Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 12 листопада 2018 року
Тексти > Тематики > Історична

Степан Бандера - символ Нації

Переглядів: 76357
Додано: 22.04.2007 Додав: dnipro  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
Для українця-націоналіста найголовніше — вірність Батьківщині, а “Україна вище понад усе”. Слова Маршу українських націоналістів прості та ясні, стислі й конкретні, як військовий наказ.
* * *
Незвичайно талановитим поетом у міжвоєнному часі і після Другої світової війни був Богдан КРАВЦІВ (1904-1975). І не тільки поезії писав він: він і літературний критик, і бібліограф, і вчений — людина енциклопедичних знань узагалі, а зокрема у сфері україністики. Наклепами й громами нещадної критики мотлошили його совєтські борзописці, компартія змушувала багатьох обдарованих знаннями, але слабкуватих щодо характеру й податливих “інженерів людських душ” очорнювати цю велику людину, яка негаснучою зіркою палає на літературному обрії.
На першій Конференції ОУН, що відбулася у приміщенні Академічного дому у Львові у першій половині лютого 1929 року, винесено пропозицію, щоб Крайовим Провідником ОУН у Західній Україні був поет Богдан Кравців. Голова Проводу Українських Націоналістів Евген Коновалець погодився на таку пропозицію — і Богдан Кравців став крайовим провідником революційно-визвольної Організації.
Дослідники українського націоналістичного руху можуть ставити запитання: за якими критеріями проводили добір кадрів на пости у верхніх, а також у середніх і нижчих ешелонах Організації, чи самої рекомендації більш-менш видних людей було достатньо? В ОУН і за часів Евгена Коновальця, і після нього такий підбір робився не випадково, не механічно.
Полковник Евген Коновалець знав, що Богдан Кравців — у минулому член української Військової Організації (УВО), що він видатний діяч студентського руху у Львові і що — чи не найголовніше! — він голова Союзу Української Націоналістичної Молоді в 1928-1929 рр. Щоб стати членом ОУН, а зокрема зайняти якесь керівне місце в Організації, брали до уваги попередній пройдений шлях кандидата, під суворий критичний розгляд піддавалось усю його діяльність у громадських структурах, у родинному житті, його ставлення до християнської релігії, принципи якої служили впродовж віків фундаментом високої духовости. Членом націоналістичної Організації могла стати людина з тривкими патріотичними почуттями, чесна й добросовісна, ініціятивна, інтелектуально розвинена, яка докладає зусиль до постійного підвищування свого інтелектуального рівня, жертовна й шляхетна характером, мужня і постійно готова віддати все для життя, розбудови та процвітання української нації.
Першим Провідником Крайової Екзекутиви ОУН на Західньо-Українських Землях став поет, “працівник пера”, “людина високого польоту”, палкий ентузіяст — революціонер Богдан Кравців. І проте якою енергійною людина не була б, сама вона не може чогось видатного вдіяти, якщо не має поруч із собою вірних друзів, якщо невдало укомплектований її “штаб”. Найближчими співпрацівниками Крайового Провідника були Зенон Пеленський — заступник Провідника і політичний референт, Степан Охримович — організаційний референт, Зенон Коссак — бойовий референт, Степан Ленкавський — ідеологічний референт, Михайло Колодзинський — референт військового вишколу й Іван Габрусевич — референт юнацтва. Всі вони майже ровесники Богдана Кравціва, усі вони — блискучі публіцисти, автори глибокодумних ідеологічно-політичних праць.
Богдан Кравців — автор багатьох поетичних збірок, а за написані в тюрмі “Сонети і строфи”, видруковані в 1933 році, Кравціву присуджено престижну премію ім. Івана Франка у Львові. Розгляд поетичної творчости Кравціва не може поміститися у межах цього розділу, але хочеться згадати один його вірш — “Кривавим листом котить падолист...”, який поширювано в переписах між українською молоддю, а після появи друком польська цензура його негайно сконфіскувала, а сумнозвісні совєтські інтерпретатори лявіну бруду виливали на поета саме за цей вірш. Чому саме за цей вірш?
