Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 11 грудня 2018 року
Тексти > Тематики > Історична

Степан Бандера - символ Нації

Переглядів: 76997
Додано: 22.04.2007 Додав: dnipro  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
В умовах сучасної дійсности майже всі українські політичні структури — партії, спілки, об’єднання тощо — саме в російських імеріялістах, а не в російському народові бачать головного ворога Української Нації, української суверенної державности. При тому інколи може скластися враження, що тими справжніми імперіялістами є відносно невеличкі середовища і то лише ті, де нуртують крайньо шовіністичні погляди й звідкіль “лунають загарбницькі заклики”. Але не тільки: під імперіялістами треба розуміти й тих, часто-густо словоблуддям завуальованих “демократів”, навіть “антикомуністів”, різномастих “реформаторів”-спекулянтів, а також місцевих яничарів, що поза Росією світу не хочуть бачити та в її “обійми” силоміць пруться й інших силкуються за собою затягти, хоча багато хто з них зі своїми відкритими заявами не виступає, але без окупованої Росією України й інших неросійських народів та їх територій не бачить “перспективи свого повноцінного життя-буття”.
І ще одне, не менш важливе: стало нормальним явищем у деяких українських середовищах усі наші негаразди спихати лише на здеклярованих імперіялістів, тобто таких, що найвиразніше виділяються, а чомусь обминають, а то й до уваги не беруть російського імперіялізму в повному обсязі. Помилково наголошують на тому, що так звані ширші маси, і то без винятків, — це невинні ягнята, миролюбні, “російські миротворці”, що непрошеними до Югославії, Африки, на Далекий Схід і в інші країни світу пропихаються і (для своєї користи) “спірні питання вирішувати силкуються”, щиросердечні, простенькі, у “нічому не повинні рускіє люді”. Очевидна річ, що весь російський нарід не може повністю відповідати за наше національне лихо. Адже не тільки неросійські народи проливали невинну кров у нападах Росії на чужинецькі території. Проливалась і російська кров, і російський народ зазнавав чимало збитків, з імперських авантюр користи не мав, але ті ж “рускіє люді”, хоч загарбницькою дурійкою обмануті, якраз і були знаряддям російських імперських аспірацій, якраз вони вірно служили царям і можновладцям імперії, перефарбованої на червоний колір.
Ворогами України є також і оте “знаряддя” — чужонаціональне й антиукраїнське яничарське будяччя, що позасмічувало українські поля. Що воно собою являє, чудово пояснює Шевченко, знаходячи для нього, того “знаряддя”, групову назву “москалики”: Ті “москалики”, “що заздріли, то все очухрали”; називає їх ніби здрібнілим словом, але наповненим презирством до них і ненавистю. Шевченко “москаликів” називає ще й більш згірдливо, вони — “байстрюки Єкатерини”, що на Україні “сараною сіли”. А сарана сараною залишається, вона — стихійне лихо, котре, незважаючи на те, якими вітрами кероване, смертоносним покривалом падає на родючу землю.
У поемі “Стоїть в селі Суботові...” Шевченко прирівнює домовину до України (вражаюче порівняння — аж дух забиває!), і тут же проблиск спасенної надії: у домовині заховано скарб — таємницю майбутнього воскресіння! У тому творі найвиразніше висвітлені стосунки між уярмленою Україною і Москвою-імперією: “Ото церков Богданова. Там то він молився, щоб москаль добром і лихом з козаком ділився...”
Автор має на увазі Переяславську угоду України з Москвою, яка мала для України трагічні наслідки. З болем серця, з невимовним смутком, жалем промовляє Кобзар: “Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно сталось... Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу сироту-Украйну!”
Тема поезії “Стоїть в селі Суботові...” ширше розгорнута в містерії “Великий льох”, в якій підкреслено, що Москва не зуміє сягнути до глибин української душі, де коріниться таємниця українського самостійницького національного ідеалу, в незнищенність якого поет непохитно вірив. Кобзар змагав до того, щоб його віра проникала в душі молодого покоління...
Виходячи з того, що дух свободи, не знищенність визвольницьких ідей є наймогутнішим фактором у боротьбі за торжество Справедливости, українські націоналісти знаходять своє ідейне підґрунтя у Шевченковому творі “Кавказ”, який має риси полум’яного визвольницького маніфесту.
Посланіє “І мертвим, і живим, і ненарожденим...” — центральний твір циклу “Три літа” — це і є ідеологічний тестамент поета, синтеза Шевченкових поглядів на визволення України, це і життєва програма для усіх майбутніх поколінь. У творі Шевченко апелює до освічених українських людей, картаючи запроданство ворожим силам — одне з найголовніших лих народу, що карається у тенетах неволі, ударяючи по тих, хто знецінює історичні традиції. Поет критикує космополітичні тенденції, ганьбить фальшивих патріотів.
Під кінець 1858 року Шевченко писав: “Добра не жди. Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром. Громадою обух сталить...” Кобзареві слова добре запам’ятали борці за волю України. Степан Бандера, українські націоналісти завжди наголошували на тому, що питання боротьби за народню долю (а це означає: за суверенну українську державність) — це справа всього народу, а не якоїсь однієї партії, наприклад, комуно-большевицької чи якоїсь іншої за назвою, але в суті своїй такої, як большевицька, тобто нацистського покрою.
Українські націоналісти — це борці, що самовіддано борються за національне щастя, за процвітання і життя народу, не вимагаючи для себе ніяких вигод чи привілеїв. Боротьба за національну долю — проблема всіх громадян України: і тих, що землю орють, і хліб вирощують, і тих, урешті, що зброю до рук узяли, щоб захищати рідну землю, інтереси нації. І не меншою мірою у тому фронті боротьби важливе місце займають освічені люди, мозок нації, трудівники розумової праці. Українські націоналісти наголошують: хто з освічених громадян, усвідомлюючи підневільний стан свого народу, тримається осторонь народних мас, будучи пасивним споглядачем, не поринає у вир усенаціональної боротьби, — той злочинець.
Шевченко “освічених”, але байдужих до Української Справи картає: “Не шукайте, не питайте того, що немає і на небі, а не тільки на чужому полі”. І далі, розуміючи свою хату як свою державу, поет наголошує, що тільки “у своїй хаті” — державі, суверенній і соборній, — “своя правда”. Ті слова, мов незаперечне твердження, наче непорушну істину сприймають українські націоналісти, закладаючи ту Шевченківську тезу як найголовнішу частину ідеологічно-політичної основи українського націоналізму.
Доморослі яничари, що звикли чвалати крок у крок за ворогами України, поклоняючись чужим теоріям (“Нехай німець скаже...”), шукали й шукають щастя у прогнилому трясовинні російської імперії, маючи надію, що імперські власті дозволять їм бути наглядачами над своїм народом. Яка ж роля “просвіщенних”? Освічені люди, інтелігенція, громадяни розумової праці повинні нести в народ слова Правди, яку так високо цінував Шевченко. А далі — боротися і перемагати задля неї, а передовсім виробляти методи й придумувати способи, як ту боротьбу вести. І, між іншим, Степан Бандера цьому питанню відводить належне місце у своїх публікаціях.
Якщо український інтелігент має свою думку — і правильну і, можливо, спасенну для народу, але тримає її у своєму приватному закутку, то його можна назвати шкідником. Хто має ідею, хто виношує думку, здійснення якої стало б щастям для української нації, а не оприлюднює її, не докладає зусиль, щоб її здійснити, — той нікчемне створіння.
Передовсім освічені громадяни повинні пояснювати незрячим (а це означає — покривдженим важкою долею): “Що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?..” Хоча ті питання, на перший погляд, нібито прості та ясні, але треба давати відповіді й пояснення на них, вони далеко важливіші навіть за хліб. Адже посіяти зерно, виростити його та врешті з борошна спекти хлібину — це справа кількох місяців, духове ж відродження покаліченого морально, а навіть екологією фізично народу — проблема немалих літ.
Виходячи з основ християнської засади про те, що любов перевищує ненависть, українські націоналісти беруть цей принцип на своє ідейно-моральне озброєння. Стежачи за творчістю Шевченка, стверджується, що Шевченко був виразником такого принципу.
Український націоналізм будує і здійснює своє духове відродження найбільшою мірою не на ненависті до зла, а на любові до добра. А таким найвищим добром для націоналістів є добро Української Нації.
Стійкість Шевченкова, його непохитність завжди були прикладом для українських націоналістів. Шевченка не змінили ні поневіряння, ні життєві знегоди, ні знущання з козацького сина, ні гірка, невблаганна доля. Свідчать про це його твори, написані вже після повернення в європейську частину російської імперії, зокрема поезія “Бували войни й військовії чвари...”. Шевченко життєрадісно заявляє: “...Минуло все та не пропало. Остались шашелі: гризуть, Жеруть і тлять старого дуба”, (Дуб — козак, символ українського народу). Шашелі — вороги України, але вони безсилі, бо “од коріння тихо, любо зелені парості ростуть...”
Шевченків “Кобзар” — українське національне Євангеліє. З нього черпають наснагу й українські націоналісти, і ті, що покищо себе націоналістами соромляться називати, а сприймають назву “тарасівці” чи “шевченківці”, і ті, що мотлошені й топтані “большевицькими нормами життя”, уже до манівців наближалися, але опам’ятались, а Слово Шевченкове допомогло вивести їх на правильний шлях.
Українські націоналісти, а в тому числі і Степан Бандера та всі його однодумці, свою Правду базували на ідеях Шевченка, на Шевченковій спадщині формували свою думку, черпали з неї непоборну силу духа.
З вітрами розвіюються вигадки ворога, що український націоналізм — защеплений з чужого поля. Український націоналізм — суто українське явище, на українській землі народжений, духом ідей Шевченка пройнятий та безоглядно народ наш захищати і служити йому до життя покликаний.

