Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 19 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Степан Бандера - символ Нації

Переглядів: 89013
Додано: 22.04.2007 Додав: dnipro  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
“...На терені, на якому я проживав (мається на увазі Західня Україна. — Авт.), ОУН теж проводила протибольшевицьку акцію.
ОУН виступає проти большевизму тому, що большевизм — це система, якою Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність. ОУН виступає проти комунізму, бо комунізм — це рух, світоглядово протилежний націоналізмові.
...Головним тереном боротьби з большевизмом є Східньо-Українські землі, там боротьба йде на життя і смерть. Очевидно, годі шукати того вияву і віддзеркалення тієї боротьби в большевицькій пресі. Частинним віддзеркаленням тієї боротьби, що її ведуть українські націоналісти на східньо-українських землях, є саботажі по колгоспах і фабриках та політичні замахи.
...На цьому терені (на західньо-українських землях) ми теж боремося з комунізмом, бо він намагається послабити вороже протимосковське наставлення українського громадянства та прищепити йому доктрину з розкладовими елементами. Очевидно, ведемо на цьому терені боротьбу з комуністичним рухом передусім засобами пропаганди. Але, крім того, поборюємо комуністичний рух і фізичними методами.
...Комуністичний рух на цьому терені є експозитурою московського комунізму. А большевизм засобами фізичного винищування бореться на східньо-українських землях з українським народом, а саме: масовими розстрілами в підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір і Соловки. Большевики виселяють із широкої прикордонної смуги українців, а на їх місце поселюють самих москалів — червоноармійців і чекістів...
...Большевики застосовують фізичні методи, тому й ми вживаємо в боротьбі з ними фізичних метод. З цих причин у 1933 році я видав наказ Лемикові виконати атентат на большевицького консула у Львові.
...Щодо ворогів ми не робимо судів, але кермуємося тільки доцільністю. Згаданий атентат був демонстративним актом проти представника большевицької влади. Водночас мушу підкреслити, що українські націоналісти борються проти своїх ворогів на всіх українських землях”.
Прокурорські свідки, поліційні агенти, які пильно слідкували за діяльністю ОУН у Західній Україні, стверджували, що в той час, коли Крайову Екзекутиву очолював Степан Бандера, тобто в роках 1933-1934, українська революційна діяльність набрала широкого розмаху.
Покликаний на свідка в’язень Микола Лемик зізнав, що зустрічався із Степаном Бандерою, хоча й не знав у той час його прізвища та організаційного становища. Лемик дістав від Бандери вказівку, щоб після убивства совєтського консула не тікати, а віддатися у руки поліції і на судовому процесі вияснити причини цього політичного атентату. Бандера пояснив Лемикові причину, а нею було те, що большевики масовими розстрілами та голодоморами нищили український народ.
Степан Бандера завжди підкреслював, що український народ — це могутня органічна цілість і що кожному націоналістові-державнику лежить на серці доля українського народу, для кожного українського націоналіста близький його серцю кожен українець, незважаючи на те на якій — на східній чи на західній — території він не проживав би в яку закутину світу не закинула б українця химерна доля.
На запитання оборонця, які вимоги ставила ОУН перед кандидатами в її членство, Бандера відповів, що кандидат мусів знати й визнавати ідеологію українського націоналізму. Це була передумова, що передувала перед складенням присяги.
Оборонець Степана Бандери Володимир Горбовий у своїй прикінцевій промові пояснив, серед яких умов виник новітній український націоналістичний рух. Це сталося під час боротьби за українську державну самостійність: “Молодь була свідком переломової доби в житті свого народу, коли ідея ставала дійсністю. Ці моменти глибоко запали в душу і кров молоді. Немає сили, що могла б усунути ці речі з їхньої душі.
“Який політичний стан тепер, ви, панове судді, знаєте, — продовжував оборонець. — До цього стану народ мусить зайняти якесь становище. Старіше громадянство обмежується заявами, молодь хапається радикальніших засобів...” — Він продовжував: “Під час політичних судових процесів УВО-ОУН нераз противники української національновизвольної боротьби закидали, що Провід висуває наперед рядових бойовиків, а сам ховається поза їхні плечі, а ось тут виступає сам Крайовий провідник ОУН Степан Бандера і мужньо відхиляє свій шолом...”
Аналогічні вигадки про те, що керівні націоналісти нібито самі ховаються поза плечі рядових, — це і є “озброя” большевицьких пропагандистів, котрі мають на меті кинути кістку незгоди й таким способом розбивати рух, проте успіху ласі на підлі вигадки не мають.
Зізнання підсудних у Львові полонили серця й уми української патріотичної молоді. Осип Мащак в останньому слові заявив: “За мету свого життя вважаю лише службу Україні. Україна була і є для мене такою величною, такою святою, що для неї не лише жити, а й умерти замало. Я хотів у боротьбі за Українську Державу, за визволення українського народу з неволі, у боротьбі за новий соціяльний лад, за соціяльну рівність, за Україну без хлопа і пана знайти ціль свого життя і своє щастя”.
Слід наголосити на тому, що Провід Українських Націоналістів високо цінував Мащака — людину великих здібностей і безмежної жертовности. Після арешту С.Бандери (14 червня 1934 р.) на початку липня ПУН призначив його на пост Провідника Крайової Екзекутиви на ЗУЗ, але незабаром Мащака польська поліція арештувала. Від початку 1935 року керівництво ОУН у Західній Україні передано Левові Ребету.
Інший підсудний — Ярослав Стецько — під час слідства до нічого не признавався, але перед судом склав зізнаня, що він був членом Крайової Екзекутиви й керівником ідеологічної референтури та редактором підпільних націоналістичних видань “Бюлетеня КЕ ОУН”, “Юнака” і “Юнацтва”.
У прикінцевому слові Ярослав Стецько сказав: “Прокурор подав, що я своєю публіцистичною діяльністю затроював душі української суспільности, зокрема української молоді. Це ніяк не відповідає правді. Я писав на теми ідеологічно-суспільні, політичні, на теми етики й висував у своїх публіцистичних працях ось що: оцінюючи нинішнє становище взагалі і дійсність, я поставив тезу, що сьогоднішній змисл життя узмістовлюється у тому, що ідеалом людини є національно-суспільний ідеал. Національно-суспільну працю не вважаю за заслугу окремих осіб, але за обов’язок кожної людини. Я кажу, що всім замислом життя мусить бути національно-суспільний ідеал. Вияви егоїзму в суспільному житті... є ухилом від національно-суспільного ідеалу життя кожної одиниці... Мій оборонець професор Старосольський зазначив, що я зокрема розглядав соціяльний зміст українського націоналізму... При розв’язці соціяльного питання... (треба наголосити) національний момент, безклясовість, момент етики й праці. Я твердив, що єдина праця вирішує про вартість людини і що єдино суспільна справедливість може бути критерієм у вирішуванні соціяльних проблем. При тому я висував у розв’язанні економічного питання тезу, що вимогою соціяльної справедливости є передання без викупу землі у власність українського селянства, копалень — у власність робітництва... Те саме стосується фабрик... Я висував ідею нового суспільного порядку... ідею солідаризму професій, не кляс у суспільному розумінні, бо українська суспільність є безклясовою суспільністю людей праці. Чи такі ідеї можна назвати затроюванням душі української суспільности та української молоді?
