Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 14 грудня 2018 року
Тексти > Тематики > Історична

Степан Бандера - символ Нації

Переглядів: 77131
Додано: 22.04.2007 Додав: dnipro  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1











Петро Дужий

СТЕПАН БАНДЕРА - СИМВОЛ НАЦІЇ
Ескізний нарис про життя і діяльність
ПРОВІДНИКА ОУН
частина перша























Оцей ескізний, популярно складений, нарис про життя і діяльність Провідника ОУН Степана Бандери на тлі національно-визвольної боротьби українського народу присвячений світлій Його пам’яті та всіх Борців за волю і державну суверенність України.
Кожний розділ цього нарису являє собою конспективну статтю.
Праця розрахована на найширші читацькі кола. І ще коротенька довідка про автора:
Петро ДУЖИЙ (літературні псевдоніми Арсен Панасенко, Опанас Скелястий та ін.) нар. 7 червня 1916 р. в селі Карові Рава-Руського повіту (тепер Сокальського району) Львівської области.
Учився у гімназіях Рави-Руської і Львова, студіював у Львівській Академії Закордонної Торгівлі. 1932 р. вступив у ряди Юнацтва, а через два роки (1934) став членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). Усе своє життя пов’язав із національно-визвольною боротьбою українського народу. Був в’язнем польських, німецьких і совєтських тюрем та концтаборів. Два рази був засуджений до страти (гітлерівцями в 1943 р. і большевиками — у 1947 р.). Довголітній політичний в’язень.
Літературно-публіцистичною діяльністю почав займатися, ще будучи гімназійним учнем. У 1936 р. і в наступні роки публікував в українських календарях, у журналах (“Просвіта”, “Життя і Знання” та ін.) статті й розвідки, присвячені популяризації наукових знань. У 1937 (перевидано 1941-го) році вийшла друком його обрядова картина у двох відслонах “Обжинки”.
П.Дужий — співредактор і редактор видань ОУН-УПА. У 1944-45 рр. — головний редактор журналу ОУН “Ідея і Чин”. В ув’язненні писав вірші (підпільно), значна частина яких (поеми, сонети) увійшла до збірки “Розкуте слово”, виданої у Мельбурні (Австралія) 1980 р.
П.Дужий є автором нарисів, спогадів, оповідань, статей на політичні теми.
З під його пера нещодавно вийшла друком публікація “За яку Україну боровся Степан Бандера?”, ще раніше книжечка про Першу Конференцію Поневолених Народів у листопаді 1943 р., учасником якої був автор.
КІЛЬКА ВСТУПНИХ ЗАУВАГ
Змістом цієї публікації є ескізний нарис про життя і діяльність Голови Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степана Бандери. Якщо б хтось з українських громадян заявив, що нічого не знає про цю людину чи й не чув навіть її імени, то важко було б повірити нещирим словам. Прізвище Бандери набрало широкого розголосу ще за його життя. І після смерти популярність того політичного діяча росла і росте навіть у середовищах менше поінформованих, а навіть серед тих, котрі і прізвище його вимовляють не Бандера, а Бендера, пов’язуючи чомусь те прізвище з назвою міста, що розкинулось над річкою Дністер у межах Молдови.
15 жовтня 1959 року перестало битися серце Степана Бандери. Сталося це в час повного розквіту його сил, невсипущої енергії, великого політичного досвіду.
Кому життя Бандери стало на перешкоді? Хто дав наказ виконати терористичний акт? Відповіді на ці та й на багато інших запитань є у цій праці. А ще більш важливе є те, щоб з’ясувати: якій Ідеї присвятив своє життя Бандера, за що все своє життя боровся?
Степан Бандера — символ нації. Його ім’я ставлять поруч із такими прізвищами, як Симон Петлюра, Евген Коновалець, Роман Шухевич, оскільки між цими великими особистостями існує найтісніший ідейний зв’язок. Усі вони — безстрашні борці за волю України, за її державну суверенність і соборність. Вони не тільки боролися й інших закликали боротися за цю Велику Справу, але за неї і життя віддали.
