Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 11 грудня 2018 року
Тексти > Тематики > Історична

Степан Бандера - символ Нації

Переглядів: 77002
Додано: 22.04.2007 Додав: dnipro  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
і щастя всіх прийде по наших аж кістках”.
Іван Франко “Каменярі”

“...Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі!
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі”.
Іван Франко “Мойсей”
„...Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!”
Леся Українка “Contra spem spero”

“...Послідній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. “Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну” — “За яку Україну?” А він підоймив шаблев груду землі та й каже: “Оце Україна, а тут, — і справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати...” — “Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло: він дужий...” — “Добре, — каже, — тату, підемо оба...”
Василь Стефаник “Сини”
“...Буду свій світ різьбити, як камінь. Слово своє буду гострити на кремені душі своєї...”
Василь Стефаник,
“Моє слово”. Автобіографічний нарис

Коли народ, утративши свою суверенну державність, карається у підневільному стані, коли ворог дощенту винищив провідну верству поневоленого народу, тоді народнім й провідниками стають велетні Думки та Слова. В дев’ятнадцятому столітті особливою Особистістю, Духовим Батьком українського народу став Тарас Шевченко.
Творчість Шевченка — невичерпне джерело ідей українського націоналізму. Після смерти Шевченка живим залишилося його Слово. Окрилені Шевченковими творами, появилися його ідейні продовжувачі, які вносили животворні перлини в українську духовість. Їх багато, а найголовніші — Франко, Леся Українка, Стефаник... і багато інших. Усі вони відігравали важливу ролю у формуванні політичного світогляду й національного характеру...
Засновник Організації Українських Націоналістів (ОУН) і перший Голова Проводу Українських Націоналістів Евген Коновалець, будучи студентом правничого факультету в Львівському університеті та вивчаючи юридичні дисципліни, рівночасно проходив курс історії України у професора Михайла Грушевського. Діяпазон зацікавлень Е.Коновальця виходив за межі предметів, вивчення яких клало основу під майбутню професію правника. В той же час Е.Коновалець цікавився і знайомився з кращими літературними творами українських і світових письменників. Відомо, що його завжди надихало “Слово про похід Ігоря”, яке збуджувало почуття гордости за давню українську лицарськість, за мудрість автора, котрий закликав до єдности між князами в ім’я захисту України від ворожих напасників. Є свідчення, що Е.Коновалець захоплювався творами Івана Франка, зокрема “Каменярами”, які правили за програму життя і були владним закликом до діяльности.
Творчістю Франка — художньою і науково-публіцистичною — цікавилися й писали свої наукові праці українські націоналісти, а серед них Зенон Коссак — один із найближчих бойових співдрузів Степана Бандери.
В 1931 році з приводу 15-літніх роковин від дня смерти Івана Франка З.Коссак написав статтю “Проблема проводу в Івана Франка”. Підкреслюючи, яку вагому ролю у формуванні української націоналістичної Думки відіграв насамперед Тарас Шевченко, а далі й Іван Франко, Коссак пише: “Шевченко своїми творами поклав тривкі основи під національно-політичне відродження українців і від нього йде початок правдивого поступу українців. У продовженні Шевченкової творчости виступає геніяльний Іван Франко, який наче доповнював інтуїтивність і пророчість Шевченка своєю інтелектуальністю. Національний підклад творів Шевченка знаходить своє доповнення у суспільництві Франка”.
Короткими й влучними словами Коссак підкреслює Франкову геніяльність: “Франко — це геній, у творчості якого кожний може знайти для себе щось. Подібно, як Шевченка сентиментальні інтерпретатори представляли сентиментальним ліриком, коли він є поетом національно-революційним, так і Франко мав своєрідні інтерпретації. Безперечно, що твори Франка є відбитком його гуманно-демократичного світогляду — та все-таки в нього є ціла низка моментів, повна сили. Тому у творах його шукаємо для себе те, що є найсильніше, або те, що для нас найбільш виховне. Нам вільно це зробити, бо Франко як геній має у собі конечну всесторонність, якої нам заперечувати абсолютно неможливо...”
Проблема проводу викликала зацікавлення З.Коссака. Торкаючись питання проводу в Івана Франка, Зенон Коссак пише: “Нема сумніву, що Франко висував потребу розумного, сильного і характерного проводу у нас, українців, тому і квестія ця має свій відбиток в найважніших його творах. Вказуючи на постать Захара Беркута, його організаційний та провідницький хист, він стверджує, що правдивий провідник може навіть серед примітивних вічевих політичних порядків бути першим і вести народ. Франко цінив провід і розумів його”.
Порівнюючи Вишенського і Мойсея, Коссак пише: “Антисоціяльний Іван Вишенський і соціяльний Мойсей виказують негативні риси типово українських вождів. Відносно Івана Вишенського намагається Франко вивести шкідливу невтральність чи суспільну дезерцію, яка знаменувала цілу плеяду наших визначних українців від найдавніших часів. Робить він це в ім’я свого соціяльного конструктивізму”. Коссак робить висновок: “Цього якраз бракувало Вишенському мимо авторитетности, мимо провідницького хисту. Відсутність приковуючої сили до того грунту, з якого виріс, кидають його у дезерцію для спасення душі. За виїмком сентименту, який на кожному кроці охоплює його... рідний край, вишневий листок з візією українських вишневих садків, рідна мати з пестощами — усе це сентиментальні моменти, які розбурхували патріотизм Вишенського, але не прикували до себе... йому бракує волі й охоти підпорядкуватися вищій ідеї...”