Далі я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів...
Призадумуючись над долею цілого українського народу, я підкреслював соборність ідейну, психологічну, моральну та соборність політичних змагань...” — а далі: “Визнаю, що істотним моментом права є признання його даною суспільністю. Примус, фізична сила не є суттю права... Я виконував свій обов’язок, що мені його диктувала моя приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціяльно в серцях українського народу... Не існує покищо реально, але існує морально і правно в наших душах. Змістом мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без хлопа і без пана. Я вірю у перемогу!”
Інший підсудний — Володимир Янів — член Крайової Екзекутиви, який (за його ж словами) був співформатором ідеології ОУН, автор багатьох статтей на ідеологічні теми в підпільній і в легальній пресі, у своєму прикінцевому слові наголосив:
“Я не хочу боронити своєї особистої волі, хоч яка вона для мене цінна. Не буду боронити тому, що я визнав той світогляд, який знає боротьбу, який розуміє, що в боротьбі є перемоги й невдачі... Хочу боронити свої ідеї, свої думки, свої погляди... Розглядаючи завдання, які маю виконати, я вважав, що тільки цей шлях (шлях боротьби) є єдино правильним шляхом... У своїй діяльності я завжди старався про одне: керуватися тим, що римляни називали “віртус” (мужність (лат). — Авт.). І тому, щоб дати доказ, що не хочу бути нечесним супроти людей, яким я висловлював свої погляди... я заявив, що належу до ОУН. Ясно, що моє становище випливало з великої віри, передусім віри в українську націю, в її право до життя суверенного, самостійного... Вважаю, що боротьба української нації за самостійність не є тільки боротьбою за здійснення нової правди, нового життя, нової релігії. Сьогоднішня боротьба української нації з Москвою є не тільки боротьбою з виявами московського імперіялізму, не тільки боротьбою з московським духом, не тільки з большевизмом, який є формою поневолення української нації, але що ця боротьба є одночасно боротьбою з ідеєю комунізму, що затроює нинішній світ, нинішню культуру. Коли давні віри, давні культури сьогодні захитані, то я вважаю, що обов’язком української нації було, є і буде створити нову віру, віру українського націоналізму, релігію, побудовану на новій вірі в українську націю... Для того, щоб зреалізувати нашу віру, треба великого національного об’єднання...”
“Я мушу сказати, що моя совість супроти української нації спокійна...” — накінець заявив В.Янів.
Ясність щодо позиції і діяльности Організації Українських Націоналістів вніс у своєму прикінцевому слові Степан Бандера. Він заявив: “Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів і їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією усі ділянки національного життя...”, а відтак продовжував: “Із (судової) розправи виходило б, що ОУН цілу свою діяльність зводить головно до бойової акції. Заявляю, що ні програмове, ні (якщо йдеться про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці) бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Оскільки в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, то хтось міг би подумати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть із життям своїх членів. Конкретно скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть утратити життя, такі люди, як ніхто інший, уміють цінити життя... Ніколи не переживав я подібного, як тоді, коли висилав двох членів на певну смерть, — Лемика і того, хто вбив Пєрацького (Мацейка)...” В тому місці суддя не дозволив Бандері розвивати своїх дальших думок.
Заторкнув С.Бандера і питання протибольшевицької діяльности: “Третя справа — це справа протибольшевицької акції. Прокурор сказав, що бодай побічним мотивом при вирішуванні атентату на совєтський консулят у Львові було те, що Організація хотіла зреагувати також на польсько-большевицькі взаємини, що хотіла їх попсувати. Я сам про цей атентат вирішив, я дав наказ його виконати і заявляю, що ми абсолютно не брали цього до уваги”.
Далі С.Бандера з’ясовував: “Не тільки з практичних, а насамперед із засадничих мотивів ОУН у політичній програмі відкидає орієнтацію на кого-небудь. ОУН відкидає концепцію відбудови Української Держави при нагоді польське-большевицького конфлікту. Польсько-большевицькі взаємини не можуть вирішувати наші політичні розрахунки. Зрештою, з історії знаємо, що всякі такі концепції діставали в лоб, бо щодо України, то Польща з Москвою завжди погоджувалася (порозумівалася. - Авт.)”.
27 червня 1936 р. львівський суд проголосив такий вирок: Степан Бандера і Роман Мигаль — досмертне тюремне ув’язнення; Богдан Підгайний, Іван Малюца, Евген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак — по 15 років тюремного ув’язнення; Ярослав Спольський — на 7 років тюрми; Ярослав Макарушка — на 6 р.; Катерина Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександер Пашкевич та Іван Ярош — по 5 років; Роман Шухевич, Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас — на 4 роки. Семен Рачун — 6 місяців тюрми. Віру Свєнцицьку й Анну Федак звільнено.
На підставі амнестії засудженим до 5-ти років тюремного ув’язнення зменшено вимір кари наполовину, а засудженим більше 5-ти років і аж до 15-ти зменшено на третину.

ПРОВОКАЦІЙНІ ЗАТІЇ БОЛЬШЕВИЦЬКОГО САТАНІЗМУ

“... В кожному ідеологічному чи політичному Русі найважливішу ролю відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь у русі, — творять його живий, діючий організм...
Наступ ворога і противників завжди іде насамперед на ідеологічно-політичні позиції та на активних людей...
Степан Бандера.
“Ідея і людина в ідеологічному русі”

Поборюючи національно-визвольний рух поневоленого народу, московсько-большевицькі імперіялісти силкувалися послабити, викривити, а то й знищити його ідеологічну основу. Вважаючи український націоналізм, Організацію Українських Націоналістів небезпечною силою проти червоної Москви в Україні, вони звернули свої удари на українську національну ідеологію, на її передових носіїв.
З чого вони почали свої чорні дії? Знаючи, що волелюбні народи прихильно не сприймають нацистські рухи, чому ж би їм не “прирівняти” український націоналізм, скажемо, до зненавидженого нацизму, виходячи з примітивного міркування, що “корінь обидвох термінів однаковий”? Чому б не брехати перед світом, що українські націоналісти нібито були в “контактах” з гітлерівцями, хоча це очевидна, нічим не підтверджена вигадка, але відомо, що Гітлер і Сталін, большевики і німецькі націонал-соціялісти в серпні 1939 року побраталися, підписали договір про спільні дії проти багатьох європейських держав і народів?
Мало того, большевики почали розкидатися придуманими ярликами, чіпляючи їх до українського націоналізму, наприклад: “буржуазний націоналізм”, “німецько-український”, навіть “українсько-американський” тощо, незважаючи на те, що буржуазія не покликала до життя ОУН, що основники її — вихідці з українського селянства, робітництва, трудової інтелігенції.
