Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Степан Бандера - символ Нації

Переглядів: 78529
Додано: 22.04.2007 Додав: dnipro  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
Через неповних три місяці після III Конференції ОУНСД відбулося засідання Головного Проводу на Золочівщині Львівської области, яке, либонь, і не без причини називають історичним. На нараді, що тривала від 11 до 13 травня 1943 року, зроблено зміну: замість поста одноосібного Провідника, введено колеґіяльне керівництво Організації з трьох осіб (за давнім принципом: “трес фаціюнт колеґіюм” — три (особи) творять співтовариство).
Пригадаймо події, що передували тій нараді: після проголошення віднови Української Держави Актом 30 червня 1941 року, за свідченням професора Володимира Косика, 5 липня того ж року німці заарештували в Кракові Провідника ОУН Степана Бандеру, а 9 липня — Голову Державного Правління Ярослава Стецька. Деякі автори у своїх працях зазначають, що це сталося пізніше, трактуючи справу формально, оскільки німці могли заявити й часто заявляли, що вони не арештовують, а лише “інтернують”. Пригадаймо: 31 серпня 1941 року німці теж нібито не арештували групу націоналістів на чолі з Дмитром Мироном і Василем Куком у Василькові, неподалік Києва, яка мала проголосити Акт Української державної незалежности й суверенности в столиці України. Не арештували, а лише “інтернували”, але “інтернованих” перевезли до Львова, “оселяючи” їх у в’язниці “на Лонцького”. Мало того, протримавши “інтернованих” деякий час у камерах, згодом усіх їх перевели у тюремний коридор, наголошуючи, що “ви не арештовані, ви лише інтерновані”. Якщо хтось формально трактує справу і дає віру німецьким хитрощам, то це — на його совісті. Інколи такими словесними заявами чи пак хитрозлобними викрутасами — користувалися і большевики, наприклад, тюрму називаючи ізолятором тощо.
Відомо, що в середині вересня 1941 року німці масово почали арештовувати українських націоналістів-бандерівців, але їм не вдалося арештувати другого Заступника Голови Проводу ОУН Миколу Лебедя – “урядуючого провідника”, знаного згодом як “Максим Рубан”, який уже раніше перейшов у підпілля і очолював Провід ОУН до 13 травня 1943 р.
Нелегкий то був час, сповнений неспокою і тривог, викликаних німецькою окупаційною “політикою” в Україні. Можлива річ, що саме той майже дворічний період у політично-організаційній діяльності Миколи Лебедя дослідники історії назвуть найвідповідальнішим. Очолений М.Лебедем Провід був організатором протинімецької боротьби, під його керівництвом розбудовано організаційну мережу ОУН на всіх українських землях. І не тільки: Провід під керівництвом М.Лебедя провів належний політичний курс, не допускаючи до передчасних збройних зударів з німцями, не започаткував шкідливої на першому етапі окупації партизанщини, але розгорнув широку інформаційно-пояснювальну працю серед нашого населення.
Уявім собі, як це використали б наші вороги, якщо б, скажімо, широкомаштабна збройна боротьба проти німецьких окупантів в Україні розгорілася би вже під кінець 1941 року. Німці твердили б, що українські націоналісти-бандерівці — прислужники червоної Москви. А в той же час большевики горланили б: український нарід сумує за совєтчиною!.. Отже треба було пояснити широким масам, що окупанти (так тоді говорили) подібні, як дві краплі води, вони не борються за інтереси й життя українців, вони — і червоні, і брунатні — кати народу.
Збройна боротьба УПА проти німецьких окупантів почалася своєчасно, і то передовсім у 1942 р. на теренах Полісся й Волині, згодом — у Карпатах, врешті — на всій території, а з особливою напругою у Західній частині України і на Правобережжі.
Стало традицією в ОУН, що вирішальна позиція у боротьбі та в діяльності націоналістів була за Провідником. Очевидна річ, за тим провідним діячем, який користувався найбільшою повагою, був авторитетною особистістю. Як наголошено у попередніх розділах, такою особистістю у роки Визвольних Змагань, і у 20-х роки, і до кінця життя був полковник Євген Коновалець — засновник ОУН. Коли утворено ОУН, ще в 1929 році, в її Устрою (статуті) зазначено, що Голова Проводу (ПУН) Євген Коновалець — сам є частиною Проводу. На керівний пост в Орнізації цю особу покликає Великий Збір, що є найвищою інституцією, і той Збір затверджує запропонованих Головою Проводу осіб на членів Головного Проводу.
Після трагічної смерти полковника Є.Коновальця сталися зміни в Устрою ОУН. Ідеться про той Великий Збір, що відбувся у серпні 1939 року, на якому Головою ПУНу був обраний полковник Андрій Мельник. Зіновій Книш у праці “Устрій Організації Українських Націоналістів” (порівняльна студія, Вінніпеґ-Буенос-Айрес, 1952, стор. 59, 15, 16) подає, що за “Устроєм, схваленим на Другому (римському) Зборі 1939 року, тоді обраний Голова Андрій Мельник — стоїть понад Головним Проводом, він має майже абсолютну владу, в тому й “законодавчу” між засіданнями Великих Зборів. Голова ПУНу “несе відповідальність за свої дії лише перед Богом, нацією і власним сумлінням”. І далі: Голова — “як керманич і репрезентант Визвольних Змагань української нації — є її вождем”. Членів Головного Проводу Голова призначає і звільнює за власним уподобанням. Інакшими словами, — Головний Провід є нічим іншим, як лише “дорадчим і виконавчим органом” Голови.
В ОУН під керівництвом Степана Бандери — Романа Шухевича Голова Проводу не мав таких широких повноважень. Проблему керівництва Організацією розглядала нарада 11-13 травня 1943 р. На тій нараді схвалено ввести колеґіяльне керівництво з трьох осіб. Ними стали Роман Шухевич, Зіновій Матла і Дмитро Маївський.
На підставі інформацій, отриманих від Дмитра Маївського і Михайла Степаняка, стало відомо, що в час, коли почалася нарада Проводу 11 травня 1943 р., ніхто з її учасників не був готовий до прийняття таких кардинальних рішень щодо головного керівництва Організації, тобто заміни одноособового керівництва колеґіяльним органом із трьох осіб, названим Бюром Проводу. В Організації це було зовсім нове.
Пригадаймо: на Другому Великому Зборі ОУН (краківському) Головою Проводу одноголосно обрано Степана Бандеру, який запропонував персональний склад Проводу. На пропозицію С.Бандери його заступником стали визначні націоналістичні діячі (при тому кожен із них мав ще свій “окремий ресорт”). Першим заступником став Ярослав Стецько, що одночасно очолював ідеологічний сектор. Другим заступником — Микола Лебедь, людина з великим організаційним хистом і довголітньою практикою революційної діяльности. Третім заступником Провідника став Степан Ленкавський — учасник Першого Великог Збору (Конґресу, що проходив у Відні) ОУН в 1929, один із иайвизначніших українських націоналістичних пропаґандистів. На пропозицію Степана Бандери організаційним референтом Головного Проводу ОУН обрано Василя Кука.
