Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 18 листопада 2018 року
Тексти > Тематики > Історична

Степан Бандера - символ Нації

Переглядів: 76443
Додано: 22.04.2007 Додав: dnipro  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
У засіданнях української політичної адвокатури напередодні судових процесів брали участь і наші юристи-сеньйори, а між ними такі, як доктор Кость Левицький — колишній Президент Державного Секретаріяту (Прем’єр-Міністер) Західньо-Української Народньої Республіки. Ті сеньойори нерідко піддавали думки, як побудувати лінію юридичної оборони під час судового процесу, очевидна річ, маючи на увазі інтереси і честь українського народу. Таким чином, незважаючи на приналежність адвоката до такої чи іншої політичної партії, усі адвокати виконували вагому ролю у національно- й соціяльно-визвольній боротьбі українського народу.
Із перелічених уже адвокатів, крім доктора Горбового, який був видатним членом Української Військової Організації, а згодом Організації Українських Націоналістів, усі були прихильниками різних політичних напрямків, але всі вони (а між ними й такі, як доктор Мар’ян Глушкевич чи доктор Олександер Павенцький — прихильники москвофільської орієнтації) були оборонцями ОУН. Обороняючи націоналістів у судових процесах, тим самим вони обороняли націоналістичну лінію української національно-визвольної боротьби.
22 грудня Данилишина й Біласа польський окружний суд у Львові засудив на кару смерти через повішення. Засудив на таку ж кару і третього оскарженого — Мар’яна Жураківського, але його Президент Польщі помилував, а четвертого — Зенона Коссака — передано під додатковий розгляд звичайного (не “наглого”) суду.
Під час страти, 23 грудня, уранці були присутні й українські адвокати — оборонці Біласа й Данилишина В.Старосольський і С.Шухевич, а також капелян українських політичних в’язнів, священик Богдан Липський. Йдучи під шибеницю, Данилишин крикнув: “Щиро прощаю вас! (це до адвокатів). Хай живе Україна!” В той час в українських церквах Львова почалися богослуження. Заграли дзвони у всіх церквах. Загудів чи не найстарший дзвін “Кирило” з Корняктівської вежі, що поряд із церквою Успення на Руській вулиці. Вивели кати Біласа — він теж повторив ті слова, що й Данилишин: “Хай живе Україна!”
Помолившись над тілами Данилишина й Біласа, священик і адвокати подалися додому...
Степан Шухевич згадує у своїх спогадах: “Надворі було вже зовсім ясно. Перед в’язницею (перед Бригідками) зібрався гурток наших часописних кореспондентів, які питали про перебіг екзекуції. Я не міг нічого говорити... Коли я входив до кам’яниці НТШ (Наукового товариства ім. Шевченка, у тому будинку мешкав адвокат Шухевич), стрінув у воротах сторожа... Той плакав і проклинав тих, що повісили наших хлопців. Тоді в дійсности ціла українська суспільність плакала. Вдома мені оповіла жінка, що була з дітьми у Волоській церкві (церква Успення), яка була переповнена. Так само були відчинені всі церкви Львова, у них горіло світло, люди наповнили церкви вщерть і молилися, а дзвони гули і несли у світ відомість про смерть двох молодих українців, що втратили життя для ліпшого майбутнього рідної країни. У цілій Галичині запанував сум, важкий сум... Наша суспільність у часі страчення дала доказ, що хлопці ОУН гарно виконали все, що було поручено...”
Смерть українських бойовиків з рук польських катів, а передовсім геройська постава Данилишина й Біласа під час судового процесу мали велике значення для підкріплення патріотичних почувань серед українських мас. У той же час відгомін у світовій пресі звернув увагу на становище українського народу під владою польської окупації.
І все ж таки втрати ОУН були аж надто великі: загибель чотирьох найкращих бойовиків! Це до глибини душі зворушило націоналістичний провідницький актив, а передовсім полковника Е.Коновальця. Велику відповідальність за експропріяційний акт, за його невдачу поніс тоді провід Крайової Екзекутиви, його керівник Богдан Кордюк-“Новий”. Після розгляду справи в організаційному суді в січні 1933 року суд зняв його з цього керівного поста, а виконуючим обов’язки керівника став заступник Кордюка Степан Бандера, який офіційно був затверджений на тому становищі в червні 1933 р.
У своїх “Життєписних даних” Степан Бандера зазначає, що після Городоцького акту “занехаяно експропріяційні акції”. Допускалося думку, за твердженням одного з найближчих побратимів Бандери — Миколи Климишина, що той “найневдаліший акт ОУН міг підірвати довір’я до ОУН і її Проводу і знищити ту добру опінію (громадську думку. — Авт.), що її здобула ОУН від 1929 року і яку перебрала від УВО”.
Далі М.Климишин стверджує: “Проти всіх закидів і наклепів та ворожости з боку чужих і своїх (Бандера) висунув спаяність організаційних лав, беззастережне довір’я до Проводу й безприкладний героїзм і самопосвяту...”
На закінчення цього розділу слід підкреслити, що самопосвята, незламність, героїзм залишилися головними прикметами членів ОУН.
Двадцять років пізніше (після Городоцького акту) у грудні 1942 року, коли Україна знемагала в ярмі німецько-гітлерівських окупантів, арештовано гестапо члена Проводу ОУН Івана Климіва-“Легенду” у Львові. Німецьким катам під час слідства “Легенда” заявив: “Я уже вам сказав, що називаюся Климів-“Легенда” і нічого більше не скажу”. Після тих слів “Легенду” гітлерівці піддали жахливому катуванню, у наслідок якого життя українського Героя обірвалося.
Через кілька років український письменник, кінорежисер Олександер Довженко записав у своєму записнику приблизно такі слова, почуті від “доблесного совєтського чекіста”: “Я спіймав українського націоналіста-бандерівця. Я повісив його вниз головою і почав припікати багаттям, а він на весь голос волає: “Хай живе Самостійна Україна!”