ВИКОНУЮЧИ ЗАВДАННЯ У ВІДДІЛІ ПРОПАГАНДИ

“Мої завдання в ОУН були загальноорганізаційні на Калуський повіт і членська праця у студентських клітинах. Одночасно я виконував різні функції у відділі пропаганди. В 1930 р. я провадив відділ кольпортажу підпільних видань на Західньо-Украінських Землях, опісля чого долучився технічно-видавничий відділ, а з початком 1931 р. ще й відділ достави підпільних видань з-за кордону. В тому самому році (1931) я обняв керівництво цілою референтурою пропаганди у Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Габрусевич (загинув у німецькому концтаборі “Заксенгавзен” в Оранієнбургу коло Берліну в 1944 році). В 1932-33 рр. я виконував також функцію заступника крайового провідника, а в половині 1933 р. був призначений на становище крайового провідника ОУН і крайового команданта УВО на ЗУЗ). Ці обидві функції були злучені від половини 1932 р., коли-то на Конференції у Празі в місяці липні завершено процес злиття УВО і ОУН так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у військову та бойову референтуру, згл. відділ ОУН. Зв’язок із закордонними властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації виконуваних мною організаційних функцій, виїжджаючи за кордон різними конспіративними дорогами”.
Степан Бандера. “Мої життєписні дані”

