Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Роман Шухевич - Політик, Воїн, Громадянин

Переглядів: 30464
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Петро Дужий

РОМАН ШУХЕВИЧ ПОЛІТИК, ВОЇН, ГРОМАДЯНИН

ПЕРЕДМОВА
У журнальних і газетних статтях, а також в окремих книжкових публікаціях, присвячених Романові Шухевичеві, нерідко побіч його прізвища дописують ше слова „генерал Тарас Чупринка". Отож, у необізнаного читача може скластися враження, що тут ідеться про людину, яка мала одну спеціяльність — професію військового службовця.
У деяких виданнях поміщений портрет Романа Шухевича у військовім (генеральськім) мундирі, але він без погонів, немає на ньому ні орденів, ні медалей, ані зірок, ні орденських колодочок. Декого, можливо, і здивує це, але незвичайного нічого немає. Роман Шухевич майже ніколи не ходив у генеральській формі. На його портреті та форма домальована художником. То як, здивується дехто — Роман Шухевич ніколи не був у військовому однострої? Ні, був: у польському, німецькому і, ймовірно. Карпатської Січі 1938 — 1939 pp. Тоді він був одним із організаторів збройних відділів молодої Карпато-Української Держави,
Відомо, що найвищим зразком несусвітньої брехні є московсько-совєтська пропаганда. І справді: тут же большевицький брехунець покористується цими фактами і вже „твердитиме", що Роман Шухевич „служив" не своїм національним силам, а чужим властям, які вороже ставилися до України та всього українського.
Треба знати, що ще в 20—30-х роках нащого століття, раніше УВО, а відтак ОУН спеціяльно наказувала своїм членам, щоб вони набували військові знання й уміння у будь-яких арміях світу. В лавах Української Повстанської Армії не лише рядові стрільці, а й підстаршини та старшини мали військові вишколи: польський, чеський, румунський, російський, німецький, югославський, французький і т, ін. Усі вони проходили ще й свої — українські військові курси й навчання у клітинах ОУН і УПА. Наприклад, полковник, посмертно генерал-хорунжий УПА Леонід Ступницький, начальник штабу УПА-Північ — офіцер царської армії у ранзі штабсротмістра кавалерії, в армії УНР — підполковник. Дмитро Карпенко-„Яструб" — старший ляйтенант-танкіст червноної армії, в УПА — командир сотні, а згодом куреня „Сіроманці", В 1940 — 1941 pp. військовими службовцями у червоній армії були майбутні члени Проводу ОУН: Іван Кашуба і Петро Федун-„Полтава", Сотні й курені Української Повстанської Армії користувалися зброєю, мундирами, військовими картами й різним знаряддям чужинецького виготовлення.
Роман Шухевич, як мовиться, військовик „з крови й кості". Але треба знати, шо за освітою він інженер, у минулому відмінний учень гімназії, зразковий студент Львівського Політехнічного Інституту. Якщо б він не був військовиком — командиром УПА, то напевно був би прекрасним інженером, можливо, винахідником чи педагогом — викладачем гуманітарних і технічних наук, а ше, як не дивно, за певних умов міг би бути й викладачем музики, бо вчився на відмінно у Вищому Музичному Інституті ім. Лисенка у Львові.
Який був зовнішньо Роман Шухевич? Середнього зросту (до 170 см; такого ж зросту був полковник Євген Коновалець, а Степан Бандера навіть дещо нижчий), русявий, кріпко збудований. Погляд рішучий, зосереджений, проникливий. Звичайно ходив у куртці, підперезаній військовим ременем, у галіфе та чоботях. Завжди при зброї — на шиї автомат, під курткою пістолет. Завжди мав при собі натільний медальйон із зображенням Матері Божої. Роман. Шухевич, як і Бандера, був релігійною людиною, щодня молився. Зраджував Шухевича його хід, це був хід добре вишколеного військовика із спортивною виправкою.
Треба думати, шо вже з дитячих років Роман Шухевич, знаючи, ким були його попередники — Шухевичі, відчував певний внутрішній обов'язок: бути одним із цього славетного роду.
Прадід Романа — священик Осип Шухевич пішов слідами Маркіяна Шашкевича, бо у церквах виголошував проповіді лише українською мовою, хоч інші священики користувалися тоді якоюсь церковнослов'янською, з домішками полонізмів, тарабарщиною. Мало того: пан-отець Осип переклав українською мовою твір німецького письменника й філософа історії Йогана Готфріда Гердера (1744—1803) „Хоробрий воїн", твір шотляндського поета й письменника (напевно з німецького перекладу, бо, можливо, отець Осип мови автора не знав) Вальтера Скотта (1771 — 1832) „Подорожній". Врешті, взявся за твори Вергілія (70—19 pp. до нашої ери) — відомого автора „Буколік" і „Енеїди", переклавши його поему „Про хліборобство". Не застановлятимемося, що саме було тією заохочуючою чи підштовхуючою силою, завдяки якій священик узяв на себе нелегку працю перекладача чужомовних творів. Романові, напевно, розповідали удома про прадіда, а також про дідуся Володимиpa, який помер, коли Романові виповнилося вісім років. А був це визначний громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Прославився і дядько Романа доктор Степан Шухевич — блискучий правник, адвокат у політичних судових процесах, а крім того ~ військовик і літератор-публіцист...
Роман Шухевич як гідний представник свого роду став одним із най-чільніших діячів нової доби в історії України, доби славетного націоналістичного руху.
Ось що пише про ту добу діяч ОУН Степан Ленкавський: „Український націоналізм в організованих формах це нова сила, яка в 20-х роках наново ожила як заперечення, негація попередніх і тогочасних доріг політичного мислення і як контраст до них. Скинення балясту попередніх політичних концепцій, старих теорій і зв'язаних з ними світоглядових доктрин, які обтяжували політичну думку і які тяжіли над нею як гальма підсвідомости, набуті й виплекані за часів минулих етапів неволі — було народженням чогось зовсім нового, інакшого від того, шо існувало перед тим. Прихід українського націоналізму був прорубуванням нових, з минулого досвіду незнайомих доріг у невідоме майбутнє, відслоненням вільних горизонтів. Новому політичному рухові це відкинення старих пут дало відчуття свободи рухів, розмах і динаміку.
Шо ж було те „старе" і „попереднє", проти чого протиставився націоналістичний рух — спершу як емотивна реакція, контраст і заперечення, а потім уже як свідомий своїх власних цілей і окремих доріг новий політичний рух?
Найзагальніше кажучи, це були панівні політичні доктрини з минулого сторіччя, отже й засади та концепції традиційної української національної політики, устійнені в попередніх десятиріччях передвоєнної доби. Вони були формовані для іншої дійсности, нічим не подібні до нових повоєнних часів.
Були це дві політичні доктрини, якщо такий термін можна вживати на окреслення неспрецизованих чіткіше вихідних засновків політичного мислення.
Одна — це була „доктрина" демократично-легалістична, доктрина консервативного напрямку, для якої максимальним постулятом була націоналістична автономія у межах конституційної Австро-Угорської монархії. Потім, у рамках незаконности польської окупації, цей посту-лят став нереальним.
Друга, лібералістично-республіканська доктрина певдосоціялістично-го напрямку Михайла Драгоманова, яка за максимальну вимогу ставила собі заступлення царського абсолютизму республікансько-демократичним устроєм із соціяльними реформами і ілюзією на політичне співжиття працюючого люду при пошануванні національних прав у спільній федерації демократичних республік.
Прихід большевииької диктатури, прихід нової і незнаної форми тотальної тиранії перекреслив утопійне мрійництво драгоманівської теорії, але не усунув з людських мозків призвичаєння до цього утопійного мислення".
