Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 11 грудня 2018 року
Тексти > Тематики > Історична

Степан Бандера - символ Нації

Переглядів: 76998
Додано: 22.04.2007 Додав: dnipro  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
Дослідниками історії Росії знане прізвище Азеф. Перед Першою світовою війною це був таємний працівник царської охранки — провокатор, що “працював” проти партії есерів, які його здемаскували. Не обійшлося і в українському підпіллі без провокаторів. Одним із них був Роман Барановський, прізвище котрого як “українського Азефа” потрапило навіть на сторінки Енциклопедії Українознавства, т. І, стор. 91. Там записано, що Барановський Роман, бойовик УВО, був суджений 1926 року польським судом. Згодом відомий як провокатор, котрий для маскування організував “бойові акції”, був урешті-решт викритий і в 1933 році засуджений поляками на 10 років ув’язнення. Помер у тюрмі.
У 1933 році, від 19 вересня до 6 жовтня, у Самборі (Львівська область) відбувся в окружному суді процес у справі вбивства польського політичного діяча Голувка (убитого в курортному містечку Трускавці 1931 р.). Польська прокуратура виготовила акт обвинувачення проти трьох осіб: Бунія, Мотики та Барановського. Буній був чесною людиною. Степан Бандера звернувся з проханням до адвоката — доктора Шухевича, щоб той боронив його на суді. Шухевич погодився. Два інші обвинувачені — Мотика і Барановський — були провокаторами.
Про провокатора Мотику Степан Шухевич згадує: “Мотику... навіть кримінальні в’язні-неукраїнці зненавиділи в тюрмі у Львові так, що мусів сидіти в зовсім осібній келії (камері), а коли часом на коридорі зустрічали його в’язні, то кидалися на нього і били, і коли б в’язничні сторожі не оборонили його, з певністю не вийшов би живий...”
Про “українського Азефа” у своїх мемуарах згадує адвокат Шухевич: “Роман Барановський вийшов (у самбірському судовому процесі) на головну і провідну особу... Боронив його з уряду якийсь жид-адвокат бо жоден український і жоден жидівський адвокат не хотів добровільно піднятися його оборони. В актах справи були довжелезні поліційні і судові протоколи зізнань Романа Барановського, з яких виходило, що коли він по відбуттю кари... вийшов на волю, тоді перейшов на поліційну службу. Він твердив, що це мало статися задля браку (нестачі) засобів до життя... Заангажувати Барановського мав комісар (польської поліції) Чеховський... За доноси Барановський діставав заплату, мав місячну платню, не бракувало оплат “від голови”, тобто за кожного українця, виданого поліції... За видачу члена ОУН Зенона Коссака... Барановський зажадав 1 тисячу злотих... але Чеховський з призначених грошей виплатив йому (Барановському) тільки 500 злотих, а 500 сховав собі, хоч казав Барановському поквітувати цілих 1000 злотих”.
Адвокат С.Шухевич пояснює, що польська поліція не могла знати про те, що Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ був сотник Юліян Головінський. Його видав провокатор Барановський. Провідника Крайової Екзекутиви ОУН Головінського, якого добре знав Барановський з лав УВО, польська поліція убила 30 вересня 1930 року.
Треба знати, що формально Барановський членом ОУН ніколи не був, але, будучи в УВО, міг мати деякі інформації від своїх приятелів з УВО, він знав багатьох видатних членів ОУН. Можна допустити й таку думку, що Барановський — слабодух і нікчема — міг вороже ставитися до членів ОУН, які не бажали з ним спілкуватися, здавна підозріваючи Барановського у “грі на два боки”. Це могло мати вплив на вороже ставлення Барановського до ОУН, на його фальшиву амбіцію...
Згадуючи про Барановського, Іван Кедрин-Рудницький, який був гостем на Віденському Конгресі, у своїх споминах “Життя, події, люди” (стор. 226) дорустив помилку, згадуючи, що Роман Барановський нібито був учасником КонҐресу, хоч це не відповідає правді. Учасником КонҐресу був брат Романа — Ярослав Барановський. Очевидна річ, як усе українське суспільство, Кедрин гостро засуджує провокатора Романа Барановського — “польського поліційного агента”.
Оборонець Бунія адвокат Степан Шухевич пригадує, що Барановський під час судового процесу був “веселий і бундючий”, він, певна річ міг сподіватися, що польський суд за “вірну службу на користь польської поліції” не каратиме його як злочинця, але так не сталося.
Адвокат Шухевич записав: “Признаюся, що я у своїй душі щиро бажав засудження Барановського. Коли б його уневиннено і звільнено, він міг би в який-небудь спосіб діяти дальше на шкоду українського громадянства (тобто “продавати” чесних людей — борців за Україну), а через задержання його в тюрмі така його “робота” ставала неможливою. Врешті, Роман Барановський виявився не тільки конфідентом, провокатором, зрадником, але також ординарним бандитом, який міг бути дуже небезпечний...”
В офіційних виданнях ОУН (“Розбудова нації”, “Бюлетень КЕ ОУН”) повідомлялося, що Барановський формально членом Організації Українських Націоналістів не був, але, перебуваючи в лавах УВО на важливих постах, мав деякі можливості вникати в таємниці ОУН і мати інформації про її керівних діячів.
Доскіпливі громадяни інколи ставлять запитання: як могло статися таке, що на відповідальне становище в Українську Військову Організацію проник майбутній провокатор, адже перед прийняттям у члени підпільної організації кандидат повинен пройти ретельну перевірку, треба ж було відсівати осіб слабохарактерних, схильних до поганих вчинків, боягузливих, кар’єристів, морально й ідейно нестійких...