Інакше оцінює Коссак Мойсея як провідника. Він пише: “Мойсей є типом соціяльним. Його силу міряє Франко силою волі, характеру, завзяття і вірою та певністю у себе. Мойсей прикований душею і розумом до свого народу... Мойсей — це провідник, який проходить свою світлість і упадок... Геніяльність Мойсея є так довго, як довго є сила волі вести і наказувати масам. З моментом першого захитання приходить упадок. І тут виявляє Франко шкідливість непевности і відсутність сили волі та характеру у провідника. В поетичній формі передає він (Франко) нам Мойсеєву трагедію як вислід його хитань: обкидання камінням, вигнання і передчасна смерть! Не вмієш вести — так пропадай”.
У своїх філософсько-суспільних міркуваннях З.Коссак зазначає:
Франко твердить, що провідник є еманацією енергії нації, коли у “Великих Роковинах” каже: “Мовиш, де нам взять Богдана?” Тут ясним є, що провідник для нього — це синтеза змагань народу.
Названу працю Коссак закінчує висновками: “Тих кілька моментів вказують на ті особливості творчости Франка, які під сучасну пору необхідні. Звичайно, шукаємо в геніїв те, що необхідне під сучасний мент для санування криз. Проблема проводу є найбільше пекучою у нас.
Вироблення проводу, який зумів би підпорядкувати собі анархо-лібералістичні невтралістичні та партійницькі наставлення у час вимоги консолідації наших сил, коли йде мова про понадпартійні і понадклясові цілі. Нехай же Франковий підхід до цієї справи знайде своє практичне розуміння... А цінення проводу, як доказ зрілости і вироблености нації, хай пройде в кров і кості цілого українського народу!”
Звертаючись до творчости Шевченка та Франка, З.Коссак у своїй вишкільній праці наголошував: “Коли український націоналізм заперечує стан поневолення української нації, коли заперечує стан визиску, коли заперечує той стан, де панує соціяльна нужда, а на це місце дає нове життя, то цей рух є революційним... Кожний суспільно-політичний рух, що хоче бути переможним, мусить звернути велику увагу на виховання своїх визнавців.
Так є у всіх народів, які стремлять до перемоги й розросту. І український націоналізм стоїть перед цим завданням, а це завдання його надто велике, бо йдеться про перевиховання всієї української нації й здобуття державної незалежности. І це велике завдання виповнить українська нація тоді, коли її молодь буде великою, шляхетною, високоідейною, дисциплінованою, сильною, характерною, коли віддасть себе всеціло рухові й буде його гідно заступати. Це виховання є незвичайно важке, воно має захопити кожного націоналіста й націоналістку, коли в дійсності лежить їм на серці добро батьківщини. Немає нічого кращого, нічого гіднішого, немає більшого щастя у житті людини, як бути борцем за краще майбутнє свого народу і батьківщини. Це є те, що підносить людину на вершини життя, робить з неї героя, велетня у боротьбі за краще майбутнє. До того допровадити може лише безмірна любов до свого рідного. З безмежної любови націоналіста до України постане Українська Незалежна Держава. І так є у всіх народів. Прикладом цієї безмежної любови до свого рідного народу є Д.Данилишин, який в обличчі смерти виявив велику любов, коли з його грудей понеслися, мов молотом ковані, слова: “Я жалую того, що не можу більше працювати для неньки-України”. Ці слова — повний вираз любови аж до самовідречення. Хто в собі плекає такі почуття, той мусить здобути собі гідність найкращого борця...”
Не може бути справжнім українським націоналістом той, хто не завдав собі труду заглибитися у зміст творів Шевченка і Франка, тих національних велетнів, які закликали обнімати “найменшого брата”, котрі переймалися долею покривджених і бідних.
У теоретичну основу українського націоналізму лягли Франкові постуляти, опубліковані в його філософських творах. Згадаймо деякі з них: у 12 числі “Літературно-наукового вісника” за 1900 рік Франко помістив свою працю “Поза межами можливого”, в якій пише: “Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійности всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Адже ж уся соціяльна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться до усунення економічного визиску в усякій формі. Та поставивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску мусить ео ірsо (тим самим) бути змаганням до усунення визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх. А що значить політична несамостійність якоїсь нації, як в остатній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання, самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійности, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, павперизації, культурного застою і упадку...”
Виявляючи зацікавлення творчістю Михайла Драгоманова, Франко у названій статті піддає критиці його (Драгоманова) погляди: “Головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київськім періоді було переконання про конечність міститися українству і політично, і літературно під одним дахом з російством. Українська література — популярна, для домашнього вжитку; все, що понад те, повинні українці за приміром Гоголя і Костомарова писати по-російськи, наповняючи здобутками свойого духа спільну всеросійську скарбівню. Ті самі думки пробував Драгоманов з властивою йому силою і категоричністю ширити і в Галичині, та тут вони зустріли рішучий відпір...”
