Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Історична

Українська Справа (збірка статтей)

Переглядів: 54791
Додано: 17.01.2008 Додав: dnipro  текстів: 21
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: Архів родини Дужих
Вважаючи націю за найціннішу суспільну категорію, українські націоналісти твердять, що тільки суверенна соборна держава є єдиним ефективним гарантом не лише розвитку й процвітання нації, а й її життя. Це твердження базується на геніальному вислові Шевченка: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”.
Дарма, що царські сатрапи, а в наш час і комуно-большевицькі кровопивці, силкувалися знецінити Шевченка, навіть забороняючи святкування його дат - Шевченкової величі ніхто затьмарити не може, для усіх чесних українців він є найбільший поет. Апостол Правди, а для українців-націоналістів - Духовний Батько.
Слідчий Шевченка граф Орлов відзначив: Шевченко писав “на малоросійском язикє” вірші, де оплакував “вигадані” нещастя України та описував славу гетьманських часів. В очах російських правителів то був нечуваний злочин, про що і в судовій справі зафіксовано: “Шевченко набув слави знаменитого малоросійського письменника, і тому його вірші подвійно шкідливі та небезпечні”.
А далі, що для окупантів найболючіше: “3 улюбленими віршами в Малоросії могли засіятися, а потім і зрости думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернення тих часів, про можливість існування України у вигляді окремої держави”.
Уже на світанку поетичної творчості Шевченкові вірші загалом, а зокрема поема “Іван Підкова” (1839 р.). виділяються глибоко мистецьким утіленням почувань і національно-патріотичних переконань, виражених запальними словами: “Було колись - в Україні ревіли гармати...”, а далі: “Нехай ворог гине!” Споминаючи ті часи, коли в Україні “ревіли гармати”. Кобзар прагне, щоб вони вернулися, адже колись “запорожці вміли панувати. Панували, добували і славу, і волю...” Лише в боротьбі проти ворога, який мусить згинути, Шевченко знаходить вихід із важкого становища. В боротьбі не треба покладати надії на чужу силу, а лише на себе. Боротьба ця хоч і жорстока, але овіяна оптимізмом, відвагою, революційним поривом.
Лише боротьбою проти ворога-окупанта можна торувати шлях до волі. Натхненний Шевченковим Словом, автор Декалогу українського націоналіста у восьмій точці відобразив глибинну думку Кобзаря: “...безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації” .
5 квітня 1847 року царські жандарми заарештували Шевченка, конфіскувавши притому його зошит із поезіями, названий “Три літа”. Записані в тому зошиті поезії з 1843-1845 років стали предметом оскарження поета й присуду. Твори, вміщені в згаданій збірці, мають особливу ідеологічну цінність.
Навесні 1843 року, після 12-річної відсутності в Україні, поет подався на батьківщину й пробув там близько десяти місяців. Під враженням побаченого й почутого появилися поезії надзвичайної мистецької вартості. Шевченко прямо вказує, хто є найголовнішим ворогом України, - передовсім російський імперіалізм, нашпигований несусвітньою брехнею, зажерливістю, диковинною азіятщиною у найбрутальнішому виявленні.