Провокаторська “праця” Романа Барановського на довгі роки стала пересторогою для інших, щоб не поспішати з прийняттям у члени підпільної організації осіб без належної перевірки, щоб дотримуватися інструкцій та Устрою Організації, в яких наголошено, що без рекомендації щонайменше двох авторитетних членів Організації ніхто не має права ввійти в її лави.
Сила Організації міряється не лише активністю її учасників, а й непохитною відданістю Українській Справі, жертовністю, високими морально-етичними якостями її членства.
Відомо, що слабовіри й слабодухи інколи протовплювалися у ряди високоідейних індивідуальностей, хоч гірко доводиться це усвідомлювати. І серед вірних, ідейних і готових служити Правді Христа апостолів об’явився зрадник. Ним був Юда Іскаріот...

ПРОТЕСТ ОУН ПРОТИ ГОЛОДОМОРУ

„Побіч революційної діяльности проти Польщі як окупанта й гнобителя Західньо-Українських Земель поставлено другий фронт протибольшевицької боротьби як рівнорядний і так само активний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М.Лемика на секретаря і політичного керівника совєтського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької агентури, компартії та совєтофільства. Метою цих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західньої України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й агентурно-совєтофільську працю серед українського населення”.
Степан Бандера “Мої життєписні дані”

За роки большевицького панування в Україні було три голодомори: у 1921-1922 рр., у 1932-1933 рр. і в 1946-1947 рр. Найстрашніший був Голодомор 1932-1933 рр., який скосив у межах тодішньої УССР понад 7 мільйонів людських жертв, а якщо додати до тієї цифри ще й жертви голодомору на Кубані і в суміжних областях, де проживали українці, ця цифра наблизиться до 10 мільйонів. Голодомор був заплянований большевицькою Москвою, а проведений частково присланими із Росії карально-репресивними опричниками, але переважно “зусиллями” комуно-большевицького звироднілого місцевого елементу.
Згідно із статистичними даними у тридцяті роки в сусідній Білорусії, де голоду, організованого червоною Москвою, не було, населення збільшилося майже на 12 відсотків. У той же час в Україні кількість мешканців зменшилася майже на 10 відсотків. У 1933-му році на 1000 жителів України вмирало не менше ста душ, а в Київській області в червні 1933 року смертність становила 300 душ на кожну тисячу селян.
Ще недавно московсько-большевицький ґауляйтер в Україні Щербицький пояснював велику смертність нашого селянства в 1933 р. кліматичними умовами, посухою, а його поплічники згодом, притиснуті до муру, звалювали вину за голодомор на Сталіна, Молотова, Постишева та інших комуно-большевицьких верховодів, намагаючись таким чином відвернути увагу від виконавців волі Кремля — місцевих компартійних і комсомольських виродків.
За ґеноцид у Нюрнбергу судили гітлерівців-нацистів, у нас досі подібного суду проти КПСС-КПУ не було, а доморощене комуністично-соціялістичне охвістя, звертаючи зосередженість людей на сьогочасні економічні негаразди в Україні, намагається відвернути увагу народніх мас від нечуваного у світі, штучно большевією організованого голодомору у тридцятих роках.
У 1933 році посипалися протести проти голодомору на Осередніх і Східніх Землях України від різних українських інституцій, партій, об’єднань із Західньої України, від українців, розсіяних по всьому світі.
У львівській газеті “Діло” за 1 липня 1933 року писалося: “Центральний Комітет Українського Національно-демократичного Об’єднання якнайгостріше осуджує розраховану на фізичне й моральне винищування українського народу політику комуністів на Україні й закликає усе українське громадянство по цей бік ризької границі протиставитися місцевим аґентурам московського комунізму, який є найзавзятішим ворогом самого існування української нації”.
Український Греко-Католицький Єпископат Галицької Церковної Провінції за підписами митрополита Андрея Шептицького, єпископів Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Никити Будки, Григорія Лакоти, Івана Бучка та Івана Лятишевського у своєму Зверненні 27 липня 1933 р. наголошував: “Україна в передсметрних судорогах! Населення вимирає голодовою смертю! Побудована на несправедливості, обмані, безбожництві людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни... На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається у жилах... перед цілим світом протестуємо проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, а гнобителів обвинувачуємо перед Судом Всевишнього... Усіх християн цілого світу, усіх віруючих в Бога, а особливо всіх робітників, селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його в найдальші країни світу... Нехай перед страшною смертю, серед лютих страждань голоду буде для них хоч малою потіхою гадка, що їх брати знають про їхню страшну долю...”
Від українських соціялістичних партій за підписами Ісаака Мазепи, Панаса Феденка, Льва Ганкевича, Івана Квасниці, Івана Макуха та Матвія Стахіва у зверненні до соціялістичних організацій усіх країн стверджувалось:
“... Україна стала колонією Росії... І ось по 14 роках (большевицької) диктатури робітники й селяни України масово гинуть з голоду на своїй такій родючій землі. І ось дійшли до нас знову неймовірні вісті про жахливі випадки людоїдства з голоду... Це все діється на Україні в 1933 році, по 14 роках радянської влади, котра голосила щастя, добробут і нове життя для працюючих мас... Стверджуємо, що одинокою й очевидною причиною голоду на Радянській Україні є безоглядний економічний визиск українського народу большевицькою диктатурою, яка вважає Україну своєю колонією...”
Різні українські громадські організації зверталися із скаргами на червону Москву до Ліги Націй. Створено Центральний Український Комітет Допомоги Голодуючим на Україні, із Західньої України голодуючим братам вислали поштою харчові посилки, але совєтська пошта відсилала їх назад...