Степан Бандера мав і має безліч прихильників, окрилених ідеями українського націоналізму. І в той же час є ще чимало хибно поінформованих про нього завдяки опонентам, що не погоджувалися з його думками та діяльністю. Проти Бандери виступали й виступають вороги. Хто вони? Це передовсім ті, що бажають мати Україну своєю колонією, а нас — українців — своїми довічними рабами. Здебільшого це ті, за якими закріплена збірна назва: окупанти, захланні імперіялісти. Всі ці негідники одним ликом шиті, хоча інколи вони себе по-різному називають, під різноколірними прапорами виступають, усілякими примарними гаслами маскуються, затуманюючи народи світу, а часто-густо і свій — російський — народ.
Визнаючи священне право кожного народу на своє самостійне державне існування, Степан Бандера не виступав проти народів, а лише проти тих, що заперечували право іншим народам самостійно існувати, проти шовіністів, що докладали зусиль, аби чужі території загарбувати, а волелюбні народи, експлуатуючи, у підневільному стані тримати.
Степан Бандера очолював визвольницький націоналістичний рух українських самостійників-державників, котрі докладали й докладають усіх зусиль, щоб Україна була суверенною, сильною та багатою державою, яка забезпечувала б існування, розбудову та процвітання нації, у котрій усі громадяни були б заможні та щасливі.
Український націоналізм — це найдійовіша оборона всього народу. Український націоналістичний рух, що є захистом народу, і протилежний йому російський імперіялізм, що змагає до поневолення народів світу, — це два антиподи, між якими примирення ніколи не може бути.
У наше слівництво ввійшов термін “бандерівець”, що став синонімом борця за волю свого народу, за визволення інших народів, що мучаться у мацаках імперіялістичного спрута. Недарма ж у найдальших закутинах колишнього Совєтського Союзу литовських, грузинських, узбецьких і патріотів багатьох інших народів, що боролися за волю своїх народів і каралися у ґулагівських концентраційних таборах, називали литовськими, грузинськими, узбецькими й іншими бандерівцями.
Російські імперіялісти ненавиділи всіх, хто змагав до визволення з-під їх непрошеної “опіки”. Українських самостійників протягом двохсот років вони називали мазепинцями, зрадниками. Основоположник Української Гетьманської Держави — гетьман Богдан Хмельницький, підписавши Переяславську угоду з Москвою, скоро усвідомив свою велику помилку. Він кинувся чимдуж лагодити дипломатичні зв’язки з іншими державами, щоб, забезпечившись їх сприяннями, відірватися від московського протекторату, але передчасна смерть перешкодила проведенню у життя того спасенного задуму. Виправити Богданову помилку взявся гетьман Іван Мазепа, але потерпів поразку, у висліді якої цар Петро і його наступники силкувалися дощенту викорінити ідею української державної суверенности. Всіх, хто був за вільну Україну, а навіть українських культурників ліберального спрямування, тобто слабовольних “гречкосіїв”, котрі, лякаючись усього, про українську державну окремішність і думки не допускали, російські шовіністи теж називали “зрадниками-мазепинцями”, намагаючись тому виразові надати якнайгірше значення. Та що казати! В їх розумінні мазепинцем був і наш Великий Кобзар — Шевченко, який закликав рвати кайдани, вражою злою кров’ю волю скроплювати, змагаючи до того, щоб мати свою державу, бо “в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля”. Шевченко був палким прихильником задуму Мазепи, а словом “мазепинець” гордилися усі чесні українці.
Під кінець Першої світової війни, коли на Сході Европи розкотились громи революції, коли появилися дві українські держави, що об’єдналися 22 січня 1919 року, у горнилі боротьби за Українську Державу, за місце вільної України під сонцем гартувалися нові характери української національно-державницької керівної верстви. Провідне місце між українськими державними діячами зайняв Симон Петлюра. Він і став символом української державності!. В червоній імперії появилося нове слово — “петлюрівець”, яке в комуно-большевицькому понятті мало замінити слово “мазепинець”. І цим терміном теж гордилися українські патріоти.
