Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Степан Бандера - символ Нації

Переглядів: 80782
Додано: 22.04.2007 Додав: dnipro  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1

“ТАМ, ДЕ ВОЛЕЮ СЯЮТЬ КАРПАТИ...”

(Назву цього розділу запозичено зі слів пісні про Карпатську Україну. Пісня з’явилася і стала популярною восени 1938 року).

Між двома світовими війнами, впродовж двадцяти років, Україна була під чотирма окупантами, каралася у чотирьох тюрмах. А тюрма, не мати і не сестра”, як у пісні співається, вона тюрмою залишається навіть тоді, коли тюремні ґрати пофарбувати в золотистий колір...
Згідно з постановою міжнародньої мирної конференції у Сен-Жермені (у місцевості поблизу Парижу, 10 вересня 1919 р.) Закарпатська Україна з поетичною назвою Срібна Земля, яку Прага називала тільки по-старому — Підкарпатська Русь, опинилася під Чехословаччиною, новою слов’янською державою, котра з’явилася на європейській карті після падіння у жовнті 1918 р. Автро-Угорської монархії.
Чехословаччина була зобов’язана надати Закарпатській Україні автономію, але не поспішала цього робити аж до часу, коли в 1938 році захиталися її основи. На тій окупованій чехами споконвічній українській землі було кілька громадських і політичних організацій, між них повклинювалися і діяли політичні об’єднання проугорської орієнтації, а ще були російські еміґранти з шовіністичним московським душком. І одні й інші тихцем, а часто-густо і явно, вели чужу українським національним інтересам діяльність. Був і такий випадок, коли чеський генерал Прхала дав наказ скорострільним вогнем атакувати українські військові формування — “Карпатську Січ”. Ось і тюрма з позолоченими ґратами!
Восени 1938 року під впливом міжнародніх подій і внутрішніх чехословацьких дисонансів празький уряд дав згоду на створення у Закарпатті автономного уряду під головуванням “мадярона” (прихильника концепції прилучення Закарпаття до Угорщини) Андрія Бродія, який разом із таким же “мадяроном” Степаном Фенциком очолював антиукраїнську партію “карпаторосів”. Який це глум, коли політичне керівництво на даному терені здійснюють особи, котрі відкрито діють проти бажань та інтересів тієї спільноти, якій вони честю і правдою повинні служити!
І все ж скоро наступила зміна: 26 жовтня 1938 р., після двотижневого “урядування”, викрито злочини мадярського агента Бродія і його заарештовано. Тоді прем’єром автономної Карпатської України став український патріот, учений, визначний педагог і громадський діяч священик Авґустин Волошин.
Почалося будівництво автономної держави Карпатська Україна зі своїм урядом і законодавчою владою — карпато-українським сеймом (парляментом). У той же час дипломатичними каналами Угорщина робила заходи для розширення своїх кордонів коштом Карпатської України. Вона знайшла підтримку з боку гітлерівської Німеччини та фашистської Італії. На підставі рішення так званого віденського арбітражу (за участю міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа й італійського міністра графа Чіяно) Угорщині передано південну смугу Закарпаття з містами Ужгородом, Мукачевим і Береговом. Столицю Карпатської України перенесено з Ужгорода до невеличкого міста Хусту (Густого), розташованого на схід від міських центрів Закарпаття.
Українські націоналісти ніколи не залишали поза увагою Закарпаття. ОУН створила там окрему організаційну одиницю, проводила ідеологічну вишкільну діяльність, монтувала організаційну мережу, яка була тісно пов’язана із західньо-українськими землями, де, крім вишкільної політично-ідеологічної діяльности. Організація розгортала революційно-бойові дії.
У визвольних діях, у повсякчасній готовності вести революційну боротьбу за осягнення найвищих ідеалів нації і гартується характер українського націоналіста. “В огні кується наша доля...” — співають українські націоналісти-революціонери.
Українські націоналісти розпочали у Закарпатті розбудову власної збройної сили “Карпатської Січи”. Невмирущу славу, безсмертність у віках завоювали січовики Колодзінський, Коссак, Шухевич і тисячі інших борців за Вільну Україну.
Покладання на себе і ніякої політичної орієнтації на чужі сили — девіз українських націоналістів. Якщо в деяких нечисленних ненаціоналістичних, українських суспільно-політичних середовищах могла ще нуртувати якась маленька надія на сприяння Німеччини й Італії у здійсненні українських національно-державних устремлінь, то й вона тепер розвіювалася з вітрами.
Українські націоналісти повели широку політично-роз’яснювальну роботу на Закарпатті: не зважаючи на несприятливі обставини, проведені 12 лютого 1939 року вибори до першого сойму Карпатської України принесли перемогу Українському Національному Об’єднанню, за яке проголосувало понад 86 відсотків виборців.
Дальшому нормальному розвиткові Карпатської України стали на перешкоді настирливі намагання Польщі й Угорщини встановити між собою спільний кордон, тобто — ліквідувати щойно народжену автономну Карпатську Україну. Гітлер погодився на польсько-угорські дезидерати, дав згоду на окупацію Угорщиною Карпатської України і тим самим удруге засвідчив свою антиукраїнську позицію. Проти українців зробила останній ганебний крок і Прага, призначаючи свого Генерала Прхалу, вороже наставленого до українців, “захисником чеських інтересів у Закарпатті”.
15 березня 1939 р. німецький фюрер дав “дозвіл” Угорщині окупувати Карпатську Україну. Ще напередодні тодішній чеський президент Гаха капітулював перед Гітлером, погодившись на т. зв. “протекторат”, тобто на повну втрату чеської державної самостійности. Тоді ж карпато-український сойм проголосив Карпатську Україну незалежною державою з президентом Августином Волошином на чолі. Таким чином, день 15 березня 1939 р. став поряд із славетними січневими датами 1918 і 1919 років, з датою 1 листопада 1918 р.
На Карпатську Україну насунула 40-тисячна добре озброєна мадярська армія. Проти неї виступило 12-тисячне військо Карпатської Січи, новостворена формація, командні становища в якій займали видатні члени Організації Українських Націоналістів.
Карпатська Січ кілька тижнів, а в окремих гірських місцевинах упродовж місяців, давала відсіч мадярам, застосовуючи партизанське ведення бойових дій.
Українські націоналістичні діячі Евген Коновалець, Степан Бандера, Зенон Коссак, Михайло Колодзінський, Роман Шухевич та інші твердо відстоювали думку, що будь-яку більш чи менш сприятливу політичну ситуацію треба використати для віднови Української Держави. Для того необхідно мобілізувати народні маси, готувати державотворчих спеціялістів усіх сфер, а передовсім — будувати власну, тільки від українського верховного керівництва залежну, збройну силу. Лише власні збройні сили, укомплектовані вишколеними, добре озброєними, рішучими і жертовними ідейно стійкими й непохитними, безмежно відданими Українській Справі військовиками, творять найтривкіший фундамент держави.