Іван Франко піддав гострій критиці Драгоманова з його проросійськими тенденціями: “Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак (недостаток) віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичнім полі, був головною трагедією у житті Драгоманова, був причиною безплодности його політичних змагань, бо ж теоріями про басейни рік і про сфери економічних інтересів не загрієш людей до політичної діяльности”.
І нарешті, Франко закінчує свою працю конкретним висновком: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”.
Три роки пізніше (1903) у тижневику “Поступ” Франко опублікував нищівну критику “Енгельсової держави”, тобто майбутнього СССР, у праці п. н. “Що таке поступ?”
Передбачливість Франка щодо майбутнього “большевицького раю” має риси пророцтва, аналогії якому немає у світі, це яскравіш зразок Франкової геніяльности. Недарма ж український греко-католицький священик, письменник і громадсько-педагогічний діяч Йосип Застирець (1873-1943) докладав старань, щоб Івана Франка внести у список кандидатів на здобуття Нобелівської премії, але лихоліття Першої світової війни і смерть поета в 1916 році стали перешкодою у тому.
Комуно-большевики намагалися представити Франка як “свого”. А тим часом прочитаймо, що писав майже сто років тому Франко про майбутній “союз нерушимий”. “Життя в Енґельсовій народній державі, — пише Франко, — було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.
Поперед усього та всеможна сила держави налягала би страшенним тягарем на життя кождого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусіла б щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, а лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б у такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема мови. Народня держава сталась би величезною народньою тюрмою”.
...А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціял-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно, чи родовитих, чи вибираних — над мільйонами членів народньої держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її на завсігди! І чи легко при такім порядку підтяти серед людности корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового”.
Під впливом ворожої пропаганди, зокрема комуністичної, в деяких людей виробилось поняття про Франка як “лівого” “чистого інтернаціоналіста”, і це мало вплив на деяких людей, навіть із числа духовенства. У відповідь на лист одного з духовників, який був противником культу Франка, митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький (1865-1944) пояснив, хто такий Франко, такими словами: „Ви вважаєте Івана Франка поборником інтернаціоналізму, а я вважаю його речником української державної суверенности”.
В той час, коли у складі Крайової Екзекутиви був, а пізніше й очолював її Степан Бандера, до ідеологічно-політичної вишкільної програми Юнацтва ОУН входило вивчення творчости Лесі Українки. Кожен юнак, а й член ОУН знав думку поетеси, яка нагадувала про те, що той, хто нас визволятиме, — у неволю візьме, а визволимося лише самі і вільними будемо. Золотою ниткою пробігає ця думка по всіх друкованих працях Степана Бандери, це відзначено в категоричній формі у Постановах Великих Зборів ОУН, що в боротьбі за визволення з-під ворожого гніту українські націоналісти розраховують лише на власні сили, на сили всього українського народу. Поема Лесі Українки “Роберт Брюс”, її вірш, в якому поетеса заявляє, що і проти надії сподіватися буде, і низка інших її думок знайшли віддзеркалення у морально-етичних засадах українських націоналістів.
У творах Василя Стефаника українські націоналісти знаходили і знаходять безліч прикладів людей вольових, непохитної вдачі, людей крицевого гарту. Цитата Стефаника, вміщена в епіграфі цього розділу, з його оповідання “Сини”, в якій згадується про Україну — як землю (чорну українську землю) і її кров (червоного кольору), і те зіставлення цих кольорів послужило певною мірою підказкою, щоб прапор ОУН, прапор революційний, прапор “України, що бореться за державність”, був саме червоно-чорного кольору. Це й викликало в декого непорозуміння, чому з’явився такий (організаційний) прапор, дехто ладен був його вже й прирівняти до чужих флагів тощо...
Українські націоналісти з-під стягу Степана Бандери вважають — і ніколи не змінять своєї твердої думки, — що ЄДИНИМ нашим українським національно-державним прапором є прапор БЛАКИТНО-ЖОВТИЙ, прапор, під яким століттями Україна вела боротьбу за своє місце під сонцем, за свою вимріяну свободу, за державну суверенність. Блакитно-жовтий прапор — це символ нашого національного єднання, це наша святість. Його ніхто й ніколи не має права заперечити! А червоно-чорний прапор — це прапор організаційний, такий, як мала колись “Просвіта”, як мали різні братства, як мали полки Богдана Хмельницького, машеруючи шляхами, що ведуть до давнього Львова, про що згадується на сторінках української історії.

НА ПРОВІДНОМУ СТАНОВИЩІ

“...Зв'язок із закордонними властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації виконування мною організаційних функцій, виїжджаючи кількакратно за кордон конспіративними дорогами”.
“В липні 1932 р. я з кількома делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (яка була найважливішим збором ОУН після основуючого конгресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції у Берліні і в Данцігу, на яких я теж був. Крім того, на вужчих конференціях-зустрічах я мав кілька разів змогу говорити про революційно-визвольну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл. п. полк. Евгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівниками.
Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час мого керівництва продовжувалася в основному за дотогочасними напрямними, а сильніше акцентування одних ділянок і послаблення інших було достосоване до ситуації і до розвитку визвольного руху. Окремо відзначити можна б такі моменти:
а) Широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню Північно-Західніх Земель і тих теренів, які були пенетровані комуністичною роботою (мається на увазі райони, куди проникала комуністична агітація. — Авт.). Теж розгорнено акцію серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Наскільки перед тим кадрово-організаційна праця йшла головно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її проведено серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на село й робітництво”.
Степан Бандера “Мої життєписні дані”

Організацію Українських Націоналістів формально до життя покликав Конгрес Українських Націоналістів, що тривав у Відні від 28 січня до 3 лютого 1929 року, але процес об’єднання українських націоналістів в одну структуру почався майже два роки раніше. Завершенням того об’єднавчого процесу було створення Проводу Українських Націоналістів (ПУН) на Конференції представників націоналістичних організацій у Берліні, яка проходила від 3 до 7 листопада 1927 року.
На Конгресі Українських Націоналістів до складу ОУН увійшла Українська Військова Організація (УВО), яка майже десять років провадила революційно-політичну діяльність і тим самим здобула широкий розголос в Україні та поза її межами, маючи доволі великий авторитет у народі. Це було причиною того, що УВО деякий час зберігала риси своєї окремішности, і то не лише в символічному пляні, а й фактично. Та своєрідна окремішність мала оправдання, виходячи з тактичних міркувань, а також і щодо вимог конспіративного характеру.
На процес злиття УВО з ОУН мали великий вплив молоді за віком, але революційне дійові представники з Краю, передовсім Зенон Коссак, Роман Шухевич, Богдан Кравців, Степан Бандера й інші. Очевидна річ, що на остаточне введення УВО в ОУН як однієї з її головних референтур мав вирішальний голос сам Голова ПУНу полковник Евген Коновалець — один з ініціяторів і Начальний Командант УВО.
Один з останніх бойових актів УВО — атентат на Східні Торги 7 вересня 1929 року у Львові. Східні Торги (по-польськи “Тарґі Всходнє”) — це була торговельна виставка у Львові, організована польськими окупаційними властями. Польським загарбникам ішлося про те, щоб, проводячи ту “імпрезу” у Львові, певною мірою заманіфестувати “польськість своїх східніх окраїн” (по-польськи “Кресуф Всходніх”). Поляки силкувалися перед усім світом заманіфестувати, що Львів — це нібито чисто польське місто, незважаючи на те, що лежить воно в центрі Західньої України і фактично століттями є її столицею. Вибух бомб на Східніх Торгах, розміщених у львівському Стрийському парку, і бомби в камері зберігання на львівському залізничному двірці були нагадуванням для поляків у Краю і закордонних гостей, що польська окупаційна влада має у Західній Україні смертельних для неї противників.
У наступному (1930) році відбулися дві Конференції УВО-ОУН (у травні — у Львові й у червні — у Празі). Головним змістом нарад на цих Конференціях були питання, пов’язані з остаточним злиттям УВО і ОУН в єдину організацію. Упевненим у доцільність повного злиття був тодішній організаційний референт Крайової Екзекутиви Степан Охримович, про якого є згадки в попередніх розділах. Охримовича підтримали інші члени КЕ, особливо Зенон Коссак, який вимагав, щоб УВО окремим листом негайно повідомила про свою самоліквідацію та про повне злиття в єдину структуру. Деякі учасники цих Конференцій наголошували на тому, що оскільки УВО — передвісниця ОУН, яка внесла великий вклад у загальну Українську Справу, то бажаним було б, щоб ще деякий час у зверненнях і листівках ОУН побіч тієї абревіятури ставити три літери УВО. Зрозуміла річ, що такий підхід був розрахований на зовнішній ефект.
Празька конференція ОУН (червень 1930 р.) винесла таку постанову: “Організація Українських Націоналістів (ОУН) є єдиною українською націоналістичною підпільно-революційною організацією як організація ідеологічно-політична і водночас бойова. УВО стає збройним раменем ОУН, вливається у неї повністю і, будучи фактично тільки військово-бойовою референтурою, зберігає ще деякий час свою давню назву “УВО” для зовнішньо-пропагандивних цілей та для відтягання, як довго це вдасться, уваги ворожої поліції від цілости ОУН на її бойову референтуру”.
Далі зазначено, що (після короткочасного очолювання КЕ Богданом Кравцівим, арештованим у зв’язку з листопадовими антипольськими демонстраціями восени 1929 року у Львові) Крайовим Провідником ОУН на Західньо-Українських Землях стає сотник Юліян Головінський, що до того тривалий час був Крайовим Командантом УВО.