Фактично всі три заступники (з огляду на службове становище) користувалися дещо вищими повноваженнями над іншими членами Проводу, але під час голосування мали рівні з іншими членами Проводу голоси. Таким чином утворено своєрідний колеґіяльний орган, хоч формально і юридично його не узаконено.
На нараді 11-13 травня 1943 р , крім тих питань, які обговорювано і на інших нарадах, поставлено до урядуючого провідника М.Лебедя конкретну вимогу: у важливих політичних питаннях дослухатися думки хоча б ще двох-трьох старіших і досвідченіших членів Головного Проводу Для М.Лебедя це було б великою допомогою, але урядуючий провідник чомусь потрактував, що це, можливо, спричинене недовірою до нього. Проєктодавець запропонував установити побіч Провідника своєрідний орган помічників-дорадників. З такою пропозицією погоджувалися усі. М.Лебедь зробив поміркований крок: він вийшов з приміщення, певна річ, для того, щоб інші члени Проводу мали більшу свободу щодо висловлювання своїх думок Нарада поточилася без М.Лебедя. Вирішено, щоб у відповідний спосіб попередню пропозицію таки довести М.Лебедеві до відома. Покликали Провідника, а коли він увійшов, всі привітали його вставанням. Напевно, Лебедь міг припускати, що дійшло до перемоги його лінії, тобто все піде далі уторованим шляхом. Одначе так не сталося: члени Проводу далі відстоювали свою позицію. І тут несподівано для всіх Лебедь покинув приміщення, де відбувалася нарада.
Треба було знайти вихід зі ситуації Адже Організація, та ще й у такий відповідальний час, не могла залишитися без керівництва. Те керівництво мало б працювати за таким принципом, що Провідник є фактично старший, він “прімус інтер парес” — тобто перший серед рівних.
Виникла скрутна ситуація: адже єдиною найголовнішою юридичною основою у вирішенні даного питання міг бути лише Устрій Організації прийнятий Великим Збором. І юридично, і формально це правильно. Але водночас висловлено пропозицію, щоб поставити у керівництві колеґіяльний орган, тим паче тому, що керівника немає, він самоусунувся. Остаточно вирішити це питання компетентний лише Великий Збір, але його нашвидкуруч не скличеш, а без керівництва залишатися не можна. Політична доцільність мала пріоритетне значення. Так і сталося. Вирішено покликати до життя колеґіяльне керівництво. Першим мав бути найстаріший, а таким був Михайло Степаняк (1905 року народження). Степаняк поправив пропозицію: не старіший за віком, а за організаційним стажем. А таким був Роман Шухевич, який уже в 1923 році був у зв’язках з УВО (Українською Військовою Організацією), а згодом (у 1923 р. ) став її членом і з того титулу став членом ОУН від дня її заснування. Для самого Р.Шухевича це була несподіванка. І тут проявилася одна з прикмет націоналіста: Р.Шухевич почав відмовлятися, підкреслюючи при тому свою непідготованість. Колись від поста відмовлялися кошові Запорозької Січі, хоч це робилося, можливо, більше “для годиться”. Р.Шухевич був глибоко мисляча людина. Він усвідомлював, яку велику відповідальність бере на свої плечі. Врешті обрали Р.Шухевича першим членом Бюра Проводу, фактично Провідником. Це була надзвичайна ситуація. Адже Провідником ОУН на Другому Зборі обрано Степана Бандеру. Але Бандеру німці арештували, кинувши у концтабір. Ніхто не знав, що може статися. Кожної хвилини німці могли Бандеру знищити. Йшлося про те, щоб Бандері не пошкодити — ніяким чином не зв’язувати його імени з тими діями, які ОУН проводила в Україні Коли ж врешті поставлено на місце одноосібного керівника колеґіяльне керівництво, Р.Шухевич чи не перший почав наполягати на тому, щоб Великий Збір узаконив або відкинув принцип колеґіяльного керівництва як такий, що суперечить чинному Устрою (Статуту) ОУН Це й була одна з причин скликання позачергового, тобто Надзвичайного Великого Збору Організації.
Розважливий крок зробив незабаром і Микола Лебедь: відійшовши ненадовго від праці в Організації, він згодом погодився очолити референтуру зовнішніх зв’язків і тим визнав законною заміну одноосібного керівництва на колеґіяльне.
Наприкінці цього розділу годилося б наголосити ще й на тому, що багато в чому Організація Українських Націоналістів відрізняється від інших організацій такого типу.
НАЙВИЩИМ ПРОВІДНИКОМ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ Є ІДЕЯ НАЦІЇ (в маршовій націоналістичній пісні співається: “Веде нас в бій БОРЦІВ ПОЛЕГЛИХ (УПАВШИХ) СЛАВА ...”). Ідея Нації - це святість для українського націоналіста, для патріота й борця за волю, долю, за життя народу. Голова ж Головного Проводу ОУН — це прапороносець, що на певному етапі несе національний Прапор, а потім передає його в руки наступного Голови Проводу, обраного Великим Збором.



ТРЕТІЙ НАДЗВИЧАЙНИЙ ВЕЛИКИЙ ЗБІР ОУН

Надзвичайність Третього Великого Збору ОУН не в тому, що він відбувся позачергово. Важливіше те, що він уперше проходив в Україні, і то 21-25 серпня 1943 року, тобто в той час, коли Україна не лише була поневолена німецькими окупантами, а й збройно повстала проти непрошених гітлерівських “визволителів”. Найголовніше те, що Збір не лише за час діяльности українського організованого націоналізму, а й у національно-визвольницькому русі загалом став винятковим, переломовим. Про особливість того Збору щодо опрацювання програмових постанов твердять не тільки українські, а й чужинецькі дослідники. Власне тоді Організація Українських Націоналістів вийшла на всеукраїнську широку арену, здійснюючи концепцію двофронтової антиімперіялістичної боротьби.
І ще галька слів про технічну сторону зібрань, здавалося б, несуттєву й маловажну, хоча це далеко не так. Великі Збори ОУН, конференції та наради зі зрозумілих причин відбувалися законспіровано. За весь час свого існування ОУН на рідних Землях була підпільна, оскільки її нещадно переслідували польські, а відтак гітлерівсько-німецькі й комуно-большевицькі окупанти, одно слово, ті, що точили зуб на нашу багатющу Батьківщину. Зрозуміла річ, — навіть сувора організаційна таємниця не могла бути довготривалою, але вона рятувала перед провалами. Для всіх націоналістів дотримування конспіративних правил було обов’язкове, особливо в той час, коли готували й проводили зібрання. Усі Обрання націоналістів на Рідних Землях (Перша, Друга й Третя конференції, Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, а також Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії, Великий Збір Української Головної Визвольної Ради, всі наради) відбувалися в умовах особливої секретности.