Прийшла повна тривог і надій осінь 1938 року. Гостро відчутною була відсутність полковника Евгена Коновальця. Адже він своєю діяльністю у 1917-1919 роках довів, що за будь-яких умов знає, що робити і як робити. Коновалець чітко вмів розмежувати справи другорядні й першорядні, а такою першорядною і найважливішою справою була організація власної збройної сили.
Не було серед живих Великого Полковника і зразу з’явилися два суперечні становища в ОУН: члени тодішнього ПУН-у, що перебували за кордоном, мали свої, можливо теоретично й далекосяжні розрахунки на те, що не треба в Карпатській Україні робити кроки, які б суперечили тодішній німецькій політиці. Можна здогадувавтися, що перед очима тих людей майоріла “нездоланна велич” гітлерівської Німеччини, яка розросталася, могутніла і не мала поважних супротивників. Це аж ніяк не значить, що ті люди могли робити ставку на Німеччину, але складалося враження, що вони покищо не хочуть однозначно “ангажуватися” у даній ситуації, не бажають робити нічого такого, що могло б створювати щодо ПУН-у підозріння Німеччини (яка повинна б мати ще якусь далекосяжну політику), одно слово, не викликати у німців застережень... У ПУН-і вважали, що важлива справа — включитися у процес національного освідомлення народніх мас у Закарпатті. І що найважніше: Провід Українських Націоналістів був рішуче проти того, щоб члени ОУН переходили із Західньої України на Закарпаття, “оскільки це могло б призвести до небажаного конфлікту між ПУН-ом і чеськими властями...”
На протилежному становищі стояли військовики Колодзінський, Коссак, Шухевич, “крайовики” Карачевський, Гасин, Барабаш, Бутковський, Врецьона, Линда, Лопатинський і інші західньо-українські активісти націоналістичного руху, симпатики й прихильники творення українських збройних сил. Незважаючи на заборону ПУН-у, перехід галичан і волинян на Закарпаття набрав масового характеру, і ніяка сила не могла його зупинити. Українську патріотичну молодь вабило, як у тодішній пісні співалося, “там, де волею сяють Карпати...”
15 березня 1939 р. до Хусту прибув спеціяльний угорський післанець з вимогою віддати без бою Карпатську Україну Мадярщині. Німецький консул у Хусті звернувся до командування “Карпатської Січи” з “порадою” капітулювати перед наступаючими угорськими військами. На це полковник Михайло Колодзінський-“Гузар” відповів: “У словнику українського націоналіста немає слова “капітулювати”. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас на коліна — ніколи!” Це була гідна відповідь українського націоналіста.
Кілька днів пізніше у бою з мадярами геройською смертю загинули старшини “Карпатської Січи”: Михайло Колодзінський і Зенон Коссак.
Большевики пильно стежили за розвитком подій у Карпатській Україні. Їм було відомо, який ентузіязм викликало покликання до життя військової формації “Карпатська Січ” у Західній Україні. Вони знали, який це може мати вплив на українців ОіСУЗ. Москва була проінформована, що керівництво українських визвольних сил у руках українських націоналістів. Саме в той час (з 10 до 21 березня 1939 р.) у Москві проходив вісімнадцятий з’їзд компартії. На тому з’їзді з ненавистю висловився про Карпатську Україну і “вождь народів” сатрап Сталін. Большевія не лякалася, коли її словесно атакували, не лякалася численних світових, а в тому й українських політичних партій, до лав яких можна було “записатися”, з трибун яких можна було “слати громи” на адресу червоної Москви... Москва завжди лякалася тих, що в ім’я віднови держави, в ім’я боротьби за неї готові віддати життя.
Згодом у своєму “Слові (зверненні) до українських націоналістів-революціонерів” Степан Бандера писав:
„Мусимо бути сторожкими, щоб у наші ряди не закралися такі прояви, які в наслідок переплутання цілей із засобами або через застосування невластивих засад і правил... можуть відводити наші дії від прямування до головної мети на манівці. Фронт визвольної боротьби проти ворога не сміє у нас ніколи бути підмінюваний ні послаблюваний внутрішньо-українськими протиставленнями... Принципова політика полягає в тому, що послідовно прямуємо до однієї основної мети найуспішнішими, найповнішими шляхами в усіх ситуаціях, при всіх змінах, не відступаючи від неї, здійснюючи той самий основний принцип. У нас є один основний принцип, одна головна мета — Суверенна Соборна Українська Держава. До неї йдемо неухильно. А шлях наш — це шлях революційної визвольної боротьби...”

ТРИВОЖНЕ ПЕРЕДГРОЗЗЯ

В 1937 році один із видатних українських націоналістичних діячів Дмитро Штикало (1909-1963), автор численних статтей на студентські теми, досконалий журналіст, опублікував невеличку за обсягом, але глибокодумну ідеологічно-політичну працю п. н. “Над світом сяє хрест меча”. Вже назва твору характеризувала тогочасну політичну ситуацію у світі. Важке громове хмаровиння почало нависати над континентами. Зразу ж після підписання Версальського мирного договору (28 червня 1919 р.) почали поставати між державами спірні питання, котрі врешті довелося вирішувати під скорострільний вогонь і гуркіт артилерії, танків та літаків, які стали своєрідним мірилом належної підготовки до Другої світової війни.
Тривогою сповнені події почали розвиватися щораз швидше. У 1938 році започаткований ще раніше німецько-гітлерівський антиверсальський ревізіонізм набрав рис безпардонної аґресії, що дрожем проймала багатьох тодішніх європейських політиків. У березні того ж року Гітлер окупував Австрію, назвавши той насильницький акт невинним словечком “Аншлюс”, тобто “приєднанням” Австрійської республіки до Райху.
Далі жертвою гітлерівської агресії стала Чехословаччина. Ту республіку Гітлер розчленував, утворивши над Чехією так званий протекторат, що був фактично окупацією, лише завуальованою під захист.
У березні наступного (1939) року Німеччина загарбала литовську провінцію Клайпеду, загроза нависла над Польщею, у державних межах якої два десятиліття каралася Західня Україна. Починаючи з січня, майже вісім місяців “воювали язиками” дипломати аж до того часу, коли “заграли гармати”. Польський міністер закордонних справ Бек їздив на переговори до Німеччини, німецький міністер Ріббентроп — до Польщі; польські реально мислячі політики бажали якось із Гітлером “домовитися”, але не так сталося, як сподівалися. Велику політику ведуть великі держави, а Польща такою не була, хоч дехто вважав, що вона може стати ґарантом політичної стабільности і гальмівною силою для Райху на східніх кордонах у його намаганнях посягати на чужі території.