Українська Військова Організація (УВО) стала складовою частиною Організації Українських Націоналістів (ОУН), покликаної до життя (Першим, Віденським) Конгресом Українських Націоналістів у січні-лютому 1929 року. Таким чином, уже на той час будучи одним з активістів УВО, Степан Бандера став членом ОУН від першого дня її виникнення.
Основні сили УВО, а відтак ОУН були переважно на землях Західньої України, де українські націоналістичні кадри очолила Крайова Екзекутива (КЕ) ОУН під керівництвом Крайового Команданта УВО (колишнього сотника Української Галицької Армії — УГА — Юліяна Головінського (1.12.1894 — 30.9.1930).
На основі життєписних даних, самим С.Бандерою складених, — довідуємося, що, працюючи у студентських і пластових клітинах, у той же час Степан Бандера “виконував загальноорганізаційні завдання”.
“Ріжні функції по лінії пропаганди ОУН”, передовсім у ділянці кольпортажу підпільних видань і достави тих видань із-за кордону, С.Бандера здійснював після того, як по підступно вбитому польською поліцією неподалік Бібрки, що у Львівській області, Головінському пост Крайового Провідника КЕ ОУН ЗУЗ посів (третій із черги) Степан Охримович.
А тепер слід відвести місце для інформації про Степана Охримовича, оскільки він — близько знайомий з Бандерою — був і до Першого Конгресу і після нього ідейним наставником С.Бандери, можна сказати, першим учителем української націоналістичної теорії та практики.
Уже після смерти Степана Охримовича офіціоз Проводу Українських Націоналістів “Розбудова Нації” у числі за травень і червень 1931 року про С.Охримовича писав:
“Заприсяжений член Організації Українських Націоналістів, член Конгресу Українських Націоналістів і редактор “Бюлетню Крайової Екзекутиви ОУН Західньо-Українських Земель” (Степан Охримович) помер 10 квітня 1931 р. в Завадові коло Стрия невдовзі по виході з ляцької (польської) тюрми.
Степан Охримович, син о. (священика) Богдана й Анни, народився 18 вересня 1905 р. в Сколім, у Галичині. Дитячі літа провів у своїх родичів у Корчині (повіт Сколе), де скінчив народню школу. Нижчу гімназію... скінчив у Львові, вищу — в Стрию, де в 1923 році здав іспит зрілости з відзначенням. По матурі студіює один рік в Українськім (таємнім) Університеті у Львові, однак тяжка недуга змусила його перервати студії. Щойно по видужанні записався на філософічний відділ Львівського (державного) університету й цього (1931) року мав одержати магістерський диплом.
Охримович “помітно вирізнявся серед галицької молоді як її організатор і ідеолог. Будучи ще членом Союзу Української Націоналістичної молоді, працює у ньому на ідеологічній ділянці і є одним із редакторів “Юнацтва” (молодіжний місячник). Заразом працює у студентських організаціях та у “Пласті”. Редагує “В дорогу” (1927 р. — пластове видання), є головою Українського Студентського Товариства у Стрию, осавулом (старший пластунський ступінь) загону “Червона Калина” (членом українських студентських організацій), головою філії “Товариства наукових викладів ім. П.Могили у Львові”, членом редакційної колегії журналу “Студентський шлях”. У 1929 р. бере участь у Конгресі Українських Націоналістів у Відні (в Ідеологічній комісії виголошує доповідь “Причини невдачі наших визвольних змагань”). По тім, як член ОУН, працює (у той час, коли Крайовим провідником КЕ ОУН ЗУЗ був Юліян Головінський) спочатку як організаційний референт, потім як референт пропаганди і редактор “Бюлетню...”
“...Незважаючи на велику активність на громадськім і політичнім полі, Охримович не занедбував і наукової праці. Ще з часів Українського Університету досліджував деякі наукові питання, м.ін., під час кількалітньої праці в Національнім музеї (у Львові), деякі студії як, наприклад, про стару українську книгу... Останніми часами підготовляв більшу монографію про творчість Леся Мартовича.
“...Активність Охримовича, а зокрема праця у нелегальних організаціях, була причиною, що кількома наворотами попадав у польську тюрму. Останнє кількамісячне його перебування у тюрмах, у Стрию і Львові, підірвало надзвичайно й без того слабке здоров’я та приспішило його смерть”.
“...Кришталево чистого характеру, сильної волі, витривалий і послідовний у змаганні за ідею, визначний своєю муравлиною і безкорисною працею, безпретенсіональний (невимогливий до інших), а проте ризикуючий своєю особою, коли йшлося про загальну справу, загальновизнаний і люблений і між крайовою молоддю, і між емігрантами, Охримович належав до тих нечисленних одиниць, які із самопосвятою віддали себе в цілости ідеї, змагаючися за її здійснення у перших рядах та кидаючись у найбільш загрозливі місця або там, де треба було збільшеної напруги, самозапертя і виняткової витривалости у праці, то знову там, де показувалися прориви, недостачі, відсутність людей чи охочих до діла, або там, де треба було проявити ініціятиву, нову думку й почин, рушити справу з місця. Таких людей кожна організація цінує на вагу золота, бо вони є підпорою та запорукою її існування та розвитку. Велику втрату понесла Організація Українських Націоналістів...”
Степан Охримович був членом редакційної колегії місячника “Студентський шлях” — органу Союзу українських студентських організацій під Польщею, що виходив у Львові в 1931-1932 рр. за редакцією Миколи Дужого, а опісля Володимира Яніва. В посмертній згадці про Степана Охримовича у “Студентському шляху”, зокрема, надруковані такі слова:
За невпинною громадською працею мало часу залишалося для себе. Незвичайно талановитий, міг скоро скінчити університет і “зробити кар’єру”, нераз кидав науку й іспити, коли треба було робити якусь суспільну роботу. На посвяту Охримович був усе готовий.
Для тих, що жили з покійним близько, був неоціненним другом і приятелем. Веселий, усміхнений, умів усе вас зустрінути теплим словом, порадив, допоміг і виручив...
Відзначався глибоким світоглядом, був мовчазний, людина залізної волі, кожний, хоча б найтяжчий почин, умів завершити, кожну, хоча б найважчу роботу, брав на себе, ентузіяст усього рідного, а при тім усім до подиву скромний. Ніяких почестей не бажав і не мав ніколи, крім єдиної найкращої: свідомости сповненого обов’язку перед Батьківщиною...
В Охримовичеві втратили ми не лише провідника студентства і друга, а й майбутнього провідника нашого національного буття...”
Ось такі штрихи до портрету славної пам’яти видатного українського націоналіста — борця за Україну Степана Охримовича. Знайомлячись із ними, читач має змогу ближче пізнати і риси характеру Степана Бандери. У всьому найголовнішому ці два видатні діячі були схожі на себе: пригадаймо слова С.Бандери: “революційна”, національно-визвольна ідея полонила мене, щораз більше відсуваючи на другий плян навіть завершення студій...”
Після смерти Степана Охримовича Провідником (четвертим) Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ став Іван Габрусевич (1902-1944) — один із співзасновників українського націоналістичного руху в Галичині, організатор юнацтва, автор статтей на ідеологічні й політичні теми. За провідництва Крайовою Екзекутивою Івана Габрусевича, у 1931 році, Степан Бандера став членом тієї Екзекутиви (Крайового Проводу), очолюючи крайову референтуру пропаганди.
З тією референтурою були тісно пов’язані майже всі видатні діячі українського націоналістичного руху: Степан Охримович, Іван Габрусевич, Степан Ленкавський, Зенон Коссак, Богдан Кравців, Володимир Янів, Ярослав Стецько та ін. Багато хто з тієї плеяди залишив свої дуже цінні друковані праці.
Увесь час у націоналістичних колах наголошувалось на тому, що кожен український націоналіст повинен бути розповсюднювачем і пояснювачем націоналістичних ідей, інакшими словами — повинен бути націоналістичним пропагандистом. Такий був Степан Бандера.
Головною зброєю пропагандиста є слово, але не тільки те слово, що наповнене патетикою, а й підверджене аргументами, слово вагоме й переконливе, яке гострить думку, збуджує глибокі патріотичні почуття та мобілізує маси на боротьбу за перемогу Правди.
Українському націоналістичному пропагандистові в його діяльності доводиться зустрічатися з різними людьми, і то не лише з однодумцями, а іноді з “неокресленими”, а буває і з опонентами.
Український націоналістичний пропагандист доможеться повного успіху в дискусіях і співбесідах лише тоді, коли опонент починає переходити на позиції пропагандиста, врешті укріплюється у націоналістичних поглядах, підшукуючи самотужки тверді аргументи задля підкріплення націоналістичного світогляду.