Суворе дотримування і якнайдовше зберігання таємниць були захисним щитом для ОУН. Конспірація оберігала членів підпілля від нещасть, від викриття організаційної мережі й окремих осіб і тому була вкрай важливою. А тим часом минули десятиліття, Україну проголошено самостійною державою, верх беруть відкритість, демократичні засади — вага конспірації втратила своє велетенське значення, мало того, вона дослідників історичного минулого стала неймовірною перешкодою.
Далеко шукати не треба: згідно з конспіративними засадами в ОУН учасники зібрань-нарад виступали під підібраними лише на даний час псевдами. Відбулася нарада і те короткочасне псевдо ставало недійсним. Такі псевда здебільшого слабо запам’ятовувались. І тому сьогодні навіть самим учасникам тих нарад нелегко встановити, під яким псевдом хто і коли виступав. А раз так, то немає причини дивуватися, що сьогодні важко відтворити в пам’яті повний перелік учасників Третього Збору. Відомо, що учасників було менше тридцяти і лише трохи більше двадцяти. Ось їх список: Микола Арсенич, Яків Бусел, Ростислав Волошин священик Іван Гриньох, Роман Кравчук, Василь Кук, Микола Лебедь, Омелян Лоґуш, Зіна Л., Дмитро Маївський, Зіновій Марцюк, Василь Охримович, Михайло Палідович, Йосип Позичанюк, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет, Михайло Степаняк, Василь Турковський, Роман Шухевич... Головою Президії обрано Ростислава Волошина, секретарем — Михайла Палідовича. Були це люди віком від 30 до 40 років — сильні й загартовані, з чималим досвідом. Наприклад, Романові Шухевичу було тоді 36 років, а (либонь) найстаршому — Михайлові Степаняку — 38 років. А ще звернім увагу на одну з учасниць — Зіну Л. Хто вона? Не подано її прізвища ані псевда, хоч можна здогадуватися, що вона — киянка, а напевно — родом з Великої України. Можливо, що це та, що збереглася у пам’яті як дуже активна людина, диктор націоналістичної підпільної радіостанції, особа міцної статури, яку хтось жартома назвав “Павутинка”, і вона під таким псевдом виступала на Зборі. А чи насправді так? Оце і є конкретний приклад, що таке конспірація і яку вагу вона мала в минулому, а якою перешкодою стала сьогодні...
Знайомимось із документами Збору: у прикінцевому розділі політичних постанов Третього Збору, затитулованому “Наше ставлення до територіяльно-політичних змін на українських землях”, зазначено: “Боротьбу за здійснення наших цілей будемо провадити незалежно від усіх можливих територіяльно-політичних змін на Сході”. Звернім увагу на те, що майже ідентично (тотожно) звучить перша точка політичних постанов Другого Великого Збору ОУН.
В основних ідеологічно-політичних напрямках українські націоналісти-революціонери нічого не міняли. Вони повсякчас підкреслювали, що змістом їх життя є боротьба за саме існування і розвиток та процвітання української нації в умовах української державної суверенности. Лише недалекоглядні, а з ними ворожі елементи силкуються “вишукувати ідеологічні протистояння” між постановами Великих Зборів, не збагнувши того, що мінялося і що треба було міняти, а що залишалося незмінним.
Згадана постанова уточнює: “Окупацію большевиками українських земель приймаємо пляновою активною боротьбою в усіх тих формах, що ведуть до розвалу державного апарату московського імперіялізму та причиняються до зросту організованих сил українського народу в його боротьбі за УССД. Організована й плянова участь народніх мас в активній боротьбі під новою большевицькою займанщиною — це єдиний засіб оборонити український нарід перед фізичним винищенням большевиками та здобути УССД. Нашу боротьбу проводитимемо на ВСІХ українських землях, зайнятих большевиками, а також поза межами України у тісній співпраці з іншими поневоленими народами”.
Політичну ситуацію накреслено й поінформовано про діяльність ОУН у преамбулі постанов Третього Великого Збору так: “...З моментом вибуху німецько-большевицької війни точка тяжіння подій пересунулася на терени Східньої Европи. Таким чином Україна стала не тільки предметом імперіялістичних зазіхань, а й ареною найбільших і найжорстокіших в історії воєн. В результаті воєнних успіхів німецької армії в 1941-1942 рр. вся українська територія опинилася була на деякий час під німецькою окупацією... Нічим не замаскована гітлерівська програма поневолення та брутальна колоніяльна практика поставила зразу український народ у дуже важке становище... Характерно, що політично німецький гітлеризм та московський большевизм на українському терені НЕ ВИНИЩУВАЛИ себе. Йдучи окремо та переслідуючи свої окремі цілі, вони на практиці тільки ПОЛЕГШУВАЛИ собі роботу. Частина слабкого елементу, залякана маревом повороту большевизму, бачила порятунок в німецькій силі, інша частина суспільности, бита німецьким колоніяльним чоботом, вибирала, на свою думку, менше лихо, тобто очікувала порятунку від большевиків. Коли в Україні, подібно, як і в інших країнах Східньої Европи, частина народу орієнтувалась і сьогодні орієнтується на большевиків, — то це в першу чергу заслуга німецької колоніяльної політики...”
Далі у тій же преамбулі стверджено. “Здається, що ні один поневолений народ не мав у своїй історії такої важкої і складної ситуації. Тільки дякуючи колосальній життєвій силі українського народу можна було пройти цей період переможно. Це не значить, очевидно, що політичний похід української революційної думки був легкий, що політичні успіхи здобуто малою ціною. Пройдений політичний шлях позначений великими жертвами: Дмитро Мирон-“Андрій”, Іван Климів-“Легенда”, Микола Лемик, Сергій Шерстюк, Щепанський та сотні й тисячі інших політичних бійців лягли у нерівній боротьбі, стверджуючи кров’ю незламну волю народу жити на своїй землі вільним життям.”
І незважаючи на це, “у ці важкі роки ОУН відстояла не тільки моральні позиції української національної революції — ОУН створила в цей час практичні передумови для того, щоб перейти у наступ і здобути остаточну перемогу. Поруч пропаґандистської роботи багато уваги, часу й енерґії приділено поширенню організаційного апарату В результаті організаторської роботи ціла українська територія покрита сьогодні всеціло організаційною мережею. Таким чином політичний провід має у своїх руках міцний виконавчий апарат, який дає можливість проводити політичні дії та реалізувати політичні пляни на території цілої України.