У тодішній польській закордонній політиці дуже важливу ролю відігравала Великобританія. Польщі вона давала обіцянки-гарантії, а що таке словесні гарантії — показав дальший хід подій. А було це так: у квітні 1939 року міністер Бек їздив до Лондону, там був на авдієнції у самого короля Юрія VI. Там підписано договір, яким Великобританія дала Польщі ґарантію щодо непорушности її кордонів. На початку травня Бек виголосив у польському парляменті бундючну промову, в якій недвозначно підкреслив, що Польща змагає до миру, але “не за всяку ціну”. Він нагадав, що Гітлер спочатку намагався “взяти під свою опіку” вільне місто Ґданськ (Данціґ), а також провести залізничні лінії через польське Помор’я, сполучивши таким чином основну частину Німеччини з її східньою провінцією Прусією. Гітлер почав здійснювати відомий у минулих століттях німецький “Дранґ нах Остен” — натиск на Схід. Очевидна річ, що в процесі того “Дранґу” Польща була б позбавлена своєї політичної самостійности. У своїй промові Бек зазначив, що “Польща не дасть себе відірвати від берегів Балтійського моря”, а панові Гітлерові не дасть навіть “одного ґудзика від польського військового мундиру”.
За станом польсько-німецьких взаємин стежив увесь світ, а особливо українці, в тому й українські націоналісти — Організація Українських Націоналістів.
ОУН понесла важкі втрати: на Західньо-Українських Землях польська влада заарештувала багатьох її членів і засудила їх на довготермінові ув’язнення. Арешти українців не припинялися до початку війни, тисячі українців томилися у відкритому в 1934 році польському концентраційному таборі Береза Картузька (на Поліссі, в Берестейській області), а до особливо важкої втрати для ОУН і взагалі для України причинилася червона Москва, 23 травня 1938 року в Роттердамі підступно вбивши Першого Провідника ОУН — полковника Евгена Коновальця. ОУН опинилася без Провідника — авторитетної особи. На місце Коновальця став полковник Андрій Мельник. Членство Організації та й загалом українське суспільство сприйняло обняття Андрієм Мельником цього керівного у націоналістичному русі місця з одушевленням і почуттям заспокоєння. Андрій Мельник був близьким другом і товаришем Коновальця, співпрацював із ним у Січовому Стрілецтві, в Українській Військовій Організації, дружинами обидвох полковників були сестри — дочки відомого громадсько-політичного діяча, львівського адвоката доктора Степана Федака.
Про Андрія Мельника вчений, довголітній ректор Українського Вільного Університету в Мюнхені Володимир Янів у четвертому томі Енциклопедії Українознавства подав таку стислу інформацію: “Андрій Мельник (1890-1964) — полковник Армії Української Народньої Республіки, військовий і політичний діяч, родом з Якубової Волі Дрогобицького повіту. У 1914-1916 роках — командант сотні Українських Січових Стрільців, у російському полоні у Царицині після бою на Лисоні (Лисоня — горб, що лежить на південний схід від міста Бережани. З вересня 1916 до липня 1917 р. тут проходила бойова (фронтова) лінія між австро-угорськими і російськими арміями). Андрій Мельник — один із найближчих співпрацівників Евгена Коновальця і співорганізатор української групи полонених — зародку пізнішої військової одиниці. Після втечі з полону (в кінці 1917 р.) — співтворець формації Січових Стрільців, у якій посідав пости команданта куреня, помічника команданта полку, начальника Булави Загону і Осадчого Корпусу, команданта дивізії, помічника команданта корпусу, а згодом групи Січових Стрільців. З січня 1919 року — начальник штабу Дійової Армії Української Народньої Республіки. Після короткого перебування у польському полоні — ревізор військових місій УНР з осідком у Празі (1920-1921), де закінчив студії (інженер-лісник). З 1922 року в Галичині, де після перенесення Начальної команди Української Військової Організації. Навесні 1924 року ув’язнений і засуджений на 5 років тюрми, в кінці 1928 року звільнений завдяки старанням Президента Української Народньої Республіки Андрія Лівицького. (Прим.: А.Лівицький — президент екзильного уряду УНР — у квітні 1920 р. підписав Варшавський договір про співпрацю з Польською Річпосполитою, проживав після падіння УНР у Варшаві і був у близьких взаєминах з польськими властями). Згодом (А.Мельник) працював у Львові з митрополичими доменами і на громадській роботі: голова Головної Ради католицької асоціяції української молоді “Орли” у 1933-1938, праця у Товаристві українських комбатантів “Молода Громада”. (Примітка: інформація із сторінок Енциклопедії Українознавства (т. 5): “Орли”. Католицька Асоціяція Української Молоді — КАУМ — товариство для поглиблення християнського й національного виховання, що діяло в 1933-1939 рр. на терені львівської архидієцезії з централею у Львові. “Молода Громада” - товариство комбатантів Української Галицької Армії і тих членів Армії УНР, які перебували в Галичині з осередком у Львові). З 1934 р. Андрій Мельник — член Сеньйорату УВО. В 1938 р. після убивства Е.Коновальця Мельник переїхав за кордон і став головою Проводу Українських Націоналістів (затверджений другим Великим Збором Українських Націоналістів у Римі), іменований на третьому (у 1947 р) досмертним головою. Під час Другої світової війни Мельник був конфінований німцями (1941 р.), пізніше ув’язнений у Заксенгавзені (1944 р.). По війні прагнув до консолідації політичного і громадського життя, висунувши 1959 р. ідею українського світового конгресу і союзу українців. Ініціятор і голова фундації для вшанування пам’яти Е.Коновальця. Від 1945 р. Мельник жив переважно в Люксембурзі, де й похований”.
Згідно з Устроєм (статутом) Організації Українських Націоналістів, прийнятим на першому Конгресі (Великому Зборі у Відні 1929 р.), Великі Збори ОУН повинні відбуватися що два роки. Кілька об’єктивних причин (процес злиття УВО і ОУН, арешти членів ОУН і т. ін.) були перешкодою в тому і скликання Великого Збору відволікалося. У 1936 р. Е.Коновалець доручив вести підготовку Другого Великого Збору Іванові Габрусевичу. Плянувалося провести Збір у другій половині наступного (1937) року. Цю функцію передано (з огляду на хворобу Габрусевича) Ярославові Стецьку.
Але і цим разом реченець перекладено на пізніше, оскільки Голова ПУН-у полковник Е.Коновалець докладав старань, щоб у Великому Зборі брало участь більше представників із Осередніх і Східніх Земель України. Полковник навіть мав намір особисто податися на ОСУЗ, щоб там вивчити політичну ситуацію та можливості організації підпільної діяльности. До цього не дійшло, бо 23 травня 1938 року трагічно обірвалося життя Голови ПУН-у...
Полковник Андрій Мельник виїхав на похорон загиблого Голови ПУН-у до Роттердаму. Польські власті не робили в тому ніяких перешкод, можливо й тому, що у деяких колах поширювалася версія, нібито поляки були причетні до вбивства Голови ПУН-у (а це не було правдою).
Через деякий час після похорону полковника Коновальця Андрій Мельник удруге виїхав за кордон і там очолив Провід Українських Націоналістів на підставі усного заповіту чи рекомендації Голови-Основника ОУН передати провід Організації Андрієві Мельнику. З цього приводу велася і досі між деякими людьми ведеться дискусія, чи був такий заповіт-рекомендація чи не було, тобто чи полковник Андрій Мельник зайняв цей керівний пост “законно” чи “незаконно”. Власне однією із причин пізнішого розламу в ОУН на прихильників С.Бандери і А.Мельника були протилежні погляди щодо усного заповіту Е.Коновальця.
