поліції Еміліяна Чеховського (в деяких документах зазначено Юзеф Чеховський, можливо, комісар мав два ім'я. — Ред.).
Якийсь другий перебіг через гостинець і почав дряпатися на протилежний шкарп (невеличкий сквер. — Рел.) на кладовищі. Раз обсунувся, бо було ковзько, та за другим разом видістався на цвинтарну алею, І зараз же зник. Ще лиш оглянувся за перехожими, а вони, всі три трам-ваярі, поставали збентежені, нерішучі, не знаючи, шо робити, до кого вдатися. Не кричали, лиш поволі почали підступати до чоловіка, що лежав на землі. Про того другого хіба забули. А він кількома швидкими кроками пробіг кладовище і кинувся через городи в напрямі Пелчинсь-кої вулиці. О, це зовсім не легка дорога — сніг подекуди по пояс, стежки нема, а гаятись не можна. Та, на шастя, ні живої душі не видно.
Та в Юрка вже друга думка: якнайшвидше віддалитися звідсіля. І мов олень, скаче він великими кроками [ю глибокому сніг'у- Ще крок, ще два І він уже при Пелчинській вулиці, вже видно трамваєву зупинку. Міра вже жде. Допитливий погляд. „Щасливо, по всьому". „Ні, це неможливо, я нічого не чула!" — „Бо тільки один постріл, а відгомін тут не долетить." І знову дружній стиск руки. Вона перша його вітає, того щасливого революціонера, шо ось перейшов свій хресний вогонь. Відбирає від нього зброю, кашкет, тепер уже вона тим заопікується.
Але робота ще не скінчена. Ще Юрко мусить якнайскоріше дістатися додому. їдуть трамваєм, обоє щасливі, радісні. Вівторок щасливий день. До поїзда ще п'ять хвилин часу. Міра купує білет і знову молодий блідий чоловік всувається в кутик сепаратки (купе — окреме відділення у залізничному пасажирському вагоні. — Ред.) — закриваючись курткою, дрімає. Чи спрарвді дрімає? На маленькій зупинці Павлів висів єдиний подорожній і польовими доріжками подався на схід.
— Де ж той Юрко подівся, що я його від рана не бачив? — питається батько доньки.
- Десь тут ходив, а потім сказав, шо йде до свого товариша до Кривого (Криве — село неподалік райцентру Радехова, за чотири кілометри від колишнього повітового центру. — Ред.).
Але що так зранку захотілося йому йти у відвідини?
Він десь зараз повинен бути, — відповідає дочка, а сама лиш ходить від вікна до вікна і щохвилини заглядає на годинник. Ах, як тяжко ждати, краще самому робити, ніж другого посилати. Живе чи ні? Ui питання увесь час клубляться у дівочій голові.
В сінях хтось витирає взуття. То він, то напевно він. Скрипнули двері, в кухні стала струнка постать Юрка. Йому назустріч один довгий допитливий погляд. Його очі сказали їй усе. Ще заки вспів щонебудь промовити, кинулась йому на шию і почала гаряче цілувати. За хвилину сиділа вже при слухавках радіоапарату і відбирала вістку:
„Сьогодні, о годині 7.30 при вулиці Стрийській невідомий чоловік одним пострілом з пістоля замордував пана комісара Еміліяна Чеховсь-кого. Вбивство, правдоподібно, сталося на політичному підфунті. Слідство ведеться. Подробиці поки що в таємниці".
Польська поліція стала перед загадкою, шо її довший час не могла розв'язати. Доперва три роки пізніше вона з архівів Сеника („архів Се-ника" — так називають архівні матеріяли ОУН, захоплені польською поліцією в Чехословаччині. — Ред.) довідалася, що вбивником комісара Чеховського був Юрко Березинський. Та він уже толі не жив. ЗО листопада 1932 року він загинув смертю революціонера в Городку Ягайлонсь-кому" (В архівних документах, названих „архівом Сеника", немає ствердження, шо саме Березинський виконав віаплатний акт на комісарові Чеховському. Інформації щодо цього міг дати згодом польській поліції провокатор Роман Барановський. — Ред.).
Так був підготований і виконаний один із найсправніших і не виявлених польською поліцією атентатів ОУН. Проведені польською поліцією масові арештування та енергійне слідство закінчилося неуспіхом."
Такими словами закінчується нарис Романа Шухевича — організатора замаху на терориста Чеховського.