Уся українська національно свідома громадськість важко, а особливо боляче молодь, переживала втрату здобутої у 1917-1920 рр. суверенної державности. Для західніх українців зокрема невимовне пекучою була втрата міста Львова в листопаді 1918 року. Відомо, що 1 листопада Львів узяла у свої руки українська влада завдяки “Листопадовому зривові”, доконаному українськими військовиками. Але вже в той же день почалися вуличні бої з польськими загарбниками, які, підкріплені допомогою з Франції, 22 дня того ж місяця окупували столицю Західньої України. З українського боку було допущено помилки, про які писав у своєму творі Олекса Кузьма п. н. “Листопадові дні”, творі, зміст якого обдискутовували українські націоналісти під час політичних вишколів. У вірші поет прагне, щоб знов “вернувся” Листопад, щоб знову почався бій за український Львів, за державність. А ось і слова того вірша:
Кривавим листом котить падолист,
І серце прагне знов далеких візій:
Щоб понад нами знову пронеслись
Бої одважні і залізні.
Щоби дзвеніли списи і шаблі
І жах вогню будив до дня оселі,
Щоб ісходило сонце на землі
В вінку шрапнелів...
* * *
Розбудова революційної мережі ОУН проходила разом із виховно-вишкільним процесом, у який уведено культ героїзму. Вагомий вклад у той процес, крім уже згаданих Охримовича, Ленкавського і Габрусевича, а також блискучого організатора й виховника підпільних кадрів Зенона Коссака, вніс поет, визначний керівник українського студентства (згодом учений, професор), а в 1933-1934 рр. член Крайової Екзекутиви ОУН Володимир ЯНІВ (1908-1991) — один із найближчих друзів і співпрацівників Степана Бандери. Власне з ініціятиви Яніва, а також Богдана Романенчука й ін., 29 січня кожного року українське студентство, середньо-шкільна, а згодом міська й сільська молодь святкували роковини бою під Кругами 1918 року.
Рівно тиждень після проголошення Актом 22 січня 1918 року Української Народньої Республіки самостійною державою насунула на Україну московсько-большевицька орда. Неподалік залізничної станції Крути, що на Чернігівщині, опір наїзникам поставили українські сотні Юнацької Школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького і студентській курінь, що налічував близько 300 юнаків, а разом майже 600 українських необстріляних вояків. Большевицьких головорізів було близько 4 тисяч. У нерівному бою загинули майже всі молоді захисники відродженої Української Держави. Коли в березні того ж року тодішній Голова Центральної Ради професор Михайло Грушевський у своїй жалобній промові на перепохованні тлінних останків молодих захисників у Києві неподалік Аскольдової могили сказав латинську крилату фразу “Дульце ет докорум ест про патрія морі” (Солодко й почесно скласти життя за Батьківщину), то це був жаль, а для нащадків нестерпний біль за те, що тогочасне українське державне керівництво не доклало потрібних зусиль, аби розбудувати свої власні збройні сили, і великою трагедією є те, що на захист держави стали юнаки — цвіт нації, а не добре вишколене, загартоване, а передовсім у високому патріотичному дусі виховане українське військо.
Варто ще раз підкреслити: теоретики українського націоналізму та його організатори наголошують на тому, що єдиним ефективним захистом державної суверенности не є чужинецькі “паперові гарантії”, не віра в якусь міжнародню пацифістичну дурійку, а власна збройна сила, вишколена й вихована в патріотично-державницькому дусі та оснащена наймодернішою зброєю. Вона, ця сила, є фундаментом і запорукою цілости й непорушности державних кордонів, миру та насправді нормальних взаємовідносин між державами і народами.
До крутянської тематики часто звертався Володимир Янів. Він виголошував палкі промови на святкуваннях жалобних річниць Крутянської трагедії, написав про бій об’ємну працю, залишив вірш, що починається такими словами:
Зоріла золота заграва,
Здригався світ під звуки сурм,
Широко пролунала слава,
Що нам воскресла вже держава,
Що Україна встала з тюрм...
Але тут і нещастя смертельне — накочується большевицька навала на відновлену молоду Українську Державу. Це ж
...знову наступ диких орд.
На досвідках прийшлось збагнути
Питання: бути чи не бути
Без війська, без своїх когорт?..