Українські націоналісти завжди закликали до боротьби за Українську Державу, за й побудову й утвердження. У гаслі “За Українську Самостійну (Суверенну) Соборну Державу” міститься глибокий зміст, зрозумілий і сприйнятливий для кожного свідомого українського громадянина. Самостійність, державна суверенність — це зреалізоване право нації, це унезалежнення народу від гніту-поневолення. Не менш важливе поняття “соборність”, під яким розуміється об’єднання усіх українських етнографічних земель. Україна одна й держава одна — суверенна і соборна, у ній усі українські громадяни користуються рівними правами. Для громадян — рівні права, перед ними — рівні обов’язки. Ніяких партійних переваг і привілеїв на зразок узаконених у большевицькому царстві партійної номенклятури.
Московським імперіялістам не спиться, вони намагаються посіяти між українцями заколот, розбрат, взаємне недовір’я. Для них і “єдиного народу українського немає”, вони ділять українців на східніх і західніх, на православних і греко-католиків, на “регіональні групи з відмінною психікою” тощо. Це запозичене від давньоримського “поділяй і пануй”, а, порозколювавши народ на відламки, тоді імперіялістам-окупантам легше кайдани на поневолених накладати та володіти ними, як послушною отарою.
Саме вони — большевики і їх борзописці-прихвосні — пускали й пускають поміж людьми вигадку про “неоднаковий” психічний склад українців з-над Дністра і їх єдинокровних братів з-над Дніпра, з Галича й Львова і з Чернігівщини чи Донбасу тощо. Одно слово: “дівіде ет імпера — діли і пануй” у своїй найогиднішій формі!
Треба з усією рішучістю підкреслити те, що головні ідеї наших славних національних велетнів, що появилися на світ у Наддніпрянщині, — Шевченка, Міхновського, Петлюри, Донцова і багатьох інших, літературна спадщина яких стала основою у формуванні національно-визвольної думки, стала фундаментом ідеології українського націоналізму, їхні ідеї знайшли широкий відгук і найприхильніше сприйняття саме серед народу Західньої України.
Ворогам хочеться бажане сприймати за дійсне. Їх непокоїть українська ментальність, тобто психічний склад українців, як вони базікають, котрий “неоднаковий” і дуже “зрізничкований”. Вороги хочуть, щоб українці ворогували між собою.
Братання і взаєморозуміння, пошана і співчутливість у роки лихоліття між українцями різних регіонів були міцними та тривкими. Візьмім для прикладу: Павло Чубинський (1839-1884), автор національно-державного Гімну “Ще не вмерла Україна” — українець із Лівобережжя (з Борисполя), а мелодію до Гімну скомпонував композитор Михайло Вербицький (1815-1870) — український греко-католицький священик із Перемищини. І сталося це тоді, коли Осередні і Східні Землі України входили до складу Російської імперії, а Галичина, Буковина і Закарпаття були складовою частиною Австро-угорської монархії. І пильно стережені кордони між цими двома імперіями не стали перешкодою для духового єднання між двома славними українськими патріотами, не перешкодило й те, що Чубинський був православний, а Вербицький греко-католик. Ось яка українська ментальність, а передовсім тих громадян, що Україну в серці носять. А якими дружніми та сердечними були стосунки між наддніпрянцями і галичанами, буковинцями і волинянами та їх рідними, близькими і знайомими — Франком і Лисенком, Коцюбинським і Стефаником, Лесею Українкою і Кобилянською, Кулішем і Пулюєм і ін.!
Нещодавно була нездійснена спроба творити в межах Української Держави так звану “галицьку автономію” нібито для того, щоб заманіфестувати якусь “вищість” західніх областей України над східніми чи “здатність” краще та успішніше в Галичині вирішувати питання економічної розбудови. Але таке “плянування” розвіялося з вітрами.
Українські націоналісти наполягають на тому, щоб Україна була одна й соборна. Соборна Україна — це наша заповітна мета. Дух соборности знайшов своє втілення у славному Акті 22 січня 1919 року, коли відбулося об’єднання Української Народньої Республіки із Західньо-Українською Народньою Республікою. У січні 1991 року роковини тієї знаменної дати вилилися у всенаціональне урочисте святкування під назвою сув’язь (ланцюг) між Львовом й Івано-Франківськом та столицею України — Києвом.
Деякі громадяни взяли собі за звичку називати Львів і Галичину “українським П’ємонтом”, тобто осередком, навколо якого повинна формуватися відроджена велич України. Задушевним побажанням кожного українського патріота є не звужувати поняття “п’ємонтної географії”... Хіба зародком “українського П’ємонту” не був у 1891 році Канів — місце вічного спочинку нашого Національного Пророка Тараса Шевченка?
Адже того року починається відлік формування модерного українського націоналістичного руху, починаючи від “Братства Тарасівців” до РУП (“Революційної Української Партії”), а далі... до УВО й ОУН.
У статті “Ідея і людина в ідеологічному русі” Степан Бандера розглядає значення ідеології та її носіїв — особистостей, об’єднаних величною ідеєю національно-визвольної боротьби. Відома річ, що ідеологія українського націоналізму — це спільний плід копіткої праці визначних теоретиків кількох поколінь. Вона — жива, розбудовується й удосконалюється. І в той же час ворог силкувався докладати зусиль, щоб мати вплив на її формування, підсуваючи деколи “думки й рекомендації” визначних “мужів науки” — правників, соціологів, політологів. Бували спроби підмінювати деякі засади негідними антинаціоналістичними замінниками. Дійшло, врешті-решт, до того, що появилися злобно-фальшиві мудреці, які намагаються “доказувати”, що ідеологія українського націоналізму “перестаріла”, а це значить — непотрібна і навіть може бути перешкодою у сучасному стремлінні до прогресу тощо. Ціль зрозуміла: відкинути ідеологію, а на її місце поставити кілька заперечників, заплутаність, туман пустослів’я... У такому випадку треба запитати: кому це вигідно? Немає сумніву, що антиідеологічні вигадки мають своє коріння у ворожому, імперському баговинні.
* * *
Московсько-большевицькі імперіялісти цікавилися не лише ідеологією українського націоналізму, а й його носіями — Коновальцем і його близькими співробітниками, Бандерою, Шухевичем, Стецьком і іншими. Вони плянували фізично знищити передових націоналістів, бо, убиваючи їх, завдадуть нищівного удару по самому русі. Большевики — терористи, від терору вони ніколи не відмовлялися, хоча на словах гостро його осуджували. Терор завжди був засобом большевицької політики.
Крайовою Екзекутивою ОУН у Західній Україні, а зокрема особою Степана Бандери, большевики “зацікавилися” ще на початку 30-х років: вони посилали своїх “спостерігачів” на судові процеси у Львові, коли польські окупанти судили Миколу Лемика восени 1933 р. і Степана Бандеру влітку 1936 р.