В умовах сучасної дійсності майже всі українські політичні структури - партії, спілки, об’єднання - у російських імперіалістах бачать головного ворога української нації, української суверенної державності. Притому інколи може скластися враження. що тими справжніми імперіалістами є відносно невеличкі середовища і то лише ті, де нуртують крайньо шовіністичні погляди й звідкіль з’являються загарбницькі заклики. Але не тільки: під імперіалістами треба розуміти й тих, часто-густо словоблуддям завуальованих “демократів”, “антикомуністів”, різномастих “реформаторів”, які, хоча й відверто із своїми заявами (покищо!) не виступають, але без окупованої Росією України й інших неросійських територій не бачать перспективи свого “повноцінного життя-буття”. І ще одне, не менш важливе: стало нормальним явищем у деяких українських політичних середовищах усі наші негаразди спихати лише на здекларованих імперіалістів, тобто таких, що найвиразніше виділяються, а чомусь обминають, а то й до уваги не беруть російського імперіалізму в повному обсязі. Помилково наголошують на тому, що так звані ширші маси і то без винятків - це невинні ягнята, миролюбні, щиросердечні, простецькі, у нічому не винні “рускіє люді”. Очевидна річ, що весь російський нарід не може повністю відповідати за наше національне лихо. Адже не тільки неросійські народи проливали невинну кров у нападах Росії на чужинецькі території. Проливалась і російська кров, і російський народ зазнавав чималих збитків і користі з імперських авантюр не мав, але ті ж “рускіє люді”, хоч загарбницькою дурійкою обмануті, якраз і були знаряддям російських імперських аспірацій, саме вони вірно служили царям і можновладцям імперії, перефарбованої на червоний колір. Ворогом України є теж і оте “знаряддя”. Що воно собою являє, чудово пояснює Шевченко, знаходячи для нього, того “знаряддя”, групову назву “москалики”, ті “москалики, що заздріли, То все очухрали”, називаючи їх ніби здрібнілим словом, але наповненим презирством до них і ненавистю. В тому ж творі Шевченко “москаликів” називає більш погордливо: вони – “байстрюки Єкатерини”, що на Україні “сараною сіли”. А сарана сараною залишається, вона - стихійне лихо, котре, незважаючи на те, якими вітрами кероване, смертоносним покривалом падає на родючу землю.
У поезії “Стоїть в селі Суботові...” Шевченко прирівнює домовину до України (яке вражаюче порівняння, аж дух забиває!) і тут же проблиск спасенної надії: у домовині заховано скарб - таємницю майбутнього воскресіння! У тому ж творі найвиразніше висвітлені стосунки між уярмленою Україною і Москвою-імперією: “Ото церков Богданова. Там-то він молився, щоб москаль добром і лихом з козаком ділився...”
Автор мав на увазі Переяславську угоду України з Москвою, яка мала трагічні для України наслідки. З болем серця, з невимовним смутком-жалем промовляє Кобзар: “Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно сталось... Отак-то. Богдане! Занапастив єси вбогу сироту - Украйну!”
Тема поезії “Стоїть в селі Суботові...” ширше розгорнута в містерії “Великий льох”, в якій підкреслено, що Москва не зуміє сягнути до глибин української душі, де коріниться таємниця українського самостійницького національного ідеалу, в незнищенність якого поет непохитно вірив. Поет змагав до того, щоб його віра проникала в душі молодого покоління. “Три душі” - це персоніфікація трьох українських поколінь: першого покоління, яке “допустилося гріха” - угоди між Україною і Москвою у Переяславі - (виходячи з повір’я, що посуд, наповнений водою, віщує удачу). Душа жалкує: “Дивлюсь - гетьман з старшиною. Я води набрала та вповні шлях і перейшла, а того й не знала, що він їхав в Переяслав Москві присягати!..” Друга душа з того покоління, що жило за часів повстання Мазепи. Душа каже, що в рай її за те не пустили, “Що цареві московському коня напоїла В Батурині, як він їхав в Москву із Полтави...” Душа карається: “Мабуть, за те, що всякому служила, годила... Що цареві московському коня напоїла...” Третя душа покарана за те, що всміхнулася до цариці Катерини (тієї, що “доконала Україну”), коли вона в галері по Дніпрі пропливала: “А в галері князі, і всі сіли воєводи... і меж ними цариця сиділа. Я глянула, усміхнулась...”
Персоніфікації злих духів - три ворони (темні сили народів — українського, польського й московського) тремтять зі страху, вони бояться того, що виросте “новий Гонта”, який “розпустить правду й волю по всій Україні!” Шевченка окрилювала непохитна віра в торжество справедливості, у повернення давньої слави. Шевченкову віру в світлу прийдешність беруть на своє морально-ідейне озброєння українські націоналісти, закликаючи до активності, бадьорості, непохитності Духу.