На захист Української Держави стали студенти та середньошкільники, які віддали молоді життя за Вільну Україну. На культі крутянських Героїв виростають нові борці за Україну, за її державну суверенність — це українські націоналісти і загалом українські патріоти. Це майбутня могутня збройна сила. В.Янів закінчує вірш запевненням:
...Чужинче, йди скажи Вкраїні,
Що ми готові на приказ,
Що ми збудуєм на руїні
Нові твердині і святині,
Як зажадає їх від нас!
* * *
Десь коло 1931 року появився вірш поета-націоналіста Олега ОЛЬЖИЧА (1907-1944) п. н. “Присвята”, в якому відображена апотеоза самопожертви, подвигу, величного чину-дії (прим.: цей вірш часто деклямували юнаки-націоналісти на підпільних відправах і святкуваннях).
Не світлий спокій дорогих глибин
Прозорої і чистої науки,
Не золоті натхнення орхідеї,
З ласкавости незмірної своєї
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім’я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної роплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.
Загинути від Гранати, віддати життя — усе найцінніше — Україні не вагався ніодин український революціонер-націоналіст.
Поети — члени ОУН — закликали з погордою ставитися до смерти, життя не шкодувати у боротьбі за волю України.
* * *
Уже пізніше з віршем Ольжича перегукується вірш львівського поета, члена референтури пропаганди Крайового Проводу ОУН ЗУЗ (насильно мобілізований до червоної армії, загинув у боях з німцями поблизу Кракова восени 1944 року) Святослава МОТАЛА (пс. Святослав Ольшенко-Вільха). Поет написав вірш-пісню, який залюбки співали наші підпільники, воїни УПА:
Ну і що ж, що прийдеться умерти
У похідній шинелі, в житах?
Ми у вічі сміємося смерті,
А вмирати прийдеться лиш раз...
* * *
Своєрідною поезією у прозі є Молитва українського революціонера-націоналіста. Текст її доповнювали деякі найвидатніші націоналісти, що віддали життя за Україну. Автор Молитви — Осип МАЩАК, Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ після Степана Бандери, якого польська поліція арештувала 14 червня 1934 року. О.Мащак на керівному посту був недовгий час, усього два тижні. Арештований польською поліцією у липні 1934 року, він улітку 1936 разом із Степаном Бандерою став перед Львівським судом, який засудив Мащака на 15 років тюрми.
В судових записах зберігся виступ Мащака на суді. Ось його вривок: “За мету свого життя вважаю лише службу Україні. Україна була і є для мене такою величною, такою святою, що для неї не лише жити, а й умирати є замало. Я хотів у боротьбі за Українську Державу, за визволення українського народу з неволі, у боротьбі за новий соціяльний лад, за соціяльну рівність, за Україну без хлопа і пана знайти ціль свого життя і своє щастя...”
А ось і текст Молитви українського революціонера-націоналіста:
“Україно, Мати Героїв! Зійди до серця мого, прилинь бурею вітру кавказького, шумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника (прим.: мається на увазі князь Святослав. — Авт.), батька Хмеля, тріюмфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном софійських дзвонів. Нехай у Тобі відроджуся, славою Твоєю опромінюся, бо Ти — усе життя моє, бо Ти — усе моє щастя”.
“Задзвони мені брязкотом кайдан, скрипом шибениць у понурі ранки, принеси мені зойки катованих у льохах, тюрмах і на засланні, щоб віра моя була гранітом, щоб росли завзяття, міць, щоб сміло я йшов у бій так, як ішли Герої за Тебе, за Твою славу, за Твої Святі Ідеї, щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, глум катів Твоїх, невинну кров помордованих під Крутами і Базаром, у Кінгірі й у Воркуті, геройську смерть Синів і Дочок Української нації, Української Національної Революції — полковника Евгена Коновальця, Ольги Басараб, Головінського, Шухевича, Бандери та славну смерть Данилишина і Біласа, тисяч інших незнаних нам, що їх кості порозкидані або тайком загребані.
Спали вогнем життєтворчим усю кволість у серці мойому. Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, У серці замешкай мойому! У тюрмах і в тяжких хвилинах підпільного життя рости мене до ясних чинів. У чинах тих хай знайду я смерть солодку, смерть у муках за Тебе. І розплинуся у Тобі я, і вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно, Могутня і Соборна!”