Провідний український націоналіст Евген Онацький у своєму творі “Шляхом на Роттердам” докладно описує, як большевики-чекісти підсували своїх аґентів до провідних націоналістичних діячів, як силкувалися заманути їх до “большевицького раю”, щоб там розправитися з ними так, як це їм удалося зробити з лідером російських есерів Борисом Савинковим у 1925 році, пояснюючи його знищення самовбиством.
Улітку 1933 р., описує Онацький, загадковим способом покинув Совєтський Союз і опинився у Західній Европі брат українських свідомих громадян із Галичини на прізвище Хом’як. Він заявив, що добре знає полковників Евгена Коновальця і Романа Сушка. Большевики проінструктували того перевертня, вони навіть поручили йому не шкодувати критичних слів на адресу СССР. Хом’як і написав гостру статтю антибольшевицького і антимосковського характеру. Хом’як інформував (за вказівкою своїх хлібодавців) і писав про страшний голод в Україні, не зважаючи на те, що Москва офіційно той голод заперечувала. Все це зроблено з такою майстерністю, що полковник Роман Сушко підтвердив “щирість” Хом’яка і його “об’єктивні повідомлення”. Щоправда, Хом’як, критикуючи большевицьку політику, в той же час наголошував, що Україна під червоною Москвою таки домоглася “деяких успіхів”. Він бажав бачити в Україні націоналістичну партію, хоч і мав “деякі застереження” до ОУН. Усе це робилося для того, що Хом’як нібито не зразу приєднався до політичного курсу ОУН, щоб зразу таким чином завоювати довіру націоналістів.
Із відрежисерованої Москвою затії Хом’яка нічого не вийшло. Проте чекісти на тому не зупинилися, вони вперто готували чергові провокації: цим разом ворог повів атаку на найвидатнішого після Е.Коновальця націоналістичного діяча Миколу Сціборського. Тепер застосовано так званий психічний терор. До Сціборського підійшов незнаного прізвища “Іван Іванович”. Сталося це в січні 1934 року в Парижі. Провокатор привіз до Сціборського лист від його сестри, яка “писала”, що в брата “покалічене почуття”. В цьому випадку сама “сестра” вже запрошувала Сціборського переїхати на Україну, мовляв, таких, як Сціборський, тепер “в Україні бракує...” Про “Івана Івановича” сестра “висловлюється” найкращими виразами: “він тобі усе пояснить, як твій друг”... Сціборський здивувався, бо ж йому було важко повірити, щоб його “так добре знали” в Совєтському Союзі. І в тому Сціборський помилявся, бо большевицькими агентами в середовищах української діяспори аж кишіло: Москва ніколи не шкодувала грошей на шпигунство.
“Іван Іванович” вдався до хитрого підступу, він пішов ніби на відвертість: “у Харкові (тоді ще столиця Совєтської України) супроти Вашого повороту не мали б нічого. Ваша теперішня протисовєтська активність не є тому перешкодою. Майте на увазі, що компартія охоче має до діла з виразними, сильними, але чесними противниками, а ви якраз такий для компартії”. Читаючи ці слова, у декого (не обізнаного з большевицькими хитрими підступами) може зродитися думка про щирість і об’єктивність червоного післанця-агента. Москва завжди обманювала безсовісно брехала. Повною мірою важко це збагнути людям, що роками, десятиліттями проживали поза межами червоного раю і звикли до інших “західніх норм і стандартів”...
І тут же московський служака силкувався “вбити клина” між галичанами і вихідцями з Осередньо-Східніх Земель. Сціборський у своєму пояснювальному листі до Е.Коновальця пише: “Була розмова й про галичан, до яких виказав він (“Іван Іванович”. — Авт.) нетерпимість (видно, вони таки добре “насолили” в Україні). Дійшло до того, що він навіть зазначив, що моя співпраця з галичанами принесе мені ще жорстокіші розчарування (при тому знову попросив вибачення, що цим не хоче діткнути моїх приятелів і співробітників). Говорив і про наш рух щодо можливостей його розвитку на Великій Україні, як і на Західніх Землях. Ствердив, що, на думку совєтських кіл, рух наш неактуальний і виглядів в Україні не матиме”.
Московське-большевицький емісар продовжував кількагодинну розмову із Сціборським. Він прямо заявив, що прибув до Парижу, де в той час проживав націоналістичний теоретик, за “дорученням голови Совнаркому Чубаря, який перед тим радився з Постишевим, Любченком, Балицьким (усі вони злющі вороги українського народу. — Авт.) Але на тому не зупинився у своїх викладках. Він прямо заявив: “Ваша акція (праця українських націоналістів) нічого не дасть, хіба лише буде виспекульована закордонними чинниками, а це призведе до того, що будівничо-культурна робота на Совєтській Україні буде ще більше унеможливлена, і тією обставиною скористаються відповідні шовіністичні елементи в Москві, які, безперечно, існують і котрі стараються використати всяку нагоду для того, щоб обмежити національний формою, хоч і соціялістичний за змістом розвиток України. Отже, витворюється парадокс, коли націоналізм, що теоретично присвячує себе служінню народові, на практиці буде його “гробокопателем”, бо й сам не зробить і унеможливить нашим людям на Україні вести творчу роботу...” Ось який “уболівальник за щастя України” об’явився!
Свою розмову “Іван Іванович” закінчив словами: “Вітайте пана Евгена (себто полковника Е.Коновальця) — я його знаю...”
М.Сціборський повідомляв полковника Коновальця про весь хід розмови з “Іваном Івановичем”, на що полковник радив припинити з ним зустрічі і переїхати в інше місце. Полковник лист до Сціборського закінчував словами: “Женіть у шию сволоту!..”
Ворог змагав до дискредитації наших передових людей. Згодом могла появитися кимось ніби подана “інформація”, авторство якої мало своє коріння у самій Москві, про те, що чільні українські націоналісти лигаються чи й приятелюють... але з ким? З агентами Большевії... Така “інформація” могла породити недовіру не лише до самого Сціборського, а й до інших знаних націоналістичних діячів. А вислід? Недовіра, а за нею підозріння і таке інше. Кому вигідно? Очевидно тим, хто заварив оту катавасію. І таким способом “воювали” большевицькі виродки, а є дані, що й теперішні апологети “большевицького раю” від таких і багатьох інших злочинних метод не відмовляються. Ворогом підсуваються його служаки, які “захищаючи честь української національної справи”, своїми “пересторогами й попередженнями” приносять усьому рухові не менше лихо від відкритого ворога — большевика.
І перелічені, і інші заходи комуно-большевицьких імперіялістів можна б назвати словом “сатанізм”, бо, большевицька імперська знать по-сатанинськи промишляє, руйнує і до провалля гонить людей, яким судилося нести мир і добро, світло і надію.