Ми не розглядатимемо докладно питання заповіту. Можна сподіватися, що різноголосся у поглядах дослідників нашого минулого ще довго триватиме. Проте обміркуймо деякі аспекти. Багато хто й досі відстоює думку, що усний заповіт Е.Коновальця був, покликаючись на те, що члени ПУН-у Омелян Сеник і Ярослав Барановський підтвердили це, а вони користувалися авторитетом серед інших членів ПУН-у, тож немає причини їм не довіряти. Чи міг полковник Е.Коновалець, скажімо, колись висловитися про те, що його наступником мав би стати полковник Андрій Мельник? Таке могло бути, тим паче, що Мельник — і побратим, і співробітник у побудові збройних сил України, а до того ще й споріднений з Головою ПУН-у. І друге запитання: чи Голова Організації повинен подавати рекомендацію, кого він хотів би мати своїм наступником? І таке право він мав і міг уважати рекомендацію щодо наступника своїм моральним обов’язком.
Противники, які заперечують можливість усного заповіту, міркують інакше. Вони (і не тільки члени ОУН з-під стягу Степана Бандери, а й не члени — правники, політологи, психологи й ін.) висувають свої аргументи. Андрій Мельник був членом УВО і її крайовим командантом, отож у момент покликання до життя ОУН автоматично повинен був стати її членом. А якщо так, то чому не брав участи у Віденському Конґресі, чому не брав участи у конференціях і нарадах ОУН, чому стояв осторонь тієї Організації?
Нерозгаданих питань дуже багато. Наприклад, ті, що особисто добре знали полковника Е.Коновальця, запитують: чому Голова ПУН-у, маючи 47 (чи й менше) років, поважно думав про свого наступника, чи міг допускати, що наближається кінець його життя? Чому на своє місце пропонував ровесника, а фактично на рік старшого від себе (Е.Коновалець 1891 р. н., А.Мельник — 1890)? Врешті: чи не міг Е.Коновалець вказати на іншого кандидата, скажімо, Миколу Сціборського? Адже підполковник М.Сціборський ще від підготовки Віденського Конґресу член Проводу Українських Націоналістів, організаційний референт усієї Організації. М.Сціборський (на вісім років молодший за Е.Коновальця) був знаною постаттю у націоналістичному русі.
Енциклопедія Українознавства подає: “Микола Сціборський (1897-1941), визначний діяч ОУН, публіцист і теоретик українського націоналізму, за фахом інженер-економіст, родом із Житомирщини. Учасник Визвольних Змагань, підполковник Армії УНР. З 1920 р. на еміграції, спершу в польських таборах інтернованих, з 1922 — у Чехословаччині, де закінчив Українську Господарську Академію (1929). Провідник Леґії Українських Націоналістів (1925-1929), член ПУН (з 1929), деякий час заступник Голови, співтворець ОУН (псевда Житомирський, Органський), у 1930-их рр. перебував у Парижі, згодом у Відні, з кінця 1939 р. — у Кракові. Після розколу в ОУН (1940) був по боці полковника А.Мельника. Влітку 1941 р. разом з О.Сеником очолював похідні групи ОУН полковника Мельника, 30 серпня підступно вбитий у Житомирі.
Сціборський — ідеолог організованого націоналізму, зокрема т. зв. солідаризму і корпоративного державного устрою, теоретик офіційних видань ОУН, автор численних статтей у націоналістичних журналах “Державна Нація”, “Розбудова Нації”, “Сурма”, тижневику “Українське Слово” (Париж) і в різних альманахах, співавтор проекту конституції української держави, автор публіцистичних праць: “ОУН і селянство” (1933), “Робітництво і ОУН”, “Націократія” (1935), “Національна політика большевиків в Україні” (1938), “Демократія”, “Сталінізм”, “Україна і національна політика совєтів” (1938), “Земельне питання” (1939), “Україна в цифрах” (1940)”.
Після того, як до життя покликано ОУН, полковник Евген Коновалець виїздив до Америки (офіційно повідомлено про це нотаткою в органі ОУН “Розбудова Нації” за березень-квітень 1929 р.) На час його відсутности заступником Голови ПУН-у назначено Миколу Сціборського, виходячи з того, що Микола Сціборський — як організаційний референт Проводу — обіймав найважливіший після Е.Коновальця пост в Організації. Отже, виникає запитання: якщо Голова ПУН-у Е.Коновалець так високо цінував М.Сціборського і навіть на перехідний час зробив його своїм заступником, то чому ж він не зробив заповіту, вказуючи, що саме Сціборський найбільше підходить на пост Голови Проводу, якщо б дотеперішній Голова відійшов? Адже відомо, що полковник Е.Коновалець увесь час дуже прихильно ставився до М.Сціборського...
II ВЗУН (Великий Збір Українських Націоналістів), за співучасті не більше 30 осіб, відбувся у Римі на вулиці Корсо д’Італія в пансіоні Евгена Онацького 26 і 27 серпня 1939 року. На ньому узаконено пост Голови Проводу Українських Націоналістів у руках полковника Андрія Мельника. Представників із Рідних Земель було мало: Осип Бойдуник, Дмитро Мирон, Михайло Турчманович, Осип Тюшка. Великий Збір проходив у тривожному настрої, в очікуванні, що ось-ось почнеться війна, що й сталося 1 вересня того ж року, тобто через чотири дні після прийняття Політичної програми ОУН, Устрою ОУН і Маніфесту вождя А.Мельника та Відозви II ВЗ ОУН.
Прийняті на Римському Великому Зборі політичні постанови є своєрідним віддзеркаленням політичної ситуації того часу: ширилося переконання, що назрівають часи світових катаклізмів, отож треба не лише бути спостерігачами історичних подій, а й максимально використати всі можливості, щоб у відповідну хвилину мобілізувати всі сили українського народу на боротьбу за здійснення заповітних устремлінь нації — української державної суверенности.
Запорукою успіху в боротьбі мала бути сильна влада. У шостій точці розділу “Державний лад” зазначено: “В часі боротьби та переходових етапів державного будівництва України — лише диктатура Вождя Нації забезпечить державі внутрішню силу й відпорність”. В наступній точці (7) наголошено: “На чолі держави стане покликаний організованою волею нації Голова Держави — Вождь Нації”. Проектувалося ввести монопартійну систему, законом заборонялося існування політичних партій.
Суттєві зміни були внесені в Устрій Організації Українських Націоналістів. І тут годилося б провести дослідження.
В Устрою (Статуті) першого (установчого) Великого Збору ОУН у Відні написано: “VIII розділ. 1. Виконавчим органом ОУН є Провід Українських Націоналістів. 2. Провід складається з Голови, якого покликає Збір, і восьми членів, яких на пропозицію Голови затверджує Збір...”