Як читаємо в “Життєписних даних”, Степан Бандера від 1931 року був у тісних зв’язках із закордонним зверхництвом ОУН і УВО. В той час у Краю проходила розбудова організаційних кадрів. Робилося це не механічно, а за певними стрункими й суворими принципами, оскільки йшлося про те, щоб організаційну мережу творили відповідні громадяни, до яких ставлено особливі вимоги. ОУН не партія, до якої можна було “вписатися”, ОУН — орден найідейніших, перевірених, відданих українській національній справі одиниць. Кандидатом у члени, а відтак членом ОУН ставав не той, хто виявляв таке бажання, — учасниками тієї Організації ставали лише ті, кого та Організація вважала за доцільне мати у своїй структурі. Прийняття у члени не проводилося із зайвою поспішністю. Зверталося особливу увагу на те, що дана людина може корисного для Української Справи зробити. Наголошувалося на морально-етичних та інтелектуальних вартостях, на жертовності й повсякчасній готовності “виконати найнебезпечніший учинок”, на стійкості характеру кандидата у члени ОУН, а далі на дійовості даної одиниці. І незважаючи на все, про що буде мова далі, подекуди в доборі кадрів допущено помилки з небажаними результатами.
В розбудові організаційних кадрів грали дуже важливу ролю “неписані засади” чи особливі критерії, які можна б назвати чуттєвими або душевними. Таке особливе “відчуття” щодо добору кандидатів у членство ОУН мав, наприклад, Зенон Коссак, який підібрав і виховав таких кришталево чистих революціонерів, як Данилишин і Білас. Крім Коссака, властивістю вдалого організування мережі були наділені й інші видатні українські націоналісти: Роман Шухевич, Іван Климів-Леґенда, Дмитро Маївський, а зокрема Степан Бандера. Те саме стосується Засновника і Першого Провідника ОУН Евгена Коновальця. Після багатьох зустрічей, розмов і дискусій з молодим націоналістом-революціонером Степаном Бандерою, після того, як Провідник до основ вивчив цього дуже активного, але глибоко вдумливого діяча, уже на початку 1933 року остаточно рішився покликати Бандеру — 24-літнього студента агрономічного відділу Львівської політехніки — на найвищий пост у Крайовій Екзекутиві ОУН на Західньо-Українських Землях. У той час С.Бандера був ув’язнений, і тому пост Провідника КЕ ОУН ЗУЗ зайняв лише в середині того ж (1933) року.
На Конгресі Українських Націоналістів у 1929 році вирішено на українських землях під польською окупацією покликати до життя дві Крайові Екзекутиви: ЗУЗ — Галичина, і ПЗУЗ — Північно-Західні Українські Землі: Волинь, Полісся. Практично створено лише одну КЕ, яку до 14 червня 1934 очолював Степан Бандера. І аж наступного року (улітку 1935) з наказу полковника Е.Коновальця створено КЕ ПЗУЗ.
Треба знати, що в міжвоєнний час на Північно-Західніх Українських Землях (Волинь, Полісся, Холмщина) деякі впливи на українців того регіону мали комуністи, які на словах ставали на захист народу, малювали досягнення “большевицького раю”. З другого боку — грубе насильство польських окупаційних властей, зокрема польського воєводи в Луцьку, який докладав зусиль, щоб між Галичиною і Волинню створити “кордон” (так званий “сокальський кордон”), тобто не допускати діючих у Галичині культурно-освітніх, кооперативних та інших установ на Волинь і Полісся. Іншими словами, польська державна політика певною мірою сприяла поширенню на Волині комуністичної агітації. І тому політично-пропагандивна діяльність ОУН на Волині була спрямована не лише проти польської окупації, а й проти комуно-большевицького забріхання. ОУН виконала це завдання з успіхом, чого найкращим доказом є те, що на початку сорокових років, уже за часів німецько-гітлерівської окупації, перші збройні загони Української Повстанської Армії, покликаної до життя з ініціятиви революційної ОУН з-під стягу Степана Бандери, появилися на Поліссі й на Волині.
Організаційну мережу під час того, коли Степан Бандера був у складі Крайової Екзекутиви, а далі й керував нею, розбудовано не лише на українських землях, а й у Польщі, особливо в міських осередках. Одно слово, в українських середовищах і то навіть там, де вони не були чисельні. Наприклад, у Кракові серед студіюючої у тому місті української молоді була експозитура ОУН, в якій відповідальну діяльність провадили видатні українські націоналісти-революціонери Микола Климишин і Ярослав Карпинець.
У двадцятих роках і на початку тридцятих, за визнанням С.Бандери, “організаційно-кадрова праця йшла головно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді”. Згодом кадри ОУН поповнили українські селяни й робітники. ОУН охоплювала всі українські суспільні верстви. Вона стала всенародньою силою.

ІДЕОЛОГІЧНО-ПОЛІТИЧНИЙ ВИШКІЛ —
ПЕРШОЧЕРГОВЕ ЗАВДАННЯ

„Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Ставлено три головні види вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв’язок і т. ін.).
Степан Бандера “Мої життєписні дані”

Хоч військово-бойовому навчанню і питанням підпільної практики за весь час існування Організації Українських Націоналістів (ОУН) у процесі підготовки організаційних кадрів надавали великого значення, проте пріоритетним усе-таки був ідеологічно-політичний вишкіл. Певною мірою ідеологічно-політичному вишколюванню, особливо серед молоді, сприяла політична ситуація. Стосується це насамперед студентства і старшого середньошкільництва.