Поширюючи організаційну мережу, — зазначено у преамбулі, - залучуючи активний елемент в організовані лави, ОУН постійно тримала руку на пульсі світових політичних подій. Час відносної стабілізації на фронтах використано не лише для розбудови Організації. Провід ОУН приглядався пильно до життя в Україні і реагував на кожну подію так, як цього вимагало добро найширших мас українського народу. Інакше бути не могло, бо ж ОУН стала в гущі народу, поповнювалась найкращими його представниками. Тому й Провід Організації, не зважаючи на жертви своїх кадрів, тримав її постійно в стані боротьби з ворогом за найелементарніші життєві права народу.
Віссю оборони народу перед окупантським терором були дві справи: вивіз до Німеччини на каторжну роботу і грабунок хліба. Оцінюючи ці справи як свідому і плянову акцію ворога, розраховану на фізичне винищеня народу, ОУН виступила зразу з гострою протидією. Натуга й форма організованого опору стояла в залежності від сили організаційної мережі в даному терені, від того, наскільки населення зрозуміло загрозу ворожої акції та було психічно підготовлене на поодиноких теренах України. Тому й практичні результати були в окремих теренах різні. Найбільші успіхи в цьому відношенні мали північно-західні області Волині й Полісся, де було повністю зірвано вивіз робочої сили в самих її початках, тобто весною 1942 р.
Так у постійному русі і боротьбі активізувався народ, росла й міцніла його організована політична сила — ОУН. Жервти ОУН не пішли намарно. На місце полеглих у боротьбі приходили нові численні загони.
І для широких народніх мас активна боротьба дала тільки успіхи Там де народ зразу пішов на боротьбу з окупантом, результати її корисні та великі. Спротив проти вивозу на каторжні роботи до Німеччини потягнув за собою важкі жертви, але ціною тих жертв залишилась молодь в Україні на своїх місцях... народ збагнув... правильність постановки ОУН і з повним довір’ям пішов за її новими закликами...
Весна 1943 року принесла помітне вирівняння у проведенні політичних кампаній ОУН. При весняних спробах набору в “ясир” — зустрінули німці масовий спротив і на Волині, і в Галичині, і в Осередніх і Східніх областях Чигрин, Кривий Ріг, Новомосковськ висунулись на чоло одностайного і повного спротиву. Подібно стоїть справа з німецьким грабунком хліба... Ріст політичної свідомости й активности широких мас прибрав тоді скоре темпо. Довкруги ідеї Самостійної Української Держави гуртувались уже не одиниці, не окремі громадяни, але все населення терену. В той же час населення північно-західніх областей Волині й Полісся почало маніфестувати готовність до активної військової дії.
Провід ОУН на Третій Конференції в лютому 1943 року зважив стан внутрішніх сил та сил ворога, розглянув політичні обставини і ствердив, що настали сприятливі обставини для військової дії. Після того на терені Полісся і Волині виступили перші відділи Української Повстанської Армії (УПА). З того часу оборону українського населення Полісся і Волині взяла на себе українська військова сила УПА, крім завдань самооборони, взяла зразу також завдання кадрової організації майбутньої Української Народньої Армії...
Вістка про УПА, тобто про збройну оборону і боротьбу на терені Полісся і Волині, різко піднесла в інших областях України бойовий дух і захоплення. Припинилися балачки про можливість чи неможливість створити власну силу, про можливість чи безперспективність збудувати Самостійну Українську Державу. Відкинувши сумніви, хитання і дискусії, маса прагне одного — активно боротися, наступати. Український велет двигнув плечима, повіяло духом революції.
Рух УПА поширився скоро з Берестейської, Пинської, Волинської, Рівенської областей на Кам’янець-Подільську, Вінницьку, Житомирську і Київську області. В перших днях липня 1943 року виступили збройні відділи Української Народньої Самооборони в Галичині. УНС зродилася з потреб оборони народу перед окупантським терором, але скоро почала формуватись у кадрові військові відділи. Таким чином уже в липні 1943 р. 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів за Самостійну Соборну Українську Державу. Факт цей вніс колосальні зміни в політичну боротьбу українського народу. Вона вступила в нову вищу фазу. Крім радикальної зміни в тактиці, життя висунуло потребу зміни в самій організаційній структурі та в програмі ОУН. Тому, що потрібні зміни йдуть дальше урядових компетенцій Проводу, скликав Провід у серпні 1943 року Надзвичайний Великий Збір ОУН. Таким чином був завершений дволітній період політичної боротьби, який своїм змістом і характером творить в історії ОУН окрему епоху”.
(Примітка: Як зазначено вище, в часі, коли на Північно-Західніх Українських Землях розгортала збройні дії УПА, влітку 1943 року в Галичині покликано до життя таку ж збройну силу під назвою УНС (Українська Народня Самооборона). Рішення про утворення УНС було прийняте на нараді Проводу ОУН в перших днях червня 1943 року. Командиром новоутвореної збройної формації став військовик, довголітній член ОУН — Олександер Луцький-“Андрієнко”, уродженець села Боднарова Калуського району на Станиславівщині (тепер Івано-Франківщина), політв’язень за часів польської окупації (1933-1937 рр.), окружний провідник ОУН у Станиславові (1937-1939 рр.), обласний провідник ОУН Станиславівської области (1940-1941), учасник Другого ВЗ ОУН в Кракові, поручник у легіоні “Нахтіґаль”, організатор і командир УНС, перший крайовий командир УПА-Захід (1943-1944 рр.).Підступно схоплений в 1945 р. чекістським загоном, що діяв під маскою УПА, засуджений до розстрілу.
Про УНС у підпільному органі ОУН “За самостійну Україну” від 24 жовтня 1943 року подано таку інформацію:
“У липні цього року (1943 р.) почала діяти на теренах Західньої України незалежна збройна революційна сила — Українська Народня Самооборона. Сьогодні це, побіч Української Повстанської Армії, друга ланка нашої ВСЕНАРОДНЬОЇ військової організації. Які причини зумовили постання УНС та які завдання на сьогодні і завтра перед нею?
Першою причиною був щораз більше нестерпний терор і грабіж конаючого німецького окупанта супроти українського населення. Другою причиною був наїзд московсько-большевицьких партизанів на українські землі котрі грабунком, терором, мордуванням та диверсією руйнують і анархізують українське життя.
Вірним помічником німецьких та большевицьких катів є сьогодні в Галичині польські шовіністи, які на кожному кроці стараються німецькими та большевицькими руками нищити свідомий український актив, майно та організоване громадське життя”.
Зауважимо, що в часі, коли почала діяти УНС, німці заходилися організовувати з української молоді в Галичині дивізію, до творення якої неґативно поставилася революційна ОУН. Провід ОУН усвідомлював, що молоді українці, знаючи страшні злодіяння большевиків і бажаючи проти них боротися, можуть піти до організованої німцями дивізії “Галичина”, що роблять вони це аж ніяк не з прихильности до німців, а прагнучи ставити опір большевизмові. Були, і то часті, випадки, коли заарештовані німцями українці, бажаючи вирватися із ув’язнення, подавали заяви про бажання поповнити ряди дивізіонерів і таким чином спасали своє життя.