Чим керувалися Великі Збори, висуваючи кандидата на пост Голови Проводу? Кандидатом на найголовніший пост в Організації пропонували особу, котра мала за собою роки чи й десятиліття політичної діяльности і користувалася беззаперечним авторитетом. У січні-лютому 1929 р. ні в кого не було сумніву, що Головою Проводу Українських Націоналістів оберуть полковника Евгена Коновальця. Це ж він у 27-літньому віці очолив найкращу військовову формацію Української Народньої Республіки — корпус Січових Стрільців. Полковник Евген Коновалець був Головним Командантом Української Військової Організації (УВО), що згодом з ініціятиви Е.Коновальця увійшла у структуру ОУН як її складова частина, незважаючи на те, що УВО ще певний час зберігала “автономність” і повністю, за твердженням Степана Бандери, інкорпорувалася в ОУН лише 1932 року. Тут треба звернути увагу на одну особливу рису Е.Коновальця: він, політик високого рангу, з небувалою майстерністю умів консолідувати політичні сили, мав непохитну витримку і здатність вивчати характер людини, умів, як то кажуть, з кожним “поговорити”, умів єднати людей навіть тоді, коли між тими людьми зарисовувалися чи й виявлялися певні неузгодженості щодо оцінки суспільно-політичних явищ тощо. Стало традицією, що позиція Голови Проводу (Провідника) ОУН була міцна, всі підвладні шанобливо ставилися до нього. Зенон Коссак згадував: коли полковник Е.Коновалець заходив до приміщення, де відбувалися наради — всі присутні вшановували його вставанням.
В Устроях, прийнятих іншими Великими Зборами, були суттєві зміни. Згідно з першим Устроєм ОУН Голова Проводу (Евген Коновалець) сам був “частиною Проводу”, якого вибирав Великий Збір. Голова Проводу подавав кандидатури членів Проводу, а Збір їх затверджував.
Істотну зміну було внесено в Устрій Другого Великого Збору в Римі у серпні 1939 р. (мельниківський). Голова Проводу (Андрій Мельник) згідно з новим Устроєм став понад Проводом, у його руках була майже абсолютна влада, він очолив “законодатну владу”. Андрія Мельника визнано найвищим авторитетом, який відповідає за свої дії “перед Богом, нацією і власним сумлінням” (Гл. “Устрій ОУН, розділ А. Голова Проводу Українських Націоналістів, точка 5”). У попередній точці (4) написано: “Голова ПУН — як керманич і репрезентант визвольних змагань Української Нації — є її Вождем”.
Забігаючи дещо наперед, треба наголосити, що ОУН з-під стягу Степана Бандери засудила вождизм і всі форми диктаторського правління. Досконалість організаційної тактики грунтується на вишукуванні оптимальної лінії у сфері політичної діяльности і то навіть за умов неповної узгоджености поглядів, оцінок, пропозицій. Мудро керована політична дискусія навіть у найвужщому колі об’єднаних однією ідеєю осіб допомагає прийняттю правильних рішень.
Про Римський Великий Збір ОУН членські кадри довідалися доволі пізно. Ті, що знали полковника Андрія Мельника, ставилися до нього прихильно, вважали, що він гідний наступник Евгена Коновальця. Знайомі А. Мельника цінили його за особисту чесність, “військову” дисципліну, загалом, як людину високих моральних якостей.
Членство ОУН завжди з великою пошаною ставилося до свого керівництва, кожен член проходив відповідний вишкіл, організаційні клітини своєчасно отримували потрібний інструктаж, вказівки, рекомендації, але з літа 1939 року аж до вибуху Другої світової війни і в перші її дні та тижні інструкцій не було.
А тим часом воєнна громовиця рознеслася по широких європейських просторах. Розгорілася смертоносна для народів, найбрутальніша за методами, тотальна за характером Друга світова війна, хоч для України війна почалася у березні 1939 року, коли перед навалою Угорщини на захист Карпатської України стали українські карпатські січовики.

ВЕРЕСНЕВА ГРОЗА В 1939 РОЦІ

“Німецька-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в’язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я разом з іншими в’язнями, у тому числі українськими націоналістами, дістався на волю (Мене визволили в’язні-націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції)”.
“...З гуртом кільканадцятьох звільнених із в’язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі як і з польськими, так і з німецькими військами, Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, уже від Ковельщини, ми пов’язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення та заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. В Соколі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші повернулися з в’язниці”.
* * *
“З ними я обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час, коли розвал Польщі вже був очевидний і стало відомим, що большевики мають зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі договору з гітлерівською Німеччиною. Отже, ціла діяльність ОУН на ЗУЗ мусіла бути швидко переставлена на один протибольшевицькиїі фронт та достосована до нових умов. Із Сокальщини я вирушив до Львова в товаристві пізнішого члена Бюра Проводу ОУН Дмитра Маївського-“Тараса”. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди большевицького війська й окупаційної влади.
...У Львові я був два тижні. Жив конспіративно, але з уваги на початкове неналаднання большевицької поліційної машини користувався значною свободою рухів і ввійшов у контакт не тільки з провідним активом ОУН, а й з деякими провідними діячами українського церковного й національно-церковного життя. Спільно з членами Крайової Екзекутиви та іншими провідними членами ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; пляни широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ”.
“Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпосередній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Організації наполягали на тому, щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур’єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою”.
Степан Бандера “Мої життєписні дані”

Не лише для політиків, а й узагалі для багатьох громадян не було таємницею, що Перша світова війна не буде остання у XX столітті. Про це говорили й писали, наголошуючи на тому, що Друга світова війна буде жорстокіша за Першу, що в хід підуть засоби масового винищування людей, а це означає, що людських жертв буде набагато більше. Віщування здійснилися.
Друга світова війна почалася вересневою грозою у 1939 році: першого вересня німецькі війська напали на Польщу. Фронт видовжився майже на 1400 кілометрів. Польське командування розпляновувало оборону перед наступом німецьких військ, а також покладало надії на ефективну допомогу союзників. З вересня Англія і Франція виповіли Німеччині війну, але воєнні дії тих держав не принесли Польщі сподіваного результату. За три тижні польська держава перестала існувати...
На початку війни від імени Української Парляментарної Репрезентації Василь Мудрий заявив про льояльність супроти Польщі. На думку декого, та заява мала б відіграти певну ролю у ставленні польських властей до численних українських політичних в’язнів, що каралися у польських тюрмах здебільшого в західніх регіонах Польщі. Інші притримуються погляду, що та заява нічого позитивного не дала, бо коротко перед війною і в перших днях війни в усій Польщі “збільшився тиск на українців”: продовжувалися арешти українців, переважно інтеліґенції і українських активістів, масово запроторювано українців у концентраційний табір Береза Картузька. Відступаючи перед німцями, польські тюремники евакуювали політичних в’язнів у східні райони. Все це відбувалося з великим поспіхом і переляком перед німцями. Тюремники дбали про себе, про те, як урятувати власне життя. У той час в’язні мали можливість “вирватися” з-під в’язничної сторожі і таким чином дістатися на волю. Евакуювання політичних в’язнів-українців описав у своїх спогадах (“В поході до волі”) засуджений варшавським судом на довічне ув’язнення націоналістичний діяч Микола Климишин.