* * *
Виконаний атентат на комісарі Чеховськім — це не була акція, в якій з одного боку був убитий, а з протилежного — атентатник Юрій Бере-зинський. Березинський виконував наказ української підпільної організації, і він, як дисциплінований член тієї організації, міг виконати атентат на будь-якій іншій особі. Щоб правильно зрозуміти цю подію, Читач повинен мати повну, об'єктивно висвітлену інформацію про тогочасну політичну ситуацію, а що найважливіше — взаємин між українським суспільством у Польщі (в умовах польської окупації на західньоукраїнських землях) і польськими властями 20 — 30-х років нашого століття. А нормальними взаємини між Польщею і її тимчасовими громадянами — українцями — назвати аж ніяк не можна.
Вичерпну інформацію про польсько-українські взаємини у 20 — 30-х роках дає видатний український юрист — адвокат доктор Степан Шухе-вич у мемуарному творі „Моє життя". С. Шухевич пише, що йому довелося бути оборонцем у судовому процесі в Рівному в середині 20-х років, коли на лаву обвинувачених посаджено понад шістдесят українців-воли-нян. Ішлося про так звану Українську Національну Повстанчу Організацію, яку, як згадує адвокат, невідомо, чи насправді покликали до життя самі українці, чи то була провокаційна робота польської поліції. Обидві ці версії поділяли українці, а навіть деякі поляки. Та як би воно не було, волинські селяни горнулися до тієї організації. Польська поліція і прокуратура намагалися приписати тій організації комуністичний характер, хоч насправді вона мала не лише національні, а навіть націоналістичні риси. У НПО ставила собі за мету відірвати від Польщі українські етнічні землі і створити з них власну державу. Члени тієї організації, як згадує оборонець, були національно свідомі, поважні й відважні громадяни. Серед обвинувачених не було неграмотних. Під час судового процесу підсудні сміливо визнавали, що вони належали до УНПО і не менш сміливо наголошували на тому, що вони прагнули визволити українські землі з-під польського панування.
Доктор С. Шухевич згадує, що в рівенському процесі проти УНПО він уперше зіткнувся з „інституцією", яку згодом створено і в Галичині, Йдеться про так званого експерта з політичних справ. Функцію такого експерта виконував, здебільшого, поліиійний чиновник, нерідко з числа тих, що вели слідство в даній справі. Про об'єктивне судження такого „експерта" не могло бути й мови. В усіх випадках „експерт" підкреслював, що будь-яка „антидержавна" організація є смертельною небезпекою для Польщі. Першим таким „експертом" в Галичині був поліційний комісар — „радник" Івахув. Виступи на судових процесах „експертів з політичних питань" були дуже небезпечні для оскаржених, оскільки часто-густо під вплив „експерта" потрапляли присяжні, судження яких повинні бути об'єктивними.
„Експертом" у процесі УНПО був присланий з міністерства внутрішніх справ Польщі інспектор поліції з Варшави Стефан Снарський. За висловом адвоката С. Шухевича, „каналія" Снарський, либонь, функціонер царської охранки (охранка — в царській Росії — орган таємного поліційного нагляду. — Ред.) — сам творив різні „революційні" організації, аби до них втягати найсвіломіший український елемент, а потім усіх ошуканих ставити перед суд...
Тему відплатних акцій, які дехто називає актом терору, в підпільних організаційних клітинах УВО й ОУН розглядали нераз і підкреслювали те, яким страшним вчинком є провокація особи, що перебуває на певному шаблі державного карально-репресивного апарату, котрий сам створює „революційну" організацію, укомплектовує її Богу духа винними людьми, а потім завербованих громадян судить і карає на смерть? Чи відплатний акт, який дехто може кваліфікувати як терористичний, не є засобом перестороги для таких людей?..
У справі УНПО майже всі обвинувачені були із Здолбунівщини, яка славилася високою національною свідомістю своїх громадян, і з Мізоч-чини, хоч перед тими районами попереду йшли Крем'янеччина та Кос-топільшина.
Уже в той час, коли точився судовий процес проти членів УНПО, рівенська прокуратура готувала акт обвинувачення проти членів другої української підпільної організації — Української Революційної Повстанської Організації — УРНО, програма якої майже нічим не відрізнялася від УНПО. На лаву підсудних посаджено понад тридцять фомадян з Рівенщини — палких українських патріотів, яких обороні здебільшого , вдалося врятувати від суворих покарань. А далі третя українська підпільна організація — Українська Революційна Повстанча Армія — УРПА — провокаційно створена польською поліцією. Спочатку всіх обвинувачених поставили під наглий суд, одначе в результаті якогось розходження між суддями, справу передали на розгляд звичайного суду, який майже всіх виправдав. Судові процеси проти українців Волині й Холмщини (серед них були й симпатики комуністичної ідеї, яких можна б вважати націонал-комуністами — шумкістами) точилися до вересня 1939 року.