Становище ОУН щодо дивізії “Галичина” з’ясоване в органі Крайового Проводу ОУН ЗУЗ “Бюлетень”, ч. 11 за 1943 р. В ньому сказано: “У світлі німецької колоніяльної політики стає ясною роля, що її має відіграти ця так звана галицька дивізія: вона має бути тим магнітом, що притягне до себе якраз найбільш активні елементи запілля і віддасть їх до повної розпорядимости німецьких чинників. Німці матимуть безкровно спацифіковане запілля і вояків, з якими на фронті зроблять, що хочуть. Позбавити запілля активного елементу, кинути його на гарматне м’ясо, словом, спожиткувати його на фронті — ось справжня суть того що зараз за німецьким пляном і, на жаль, українськими руками твориться... Але за що мають боротися тисячі українських добровольців? За ненависну “нову”, зглядно німецьку Европу? За кривавий терор, стосований на всіх українських землях? Українська кров може литися ТІЛЬКИ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ і тільки в рядах Української Армії, а не в колоніяльних відділах... Необчислимі шкоди може принести нам ця так звана галицька дивізія на міжнародньому форумі. По наших батьках ми одержали у спадщину марку германофілів”, у статті зроблено висновок: “Треба було покласти багато трудів і жертв, зокрема протягом двох останніх років, щоб здобути для українства опінію суверенного політичного чинника”.
У тому ж часі ОУН розгорнула широку діяльність для виходу у світ через радіомовлення: у Сколівському районі запрацювала підпільна радіостанція “Вільна Україна” (“Афродита” — підпільне псевдо станції) яка працювала українською, французькою і англійською мовами. До редакційної і технічної праці залучено Ярослава Старуха, Богдана Галайчука, Корнила Яворівського, Володимира Макара, Дмитра Лушпака-Баглая, Богдана Подолянка, Любу Лемик, Зіну Л., Костянтина Цмоця й інших. Чужомовним диктором був бельгієць Альберт Газебрук який, перебуваючи в Україні, перейшов у підпілля на Волині, був мобілізований у національні відділи УПА на терені Воєнної Округи “Богун”, а згодом перейшов на працю до референтури пропаґанди ОУН).
Далі у преамбулі до постанов Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН зазначено, що Збір “бере в основу, подібно як і всі попередні збори, живу історичну правду про незнищимість нації — найвищої органічної людської збірности. Тому й в основу політичного ладу в світі бере національний принцип. Тривким і справедливим може бути той лад, що базується не на доктринерських тезах, але на відвічних законах життя. Система вільних і самостійних держав — це одинока і найкраща розв’язка питання порядку в світі. ...Всі понаднаціональні твори-імперії виявилися завжди чинниками історичної реакції і занепаду. В імперіях завжди один нарід поневолює і веде до занепаду інші народи.
Тому ОУН обстоює право всіх народів на самостійне життя у власних державах, на повний їх культурний і економічний ріст, бо тільки таки шляхом іде людство до поступу.
Борючись за визволення українського народу, ОУН організує політичну співпрацю з іншими поневоленими народами вже сьогодні і буде співпрацювати з усіма вільними народами в майбутньому. Але основою тієї співпраці є тільки взаємна пошана й визнання права всіх на вільне життя. Історичну еволюцію нації в монолітну суспільність хоче ОУН приспішити шляхом знищення усіх економічних і соціяльних нерівностей. Вважаємо, що в сучасну історичну добу є всі дані для побудови такого економічного ладу, який дасть рівні шанси праці та заробітку всім громадянам. Знищуючи всі форми експлуатації кляси клясою, створимо в Україні справедливий суспільний лад.
Тільки при такому суспільному ладі буде запорука, що державна влада не стане на службу одній клясі, а буде організуючим, плянуючим і керуючим органом цілого народу.
Ідеалом нової суспільности є вільна людина. Вільний почин людини буде основною рушійною силою суспільного життя. Але цей вільний почин може йти тільки в суспільному напрямі і не сміє в жодному разі йти по лінії шкурницьких інтересів та в результаті вести до визиску інших “вільних” людей, подібно, як це було в умовах капіталізму”.
Одне з головних завдань Великого Збору ОУН — зайняти становище щодо нової большевицької окупації українських земель. Великий Збір стверджує, що тільки політично й мілітарно зорганізований нарід може зберегти себе перед знищенням большевиками та продовжувати боротьбу за власну державу, оскільки “Українська Держава — це добро всіх громадян України”.
У програмових постановах Третього Великого Збору, підкреслюючи, що ОУН бореться за Українську Самостійну Соборну Державу, водночас зазначено, що Організація за те, “щоб кожна нація жила тільки вільним життям у своїй власній самостійній державі”. Зазначено: “Єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного й соціяльного питання у цілому світі... це знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах”.
Держава для народу, а не навпаки. Тому — стверджено в постановах - державна влада дбатиме про інтереси народу. І далі: “Не маючи загарбницьких цілей та поневолених країн і пригноблених народів у своїй державі, народня влада України не витрачатиме часу й енерґії та коштів на творення апарату гноблення. Українська народня влада всі економічні ресурси та всю енерґію спрямує на побудову нового (в уточненні та доповненні до програмових постанов у червні 1950 року слово “нового” замінено словом – “Демократичного”) державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу”.
Чому ОУН бореться проти імперіялістів і імперій? У програмових постановах пояснено: “бо в них (в імперіях. — Авт.) один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому ОУН бореться проти СССР” (прим : у постановах 1943 року додано: “і проти німецької “нової Европи” — Авт.)
Всі програмові постанови ОУН не були якимось “табу”, тобто чимось, що залишалося незмінним. Звісно, що ОУН — як революційна сила українського народу — завжди ставила націю на найвище місце самостійну суверенну державу — як ґарант її існування, але програмою постанови Організації в силу особливих обставин і життєвих потреб відповідно формовано.
Наприклад, повертаючись у минуле, пригадуємо, як у тридцятих роках наголошувано, що смертельним ворогом України є московський імперіялізм, але вістря боротьби було спрямоване передовсім проти польських окупантів, виходячи з того, що в Західній Україні ОУН була найбільше розгалужена, а на О і СУЗ роблено тільки спроби щодо розбудови підпільної націоналістичної організації. Пригадаймо, що провідник ОУН полковник Е.Коновалець поплатився життям, стараючись вкорінити ідеї ОУН шляхом побудови організаційної мережі на теренах Великої України.