Виходячи з того, що дух свободи, незнищенність визвольницьких ідей є наймогутнішими факторами в боротьбі за торжество Справедливості, українські націоналісти знаходять своє ідейне підґрунтя у Шевченковому творі “Кавказ”, який має риси полум’яного визвольницького маніфесту.
Посланіє “І мертвим, і живим, і ненарожденним”... - центральний твір циклу “Три літа” - це і є ідеологічний тестамент поета, синтеза Шевченкових поглядів про визволення України, це і життєва програма для усіх майбутніх поколінь. У творі Шевченко апелює до освічених українських людей, картаючи запроданство ворожим силам - одне з найголовніших лих народу, що карається у тенетах неволі, ударяючи по тих, хто знецінює історичні традиції. Поет критикує космополітичні тенденції, ганьбить фальшивих патріотів.
Теоретики українського націоналізму дуже часто зверталися і звертаються до цього Шевченкового твору. В ньому каскад думок - кожен рядок переповнений глибочезним змістом, який спонукає до роздумів, стимулює творчість, сталить думку...
Українські націоналісти завжди наголошували на тому, що питання боротьби за народну долю, за суверенну державність - це справа всього народу, а не якоїсь однієї партії (наприклад, комуно-большевицької чи якоїсь іншої - скажімо, нацистського покрою), націоналісти - це борці, передовсім ті борці, що самовіддано борються за національну долю, за життя і процвітання народу, не вимагаючи для себе “ні слави, ні заплати”. Боротьба за національне щастя - проблема всіх: і тих, що орють землю і вирощують хліб, і тих, що працюють у промисловості, і тих, що зброю до рук узяли, щоб захищати рідну землю, інтереси нації, і не меншою мірою у тому фронті боротьби важливе місце - займають освічені люди, трудівники розумової праці. Шевченко “освічених” картає: “Не шукайте, не питайте того, що немає і на небі, а не тілько на чужому полі”. І далі, розуміючи свою хату як свою державу, поет наголошує, що тільки “у своїй хаті” - державі – “своя Правда...” Ті слова, мов аксіому, наче непорушну істину сприймають українські націоналісти, усі чесні українські патріоти.
Доморощені яничари, що з ворогами України крок у крок чвалати звикли, поклоняючись чужим теоріям (“Нехай німець скаже...”), шукали й шукають щастя у рамках імперії, маючи надію, що імперські власті дозволять їм бути наглядачами над своїм народом. Яка роль “просвіщенних”? Передовсім освічені люди - інтелігенція - повинні проголошувати слова Правди, тієї правди, яку так високо цінував Т.Шевченко. А далі - боротися, передовсім виробляючи методи й придумуючи способи, як ту боротьбу вести. Мало того, щоб розуміти народне важке становище, мало нарікати і критикувати тих, які у змаг за народне щастя ставати закликають. Треба перестати бути пасивними, а це значить - неспівчутливими до народного горя.
Якщо український інтеліґент має свою думку, можливо, й правильну, можливо, що й спасенну, але тримає її у своєму приватному закутку, то його можна вважати шкідником. Хто має ідею, хто виношує думку, здійснення якої стало б щастям для нації, а не оприлюднює її, не докладає зусиль, щоб за неї боротися, - нікчема є!
Передовсім освічені громадяни повинні пояснювати незрячим, покривдженим важкою долею: “Що ми ?... Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?...” Хоча ті питання, на перший погляд, нібито прості та ясні, але потреба давати відповіді й пояснення на них далеко важніша від проблеми, яким чином забезпечити громадянство м’ясними виробами. Ці питання важливіші навіть за хліб. Посіяти зерно, виростити його та, врешті, з борошна спекти хлібину - справа кількох місяців, духовне ж відродження покаліченого морально, а навіть фізично народу - проблема немалих літ.
Написаний у грудні 1845 року “Заповіт” - прикінцевий твір тієї збірки - настільки став популярний, що набув рис народної пісні. За твердженням Франка, “Шевченко народний поет у найповнішому і найкращому розумінні цього слова”.