А тим часом уряд СССР у неділю, 17 вересня, сповістив світ по радіо, що польська влада покинула свою столицю і залишила нарід напризволяще. Совєтський Союз “подає братню руку” єдинокровним братам — західнім українцям і західнім білорусам — і бере їх під свою опіку “на прохання трудящих” тих західніх реґіонів, які нібито про ніщо інше ніколи й не мріяли, тільки про те, як “приєднатися” до своїх братів, котрі, мовляв, щасливо проживають і гараздують у совєтському раю.
Польське населення потопало в непоінформованості, багато хто допускав думку, що большевики йдуть полякам на допомогу, але це не відповідало правді.
Помиляється той, хто бажане трактує за дійсне. Події розгорталися відповідно до пляну, опрацьованого імперіялістичними хижаками — коричневим Берліном і червоною Москвою.
Імперіялісти, як звичайно, ворогують між собою, але на деяких етапах співпрацюють, зокрема тоді, коли йдеться про спільне поборювання ними ж поневолених народів, коли мається на увазі терени впливів тощо. Таке сталося між СССР і гітлерівською Німеччиною.
У своїй промові, виголошеній 10 березня 1939 року під час вісімнадцятого з’їзду компартії у Москві, Сталін звинуватив західні засоби інформації у спробах викликати конфліктну ситуацію між Німеччиною і Совєтським Союзом. Це була чи не перша спроба порозуміння між імперськими акулами. Після того пішло до зближення між ними.
17 квітня того ж року совєтський посол у Берліні Деканозов заявив, що в поліпшенні взаємовідносин між Берліном і Москвою перешкодою не можуть бути ідеологічні розбіжноті. Місяць пізніше почалися між Німеччиною і СССР економічні переговори, а наступного місяця гітлерівці мали інформацію, що совєтський уряд не піде на угоди із західніми державами, якщо Німеччина підпише з Москвою пакт про ненапад.
Така позиція Москви могла бути викликана тактичними міркуваннями, стати пересторогою для західніх держав, але для західньої дипломатії у цьому не було таємниць і несподіваности, там допускалося, що врешті-решт дійде до ближчого взаємопорозуміння між Німеччиною і СССР.
23 серпня 1939 р. в Москві у присутності Сталіна німецький міністер закордонних справ Ріббентроп і совєтський нарком Молотов підписали пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол У тому протоколі визначено зони впливу СССР і Німеччини у Східній Европі: Німеччина погоджувалася “не цікавитися” Фінляндією, Литвою, Латвією та Естонією, а східні території Польщі по лінії Нарва-Висла-Сян на прохання Москви мали бути зайняті Совєтським Союзом.
Сталін проголосив тост за Гітлера, а Молотов підкреслив, що зміни у взаємовідносинах між Німеччиною і СССР стали можливі завдяки тому, що Берлін “добре сприйняв промову Сталіна, яку він (Сталін) виголосив у березні того ж року”. 1 вересня Гітлер у своєму виступі розхвалив німецьке-большевицький пакт.
“Вождь народів” Сталін і фюрер нацистів Гітлер розв’язали Другу світову війну. Без підписаного пакту про ненапад Гітлер не міг рішитися напасти на Польщу. Тепер апологети Сталіна це замовчують. Вони і не згадують, що були випадки (досить рідкі, бо комуно-партійна верхівка зуміла “виховати” своє членство як послужних і безмозких тварин), коли старі комуністи — учасники Жовтневого перевороту — писали листи до самого “батька”, висловлюючи своє здивування з такого кроку Москви, критикуючи сталінсько-гітлерівське побратимство, наголошуючи на тому, що та затія до добра не доведе, — то таких “непослушних критиканів” енкаведисти арештовували, судили й заганяли туди, де Макар телят не пас. І ще одне диво: коли врешті розгорілася війна між Німеччиною і СССР, то засуджених “непоправних політиканів” із таборів і тюрем не звільнювали, либонь, не за їх передбачливу думку, а за “непокору” та “непідпорядкованість партійним директивам”.
17-го вересня 1939 року полчища червоної армії перейшли західній кордон УССР, а 22-го вже зайняли Львів. Ніде і словечком большевики не згадували про те, що СССР діяв згідно з домовленням із гітлерівською Німеччиною, а скрізь галасували про “визволення”, про “приєднання”, намагаючись тим висловам надати ще й юридичну форму, посилаючи спеціяльну делегацію із Західньої України до Москви, яка “прохала” включити ЗУЗ до червоного царства
Письменників, поетів большевики змусили писати твори, називаючи грозовий вересень і “золотим”, і “овіяним весняним подувом”, і на кожному кроці славити “мудрого й непомильного”, “рідного” батька та вождя Йосифа Віссаріоновича.
За новим договором між Німеччиною і СССР із 28 вересня 1939 року в Москві усталено границі сфер інтересів тих держав по лінії річок Сян, Солокія і Північний Буг. Споконвічні українські землі, окуповані Польщею, майже повністю опинилися під Москвою, за винятком Лемківщини, Лівобережного Посяння, Холмщини та Підляшшя, поверхнею близько 16 тисяч квадратних кілометрів. На цих теренах проживало близько 1 200 тис. населення, з якого — 500 тис. українців, греко-католиків і православних, а крім них ще понад 200 тис. українців римо-католиків, так званих калакутів, громадян, що розмовляли мало подібною до польської мовою, а близькою до української. Калакути — це ті, що їх силою поляки латинізували, ополячували, а тепер, коли польська держава припинила своє існування, почали повертатися у своє національне лоно.
12 жовтня 1939 р Гітлер декретом проголосив території колишньої Польщі, (у тому й українські, уже названі, окраїнні землі) так званим Генеральним губернаторством, фактично це була колонія, керована німецьким генеральним губернатором Г.Франком.
Вереснева гроза розвалила Польщу: за неповних три тижні перестала існувати так звана великодержавна (по-польськи - моцарствова) Польща, зійшла з політичної арени зненавиджена українцями й іншими національними меншинами польська окупаційна влада. Для польських патріотів це була національна трагедія. Вона зобов’язувала багатьох дивитися на ситуацію більш тверезо. Незабаром появилися перші зародки руху Опору, а далі протестні дії проти німецьких окупантів, а разом із ними і надії, що Польща не загине, що польська державність відновиться.
Багато хто з вдумливих поляків піддавав критиці недолугість польського державного керівництва, підкреслював те, що ті польські верховоди, які користувалися усіма благами, не зуміли правильним курсом повести державний корабель. І в той же час, за свідченням об’єктивних знавців військової справи, рядові польські жовніри і військове підстаршинство гідно воювали проти окупанта, як прийнято казати — “захищали честь військового мундиру”.