Далі С Ленкавський пише: „Нове політичне становише вимагало цілком свіжих і виразних засад нової ідеології. Націоналізм поставив ясно в основу нової ідеології ідею української нації, Гі державність і суверенність як єдину ідею і вихідну позицію політичного мислення, відкинув теорії інтернаціональної спільности клясових інтересів пролетаріяту, як і драгоманівські ілюзії про ідеали позанаціонального братання соціялізуючих демократів у рамках чужої держави...
Але пригадаймо собі, звідки взагалі взялися в той далекий час націоналісти в Галичині?.. Ані сама назва „націоналізм" не була в той час широкому загалові знана, ані не були відомі традиції та історія Братства Тарасівців, заснованого Миколою Міхновським у 1891 році в Полтаві і виарештованого царською жандармерією в 1893 р. Мало хто знав, що у перший період своєї діяльности, в 1900 — 1903 роках. Революційна
Українська Партія (РУП) на Наддніпрянській Україні була націоналістичною, чи, як у той час говорилося, самостійницькою підпільною партією, яка прийняла засаду Міхновського, що „державна самостійність єсть головна умова існування нації...", шлях до неї — це уоружені (збройні. — Ред.) повстання зневолених націй проти націй-гнобителів".
Туг С. Ленкавський звертається до післявоєнного часу, конкретно — до 20-х років нашого сторіччя: „Українська Військова Організація, — пише він, — вважала себе не за партійну формацію, а за загальноукраїнську організацію, за таємне військо української держави, за організацію для боротьби за елементарні права нації, за її державну самостійність.
Було щось інше, міцніше від усякої термінології, що примусило самостійників, державників, увістів, національних бунтарів, усіх, у кого була глибоко вкорінена українська національна ідея, висунути не шо інше, а саме націю як свій бойовий прапор. Нова сила, шо виросла на Сході, російський большевизм висунув як бойове гасло проти нас — пролетарський інтернаціоналізм, Інтернаціоналізм ніс загибель націям, розшарування націй на кляси й нівеляцію націй клясовою боротьбою усередині. Ні в якій західній країні не було такої пекучої потреби, як у нашому народі, протиставити саме націю, не „республіку", не „волю", чи якесь там „визволення", але якраз націю інтернаціоналізмові — як його заперечення і протиставлення від імени оборонців національних прав.
Большевицьким коментуванням інтернаціоналізму саме наш народ був поставлений у небезпеку захитання сумнівами, чи не є нації, мовляв, непотрібні історичні пережитки минулих віків і може тому не варто боротися далі за їх права. Що боротися за права нації — це обов'язок і що теорія большевицького інтернаціоналізму — це брехня, для підкреслення г заперечення цієї неправди розкладового комуністичного інтернаціоналізму, український визвольно-революиійний рух назвав себе умисно і свідомо націоналістичним рухом. Не лякаючись ніяких обвинувачень у шовінізмі, він саме націю, а не якісь інші вселюдські ідеали поставив як центральну ідею своєї ідеології. Нас це мало цікавило, що в той період на Заході інші державні народи під назвою націоналізму творили партії фашистів чи нацистів..."
(Прим.: І до сьогодні багато хто на Заході, довідавшись, шо наш на-иіоиально-революиійний і національио-державотворчий актив виступає а далі під назвою націоналізм, — ніяковіє і дивується. Головна причина в тому, що вони не можуть чи й не хочуть зрозуміти, шо український націоналізм як ідеологія і як організований рух не тільки не подібний до фашизму чи німецького нацизму, а навпаки — ие рух діяметрально їм протилежний. Адже фашизм і нацизм виросли на грунті існуючих державних організмів, і їх головною метою було: розширити свої території коштом інших свободолюбивих народів; вони змагали, якшо не до повного винищення інших народів, то до панування над ними як над своїми рабами).
Степан Ленкавський, розглядаючи український націоналізм, вказує, що .лратуюча щоденна практика польської окупаційної влади дуже сприяла ростові революційного спротиву, просто заганяла молодий, активний і патріотичний елемент на шлях національної революції. Поляки поставили собі як основну ціль своєї політики денаціоналізувати українців усіма можливими способами. Вони дедалі більше обмежували політичні права, шахрували вибори, колонізували українські землі польськими переселенцями, заборонили продавати землю українцям, спричинювали безробіття, не допускаючи приймання українців на державні роботи, а фахівців на посади в державних і адміністративних установах, натискали змінювати обряд і польщитися, ліквідувати українське шкільництво, забороняли або обмежували доступ української молоді до студій у вищих школах, провадили збірні репресії, арешти, накладали фошові кари...
Третім стимулом, що побуджував актив молодого покоління стати на шлях революції, була довгорічна бойова діяльність Української Військової Організації. Бойові акції УВО були найяскравішим виявом протесту проти окупантської влади, вони давали впевненість, шо існує невидима українська сила, яку треба зміцнювати і якій треба допомагати. Організовані акти спротиву підпільної організації переконували більше, ніж протести й петиції легальних партій. Вони й більше відповідали нахабному стилеві польських цькувань, зрівноважували їх відповіднішою мовою. Акції УВО давали напрям і вказівку дії, вони спонукували наслідувати їх самочинними бойовими актами".
Роман Шухевич у дуже ранньому віці увійшов у контакти з УВО, Його вабила бойово-військова діяльність. Будучи ще гімназистом, він проходив перший свій військовий навчальний курс, шо ним командував чи співкомандував колишній учасник УГА, на шість років старший од Шу-хевича, Микола Дужий, який у тому часі був студентом історичного факультету Українського Тайного університету.
Молодь радо горнулася до УВО. Про це пише С. Ленкавський: „Але в рядах конспіративної організації військового типу не було місця для всіх охочих. Тож у 1923—24 роках почали утворюватися самочинно окремі таємні гуртки з найбільше довірених знайомих, з бойовим наставлениям і зацікавленням політичною проблематикою, які потайки сходилися, читали підпільні видання УВО, а згодом нелегальну „Сурму", а також легальні журнали й політичні брошури. Вони організували на власну руку зброю, розпитували в довірених колишніх військовиків про таємниці піротехніки і т. ін. Ці перші націоналістичні самочинно творені гуртки часто самі не знали, як себе називати. Деякі думали, що вони є гуртками УВО, і що навмисне, з уваги на приписи конспірації, ніхто їм того не говорив. Декотрі називали себе „державниками", дехто „націоналістами" чи „зафавістами" (від назви націоналістичного видання „Заграва". — Авт.). Не раз у творенні таких таємних гуртків стояла приватна ініціятива або заохота окремих членів УВО, що в деяких ситуаціях добирали собі довірених осіб для допоміжної роботи в нелегальному кольпортажі, у збірках на Бойовий Фонд УВО тощо".
У такій атмосфері минали юнацькі роки Романа Шухевича. Не можна не погодитися з думкою, шо в процесі входження молодого гімназиста „у революцію" значну ролю відіфала й революційна романтика. Саме вона в сериях юнацтва породжувала динамічну активність, відвагу й жертовність, безмежну відданість загальнонаціональній Українській Справі.
Очевидна річ, що з плином часу революційна романтика дещо міняється, зокрема через поборювання нежданих труднощів, послаблення дружньої спаяности, виникнення огріхів і невдач, які оминути важко. Тільки сильніші й витриваліші з-поміж молодих поступово мужніють, набираються розуму, і починають керуватися й раціональними категоріями.
Пишучи про Романа Шухевича, неможливо не зазначити того, як він спілкувався з іншими побратимами, мало того, наскільки він аналізував кожний крок своїх ідейно-духових наставників, зокрема особливе ставлення його до полковника Євгена Коновальця, якого Роман Шухевич цінував як найвищу особу в керівництві визвольно-революційною боротьбою.