КОМУ І НАВІЩО ПОТРІБНА УКРАЇНСЬКА
СУВЕРЕННА СОБОРНА ДЕРЖАВА?

„Боротьба Української Нації за незалежність у рр. 1917-1920 скінчилася невдачею... Але в огні боротьби вибуяло в Українському народі незламне прагнення волі й остаточно оформився ідеал Незалежної Соборної Української Держави, який серед тяжких обставин сучасности владно кличе Українську Націю до продовження боротьби та до остаточної перемоги”.
Від І Конгресу Українських Націоналістів, 1929.

“Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу... Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Европи”.
Другий (краківський) Великий Збір ОУН, 1941.

Запитання кореспондента: “Які цілі має ОУН?” Відповідь: “Визволення України, повалення стану поневолення України большевицькою Росією, відбудову Самостійної Української Держави на українській етнографічній території...”
Степан Бандера. “Перше інтерв’ю Провідника ОУН”, 1950

Поняття українського націоналізму як ідеології і як суспільно-політичного руху тісно пов’язане з поняттям Української Суверенної Соборної Держави. Твердження про те, що нація є найвищою та найціннішою суспільною вартістю, єдиним ефективним гарантом її розбудови, процвітання і самого життя є Суверенна Соборна Українська Держава, сприймається не лише українськими націоналістами, а й широкими патріотичними колами України як аксіома, непорушний принцип, як заповідь, що подається для вірування.
Виходячи з такої засади, для кращого з’ясування справи свого часу поряд із терміном “український націоналіст” появився новий термін — “український самостійник-державник”. Це тотожні терміни. Сучасному читачеві цікаво знати, чому появився такий термін (самостійник-державник)? Потребу такого терміну продиктувало саме життя, адже ворожі сили і в минулому, і тепер, силкуючись завдати удару українському визвольницькому рухові, навмисне прирівнювали націоналізм (український) до нацизму, оскільки початкові частини тих термінів однакові. А тим часом між українським націоналізмом і нацизмом є суттєва ріжниця, про яку ширше згадується на інших сторінках цієї праці.
Під впливом ворожої пропаганди термін “націоналізм” викривлено, а апологети імперських спрутів його спаплюжили. Якщо хтось з якихось міркувань, говорячи про український націоналізм, цим терміном не послуговується, а замість вислову “націоналіст” каже “самостійник-державник”, то цим самим українському національно-визвольницькому рухові кривди не чинить. Не відступає від правди і той, хто замість слів “українські націоналісти” вживає термін “шевченківці”, бо ж українські націоналісти — покоління в ідейному пляні нашого Духового Батька-Кобзаря. І абревіятуру ОУН українські селяни й робітники вже давно розшифрували як “оборонці українського народу”.
Вороги України теревенять, що й суверенна держава українцям не потрібна, що нібито ціннішими є якісь “вищі” структури, “наддержавні” побудови, союзи тощо. Українські патріоти такої думки не поділяють, а тому в назві цього розділу поставлене запитання “кому й навіщо потрібна Суверенна Соборна Українська Держава?” може декого і здивувати. Багато хто наголосить на тому, що потреба Суверенної України самозрозуміла, а тому й шкода часу, потраченого на розгляд цього питання. А проте...
Прецінь відомо, що у висліді довголітньої політичної неволі, у наслідку безупинного оббріхування громадян, викривлювання історичних фактів на користь імперських, а загалом ворожих Україні сил, можлива річ, що в декого таки може виникнути питання: а чи насправді нам потрібна своя українська незалежна держава? Тут посипляться патякання, що українці, мовляв, ще не доросли до того, щоб самі могли управляти собою, що в рамках власної держави ми не зможемо розв’язати “животрепетні проблеми”, от хоча б такі, як забезпечити народ матеріяльними засобами, вкрай необхідними для існування тощо. При тому хитрозлобним бісиком ніби ненароком проскакуватиме запитання, а чи не знайшла б Україна своє “щасливе місце”, скажімо, у федерації з Москвою у вигляді “свобідного входження” в її обійми, під її “опіку”, гарантуючи при тому право “на вихід із тієї опіки”, якщо тільки щось не так вийде, як би того хотілося.
У капкан на приманку і звір удруге не піде, але в наших людей інколи з надмірної доброзичливости чи ще з-за якихось ближче нез’ясованих причин “старе лихо забувається”, а в темних закутинах людської пам’яти зникають усі кривди й злодіяння, які протягом віків завдавала нам царська, а пізніше московська комуно-большевицька тюрма народів. Власне ці рядки адресовані таким доброзичливцям і прихильникам чужого панування над нами, обманутим ворожою дурійкою, а врешті — і збайдужілим до нашої долі особам із легковажним ставленням до того, чи ми нашим поколінням у спадку передамо вільну Україну чи московські кайдани.
Недарма ж твердять мислячі люди, що Історія — учителька життя. Тож звернімось до неї, шукаючи відповіді на раніше поставлене запитання.
У 1914 році розгорілася Перша світова війна з її кривавими оргіями на наших землях. У той час українська територія перебувала під гнітом двох імперій: більша частина України скніла під чобітьми російського царату, менша (західня) входила до складу Австро-угорської монархії — потворного конґльомерату, тобто штучного, механічного зліпку різноплемінних народів під берлом габсбурзьких повелителів.
Згадуючи часи, коли наші люди поневірялися під гнобленням імперій, дослідники минувшини нерідко вишукують аргументи для з’ясування питання, котра з тих імперій була прихильніша до українського народу. Українські націоналісти наголошують передовсім на тому, що ніяка імперія не може замінити суверенної власної державности навіть за умов, що та власна державність не була б ще вміру кріпкою, твердячи, що навіть хистка держава, але самостійна, за стараннями її громадян має шанси згодом укріпитися і стати могутньою.