З письмовим протестом проти штучно організованого Москвою голодомору виступив Провід Українських Націоналістів. Але протест цим не обмежився: на Конференції Проводу Українських Націоналістів разом із членами Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ у Берліні 3 червня 1933 року винесено постанову виконати атентат на совєтського консула у Львові.
Разом із бойовим референтом Крайової Екзекутиви Романом Шухевичем підготовкою атентату зайнявся тодішній Крайовий Провідник ОУН Степан Бандера, який перед польським львівським судом улітку 1936 року заявив: “Я особисто дав наказ Лемикові і подав йому мотиви та інструкції. Ми знали, що большевики будуть у фальшивому світлі представляти це вбивство, і тому ми вирішили, що Лемик має здатися у руки поліції й не стріляти до неї та таким чином дати спроможність зробити судову розправу”.
З-поміж добровольців-бойовиків вибрано 19-літнього абсольвента української львівської академічної гімназії Миколу Лемика, селянського сина, який мав виконати атентат на совєтського консула у Львові. В суботу, 21 жовтня 1933 року, Лемик виконав атентат, убиваючи в будинку совєтського консульства на вулиці Набеляка (тепер Котляревського), ч. 27 видатного большевицького дипломата А.Майлова (у той час преса подавала прізвище Майлова як Маїлова), і поранив двірника Івана Джугая. Ані Організації, ані бойовикові Лемикові Майлов не був знаний, він навіть не був консулом, а тільки так себе відрекомендував. Майлов прибув із Варшави, мабуть, маючи на меті провести перевірку совєтського консульства. Йшлося про те, щоб перед цілим світом заманіфестувати і звернути увагу цілого світу на те, що Москва штучно організованим голодом винищує український народ. Ішлося про те, щоб на судовій розправі Микола Лемик дав пояснення, що було причиною його бойового вчинку. Це був, за висловом довголітнього видатного члена ОУН Володимира Макара, “постріл на захист мільйонів”.
Не подаючи даних про себе, арештований польською поліцією бойовик заявив, що він член ОУН, що з її наказу виконав атентат. У ході слідства Лемик пояснив, що його акт був протестом на голодове винищування Москвою мільйонів українців.
30 жовтня 1933 року у Львові почався наглий суд над Лемиком. Кілька днів до того обороняти бойовика перед судом зголосилися усі українські адвокати у Львові на чолі із сеньйором доктором Костем Левицьким, який у 1918 році став Президентом Державного Секретаріяту (уряду) Західньо-Української Народньої Республіки. Польський суд не погодився на те, щоб на лаві адвокатів засіла така велика кількість оборонців, і головним чином тому, що недавно перед тим між СССР і Польською Річпосполитою був підписаний пакт про ненапад і така “маніфестаційна” участь адвокатів, на думку польського суду, принесла б шкоду польсько-совєтським міждержавним взаєминам. Допущено до оборони лише професора доктора Володимира Старосольського, доктора Степана Шухевича і доктора Степана Біляка, який мав заступати Старосольського, оскільки Старосольський дещо недомагав на здоров’ї у той час.
Деякі неприхильне настроєні до Організації Українських Націоналістів громадяни необ’єктивно, а може бути, що й на догоду большевикам, висвітлюють історичні факти і події. Вони схильні в ОУН бачити лише тіньові сторони, применшуючи при тому ролю ОУН у суспільно-політичному житті України. Приклад готовности українських оборонців (адвокатів) у повному складі захищати члена ОУН — бойовика Миколу Лемика — говорить про інше, а саме підтверджує те, що найвидатніші українські громадяни часто солідаризувалися з політикою ОУН, відверто підтримуючи її акції.
Судовий процес проти Лемика викликав сенсацію у всьому світі. Обороняти Лемика перед судом зголосився навіть один поляк (адвокат Пасхальський з Варшави). До Львова з’їхалося дуже багато журналістів прибув кореспондент ТАСС (Телеграфного агентства Совєтського Союзу), а з ним ще якийсь високий достойник із совєтського посольства у Варшаві.
У той час, коли Провідником Крайової Екзекутиви був Степан Бандера, мережа членства ОУН у Західній Україні була розгалуженою, а в ній чисельна когорта бойовиків. Шухевич (адвокат) згадує: “Вийшло на яв, що атентат був ділом членів ОУН, яких візвано, щоб добровільно зголошувалися до виконання атентату. Зголосилося дуже багато, але жереб рішив, що виконавцем мав бути Микола Лемик. Він радо пішов на чин. Характерне для цього хлопця було те, що коли він приїхав до Львова для виконання атентату, то не хотів нічого смачнішого з’їсти, аби не наражувати на втрату фонди Організації.”
Зустрічаючись перед атентатом із Степаном Бандерою, Лемик не знав, що це Бандера, не знав ані його прізвища, ані організаційного поста, знав лише, що це хтось із видатніших членів ОУН. Не знав Лемик також того, що під прізвищем “Ксаверій Брудас” виступав Роман Шухевич, а “Брудас” — це було його тимчасове фіктивне прізвище. На судовому розгляді справи Лемик зізнав: “У п’ятницю 20 ц. м. (жовтня) я їхав до університету. Того дня я мав бачитися з “Брудасом” на Личакові (район міста Львова). Тоді він сказав мені, що має бути атентат на представника совєтської влади у Львові, та казав, що я маю виконати його. Казав, що атентат має звернути увагу цілого світу на стан, в якому опинилася українська нація. Він дав мені гроші — 30 злотих, щоби купити собі білизну й черевики, бо не личить іти в таких черевиках, які я тоді мав...”