КІЛЬКА ВСТУПНИХ ЗАУВАГ
Поет і науковець, талановитий публіцист і редактор, громадський і політичний діяч. Перший Провідник Крайової Екзекутиви ОУН на західньоукраїнських землях Богдан Кравців (1904—1975) з приводу трагічної загибелі свого близького друга — Головного Командира УПА Романа Шухевича писав: „З особистих наших спогадів про Романа Шу-хевича, з фрагментів того, що було написано і надруковано вже по його смерті в українських і чужих виданнях, з історії веденої ним Армії хочемо простими словами — такими, як і він був простий — написати його портрет, щоб пам'ять Шухевича-Чупринки стала близькою і рідною, як близьким і рідним був він усім, з ким зустрічався, працював і пліч-о-пліч в одних рядах боровся".
Свої дошкільні роки молоденький Роман провів у містечку Краківці Ярославського повіту, неподалік Яворова, де його батько Осип був суддею „городського" суду. Згодом суддю перевели до Камінки Струмило-вої (тепер Кам'янка Бузька) на посаду повітового судді. Неподалік Камінки пливе річка Західній Буг. На її берегах разом з іншими дітьми любив бавитися Роман, а згодом — навчився добре плавати. Одного разу він урятував життя хлопчикові, який попав під кригу, через що тривалий час був змушений відлежати в ліжку. Згодом Роман Шухевич здобував призи у пливацькому та в інших видах спорту.
Іноді Роман міг годинами мовчки сидіти на стовпі водяної запори, приглядаючись, як бурхливі маси води перекочуються із шумом униз. У такі хвилини, заглиблений у свої дитячі роздуми, відмовлявся іти кудись в інше місце. Заявляв: „Не піду", — й далі думкою линув у якусь незвідану далечінь...
Першою і найголовнішою вихователькою кожної людини є, безперечно, рідна мати: те, що посіє вона в серденьку і в душі свого дитяти, залишається на все життя. Мати Романа — Євгенія із старовинного свяшеничого роду Стоцьких, була побожною і глибоко релігійною жінкою, ці риси вона прищепила своєму улюбленому первісткові Ромчику. За всяких, навіть дуже важких умовин, Роман Шухевич уранці та ввечері знаходив час на молитву.
Певна особа, маючи нагоду чути одного разу розмову сина з батьком, так переповіла її: „Слухаючи уважно розмови старших про те, що Шухевячі походять із стародавнього українського боярського роду, Роман заявляє батькові Осипові Шухевичу категорично; „Який з тебе боярин, коли ти війська не маєш!" (Прим.: бояри — за кияжоїдоби упривілейо-ваний прошарок суспільства, що ділився на дві групи: бояри-дружиини-ки, шо становили еліту княжого війська, і бояри земські — княжі дорадники, члени боярської ради (думи), то займали високі посади в князівстві. — за Енциклопедією Українозавства.). Чи могла така розмова між сином і батьком бути? Безперечно, могла. Але інколи ми забуваємо те, що якісь окремі вислови, якісь епізоди з розмови старших діти, на диво дивне, запам'ятовують і висловлене можуть дослівно повторити за тиж-день-два, за місяць, а то й за роки. Отже, не треба ,луже розумних" дитячих висловів сприймати як плід їх дитячого мислення.
Дещо пізніше, восени 1918 року, коли Роман Шухевич, учень 2-ї кля-си Львівської гімназії, прислухаючись до розмови старших (а розмовляли старші про українсько-польську віііну за Львів у 1918—1919 pp.), запитав: „А чому не переломите на якімсь відтинку залізничного шляху і не відітнете Городок від Львова?" 1 вданому випадку ці слова гімназиста Шухевича, либонь, не плід його „стратегічного мислення", гімназист міг повторити думку, почуту з уст когось із старших. Мемуарист Степан Шах, подаючи слова Романа Шухевича, міг помилитися в часі. Треба знати, шо твір Олекси Кузьми „Листопадові дні" був обов'язковою лектурою для членів Юнацтва ОУН у 20—30-х pp., а отже, і для членів Організації Старших Юіяс Українських Гімназій, серед яких був і молодий Шухевич, а також для клітин УВО, які на своїх зібраннях детально обговорювали перебіг і окремі епізоди українсько-польської війни. У роковини Листопадового чину політвиховники УПА проводили бесіди-ін-формації для вояцтва. Розгортались широкі дискусії, навіть рядові стрільці робили критичні зауваження щодо нерішучости чи й недбальства деяких відповідальних державних осіб, що своєю чергою викликало важкі наслідки. (Прим.: Бої на північно-захіцніх кордонах Західньо-Ук-раїнської Народньої Республіки на початку листопада 1918 року. Поза Львовом бої з поляками затяглися на західніх кордонах ЗУ HP. Тут поляки І листопада (1918 р.) захопили Перемишль і Ярослав. Але за допомогою навколишніх сіл українці 4 листопада відбили Перемишль. Подиву гідний ентузіязм українців Перемишини, які дали належну відсіч польським напасникам! Однак піц дальшим тиском поляків місто 11 листопада втрачено знову, цим разом остаточно. Захоплення Перемишля була першою вирішальною й далекосяжною своїми наслідками перемогою противника, бо посіаання його дозволяло галицьким полякам тримати безпосередній зв'язок із Краковом і довозити підкріплення (польським ватагам) до Львова. Польський опір у Львові став початком воєнної дії, в якій згодом взяла участь уся польська держава. — За Енциклопедією Українознавства).
Щоб перекрити ворожим військовим відділам шлях на Львів із західніх польських земель, слід було, як нібито казав молодий Шухевич, „переломити залізничний шлях", треба було зірвати на річці Сян залізничний міст. Інформовано, що українське військове командування того часу такий наказ і видало, але зривати міст на Сяні заборонив тодішній повітовий комісар ЗУНР громадсько-політичний діяч, адвокат з Перемишля Володимир Загай-кевич (1876—1949). Говорили про те, що тут зіграло почуття надмірної, а можна сказати, хворобливої гуманности повітового комісара.
Наводячи цей історичний епізод, не ставиться отут завдання робити екскурс в історію наших національно-визвольних змагань, ідеться про те, щоб підкреслити: детальне вивчення того історичного періоду із урахуванням усіх позитивів і негативів було змістом копітких досліджень українських націоналістів, а особливо Романа Шухевича.
Слухаючи доповіді політвиховників у відділах УПА, нерідко рядові стрільці зауважували: „Ет, чи зуміли б польські збройні ватаги нападати на українську землю і на українську армію, що була захистом молодої української держави, якщо б виступили наші теперішні відділи — сотні й курені УПА? Ми силою наших ударів змусили б напасників відмовитися від свосї авантюри й відступити у напрямку Кракова й Варшави!"
На копіткому вивченні історії українських національно-визвольних змагань, на ознайомленні з їх найменшими епізодами Роман Шухевич і його друзі будували свій політичний світогляд. Він був школярем і гімназистом-підлітком, коли вирувала на наших землях Перша світова війна і найбільша для нас трагедія в тому, що велась вона не в ім'я українських інтересів.
Промайнули роки і вчорашні діти й підлітки, дорослішаючи, почали осмислювати те, що ще недавно сприймали лише почуттями. Згадуючи в буремні часи пережите й читаючи відповідну літературу: нариси, спогади, історичні трактати, монофафії тощо, вони вже не обмежувались
лише констатацією історичних фактів і подій воєнно-революційного часу, а шукали найоб'єктивнішої відповіді на пекучі запитання: чому Україна й далі карається у неволі під чобітьми чотирьох окупантів: Росії, Польщі, Румунії і Чехословаччини? Чому сучасникам від їх батьків не дісталася свобода, а неволя і кайдани? Чому Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Чехословаччина, балканські країни відновили, оборонили й закріпили свої держави, а Україна й далі залишилася „чайкою при битій дорозі"? Чому уряд у фізний час послужливо заявляв (у 1917 році), що Україна не хоче жити окремо від Росії? Чому не зорганізовано достатньо сильної української армії, котра міцно стояла б на українських державних кордонах? І шо ще гірше: чому в Україні проголошено демобілізацію армії саме у той час, коли большевииька озброєна орда почала наступати на її землі? Чи ж не в наївному сподіванні, що та орда стане „висококультурною" і не продовжуватиме наступ на тих, що поспішали роззброїтися? Одно слово, перед українською національно свідомою молоддю стояло нестерпне, бентежне і сповнене безугавних хвилювань: чому, чому, чому...