УБИВСТВО ПРОВІДНИКА — ОСНОВНИКА ОУН

Завершивши жовтневий переворот у Петрограді та приступивши до відновлення на руїнах царської “тюрми народів” нової (червоної) імперії, большевики на тому не зупинились. Вони не тільки збуджували вовчий апетит своїх горлорізів, закликаючи їх “визволяти” чужі країни (“Дайош Варшаву, дайош Берлін, дайош Паріж...”) — большевицьким терористам забаглося посягнути на свободу усіх народів світу. “Ми раздуєм пажар міровой!” — горланили вони, обіцяючи “рай на землі”, проголошували себе спасителями знедолених і покривджених. Боротьбою за всесвітнє панування большевиків мав керувати оснований в 1919 році з ініціятиви Леніна Третій Інтернаціонал, знаний під назвою Комінтерн.
Перешкодою для большевиків були антисовєтські рухи, окремі видатні особистості. Такою особистістю був і Симон Петлюра — державно-політичний діяч, організатор українських збройних сил, Головний Отаман (генеральське звання) військ Української Народньої Республіки й Голова її Директорії. Симон Петлюра (1879-1926), в 1917-1918 рр. член Центральної Ради, умів належним чином аналізувати політичну ситуацію, а відтак на основі її аналізи накреслювати шляхи діяльности. Своєю політичною прозорливістю він відзначався ще до вибуху Березневої революції.
Надзвичайно важлива риса суспільно-громадського діяча — політичне прогнозування, передбачення розвитку подій. Це була характерна риса Степана Бандери. Вона була і в Симона Петлюри. За інформацією професора Михайла Грушевського, під час З’їзду народів, що проходив під його головуванням у вересні 1917 р. в Києві, “...з українців замітну промову... сказав Петлюра, доказуючи необхідність націоналізації армії як останній рятунок і доводячи взагалі цілком безнадійне становище Росії, яка (імперія) неминуче загине...” Симон Петлюра мав хист знаменитого організатора й командувача, проявляючи при тому почуття відповідальности за проведені дії.
Заступник голови Центральної Ради академік Сергій Єфремов про С.Петлюру залишив такий запис: “В Центральній Раді в 1917-1918 рр. він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків... Люди, що з ним працювали за останніх, найважчих для України часів, кажуть, що це був справжній державний муж з умінням поводитись із людьми, підбадьорювати серед бою, виказувати особливу кмітливість...”
Тож недарма найбільшим своїм противником Москва вважала, між іншим, Симона Петлюру.
За свідченням дослідників небажаним чи “шкідливим” С.Петлюра був і ще для деяких темних сил, інтереси яких збігалися з тогочасними інтересами Большевії. Симона Петлюру вбив на вулиці Парижу 25 травня 1926 року большевицький агент (родом з Ізмаїлу) Самуїл Шварцбарт. Терорист убив українського діяча за те, що Головний Отаман нібито проводив антисемітську політику в Україні й був відповідальний за антисемітські погроми. Французький суд не без втручання антиукраїнських елементів виправдав убивника...
Шила в мішку не втаїти: зразу ж після атентату на С.Петлюру совєтська преса підняла шум для того, щоб убивству Головного Отамана не надавати політичного характеру. Тодішній член колегії народнього комісаріяту закордонних справ СССР (під Грифом цілком таємно) писав до секретаря ЦК КП(б)У Лазара Кагановича: “...наприкінці лютого ц. р. (1927 р. — Авт.) має бути в Парижі процес проти Шварцбарта, вбивці Петлюри. Петлюрівська еміграція веде широкі приготування до процесу, добирає різні матеріяли, свідків для того, щоб надати процесові політичного значення, зобразити Петлюру національним героєм і мучеником за ідею визволення українського народу, при чому безсумнівно будуть робитися проби представити Шварцбарта сліпим знаряддям у руках радянських агентів”. І далі: “ГПУ (чекістська структура. — Авт.) має постачати совєтського представника в Парижі всіма небхідними матеріялами й документами”... щодо “злочинів” С.Петлюри.
Жертвою большевицького терору був і Микола Міхновський (1873-1924) — громадський і політичний діяч, передвісник сучасного українського націоналізму, один із організаторів “Братства Тарасівців” — першої націоналістичної організації, речник української суверенної державности та організування національних збройних сил. Міхновський був знищений у 1924 р. большевиками, які розпустили чутки про “самогубство”.
Весь культурний світ категорично відкидає терор як засіб політичної боротьби. Комуно-большевицькі верховоди теж про людське око погоджуються із світовою думкою, але ніколи вони не відмовлялися від терору, ба що більше: свою диковинну брутальність у ставленні до ідейних противників та й загалом до волелюбних народів прикривали листками сором’язливої невинности, перекладаючи відповідальність за скоєні ними злочини на своїх противників. Але притиснуті до муру, вони таки признаються до так званого, ними ж на весь світ проголошеного “червоного терору” (“красный террор”), започаткованого ще за царювання жорстокого ката народів Ульянова-Леніна. Тепер комуністи про той терор, котрий винищив мільйони невинних людей, не хочуть згадувати, а якщо і скажуть щось, то применшують кількість жертв (мовляв: кому ж під силу зробити облік, коли були “такі неспокійні часи”), і роблять наголос на тому, що це був “єдиний спосіб” з допомогою терористичних актів відстояти совєтську державність і то лише в “перших роках її існування”.
Червоні сатрапи розуміли, що під цю їхню “діяльність” треба підкласти “теоретичну основу”.
Відомо, що “великий пролетарський письменник” Максим Ґорькій попервах більш-менш гостро осуджував большевицький терор. Відомо теж, що комуністичні вожаки і сам найголовніший терорист Ленін за “нерозважні слова” Ґорького присоромлювали його, звинувачуючи у “м’якотілості”, а навіть у “відсутності революційного мислення”. Комуністи крізь пальці дивились на те, що той душею і тілом “совєтскій пісатєль” проживав деякий час на Капрі, у фашистській Італії, але не могли йому вибачити критики “червоного терору”. Злопам’ятність у большевиків довга: у тридцятих роках вони зуміли змусити Ґорького як “великого гуманіста” поступитися своїми поглядами щодо їхнього терору, виголосивши: “Якщо ворог не здається — його знищують”. Ось таким чином червоні вожаки намагалися свої антигуманні безчинства підкріпити словами Ґорького — відомого у світі письменника: Запам’ятаймо: не судити ворога (противника), а знищувати! Після такого дивоглядного “останнього акорду” Ґорький був большевикам вже не потрібний, і скоро йому “допомогли” зійти зі світу “за загадкових обставин”. За вбивство Ґорького судили лікарів і не лікарів — наповнюючи архіпелаг Ґулॠ“винуватцями, причетними до “справи Ґорького”...
* * *
23 травня 1938 року большевицький терорист Павло Судоплатов у Роттердамі (Голляндія) знищив Евгена Коновальця. Зроблено так, “щоб усі кінці в воду”. Через різні канали большевики розпускали різні “версії”, за однією з них полковника вбили німці. Такі чутки кружляли навіть у деяких колах українського середовища. Ніхто з легковірних і думки не допускав, що все це було інспіровано, а джерело вигадок у Москві...
Особою Е.Коновальця большевики цікавилися увесь час, вони збирали інформацію про нього і вважали його найнебезпечнішою індивідуальністю “на українському відтинку”...