За будь-що, а часто-густо за „рекомендаціями" „експерта" Снарського волинські суди засуджували до страти невинних людей, все це творилося нібито в інтересах усім полякам дорогої Речі Посполитої, В одному волинському судовому процесі (в Рівному) варшавський адвокат Ґонігвіль (не українець) ствердив: „Коли улюблена Ненька-Україна (мав на увазі Українську державу. — Ред.) загинула, і і'ї діти, ось тут оскаржені, приносять на її могилу квіти, то з них (з квітів. — Ред.) прокуратура сплела акт оскарження".
Якшо б підпільна організація послала бойовика, щоб той знищив Снарського за вчинені злочини, то зразу чи й пізніше знайшлися б такі, котрі б назвали Снарського „жертвою українського терору", невинним ягнятком, якому вкоротили життя.
Снарського українські „терористи" не знищили, його кудись прогнали польські власті після того, як він під час судового процесу у Володимирі Волинськім, настільки вже п'яний, що „не міг устояти на ногах", заявив: „Першим комуністом у світі був Пан Єзус". Доктор Степан Шу-хевич, який обороняв оскаржених, зажадав, щоб ці слова „експерта" внести до протоколу, а газетне повідомлення, в якому було наведено слова Снарського, надіслав польському римо-католицькому кардиналові Каховському до Кракова.
У 1931 р. в курортному містечку Трускавці (Львівська область) бойовики ОУН знищили польського політика й публіциста, прихильника польсько-українського „зближення" (а фактично звинуваченого в „духовому обеззброюванні українського суспільства" — Тадеуша Голувка (1889- 1931),
Наступного (1932) року в Самборі (Львівщина) у справі того вбивства відбувся судовий процес, у якому, за твердженням українських громадян, крім Бунія — сторожа пансіонату, в якому вбито Голувка, інші — Мотика і Роман Барановський (1904 — 1936) — „український Азеф" — були зрадниками й провокаторами, співробітниками польської поліції.
Звичайно ж, читач може запитати: а чи варто в праці, присвяченій висвітленню життєвого шляху й діяльності Романа Шухевича, згадувати осібняків з-під темної зірки, поліиійних катюг і провокаторів? На про-тиукраїнському фронті було чимало високих поліційних функціонерів, які „вславилися" своїми терористичними діями; Львів був місцем їх перебування, але їхня „діяльність" не обмежувалася лише теренами Галичини. З них головніші: Кайдан, Фін, Будни, Гірний (перекинчик українського походження), Хім'як, Білсвич, Чеховський, про якого була мова раніше. При тому між названими часто не було зголи, зокрема, після знищення Чеховського радів його непримиренний конкурент Білєвич, зловтішався й „радник" Івахув та інші.
У мемуарах „Моє життя" доктор Степан Шухевич характеризує декотрих із цього списку, зокрема Чеховського, якому вірно служив провокатор Роман Барамовський, урешті поставлений перед суд, У двадцятих роках Барамовський був у лавах бойового апарату УВО, засуджений у 1926 році, Вийшовши на волю, став на поліційну службу. Вів „роботу" за чималу щомісячну винагороду, а при тому, як пише С Шухевич — „не бракувало оплат „від голови", тобто — за кожного українця, якого він вишукав і передав поліції". Р, Барамовський видав поліції видатного члена УВО й ОУН Зенона Коссака. „Він знав — читаємо, — шо поліція встановила нагороду 1000 польських злотих для того, хто видасть Коссака в її руки, тоді поспішив до живого ще толі Чеховського і повідомив про місце побуту Коссака, якого зараз таки поліція арештувала.,, Барановський зажадав 1000 злотих приобіцяної винагороди, але Чеховський з призначених грошей виплатив йому тільки 500 зл., а 500 зл. сховав собі, хоч казав Барановському поквитувати відбір 1000 зл. З тієї причини прийшло до грубого непорозуміння між ними, і Барановський навіть ходив зі скаргою до Івахова,,."
 
Наші Друзі: Новини Львова