Пригадаймо: у тридцятих роках ровесник і близький знайомий Шу* хевича (1907 р. нар.) український поет-націоналіст Олег Кандиба-Оль-жич про тогочасне українське молоде покоління писав, шо „воно зросло з шукання і розпуки..." А хіба ж не було чого попадати в розпуку, якщо на наших землях у 1918 році появилися аж дві українські самостійні держави, спочатку на Сході, а відтак — на Заході. У січні 1919 року, вони, ті держави, здійснили заповітну волю українського народу — об'єднались . Але вже в 1920 році та дежава перестала існувати. То хіба ж це не трагедія волелюбного народу?
Роман Шухевич і його друзі, згуртовані у пластовій організації, хто гуртом, а хто самотужки, досліджували роки Першої світової війни та революції і державного будівництва в Україні 1914—1920 pp. Молодь вивчала події тих років, обговорювала, „вживалася" у воснно-револю-ційні події, даючи їм відповідну оцінку. Вона схвалювала мудрі й виправдані життєвою небхідністю заходи тодішніх наших політичних діячів, але дуже гостро засуджувала їх недолугість і хитання, коли життя вимагало від них виважених, рішучих і невідкладних дій. Роман Шухевич і його побратими не зупинялись на оцінках і критиці, вони шукали і знаходили оптимальне вирішення тогочасних проблем. Сукупність таких рішень, об'єктивних оцінок і обмірковувань творили своєрідну тривку основу для формування державницького світогляду.
Молодь не зневірювалась, вона шукала шляхів, шо привели б до храму національної свободи й соціяльної справедливости, до відновлення втраченої батьками державної самостійности України. Ще на початку 20-х років у нас виникло декілька молодіжних організацій, передовсім із числа студентів і середньошкільників. Усі вони були об'єднаннями державницького спрямування. Студенти скоро дізналися, що українські патріоти-військови-ки разом із активною молоддю покликали до життя Українську Військову Організацію (УВО) — підпільну революційну визвольну структуру, що ставила своєю головною метою творення кістяка майбутньої української армії, зорієнтованої на продовження боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД). Українська патріотична молодь, поділяючи ідеї УВО, почала входити в її мережу. Роман Шухевич контактував з тією організацією у 1923 році, а в 1925 — став її повноправним членом.
УВО, молодіжні самостійницько-державницькі організації, включно з Пластом, утворили, стараннями полковника Євгена Коновальця і за активного сприяння його однодумців — сподвижників Національної Ідеї, політично-революційну Організацію Українських Націоналістів (ОУН), яка на високий рівень поставила ідеологічно-політичний вишкіл своїх кадрів. У профаму того вишколу ввійшло якнайдокладніше ознайомлення з політичною ситуацією, якнайосновніше вивчення подій воєнного і революційного часу, а також українського державного будівництва 1917—1920 pp. До того часу вивчення цього періоду історії України в молодіжних організаціях відбувалося на добровільних засадах і подекуди мало спонтанний характер. В ОУН це стало обов'язком, і докорінне осмислення подій недавно минулого було основою формування української націоналістичної думки. Більшість тих, шо у двадцяті й тридцяті роки проходили ідеологічно-політичні вишколи, стали керівництвом Воюючої України в 40-50 роках нашого сторіччя.
Перед Першою світовою війною територія України перебувала під двома окупантами: Осередні і Східні Українські Землі, під ненависною назвою Малоросія, — „під московським караулом", а Галичина з Буковиною і Закарпаттям — під берлом Австро-Угорської монархії.
Апологети імперій силкуються довести, що імперії вічні і їх порядок стабільний. Усе це робиться для того, аби тримати поневолені народи у переконанні, що ніхто й ніколи імперії не в силі подолати, що фундамент її тривкий і непохитний. Результат Першої світової війни цілковито розгромив надуману імперіялістами теорію.
Пригадаймо: воєнний конфлікт між Заходом і Сходом не виник зненацька, він назрівав впродовж тривалого часу. Це питання з'ясовував Дмитро Донцов у рефераті п. н. „Сучасне політичне положення нації і наші завдання", виголошеному на Другому всестудентському з'їзді у Львові в липні 1913 року. Він стверджував: „Спеціяльно звертає на себе увагу той застарілий європейський конфлікт, котрий тепер набрав надзвичайної гостроти та котрий відкриває перед нашою нацією далекі, безмежні перспективи... Я маю на увазі конфлікт австрійського і взагалі німецького імперіялізму з російським".
Конфліктна ситуація набула особливої гостроти в червні 1914 року: 28 червня сербський націоналіст Гавриїл Принцип у Сараєві — столиці Боснії, насильно загарбаної Австро-Угорщиною в 1908 році, убив ерцгерцога Франца-Фєрдинанда — престолонаступника австрійського цісаря Франца-Иосифа. Це вбивство було тієї іскрою, котра спричинила світову воєнну пожежу. Отримавши з Відня гострий ультиматум, Сербія шукала підтримку в Росії. Як стверджують дослідники того часу, Австро-Угорщина й Німеччина здавна готувались до війни проти Росії, хоч у куртуазних дипломатичних виявах взаємної шанобливости між володарями тих держав не було й натяку на якесь протистояння. Росія ж, незважаючи на те, що витрачала багато коштів на свої збройні сили, не була до війни підготовлена. Багато хто з тодішніх російських політиків навіть думки не допускав про участь у війні, пам'ятаючи поразку царської імперії у російсько-японській війні 1904—1905 pp.
Роман Шухевич і його однодумці наголошували: поки зафимлять гармати, важливу ролю виконують дипломати, які дбають, хоч іноді лише на словах, про мир між державами, про полюбовне вирішення конфліктних ситуацій.
Єхидності імперіялістів немає меж: коли війна „висіла на волосині", між російським царем Миколою і німецьким кайзером Вільгельмом, які були посвоячені, відбувся обмін телефамами. В кінці липня 1914 р. Вільгельм надіслав цареві Миколі телефаму такого змісту: „З огляду на сердечну й ніжну приязнь, що віддавна міцно об'єднує нас, вживу свого впливу, щоб довести австрійців до порозуміння з тобою [...] Твій щирий і відданий приятель і двоюрідний брат Вільгельм". На це відподів Иільгельмові цар: „В цьому дуже серйозному моменті прошу тебе про допомогу. Брудну війну проголошено вбогій країні. Обурення в Росії, якому я вповні співчуваю, є велике. Передбачаю, що скоро буду змушений силою прийняти постанови, що можуть довести до війни. Бажаючи уникнути такого нещастя, як європейська війна, прошу тебе в ім'я нашої приязні щось зробити, щоб утримати твоїх союзників од війни".
Вдаючись до підлесливої люб'язності, монархи й далі обмінювались телеграмами, хоч у тому часі підготовка до війни йшла повним ходом. Кайзер відповів на царські слова: „У моїх намаганнях врятувати мир я посунувся до найдальших границь. Я не буду нести відповідальности за страшну катастрофу, що тепер загрожує культурному світові", а далі: „я був вірний Росії в біді, а особливо в часі твоєї останньої війни (йдеться про невдалу для Росії російсько-японську війну 1904—1905 pp. — Лет.} і ще тепер ти можеш врятувати мир в Европі, стримавши свої воєнні приготування". А в наступній телеграмі Вільгельма була вже вимога до царя: „Прошу тебе дуже серйозно, щоб ти без зволікання видав наказ своїй армії під жодною умовою і ні в чому не порушити наші кордони".
Обмін люб'язностями двох імперських верховодів, їх лукавство та підступність під маскою показної доброзичливости відкриває їх справжні обличчя, їх гидотне лицемірство...