МАСОВІ АКЦІЇ ПІД ІДЕЙНИМ КЕРІВНИЦТВОМ ОУН

“Крім політичної, пропагандивної і бойової діяльности самої Організації, розгорнено нову форму праці — масові акції, в котрих брали активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціятивою, вказівками та під ідейним керівництвом організаційних кадрів. У такому пляні проведено: протимонопольну акиію (бойкот продуктів державного тютюнового й алькогольного монополю) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики на тому відтинку та в обороні українського шкільництва й національного виховання”.
Степан Бандера “Мої життєписні дані”

Надійною формою захисту поневоленого народу перед окупаційною владою є національне виховання. А починається воно від наймолодшого (дитячого) віку, від колискової пісні, від імен батьків, урешті, від нашої національної назви Україна. Це слово для дитяти важкеньке, воно спочатку не сприймається розумом, але западає у закутини серця...
Минуть роки. В дитячі, в юнацькі руки потрапляє “Кобзар”, а в ньому гостре питання: “Все розберіть... та й спитайте Тоді себе: що ми?... Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..”
Національне виховання значною мірою базується на історичній пам’яті. Знайомлячись з бувальщиною Батьківщини, вивчаючи події минулого, людина-громадянин утверджується, володіючи тривкою підпорою.
Національне виховання формує характер людини. Особливо воно потрібне для поневоленого народу.
Згадаймо минуле: за словами українського літературознавця Володимира Радзикевича, “хвилина повної перемоги живого українського слова прийшла в 1798 році, коли в Петербурзі вийшли друком три перші пісні “Енеїди” Івана Котляревського... Котляревський написав “Енеїду” живою українською мовою з повною свідомістю, що в ній повинен іти розвиток українського письменства...”
1898 року у столітні роковини появи “Енеїди”, у Львові заходами історика М.Грушевського, а також І.Франка і В.Гнатюка почав виходити друком “Літературно-Науковий Вісник” — найголовніший український місячний орган, заборонений у 1920 році большевиками, але відновлений у 1922-му стараннями Головного Команданта Української Військової Організації Евгена Коновальця. На пропозицію Е.Коновальця редактором “Вісника” став Дмитро Донцов — один із видатніших ідеологів українського націоналізму. Протягом тривалого часу Донцов формував українську націоналістичну думку. З творами Донцова знайомилися передовсім націоналісти, його праці рекомендували вносити в націоналістичні програми політичного вишколу Степан Бандера, Зенон Коссак, Богдан Кравців, Володимир Янів і ін.
На процес національного виховання впливали збори, з’їзди, маніфестації тощо. Одним із таких заходів було відкриття пам’ятника Іванові Котляревському 1903 року в Полтаві. Московська окупаційна влада заборонила українцям (за винятком представників із Галичини) виступати українською мовою. Це викликало скандал, багато хто з тодішніх українців ліберальних поглядів змінив свою думку про окупанта, котрий чинив перешкоди українцям навіть у проведенні суто культурницьких заходів. Царські власті забороняли проводити святкування на честь столітніх уродин Т.Шевченка в 1914 р.
Дещо інакше було в Галичині: українці не відчували з боку австро-угорських властей утисків у проведенні культурно-освітніх заходів. Великі зміни сталися після загарбання Західньої України Польщею, про що повідомлялося у попередніх розділах. Польські державні верховоди докладали зусиль, щоб найжорстокішими заходами в якнайкоротший термін “вирішити українське питання”. Польсько-українські взаємини постійно загострювалися. У 1930 році, а подекуди ще й у 1932 і в 1934 рр. на землях Західньої України польські власті проводили так звану “пацифікацію”, тобто “умиротворення”, з жахливими наслідками для українців. Тоді спеціяльні поліційно-військові ватаги катували невинних українських людей, нищили культурні надбання, грабували майно... Ці “пацифікаційні акції” не принесли Польщі користи, а ще більше загострили польсько-українські взаємини.
Починаючи від 1920 року, в Західній Україні вагомим засобом національного виховання був культ могил українських борців за Україну. 1927 року у Львові засновано Товариство охорони воєнних могил, завданням якого було опікуватися могилами борців, що полягли в Першу світову війну та у визвольних змаганнях. У Галичині Товариство мало 32 філії.