Лемик був скромною людиною, як усе членство ОУН, був небагатий і ніколи не міг і гадки допустити, щоб Організація допомагала йому матеріяльно.
Лемика не минула б смертна кара, але неповнолітніх (а повнолітніми вважали, згідно із польськими законами, тих, що мали вже 21 рік життя) на таку кару не засуджували. Лемика засудили на безтермінове ув’язнення, а через шість років, після падіння польської держави восени 1939 року, він вийшов на волю.
Лемик був оптимістом, а загалом — веселою людиною. Відбуваючи ув’язнення у липні 1934 року з автором цих рядків, на жартівливе запитання “Коли, Миколо, йдеш на волю?” — Лемик, усміхаючись, відповідав: “З неділі, щоправда, ще невідомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі...” Так і сталося: ця “неділя” випала у вересні 1939 р.
Микола Лемик продовжував свою діяльність у мережі ОУН. У 1941 р. був призначений на пост провідника Середньої похідної групи, але, куля з рук німецького окупанта обірвала його життя у Миргороді (Полтавська область, коли виконував наказ) того ж року.
В той час, коли проходив суд над Лемиком, і пізніше польська поліція провела ревізії й арешти серед українського студентства й молоді у Львові. Молодь проводила маніфестації на знак солідарности з акцією ОУН проти большевиків, на знак солідарности з атентатом на совєтське консульство у Львові. Арештованих судив польський суд у липні 1934 року у Львові. За приналежність до ОУН і “співучасть у підготовці атентату” на 14 років тюремного ув’язнення засуджено тоді Володимира Нидзу, на 10 років — Володимира Маївського, на 7 — Дмитра Мирона, на 5 — Ярослава Стойка і Андрія Луціва, на 4 — Василя Безхлібника і Ярослава Петеша, на 3 — Івана Захарківа, на півтора — Юліяна Заблоцького і на таку ж кару — Богдана Лаврівського.
* * *
У 1946-1947 рр. українців Осередніх і Східніх Земель червона Москва знову морила голодом. У Західній Україні був добрий урожай. Зголоднілі люди не очікували допомоги від Московщини, а масово валками подавалися у західні області України за хлібом. Тоді Провід Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери і головнокомандувач УПА Роман Шухевич наказували людям усіма можливими способами допомагати голодуючим, щоб забезпечити їх хлібом і іншими продуктами харчування, щоб рятувати український Схід від голодової смерти.
Червоні репресивно-каральні органи намагалися у той час “убивати клин” між мешканцями Західньої України і жителями ОСУЗ, між ОУН-УПА і нашими знедоленими братами з-над Дніпра. Маючи це на меті, чекісти організували спеціяльні загони під виглядом УПА. Переодягнені кати-чекісти почали вбивати виголоднілих, що їхали на захід по хліб, відбираючи зерно, крупи, борошно (але одну жертву неодмінно залишали живою, щоб та жертва, повернувшись додому, іншим сказала, що “бандерівці” не допомагають голодним, а безжально їх убивають). Большевицьких провокаторів, що підшивались під марку УПА, воїни УПА карали на горло, а большевицька пропаганда роздувала на весь світ, які то “жорстокі учасники ОУН-УПА”.
Українські націоналісти і словом, і ділом доказували, що український народ один, що мешканці з-над Дністра — єдинокровні брати жителів з-над Дніпра. Яких би лютих і нелюдяних способів не вживала “імперія зла”, нашого народу не розбити й не розділити. І лихо переносити нам разом, і спільно успіхами втішатися!

ВАРШАВСЬКИЙ СУДОВИЙ ПРОЦЕС ПРОТИ ОУН

“В бойових діях занехано експропріяційні акції (в 1933 році — Авт.), які переводжено давніше проти польських державних установ, зате сильніше заакцентовано бойові акції проти національно-політичного утиску й поліційного терору польської влади супроти українців.
Цей період моєї діяльности закінчився моїм ув’язненням у червні 1934 р. Передше я був кількакратно арештований польською поліцією у зв’язку з різними акціями УВО й ОУН, напр., при кінці 1928 р. в Калуші й у Станиславові (нині Івано-Франківськ) за організування у Калуші листопадових свят — маніфестацій в 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР у 1918 р. На початку 1932 р. я був притриманий при нелегальному переході польсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці у слідчій тюрмі у зв’язку з атентатом на польського комісара Чеховського і т. ін. Після арештування у червні 1934 р. я перебував слідство у в’язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. При кінці того року і на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому я разом з 11 іншими обвинуваченими був суджений за приналежність до ОУН та за зорганізування атентату на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який відповідально керував польською екстремінаційною політикою супроти українців. У Варшавському процесі мене засудили на кару смерти, яку замінено на досмертну тюрму на підставі амнестійного закону, схваленого польським сеймом під час нашого процесу”.
Степан Бандера “Мої життєписні дані”

Для сучасника, який повною мірою усвідомив, що найлютішими ворогами України є московські імперіялісти, незважаючи на те, як би вони себе не називали і під якими прапорами не виступали б, не завжди видається виправданим, що Організація Українських Націоналістів у міжвоєнному часі вістря боротьби спрямовувала і проти польського шовіністичного екстремізму.
Відомо, що імперіялісти, які хоча й між собою ворогують, на певному етапі таки об’єднують свої зусилля проти національно-визвольних рухів ними ж поневолених народів. Так було між російськими імперіялістами і польськими шовіністами навіть у той час, коли під Росію після трьох розборів польського королівства (1772, 1793 і 1795 рр.) підпала чи не найбільша частина території тодішньої польської держави.