Улітку 1914 року під напором російських полчищ австро-угорські війська відступили, а російська військова машина незабаром захопила Львів, а далі і всю Галичину, зупинившись у карпатському підгір’ї. Після зими й деякого незначного затишшя на фронті картина змінилася: на початку травня 1915 року австро-угорські дивізії пішли в атаку на росіян, проламавши їхню оборонну лінію і завдавши великих людських втрат. На побоєвищі під Карпатами лягло безліч москалів, трупами були всіяні розлогі поля. І тоді австро-угорське військове командування поцікавилось тим, якими настроями підкріплювались війська противника. Видано наказ перевірити, що погиблі росіяни зберігали у своїх “торністрах”, тобто що вони мали у своїх військових мішках. Уважали, що в мішках російського солдатства можна було знайти листи від рідних, якісь записки, нотатники, на основі яких вдалося б деякою мірою збагнути, які настрої серед російських військ тощо. Перевірку солдатських мішків повинні були провести старшини української національности, тобто ті, що для них російські тексти могли бути зрозумілі.
І що ж виявилося? У мішку першого вбитого “москаля” австрійський офіцер-українець знайшов Шевченків “Кобзар”. Це його кинуло у дрож, бо ж було ясно, що це не був росіянин, що той “москаль” — українець. Кров леденіла у жилах, коли другий офіцер побачив у мішку іншого вбитого “москаля” оповідання Коцюбинського, ще інший знаходив листи від рідних, написані не зовсім розбірливо, але українською мовою...
Яка це трагедія! Виходить так, що український брат убивав брата-українця. Отже, в ім’я чого проливалася українська кров? Українці, примусово мобілізовані в російські полчища — брати із Осередніх і Східніх Українських Земель, убивали своїх однокровних братів-галичан, а галичани, буковинці та закарпатці йшли в смертовбивчу атаку проти своїх братів з-над Дніпра... Братів змушено знищувати один одного. За віщо гинули українські діти? За Петроград і Москву, “во славу російської імперії” чи за перемогу австро-угорських поневолювачів, здобуваючи таким чином осоружну кличку “вірні тірольці Сходу”?.. Призадумаймося над цим, щоб, дізнаючись про криваві сторінки нашого минулого, і сьогодні, і завтра робити належні висновки.
В пісні-марші українських націоналістів підкреслено, що “не сміє брат на брата йти у бій”, що єднатися треба “під синьо-жовтим прапором свободи”. І якщо станеться так, що знов проллється українська кров, то лише за вільну Україну, за життя народу. Така кров — свята!
Промайнуло майже чверть століття, і українські землі Сходу та Заходу опинилися під московсько-большевицькою окупацією, у рамках “есесерного раю”. Побраталися большевики з гітлерівськими націонал-соціялістами, розпаливши Другу світову війну. Сталін і Гітлер — кати народів — підкріпили державними, явними і таємними, актами, незважаючи на свої “ідеологічні протиріччя”, спільне поборювання миролюбних народів. І знов змобілізованим у червону армію українцям довелося проливати невинну кров задля червоної Москви, у той час, коли два імперські хижаки кинулися у смертельну бійку.
Панував над Україною Сталін-“визволитель”, його замінив Гітлер-“визволитель”, якому на зміну знов прийшов Сталін-“визволитель”. Україна втратила від тих “визволителів” за неповних три роки війни майже 20 відсотків усього українського населення. Що виграли українці? Зміна окупантів в Україні ні добробуту, ні щастя не принесла.
Всі імперіялісти світу захланні, вони тільки й думають про те, як би розширити імперську територію, як би закабалити якомога більше волелюбних народів, аби поробити їх своїми рабами, погноєм, тягловою силою для своїх “бистроїзних поїздів”.
Ще давненько, за царського панування, імперіялісти ласо поглядали на побережжя Індійського океану, на перські нафтоносні райони. Поширити границі червоної імперії до берегів Індійського океану забажалося і большевикам. Урешті, застосовуючи підлі махінації, червона Москва послала свої полчища до Афганістану. Вважалося, що після окупованого Афганістану і Пакистан легко “визволиться”, інакшими словами, втілиться імперський задум, що мав своє коріння у царській Росії. Здавалось, що ось-ось і здійсниться “присутність Москви” на індійському побережжі. Але так не сталося. Із соромом довелося виводити свої війська з чужої території. А скільки людських жертв! А скільки через інтереси червоної большевицької імперії вбито на афганських пустирях молодих українців! Яку користь мала Україна від московської авантюри в Афганістані? Чи послала б самостійна Україна своїх синів завойовувати чужі території для Росії? Ніколи!
Ось чому Україні, українцям потрібна Суверенна Держава! Вона потрібна, щоб сини і дочки України не проливали своєї крови за чужі інтереси, за тюрму волелюбних народів...
Українські націоналісти завжди наголошували й наголошують на тому, що українському народові Суверенна Соборна Держава вкрай потрібна. Самостійна Україна — це життя, поневолена Україна — це голод, експлуатація і смерть.
Степан Бандера писав у своєму зверненні-слові (1948 р.): “Український народ матиме змогу свобідно жити й розвиватися тільки тоді, коли визволиться з гніту й визиску російсько-большевицького імперіялізму, коли позбудеться всякого поневолення і стане сам господарем на своїй землі, у Самостійній Соборній Українській Державі. Визволення і самостійна держава — це питання, чи бути українському народові, свобідно жити й розвиватись... Український націоналістичний визвольний рух ставить змагання за визволення і закріплення Суверенної Соборної Української Держави в основу всього українського життя”.