У 40-х роках появилося слово “бандерівець”. Ним вороги України, московські імперіялісти називають не лише членів Організації Українських Націоналістів, якою керував С.Бандера, а й безстрашне вояцтво Української Повстанської Армії (УПА), членство Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — українське підпільне керівництво всією національно-визвольною боротьбою. Мало того, бандерівцями московсько-большевицькі верховоди та їх прислужливі доморощені лакеї називають усіх свідомих українців, що відстоюють українські права, усіх тих, що в історію увійшли як шести-й семидесятники, захисники громадянських прав, рухівці тощо. Склалося так, що (не бажаючи нікого понизити чи образити) “бульбівцями” називають повстанців отамана Тараса Боровця-Бульби, “мельниківцями” — членів і прихильників націоналістичної організації, котру в минулому очолював полковник Андрій Мельник, а під словом “бандерівці” вважається широкий український державницький рух, складовими частинами якого є багато політичних, громадських, культурно-освітніх, профспілкових та ін. структур, котрі мають більшу чи меншу пов’язаність з тими ідеями, речником яких був Степан Бандера. Очорнюючи ім’я та діяльність С.Бандери, вороги, хоча того й не бажають, мимоволі популяризують цього видатного політичного діяча України. Прізвище Бандери стало широковідомим усупереч усім супротивним вітрам.
Комуно-большевики чваняться популярністю свого божка — тирана Леніна. Щоправда, популярність він здобув своїми злочинними діями проти людства, але до того, як вчинив так званий жовтневий переворот у Петрограді, його не знали. Відомий такий факт: десь відразу після згаданого перевороту на петроградському майдані, що неподалік Смольного палацу, Леніна, який їхав в автомобілі до свого штабу, зупинив красногвардієць зі словами: “Ану, виходь, буржуйська сволото, з автомашини і скидай кожуха, щоб я у ньому грівся”. Ленін отетерів: “Товаришу, не забувайтесь, я голова Совнаркому, я Ленін...” На те красногвардієць закричав: “Я не знаю ніякого Леніна! Скидай кожуха, а то я зараз розправлюся з тобою”. Ворожа пропаганда паплюжить борців за волю України, очорнює весь національно-визвольний український рух. Народ наш хоче знати правду, не потопати ж нашій громадськості у бурунах непоінформованости.
Немає найменшого сумніву, що широкому загалові нашого суспільства слід без упередження знати, хто такий Степан Бандера, які ідеї виношував у своєму серці, за що боровся і загинув.
Нація житиме вічно, якщо з її лона появлятимуться герої-борці, готові задля її державного існування, її розбудови й процвітання, нічого не жаліючи, боротися, укріплюючи її стремління до вершин духового й фізичного буття, а при потребі і життя віддати.


“Я НАРОДИВСЯ 1 СІЧНЯ 1909 РОКУ...”

“Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень”.
Степан Бандера. “Мої життєписні дані”.

У зміст цього й подальших розділів нарису ввійшла коротка інформація з автобіографії Степана Бандери, якій автор дав назву “Мої життєписні дані”, а також стислі пояснення до неї.
Степан Бандера прийшов на світ 1 січня 1909 року в селі Угринові Старому Калуського повіту в Галичині (тепер Калуського району Івано-Франківської области).
У той час, коли народився автор життєписних даних, Галичина разом із Буковиною і Закарпаттям входила до складу Австро-Угорської монархії, яка проіснувала ще майже десять років і тоді (під кінець жовтня 1918 р.) остаточно розсипалася, щоб уже ніколи не відродитись.
Батько Степана Бандери був греко-католицький священик, родом із Стрия, Андрій Бандера. Походив він із родини міщан-рільників. Для нашого сучасника, можливо, цей вислів не зовсім зрозумілий. А колись, у передвоєнні часи, міщанин-рільник (хлібороб) — це громадянин, котрий проживав у невеликому містечку, а таким перед Першою світовою війною був Стрий, і в той же час той громадянин-міщанин посідав неподалік містечка більший чи менший шмат землі для вирощування сільськогосподарських культур, плодами яких забезпечувалась, як звичайно, лише його родина. Отже, дідусь Степана Бандери Михайло не був, за большевицькими вигадками, “буржуєм”, не експлуатував найманої сили, одно слово, родина Бандери була немаєтного походження. В одному місці гімназист Степан Бандера згадує, що, навчаючись у Стрийській гімназії і проживаючи у свого дідуся, допомагав йому в хатній роботі та на присадибній ділянці.