Траплялися між поляками й такі, що вину за програш у вересневій кампанії звалювали на... українців. Таке абсурдне твердження було вигідне для окупаційних властей, які були зацікавлені в тому, щоб між українцями і поляками не доходило до будь-якого зближення, а навпаки, адже окупантам легше панувати, якщо підневільні громадяни зводять між собою порахунки, загострюють ворожнечу.
Деяка частина поляків поповнювала німецьку кримінальну поліцію, пішла на службу до окупанта, інші “позаписувалися” до так званих фольсдойчів, маючи на меті користуватися пільгами в загарбника. Сам президент Мосціцький подався до Румунії, а відтак до Швайцарії, якої був підданим, незважаючи на те, що польська конституція забороняла подвійне громадянство (підданство). Свій президентський пост він передав 29 вересня колишньому голові польського сенату Рачкевичеві, що поселився на еміграції у Лондоні. Міністер закордонних справ Бек теж виїхав до Румунії, там його німці перехопили і посадили в концтабір у Дахау, де він і помер. Прем’єр-міністер Славой-Складковський покинув Польщу, проживав на еміграції до 1962 року, дбав про себе, либонь, позабувши те, що й на еміграції треба було б працювати для відновлення тієї держави, яка посадила його на високе крісло в державному апараті. І маршал Ридз-Сміґли поспішив за кордон за іншими, але згодом повернувся до Варшави під прибраним прізвищем Завіша, де й помер у 1941 р., не відігравши в русі Опору важливої ролі...
Від 1939 до 1943 року Прем’єр польського еміґраційного уряду генерал Сікорський, хоча й не поділяв поглядів Пілсудського, теж вороже ставився до українців. Була версія, що нібито він хоче з тактичних міркувань покликати до польського еміґраційного уряду когось з українців, але такого не сталося. За це його критикували західноєвропейські політики. Ще більшій критиці його піддали вони після того, як Сікорський мав зустріч зі Сталіним у Москві. Незабаром пихатий генерал загинув у летунській катастрофі неподалік Гібральтару в 1943 році.
Дехто вважає, що великою помилкою у польській політиці було те, що польські лідери не брали до уваги, в яких умовах відбуватиметься відновлення польської державности, який матиме вплив на це східній сусід — Москва — і як формуватимуться польсько-українські взаємини.
А тим часом на Західньо-Українських Землях заводив свої “порядки” новий окупант — червона Москва. Її боялися керівники українських партій. Вони припинили свою працю, а деякі саморозпустилися. Єдиною політичною силою залишилася Організація Українських Націоналістів, для якої тепер розкрилися нові обрії — майже всі українські землі від Сяну до Дону.
Смертельних ударів завдали нові окупанти різним західньо-українським громадським, науковим, культурно-освітнім, кооперативним та іншим організаціям. Наприклад, червоні “визволителі” спочатку приглядалися до товариства “Просвіта”, удавали, що нібито й прихильно ставляться до тієї культурно-освітньої організації. Це тривало всього кілька днів. Врешті, наче шакали, кинулися на саму просвітянську централю у Львові. Окупанти нищили, палили книжки, розганяли читальні “Просвіти” по всьому краю.
Большевики напускали туману у вічі. Вони спочатку вводили свого роду “українізацію” на ЗУЗ. Скрізь, особливо у містах, лунала українська мова, київський хор “Думка” давав концерти українських пісень. Усе це викликало враження, що той “українізаційний процес” буде тривалий. Так розуміли львівські громадяни Мойсеєвого віровизнання. Вони розуміли, що тепер слід чимдуж вивчати українську мову, офіційну мову УССР...
Десь у тридцятих роках заходом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові надруковано “Словник українсько-польської і польсько-української мови” (укладачі Словника — Кость Кисілевський і Евген Грицак). Наклад книжки був величенький і багато примірників того “Словника натискали своїм тягарем на полички книгарні Наукового товариства, що містилася у будинку “Просвіти” у Львові на площі Ринок, 10. Українці того словника не купували, бо добре знали польську мову. Але зразу ж після так званого “визволення” Західньої України большевиками євреї, які добре української мови не знали, метнулися до тієї книгарні, бажаючи придбати польсько-український Словник, і викупили всі до останнього примірника. Книгарі продавали книжки на вулиці.
Але скоро все змінилося... Покупці книжок переконалися, що “українізація” — це короткочасний обман, що їм української мови не треба знати, а треба “владєть язиком таваріща Лєніна”. Вчорашні покупці “Словника” приходили вдруге до книгарні НТШ, віддавали словники назад, заявляючи, що їм уже польсько-український словник не потрібний. Вони просили: “Ми помилилися, нам цей словник уже нідочого. Дайте нам словник польсько-російський, ми дуже вас просимо, а цей заберіть назад...” Шукачі польсько-російського словника добре розуміли, що повіяло московським вітром. Вони переконалися, що в державі шанується лише державна російська мова. А хіба ж на першому місці в УССР стояла мова українська, і то незважаючи на те, що в назві тієї “совєтської союзної республіки” стояло перше слово “українська”?

НОВА ОКУПАЦІЙНА ДІЙСНІСТЬ.
НОВІ ПЕРСПЕКТИВИ Й ЗАВДАННЯ

“У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом із братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі Картузькій, та з чотирма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами; частково пішки, частково поїздом прибув до Кракова. Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього й суспільно-громадського життя на західніх окраїнах українських земель поза большевицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміґрації в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамошнього осередку ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, польських в’язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії...”
Степан Бандера, “Мої життєписні дані”

Грозовий вересень 1939 року приніс на землі Західньої України надзвичайні зміни. Багатьох громадян, українців і неукраїнців, ошелешували ґрандіозні події. Під нищівними ударами німецьких полчищ розвалювалася польська держава. Варшавське радіо посилало в ефір попередження про німецькі авіяційні налети, а поміж тими лякливими пересторогами сумовито скигліла музика. Шовіністично налаштовані львівські поляки, які у війні участи не брали та військовою відвагою, либонь, не славилися, вельми обурювалися і дорікали варшавським функціонерам від радіо, вимагаючи бравурних мелодій, але Варшаві видніше було, куди доля польської державної могутности котиться...
Після двох тижнів війни німецькі до зубів озброєні військові відділи почали наближатися до передмість Львова. А у Львові нашвидкуруч скликали радних до маґістрату (міської ради), аби терміново розглянути питання, кому здати Львів: большевикам чи німцям? Очевидна річ, більшість радних, вороже наставлених до німецького напасника, не погоджувалася з тим, щоб аґресор господарював у Львові. Зате високі львівські духовники, а також ті, яким польська окупаційна влада у печінки в’їлася, не хотіли “визволителів зі Сходу”.
Розгляд даного питання львівським маґістратом був скоріше неповажною грою, оскільки між Москвою і Берліном усе було заздалегідь узгоджене після 23 серпня того ж року, коли в Москві договір про ненапад ствердили своїми підписами Ріббентроп і Молотов, а це значить, що громадяни Західньої України, а також Західньої Білорусії, не мали й не могли мати будь-якого впливу на вирішення своєї долі. Про долю наших громадян, як, зрештою, про прийдешність цілих народів, “думали й вирішували” Гітлер і Сталін...