Один політичний діяч, либонь, німецький „залізний" канцлер Біс-марк, екземпляр імперського покрою, сказав: військо своїми шаленими атаками вирішує все, ми нападаємо на потрібну нам чужу територію, окупуємо її, а вчені голови нехай знаходять виправдання нашій збройній акції.
Роман Шухевич і його побратими, підшукуючи аналогії, твердили: за прикладами не треба далеко ходити, адже багатьом зацікавленим особам, а в тому числі і громадянам старшої і молодої української генерації, відомі гітлерівські прикордонні збройні провокації, вчинені на польсько-німецькому кордоні в серпні 1939 року, метою яких було показати перед світом, що нібито „польський збройний відділ напав на німців", а отже не Німеччина, а Польша — агресор".
Роман Шухевич наголошував, шо до подібного шантажу вдався і Сталін, щоб показати перед світом Фінляндію як „нападника на СССР". Совєтська артилерія восени !939 року обстріляла територію СССР, а Москва „пояснювала", шо це фінські війська „напали" на Большевію.
У третьому томі „Українського радянського енциклопедичного словника" {1987 p., стор. 522) сказано: „В 1939 р. реакційні правлячі кола Фінляндії спровокували радянсько-фінляндську війну 1939—40 pp.".
Большевицька провокація не вдалася, завдяки геройському збройному опорові маленької Фінляндії вона закінчилася для большевицької імперії цілковитою компромітацією.
В українських націоналістичних середовишах, а передовсім в організаційних клітинах ОУН під час політичного вишколу всі імперські лицемірства докладно вивчали. Роман Шухевич, інші діячі українського націоналістичного руху завжди наголошували на тому, що ведучи боротьбу проти російської імперії, не зважаючи на те, під якою машкарою вона виступає — треба знати її ходи й замашки, великодержавницьку московську підступність, „таємниці" Кремля, оскільки володіння правдивою інформацією сприяє успіхам у боротьбі проти цього колоніяль-ного монстра.
Вивчаючи перебіг і наслідки Першої світової війни, дослідники недавно минулого дійшли висновку, шо прорахувалися усі три задерикуваті монархи. Микола П — останній з династії Романових (1613—1917) — в результаті Великої східньоевропейської революції 1917 року був змушений 15 березня того ж року зректися престолу. Історик Наталія Полонсь-ка-Василенко зазначає, що „цар зрікся не лише за себе, а й за свого сина", на шо не мав права. Своїм маніфестом він передав престіл братові Михайлові, але той відмовився його прийняти... Таким був кінець царської династії Романових, що проіснувала 304 роки.
Уряд Керенського інтернував екс-царя Миколу і його родину, поселивши в Царському селі біля Петрограда. 13 серпня того ж року всіх інтернованих переселено в Сибір до Тобольська (міста в Тюменській області). Після большевицького перевороту, десь під кінець квітня 1918 року, за наказом большевицького уряду царську родину перевезено до Єкатеринбурга (переіменовано в 1924 р. на Свердловськ). Туди центральна ЧК 4 липня 1918 p. вислала відділ чекістських головорізів, які вночі з 16 на 17 липня розстріляли без суду всю царську родину у підпільиих приміщеннях дому Іпатьєва.
Австро-Угорщина оголосила Росії війну за передостаннього монарха Франиа-Йосифа І, який, керуючи імперським конгломератом від 1848 року, а відтак як король Угорщини (від 1867 p.), помер 21 листопада 1916 p., так і не побачивши остаточного розвалу імперії. Після нього цісарський престіл посів Карл І (1916—1918) —останній монарх з династії Габсбургів, що правила 640 років. Перед упадком Австро-Угорсь-ка монархія займала територію понад 676 тисяч квадратних кілометрів, і населенням майже 52 мільйони осіб. У 1918 році затріщали основи імперії, населення попало в економічну скруту, а в жовтні на повну по-гужність запрацювали відцентрові сили. В той час Америка визнала державну самостійність Чехії, Югославії і Польщі, а тим самим порушено цілість імперії. В листопаді останній цісар Карл І зрікся престолу і подався за кордон. На руїнах колись могутньої імперії' утворилося кілька держав, а між ними Австрійська республіка, яка тепер займає близько 88 тисяч квадратних кілометрів і має близько 8 мільйонів мешканців.
Понад 500 років проіснувала в Німеччині династія Гогенцолернів. Останнього кайзера Вільгельма И — імператора Німеччини і короля Прусії, якого знаємо з обміну горлеливими телеграмами з царем Миколою, — в листопаді 1918 року скинуто з престолу. Кайзер покинув Німеччину, а монархія стала республікою.
Роман Шухевич наголошував: який дивний збіг обставин. Проти себе воювали імперії — Російська з одного боку, а з другого — Австро-Угорська і Німецька. Кожен із монархів країн, котрі влітку 1914 року вступили у війну, іінажав, що його політична лінія правильна і ним очолена імперія вийде з війни переможно, але не так сталося, як гадалося — програли всі...
Організація Українських Націоналістів під керівництвом своїх найвизначніших Провідників: полковника Євгена Коновальця, Степана Бандери і Романа Шухевича, за співучасті цілої плеяди найкращих патріотів України, готових задля ї'і волі і процвітання усе віддати в боротьбі, наголошували, що найбільше лихо у світі — імперії. Для України смертельна загроза — російська імперія. На ідеологічно-політичних вишколах і в пропаганді українські націоналісти ставили риторичне запитання: хіба ж це не трагедія для України, якщо про її долю, а навіть про саме життя українського народу вирішують імперські верховоди, здатні кров свободолюби них народів проливати задля своїх колоніальних інтересів? ОУН знайшла найкраще вирішення питання життя, розвитку і процвітання українського народу, виражене найпростішими, для всіх зрозумілими словами у найважливішому документі Української Повстанської Армії, покликаної до життя революційною Організацією Українських Націоналістів, Головнокомандувачем якої до 5 березня 1950 року був Роман Шухевич — Голова Бюра Проводу ОУН, Голова Генерального Секретаріяту УГВР.
За що бореться визвольно-революційна Українська Повстанська Армія?
„Ми, українські націоналісти, боремося за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах — це одинокий лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціяльного питання у цілому світі.
Ми боремось проти імперіялістів і імперій (Тут і далі підкреслення Автора. — Ред.), бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно другі народи, тому ми проти СССР і проти німецької „Нової Европи".
Ми з усією рішучістю боремось проти всіх інтернаціональних і фа-шистсько-націонал-соціялістичних програм і політичних концепцій, бо вони є інструментом завойовницької політики імперіялістів. Тому ми проти комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціялізму.
Ми проти того, щоб один народ другі народи „визволяв", „брав під опіку", „давав охорону", і тому подібне, бо за цими лукавими словами криється гидкий зміст — поневолення, насильство, грабунок. Тому боремось проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистимо Україну від усіх „опікунів", „визволителів", поки не здобудемо народньої Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій, накінець, селянин, робітник, інтелігент спраааі могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватись і буде мати владу у своїх руках".

ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ -НЕПОХИТНИЙ ПОБОРНИК СОБОРНОЇ УКРАЇНИ
Організовуючи Січове Стрілецтво в Києві й командуючи ним, полковник Євген Коновалець став широковідомим. Згодом він очолив Українську Військову Організацію (УВО), і врешті, зайняв пост Голови Проводу Українських Націоналістів (ПУН). Для учасників і прихильників українського національно-революційного руху, а зокрема для керівників Крайової Екзекутиви на західньоукраїнських землях: Степана Бандери, Романа Шухевича, Степана Ленкавського, Зенона Коссака, Дмитра Грицая, Олекси Гасина, Володимира Яніва, Дмитра Мирона, Ярослава Стецька і багатьох інших, основник ОУН — беззаперечний, незрівнянний і повний довіри авторитет.