Кожного року під час Зелених свят громадяни влаштовували масові походи на ті могили, де відбувалися панахиди, пам’ятники полеглих прикрашали вінками й квітами, виголошувано промови. Польські окупанти ніби й не забороняли молитися над похованими вояками, але арештовували промовців, поліція нищила тернові вінки, зокрема ті, у композицію яких входили тризуби, що їх появу у відкритих місцях польські шовіністи не могли терпіти.
Українські націоналісти брали найактивнішу участь у походах на могили Українських Січових Стрільців і вояків Української Галицької Армії, а також на історичні бойовища, побіч яких були поховання, зокрема на гору Маківку, що неподалік містечка Славсько, де відбувся (29 квітня — 2 травня 1915 р.) бій між переважаючими російськими військовими силами і січовими стрільцями у складі 55-ї австрійської дивізії, а також на гору Лисоню, неподалік міста Бережан, де (2-4 вересня 1916 р.) точилися бої між українськими січовими стрільцями і російськими військами, де 18 червня 1919 року Українська Галицька Армія здобула перемогу над польськими окупаційними військами.
Походи на військові могили під час Зелених Свят, а подекуди й 1 листопада (для вшанування “Листопадового зриву”) плекали патріотичні почуття серед українців.
У тридцятих роках з ініціятиви Організації Українських Націоналістів українська молодь насипала символічні могили, які посвячувано і побіч них перед зібраними виголошувано промови українського патріотичного змісту. Заходи ці мали масовий характер, вони проводилися під ідейним керівництвом ОУН. Польські власті чинили перешкоди, розкопували насипані могили, але на їх місці появлялися нові, а все це створювало загострення польсько-українського протистояння і врешті-решт мало вагомий вплив на піднесення патріотичного духу, скріплювало національну свідомість.
Будучи Провідником Крайової Екзекутиви ОУН, Степан Бандера заініціював так звану протимонопольну акцію, яка охопила величезні маси людей.
І тут треба зробити суттєву примітку. З “Життєписних даних” Степана Бандери відомо, що він був абстинентом, тобто не вживав алькоголю і не курив. Отже, ясно, що він притримувався засади: націоналісти — противники вживання цих виробів, і не тільки з огляду на те, що ці вироби не сприяли зміцненню здоров’я, але ще й з того погляду, що вони (алькогольні напої й тютюнові вироби) були монополем польської держави й приносили Польщі великі доходи.
В архівних документах, мабуть, теж не зберігся доказ, що Степан Бандера сам, індивідуально виносив проект прогібіційної (протиалькогольної та протитютюнової) постанови. В масових націоналістичних акціях завжди вказувалося, що таку постанову прийняла Організація Українських Націоналістів на відміну від постанов большевицької компартії, в яких явно чи напівявно підкреслювалося, що автором чи ініціятором такої чи іншої акції є її (завжди — “геніяльний”, “мудрий”, “рідний”) “вождь”.
Протимонопольну акцію започаткувала ОУН після того, як на страту були засуджені й знищені 23 грудня 1932 року бойовики ОУН Василь Білас і Дмитро Данилишин. Акція набрала масового характеру, вона охопила широкі кола української громадськости, у тому й тих, що були прихильниками націоналістичних ідей, хоч і не були членами Організації.
Українські націоналісти проводили протимонопольну акцію дуже успішно. Не обійшлося і без інцидентів: у розпалі акції не лише націоналісти, а часто-густо віддані українські патріоти, які в цій акції брали участь, виступали проти пияків, котрі своїм частим місцем відвідування вибрали корчми. Польська поліція, а вслід за нею польська шовіністична преса почали накидатися на прогібіціоністів, що вони, мовляв, антисеміти, оскільки, як звичайно, з давніх давен власниками корчем були громадяни Мойсеевого віровизнання. Але й така провокаційна вилазка Польщі користи не принесла.
Протимонопольна акція, проведена під ідейним керівництвом ОУН, мала величезний морально-політичний ефект.
Другою широкомаштабною акцією, що проходила в той час, коли КЕ ОУН очолював Степан Бандера, була шкільна акція.