Ось такі націоналісти-бандерівці, а число їм тисячі!

ПРО УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ СТРУКТУРИ
МІЖВОЄННОГО ЧАСУ

“...До українських національних політичних чинників і угруповань можна зараховувати тільки ті, які стоять на плятформі державної самостійности і соборности України, тобто визнають за головну її найважливішу мету української політики та всіх змагань українського народу звільнення України від московсько-большевицького поневолення і відновлення суверенної Української Держави...”
С. Бандера,
“До проблеми політичної консолідації”.

Після невдачі Визвольних Змагань українського народу і втрати української самостійної державности в 1920 р. настав великий сум, бо ж “встояти не було сили”, багатьох охопив відчай, інші шукали шляху до виходу з важкої ситуації. Розгубленість, взаємозвинувачення між різними політичними середовищами, апатія та зневіра у власні сили супроводжувались партійним розбиттям.
У той час виникла в Західній Україні так звана “радянофільська концепція”, іншими словами — надії на те, що в межах Української Соціялістичної Радянської Республіки, а фактично — в окупованій провінції червоної Москви — вдасться дещо врятувати, що український народ матиме хоча б деякі умови для свого розвитку тощо. Великі надії дехто покладав на українізацію, на кращий стан України від того становища, в якому вона була за царських часів. Кілька сотень українських інтелектуалів подалося до УССР, маючи на меті внести і свою лепту в загальноукраїнське будівництво. Виїхали туди перший Президент України професор Михайло Грушевський, а також голова Генерального секретаріяту Центральної Ради Володимир Винниченко. Навіть дехто з українських військовиків покладав надії на усесерну державу, дізнавшись, що колишній старшина українського січового стрілецтва Гриць Коссак очолив у Харкові Школу червоних старшин.
Поки большевицька влада не зміцніла, усе це — тобто і “українізація”, і НЕП (нова економічна політика) — Москві були потрібні, але згодом, уже починаючи від 1929 року, большевицький курс почав мінятися, на Україну нахлинула нова хвиля червоної навали, забуто українізацію і політику НЕПу, почалися індустріялізація та колективізація сільського господарства, а далі судилище над СВУ (Спілкою Визволення України), страшний Голодомор 1932-1933 рр., поставлено “под стєнку” прибулих з-за кордону вчених-ентузіястів, а після убивства (за наказом Сталіна) Кірова червоні правителі порозстрілювали цвіт української літератури, учених, духовенство — в нічому невинних українців, які десь в глибині сердець леліяли думку про те, що колись таки ще химерна доля лицем повернеться до нашого народу... Одно слово, почалася нечувана за розмірами червона руїна...
На антибольшевицьких позиціях, з огляду на те, що нашим найлютішим ворогом є Москва, Російська імперія (під якими кольорами вона не виступала б), стала і міцно стояла Українська Військова Організація, а від 1929 року — Організація Українських Націоналістів (ОУН). ОУН з українського боку була найнебезпечнішим противником Москви. Навіть, фальшиво й безпідставно обвинувачуючи простих, але національне свідомих українців, червоні трибунали в актах обвинувачення, як звичайно, арештованим вставляли дописку “член УВО”, “член ОУН” або “український націоналіст”, при тому ще й згодом до цього вислову чіпляючи своє надумане і нічим не підтверджене “слівце-окреслення” “буржуазний”, “реакційний”, а ще пізніше — “німецький”, а навіть “американський” тощо.
У той час у Західній Україні та в еміграційних поселеннях українців вирувало українське політичне життя, поутворювались різні українські політичні партії зі своїми програмами, у хід пішла широка дискусія, суперечки, що інколи виходили за рамці культури та пристойности.
Згадаймо головніші політичні структури, так звані Державні центри, а було їх щонайменше 3. Перший з них — “Державний центр УНР” (Української Народньої Республіки), що беззастережно вважав себе українським еміграційним урядом. Лідер цього Центру — Андрій Лівицький — проживав у Варшаві, він і був тим, хто від імени Української Народньої Республіки підписав польсько-український договір у 1920 році. Той Центр стояв на плятформі відновлення Української Держави, але в оперті на Польщу. Йшлося про відновлення Української Держави на Осередніх і Східніх Землях України, визнаючи за Польщею право на окупацію Західньо-Українських Земель, тобто на віддачу і закріплення за Польщею Галиччини, Волині, Холмщини з Підляшшям і Лемківщини із Засянням.
Безсумнівно, така концепція “Державного центру УНР” не могла припасти до вподоби громадянам Західньої України, яка ще недавно вела війну проти польських збройних сил і несла на собі весь тягар польської окупації, спрямованої на ополячення тієї території, на якій чи не найміцнішими на той час залишилися державницькі ідеї.
Проголосивши себе після трагічної смерти Симона Петлюри “Головним Отаманом УНР”, а згодом ще й “Президентом Української Народньої Республіки” і перебуваючи у Варшаві на утриманні Польщі, Андрій Лівицький знайшов собі противників своєї “пропольської” політики не лише в Галичині, а й в особах членів колишньої Директорії, які проживали в Чехословаччині, а саме: Андрія Макаренка, Федора Швеця і Опанаса Андрієвського.
Ті діячі звинуватили Лівицького у незаконному привласненні головного поста і позбавили його права бути репрезентантом еміграційного уряду УНР. Багато й інших діячів із ОіСУЗ не підтримали Андрія Лівицького. Вони покликали до життя Український Центральний Комітет у противагу до Державного центру УНР. Андрій Макаренко намагався створити Українську Національну Раду за кордоном (УНРЗ), що мала репрезентувати всю наддніпрянську еміграцію.
Проти Андрія Лівицького пішла ще й інша група, яка утворила свою Народню Українську Раду (група соціял-революціонерів) — очолена Микитою Шаповалом.