“ГОРІТИ ЛЮБОВ’Ю ДО НАЙВИЩОЇ ІДЕЇ”

“Виплекуйте в собі ті вартості, життєву силу й відпорність на найтяжче, сповнені безмежною ідейністю й готовністю життя віддати за ідеал — горіть любов’ю до найвищої ідеї української нації, — віддати себе й своє життя їй у тій свідомості, що віддаєте себе в найкращій і найбільш досконалій формі.
Тоді будете справжніми людьми й справжніми суспільниками, тоді станете гідними синами рідної нації.
В ім’я цього та в ім’я світлости нашого прийдешнього необхідно кликати до всіх молодих:
Хай сповняє нас неустанна жажда бути творчими і дати з себе найбільше вартостей. Бажайте бути кращими, дужчими й вартіснішими, як наші великі і славні попередники, але разом з тим будьте шляхетні аж до крайности, бо шляхетність і моральна чистота дасть вам змогу бути справді кращими й надихне ваші вчинки великістю.
Динаміка життя — це діюча сила творчих зусиль, це напір творчого росту й змаг до кращого буття. Тільки ті люди, що в глибині своєї істоти є справді динамічні, що сповнені нічим не вгамованою потребою боротьби за кращий світ і кращі вартості, вибиваються на поверхню життя і є творчі. Пам’ятаючи про це, мусимо плекати силу в найширшому розумінні: силу тіла, силу волі, силу духа, силу моралі, силу інтелекту, силу життєрадости і неустанного творчого чину.
Мусимо нести в життя культ сили!
Зі становища націоналістичного світогляду — жити значить: віддати себе творчим зусиллям в ім’я великої Ідеї...”
Зенон Коссак “Плекаймо силу”