Концепцію такої акції прийнято на Конференції Проводу Українських Націоналістів у червні 1933 року в Берліні. Конкретні інструкції щодо її проведення опрацьовано на крайовій конференції наступного місяця. Про стан українського шкільництва вимовно свідчать матеріяли Педагогічного з’їзду у Львові. Ось коротка інформація: “Полісся і Підляшшя є навіть без науки релігії рідною (українською) мовою. Волинь без українських державних шкіл, не цілих п’ятсот шкіл з українською мовою навчання, замість колишніх 2500 на терені Галичини”. Польська програма навчання має “зблизити українську меншість із польською національною більшістю”. В підручнику історії пишеться “про боротьбу польського короля з Руссю”, про “козацькі бунти”. Історія “Руси” починається у польських підручниках історії “від бунту Богдана Хмельницького”. Ніякої української держави, як подає польська історія, “ніколи не було, а були тільки хлопські бунти”.
ОУН видала інструкції, в яких накреслено: не допустити, щоб польський окупант затруював душі шкільних дітей примирливістю із станом панування Польщі на Західньо-Українських Землях, звернути увагу шкільним дітям на те, що рідні землі поневолені чужою державою (Польщею), культивувати любов шкільних дітей української національности до рідної мови й культури. Шкільна акція почалася у вересні 1933 року. Підготовлено до того часу й розповсюджено листівки ОУН, в яких роз’яснювано, що українська шкільна молодь повинна уживати тільки української мови, закликалося нищити в школах польські державні емблеми, портрети польських державних верховодів, вимагати навчання українською мовою, домагатися, щоб у школах навчали вчителі-українці.
Шкільна акція, як і протимонопольна, сколихнула широкі кола українського громадянства, викликала широкий, а для польських властей небажаний резонанс у світі.
А ось і уривки листівки, яку ОУН поширювала серед шкільної молоді: “Ви, молоді українці, виборюйте для себе рідну українську мову, якою Вас учитиме щирий, кохаючий свою землю і нарід учитель-українець... Боріться за школу, з якої Ви вийдете справжніми синами свого народу й землі, борцями за кращу долю й волю. Не чекайте, щоб Вам хтось виборов власну українську школу, а самі ставайте до боротьби!..
Щоб Ваша боротьба була успішною, робіть ось-що: у школі жадайте, щоб Вас учив учитель-українець, що любить Україну, а не поляк-зайда... Жадайте науки українською мовою, а не мовою нашого ворога й грабіжника-поляка. Коли учитель-поляк схоче, щоб Ви молилися по-польськи, Ви вперто моліться по-українськи... Коли учитель-поляк скаже, щоб Ви співали польських пісень, Ви співайте тільки українських. Жадайте, щоб учитель розповідав Вам про Україну, а не про Польщу. Знищуйте в школі портрети королів і панів. Зробіть собі українські синьо-жовті прапорці та маршуйте через село, співайте українських пісень і кричіть: “Ми хочемо української школи! Ми хочемо вчитися про Україну! Хочемо вчителів-українців! Геть польські школи!..”
Не дайтеся, щоб вороги зробили з Вас яничарів! Не дайте, щоб ляхи (поляки) обернули Вас у своїх покірних рабів! Ви маєте бути борцями за волю України!..”
Український народ сприйняв шкільну акцію з великою прихильністю. У багатьох школах діти проявили мужність.
Розголос про шкільну акцію, заініційовану Організацією Українських Націоналістів, рознісся по всьому світі.
Колишні школярі, що брали активну участь у шкільній акції, коли виросли, поповнили ряди українських націоналістів, стали безстрашними борцями-воїнами в лавах Української Повстанської Армії.

САМОПОСВЯТА, НЕЗЛАМНІСТЬ, ГЕРОЇЗМ

“В бойових діях занехано експропріяційні акції, які переводжено давніше проти польських державних установ, зате сильніше заакцентовано бойові акції проти національно-політичного утиску й поліційного терору -польської влади супроти українців...”
Степан Бандера “Мої життєписні дані”

Український нарід славить своїх синів і дочок, що боролися і борються за його волю, за кращу долю, за суверенну державність, а передовсім тих, що за вільну Україну і життя свого не пошкодували.