Евген Коновалець (1891-1938) — великий політичний і військовий діяч, полковник Армії Української Народньої Республіки, Головний Командант Української Військової Організації (УВО), врешті засновник Організації Українських Націоналістів (ОУН) і Голова Проводу Українських Націоналістів (ПУН).
Евген Коновалець уже в 1913 році (йому було тоді 22 роки) утвердився як речник Суверенної України і таким залишився на все життя.
Звільнившись восени 1917 року з російського полону, до якого попав у славнозвісному бою на горі Маківці, що поблизу Славська на Львівщині, Евген Коновалець подався разом з іншими старшинами (офіцерами) до столиці України, де за його стараннями і за підтримкою однодумців утворено Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який згодом переформовано в Особливий Загін, а нарешті — в Осадчий Корпус Січових Стрільців під його командою.
Евген Коновалець — палкий патріот і розсудливий політик, дисциплінований військовик, людина з високими моральними якостями та непохитним почуттям відповідальности за народню долю. Організуючи Січове Стрілецтво в Києві, він твердо стояв на тому, що лише власна українська національне свідома, а крім того і відповідними військово-технічними засобами та сучасною зброєю оснащена армія є найтривкішим фундаментом національної держави.
Адекватними щодо збройних сил у процесі державного будівництва були й погляди відомого політичного діяча — поручника Миколи Міхновського, який до пляну Коновальця створити з полонених українців - галичан і буковинців — військовий загін віднісся з повним розумінням і прихильністю.
На превеликий жаль, з державницькими поглядами М.Міхновського не погоджувалися деякі члени Центральної Ради — соціялісти за переконаннями, а голова Генерального Секретаріяту соціял-демократ В.Винниченко заявляв: “Не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим патріотам, треба, а знищення всяких постійних армій”. Нелегко було будувати державу та її фізичну основу — армію, якщо ще за тиждень до проголошення Актом 22 січня 1918 року Української Народньої Республіки самостійною державою в Раді точилася дискусія, чи Україні в оточенні держав зі соціялістичним ладом власна армія є конечно необхідна...
І Евген Коновалець, і Микола Міхновський усвідомлювати, що в критичний час українським заповзятим антимілітаристам доведеться гірко розчаруватися, що катастрофічні наслідки вдарять по невдалих політиканах, які нехтують обороною країни.
Суверенна Держава — ґарант нації, армія — меч і щит держави. Тому, коли лише народжувалася Українська Держава над Дніпром, наші військовики, звільнені з полону в Царицині, не подавалися у рідні оселі, у Західню Україну, а одностайно зголосилися на службу своїй Державі в Києві.
У ґрунтовній студії-спомині “Причинки до історії української революції” Е.Коновалець пише: “З’їжджаючись до Києва з різних московських таборів з постановою служити в українській армії (думка про творення леґіону виринула тільки згодом, коли українська правильна армія виявилася фіктивною), ми не тільки не мали ніяких “амбітних плянів”, але навпаки, були надмірно наївними ідеалістами. Ми були дуже молоді, дуже недосвідчені... ми попеклись на нашій вірі у провідників тодішнього українського революційного руху. Вони користувались у наших очах недосяжним авторитетом”. У праці Коновальця немає ні сліду зневіри, а є непогасний вогонь Лесиного ентузіязму: “без надії сподіватися”. Полковник пише: “І хоч як болюче відчували ми їхню (тодішніх українських політиків. — Авт.) нехіть до нашої ідеї самостійної та незалежної Української Держави, проте ми не зневірювалися в них. Та швидко ми були примушені ставитися критичніше до діяльности членів Центральної Ради, бо бачили наглядно, що їхня політика вводить край, замість ладу, у щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, а й веде державу до неминучої руїни”.
Будучи складовою частиною київського ґарнізону за часів Центральної Ради, після того, як 29 квітня 1918 року при повному сприянні німецьких військ, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський (1873-1945), у розмові з ним Е.Коновалець заявив (як він сам згадує пізніше): “...стрілецтво є дисциплінованим військом... Січові Стрільці не втручаються до політики, їхнім завданням є служити рідному краєві, підкоряючись правовому урядові. Для Січових Стрільців тим правовим проводом була досі Центральна Рада, і Стрілецьке Військо не може через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить нас перед доконаним силою фактом. Крім того, Стрілецтво є до краю схвильоване методою проведення перевороту й засобами, якими він, Гетьман Скоропадський, покористувався для перевороту. Дальше заявив я Гетьманові, що сам я вважаю його виступ початком великих лих для України...”
Після встановлення гетьманської влади в Україні Е.Коновалець був стурбований армією, яка фактично не була українською. Полковник пише: “...справа організації української армії представляється препогано. Творено справді штаби й військові управи, що дійсно вели солідну підготовчу працю щодо оганізації кількасоттисячної української армії. Але всю цю роботу вели не українці, а навпаки, у великій більшості люди, ворожі українцям і всяким інтересам української нації. Отже, праця гетьманських штабів була з фахово-військового боку дуже гарна, але з національного — цілком непродуктивна, а що більше — небезпечна...”
Про Гетьмана П.Скоропадського Е.Коновалець писав: “На підставі спостережень я прийшов до висновку, що П.Скоропадський — людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека... майже у кожній розмові зі мною підкреслював, що керується він лише добром України, та нарікав, що українці не хочуть його підтримувати, але одночасно оточував себе людьми вкрай ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад і вказівок...”
Е.Коновалець деклярував: “...Січові Стрільці будуть вірні гетьманській владі, якщо вона буде боронити самостійної і ні від кого не залежної української державности...”
Евген Коновалець — соборник. Коли 1 листопада 1918 року українці перебрали владу у Львові (а згодом у цілій Галичині), а пополудні того ж славного листопадового дня почалися у Львові бої з поляками, виникла думка, щоб на допомогу українським збройним силам в Галичині покликати Січове Стрілецтво. Проте стрілецтво залишилося на Великій Україні. Відмову Е.Коновалець підтверджує такими арґументами: “1) Від самого початку формування Січового Стрілецтва стрільців виховано у тому дусі, що вони є революційним військом, яке має стояти на сторожі української державности, і тому не можна відтягати його далеко від центру саме тоді, коли ця державність є загрожена. 2) У складі Січових Стрільців є велика кількість наддніпрянців, які бачили столицю України в Києві та які до справ Великої України відчували більший інтерес, ніж до справ Галичини, тим паче в переломному моменті тому наказ на виїзд до Галичини міг викликати огірчення й зменшити їх запал і боєздатність. 3) Саме становище на Великій Україні є таке, що з моментом вибуху революцій в центральних державах провал Гетьманщини є майже певний та що при відсутності в той час Січових Стрільців на Україні цей протигетьманський рух прийняв би московсько-большевицький характер. 4) Із утратою наддніпрянської бази Галичина буде втрачена для українців навіть і тоді, коли галицькі війська відберуть Львів, тому що між Польщею і Большевією сама Галичина втриматись не зможе”.