Коли Коновалець формував і розбудовував відділи київських січовиків, гімназійному першоклясникові Шухевичеві виповнилось одинадцять років. Але вже й тоді з розмов старших у батьківському домі він міг чути й запам'ятати прізвище найвидатнішого організатора збройних сил Української Народньої Республіки. Через чотири роки Коновалець, котрий з-за кордону приїхав до Львова, і Шухевич мали змогу зустрічатися у помешканні Романової бабусі — Терміни Шухевич.
Минули роки, і цих людей — Коновальця і Шухевича, що разом зі Степаном Бандерою стали найвизначнішими особистостями української національно-революційної боротьби у XX столітті, тісно поєднали ідейно-політична однодумність і організаційні зв'язки, 1 саме тому в оцих нарисах про Романа Шухевича є особлива потреба надати належну увагу особі Євгена Коновальця.
Є. Коновалець — полковник, Р. Шухевич — генерал-хорунжий, — військовик високого рангу, та водночас, і це треба наголосити, вони політики, і не пересічні політики, а такі, що у прогнозуванні майбутніх політичних подій, у виробленні щодо них життєво важливих концепцій, у накресленні виваженої стратегії і тактики, а ще й у царині ідеологічно-політичної підготовки революційних кадрів, здатних не лише боротися, а й мобілізувати когорти борців за українську державну самостійність, — сягнули вершин.
У двадцятисемирічному віці Євген Коновалець увійшов до плеяди найвизначніших українських індивідуальностей нашого віку. Своєю невсипущою активністю у формуванні Січового Стрілецтва, у консолідації політичних державницьких структур у єдину струнко організовану національно-революційну форму, врешті, смертю героя від ворожих (боль-шевииьких) рук Коновалець завоював безсмертя, навічно закарбувавшись в історичній пам'яті українського народу.
Народився Євген Коновалець у селі Зашкові Жовківського повіту, неподалік Львова, в родині місцевих учителів народньої школи Михайла Коновальця і Марії з дому Венгжиновських, 14 червня 1891 року. Того ж року, коли українські студенти з Великої України поклялися на могилі Шевченка в Каневі боротися за вільну Україну, утворивши незабаром першу, сучасного типу, українську націоналістичну організацію „Братство Тарасівиів", до складу якої увійшли Іван Липа, Микола Міх-новський, Борис Грінченко, а також В. Боровик, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Степаненко, Є. Тимченко, О. Черняхів-ський, В. Шемет і ін. (Прим.: і в минулому, і сьогодні ше можна почути, що національно-визвольницька ідеологія має своє коріння ли ще в Галичині і що ініціяторами перших українських націоналістичних структур були громадяни Західиьої України. Факти стверджують інше: ідеологія сучасного українського національно-визвольного руху має своє джерело передовсім у літературній спадщині наддніпрянця Шевченка, а першими організаторами націоналістичних структур були патріоти Осе-редиіх і Східиіх Українських Земель. — Ред.)
Знайомлячись з біофафією Коновальця, годилося б звернути увагу на таку характерну обставину: після закінчення Львівської української академічної гімназії Коновалець став студентом юридичного факультету Львівського університету {1909 — 1914 pp.). Тоді на добровільних засадах він проходив ще й курс історії України у професора Михайла Гру-шевського, хоча того від студентів-правників не вимагали. Погодьмося: прагнення знати минуле свого народу могло пов'язуватися з виявом патріотичних почуттів. Але для студента Є. Коновальця, крім того, либонь, особливою спонукою вивчати рідну минувшину могла бути й вагоміша причина: адже очевидно, що без знання і осмислення історичних фактів неможливо належним чином збагнути сучасне, а отже й передбачати майбутнє.
Усвідомлюючи стан нерівноправности українського народу щодо інших (панівних) народів, Є. Коновалець з наймолодших літ, як згодом і його сподвижники: Степан Бандера, Роман Шухевич і низка інших патріотів відчували нагальну потребу шукати вихід із скрутного становища. А вихід був лише один: вести цілеспрямовану боротьбу за політичне самовизначення поневоленого народу. Тоді за прикладами не треба було довго шукати: на шлях національно-визвольної боротьби ставали уярмлені Австро-Угорською монархією народи. Тоді ж назрівав воєнний конфлікт між Австро-Угоршиною і царською Росією — тими імперськими потугами, у лабетах яких перебували українські етнічні землі. Завбачливі громадяни збагнули ситуацію: зажевріла надія на позитивне вирішення української життєстверджуючої потреби — відновлення української державної самостійности.
Справжні патріоти України усвідомлювали: поневолення Народу — це величезна, смертельна загроза для нього. Народ, який хоче жити, мусить боротися з окупантськими насильниками, чільні громадяни — народні керманичі не сміють шукати „спільности дій" з поневолювачами, змагати до підшитої злобою і підступом „нормалізації взаємин з окупантами під ширмою „реальної політики", тобто, не сміють робити того, що шкодило б знедоленому й покривдженому народу. Поневолений народ, який мириться з перешкодами, не докладає зусиль, щоб їх подолати, де-фадує, тобто скочується на нижчі ступені розвитку, щоб урешті знидіти й зникнути з лиця землі.
Цю незаперечну правду ше замолоду збагнув Коновалець, а боротьба за долю рідного народу стала змістом його життя. У цій боротьбі він не впав у відчай, його ніколи не охоплював страх. Коли після втрати дер-жавности в 1920 році багатьох полонили зневіра й апатія, Коновалеиь готував когорти борців за незалежну й соборну Україну.
І ше один штрих до характеристики Коновальия: відомо, шо він під час навчання в університеті не обмежувався вивченням лише програмних юридичних дисциплін. Його цікавила, як це попередньо зазначено, історія України, соціологія, політологія... Вивчаючи наукову спадщину всесвітиьовідомого вченого, юриста Георга Єллінека (1851 — 1911), автора знаменитого твору про державу, який стверджував, шо незалежна держава для кожного народу найпотрібніша, і що навіть слабка чи, як у нас інколи кажуть, „паперова" держава таки краша ніж велике бездержав'я, — студент Коновалеиь утвердився в переконанні, що тільки своя, ні від кого не залежна держава може бути справжньою запорукою самого життя народу.
Пасивне ставлення до „паперової — слабкої" держави, безініціятив-ність громадян шодо її укріплення, вичікування „манни небесної", якою держава має годувати своїх мешканців — це непрощенний злочин, а сподівання на те, що надійною годувальницею невдоволених власною державою громадян може стати нововілбудована імперія, і спроби повернути свою державу до імперської кошари — це ніщо інше як зрада Батьківщини.
Ідейно-політичні спрямування, накреслені у працях визначніших учасників ОУН під керівництвом Коновальця, Бандери, Шухевича, мали значний вплив на формування політичної думки наступних поколінь. 1 тут треба наголосити, що вся та теоретична спадщина не стала своєрідним і непорушним „табу", оскільки і сама ОУН у своєму розвитку зазнавала значних змін. Та це аж ніяк не применшує і"ї історичної ваготи, а навпаки, підкреслює здатність відкидати непотрібне, тобто все те, шо не сприяє поступові нації, перешкоджає творенню нових життєздатних концепцій, не дає змоги оздоровлювати політичну атмосферу.
У двадцятих і тридцятих роках нашого століття у Західній Україні і в країнах українських емігрантських поселень на формування політичного світогляду молоді мав значний вплив блискучий публіцист, а передовсім нещадний критик російського імперіялізму та всіх його проявів Дмитро Донцов (1883 — 1973). Автор капітальної праці про Донцова Михайло Сосновський (,Лмитро Донцов, політичний портрет", Нью-Йорк — Торонто, 1974) згадує про знайомство Дмитра Донцова й Євгена Коновальця, яке „сягало передвоєнних років, коли вони ще були студентами".