Українські студенти, а великою частиною і старші середньошкільники, ті, що у своєму дитячому та підлітковому віці були свідками воєнних баталій між українськими збройними формаціями і польськими окупаційними ватагами, а потім очевидцями польських репресивних актів над українцями на Західньо-Українських Землях, усіма фібрами своїх душ і сердець відчували важкий і нестерпний підневільний стан знедоленої Батьківщини. Загарбуючи Західню Україну, польські власті насунули чорною навалою на всі ділянки українського життя. Від початку окупації вони позакривали українські катедри у Львівському університеті, які існували за часів Австро-Угорської монархії. Услід за цим окупанти видали розпорядження, згідно з яким навчатися в Університеті Львова мали право лише ті громадяни польської держави, котрі відбули службу в рядах польського війська. У відповідь на це українські вчені при підтримці всього українського суспільства заклали у Львові свій Український таємний університет, що не має либонь, аналогічних прецедентів у світовій практиці. Окупаційна влада розцінила це як надзвичайну зухвалість. Переслідування цього Університету з боку державних функціонерів і поліції набрало диких форм.
Польські окупанти й українське громадянство були непримиренні антагоністи. Західні українці не визнали рішення Ради Амбасадорів від 15 березня 1923 року, на основі якого Західньо-Українські Землі визнано за Польщею з наданням нею тій території автономних прав, чого Польща не виконала за весь час свого державного існування, тобто аж до вересня 1939 року. Не визнаючи приналежности до Польщі Західньо-Українських земель, українці бойкотували вибори до польського парляменту, українська молодь не йшла служити до польського війська...
Незважаючи на різкі протиріччя між українцями і поляками, польські державні верховоди намагалися створити з Польщі національну державу, не рахуючись із тим, що понад тридцять відсотків населення цієї держави було непольської національности, а в тому найбільше українців. Беручи фальшовану тезу про Польщу як національну державу за теоретичну основу своєї політичної діяльности супроти національних меншин, окупанти повели варварський наступ на українців і все українське, докочуючись, урешті, до такого абсурду, що силоміць увели стосовно українців терміни “русин”, “русинський”, а наш Край офіційним актом у березні 1920 року перейменували на “Малопольщу Східню”. Очевидна річ, і цей вибрик, і інші окупантські замашки викликали серед українців обурення і ненависть до Польщі.
У процесі розбудови організаційної мережі ОУН Степан Бандера надавав особливого значення “кадрово-вишкільній праці” і то “на всіх організаційних щаблях”. Під висловом “на всіх організаційних щаблях” треба розуміти, що такий вишкіл проводилося серед різних клітин, з різним інтелектуальним рівнем їхніх учасників. При тому слід пам’ятати, що вишкільна програма не обмежувалася лише одним вишколом. Зазначити треба й те, що ті, яких вишколювали, згодом самі ставали вишкільниками.
Ідеологічно-політичні вишкільні програми складали за спеціяльним пляном. Як звичайно, у такий курс входили: історія України з особливим висвітленням періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., фізична й економічна географія України, соціологія, шевченкознавство та франкознавство, націологія, історія українського націоналістичного руху й ін. предмети. Організатори вишкільної праці часто-густо використовували легальний сектор, тобто легальні культурно-освітні установи, і в їх структурних ланках проводилося потрібну вишкільну працю, крім тих предметів, які мали тісніше пов’язання з Організацією.
Учасникам ідеологічно-політичного вишколу треба було подавати матеріял у залежності від інтелектуального рівня вишколюваних. На цьому місці для повнішої інформації годилося б подати короткими словами те, як керівники вишколів зверталися до малоосвічених селян і робітників на самому вступі вишколювання. Різні вишкільники робили це по-різному, а було важливо, щоб усе це робилося у популярному, загальнодоступному викладі.
А ось один із прикладів: вишкільник-прелегент пояснює: царська Росія — найлютіший ворог України, а на тому вже наголошував і наш Національний Пророк Тарас Шевченко, отже, та Росія наші Осередні та Східні Землі назвала терміном “Малоросія”. З другого боку, захланна Польща називає наші землі “Малопольща”. То спитати б окупантів-загарбників — росіян і поляків: а на якій території проживає багатомільйонний український народ? Чи є Українська Земля, чи її немає? Чи є український народ, чи наші землі заселяють тільки “малоросіяни” та “малополяки”? А далі вже риторичне запитання: чи личить нам із таким гидотним фальшуванням погоджуватися, чи промовчувати й не обурюватися на таку кричущу несправедливість? Вишкільник далі пояснював, що не завжди ми були під чужим ярмом, що процвітала могутня Київська держава, що невмирущою славою вкрили Україну козаки, що боротьба за українську державну суверенність точилася і в нашому столітті. То хіба ж ми не маємо права жити так, як інші народи у світі? Невже ми гірші? За своє право, за свою суверенну Українську Державу, тобто за національне й соціяльне визволення українського народу веде боротьбу і весь нарід мобілізує Організація Українських Націоналістів.
Така проста й зрозуміла була азбука українського націоналістичного ідеологічно-політичного вишколу. Слова Української Правди, мов цілюще зерно, падали на національну ниву й давали рясні сходи. Під впливом перших вступних розмов, а далі повного курсу ідеологічно-політичного вишколу український селянський хлопець чи робітник із триклясною освітою ставав ідейно й політично зрілим борцем за Українську Самостійну Соборну Державу.