Своєрідним державним центром був і “екзильний уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР)”, очолений доктором Евгеном Петрушевичем, який, притримуючись протипольського курсу, перейшов на просовєтську орієнтацію. Його підтримала малочисельна Українська Партія Праці (УПП), очолена бережанським адвокатом Михайлом Західнім. У контактах і співпраці з Петрушевичем деякий час були Степан Витвицький, який перекочував до УНДО (Українського Національно-демократичного Об’єднання), ставши депутатом (послом) від тієї партії у польському сеймі, доктор Осип Назарук, який теж відколовся, не вів протипольського курсу, а був субсидійований станиславівським єпископом Хомишиним як редактор його тижневика п. н. “Нова Зоря”, що виходив у Львові, врешті доктор Василь Панейко — колишній Міністер уряду ЗУНР, що пропагував москвофільську концепцію “Союзу держав Східньої Европи”.
Третім Державним центром керував колишній гетьман Павло Скоропадський, що проживав неподалік Берліну. Його прихильники і далі вважали його Гетьманом України, оскільки він (Скоропадський) зі свого посту добровільно не уступив, а був прогнаний силою.
Отже, утворилося три, а властиво чотири державних центри, якщо зарахувати ще й розколений бльок так званих “уенерівців”.
В офіційному виданні Української Військової Організації “Сурма” надрукована стаття про спектр тогочасних українських політичних структур. У статті подана характеристика ваги й діяльности українських партій, в ній і є відповідь певною мірою на те, чому українські націоналісти не могли погодитися з політичним курсом тих структур і приступили, врешті, до створення Організації Українських Націоналістів.
А ось текст тієї статті, передрукований із “Нарису історії ОУН, т. І” Петра Мірчука:
“Кожна справді визвольна боротьба — це за кожен раз і в кожному середовищі, де вона повторюється, боротьба безумовна і всеціла, боротьба всіх і всіма силами, словом — боротьба на життя і смерть. Визвольної боротьби півзасобами, півдорогами і півділами немає, ніколи не було і бути не може.
Але цієї правди не хоче знати опортуністичний табір, що складається з різних політичних груп і партій, які займаються “реальною” політикою, проповідують “органічну працю” та мають “орієнтаційні концепції”. Усіх їх ціхує одна спільна риса: усі вони хотіли б “хитро-мудро, невеликим коштом” “збудувати Україну”.
І так одні (уенерівці) уже від років проповідують: українці самі не можуть побороти всіх ворогів, а що більше — навіть самих большевиків; тому ми вступили в союз із поляками і відступили їм західноукраїнські землі, за те польські війська звільнять Велику Україну з-під большевицького ярма, тоді ми там творимо нашу державу, створимо власне військо, а коли окріпнемо — відберемо від поляків Західню Україну; а коли б мали навіть назавжди зрезигнувати із Західньої України, то це оплатиться за самостійність Великої України.
А другі (гетьманці) кажуть: Росія завелика, щоб її поборола Польща, а тим більше ми самі не зможемо її побороти, та ще й тепер, в стані нашого поневолення. Зате легше є побороти Польщу, тому нам треба жити в згоді з Росією, створити “союз трьох Русєй”, з монархій московської, української і білоруської під скіпетром московського монарха; тоді легко поборемо Польщу, відберемо Західню Україну й так діб’ємося “соборности”; а тоді зможемо зрезигнувати з союзу з Московщиною, а якщо ні, то також нічого злого не буде.
А треті (соціял-революціонери) кинули клич: монархії у Росії вже не буде і не є добре, щоб була, бо буде нас гнобити, як давніше гнобила. Зате треба утворити “Лігу Востока Европи” в союзі з російськими соціялістами; Україна тоді легко відбере свої землі від Польщі, буде соборна і самостійна, бо союз із соціялістами не буде ніякою неволею, а союзом самостійних держав.
Четверті (ундівці) уже давно почали проголошувати: не можемо звільнитися нараз, а лише поступово. Тому дбаймо ми за галицький загумінок і тут стараймося дістати автономію; тоді ми окріпнемо й наша самостійність прийде автоматично.
А п’яті (соціял-радикали) кажуть: біда наша не в Польщі і не в польській державі, а в фашистській диктатурі в Польщі. Коли б не було диктатури, то польський працюючий нарід погодився б з українським працюючим народом. Отже, у Другім соціялістичнім Інтернаціоналі наше святе спасіння.
Шості (соціял-демократи) додають до того ще й большевицьку диктатуру як причину неволі на Великій Україні і також шукають спасіння у Другім Інтернаціоналі й у світовій демократії.
Сьомі (радянофіли) говорять: ми вже маємо українську державу над Дніпром, а треба нам тільки визволитися з-під Польщі. Тому наше спасіння у большевиках, які прилучать Західні Землі до України і тоді будемо мати і самостійність, і соборність.
Восьмі (католики Хомишина) заявляють: Радянська Україна — це царство Антихриста, і — “не Рада Амбасадорів, а провидіння Боже поставило нас як частину українського народу під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися. Хотя й би нас польська держава гнобила і переслідувала, то таки маємо завжди і всюди зазначувати нашу льояльність; наша льояльність має до того стреміти, щоб польська держава була сильна і забезпечена”. Лише тоді дістанемо автономію, а тоді побачимо.
Що більше, маємо й таких “реальних” політиків (Панейко), які постійно міняють свої орієнтації у залежності від того, де бачать силу; коли Денікін був сильний, тоді висували концепцію злучених держав Сходу Европи, отже, союз із білими москалями; коли ж упав Денікін, а большевики закріпили свою владу, то перескочили до радянофільської орієнтації; коли ж із большевиками почало бути “не теє”, тоді давай проповідували територіяльну автономію під Польщею.