Стаючи на шлях національно-визвольної боротьби, українські націоналісти і думки не допускали, що той шлях буде легкий. У першій прикметі характеру націоналіста звернено особливу увагу на самопосвяту: “...український націоналіст... є вояком. Він бореться..., віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя”. І в цьому чи не найосновніша різниця між українським націоналістом і членом-учасником будь-якої спілки або політичної партії, до якої, визнавши її програму, стратегію і тактику та виповнивши анкетний листок, можна записатися.
Подаймося у спогади: західньо-українське громадянство, напевно, ще пам’ятає, а молодшим генераціям неважко з публікацій дізнатися, що дванадцять бойовиків ОУН, родом із різних теренів, виконали 30 листопада 1932 року експропріяційний акт в містечку Городку, що неподалік Львова. Наскочивши на поштову станицю і фінансовий відділ, які містилися в одному будинку, і захопивши відносно невелику суму польських державних грошей, двоє з них (Юрій Березинський і Володимир Старик) загинули від куль польських охоронців, інші щасливо відступили, але двоє — родом із Трускавця, а саме: 24-літній шевський челядник Дмитро Данилишин (закінчив лише 3 кляси народньої школи) і 21-літній Василь Білас — торговельний помічник (з освітою 7 кляс народньої школи) були 1 грудня того ж року арештовані польською поліцією у селі Верині, що поблизу містечка Миколаєва над Дністром. І тут сталася трагедія: польські поліцаї, можливо, були б бойовиків і не спіймали, а ще й тому, що вони були озброєні, що, відбиваючись від польської поліції, кільканадцять годин перед тим убили на залізничній станції Глинна Наварія коменданта поліції, а іншого поліцая важко поранили. В даному разі поліція взялася за хитрощі. “Повідомивши” веринських селян (українців), що поліцаї переслідують “великих злочинців”, які “ограбували” українську кооперативну споживчу крамницю, обманули їх, і селяни кинулися у погоню за бойовиками... Українські селяни, обмануті польською поліцією, віддали українських бойовиків-націоналістів у руки окупантів...
Шістнадцять днів пізніше, 17 грудня, у львівському окружному суді почався “наглий” судовий процес над чотирма бойовиками, а саме — Данилишиним і Біласом, а також арештованими пізніше Жураківським і студентом із Дрогобича Зеноном Коссаком. Данилишин під час слідства весь час мовчав і не говорив на суді. Його мовчанка непокоїла прокурора і суддів, вони нічого не могли вдіяти.
Про факт спіймання бойовиків із допомогою веринських селян найдокладніше розповів свідок — місцевий священик, парох Верині, отець Киндій. Його зізнання, що скидалося на глибокодумну промову, звучало дослівно так: “Першого грудня (1932 р. — АВТ.) десь близько години одинадцятої я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші вдягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим (дуже зацікавлений. — АВТ.), я пішов за ними й почув крики: “Розбійники! Лапайте!” Зразу я подумав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: “Бий, забий!” На гостинці (мурованці — дорозі) я почув постріл. Після того рознеслися голоси: “Він уже не має набоїв, приступай безпечно!”
Свідок отець Киндій продовжував далі: “Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. На віддалі якихось тридцяти кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я як священик не хотів до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз’юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, шоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: “Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!..”
У цей момент розповіді свідка отця Киндія Данилишин, який увесь час судового процесу мовчав, вибухнув плачем, стиснув кулаки й зціпив зуби намагаючись опанувати собою. Білас, що сидів біля нього, поклав його голову на своє плече, обняв руками, поцілував і заспокоював. Принесено воду. Данилишин випив її і заспокоївся. Свідок отець Киндій зізнавав далі: “Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: “Тепер поцілуймося на прощання!” Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа... Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція і їх забрала...”
Своє зізнання отець Киндій закінчив такими словами: “Тоді сталося диво: ціла товпа, крім польської поліції, упала на коліна. Я також приклякнув і почав голосно молитися...
Коли товпа закінчила молитву й далі клячала, польські поліцаї підійшли до Біласа й Данилишина, скували їх і відвезли до Миколаєва...”
У суді витворилася важка ситуація: публіка й оборонці не могли стримати сліз. І тоді Данилишин знову заплакав, а заспокоївшись, голосно сказав до оборонців: “Не думайте, що це я за себе плакав!”