Українські націоналісти-вишкільники звертали особливу увагу не лише на пекучі питання політичної національної свободи, а й не меншою мірою і на соціяльні проблеми. Варшава повела так звану колонізаційну акцію, віддаючи найкращі родючі українські землі полякам-мазурам, яких привезено з корінної Польщі, і тим самим підсилювала зубожіння українського селянства, а стан української земельної власности зазнавав нищівних ударів. Українського селянина польські власті намагалися обернути з господаря на наймита, на соціяльно пригнобленого, безправного і знедоленого раба-послугача. Польська держава надавала польським колоністам усебічну підтримку, маючи на меті якомога скоріше спольщення Галичини й Волині. Це било по інтересах українського селянства. Серед українців почався антиколонізаційний соціяльний рух, який подекуди набирав рис спонтанних вибухів. Польська поліція у всіх випадках ставала на захист переселенців із Польщі. Тим самим польська влада створила грунт для соціяльного антагонізму між українцями й поляками, а все це підкріплювало додатково і так уже гостре політичне протистояння.
Політично-соціяльна ситуація на Західньо-Українських Землях мала вплив на укладання ідеологічно-політичних вишкільних програм. В 1933 і 1934 рр. підпільними каналами спрямовано націоналістичним вишкільникам конспективний реферат, в якому висвітлювано соціяльно-економічні проблеми. Все це діялося в той час, коли Степан Бандера посідав керівне місце в Організації Українських Націоналістів на Західньо-Українських Землях. Ніхто, крім обмеженого кола людей, не знав, що в ті часи одним із головних речників національного й соціяльного визволення був саме Степан Бандера, який приділяв належну увагу всім ділянкам національного життя.
Гідний особливої уваги спогад широковідомого політичного оборонця-адвоката доктора Степана Шухевича, дуже спостережливої людини, з якого дещо довідуємося про Степана Бандеру. С.Шухевич пише: “Роки 1933 та 1934 були щодо натуги революційного діяння хтозна чи не важніші, чим 1930 рік”. В той час особа Богдана Підгайного (у 1933 р.) “відігравала в революційних діях ОУН у Східній Галичині дуже важну ролю” Інженер Богдан Підгайний — член УВО і бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН, майже на три роки старший від Степана Бандери. Одного дня Степан Шухевич “завважив, що Підгайний (це було в липні 1933 р.) дуже довго конферував з якимсь дуже низького зросту молодим мужчиною”. “Пізніше виявилося, — пише С.Шухевич, — що це був Бандера. Відніс я вражіння, що Підгайний начеб здавав звіт тому малому чоловікові...”
З інших джерел, а саме із судових матеріялів так званого Львівського судового процесу Бандери і його товаришів у 1936 році довідуємося, що під керівництвом С.Бандери широку ідеологічно-політичну діяльність проводили націоналістичні діячі молодшої Генерації.
У Головному Проводі ОУН ідеологічно-політичними питаннями займалися співпрацівники Е.Коновальця, які разом із ним оснували ОУН. Згадаймо найголовніших: Дмитра Андрієвського, Юліяна Вассияна, Миколу Сціборського, Дмитра Демчука, а далі з плеяди молодших — Степана Охримовича, Степана Ленкавського й інших, які не були учасниками Віденського Конгресу, але з великими успіхами працювали на тій ниві у Краю, — Богдана Кравціва, Івана Габрусевича, Зенона Коссака, Володимира Яніва, а відтак Дмитра Мирона, Ярослава Стецька й ін.
Про те, як провадили працю у царині ідеологічно-патріотичного вишколу, а ще й про те, як ідеологічні працівники (референти) готували вишкільний матеріял, свідчить цікава інформація історика доктора Петра Мірчука у творі “Нарис історії ОУН”, том І. П.Мірчук пише: “Цікавим для дослідження генези українського націоналістичного руху в Західній Україні після Першої світової війни є епізод із життя ініціятора й першого ідеолога того руху серед молоді Степана Охримовича. “...Степан Охримович, працюючи... в Національному музеї... у Львові, натрапив у бібліотеці музею на брошуру призабутого тоді Миколи Міхновського “Самостійна Україна”, яка полонила його своїм націоналістичним змістом. Знаючи педантичну натуру директора музею Іляріона Свєнціцького, Степан Охримович навіть не намагався пробувати її випозичити, але потайки взяв собі сам і дав своїм друзям на зміну переписувати її вцілому. Потім, пізнавши ім’я першого проповідника (сучасного. — Авт.) українського націоналізму, відшукав інші писання М.Міхновського, як от брошури “Справа українського робітництва у програмі УНП” (Української Національної Партії. — Авт.), “Справа українського селянства в програмі УНП” тощо. ...Політичні ідеї Миколи Міхновського, викладені в тих брошурах, полонили душу молодого Степана Охримовича і “дали Грунт під ноги” ідеологічним гуртам української молоді, що саме тоді і почали творитися у Західній Україні... Ті ідеологічні організації, що творилися спершу як спонтанний протест здорової української молоді, стали на позиції українського націоналізму, прийнявши за свої проголошувані Миколою Міхновським ідеї ...”