Але ми мали ще ліпший випадок: один і той самий “реальний” політик редагував “Діло” (газета галицьких національних демократів) і проповідував “самостійність і соборність” та принципіяльну політику, а заразом, з одного боку через В.Бачинського (галицький адвокат і політичний діяч, організатор Національно-демократичної партії, прихильник пропольської концепції) вів угодово-польонофільську політику, а з другого боку — редагував радянофільські “Нові Шляхи” та разом із большевицьким консулом ширив радянофільство.
Отака-то “реальна політика”, — сидіння на двох, а то й на трьох стільцях, щоб і капітал “пріобрєсті” і невинність “соблюсті” — розуміється, до нічого путнього не може довести не тільки тому, що навіть ті самі протилежні концепції взаємно виказують свою абсурдність і нереальність, отже, засуджують себе взаємно, а й тому, що кожна поодинока група з табору “реальної політики”, а то й навіть поодинокі “реальні політики” самі себе негують (заперечують. — Авт.), коли проповідують одне, а роблять зовсім щось протилежне, або коли нині роблять одне, а завтра щось інше — протилежне.
Ми вже навіть не говоримо про те, що всі ті “концепції” “реальної” політики не мають ніякої об’єктивної вартости, бо навіть поляки не думають про створення України над Дніпром (доказом на що є хоч би похід ляхів на Київ 1920 року. Ризький мир і пакт неагресії (ненападу. — Ант.) абстрагуючись від давньої історії і теперішньої політичної думки польських провідників); ані не думають вони про ніяку автономію на Західній Україні (доказом чого є “пацифікація” з цілим дотеперішнім винищуючим режимом згідно з пляном “на знищення Руси”); ані російські монархісти не думають про самостійну Україну, (доказом того є не тільки стара монархія, а й поведінка “чорної сотні” на Україні за часів гетьмана Скоропадського та воєнна акція Денікіна на Україні); ані російські демократи й соціялісти не думають про самостійну Україну (доказом на що є російські “правітєльства” за часів Центральної Ради, що навіть на автономію не хотіли дати згоди); ані большевики не “будують” українську державу і не думають принести волі Західній Україні (доказом є Соловки, комуністична партія і Ризький мир); ані Другий Інтернаціонал не дасть нам спасіння (доказ — рішення його про непорушність польських державних кордонів і засудження ним усякої революційної і повстанської акції у Совєтському Союзі)”.
На організаційних і юнацьких сходинах (відправах) ОУН доповідачі піддавали нищівній критиці опортуністичну політику українських партій. Основними матеріялами для доповідей були статті й праці, опубліковані у підпільних виданнях УВО й ОУН. На західноукраїнських землях найширшу пропаґандивну й вишкільну діяльність націоналісти проявляли в роки, коли референтом пропаганди, а відтак Крайовим Провідником КЕ ОУН був Степан Бандера. В багатьох місцевостях націоналісти виголошували доповіді про українські партії та їхню діяльність у легальному секторі, у читальнях “Просвіти”, у гуртках “Рідної Школи” та в інших товариствах, використовуючи при тому і статті та різні підпільні публікації в тому дусі, як це подано у наведеній статті з підпільного видання “Сурма”.

ДМИТРО ДОНЦОВ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ
ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

“З Донцовим можна не погоджуватися, можна різно оцінювати його ролю як політичного діяча, публіциста й ідеолога, можна критикувати його методологію, але не можна не дооцінювати часто вирішального впливу його на розвиток української суспільно-політичної думки”.
М.Сосновський.
“Дмитро Донцов. Політичний портрет”

“Дмитро Донцов не був практичним політиком і участи в діяльності зорганізованої політичної партії чи руху після визвольних змагань 1917-1920 років не брав. Не був він творцем такої чи іншої політичної доктрини і програми. Проте як ідеолог і публіцист він мав величезний вплив на політичні концепції і розвиток провідних у цьому сторіччі політичних угруповань і рухів на українських землях... Д.Донцов став ідеологом українського націоналістичного руху на Західній Україні й еміграції 20-х і 30-х років та чимало заважив на формуванні програми й ідеології Організації Українських Націоналістів, не включаючись, однак, особисто в її діяльність, але стоячи завжди близько і до цієї організації, і водночас до УНР (середовище Української Народньої Республіки), і до їхніх провідників” (Богдан Кравців. Передмова до праці М.Сосновського).
У 1948 р. стояло питання про появу журналу під редакцією Дмитра Донцова “без прямого пов’язання з ОУН”. Щодо того Степан Бандера в листі до видатного націоналіста Д.Чайковського висловив застереження: “...щоб не було в журналі атакування крайової роботи (ОУН), щоб не було персональних атак на людей у Краю (націоналістів-підпільників), щоб журнал мав “уважливий і річевий тон”.
Проживши 90 років, Дмитро Донцов (1883-1973) 65 літ присвятив публіцистичній праці. Під правдивим прізвищем і під псевдонімами він написав і опублікував чимало книжок, статтей, рецензій. Донцов мав багато прихильників, а ще більше противників. Згадати б теоретика українського монархізму історика Вячеслава Липинського, який, пишучи про Донцова, висловлювався про нього надміру несимпатичними виразами, і то незважаючи на те, що і Липинський, і Донцов були непохитними українськими державниками, ба що більше, обидва сповідували шопенгауверівсько-ніцшеянську філософську доктрину волюнтаризму, беручи її за основу у своїх працях.
Тривалий час прихильником Донцова був інший, не менш темпераментний публіцист і письменник — Юрій Липа, (1900-1944), він друкував свої статті на сторінках редагованого Донцовим “Літературно-Наукового Вістника”, а згодом — “Вістника”, і раптом розійшлися ці два — із числа найпомітніших ідеологічно-політичних авторів і стали ворогувати. Щоправда, уже після того, як Юрія Липу — підпільного лікаря УПА - по-варварськи знищили большевицькі катюги, Донцов у розмові з українським ученим Богданом Стебельським позитивно й дуже похвально висловився про Ю.Липу як поета, але про його ідеологічно-політичні статті й обширніші праці не знайшов прихильного слова.