Швидкий розвал Гетьманщини в листопаді 1918 року призвів до певного заколоту в самому Києві. Е.Коновалець пише: “Разом із організованими частинами вступило до Києва багато недисциплінованих відділів. Перед командою Осадчого Корпусу (Січових Стрільців) постало дуже важке завдання очистити київський ґарнізон від непевних елементів, що від першої години нової влади в Києві були для столиці загрозою погромів і розбою. Замість звернути всю енергію та увагу на організування військової сили для оборони України перед зовнішніми ворогами, Команда Корпусу Січових Стрільців мусила розпочати боротьбу проти ворога у своїй власній армії...”
Після закінчення Визвольних Змагань, очоливши Українську Військову Організацію та Організацію Українських Націоналістів, полковник Евген Коновалець наголошував на тому, що справа будівництва Української Суверенної Соборної Держави — це справа всього українського народу, а не якоїсь однієї партії чи групи. Він підтримував зв’язки з тими політичними структурами, що стояли на плятформі української державности, хоча щодо тактики могли в дечому і не погоджуватися з поглядами Евгена Коновальця.
Полковник Евген Коновалець неодноразово зустрічався з видатним, хоча ще дуже молодого віку, націоналістом, членом найважливішої частини ОУН — Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ — Степаном Бандерою. В 1933 році Голова ПУН-у назначив С.Бандеру на пост Провідника тієї ж Екзекутиви. Деякі автори закидають Коновальцеві тепер, кількадесят років після його трагічної смерти, що полковник нібито пішов на великий ризик, ставлячи “24-літнього юнака” на такий відповідальний пост. Але пізніші роки показали, що Коновалець анітрохи не помилявся, бо Степан Бандера перебував у першому ряді наших найвидатніших політичних діячів XX століття, він став взірцем революційної безкомпромісности, символом української нації.
При тому треба підкреслити, що тільки на три роки старший від “юнака” Бандери 27-літній полковник Евген Коновалець командувач найкращою формацією в Армії Української Народньої Республіки, а в 29-літньому віці очолив УВО, а відтак ОУН.
1938 року загинув Е.Коновалець. Для Організації Українських Націоналістів це був дуже важкий час: у польських тюрмах каралися тисячі українських націоналістів, на довічне ув’язнення був засуджений Степан Бандера. Польський концентраційний табір “Береза Картузька” був переповнений українцями. На східньоукраїнських землях шаленів сталінський терор. Цим землям велику увагу приділяв Евген Коновалець, особисто підтримував зв’язки з особами з того терену.
Евген Коновалець — соборник, для нього були близькі усі українці, котрі Україну носили в серці: і ті, що проживали над Дніпром, і ті, що над Дністром, і ті, яких химерна доля розкидала по всіх континентах.

НАМІРИ Й ЗАХОДИ ВИЗВОЛИТИ СТЕПАНА БАНДЕРУ

Несподівано й трагічно обірвалося життя Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Евгена Коновальця у Роттердамі. Смерть Провідника — Засновника ОУН розтривожила й засмутила не тільки українських націоналістів, членів Організації, а й широкі кола українських патріотів. Відомий публіцист і політолог Іван Кедрин-Рудницький (1896-1995), який інколи не шкодував гіркого слова на адресу українських націоналістів, згадуючи Е.Коновальця писав: “До подій, які найбільше схвилювали не тільки західніх українців у Польщі, а й усіх українських людей треба зарахувати вбивство полковника Евгена Коновальця 23 травня 1938 р. у Роттердамі . Воно голосно пригадало всім українцям існування московське-большевицького ворога України ч. 1, як теж той факт, що завжди Москва лякається українського політичного активізму, української ірреденти та, зокрема, лякається лідерів українського самостійницького табору, які втішаються авторитетом і є людьми непересічної мірки”.
Політичне свідомі українці хотіли, щоб найважливіший пост в ОУН після смерти Е.Коновальця посіла людина поважна, авторитетна, з великим життєвим і політичним досвідом, з належним організаційним стажем.
У цьому питанні думки провідного членства ОУН поділилися: члени ПУН-у, котрі тривалий час проживали поза межами України, вважали, що годилося б на керівному пості в ОУН мати авторитетну й відому, з високими моральними якостями людину — колишнього начальника штабу корпусу Січових Стрільців, крайового Команданта УВО — полковника Андрія Мельника. Шанобливо до тієї кандидатури ставилися і в Краю, але дехто з керівної ланки ОУН мав застереження, беручи до уваги те, що близько дванадцяти років (після виходу з польської тюрми) А.Мельник стояв осторонь УВО і ОУН, не був учасником революційної боротьби. Найбільший авторитет у Краю мав Степан Бандера, але... він був засуджений польським судом на досмертне ув’язнення і відбував термін покарання у тюрмах, розташованих на території Західньої Польщі.
Членство ОУН шанувало й любило Степана Бандеру. Про нього пошепки говорили українці, подекуди з признанням, але й із почуттям неспокою та тривоги, згадували і деякі поляки того надзвичайно відважного революціонера-бунтаря, що за злодіяння проти українського народу в “серці Польщі” — у самій Варшаві — смертю покарав міністра Пєрацького. Засудженого на кару смерти із заміною на досмертне ув’язнення Бандеру польські тюремники боялися навіть тоді, коли тримали під суворим наглядом в одиночній тюремній камері. Вдень і вночі тюремні наглядачі крізь щілинку-“вовчок” заглядали, чи часом не втік “небезпечний бунтівник”, чи “за тюремними приписами” відбуває покарання. У тодішній Польщі Степан Бандера був політичним в’язнем “число 1”.
А тим часом друзі шанованого Провідника усім серцем бажали хоч чимось поліпшити його долю. У квітні 1937 р. С.Бандеру відвідав у тюрмі Сьвєнти Кшиж (Святий Хрест), що розташована у Західній Польщі, тодішній член Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ Осип Тюшка. Про це побачення згадує у своїй книжечці польський автор Збігнєв Носаль (“Сьвєнти Кшиж”, Лодзь, 1970). Носаль — без сумніву польський шовініст, “україножер”. Його книжку переповнює не тільки звіряча ненависть до особи Бандери, а й безліч нападок на весь український нарід. Носаль пише, що зустріч Тюшки з Бандерою відбулася “за тюремними приписами”, тобто в присутності тюремного функціонера, який пильно прислухався, а потім про ту зустріч та про розмову відвідувача із в’язнем склав звіт своєму вищому тюремному начальникові. Довідуємося, що Степан Бандера і тоді цікавився українським громадським життям, нашими національними установами, молодіжними і спортовими організаціями, окремими людьми. Носаль цитує слова звіту польських тюремників, в якому, звісна річ, вони й не збиралися щось об’єктивне сказати про українців, а тим паче про в’язня Бандеру. Проте варто їх коротку нотатку, подану у книжці Носаля, зацитувати в українському перекладі: “С.Бандера й у в’язниці цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів, він видає організаційні директиви. Оскільки сучасна польська розвідувальна служба не інформувала про те, чи хтось інший уже зайняв пост Крайового Провідника ОУН, а також дані Слідчого Відділу у Львові це не підтверджують, Крайовим Провідником є далі Степан Бандера. З отриманих інформацій виходить, що готують утечу С.Бандери з тюрми.”