Микола Міхновський — речник української державної самостійности. Накреслені ним ідеї не втрачають свого глибокого змісту і сьогодні, майже ціле століття після того, як вони були зформульовані. Ось деякі найголовніші тези Миколи Міхновського:
“...Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”.
“...Ми виписали на своєму прапорі: Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.
“...Кожна людина є складовою частиною своєї нації, тому й доля кожної людини залежить насамперед від долі її нації, нація ж може розвиватися свобідно з користю для її членів тільки тоді, коли матиме власну самостійну державу”.
“...Бути вірним до загину ТАРАСОВИМ політичним Ідеям і віддати все своє життя для праці, щоб ті ідеї здійснити, щоб знищити московське ярмо і привернути національно-державну самостійність України”.
“...Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатися над найсвятішими нашими чуттями. Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони зогиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би пролилися ріки крови!”
“...Робітники поневолених націй! Єднайтеся для спільної боротьби за свої національно-політичні, духові й економічні інтереси проти пануючих націй під умовою обопільного признання своїх національних прав.”
Єдиним порятунком перед жахливою долею є “здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, засновання тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу”.
Українська революційна інтелігенція мусить пам’ятати споконвічну правду, що “треба бути державно незалежною нацією, треба не бути рабом, треба бути паном себе і своєї долі, щоб лаштуватися у своїй державі, на своїй території, по своїй уподобі”.
“...Поки український нарід буде рабом, безправним економічно й політично, як усякий раб узагалі, поти він не може бути багатий: що раб сьогодні надбає, то пан завтра візьме”.
“...Націоналізм — це велетенська й непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися у XIX віці. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов’язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу.”
Перша з “Десяти заповідей Української Національної Партії” відповідно до політичної ідеології, що її виклав Микола Міхновський, звучить так:
“Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.”
Ця заповідь перегукується з першою точкою Декалогу Організації Українських Націоналістів: “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.”

ПОЕТИЧНЕ СЛОВО НА БОЙОВІЙ ПОЗИЦІЇ
Молоде українське націоналістичне покоління ніколи не було й не могло бути байдужим до народньої долі. Про нього у тридцятих роках писав поет Олег Ольжич: “Воно зросло з шукання і розпуки...” Загалом усіх українських патріотів, а зокрема національно свідому молодь, огорнула розпука за втраченою державністю, що є найвищою формою буття нації.
Молодь шукає нових шляхів у боротьбі за народне щастя. Стан розпуки, шукання нових шляхів, туга за втраченим, гін до боротьби за перемогу справедливости знайшли своє відображення у поетичній творчості, місце якої на бойових позиціях.
Непересічними й видатними майстрами поетичного слова були українські націоналісти, у тому й члени Організації Українських Націоналістів (ОУН). Згадаймо деяких.
Автором славнозвісної поеми “Гуцульський курінь”, що вийшла друком у 1927 році, був Олесь БАБІЙ (1897-1975) — учасник Конгресу Українських Націоналістів у Відні в січні-лютому 1929 р., в якому очолював культурно-освітню комісію. Невдовзі після оснування ОУН з-під пера О.Бабія появився текст Маршу українських націоналістів “Зродились ми великої години”. Глибокий зміст Маршу й бравурна мелодія до нього окрилюють і запалюють.
Зродившись “великої години”, тобто в час, коли в Україні палахкотіли вогні національно-визвольної боротьби, націоналісти “тверді, міцні, незламні, мов Граніт”. За відомим прислів’ям, яке наголошує на тому, що перемогу здобувають не плачем, а мечем, націоналісти сповнені вірою, що “плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ”. Очевидна річ, і це кожній неупереджено мислячій людині зрозуміло, що в даному разі вислів “здобувати світ” — це ніщо інше, як удало підібрана поетична метафора.
Одна з головних прикмет українського націоналіста — це жертовність, безмежна відданість українській Національній Справі. Тому-то український націоналіст для себе не бажає “ні слави, ані плати”, оскільки “заплатою — радість боротьби”, і тому-то йому краще “у боротьбі і жити, і вмирати, ніж в путах гнити, мов німі раби”.
І в найдавніші часи, і вчора, і сьогодні українцям, як повітря, як вода, потрібне національне єднання, конечне взаєморозуміння чи, врешті, співіснування, до якого ще на Любецькому з’їзді (1097 р.), скликаному заходами Володимира Мономаха, до згоди й узаконеного порядку закликали наші князі; до єдности народу закликав і гетьман Іван Мазепа, щоб “самі себе не звойовували”, і в пісні-молитві наші люди просять: “Боже, нам єдність подай”. О.Бабій заповідає: “не сміє брат на брата йти у бій, під синьо-жовтим прапором свободи з’єднаєм весь великий нарід свій”.
Для українця-націоналіста найголовніше — вірність Батьківщині, а “Україна вище понад усе”. Слова Маршу українських націоналістів прості та ясні, стислі й конкретні, як військовий наказ.
 
Наші Друзі: Новини Львова