Донцова називали “кольоритною” постаттю, дехто навіть і “екстравагантною”, якщо взяти до уваги його непомірне гострі випади в рецензіях і доповідях, після яких він категорично відмовлявся вести дискусію навіть із тими громадянами, які високо цінили його публіцистичний талант і поділяли його погляди. Досить згадати обурливу відповідь Донцова на запитання, чому він нехтує правописом, що його прийняло Наукове товариство ім. Шевченка в 1929 році, Донцов спересердя рубанув: “Я маю свій власний правопис”.
Дмитро Донцов пройшов довгий еволюційний шлях, починаючи від поширювання ідей марксистського соціалізму на початковому етапі його публіцистичної творчости, від очорнювання, за його ж власними словами, “українського буржуазного націоналізму”, але, розчарувавшись урешті в соціялістичних ідеях, став апологетом українського націоналізму, послідовним проповідником ідей української державної суверенности та соборности.
Це все варто б знати сьогочасним палким прихильникам Донцова, які, на жаль, дуже мало його вивчають як теоретика українського націоналізму. Наприклад, відомо, що епіграфом першого видання “Націоналізму” Донцова в 1926 році були слова німецького мислителя і гарячого прихильника духового відродження Німеччини Фіхте: “Тільки цілковите перетворення, лише започаткування зовсім нового духу може нам допомогти”, а в пізніших, післявоєнних виданнях тієї праці епіграфу із “Промов до німецького народу” Фіхте вже не було. Чи не через те, щоб деякі західні офіційні чинники, прислухаючись до большевицьких підшептів, не звинуватили Донцова у прихильності до нацистських режимів, на адресу яких перед війною на сторінках донцовського “Вістника” появлялися зичливі вислови?..
Немає сумніву, що майбутні дослідники історії розвитку української громадсько-політичної думки ще часто звертатимуться до творчости Донцова, оцінюючи її з перспективи пройденого часу. Але вже й тепер появилася монографічна праця публіциста і громадського діяча (родом із Тернополя) Михайла Сосновського (1919-1975) “Дмитро Донцов. Політичний портрет” — об’єктивне наукове дослідження творчости Дмитра Донцова.
Дмитро Донцов родом із Мелітополя, студіював у Петрограді. Царська поліція почала його переслідувати, а був він людиною дуже активною, тож у 1908 р. переїхав до Галичини і зразу проявив себе непересічним політичним діячем.
Виголошений ним на Другому студентському з’їзді у Львові в липні 1913 року реферат п. н. “Сучасне політичне становище нації і наші завдання”, в якому він наголосив на потребі вийти зі складу Росії, став у центрі уваги української громадськости. Донцов вийшов на політичну арену і не сходив із неї до кінця свого життя.
Окреслюючи коротенькими штрихами біографічні дані Донцова, варто підкреслити, що його високо цінував полковник Евген Коновалець. Будучи Головним Командантом УВО, він запропонував відновити започаткований 1898 року “Літературно-науковий вістник”, оснований Іваном Франком і Михайлом Грушевським, що й сталося у 1922 році. Тоді, за підтримки Коновальця, Донцов став головним редактором цього славнозвісного журналу. Немає сумніву, що Коновалець правильно оцінив публіцистичний талант Донцова, а можливо, і сподівався, що головний редактор стане активним учасником організованого самостійно-державницького руху. Дехто мав причину здогадуватися, що Донцов як ідеолог українського націоналізму, оскільки він таким став після упадку відновленої державности, міг бути і членом Організації Українських Націоналістів, але так не сталося. Членом ОУН Донцов ніколи не був, ніколи його погляди не збігалися з програмними статтями ОУН, але, проте, ідейний вплив на формування української націоналістичної думки він мав великий. У 20-х і 30-х роках українська студентська націоналістична молодь захоплювалася працями Донцова, пропагувала ідеї, які він проголошував.
У той час уділялося багато часу вишукуванням причин втрати нашої державности в 1920 році, багатьма розглядалося питання, на який шлях стати, якими способами й методами вести дальшу боротьбу за відновлення державної самостійности. Донцов гостро критикував тих, що допускали помилки, ставив вимогу виховання нового типу українця, громадянина з державницьким підходом у вирішуванні насущних проблем.
“Започаткування нового духу”, за Йоганом Фіхте (або ж, вживаючи сьогоднішнього вислову — змагання за духове відродження нації) — питання не короткочасне. Своєї актуальности воно не втрачає і тепер. А це означає, що в цьому розумінні думка про виховання українця — борця за Українську Справу, про що весь час наголошував Дмитро Донцов, і сьогодні знаходить своє розуміння серед значної частини нашої громадськости. Оскільки провідною ідеєю усієї публіцистичної творчости Донцова була справа української державної суверенности — він знаходив прихильні до себе середовища, великою мірою справляючи вплив на формування політичної думки для цілого покоління. Заперечувати це означало б віддалятися від об’єктивної оцінки українського політичного життя міжвоєнного часу.
Коли вникнути у всю публіцистичну спадщину Донцова, то треба підкреслити, що левову частку в ній займає критика, нищівна критика всього негативного в українському житті (за висловом Донцова — “провансальства”), гнилих ідей соціялізму та його носіїв, людей кволих і непослідовних у своїх політичних задумах і діях, а що найголовніше, Донцов — нещадний ворог російського імперіялізму в усіх його проявах, незважаючи на те, якими б епітетами він не прикривав своєї реакційної суті.