Ще до відновлення польської держави восени 1918 року, незважаючи на багатопартійність, у польському суспільстві найбільше поширення знайшли два суспільно-політичні напрями, один із них очолював Юзеф Пілсудський, лідер Польської Соціялістичної партії, який фактично від соціялізму відійшов, коли у відновленій Польщі став “начальником Річипосполитої”, а будучи маршалом польських збройних сил, втішався авторитетом, можливо, чи не більшої частини польського населення. Здійснення своїх імперських забаганок добачав у федерації Польщі, України та Білорусії. У 1920 році між польським урядом і представником уряду Української Народньої Республіки Андрієм Лівицьким було підписано варшавську угоду. Відбувся для Польщі та українського союзника невдалий похід до Києва і ще скоріший відступ звідтіля. Незважаючи на те, і сам Пілсудський, і його однодумці та прихильники, так звані пілсудчики, дивилися на український нарід, як на щось нижче від поляків, а на Україну — як на “дикий степ”, яким повинен управляти польський експансіоніст. Від цього політичного курсу пілсудчиків українці — мешканці Західньої України — зазнали величезних втрат. З ініціятиви пілсудчиків, у руках яких майже весь час було кермо польської держави, на Західньо-Українських землях лютувала так звана пацифікація, сталися численні варварські безчинства...
Проти Пілсудського і його однодумців та цілої ватаги поплічників коньюнктурної породи різко виступав діяч так званої народової демократії (ендек) Роман Дмовський — людиноненависник і найзавзятіший україножер. Він виступив зі своєю концепцією “улаштування порядку між європейськими державами після закінчення Першої світової війни” і поширював ту концепцію між державно-політичними діячами у країнах Західньої Европи.
Пан Дмовський наголошував на тому, щоб спільно з російськими імперіялістами не допустити до існування Української Держави на території Східньої Европи. Маючи це на меті, він твердив: треба, щоб Польща і Росія мали спільний кордон, бо тільки тоді ті дві держави поставлять заслін німецькій експансії, що загрожує іншим європейським народам і державам. 28 лютого 1918 року Народовий Комітет Польщі ухвалив, щоб за всяку ціну не допустити української державної самостійности. Українців той панок називав несвідомими, байдужими, без власної інтелігенції... У тому ж дусі виступав палкий прихильник Дмов-ського професор Львівського університету, правних і політичний діяч ендек Станислав Грабський, міністер освіти в Польщі в 1923-1926 рр., автор “закону Грабського” від 31 липня 1924 року про введення так званого “утраквізму” (двомовности) у шкільництві на Західньо-Українських землях, у наслідок якого кількість українських шкіл із 2869 в 1921-1922 рр. зменшилася до 753 у 1927-1928 рр. Той польський зажерливий шовініст “прогнозував”, що після 25 років “українське питання” у межах Польщі не існуватиме, а Польща стане однонаціональною державою... Так не сталося, хоча для здійснення того божевільного пляну була спрямована політика не лише ендеків, а й пілсудчиків. Актом протесту проти тієї польської шовіністично-екстремістської політики, проти винищування українців, насильницької асиміляції та експлуатації було вбивство польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького 15 червня 1934 року.
Дехто тоді, а дехто ще й тепер убивство польського міністра називає терористичним актом... і водночас промовчує чи не добачає, що польські власті протиукраїнські акти терору піднесли до рівня державної політики.
Промовистими словами польську політику супроти україців охарактеризував молодший брат Бандери — Василь Бандера — на одному із студентських зібрань у Львові восени 1938 року (Василь Бандера — 1917 р. нар., після закінчення Стрийської гімназії студіював у Львівському університеті, член ОУН, учасник Другого Великого Збору ОУН (краківського) у 1941 р., арештований ґестапо 15 вересня 1941 р., перевезений до тюрми у Кракові, а в липні 1942 р. — з тюрми до концтабору в Освєнцимі (Авшвіц), там і закатований на смерть в перших днях разом із братом Олександром).
Василь Бандера розповів таке: десь ще чи не в минулому столітті жило в Африці дуже відстале плем’я дикунів. Якось дикуни захопили в полон кілька білих людей-європейців і почали радитися, що з полоняниками робити. Що з’їсти треба — усі дали на те згоду, але як це зробити - розділилися думками. Радикальне крило дикунів запропонувало всіх білих європейців тут же повбивати та з’їсти. Друге, поміркованіше, крило з цим не погодилося, твердячи: “Ми повинні культуру шанувати і порядок знати. Вбивати всіх разом і не посоливши з’їсти непристойно й дико. Вбивати треба поодинці, ну й посолити, а вже тоді братися до трапези. Зберігаймо культуру та порядок!”
Студентам пояснювати не довелося, усі розуміли, що білі європейці — це українці, радикальне крило дикунів — польські ендеки, а помірковане — пілсудчики.
І першим і другим — ціна одна, або, як у народі кажуть: що києм, а що палицею...
У відповідь на польську дискримінаційну політику Організація Українських Націоналістів виконала низку виплатних актів. Одним із них було вбивство 15 червня 1934 року у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького.
Польські офіційні чинники, антиукраїнська преса у тридцятих роках, а деякі “наукові дослідники” ще й тепер силкуються Пєрацького зобразити як навіть прихильного до українців політика, який нібито й шукав доріг до передових українських громадських діячів, аби знайти якнайкращу форму польсько-українських взаємин.
Один із польських прокурорів Владислав Желенський (обвинувачував Степана Бандеру та його співтоваришів у варшавському судовому процесі) у своїх спогадах (1973 р.) підтвердив це, він і надав великого значення у викритті вбивства міністра архівові члена Проводу Українських Націоналістів Сеника, який з Чехо-Словаччини потрапив до рук польської поліції. Це була скандальна справа, оскільки польська поліція заволоділа в 1933 році документами ОУН, які треба було переховувати в надійному місці. Прокурор Желенський подав, що в архіві було 418 оригіналів і 2055 фотокопій різних машинописів і рукописів. Згодом серед членства ОУН виникло підозріння, чи не діяла в тому чорна сила, котра намагалася завдати Організації нищівного удару.