Незламна витримка Данилишина була подиву гідна. А коли під кінець судового процесу йому суд надав право сказати останнє слово, він не мовчав так, як під час слідства й усього перебігу судового процесу, а рішуче заявив: “Я знаю, що мене жде. Я був і є на все готовий. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої Неньки-України!”
Оборонець Данилишина, адвокат д-р Степан Шухевич, записав у своїх спогадах такі слова: “Увечері того дня прийшов до мене якийсь молодий українець, який ніколи дотепер у мене не бував, і сказав мені таке: “Приходжу за дорученням Провідника ОУН полковника Евгена Коновальця. Прошу іменем цілого Проводу виразити Данилишинові найвище признання і сказати, що ОУН буде його вважати Героєм...”
На цьому місці слід подати ще й таке вияснення: наші вороги-окупанти — польські шовіністи, згодом гітлерівці-нацисти, а вже найчастіше комунобольшевицькі нелюди, силкуючись викопати рів незгоди між Організацією Українських Націоналістів і народом, між українським націоналістичним активом і низовим членством посіяти непорозуміння, викликати підозру й недовір’я, розпускали грубими нитками шиті фальшивки, наприклад, і такого змісту, що, мовляв, Організація дає накази, посилає своїх членів на небезпечну роботу, а коли ті — нещасні й обмануті — попадуть у важку ситуацію, забуває про своїх членів. Бували випадки, щоправда, дуже й дуже рідкі, коли слабодухи й недовірки, залякані й тортуровані, хвилево зневірювались, хоча згодом зрозуміли, що це ворожий підступ.
Здебільшого судові процеси за часів польської окупації на ЗУЗ були відкриті: дозволялося у судовій залі бути й прислухатися судовому процесові членам родини підсудних, а також представникам преси і не лише польської чи якоїсь чужоземної, а й української. Репортери-кореспонденти точно записували всі зізнання, а потім друкували їх на сторінках газет. У виняткових випадках, коли, скажімо, членство в ОУН було фактами підтверджене, то арештований націоналіст мав право сам вирішувати, як йому оборонятися. Але часто бувало й таке, що підсудний признавався до членства, підтверджував його, але своїми зізнаннями фактично з’ясовував, що таке ОУН, за що вона бореться, які причини були тією спонукальною силою, щоб член ОУН виконав таке чи інше (інколи дуже небезпечне, бо з нараженням утрати життя) завдання. Преса про все це друкувала, і сталося так, що пресові репортажі, поміщені в легально існуючих виданнях, були прекрасним матеріялом для вивчення усієї націоналістичної теорії — ідеології ОУН, її програми, а навіть стратегії й тактики, історії націоналістичного руху тощо. Громадянство комплектувало газети із судовими репортажами, і ті газети були великою частиною носіями того, про що зокрема друкувалося у підпільних виданнях.
Додатковим матеріялом до вивчення програми ОУН, з’ясуванням її ідеології були виступи оборонців. Серед цілої плеяди західньоукраїнських політичних оборонців-адвокатів були високоерудовані юристи: професор доктор Володимир Старосольський, доктор Степан Шухевич, доктор Лев Ганкевич, доктор Кость Паньківський, доктор Олександер Марітчак, доктор Степан Біляк, доктор Володимир Горбовий та інші.
Українські адвокати провадили наради між собою, часто обговорювали те, яку лінію зайняти, які подробиці вияснювати, як докладати старань, щоб судовий процес, описаний у пресових органах, повною мірою з’ясовував підневільний стан українського народу чи, врешті-решт, давав би нашому громадянству потрібний матеріял для політичних роздумів.
У засіданнях української політичної адвокатури напередодні судових процесів брали участь і наші юристи-сеньйори, а між ними такі, як доктор Кость Левицький — колишній Президент Державного Секретаріяту (Прем’єр-Міністер) Західньо-Української Народньої Республіки. Ті сеньойори нерідко піддавали думки, як побудувати лінію юридичної оборони під час судового процесу, очевидна річ, маючи на увазі інтереси і честь українського народу. Таким чином, незважаючи на приналежність адвоката до такої чи іншої політичної партії, усі адвокати виконували вагому ролю у національно- й соціяльно-визвольній боротьбі українського народу.
 
Наші Друзі: Новини Львова