Наведені слова ще раз свідчать, як боялися революціонера- “бунтівника” С.Бандеру польські тюремники, поліцаї, а можливо, й деякі верховоди...
І перебуваючи у польській тюрмі, Степан Бандера був небезпечний для польських властей. Вони приписували йому те, чого насправді не було, вони писали, а можливо, й вірили у те, що колишній Крайовий Провідник “видавав директиви”, а також “міг бути Провідником”. Це звичайна здогадка й не більше.
Як згадувалося раніше, першим Провідником Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях був відомий поет, літератор, учений Богдан Кравців. Це було всього кілька місяців у 1929 році, до листопада тобто до того часу, коли Кравціва арештувала польська поліція
Після Кравціва той керівний пост посів (у 1930 р.) колишній сотник УГА, Крайовий Комендант УВО Юліян Головінський. 30 вересня 1930 року біля Бібрки, що неподалік Львова, Головінського вбила польська поліція. Це була велика втрата. Згодом дехто висловлював думку, що саме Головінський, якби був живий, був би найкращим кандидатом на керівне місце в ОУН після роттердамської трагедії. Після Головінського на пост Провідника КЕ ОУН призначено Степана Охримовича — учасника установчого Великого Збору — Конгресу ОУН. Охримович розгорнув широку націоналістичну діяльність, він був палкий ентузіяст-ідеаліст. Але у квітні 1931 року помер. І тоді сталося те, чого польські окупаційні власті не могли і в думці допустити: обов’язки Провідника, правда, короткий час, виконував (фінансовий референт) священик о. Ярослав Чемеринський. З липня 1931 до березня 1932 року Крайовим Провідником був Іван Габрусевич. Від березня до червня 1932 року о. Чемеринський вдруге виконував обов’язки Крайового Провідника, поки той пост не зайняв Богдан Кордюк. Після експропріяційного акту в Городку, що біля Львова, ПУН зняв Кордюка. В 1933 і до 14 червня 1934 року Провідником Крайової Екзекутиви був Степан Бандера. Під його керівництвом ОУН розгорнула найширшу діяльність на українських землях під Польщею.
Дуже короткий час (близько двох тижнів до заарештування), західноукраїнську ОУН очолював Осип Мащак, а далі Провідником ОУН на Західніх Землях став Лев Ребет.
Подаючи цю інформацію, годилося б згадати про важливе організаційне нововведення: ще 1929 року плянувалося створити на українських землях під польською окупацією не одну, а дві крайові Екзекутиви — галицьку і волинську, однак до початку 1935 р. була лише одна Екзекутива. 1935 року покликано до життя Крайову Екзекутиву ПЗУЗ (Північно-Західніх Українських Земель), в яку входили: Волинь (сьогоднішні Волинська Луцька — і Рівенська області), Полісся (Берестейщина), Холмщина і Підляшшя. Згадуємо про ту переорганізацію в ОУН на ЗУЗ ще й тому, що весь провідний склад Крайової Екзекутиви ПЗУЗ пройшов політично-організаційний вишкіл під керівництвом Степана Бандери і його найближчих друзів — організаційних референтів.
Новостворену Крайову Екзекутиву ОУН ПЗУЗ очолив Микола Кос, його заступником став Ярослав Старух (1910-1947) — колишній член КЕ ОУН ЗУЗ, референт ремісництва, тепер заступник Провідника і політичний референт, а також Ростислав Волошин (1911-1944) — ідеологічний референт. До складу тієї Екзекутиви входив Яків Бусел, родом із Волині, як і Волошин; згодом склад поповнив як військовий референт і організатор повстансько-бойових відділів на Волині-Поліссі “Вовки” Василь Сидор, родом із Сокальщини, відомий пізніше Командир УПА-Захід полковник “Шелест”. Пости середньої ланки на Волині у той час займали Володимир Робітницький, Микола Мостович та інші, що пройшли підготовку політично-революційної діяльности під керівництвом Степана Бандери та його співтоваришів-референтів.
Після вбивства Провідника ОУН Е.Коновальця видатніші крайові націоналістичні діячі вважали, що найвідповіднішим кандидатом на місце головного керівника ОУН міг би бути Степан Бандера. Але Бандера — в ув’язненні. Треба було докласти зусиль, аби визволити Бандеру з неволі. Ґарантією успіху мала стати найсуворіша секретність. Про викрадення Бандери з тюрми (бо про напад не могло бути й мови) могла знати лише невелика кількість осіб, тобто про плянування і проведення пляну в життя мали знати тільки ті, що були до цього безпосередньо причетні. За звільнення Бандери з тюрми висловлювалися найвидатніші на той час “крайовики” — Зенон Коссак і Роман Шухевич, люди “військового складу”; з ними був і Іван Равлик. Час виконання заплянованої акції — літо 1938 року. Тоді С.Бандера перебував у тюрмі в місцевості Вронки, що віддалена від польсько-німецького кордону на 9 кілометрів. Дехто брав до уваги й те, що відразу, чи навіть після якогось часу, як усе “втихомириться”, можна було б перейти кордон. Найважливіше, щоб Бандера вийшов живий. Акцію можна було провести підкупивши тюремну сторожу, і в цьому пляні роблено відповідні кроки.
Викрадення не відбулося, але через власну необачність пострждав дехто із тюремної сторожі, відбувся суд, посипалися вироки. Бандера ж про той плян, як ствердив пізніше, нічого не знав.
Про звільнення (викрадення) Бандери з польської тюрми, треба сподіватися, з’являться ще додаткові інформації, будуть коментарі своє вагоме слово скажуть компетентні люди. Проте й тепер можна розглянути один чи не найважливіший аспект: Бандера мусив мати точну інформацію про плян його визволення. Бандера повинен був докладно знати, що виконання пляну його визволення — це запляноване націоналістами діло, а не, скажімо, провокація польських тюремників, які — на думку самого Бандери — могли заплянувати “втечу”, щоб фізично знищити Провідника КЕ ОУН...
Кожна така акція може закінчитися удачею або невдачею. Найкращим вислідом було б звільнення Бандери з тюрми, а відтак щасливий відхід за кордон чи в дуже глибоке підпілля. Одначе гарантії щасливого завершення заплянованої акції ніхто не міг дати. Врешті, не можна відкинути й того варіянту, що акція могла закінчитися смертю Бандери.
Звільнення Степана Бандери, врешті-решт, принесли бойові дії війни, що вибухла 1 вересня 1939 року між Німеччиною і Польщею. У вересні того ж року польським властям не вдалося знищити Бандеру. Він звільнився з ув’язнення і прожив у напрузі велетенської активности ще понад двадцять років.

 
Наші Друзі: Новини Львова