Більшою чи меншою мірою член ПУНу Омелян Сеник відповідав за втрату архіву ОУН, який послужив польським окупаційним властям для проникнення у таємниці Організації, а також у проведенні варшавського судового процесу проти ОУН. Усе це спричинилося до того, що О.Сеник серед членів ОУН не знаходив колишньої прихильности аж до дня його (разом із видатним теоретиком українського націоналізму Миколою Сціборським) трагічної загибелі в Житомирі 30 серпня 1941 р.
Мемуарист, колишній прокурор Желенський, підсуває надуманий мотив, “доказуючи”, що ОУН нібито була змушена вбити польського міністра задля підсилення дещо надщербленої популярности, але той його хибний погляд спростовує український публіцист Іван Кедрин-Рудницький, який у своїх писаннях підкреслює, що Желенський “не знав психіки і ментальности ані Евгена Коновальця, ані Степана Бандери — обох непересічних індивідуальностей...” Кедрин у своєму творі пише: “З погляду української рації та мудрости... вбивство Броніслава Пєрацького було... логічне й політичне виправдане. Адже це був голова міністерства, формально й великою мірою фактично відповідального за політику (польського) режиму супроти українців...”
Ясність щодо вбивства польського міністра руками бойовика ОУН Григорія Мацейка вносить “Вісник Організації Державного Відродження України”, ч. 23-24, Нью-Йорк, серпень-вересень 1934 р. В ньому написано “Чин бойовика УВО (УВО й ОУН уже були об’єднані остаточно в 1932 р. — Авт.) вдарив не тільки в Пєрацького як особу, а в Пєрацького як реалізатора польської окупаційної політики на Західньо-Українських Землях. Бо хто був Пєрацький? Пєрацький — це послідовний погромник українського національного життя на ЗУЗ. Пєрацький — це ліквідатор українських шкільництва, культурно-освітніх установ, господарських, кооперативних, спортових товариств і кружків, це полонізатор Української Церкви. Пєрацький — це творець і організатор польської колоніяльної, грабункової політики на ЗУЗ, колонізації українських земель польськими зайдами, заливу промислових осередків на ЗУЗ польським робітництвом. Пєрацький — це організатор погромів українців на ЗУЗ поліцейсько-уланськими (улани — військові кавалеристи. — Авт.” бандами, карними експедиціями, “стшельцами” (польська парамілітарна організація), варварських пацифікацій у рр. 1930-1933, у 1934 — (Угнівщина, Равщина, Самбірщина, Мостищина і ін.). Пєрацький — це творець наглих судів, шибениць і мордувань українських революціонерів. Пєрацький — це автор поліцейських знущань і катувань українських політичних в’язнів. Пєрацький — це творець системи морального розкладання українського життя масовим насаджуванням конфідентів (донощиків). Пєрацький — це автор профанації й дикого збезчещування пам’яти Героїв української визвольної боротьби, розкопування могил, нищення хрестів. Пєрацький — це один із творців і часовий сторож-жандарм цілого жорстокого варварського арсеналу ляцького (польського. — Авт.) окупаційного панування, яке поставило собі за ціль згнобити українське життя, розгромити й сполонізувати його...”
Співзвучно з оцінкою “Вісника ОДВУ” писала 22 листопада 1935 року і британська газета “Манчестер Гардіян”: “Генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справ, він був теж відповідальний за ганебну пацифікацію України в 1930 році. Українці витримували (знущання. - Авт.} з подиву гідною пасивністю, аж поки дехто з крайніх кіл почав палити скирти польських дідичів. У відповідь на те наїхали відділи польської кінноти та поліції на села, без розбору арештували селян і били їх. Ці операції роблено в таємниці, але для теперішньої історії не було найменшого сумніву, що тут відбувся один із найбільших актів насильства, що його коли-небудь у новітніх часах проведено. Докладно невідомо, скільки селян побито, але обережний підрахунок вказує кругло 10 тисяч, з яких майже всі були невинні...”
* * *
Майже два місяці, від 18 листопада 1935 року по 13 січня наступного (1936 р.), перед варшавським окружним судом проходив процес проти Степана Бандери і разом із ним ще проти 11 осіб, який набрав широкого розголосу не лише в українських домах і середовищах, а й у Польщі та в цілому світі.
Прокуратура варшавського апеляційного суду (Рудницький і вже згаданий Желенський) звинувачувала:
Степана Бандеру — у приналежності до Організації Українських Націоналістів і в тому, що він, будучи Провідником Крайової Екзекутиви, дав наказ Григорієві Мацейку вбити міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького;
Ярослава Карпинця — у виготовленні бомби, якою запляновано вбити польського міністра;
Миколу Лебедя і Дарію Гнатківську — у підготовці атентату (розвідка про час, місце й найсприятливіші умовини для виконання акту);
Миколу Климишина — у придбанні складників для бомби, яку виготовив Ярослав Карпинець, і за безпечне перевезення тієї бомби до польської столиці;
Богдана Підгайного — за контакти Мацейка з Бандерою, видачу Мацейку пістолета “Гіспано” (калібр 7,65 мм) з набоями та за зв’язки з іншими організаторами атентату;
Івана Малюцу — у тому, що проводив розвідку для підготовки атентату, і за те, що передавав гроші та інструкції для Лебедя і робив старання щоб полегшити втечу Мацейкові;
Якова Чорнія, Евгена Качмарського, Романа Мигаля, Катерину Зарицьку і Ярослава Рака — у допомозі Мацейкові втекти й уникнути покарання за виконаний атентат.