Родина священика Андрія Бандери, навіть на тогочасну мірку, не була малосімейною: крім Степана, який у батьків був другою дитиною, було ще семеро дітей: четверо хлопців та четверо дівчат.
Священик Андрій Бандера не мав власного дому, а проживав зі своєю родиною у будинку, який був власністю місцевої Угринівської парохії, до якої належало ще й сусіднє село Бережниця Шляхетська.
В автобіографії Степан Бандера наголошує, що він “виростав в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень”.
Для патріотичного виховання були всі умови, у домі Бандерів була чимала бібліотека, укомплектована книжками українських і чужинецьких авторів. Родину Бандери навідували родичі та знайомі — активні учасники національно-громадського життя. З господарями дому гості й відвідувачі вели розмови на актуальні теми, ділилися міркуваннями, обговорювали політичне становище у Краю, плянували заходи щодо піднесення рівня національної свідомости серед народу.
Частим гостем у домі угринівського пароха був брат матері Степана, дядько Павло Ґлодзинський, один із співзасновників українських господарських установ — “Маслосоюзу”, найактивнішого сектору української кооперації на Західньо-Українських Землях, а також українського крайового господарського товариства “Сільський Господар”, найголовнішим завданням якого був вишкіл селян-хліборобів. Большевицькі окупаційні власті в 1939 році і “Маслосоюз”, і “Сільський Господар”, і багато інших українських установ ліквідували.
Садибу Бандери навідував інший кревний — західньоукраїнський політичний діяч Ярослав Веселовський, гостював в Угринові і скульптор Михайло Гаврилко, родом із Полтавщини.
Батьки Бандери, кревні та знайомі-відвідувачі створювали атмосферу українського патріотизму. Це були люди, які не добачували свого щастя у корисливому вирішуванні особистих справ. Вони — працівники на різних ділянках національного життя, трудівники на народній ниві, одно слово, українські патріоти.
Девізом для кожного українського патріота були полум’яні слова титана думки та праці Івана Франка:
Кожний думай, що на ТОБІ міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів мусиш дати ТИ одвіт...
Зовсім інакше трактували справу комуно-большевики. Вони на словах нібито й визнавали Франка, а самі вводили “свої норми” у стосунках до народу. Для них на першому місці стояла низька покора перед власть імущими, перед “вождями пролетаріяту”. У своїх творах Степан Бандера неодноразово змальовував “совєтського зразкового громадянина” викривав нутро большевизму, піддаючи нищівній критиці большевицьку “теорію та практику”.
З яким мірилом підходили большевики до оцінки суспільства?
Сучасникам, можливо, дещо й призабулося, а багато хто й сьогодні не знає того, що протягом десятиліть у царстві червоного сатани критерієм людської порядности були... руки. Дехто здивується, але це так: порепані, вкриті мозолями та ще й забруднені руки мали бути доказом того, що людина “своя”, що вона походить із “злиденних трударів”. Приглядаючись допитливими очима до рук, большевики навіть тоді, коли взялися “визволяти” єдинокровних братів і сестер Західньої України в 1939 році, побратавшись спочатку з гітлерівськими нацистами, силкувались таким чином визначати, хто “свій”, а хто чужак.
Другою підставою для оцінки західноукраїнських громадян, хто порядний, а хто ворог, була інформація, чи дану особу польські окупаційні власті притягали до відповідальности за “антидержавні вчинки”, чи арештували її та вели слідство проти неї, чи хоча б запідозрювали її у нелояльності до Речіпосполитої. Всі поляками репресовані чи тільки “нотовані” польською поліцією громадяни були ненадійні і для червоних окупантів, небезпечні для СССР. Таких чекісти тихо-скрито “викликали на розмову”, а там арештовували й підбирали статтю совєтського кримінального кодексу, за якою можна б звинувачувати й судити.
Третім критерієм було соціяльне походження. Захопивши владу в Російській імперії, большевики спершу переслідували й фізично винищували поміщиків, буржуїв, далі куркулів і “підкуркульників”, врешті осіб духовного сану...