Ситуація змінилася після вересня 1939 року, коли Західню Україну прилучено до Осередньо-Східньої України і дещо пророблено в пляні охоплення націоналістичною мережею східніх теренів. Коли ж проходив Третій Великий Збір, ОУН була по всій Україні і вплив на формування програми мало те, що враховувано думки і пропозиції, які постали на терені всієї України. Постанови Третього Великого Збору мають всеосяжний характер, вони стали теоретичною зброєю для розгортання всеукраїнської національно-визвольної боротьби.
Могутньою зброєю ці постанови були й пізніше. В “Уточненнях і доповненнях до програмових постанов Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН”, укладених у червні 1950 року, отже сім років після Третього Збору, зазначено, що ті постанови були великим досягненням. Підкреслено, що “життя цілком підтвердило їх правильність і виявило, що вони повністю відбивають прагнення й інтереси українського народу, розв’язуючи всі політичні та соціяльні питання в дусі справедливости і вимог народу”. Зазначено, що вони “уможливили залучити і згуртувати до організованої боротьби за визволення і побудову УССД мільйонні маси народу, забезпечили великий політичний ріст і організаційне поширення ОУН”.
Далі сказано: “Та разом з цим життя показало, що програмові постанови Третього Великого Збору ОУН потребують деяких уточнень і доповнень Це цілком зрозуміле та природнє. Бо політична організація, яка росте і розвивається, мусить розвивати і свою програму, мусить, щоб не відстати від життя, вносити до неї поправки часу.
Доповнення, що їх вимагали Програмові постанови Третього НВЗ ОУН, вже від довшого часу обговорювали в Організації Українських Націоналістів. У серпні 1949 р. нарада ОУН на Українських землях опрацювала проект програмових уточнень і доповнень, а в червні 1950 р. Конференція Організації Українських Націоналістів в Україні прийняла і затвердила текст уточненої і доповненої Програми ОУН.
Ці нові програмові уточнення і доповнення ні в чому не відбігають від Програмових постанов Третього НВЗ ОУН. Вони прийняті в повній відповідності з духом цих програмових Постанов і є тільки їх дальшим роз’ясненням”.
Щодо політичних питань, то в постановах Третього Збору зазначено, що “ОУН бореться проти “німецької Нової Европи”, проти німецького націонал-соціялізму, проти “німецьких загарбників”.
У документі з червня 1950 р. зазначено: “Сьогодні ці місця вже перестали бути актуальними, і Конференція ОУН на Українських Землях усунула їх з “Програмових постанов”.
* * *
Щоб успішно вести боротьбу з ворогом, треба мати об’єктивну інформацію не лише про його діяльність, а й знати і вивчати його ідеологію, його теоретичну основу.
Українські націоналісти, а зокрема Степан Бандера й інші, були добре ознайомлені з теорією і практикою комуно-большевиків, піддаючи їх нищівній критиці.
А ось що говорили про комунізм самі большевики, а зокрема катюга народів Ленін, в інавґураційній промові під час відкриття Свердловського університету в 1920 році. Комуністичне суспільство — пояснював він, - це найвищий історичний тип суспільно-економічної формації після формацій первісно-общинної, рабовласницької, феодальної і капіталістичної, що революційним шляхом приходить на зміну капіталізму... Комуністичне суспільство реалізує найвищий розвиток матеріяльного і духового виробництва. Соціалізм і комунізм є двома послідовними фазами єдиної комуністичної формації.
Називаючи комуністичне суспільство найвищою суспільною формацією (комуно-партійні верховоди змушували своїх аґітаторів називати ту (комуністичну) формацію “вершиною людського щастя”), і Ленін, і його послідовники вдавалися до догматизму, який вони на словах ніби й відкидали. Апріорно стверджуючи, що “нічого вищого і кращого” від комунізму не може бути, вони тлумачили свою теорію як непорушну догму, вічну істину.
На правильних позиціях стояли українські націоналісти: вони відкидали догматизм. Третя Конференція Закордонних Частин ОУН, що відбулася у квітні 1951 року, проголосила: “Програмові засади Організації Українських Націоналістів базуються на органічних властивостях українського народу і відповідають його бажанням і стремлінням... Конференція стоїть на становищі, що жива політична організація не може вважати своїх постанов за незмінні догми...” Відповідно до такої позиції постановлено: “Конференція... визнає постанови Третього Великого Збору ОУН за обов’язуючі так довго, аж поки вони не будуть змінені черговим Великим Збором ОУН”.
Організація Українських Націоналістів ніколи не міняла своєї найголовнішої мети, а нею була Українська Самостійна (Суверенна) Соборна Держава — ґарант життя нації. За роки боротьби під польською окупацією таке визначення державности було достатнє. В багатьох українських середовищах тоді говорилося: нам би вирватися з-під окупації і побудувати самостійну Українську Державу, а все інше, що в тій хаті-державі, побудуємо та розбудуємо за принципами справедливости. Водночас ОУН закликала до боротьби за національне і соціяльне визволення. Але під час Другої світової війни, коли ОУН розбудувала свою мережу на всіх українських землях, громадяни Великої України, які поповнили кадри ОУН, і чисельні симпатики націоналістичних ідей ставили питання: що повинно бути змістом Української Держави (УССД)? Посипалися й інші запитання, наприклад: яке ставлення ОУН до однопартійної системи чи до політичного плюралізму?
Громадяни ОСУЗ негативно ставилися до однопартійности, збагнувши глибини її реакційну суть. Вкорінилося переконання, що монопартійна система стала непосильним тягарем для найширших верств суспільства перешкодою для соціяльного поступу, топтала права народу, вбивала ініціятивність...
Перший Великий Збір (Віденський Конґрес ОУН) у 1929 році зазначив, що “ОУН вестиме політику всеукраїнського державництва... та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і клясовим угрупуванням”.
У Постановах Другого Великого Збору ОУН (в 1941 році) підкреслено, що ОУН бореться за “організацію Української Держави на основах сильної влади, сильної національної армії і фльоти та одної політичної організації провідного активу”. Позиція однозначна, але у Політичних постановах того ж Збору вона дещо пом’якшена. В ній зазначено: “ОУН змагає до опанування своїми впливами цілости суспільного життя”. Впливати на цілість суспільного життя — не значить ним керувати.
Третій Надзвичайний Великий Збір накреслив однозначну позицію: “ОУН не бореться за Україну для себе, вона не бореться за владу в Україні ані за форму влади. Про владу та її форму буде рішати сам народ і його найкращі представники”. Це і є демократичний підхід до розв’язання питання державного керівництва. Минуло піввіку, і цю демократичну позицію сьогодні виправдовує життя.
Третій Збір за те, щоб кожна нація мала право на вільне життя у власній державі. Ця позиція є основою взаємин між народами і державами.