З акту обвинувачення стало відомо, що 15 червня 1934 року бойовик ОУН Григорій Мацейко вбив польського міністра внутрішніх справ Пєрацького пострілом із пістолета під час того, коли міністер входив на обід до “Товариського клюбу” на вулиці Фоксаль. Було запляновано вбити міністра бомбою, виготовленою Карпинцем у лябораторії ОУН у Кракові, але вона не вибухнула. Погоня за бойовиком не вдалася, він зник, а відтак із допомогою членів ОУН подався за кордон.
Микола Лебедь виїхав до Гданська (Данцігу), за ним стежила польська поліція, а коли він кораблем виїхав до Німеччини, то на вимогу польських дипломатів німці передали його польським властям.
Степана Бандеру арештували напередодні вбивства міністра при намаганні перейти кордон до Чехо-Словаччини.
Використання польською поліцією архіву Сеника, устійнення того, що бомба була виготовлена у Кракові, врешті заломання Малюци під час слідства, а за ним нестійкість Мигаля, зізнання Підгайного та Качмарського стали підставою для виготовлення акту обвинувачення.
Підсудних боронили адвокати: доктор Володимир Горбовий із Долини Станиславівської обл. — С.Бандеру, Я.Чорнія і Е.Качмарського); доктор Ярослав Шлапак зі Станиславова — Я.Карпинця і (спочатку) І.Малюцу; доктор Лев Ганкевич зі Львова — М.Лебедя, Д.Гнатківську, Я.Рака, Б.Підгайного; доктор О.Павенцький зі Львова — М.Климишина і К.Зарицьку.
Подібно, як це було перед судовим процесом Миколи Лемика, доктор Кость Левицький провів нараду Колегії оборонців у Львові. Професор доктор Володимир Старосольський мав боронити Степана Бандеру, доктор Степан Шухевич — Карпинця і Підгайного, але так не сталося...
Про це пише Степан Шухевич: “...варшавський прокуратор (прокурор) Желенський в акті обвинувачення покликав на свідків до (судової) розправи д-ра Степана Шухевича і д-ра Володимира Старосольського (свідок не мав права обороняти підсудного. — Авт.). Це мало якусь поважну ціль... Ту ціль дуже одверто вияснив львівський прокурор Прахтель-Морав’янський у приватній розмові: “То дивно, що варшавський прокурор боїться львівських адвокатів, а тому покликає їх на свідків щоб позбутися їх із залі розправ...”
Стало відомо, що з наказу прокуратури в’язнів тримали в незвичайно важких умовах, деяких (Бандеру, Климишина) — у кайданах увесь час їхнього перебування у тюремних камерах.
Починаючи з допиту першого оскарженого — Степана Бандери, судовий процес став “німим”. Бандера й інші обвинувачені, за винятком кількох, а також свідки-українці відповідали українською мовою. Зразу зав’язався конфлікт, підсудних за це виводили із залі, не дозволяли відповідати українською мовою, свідків карали гривнами, прокурори відкидали запитання оборонців. Хтось влучно зауважив, що варшавське судилище відбулося “при відчинених дверях, але при замкнених устах...”
Полковник Евген Коновалець передав інструкцію до адвоката В.Старосольського: “Справу треба поставити ясно й визнати, що міністра вбили члени ОУН, не треба йти на будь-яке крутійство, бо воно не годиться у такій поважній справі...”
13 січня 1936 року варшавський суд виніс вирок: Степан Бандера, Микола Лебедь і Ярослав Карпинець — кара смерти із заміною на підставі амнестії на досмертне тюремне ув’язнення;
Микола Климишин і Богдан Підгайний — досмертне тюремне ув’язнення;
Дарія Гнатківська — 15 років тюрми;
Іван Малюца, Роман Мигаль, Евген Качмарський — по 12 років тюрми;
Катерина Зарицька — 8 років тюрми;
Ярослав Рак і Яків Чорній — по 7 років тюрми.
Підсудні прийняли вирок спокійно, а Степан Бандера і Микола Лебедь вигукнули: “Хай живе Україна!”
На знак солідарности з підсудними революціонерами українське громадянство проголосило національну жалобу: відкликано всі розважальні імпрези, на багатьох українських будинках повівали чорні прапори...
Слід підкреслити й те, що деякі польські газети інформували польське обдурене шовіністичною пресою громадянство про те, що все-таки існує український нарід, а не “русіни” — осібняки з “чорним піднебінням”. Наприклад, орган польських радикальних народовців “Просто з мосту” писав: “Ми маємо обов’язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінувати героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державности, що його зросійщують, полонізують, роздирають, а він триває. Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте жертовність, посвята й героїзм тієї жменьки великі!”

ЛЬВІВСЬКИЙ СУДОВИЙ ПРОЦЕС
ПРОТИ КРАЙОВОЇ ЕКЗЕКУТИВИ ОУН ЗУЗ

“...Вліті 1936 р. відбувся другий великий процес ОУН у Львові. Мене судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН-УВО того періоду. На лаві підсудних було більше членів очолюваної мною Крайової Екзекутиви. Вирок у львівському процесі мені злучили з варшавським — на досмертне ув’язнення. Після того я сидів у в’язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я три голодівки по 9, 13, і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Бересті. Про підготовку Організації до моєї втечі, що була предметом судового процесу, я довідався щойно на волі”.