Степан Бандера народився у родині священика, отже, згідно з большевицькими “нормами”, його віднесено до категорії “неблагонадійних” для існування “найпередовішої держави світу”.
Якщо б большевики, вчинивши у Росії державний переворот, захопили владу не в листопаді 1917 року, а на початку 1909 року, то Степана Бандеру вони вважали б своїм противником уже від дня його народження.

ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ І ТРИВОЖНІ ПЕРЕЖИВАННЯ

“У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятилітній хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови Української Держави”.
Степан Бандера. “Мої життєписні дані”.
Надзвичайно важкі роки випали на дитинство Степана Бандери: коли йому йшов шостий рік (а в такому віці майже всі діти зберігають добру пам’ять про події виняткової ваги), в Европі запалало полум’я Першої світової війни. Про той час у своїй біографії Бандера пише: “Під час Першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-1915 і 1917р., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції у царській армії Росії, прояви національно-революційних зрушень і велику ріжницю між українськими і московськими військовими частинами”.
Під впливом воєнних, а це значить — екстраординарних дій, під тиском фронтових пересувань і тривог, ними викликаних, а часто-густо і побоювань за саме виживання, діти того часу передчасно “ставали дорослими”, вони були змушені силою важких обставин думати так, як старші. І не тільки думати, а й іноді виконувати завдання старших і все це з глибоким почуттям патріотичного обов’язку. 8-12 літні шкільні діти підносили амуніцію й перев’язувальні матеріяли стрілецтву Української Народньої Республіки, Української Галицької Армії, воїнам Української Повстанської Армії, вели розвідувальну роботу тощо.
Треба ще й погодитися з думкою, що те, що дорослі люди сприймають розумом, то діти, як звичайно, в особливо важкій ситуації здатні “схоплювати” серцем і всіма фібрами душі. І схоплене в дитячому віці залишається на все життя людини й ніколи “не вивітрюється”. Що більше: інколи дитяча спостережливість не тільки дорівнює, а й перевищує примітливість старших. Стан особливої душевної напруги в дитячі та юнацькі роки був одним із головних факторів у пізнішому формуванні світосприймання Степана Бандери. Світ не без “практичних реалістів”. В осіб з надміру критичним підходом до всяких тверджень може виникнути сумнів щодо того, чи насправді кількалітній хлопець шкільного віку міг, скажімо, “бачити ріжницю між українськими і московськими військовими частинами”.
Сумнів щодо того почне розвіюватися, якщо познайомитися з мемуарними публікаціями того часу, зокрема зі споминами відомого українського історика та політичного і державного діяча Дмитра Дорошенка що був “уповноваженим Союзу міст”, а після Березневої революції — комісаром на галицько-буковинських землях.
Степан Бандера згадує про “хвилюючі події”. Які це події і чому вони хвилюючі, можливо, і до глибин серця діймаючі? Смерч надзвичайної руїнної сили бушував по Україні. Царські власті, не рахуючись з нічим, мобілізували братів східніх українців і висилати їх проти австрійських дивізій, в яких було немало нашого західньо-українського стрілецтва та старшинства. В той же час, західні українці покликані цісарською владою до австрійських дивізій, ішли атаками на російські військові формування, ущерть наповнені жителями Великої України. Українська кров проливалася в ім’я чужих: з одного боку великодержавницьких російських, а з другого — задля австрійсько-уторських інтересів. І Степан Бандера — школяр, і його ровесники, і старша та молодша генерація, і загалом усі українські патріоти не тільки глибоко відчували, а й повною мірою усвідомлювали страшну національну трагедію...
Степана Бандеру ще з дитячих років, а потім, коли вчився у гімназії і був студентом Львівської політехніки, коли став націоналістичним діячем, а загалом усе свідоме українство хвилювало пекуче і нестерпне питання: що зробити, щоб такого більше не було, щоб брат даремно не вбивав брата в ім’я панування окупантів на наших землях? Єдина розв’язка — це відновлення на наших етнографічних землях української державної суверенности. Ця думка золотою ниткою проходить у пізніших письмових працях Степана Бандери, в його виступах і закликах.