Саме тоді Донцов виголосив у Львові на Другому всеукраїнському студентському з'їзді у липні 1913 року промову-реферат „Сучасне політичне положення нації і наші завдання", де йшлося про „сепаратизм від Росії", тобто відірвання України від того гігантського імперіялістичного спрута, який руйнував Україну. У цій праці Донцов наголошував: „Актуальним... є гасло відірвання від Росії, зірвання усякої алуки з нею — політичний сепаратизм". Очевидячки, що сепаратизм не треба розуміти як самоціль, бо сепаратизм — це перший крок до побудови незалежної української держави. Донцов стверджував: „Теперішній момент найбільше сприяє... реалізації сепаратистської програми".
Взаємини між Є. Коновальцем і Д. Донцовим були коректними. Це було загальновідомо. Українська студентська молодь 20 — 30-х років прислухалася до кожного слова Донцова, захоплювалася його виступами й публікаціями, його подиву гідною працьовитістю й динамізмом. Водночас для багатьох видатних молодих націоналістів того часу — Зе-нона Коссака, Романа Шухевича, Степана Бандери й ін. було дивним те, що Донцов — один із теоретиків українського націоналізму, не був членом організованого українського націоналістичного руху.
Є. Коновалець, як і його найближчі послідовники — Степан Баиде-ра і Роман Шухевич, характеризується високою активністю і невтомністю. Будучи Головним Командантом УВО, Коновалець водночас пильно стежив за різними явищами українського суспільно-громадського життя. Саме його заходами відновлено у Львові публікацію „флагмана української літератури" — Літературно-Наукового Вісника.
(Прим.: Особливою появою в історії української літератури було „перелицювання" на українську пародию мову трьох розділів Верґілієвої „Ене'іди", що його доконав Іван Котляревський у 1798 році. И а відзначення столітніх роковин тієї знаменитої дати в 1898 році, заходами професора історії Львівського університету Михайла Грушевського, а також Івана Франка, у Львові почав виходити місячний „Літературно-иауковий вісник" — найвизначніший на той час український журнал. Журнал виходив у Києві в 1907 — 1914 pp., а також після перерви, спричиненої царською цензурою в роки Першої світової війни, в 1917 — 1919 рр. Остаточно той журнал закрили большевики, окупувавши Осередні й Східні Українські Землі. Це була колосальна втрата для української літератури. І ось у 1922 році стараннями Євгена Коновальця і за фінансової піатримки учасників колишнього Січового Стрілецтва відновлено видання ЛИВ. Створено редакційний комітет, до складу якого увійшли видатні діячі науки й культури: Володимир Гнатюк, Володимир Дорошенко, Михайло Галушииський, Юліян Павликовський, Іван Раковський. Журнал мав, як і раніше, „об'єднувати всі літературні сили західньоукраїиських земель і еміграції, що стояли на українському національному грунті".)
На пропозицію Євгена Коновальця головним редактором відновленого журналу став Дмитро Дониов. У 1932 р, ЛНВ не виходив через економічну скруту, але вже наступного (1933) року Донцов під назвою „Вісник" почав видавати свій власний журнал, котрий проіснував до вересня 1939 р.
Як подає Іван Кедрин у мемуарному творі „Життя, події, люди", Є. Коновалеиь „не був вдоволений напрямком редагованого Донцовим журналу". Мемуарист зазначає: „Євген Коновалець ставився критично до особи Донцова, себто до його щораз нових політичних еволюцій та прикрої вдачі, але визнавав, шо Донцов — індивідуальність, публіцист із динамічним стилем, і треба приймати його таким, яким він є, та що краще мати його за собою, як проти себе".
Подібно як Коновалець, Донцова як блискучого публіциста високо цінував Степан Бандера. Але в його оцінці була частка виправданого критицизму, оскільки в Донцова, на думку Бандери, все, що виходило поза рамки „його розуміння справи", характеризувалося негативно.
Свого часу і Роман Шухевич цікавився публікаціями Донцова, але Шухевич з болем серця сприймав докірливі слова Донцова на адресу Петра Федуна-„П. Полтави" (1919 — І95І) і Осипа Дяківа-„Горнового" (1921 — 1950) — членів Головного Проводу ОУН на Рідних землях, які прославилися високоідейними підпільними публікаціями, спіпрацювали і Шухевичем — своїм улюбленим Провідником, і які за волю України в боротьбі проти большевицьких окупантів склали свої голови.
Повертаючись трохи назад, звернімо увагу на деякі епізоди з життя Коновальця: маючи двадцять три роки, Є. Коновалець закінчив навчання в університеті. Тим часом вибухла Перша світова війна, молодого аб-сольвента мобілізували до лав австро-угорської армії, а вже наступного року у славнозвісному бою на горі Маківці, що поблизу Тухлі (тепер Львівська область) молодий старшина (офіцер) потрапив у російський полон. Либонь саме тоді виникло у молодого вояка болюче запитання; чи українці повинні проливати кров за „мачуху" Австрію на фронті, де з протилежного боку гинуть брати українці, змущені московським царатом проливати кров „во славу русского оружія"? Чи повинні українці — діти однієї матері — кривавитися, вбивати себе навзаєм, захищаючи інтереси своїх окупантів? Хіба ж це не гріх перед своїм поневоленим і знедоленим народом?
¦ Два роки довелося відбути галичанам у таборі полонених понад піскуватими берегами Волги, спочатку у Чорному Ярі, недалеко Каспійського моря, а відтак поблизу Царицина (тепер Волгоград). У таборі полонених застала Коновальця Березнева (Лютнева) революція Східньої Ев-ропи 1917 року, що сколихнула всіма закугинами російської імперії. Почали розвалюватись основи ненависного царату. Про ті часи і про наступні події Є, Коновалеиь написав у праці „Причинки до історії Української Революції". Працю опубліковано в 1928 році, вона зацікавила широкі кола української громадськости, а зокрема українських націоналістів, її вивчали на політичних вишколах ОУН, вона була одним із головних матеріалів не лише для вивчення біофафії Коновальця, а передовсім для з'ясування тогочасного політичного становища в Україні.
Відлуння революційних фомів докотилося і до иарииинського табору полонених. Стало відомо, що в Києві утворено Центральну Раду — перший український парлямент — під головуванням колишнього професора історії Михайла Грушевського. Звістка про ию епохальну подію звеселила наших військовополонених у Царицині, вселяла в них великі надії.
Звільнившись восени 1917 року з полону, Євген Коновалець разом з іншими старшинами подався не до Львова, а до столиці України, де незабаром його стараннями і за підтримки його однодумців утворено Га-лицько-Буковинськйй курінь Січових Стрільців, згодом переформований в Особливий загін, і врешті — в Осадчий Корпус Січових Стрільців під його ж командою у складі збройних сил Української Народньої Республіки.
Євген Коновалець — палкий патріот і розсудливий політик, дисциплінований військовик з високими моральними якостями та непохитним почуттям відповідальности за народню долю. Організовуючи Січове Стрілецтво, він був перконзний і твердо стояв на тому, що лише власна національно свідома армія, оснащена відповідними військово-технічними засобами та модерною зброєю, є найтривкішим фундаментом національної держави. Адекватними щодо ролі збройних сил України в процесі державного будівництва були погляди відомого політичного діяча Миколи Міхновського (1973 — 1924), який сприйняв із розумінням і прихильністю плян створити з колишніх полонених галичан і буковинців військовий загін.
На превеликий жаль, з державницькими поглядами М. Міхновського не погоджувалися деякі члени Центральної Ради — соціалісти з переконання, а Голова Генерального секретаріяту (уряду) Володимир Вин-ниченко, активіст соціял-демократії, стверджував, що своєї армії не треба, і загалом непотрібно постійних армій.
Нелегко будувати державу та її фізичну основу — армію, якщо me за тиждень до проголошення Актом 22 січня 1918 року Української Народ-ньої Республіки самостійною державою у Раді точилася дискусія, чи потрібна Україні в оточенні держав із соціялістичним ладом власна армія...