Найхарактернішою рисою поета є його любов до України. Франко писав: “Пристрасна любов до України, незламна надія на її відродження виявляються у Шевченка одночасно з такою ж гарячою, а заразом простою і кришталево чистою, незатьмареною ніякими філософічними сентенціями любов’ю до людини загалом, а особливо до всіх бідних, пригноблених і покривджених, з любов’ю до всіх, що шукають правди і справедливості і за це терплять”.
Виходячи з основ християнської доктрини про те, що любов перевищує ненависть, українські націоналісти беруть цей принцип на своє ідейно-моральне озброєння. Стежачи за творчістю Шевченка, стверджується, що таким був і погляд Шевченка. Український націоналізм будує і здійснює своє духовне відродження найбільшою мірою не на ненависті до зла, а на любові добра, а таким найвищим добром для націоналістів є добро Української Нації.
Свій “Заповіт” Шевченко писав, будучи тяжко хворим, можливо, із утратою надії на життя. І якби сталося нещастя, якби після написання тієї поезії життя Кобзаря обірвалося, він уже був би належно оцінений як найвидатніший автор Революційного Слова і його б вважали ідеологом українського націоналізму та його Духовним Батьком. Шевченкові судилося прожити ще 16 років, у тому - десять років нечуваного страждання.
Стійкість Шевченкова, його непохитність завжди були прикладом для українських націоналістів. Шевченка не змінили ні поневіряння, ні життєві знегоди, ні коверзування над козацьким сином, ні гірка доля. Свідчать про це його твори, написані вже після повернення в європейську частину імперії, зокрема поезія “Бували войни й військові свари...” Автор оптимістично заявляє: “...Минуло все, та не пропало. Остались шашелі: гризуть. Жеруть і тлять старого дуба...” (Дуб-козак - символ українського народу). Шашелі — вороги України, але вони безсилі, бо “од коріння тихо, любо зелені парості ростуть...”
Шевченків “Кобзар” - наше національне Євангеліє. З нього черпають наснагу і українські націоналісти, і ті, що націоналістами себе покищо соромляться називати, і ті, що до манівців наближалися, але Слово Шевченкове вивело їх на правильний шлях...
В тривожний день і в ніч, журбою скуту,
Коли тенета ставить лжа навкруг,-
Нас гріє Слово, з блискавиць добуте,
І осіняє Прометея Дух.
Мов промінь сонця, мов небес блакить,
Пророче Слово - повсякчас живуче –
На боротьбу народ благословить
За Волі й Правди торжество грядуще.
За отчий Край, розтерзаний ордами,
За юну мрію в пасмах сивих кіс,
За праведників, що лягли кістками
У гекатомбах, вкритих градом сліз.

У Слові цім натхненних сил каскад,
Стальний обух, ласкавість голубина,
Несхитність віри в заповітний лад,
З іменням славним - Вільна Україна.
Та прийде час: орду приблуд, лакеїв,
На пил зітре завзяття молоде –
Керманичем у нас Шевченків Геній,
Лиш він народ до ясних зір веде!
Петро Дужий.
(“Шлях Перемоги”, ч.10, 5 березня 1994 р.)







+ІНФОРМАЦІЯ ПРО ОСИПА КАРАЧЕВСЬКОГО-“ПОРУЧНИКА СВОБОДУ”

Вимоги суворої конспірації - колись надійна форма оборони підпільних кадрів ОУН - стали тепер перешкодою для встановлення стислих біографічних даних навіть визначних її діячів .
До визначних діячів належить Осип Карачевський. Певні дані можуть бути доступними, коли провести дослідницьку працю у архівах.
Відомо, що Осип Карачевський був провідним членом Організації Вищих Класів Українських Гімназій разом із Степаном Бандерою, Олексом Гасиним, Степаном Новицьким і Дмитром Яцівим у Стрию. (Гл. “Нарис історії ОУН, Петра Мірчука, стор, 56), а це значить, що він міг бути народженим у 1907 р., але не пізніше, як 1910.