Після Другої світової війни, коли Донцов опинився на еміграції, про нього не могли забути ті, що цікавилися, а то й захоплювалися його працями міжвоєнного часу. Висунуту думку про те, щоб Донцов продовжував свою плідну працю у публіцистиці, ставши редактором ідеологічного журналу за кордоном, і щоб таким чином вносив свій вклад у тогочасну політичну атмосферу, підтримав і Степан Бандера, але він, знаючи характер Донцова, його нетолерантність, часто-густо зовсім невиправдані судження і надмірно критичне ставлення до певних осіб, чого не повинно бути, робив застереження, щоб Донцов у “своєму” журналі не робив випадів проти тих, які в чомусь не погоджувалися б з Донцовим. Несправедливо, лайливими словами Донцов обзивав декого з тих що стали на шлях безоглядної боротьби проти комуно-большевицьких окупантів і в тій боротьбі життя своє віддали, але чимось у поглядах Донцова йому не припали до вподоби, — і посипав Донцов слова незаслуженого осуду...
Сучасний український націоналістичний рух (його організована форма) появився наприкінці XIX століття від Братства тарасівців — шанувальників Шевченкового “Заповіту”. Остаточне оформлення організованого націоналістичного руху завершилося з появою ОУН.
Донцов став автором так званого “чинного націоналізму”, який мав значний вплив на формування ідейно-політичних засад організованого українського націоналістичного руху в міжвоєнний час, одначе донцовська ідеологія “чинного націоналізму” не стала в повному розумінні ідеологією Організації Українських Націоналістів, і Дмитро Донцов, не будучи її членом, не був ідеологом ОУН. Дивуватися треба, коли сьогодні з якихось нічим не виправданих міркувань є намагання викривляти історичну правду, приписуючи Донцову ролю, якої він ніколи не виконував.
Розходження між Донцовим і ОУН дохідливими словами обрисував згаданий уже дослідник його творчости Михайло Сосновський. Він пише: “Зв’язок між ідеологією українського націоналістичного руху та ідеологією “чинного націоналізму” Дмитра Донцова можна б графічно подати у формі двох ліній, які виходять із різних пунктів і на окремому відтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком віддалитися. Протягом 40-х років цей зв’язок остаточно перервався, причому розвиток української націоналістичної думки пішов своїм власним шляхом, а розвиток ідеології “чинного націоналізму” припинився та фактично зупинився на творах самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися у межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового й справді оригінального. Ті ж автори, які вийшли за межі некритичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, а й навіть стали на позиції цілком протилежні до ідеології “чинного націоналізму”.
Роки Другої світової війни та повоєнний період виявилися незвичайно критичними для ідеології “чинного націоналізму”. Український націоналістичний рух на Україні, репрезентований Організацією Українських Націоналістів, протягом 40-х років звільнився з-під впливу цієї ідеології, і дальший розвиток його програмово-ідейних засад пішов по лінії, протилежній до тієї, яку пропонував Донцов...”
Збереглася і побутує досі практика: до терміну націоналізм (мається на увазі — український націоналізм) чіпляння якихось епітетів (“чинний”, як у Донцова, врешті — інтегральний, тоталітарний, можливо, і прогресивний чи як його протилежність — реакційний, народній, визвольницький чи науковий) і це вносить плутанину, шкідливу у своїх наслідках, бо цим самим піддається “матеріял” для усіляких “критиків” чи критиканів. Український націоналізм ніяких епітетів-окреслень не потребує, оскільки окреслення подають його суть і дії.
Усе, що має тридцятилітню давність, належить до історії... Отже, і донцовську ідеологію і загалом усю його політичну діяльність треба розглядати з історичної перспективи.
Можливо, запозичили підхід у Донцова ті, що відлік націоналістичної справи силкуються починати від себе. Однією з прикмет націоналістичного руху є його тяглість. Перші організовані форми українського націоналістичного руху датуються столітньою давністю, отже — від Братства тарасівців, від Миколи Міхновського. Такий погляд Донцова не задовольняв і тому-то він той “свій” відлік брав від 1926 року, тобто від появи друком його праці “Націоналізм”. Власне Микола Міхновський стояв на українських самостійницьких позиціях уже в той час, коли Донцов український націоналізм осуджував, закликав суспільство український націоналізм поборювати, оскільки “ідеологія українського націоналізму противиться інтересам українського пролетаріяту”...
Згодом Донцов сам перейшов на позиції українського націоналізму, опрацював його форму — так званий “чинний націоналізм”, але ще кілька років перед своєю смертю Миколу Міхновського та Юліяна Бачинського — авторів праць “Самостійна Україна” і “Україна ірредента” — називав самостійниками, а себе націоналістом...
Насправді теоретична будова українського націоналізму — це храм, започаткований ідеями Тараса Шевченка, до яких згодом вносили свою силу духа наші славні велетні думки Іван Франко і Леся Українка, далі Міхновський, Бачинський, врешті і сам Донцов, і Андрієвський, і Сціборський, і Зенон Коссак, і Степан Бандера, і Ярослав Стецько, і Дмитро Мирон, і багато інших.

ПРОТИВНИКИ, ВОРОГИ Й ПРОВОКАТОРИ

“...І відразу, коли він (Христос) ще говорив, прибув Юда, один із дванадцятьох, і з ним юрба з мечами та киями... Його зрадник дав був їм знак, кажучи: “Кого поцілую, то він: візьміть його й ведіть під доброю сторожею”. І прийшовши, зараз приступив до Ісуса й каже: “Учителю!” І поцілував його. Вони ж ...схопили його”.
Євангелист Матей, 14 - 43-46

“Кирило-Методіївське Братство — таємне товариство, засноване з ініціятиви М.Костомарова в грудні 1845 — січні 1846 в Києві, що ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братерство... До Кирило-Методіївського Братства належали М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, О.Навроцький, Д.Пильчиків, О.Петров, П.Куліш, О.Маркевич, Ю.Андрузький, І.Посяда, М.Савич, Т.Шевченко й ін...