Третій Збір чітко визначив громадянські права: “ідеал нового суспільства — вільна людина”, “свобода друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, проти накидування суспільству світоглядових доктрин і догм”, “повне право національних менших плекати власну за формою і за змістом національну культуру”, “рівність усіх громадян, незалежно від їх національности, в державних і громадських правах і обов’язках”.
Третій Збір за плюралістичне суспільство, а в “Уточненнях і доповненях”, внесених до Постанов того Збору, підкреслено, що ОУН за “демократичний державний порядок”, за “свободу політичних і громадських організацій”, за “повну демократизацію всього державного і суспільного життя”. А далі: ОУН “бореться за безплатну передачу землі селянам у власність у розмірах трудових господарств, за визначення законом нижньої і верхньої межі для цих господарств”.
У Постановах Третього Збору ОУН зазначено, що ОУН “за національно-державну організацію великої торгівлі та громадсько-кооперативну дрібну торгівлю, за вільні базари”, “за удержавлення важкої та важливої для оборони країни промисловости”.
Третій Збір ОУН у своїх постановах проголошує право на “участь робітників у керівництві заводами, за фаховий, а не комісарсько-партійний принцип у керівництві. За вільну працю, вільний вибір професій та за вибір місця праці, за свободу профспілок, за знищення стахановщини, соцзмагань, проти підвищення норм та інших способів експлуатації працюючих”.
Організація Українських Націоналістів завжди надавала значення вирішенню національно-державних питань, а також, хоч можливо меншою мірою, питанням соціяльно-економічним. Цю прогалину усунено постановами Третього Великого Збору: внесено повну ясність стосовно прав людини і громадянина, питання етнічних меншин, визначаючи їх права і обов’язки, рівні з автохтонним українським населенням, дано об’єктивну оцінку антинароднім тоталітарно-диктаторським режимам, зазначено вагу демократії, свободи творчости людей розумової праці, діячів культури та мистецтва, вказано, що ідеалом суспільства має бути вільна людина.
Постанови Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН — це цінні надбання не лише Організації, а й всього народу. В дусі тих постанов писали свої праці ті автори, які залишилися на Рідних Землях і майже всі склали свої голови у боротьбі з московсько-большевицькими окупантами: Дмитро Маївський-“П.Дума”, Яків Бусел-“Дніпровий”, Ярослав Старух-“Ярлан”, Петро Федун-“Полтава”, Осип Дяків-“Горновий”, Йосип Позичанюк-“Стожар”, Михайло Степаняк-“Дмитрів”, Петро Дужий-“Арсен Панасенко” й ін.



ПЕРША КОНФЕРЕНЦІЯ ПОНЕВОЛЕНИХ НАРОДІВ
СХОДУ ЕВРОПИ Й АЗІЇ

У днях 21-22 листопада 1943 року відбулася Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії.
Клич “Свобода народам і людині” набрав реального значення. До боротьби за його здійснення приступив український народ спільно з народами Сходу Европи й Азії.
Інформаційна стаття
про Конференцію Поневолених Народів

Задум провести таку конференцію постав кілька місяців раніше в середовищі революційної Організації Українських Націоналістів і в бойових загонах збройної сили українського народу — Української Повстанської Армії, покликаної до життя ОУН.
Ще в квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН прийнятий глибоко змістовний заклик “Свобода народам і людині”. В інформаційній статті до матеріялів Конференції підкреслено, що той заклик “набрав реального значення”. Зазначимо, що той заклик не втратив свого значення і донині. Він став визначальним для відносин між народами. Недарма ж на своє ідейно-політичне озброєння те гасло запозичили в ОУН ті політичні громадські структури, котрі стоять на плятформі української державної суверенности.
Конференція відбулася у той час, коли на просторах Східньої Европи точилася запекла війна між двома наймогутнішими мілітарними хижаками — гітлерівською Німеччиною та комуно-большевицькою Росією.
На початку 1943 року німецькі полчища наблизилися до берегів Волги, і тут стався перелом: німці, щоправда, почали пляномірно відступати але з великими втратами в людях і військовій техніці та з підмоченою репутацією розреклямованої непереможности. В той час багато хто не міг упевнено сказати, як закінчиться війна, але деякі політики вже тоді допускали таку можливість, що Совєтський союз, підтриманий аліянтами (Англією, а особливо Сполученими Штатами Америки), має шанс вийти в число переможців. Тому на Конференції передбачали, що вістря головної боротьби поневолених народів Сходу Европи й Азії буде спрямоване проти спільного ворога-поневолювача — СССР.
Конференція Поневолених Народів була висловом спільної боротьби. Йшлося про те, щоб кінцевим результатом змагань пригноблених большевицькою Росією народів було створення на уламках імперії самостійних, ні від кого не залежних держав, а це означало здійснення постуляту, що його висунув Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН у серпні 1943 року: “Система вільних народів і самостійних держав — це єдина найкраща розв’язка питання порядку в світі”.
Російське-большевицька імперія була спадкоємицею царської імперії, збудована шляхом загарбування чужих земель, поневолювання багатьох етнічно відмінних народів. Це був типовий конгльомерат, що мав підстав на існування. Він мусів дійти свого ганебного краху. Національно-визвольні рухи поневолених Москвою народів повинні були прискорити процес падіння імперії. Таку думку в Україні підтримували всі прогресивні політичні сили, вона нуртувала і серед інших народів. У критичний для імперії час, коли їй доводилося напружувати всі сили проти такої ж неподатливої німецько-гітлерівської імперії, постали сприятливі умови для того, щоб полум’я визвольницької боротьби, яке розгорілося в Україні, перекинути на території інших Москвою пригноблених народів, розширюючи антибольшевицький фронт боротьби, адже перемагає той, хто бореться.
Ідея боротьби поневолених народів проти російського імперіялізму має міцне історичне обґрунтування: досить знати, як будували імперію, підшукували для неї теоретичне підґрунтя, як зросійщували й асимілювали чужі народи, тобто знати перебіг того злочинного процесу, що початками сягає часів Івана Калити, набрав шаленого розгону за Петра й Єкатєріни, продовжувався до перевороту 1917 року та шаленів у часи російсько-большевицької імперії, аби зрозуміти, якою життєво важливою справою для поневолених народів була боротьба за право жити вільними та щасливими на прадідівських землях.
Оскільки Перша Конференція Поневолених Народів відбулася з ініціятиви українців і на українських землях, серця наших патріотів виповняються почуттями задоволення та самоповаги.
Треба згадати й те, що з української ініціятиви за двадцять шість років до листопадової конференції у Києві (вересень 1917 року) відбувся тематично дещо схожий на конференцію З’їзд Народів, у якому взяли участь представники народів, що знемагали під гнітом російської імперії. Делегати кількаденного з’їзду говорили тоді про права народів, про кривди заподіяні царським деспотизмом, але, на превеликий жаль, тільки деякі з них деклярували волю жити у своїх самостійних державах, більшість в тому числі й українська делегація, відстоювала єдність Росії, перебудованої на федеративних засадах. Згадуючи перебіг того з’їзду і порівнюючи його з Першою Конференцією чи пізніше утвореним Антибольшевицьким Бльоком Народів, усвідомлюємо, яким новим самостійно-державницьким змістом наповнилася українська політична думка і думка представників інших народів.