Одвічні вороги України, противники української державної суверенности — російські імперіялісти всіх мастей, що, захланно споглядаючи на нашу Батьківщину, прагнуть мати її своєю власністю, а народ український упокорити й зросійщити. Недарма ж і досі вони теревенять: “Російська земля там, де став чобіт російського солдата”.
Єдиною і основною перешкодою на шляху до осягнення цього ганебного імперського задуму є український націоналізм. Українських націоналістів та й загалом українських національно свідомих людей імперіялісти обзивали мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, силкуючись надати цим термінам принизливого значення. До цих висловів большевики, тобто російські імперіялісти червоного кольору, намагаються прикріпити фашистський ярлик. Для большевиків українські націоналісти — це фашисти. Цим жупелом вони жонглюють від часу створення Організації Українських Націоналістів. Про несумісність фашизму з українським націоналізмом український учений, соціолог — професор Олександер Мицюк (1883-1943) у журналі “Розбудова Нації” (ч.8-9 за 1929 р.) писав таке: “...підреслюємо невмісність назви “фашизму”, якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм — це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагалася за владу у власній державі. Український націоналізм — це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої він має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки що не можна ототожнювати з італійським фашизмом, але навіть не можна до нього надто приподібнювати”.
В українських націоналістичних середовищах ще до виникнення ОУН і тривалий час після її оснування точилися дискусії не лише про те, якими мають бути ідеологічні засади Організації, що має стати змістом програмних постанов тощо, але було звернено пильну увагу на те, якими повинні бути носії націоналістичних ідей. ОУН — це не партія, хоч до рівня партії дехто намагався знизити її у минулому і в наші дні.
Ще ні одна політична партія не ставила перед своїми членами таких вимог, як це робить ОУН. Ні одна партія не давала своїм членам таких завдань, як ОУН. “Здобути Українську Державу або згинути в боротьбі за неї”. Це аж ніяк не значить, що націоналіст повинен тут же гинути в боротьбі за державу. Націоналіст повинен боротися за державну суверенність України, повинен працювати, укріплюючи ту державу, але в особливих випадках, “коли того вимагатиме справа”, повинен віддати за Українську Державу найвищу вартість — власне життя. І це не пуста деклярація, це конкретна вимога. Дивно робиться, якщо тепер дехто цю першу заповідь Декалогу українського націоналіста трактує як заклик, як саморекляму.
Видатні українські націоналісти, а між ними представники молодшої генерації, такі як Степан Ленкавський, Іван Габрусевич, Зенон Коссак, Богдан Кравців, Володимир Янів і багато інших, а також поет Олесь Бабій, писали про те, що націоналіст повинен бути відданий Україні, жертовний, відважний і чесний... Ішлося про те, щоб зформувати новий тип українця націоналіста-революціонера. Весь час наголошувалось на тому, що замало бути націоналістом на “словах”, гордитися тим славетним іменням. Націоналістом треба бути, беручи собі за приклад наших попередників — непохитних поборників Великої Ідеї.
Націоналістична Організація — це не партія, і членом її не може стати той, хто захоче “вписатися” в її мережу. Кандидатами у членство Організація приймає осіб, які, крім того, що відзначаються високими громадськими моральними якостями, ще постійно дбають про підвищення свого інтелектуального рівня, своїми позитивними прикметами виділяються серед інших, але і тих, що мають задатки на творців, а не лише виконавців, тобто людей ініціятивних, активних, не тих, що дбають про себе, що ждуть нагороди за свою діяльність, але людей бойових і шляхетних у найкращому розумінні цих слів.
Улітку 1929 року появився “Марш українських націоналістів”, автором якого був Олесь Бабій — учасник віденського Конгресу Українських Націоналістів. Буття українського націоналіста, — стверджує поет, — це “життєвий бій”, який ведуть борці “тверді, міцні, незламні, мов граніт”, а борці — це не прохачі, що плачем випрошують свободу. Лише борці “здобувають світ”, останні два слова — це поетична метафора, якою покористувався поет, підкреслюючи, що тим “світом” для українського борця є власна, від нікого не залежна держава (Порівняймо слова пісні “Верховино, світку ти наш...”). І за свою діяльність, за боротьбу на шляху до суверенної державности націоналісти не хочуть “ні слави, ані плати”, націоналістам “солодше в боях умирати, ніж жити в путах, мов німі раби”. Націоналіст не сміє допустити, щоб “брат на брата йшов у бій”. Пригадаймо опис взаємовинищування українців українцями на фронтах Першої світової війни (Гл. — розділ п. н. “Кому й навіщо потрібна Суверенна Соборна Українська Держава?”). Необхідно “під синьо-жовтим прапором свободи з’єднати весь великий нарід свій”. Націоналісти закликають усіх “Батьківщині бути вірними до загину, бо ж Україна — вище понад все”.
Вороги наші, противники Самостійної України і в минулому, і тепер “роблять закид”, мовляв, яка це горделивість — ставити Україну вище понад усе? А насправді кожен народ має право ставити свою Батьківщину вище над усе, бо в тих словах ніякою мірою не закликається не шанувати й не цінувати інших миролюбних народів і країн (Адже ще недавно в Москві співали, підкреслюючи, що Болгарія “хараша, а Росія лучше всєх...” Чому ж крикливі опоненти не протестували проти Москви?). Україна — наша спільна Матір. Вона українцям найдорожчою повинна бути, а для українських патріотів “вище понад усе”. Любити свою Батьківщину й прославляти її — не гріх, а святий обов’язок чесного громадянина.
Поет дає пояснення, що в “бій веде націоналістів (і всіх українських патріотів) “борців полеглих Слава”, що найвищий Провідник українських націоналістів не якась окрема особа, а Дух — Слава. Ті, що тримають кермо Організації — це прапороносці, це передовики, які згодом передають прапор іншим; прапороносці міняються, а Ідея — як Найвищий Провідник — залишається. Такого поняття найвищого провідництва Нації немає ні в одній політичній структурі, ні в одній партії, об’єднанні, спілці. Український націоналізм відкинув вождизм, осудив диктатуру.
Влітку 1929 року Степан Ленкавський склав Декалог (“десять заповідей”) українського націоналіста (Автором преамбули є інша особа, що позначена ініціялами Р.О.). Згодом появилися “12 прикмет характеру українського націоналіста”. Врешті ці дві праці доповнив Зенон Коссак (1907-1939) своїми “44 правилами життя українського націоналіста”. В тому ж часі (30-ті роки) появилася стаття того ж автора п. н. “Плекаймо силу”. Уривок із тієї статті надрукований на початку цього розділу. Відбуваючи покарання за націоналістичну діяльність у львівській тюрмі “Бригідки” навесні 1934 року, Коссак написав популярно складену лекційну працю про український націоналізм, яка стала основним матеріялом для українських в’язнів-націоналістів, їх ідеологічно-політичного вишколу. Зенон Коссак писав тоді до Степана Бандери і своїх найближчих друзів, що “і тюрма — це своєрідна школа для українського націоналіста”. Поет-націоналіст Богдан Кравців (1904-1976) написав у тюрмі свої “Сонети і строфи” — збірку тюремних поезій, що вийшла друком у 1933 році і згодом була удостоєна премії ім. Івана Франка. З конспіративних міркувань праця Коссака про націоналізм не мала назви ані підпису автора, а починалася словами: “Кожний суспільно-політичний рух мусить мати своє обгрунтування у філософії, а на її основі мусить мати свій світогляд”. У тюрмі появилися десятки-сотні копій тієї праці. Одну з тих копій тодішній політв’язень Василь Крупа виніс із тюрми, а згодом, уже на еміграції, передав її до Архіву-музею ім. Степана Бандери.