“Братство не встигло розвинути своєї діяльности, бо вже в березні 1847 р. за доносом його чл. О.Петрова братчиків виарештувано й покарано засланням або ув’язненням...”
Енциклопедія Українознавства - т.3, С.1031-1032.

Покликання до життя Організації Українських Націоналістів у 1929 році різні українські політичні партії та середовища сприйняли по-різному. Деякі з них виявили своє критичне ставлення до неї. Посипалися звинувачення про нетолерантність ОУН супроти існуючих партій, про її революційний характер тощо.
Офіційне видання так званого Державного центру УНР “Тризуб” виповнене недружелюбним ставленням до Організації Українських Націоналістів. У ньому зазначено, що нібито “групка” людей “сміє брати на себе претенсії бути єдиним репрезентантом українського націоналізму”, а в подальших випусках того ж журналу написано конкретніше: “Такі наміри націоналістів, як удержавлення лісів і обмеження продажу лісів, явно викривають нахили наших майбутніх диктаторів...”
Саме життя заперечило твердження журналу “Тризуб”. ОУН виросла в наймогутнішу політичну силу українського народу. А критика щодо “лісової” політики несправедлива. Держава повинна мати точно визначені пляни щодо лісів та їх використання, беручи до уваги те, що навіть у промислово розвинутих країнах Европи державні закони стоять за максимальне збереження лісів (“ліси — легені народу”), а лісова площа в тих країнах щонайменше удвоє більша за українську.
Інший Державний центр з-під стягу гетьмана Павла Скоропадського у своєму друкованому органі “Січ” незадовго після того, як відбувся установчий Конгрес у Відні, повідомляв, що “зав’язалася... дуже цікава організація”, а далі: бідні українські “націоналісти” змагають до зміни теперішнього державно-політичного стану шляхом “національної революції... і до зміни внутрішніх, економічно-суспільних умов шляхом послідовних реформ...”
Слова ці написані в “Січі” саме в той рік (1929), коли в гетьманській організації стався ідеологічно-організаційний розлам. Від екс-гетьмана відколовся Полтавець-Остряниця — колишній генеральний писар Скоропадського, який проголосив себе “гетьманом”. Нищівного удару по гетьманському рухові Павла Скоропадського завдав дотогочасний головний ідеолог того руху Вячеслав Липинський, заявивши в опублікованій заяві:
“Урочисто як теперішньому, так і будучим поколінням Української Землі заявляю, що ні я, ні мої однодумці з таким “українським монархізмом”, який робиться тепер п. Павлом Скоропадським і його прибічниками у Ванзее (місцевина неподалік Берліну. — Авт.), ні в ділах, ні в помислах наших не мали, не маємо і не будемо мати нічого спільного. Коли б такий “монархізм” під проводом Павла Скоропадського чи іншого подібного “гетьмана”, мав коли-небудь на Україні появитись, — коли “гетьманцями-монархістами” стануть звати себе люди, в яких довголітня політична розпуста і мандрівки по різних політичних партіях виснажили всю віру, всю ідейність, усю дисциплінованість, товариськість і оставили в душі лише згарища, повні злоби, заздрости, перфідії і звичок до політичного крутійства, — то заявляю, що такий монархізм буде найгіршою формою правління, яку тільки Україна може мати, і що прокляття за такий монархізм нехай не спадає на мою голову, бо я перед ним остерігав і проти нього боровся”.
Слова Липинського наведено на цьому місці для того, щоб Читачам було ясно, що той видатний український державник, той непересічний патріот України, прославляючи гетьмана Скоропадського у своєму Ґрунтовному творі “Листи до братів-хліборобів”, зневірився в екс-гетьманові і виступив із заявою гострого осуду гетьманської політики, його політичної деградації...
Що ж стосується Вячеслава Липинського, то українські націоналісти а серед них Степан Бандера, часто зверталися до його творчости, до праць цього видатного історика, політичного діяча і теоретика українського державництва, який указував, як будувати суверенну Україну та як її утверджувати...
Починаючи від перших днів виникнення Організації Українських Націоналістів, з різкими словами критики цього націоналістичного об’єднання виступили непримиренні вороги — большевицькі борзописці. Свою “майстерність” вони проявляють у тому (і так роблять по сьогоднішній день), що насамперед силкуються причепити до сили, яка їх поборює, ярлик знеславлення. А вже пізніше намагаються мотлошити свого противника, приписуючи йому всі гріхи сього світу.
Большевики прирівняли український націоналізм до фашизму, безплідно “твердячи”, що термін “фашизм” адекватний термінові “український націоналізм”. Цю назву вони “закріпили” і за німецькими нацистами, що виступали як націонал-соціялісти.
Робилося це, мабуть, тому, щоб у цю назву не входив термін соціялізм, оскільки большевики теж ставили собі за мету “будувати соціялізм”, отже, вважали за доцільніше приклеювати своїм противникам слівце “фашизм”, яке стало збірною назвою усіх тих, що виступали проти червоної Москви.
Чому італійський рух — фашизм — став непримиренним ворогом большевизму? Це тому, що фашизм своїм вістрям звернувся передовсім проти комунізму та соціялізму. Фашизм заперечив демократію і лібералізм, свободу переконання, слова, зборів і товариств, преси, а на це місце вводив фашистську диктатуру, опираючись на індивідуальний і груповий терор.
Український націоналізм нічого спільного з фашизмом не має. Націоналізм визнає право кожного народу на своє державне існування, проголошує, що всі народи рівні, націоналізм за державність у власних етнографічних межах. Великою мірою про суть українського організованого націоналізму як руху демократичного, визвольницького свідчить висунене націоналістами гасло: “Свобода народам і людині!” Всі ці принципи знайшли свій відбиток у головних засадах Організації Об’єднаних Націй.