Степан Бандера. “Мої життєписні дані”

Оскільки головним обвинуваченим у львівському судовому процесі, що тривав від 25 травня до 27 червня 1936 року, був Степан Бандера, його називали “процесом Бандери”. Можна вважати, що той процес (проти Крайової Екзекутиви ОУН на Західньо-Українських Землях) був продовженням широковідомого варшавського процесу ОУН.
Судили у Львові 23-х українських націоналістів.
Майже удвоє більше було обвинувачених, як у Варшаві. Між обвинуваченими були засуджені варшавським судом Бандера, Зарицька, Качмарський, Малюца, Мигаль і Підгайний.
На лаву обвинувачених посадили Провідника КЕ ОУН Степана Бандеру, а далі до списку увійшли Богдан Гнатевич — 42 роки, Катерина Зарицька — 22 роки, Володимир Івасик — 26 років, Евген Качмарський — 26 років, Володимир Коцюмбас — 35 років, Ярослав Макарушка — 28 років, Іван Малюца — 27 років, Осип Мащак — 28 років, Роман Мигаль — 25 років, Олександер Пашкевич — 28 років, Богдан Підгайний — 30 років, Іван Равлик — 27 років, Семен Рачун — 27 років, Віра Свєнцицька — 22 роки, Роман Сеньків — 27 років, Ярослав Спольський — 24 роки, Ярослав Стецько — 24 роки, Анна Федак — 24 роки, Осип Феник - 24 роки, Роман Шухевич — 29 років, Володимир Янів — 29 років, Іван Ярош — 29 років. Середній вік обвинувачених — 27 років, здебільшого вони селянського походження, люди переважно із закінченою або незакінченою вищою освітою.
Варшавський процес був “німий”, суд не дозволив підсудним відповідати українською мовою, посилаючись на свої процедурні приписи. У Львові польський процесуальний кодекс дозволяв в’язням відповідати рідною мовою. За ходом судового процесу пильно стежили кореспонденти. У своїх звідомленнях на сторінках газет вони подавали інколи майже слово у слово те, що зізнавали підсудні. Достатньо було підібрати газети того часу — і тут повна інформація про те, що таке Організація Українських Націоналістів, які її ідеологія, політично-програмові постанови, діяльність і навіть те, що підкреслюється у вимогах до кожного члена ОУН, тобто які моральні засади членства і що береться в основу виховання високоідейних, відданих і жертовних борців за вільну Україну, за її державну суверенність...
Наприклад, за переписаний з газети текст Декалогу українського націоналіста українську селянську дівчину польський суд засудив на 4 роки тюремного ув’язнення, але за те, що хтось зберігав газету, у якій був надрукований той же Декалог, суд не мав права карати. У деяких середовищах українських націоналістів згодом велися розмови, чи не ліпший був би вислід, якби підсудні у Варшаві подавали свідчення польською мовою і таким чином чи не краще спопуляризували б ОУН, головну Ідею українського націоналізму — наймогутнішого національно-визвольного руху в той час.
У сучасного читача може виникнути запитання: чи таке “розмірковування” між членством ОУН не могло негативно впливати на організаційну дисципліну, на “порядок” в ОУН? Аж ніяк! В Організації наголошено, що основою дисципліни є свідомість. Нераз можна було почути з уст націоналіста: “Я свідомий того, на який шлях я став, за що борюся, за яку Ідею не вагаюся і життя віддати...”
У варшавському процесі брало участь чотири адвокати (у середньому — один на трьох обвинувачених), у львівському — дванадцять (тобто в середньому — один на двох). Майже всі адвокати — доктори юридичних наук, широкознані з багатьох українських політичних процесів: Горбовий, Гриньовський, Давидяк, Евин, Жизневський, Загайкевич, Павенцький, Паньківський, Старосольський, Шевчук, Шухевич, Яримович.
При встановлюванні пашпортних даних Бандера, Янів, Мащак і Спольський на запитання голови трибуналу, яка їх державна приналежність відповіли: “Українська, хоча хвилево — польська”. Мащак признався що був членом ОУН, і тут же заявив, що не буде боронити своєї особи бо не вважає злочином приналежність до ОУН, і готовий боронити й доказувати правоту української Ідеї.
С.Бандера і більшість його товаришів на варшавському судовому процесі трималися дуже гідно, на львівському — гідно трималися усі обвинувачені, а між ними й ті, що заламалися у Варшаві, але тепер повідкликували свої попередні зізнання.
І Степан Бандера, та інші підсудні старалися у своїх зізнаннях з’ясовувати ідеологічно-політичні позиції Організації Українських Націоналістів. Суд перешкоджував у тому, а підсудного Ярослава Стецька, який не вживав для окреслення поняття “західньо-українські землі” гидкого вислову “Малопольща Східня”, накиненого польськими окупаційними властями, покарав темницею.
Степан Бандера дав наказ Лемикові вбити совєтського дипломата у Львові і таким чином запротестувати перед світом, щоб увесь світ знав про штучно організований червоною Москвою в Україні голод. Большевики від часу атентату на совєтське консульство у Львові ще пильніше почали стежити за українським націоналістичним рухом, а на процес у Львові проти Бандери і товаришів послали свого дипломатичного агента-чекіста, який вельми цікавився ОУН, а зокрема особою Степана Бандери. Москва докладала зусиль, щоб якомога більше мати інформацій про цього націоналіста-революціонера. С.Бандера на запитання суду про атентат на совєтське консульство у Львові (21 жовтня 1933 р.) зізнав так:
“...На терені, на якому я проживав (мається на увазі Західня Україна. — Авт.), ОУН теж проводила протибольшевицьку акцію.
 
Наші Друзі: Новини Львова