В той час, коли Крайову Екзекутиву ОУН на Західньо-Українських Землях очолював Степан Бандера, Зенон Коссак був заступником бойового референта КЕ Романа Шухевича-“Дзвона” (1907-1950). З.Коссак, як відомо, був не лише однодумцем Р.Шухевича, його ровесником, а й найближчим побратимом, найтісніше співпрацюючи з ним в організуванні Карпатської Січі — збройної сили Карпатської України, і згинув у війні з мадярськими наїзниками в березні 1939 року.
Зенон Коссак — військовик-бойовик, організатор збройних сил, але водночас він і автор статтей та ідеологічно-політичних матеріялів. Хіба ж це не свідчить про те, що ОУН від перших днів свого існування так багато уваги присвячувала ідеологічно-політичним питанням? Організація спрямовувала свої зусилля на виховання нового типу українця — борця за національну Ідею.
Ще за життя Степана Охримовича у студентському журналі “Студентський шлях”, у складі редакційної колегії якої він був, цитувалися слова великого німецького мислителя Г.В. Ляйбніца (1646-1716): “Дайте мені в руки виховання — і я перебудую світ”.
Що входило у зміст виховної роботи молодих борців-націоналістів? У націоналістичних теоретичних працях наголошувалося, що ОУН не є механічним (як це буває у партіях) об’єднанням її членів-учасників, а орденом, у якому згуртовані ті, що життя за Українську Державу готові віддати, що нікому не дозволяють плямити ні чести, ні слави Нації.
Українські націоналісти повинні пам’ятати про “великі дні визвольних змагань”, тобто повинні не тільки згадувати їх, а й вивчати причини наших невдач у боротьбі за державність, повинні знаходити оцінку окремим подіям, людям і фактам. І не тільки цікавитися і знати про наші Визвольні Змагання, тобто — про історію нашого століття, але сягати у глиб віків, гордитися, що націоналісти є “спадкоємцями боротьби за славу Володимирового Тризуба. Ворог мусить бути покараний, йому треба давати відсіч і мстити за ним же знищених наших Героїв — Великих Лицарів”. Націоналіст не повинен вагатися ні перед будь-яким (і небезпечним) завданням. У боротьбі, зокрема тоді, коли вона має збройний характер, націоналіст виявляє відвагу і рішучість, “безоглядною боротьбою приймаючи ворогів Нації”. Коли ж Українська Суверенна Держава стане доконаним фактом, український націоналіст докладатиме зусиль до її розбудови, поширення її слави й багатства. Націоналіст не повинен лякатися смерти, і ніхто не приневолить націоналіста видати таємниці.
У “12-ти прикметах характеру українського націоналіста” наголошувалось, що націоналіст завжди є у повній бойовій готовності, що він безкорисливий, а щастя своє знаходить у щасті всієї Нації. Він чесний, тобто дотримується високих моральних засад. “Мораль націоналістична — це мораль нового світу, світу чину й боротьби”. Націоналіст дисциплінований, оскільки тверда дисципліна — це “основа організації...” Він — активний і підприємливий. Не знає безділля, оскільки “життя — це рух, боротьба...” Він — відважний і не знає, що таке страх. Український націоналіст — рішучий, витривалий і точний, здатний у всякій ситуації опановувати собою і ситуацією. Він — обережний і оберігає здоров’я та силу духа. Він не нищить себе гулящим життям, не нищить свого здоров’я вживанням отрут: “не п’є і не курить”. На цю важливу прикмету звертав увагу Степан Бандера, зазначуючи у своїх життєписних даних, що і він “не пив і не курив”. Цієї, як і інших “прикмет українського націоналіста”, ніхто не скасовував, не змінював, вони й дотепер залишилися у силі.
“44 правила життя українського націоналіста”, автором яких є Зенон Коссак, доповнюють раніше опрацьовані засади щодо виховання молодих націоналістичних кадрів і творять усистематизовану низку моральних приписів, які стали основою у процесі виховання високоідейних борців за перемогу Української Нації, за Суверенну Україну. “Правила” складені високим стилем, вони звучать і як переконливі вказівки, і як могутній імператив: “Приймай життя, як героїчний подвиг... Твоїм найвищим законом і твоїм бажанням є воля і ідея Нації... борись і працюй для великого майбутнього... Твоїм найбільшим добром і Твоєю честю є сила і велич Твоєї нації... Пам’ятай, що Україна покликана творити нове життя... і тому працюй для її могутности й розвитку... Всюди неси ідею Правди України... Твоєю найбільшою любов’ю є Українська Нація... будь вірний Ідеї Нації... Красу і радість життя вбачай у невпинному стремлінні на вершини духа, ідеї і чину...”
“Правила” вчать націоналістів “бути мужніми”, “активними”, борцями “із суворою мораллю”, вони закликають “здобувати знання”. Націоналіст свідомий щодо співвідповідальности за долю цілої Нації, розуміє, що найбільший злочин — це завдавати шкоду своїй Нації... Найкраща ознака українця є мужній характер і вояцька честь, а охорона — меч. Тоді націоналіст — повна людина, “коли перемагає себе і світ, і постійно стремить на вершини...” Автор “Прикмет” підкреслює, що націоналіст “у боротьбі не заламлюється невдачами, але має відвагу піднятися з упадку й завзято змагати до цілі”. Він закликає до погорди “всякою вигодою та спокійним життям”. Націоналіст повинен “радо й без нарікань виконувати покладені на нього обов’язки, щоб власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво”. Націоналіст повинен бути сильним “навіть в обличчі смерти”, він повинен гордо “ставити чоло небезпекам”, він — “творець життя”. Націоналіст не заздрить нікому, а приймає те, що здобуде власною працею. Націоналіст — товариський, гидує лицемірством і фальшем, шанує жінок і материнство як джерело продовження життя. Опікуватися дітворою означає надавати значення майбутньому Нації. “Шануй фізичні сили, не будь ніколи без діла” — це засада українського націоналіста. “Правила” закінчуються закликом: “Неси гордо й непохитно прапор Українського Націоналізму, високо цінуй і шануй честь та ім’я українського націоналіста”.
Виховані на цих засадах кадри українських націоналістів дали прекрасний вислід: в 40-х і наступних роках когорти націоналістів підняли народ на двофронтову боротьбу проти мілітарно найсильніших потуг коричневого Берліну та червоної Москви. Врятовано честь Української Нації і уторовано шлях дальших змагань за Українську Суверенну Соборну Державу.

ЖИВОТВОРНІ ПЕРЛИНИ ФРАНКА,
ЛЕСІ УКРАЇНКИ, СТЕФАНИКА...

“... Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
 
Наші Друзі: Новини Львова