* * *
Спілкуванню та співпраці з народами, що перебували під спільною ворожою окупацією, великого значення надавали українські націоналісти. Ця проблема заслуговує на широке висвітлення у наукових працях.
У перших програмових документах покликаної до життя у 1929 році Організації Українських Націоналістів визначено найголовнішу її мету: ...В огні боротьби вибуяло в українському народові незламне прагнення волі й остаточно оформився ідеал Незалежної Соборної Української Держави..., який серед тяжких обставин сучасности владно кличе Українську Націю до продовження боротьби аж до остаточної перемоги”. Стосовно орієнтації зазначено: “ОУН відкидає орієнтації на історичних ворогів Української Нації, але є у союзі з народами, які вороже ставляться до окупантів України”, А далі підкреслено: “...Українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання через систему союзних в’язань з тими народами, що вороже ставляться до займанців України...”
Ця позиція Першого Великого Збору ОУН (т. зв. Віденського Конґресу) стала визначальною на наступні десятиліття. Згідно з такою позицію, стараннями українських націоналістів під головною редакцією сподвижника Евгена Коновальця, видатного політичного діяча Івана Мітрінґи в 1937-1938 рр. у Львові виходив з друку журнал “Геть з большевизмом!”. Як у ньому зазначалося, це був “орган боротьби з большевицьким імперіялізмом — орган координації однієї спільної думки серед усіх поневолених Москвою народів”.
На обкладинці того журналу дев’ятьма мовами надруковане головне гасло – “Через розвал большевицької імперії до державної самостійности!” Це гасло повторювалося у всіх числах журналу.
У передовій статті 1-го (грудневого 1937 р.) журналу п. н. “Большевицьке питання” констатовано”: “Розвал Московської імперії – це чи не найбільше революційне діло в історії народів Европи та Азії від часів, коли впала Римська імперія...”
У тому ж числі журналу вміщена стаття “Чи по дорозі нам з московським протибольшевицьким націоналізмом?” У статті — заперечлива відповідь, яка не втратила своєї актуальности й сьогодні. Автор статті підкреслює, що суть російського імперіялізму однакова, незалежно від того, під якою б назвою, під якою б вивіскою той імперіялізм не виступав би: “Для нас, поневолених Москвою народів, та для Европи й Азії (він) не менш небезпечний, як теперішній московський большевизм”.
У другому числі журналу “Геть з большевизмом!” за січень-лютий 1938 р. головна стаття закінчується словами: “Треба творити свою (протибольшевицьку) армію... Ця армія не мусить бути зараз у військових одностроях, вона може бути і в робітничих блюзах, і в селянському одягу чи в білих ковнірцях. Зброя та амуніція для цієї армії зберігається у большевицьких арсеналах і магазинах”.
Ідея спільної боротьби українського та інших Москвою поневолених народів стала теоретичним підґрунтям визвольницької концепції, вона започаткувала єднання народів в ім’я миру, добробуту, розвитку та процвітання
* * *
Для повнішого з’ясування того, як дійшло до Конференції, подаємо коротку інформацію про те, що передувало її проведенню.
Ще до початку німецько-совєтської війни і під час неї до червоної армії примусово змобілізовано незліченні маси громадян різних національностей, а між ними і таких, які на захист осоружної їм московської тюрми народів не бажали ставати. Ті люди масово здавалися у німецький полон з переконанням, що ворог СССР прихильно поставиться до них. Але цього не сталося. Червоного окупанта замінив брунатний загарбник, котрий аж ніяк не зважав на інтереси тих народів, що скніли під московським ярмом. Адже Гітлер мав намір і на Сході Европи будувати свій “тисячолітній Райх”. Першими політично прозріли громадяни України ще в 1941 році, коли гітлерівці показали своє звіряче імперіялістичне обличчя, заводячи в Україні “новий порядок”, арештовуючи та вбиваючи українських патріотів, часто-густо зовсім невинних людей, за те тільки, що ті люди були національно свідомими, любили Україну й український нарід. Процес політичного прозріння почався також в неукраїнських середовищах, особливо між тими військовиками, що здавалися у німецький полон з переконаннями, що німці потрактують їх як вірних своїм народам громадян, які мають свої національні аспірації. Єдине, на що німці врешті погодилися, було створення з військовополонених окремих допоміжних загонів, переважно для служб охорони в запіллі. Але й там, одягнені в німецькі однострої, сяк-так забезпечені харчами т. зв. “національні відділи” виконували ролю кнехтів. Були випапки, що тих “добровольців” німці дуже суворо карали. І сталося так, що окремі люди з тих “добровільно мобілізованих” почали шукати контакти з українцями, з Українською Повстанською Армією, а то й переходити до українських повстанських загонів. В УПА їх прихильно приймали, трактували по-людськи, на їх особисті прохання залучали до спільної боротьби проти німецьких займанців. Перехід до УПА військовиків неукраїнської національности по всій Україні, зокрема на Волині, став масовим.
У 1943 році в УПА налічувалося близько 20 відсотків військовиків неукраїнської національности.
Коли в УПА були створені менші чи більші відділи, укомплектовані з неукраїнського вояцтва, коли з’ясовано, що серед нього є люди високоосвічені, що вони горнуться до українців, ба більше — що боротьбу в лавах УПА вони цінують високо, оскільки та боротьба спрямована не лише проти німецьких окупантів, а й проти російсько-большевицької імперії (а власне та імперія є спільним ворогом не лише українців, а й народів Кавказу, Середньої Азії, Поволжя, Прибалтики), усвідомлено, що постає життєва потреба творити фронт боротьби проти імперіялістів.
Питанню спільної боротьби проти імперіялістів і була присвячена Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії. Учасниками тієї Конференції, як звичайно, були військовики. На Конференцію прибули представники тринадцяти народів. Найбільші делеґації були від грузинів і азербайджанців — по 6 делеґатів. Грузинську делеґацію очолив Карпо, азербайджанську — Фізуль, по 5 делеґатів налічували делеґації узбецька й українська, головою узбецької був Шімрат, українську. Делегацію очолив “Стеценко” (інші псевда його: “Павленко”, “Горбенко”, “Левченко” справжнє прізвище Ростислав Волошин (1911-1944), за фахом юрист, третій член Бюра Головного Проводу ОУН, родом з Волині, Предсідник Першої Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії, Предсідник УГВР, загинув у бою з большевиками).
Члени української делеґації:
 
Наші Друзі: Новини Львова