Разом із “доблесними” формуваннями червоної армії прибилися і зграї комуно-большевицьких агітаторів, що, брешучи без міри, взялися до небес розхвалювати “страну совєтов”, яка “красувалася під сонцем сталінської конституції”. Люди спокійно прислухалися, інколи щось запитували, а відповіді були однозначні й стандартні: “Скрізь у світі погано, а добре й прекрасно лише в СССР...” Щоб дешевим і хитрим способом завоювати довіру громадян, щоб виправдати свою власну назву “визволителі”, агітатори пояснювали, що німці хотіли окупувати Західню Україну, але червона армія випередила їх і стала в обороні ще донедавна “експлуатованих поміщиками й капіталістами” мешканців Західньої України. “Не виступили б ми, — пояснювали червоні агітатори, — німець забрав би вас під своє залізне крило, а тоді не уникнути б вам великого горя...”
Тут годилося б згадати й те, що не обійшлося без “випробувань” стосовно большевицької навали. В деяких містечках і селах Західньої України мешканці нашвидкуруч позволили вітальні брами перед “визволителями”, уквітчані й оздоблені червоними прапорцями із зірками, серпами й молотками, побічних — гітлерівські прапорці зі свастикою, а посередині — українські національні синьо-жовті. Большевицьке командування прихильно поставилося до своїх і гітлерівських регалій, а українські чимдуж позривало. Але на тому не скінчилося: зразу ж енкаведисти повели слідство, вони розпитували й рознюхували, хто виготовляв українські прапорці, вчиняючи антидержавний (в оригіналі антинародний) “злочин”. Люди викручувалися, як могли, але тут же всі зрозуміли, яке ставлення большевиків до української національної справи. А ставлення було дике й брутальне: комуно-большевицька влада позакривала всі культурно-освітні й профспілкові установи, а в тому навіть протиалькогольне товариство “Відродження”, закрила всі часописи, видавництва, скасувала українську кооперацію, повела нагінку на Церкву. Почалися арешти українців і поляків, які, за большевицькими критеріями, могли бути небезпечними для СССР. Удень і вночі “працювали” енкаведисти — людолови у шкіряних куртках, жорстокі й безпощадні...
В СССР була монопартійна система, як і в інших тоталітарних державах. Було зрозуміло, що про існування будь-яких, навіть лівого напрямку, партій не могло бути й мови. А ті політичні партії, які були до початку війни, припинили свою діяльність, вони саморозпустилися, а їх керівні діячі, як звичайно, ще до приходу червоної армії до Львова подалися на Захід. Дехто, щоправда, залишився, таких скоро арештували й знищили. Залишився славетний адвокат, професор доктор Володимир Старосольський (що дотримувався соціял-демократичних поглядів). Він навіть отримав працю у Львівському державному університеті ім. Івана Франка, але і його заарештували, судили і вивезли в Сибір, де у лагері він закінчив життя (в 1942 р.). Дружину його та дочку з сином вислали у Казахстан на заслання, де дружина померла.
Єдиною політичною силою, яка залишилася у Краю, була Організаіція Українських Націоналістів (ОУН). ОУН була таємна та нелеґальна за попередньої (польської) окупації, але в численних польських архівах залишилися судові документи, протоколи слідства багатьох націоналістів. Усе це попало в большевицькі руки, і того було достатньо, щоб тепер енкаведисти всіх націоналістів, тобто тих, що були під судом, і тих, що під слідством і запідозрених у націоналізмі, арештовували й притягали до відповідальности за “антидержавні злочини”. В Совєтському Союзі здавна побутувало таке прислів’я: “Була б людина, а кримінальна стаття на неї знайдеться, а за кримінальною статтею і суд, і безплатне транспортування у віддалені райони червоної імперії”. Тисячі українських націоналістів, а між ними члени ОУН і її симпатики, подалися за кордон, де створили потужну мережу. Не всі націоналісти робили це радо. Згадаймо Степана Бандеру: він плянував залишитися в Україні й далі вести боротьбу. Згодом ми ще довідаємося, що й пізніше, коли вже війна закінчилася, С.Бандера робив заходи, щоб податися на Рідні Землі й брати участь у національно-визвольній збройній боротьбі.
Друзі Степана Бандери наполягали на тому, щоб він виїхав за кордон, врешті таке бажання висловив і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полковником Андрієм Мельником.
В Україні залишилися ті націоналісти, члени ОУН, яким визначено їх функції, між ними Іван Климів-“Леґенда”, що був на посту Крайового Провідника.
Восени 1939 року багато українських націоналістів, членів ОУН і симпатиків, вийшли за межі “раю”, а поселившись на окраїнних західньо-українських землях (Холмщина, Підляшшя, Лемківщина й Засяння), почали активно працювати на національній ниві (шкільництво, культурно-освітня, кооперативна праця тощо). Це були здебільшого колишні політичні в’язні тюрем і концтабору в Березі Картузькій, люди з підірваним здоров’ям, яких большевицька влада не пощадила б, а переходити зразу у глибоке підпілля, і то масово, не було доцільно. Саме в той час з тими людьми почали контактувати післанці від Степана Бандери й Романа Шухевича, який був провідником членства ОУН на згаданих окраїнних західньоукраїнських теренах. Післанці від С.Бандери й Р.Шухевича передавали їх вказівки приблизно такими словами: “Друзі! Ви прекрасні працівники на народній ниві, ви організовуєте українське шкільництво, проводите культурно-освітні курси для місцевого населення, одно слово, виконуєте важливу громадську працю, але не забувайте, що вся наша увага концентрується на Українських Землях. Доля українського народу “кується” в Україні, тож будьте готові в будь-яку хвилину взяти зброю до рук, перейти кордон і в Україні включитися у боротьбу проти комуно-московських окупантів. Ви націоналісти-революціонери не лише на словах, а у чині”. Десь у той час з’явилася націоналістична пісня із знаменними словами: “В огні кується наша доля...”
Тогочасні скептики, а вони були й пізніше і тепер є, запитували, чи треба побіч назви-абревіятури ОУН ставити слово “революційна”, чи не для прикраси воно? Не треба забувати, що вже Основник ОУН — полковник Евген Коновалець — у прикінцевому слові на Віденському Конґресі говорив: “Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього (віднови Самостійної Соборної Української Держави) досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними шляхами”.
Десять років пізніше вказівки Бандери й Шухевича для членства ОУН у Закерзонні і в інших місцях поселення були “електризуючими”, вони, вживаючи вислову із військової термінології, закликали націоналістів “бути в стані бойової готовости”.
До вказівок були й пояснення: це аж ніяк не значить, що всім, і то в один час, треба готуватися до переходу кордону зі зброєю у руках. Але націоналіст не має права відкидати думки, що це може статися. Націоналіст завжди готовий виконувати накази Проводу, своїх зверхннків. Революційність — найосновніша прикмета українського націоналіста.
 
Наші Друзі: Новини Львова