Ідеологія українського націоналізму, як зазначено в попередніх розділах, опирається на літературну спадщину Тараса Шевченка. І незважаючи на це, комуно-большевики, а за ними їхні прихвосні, докладали зусиль, щоб “доказувати”, що ідеологія та програма ОУН — це “копіювання німецького націонал-соціялізму”. Абсурдність такого “твердження” очевидна. Націонал-соціялізм вийшов на світову арену в 1933 році, отже, у той час, коли ОУН уже існувала чотири роки. Нісенітницею є ворожі інсинуації про “політичні зв’язки” Організації Українських Націоналістів з Націонал-соціялістичною (гітлерівською) партією.
Наприкінці 1931 року орган ОУН “Розбудова нації” опублікував таку заяву: “Від хвилини, коли організований український націоналістичний табір зайняв відповідне місце в теперішній українській дійсності як активний чинник боротьби українського народу за відновлення Самостійної Соборної Держави, почали проти нього завзяту й щодо способів неперебірливу акцію уряди, суспільність і преса тих держав, що окупували українські землі. Поруч із насильствами та нищенням українців на окупованих ними українських землях окупанти почали вживати ще одного способу — провокації.
...Мета тих провокацій полягає у тому, щоб викривити справжній зміст націоналізму та скомпромітувати його в опінії українських мас, а тим самим убити їхню віру в непереможну силу ідей українського націоналізму та тих методів боротьби, якими він послуговується для виборення волі Україні. Попри це намагаються окупанти представити український націоналістичний рух у шкідливому освітленні перед чужинцями.
...Зокрема комуністична Москва змальовує український націоналістичний рух як ворожу інтересам українського працюючого люду “фашистівську” акцію, що перебуває на послугах Польщі та міжнароднього капіталу. Натомість Польща окреслює український націоналізм як німецьку або большевицьку авантюру, що загрожує мирові Европи...
...Провід Організації Українських Націоналістів подає до відома: ...Провід ОУН від самого початку своєї діяльности став на ідеологічні, політичні та тактичні позиції активної боротьби проти окупантів українських земель — Москви і Польщі — та з тих позицій ніколи не сходив і не думає сходити. Тому, зокрема, й вістка про якісь ніби зобов’язання Проводу Українських Націоналістів супроти німецьких націонал-соціялістів провокативно протирічить загальнознаним і непорушним засадам політики Проводу...”
Своє ставлення до німецького націонал-соціялізму ОУН найяскравіше визначила на початку 40-х років, організуючи збройні сили проти гітлерівських окупантів. У боях проти коричневого Берліну прославила себе Українська Повстанська Армія, покликана до життя зусиллями ОУН з-під стягу Степана Бандери.
* * *
Противниками Організації Українських Націоналістів були не лише діячі з так званого уенерівського табору та з гетьманського, про що згадано раніше; багато критичних зауваг на адресу новоутвореної ОУН було з боку українських національних демократів, соціялістів-радикалів і ін. Проте згодом ті хвилеві противники почали в дечому погоджуватися з позиціями ОУН, зокрема тоді, коли переконалися, що націоналістична Організація здобуває прихильність народніх мас, веде послідовну політику супроти ворогів української державности. Проминуло дещо більше десятка років — і вчорашні противники почали підтримувати процес консолідації українських державницьких сил, який заініціювала Організація Українських Націоналістів.
Лише вороги націоналістичного руху ніколи не припиняли боротьби проти ОУН — це передовсім комуно-большевицькі імперіялісти. Непримиренними ворогами в 1939-1945 рр. були німецькі націонал-соціялісти, а в міжвоєнному часі польські окупанти, яким збройним чином та ще й з допомогою зовнішніх сил удалося захопити землі Західньої України.
Оскільки в міжвоєнному часі ОУН розгорнула широку діяльність саме на західньоукраїнських землях, польські окупанти вістря своєї боротьби спрямовували проти найсвідоміших українців, а передовсім проти членів ОУН. Однією з найганебніших форм тієї боротьби була провокація. Неперевершеними провокаторами, “майстрами провокації” були карально-репресивні органи СССР, про що буде мова в подальших розділах, але на цьому місці слід присвятити кілька рядків провокаторській “політиці” польських окупантів. Хибно було б думати, що революційна національно-визвольна Організація боролася лише проти польських загарбників і їх розгалуженої мережі явних і таємних поліцаїв. Боротьбу треба було спрямовувати і проти тих, які, не гидуючи ім’ям провокаторів, стали на службу до окупантів.
Як до того доходило, короткими штрихами обрисовує відомий адвокат — доктор Степан Шухевич у своєму мемуарному творі “Моє життя”. Шухевич пише:
“Уже зараз по закінченні українсько-польської війни траплялися випадки, що деякі українці йшли в тайну польську поліційну службу. Були це дуже рідкі випадки”. А далі: “По українських часописах... появлялися статті, дуже ворожі до нашого революційного руху і до виступів УВО, а потім ОУН, ...але загал ішов помимо цих голосів і симпатизував та попирав, ба навіть гаряче попирав цей рух...”
Провокатором, вислужником польської поліції у Львові об’явився колишній член УГА (Української Галицької Армії) Михайло Гук, але скоро життя його трагічно обірвалося: його вбили...
Дослідниками історії Росії знане прізвище Азеф. Перед Першою світовою війною це був таємний працівник царської охранки — провокатор, що “працював” проти партії есерів, які його здемаскували. Не обійшлося і в українському підпіллі без провокаторів. Одним із них був Роман Барановський, прізвище котрого як “українського Азефа” потрапило навіть на сторінки Енциклопедії Українознавства, т. І, стор. 91. Там записано, що Барановський Роман, бойовик УВО, був суджений 1926 року польським судом. Згодом відомий як провокатор, котрий для маскування організував “бойові акції”, був урешті-решт викритий і в 1933 році засуджений поляками на 10 років ув’язнення. Помер у тюрмі.
 
Наші Друзі: Новини Львова