1 Євген Коновалець, і Микола Міхновський, і їхні однодумці передбачали те, шо у критичний час заповзяті українські антимілітаристи гірко розчаруються, коли озброєні ворожі сили вдарять по неозброєному й кинутому напризволяще народові, заганяючи його в нове імперське ярмо. Задурманені пацифістським чадом політикани висловилися проти формування власної армії в Україні, чинили Міхновському перешкоди, коли він розпочав роззброєння московських залог у Києві.
Суверенна держава — гарант нації, її армія — меч і щит держави. Такої думки дотримувалися справжні патріоти України, сприймаючи її як аксіому. 1 тому, коли лишень народжувалась Українська Держава над Дніпром, військовики, звільнені з царицинського полону, не поспішали D рідні західньоукраїнські оселі, а добровільно зголосилися на службу Державі.
Про це пише Коновалець: „З'їжджаючись до Києва з ріжних московських таборів з постановою служити в українській армії (думка про творення легіону виринула тільки згодом, коли українська правильна армія виявилася фіктивною), ми не мали ніяких „амбітних плянів", а навпаки, — були надмірно наївними ідеалістами. Ми були дуже молоді й дуже недосвідчені... Ми попеклись на нашій вірі у провідників тодішнього українського революційного руху. Вони мали в наших очах недосяжний авторитет".
Незважаючи на це, у словах Коновальця немає ані сліду зневіри, а є незгасний промінь Лесиного ентузіязму. Полковник пише: „І хоч як болюче відчували ми їхню (деяких тодішніх українських політиків у Центральній Раді. — Ред.) нехіть до нашої самостійної та незалежної Української Держави, проте ми не зневірювалися у них. Та швидко ми були примушені ставитися критичніше до діяльности діячів Центральної Ради, бо бачили наглядно, що їхня політика вводить у Край замість ладу щораз більшу анархію, яка не тільки заперечує організацію війська, а веде державу до неминучої руїни".
(Прим.: „Ні для кого не є таємницею, що український нарід сімдесят років страждав у жахливих умовах московсько-большевицької окупації.
Большевія знищила штучно організованими голодами понад п'ятнадцять мільйонів українських селян і робітників, фізично винищила українських інтелектуалів розстрілами і засланнями, нещадно експлуатувала наших трудівників, здійснювала асиміляцію і росіищения, творила „рускоязичний совєтський народ"... І тут несподівана для багатьох подія: розвал есесерної імперії, відновлюється Українська Держава, а дехто поспішив вигукувати, що „без проливу краплі крови"... Червоні щурі миттю перефарбувались у національно-державних діячів. Розквітла вимріяна свобода: живи тепер вільно, не очікуй опівночі стуку в двері, не повезуть тебе у сибірські закутий и на вимирання, не ставитимуть „під сТЕНку"... і здавалося: трагічному минулому немає вороття, лише на віки вічні в народній пам'яті залишаться кривди, завдані серпасто-молот-кастим шалом. Коли ж ні: частина „ народиіх обранців " в українському, чималою частиною — російськомовному, парляменті закликає до повалення української державности, тужить за есесериою імперією (за „со-ціялізмом з людським обличчям"), гальмує прийняття життєво необхідних законів, одно слово, саботує, ненавидить той нарід, якому правдою і вірою служити повинна. Весь світ проти віцновлення московської імперії — джерела неспокою і дестабілізації у світі, а зманкуртйіі діти й онуки найбільш кривджених імперією людей прагнуть віднови тієї, волелюбними народами проклятої, тюрми. Нечуваний патологічний „феномен"! Однак кожному свіаомому українцеві зрозуміло, де живильне джерело такого „феномену"! — Ред.)
Євген Коновалець пише, що, будучи складовою частиною київського гарнізону за часів Центральної Ради, Січові Стрільці, не задумуючись, служили верховній владі України, а після того як 29 квітня 1918 року за сприяння німецьких військ до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, у розмові з ним Є. Коновалець відверто визнав: „Стрілецтво є дисциплінованим військом... Січові Стрільці не втручаються до політики, їхнім завданням є служити рідному Краєві, підкоряючись його правовому Урядові... Для Січових Стрільців тим правовим проводом була досі Центральна Рада і стрілецьке військо не може через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить нас перед доконаним фактом силою. Крім того, стрілецтво є до краю схвильоване методою проведення перевороту, засобами, якими він, гетьман Скоропадський, покористувався для перевороту." Коновалець продовжує; „Далі заявив я гетьманові, що сам я вважаю його виступ початком великих лих для України".
Після установлення гетьманської влади в Україні Є. Коновалець був стурбований шодо армії, яка фактично не була українською. Полковник стверджує: „...справа організації Української Армії представлялася препогано. Творено справді штаби й військові управи, що дійсно вели солідну підготовчу працю щодо організації кількасоттисячної Української Армії. Але всю ту роботу вели не українці, а навпаки — у великій більшості (особи] ворожі українцям і всяким інтересам Української Нації. Отже, праця гетьманських штабів була з фахового військового боку дуже гарна, але з національного — цілком непродуктивна, а шо більше — небезпечна..."
Про самого гетьмана П. Скоропадського Є. Коновалець писав: „На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що П. Скоропадський — людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека... Майже в кожній розмові зі мною підкреслював, шо керується він лише добром України, та нарікав, що українці не хочуть його підтримати, а одночасно оточував себе людьми вкрай ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад і вказівок... (Прим.: яка це була 6 користь для української справи, якщо 6 наші політики навчилися між минулим і сучасним шукати аналогії та робити віаповідні висновки! — Ред.).
Є. Коновалець — соборник. Коли і листопада 1918 р. українці перебрали владу у Львові, а згодом у цілій Галичині, але вже пополудні того ж славного листопадового дня почалися бої з поляками, тоді виникла у Львові в державних колах думка, шоб на допомогу українським збройним силам у Галичині покликати Січове Стрілецтво. Проте Стрілецтво залишилося на Великій Україні. Відмову Є. Коновалець аргументував так: ,Л) Від самого початку формування Січового Стрілецтва виховано січових стрільців у тому дусі, що вони є революційним військом, яке має стояти на сторожі української державности, і тому не можна відтягати його далеко від центру саме тоді, коли ця державність є явно загроже-на; 2) у складі Січових Стрільців є велика кількість наддніпрянців, які бачили столицю України в Києві та які до справ Великої України відчували більший інтерес, ніж до Галичини, тим паче, в такому переломо-вому моменті, тому наказ про виїзд до Галичини міг викликати огірчення і зменшити їх запал і боєздатність; 3) саме становище на Великій Україні є того роду, що з моментом вибуху революції у центральних державах провал Гетьманщини є майже певний та що за відсутності в той час Січових Стрільців в Україні цей проти гетьманський рух набув би московсько-большевицького характеру; 4) із втратою наддніпрянської бази Галичина буде втрачена для українців навіть і тоді, коли галицькі війська відберуть Львів, тому що між Польщею і Большевією сама Галичина ніяк утриматись не зможе".
Швидкий розвал Гетьманщини в листопаді 1918 року призвів до заворушень у самому Києві. Полковник пише: „Разом із зорганізованими частинами вступило до Києва багато ненадійних і недисциплінованих відділів. Перед командою Осадчого Корпусу (Січових Стрільців) постало дуже важке завдання: очистити київський гарнізон від непевних елементів, що першої години нової влади в Києві були для столиці загрозою погромів і розбою. Замість звернути всю енергію на організування військової сили для оборони України перед зовнішніми ворогами, команда Корпусу Січових Стрільців мусила розпочати боротьбу проти ворога, який був у своїй власній армії..."
Боротьба за українську самостійну державність закінчилася невдачею. Проте, незважаючи на пригнічення у тодішніх українських середовищах, сама Українська Ідея жила.
 
Наші Друзі: Новини Львова