У стрийському виданні “Визначні постаті...” (Стрий,1992) на стор. 154 зазначено: “Карачевський Осип - псевдо “Свобода”, видатний член ОУН, народився у місті Стрий у родині сторожа. Ще замолоду Осип став членом ОУН і з незвичайним запалом і винахідливістю віддався своїй праці. Для поширення видань Осип часто роз’їжджав невеликим возиком з овочами, під якими була захована “бібула” (як називалися підпільні видання). Згодом Осип, відбувши військову службу, став старшиною військового Штабу ОУН, брав участь у боях за Карпатську Україну, загинув у німецькому концентраційному таборі Авшвіц (Освєнцім).
Степан Мудрик-“Мечник” у своїй книжці “Люди, роки, події” на стор. 21 і 24 пише про Карачевського: “Після розвалу Польщі в 1939 – 41 рр. в Кракові зібралася велика кількість прохідних членів ОУН. Багато з них займали в Організації високі пости, але вони прагнули поглибити свої військові знання. Так постала старшинська школа ім. Полк. Є.Коновальця, курсанти якої були писані як стрільці протипольського леґіону.
Це робилося з конспіративних причин, комендантом школи був сотник Сулятицький, а його заступником - поручник Олександр Кузьмінський. До викладачів належали: поручник Осип Карачевський-“Свобода” пізніше загинув у концентраційному таборі Авшвіц (Осьвєнцім)-викладав внутрішню службу і впоряд, професор Тесля теренознавство і картографію, поручник Василь Сидор-“Кравс” (пізніше відомий як полковник УПА Шелест) – зв’язок, хорунжий Адріянович – мінування, хімічну зброю, хорунжий Брилевський (згодом знаний як сотник УПА під псевдом “Босий” та курсант Дмитро Мирон-“Орлик” займався ідеологічним вишколом: курсантами були: Д.Мирон-“Орлик”, Іван Климів- “Легенда”, Микола Климишин, Микола Арсенич-“Михайло”, Василь Кук, Ярослав Старух, Роман Кравчук-“Степовий”, Василь Зелений, Осип Безпалко, Олександр Луцький, Василь Охримович, Олександр Масляник, Ярослав Рак...
В 1940-1941 р. старанням Революційної ОУН видано цілий ряд військових підручників, бо їх брак відчувався досить гостро. Авторами цих підручників були: Сидор-“Кравс” - зв’язок, Сонар - внутрішня служба, О.Кузьмінський – “Польова служба”, О.Карачевський – “Свобода”- “Партизанка”.
Мені довелося познайомитися з О.Карачевським в 1940 році на Холмщині (в Томашеві), в тому році з наказу ОУН на так званому Закерзонні (Холмщина, Лемківщина, Підляшшя і Засяння) по більших чи менших центрах проходили військові вишколи. Приходили майже всі члени ОУН, навіть люди з певними дефектами. На закінчення військового курсу в Томашів прибув О.Карачевський. Це була людина невисока на зріст, дуже активна, динамічна. Саме Карачевський дуже докладно екзаменував усіх курсантів. Ступенів не назначали, але випускники були приріняні до офіцерських ранґ. У той час Карачевський належав до Військового штабу ОУН. Вищими за нього були Шухевич, Грицай, Гасин.
Декілька разів я зустрічався з О.Карачевським у Львові - восени 1941 року і на початку 1942. Він жив у підпіллі.
На початку травня я виїхав на організаційну працю до Дніпропетровська, на заступника Провідника Крайового Проводу Південної України і організаційним референтом. Карачевського я більше не бачив, лише якось довідався, що його схопили німці і заслали до концтабору в Освєнцімі. Дивує мене лише те, що про нього не згадано у збірнику “У боротьбі за Українську Державу” (про політв’язнів нім. концтаборів)
О.Карачевський - це був військовик для штабної праці, добрий інструктор, ріщучий, дуже активний. У нього був широкий діапазон військових дисциплін.
Львів, 27 березня 1997.
Для Вп. Миколи Мелешка, село Держів, Миколаївського району.
(Петро Дужий).

















































 
Наші Друзі: Новини Львова