Степан Бандера перебуває на передньому краї цілої плеяди видатних українських націоналістичних діячів, дитячі та юнацькі роки яких минали в доволі однакових обставинах. І Бандера, і його ровесники душею і серцем сприймали події, пов’язані з національним відродженням і будовою української державности. В дитячих і юнацьких роках вони гартувалися в атмосфері національного піднесення, а згодом стали найближчими друзями-співробітниками Бандери, будучи в лавах Організації Українських Націоналістів, починаючи з другої половини 20-х років і в наступних десятиліттях. Згадаймо вибірково з числа тих, що відійшли у вічність: коли Степанові Бандері було десять років, на сім років старшим від нього був Іван Габрусевич (1902 року народження), на п’ять років старші Степан Ленкавський (1904 р. н.) і Богдан Кравців (1904 р. н.), на чотири роки — Степан Охримович (1905 р. н.), на два роки — Зенон Коссак (1907 р. н.), Роман Шухевич (1907 р. н.), Олег Ольжич (1907 р. н.), Дмитро Грицай (1907 р. н.), Олекса Гасин (1907 р. н.), на один рік старший від Степана Бандери — Володимир Янів, ровесником-однорічником його був Іван Климів-“ЛеҐенда” (1909 р. н.), на один рік молодші — Мирослав Тураш (1910 р. н.), Ярослав Старух (1910 р. н.), на два роки молодші: Дмитро Мирон (1911 р. н.), Ростислав Волошин (1911 р. н.), на три роки молодший — Ярослав Стецько (1912 р. н.) Власне (серед інших) це ті люди, яким долею судилось стати згодом найвидатнішими активістами українського визвольного націоналізму. Трьом із них — Шухевичеві, Ленкавському та Стецькові — довелося очолювати після Бандери Головний Провід ОУН.
В автобіографії Степан Бандера згадує, що він переживав “хвилюючі події відродження і будови Української Держави”. Про які події йдеться, висловлено прямо і недвозначно, а події були немаловажні, оскільки у процесі їх розвитку вирішувалась доля українського народу:
У березні 1917 року в Росії сталася революція, відгомін якої рознісся по світі, а серед українського народу воскресли надії на нове, вільне життя. Нема сумніву, що про це говорилося у домі отця пароха Андрія Бандери, і малому Степанові стало відомо, що грядуть якісь великі події, спасенні для України, оскільки революція, яка в Московщині мала соціяльний характер, в Україні набрала рис національно-визвольної боротьби. Скоро стало відомо, що в Києві утворилася Центральна Рада — український парлямент, а згодом — Генеральний Секретаріят — уряд. Немає сумніву, що в Галичині вісті з Києва викликали бадьорий настрій: покотився у прірву ненависний царат, перед народами, а в тому і перед українським народом торувався шлях до кращого життя.
Разом із радісними вістками прилітали й небажані: в Центральній Раді, очоленій відомим істориком Михайлом Грушевським — авторитетною людиною, велися довгі дискусії, в яких покладали надії на соціялізм який нібито мав би бути твердою основою для вирішування усіх міждержавних питань, тих, що творили соціялістичний лад.
Тривожні вістки в листопаді—грудні 1917 року занепокоїли наших громадян: після так званого Жовтневого перевороту в Петрограді нова большевицька влада, очолена Ульяновим-Леніним, заходилася відновлювати, чи пак продовжувати, російську імперію під червоними знаменами. Червона Москва несла велику загрозу Україні. І хоч славетного 22 січня 1918 року Українську Народню Республіку проголошено самостійною державою, то ще тиждень до того в Центральній Раді точилася дискусія, чи Україні потрібні власні Збройні Сили. За українське військо були Микола Міхновський — апостол українського націоналістичного руху — й Симон Петлюра, а Евген Коновалець приступив до організації Січового Стрілецтва — найкращої військової формації українських Збройних Сил. Можливо, що саме тоді молодий юнак Степан Бандера вперше почув ім’я Коновальця, але напевно й думки не міг допустити, що ця видатна особистість відіграє чи не найважливішу ролю в його житті та в послідовній боротьбі за розбудову української нації та Суверенну Українську Державу.
Згадуючи жовтень — листопад 1918 року, Степан Бандера писав: “Мій батько належав до організації державного перевороту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Куровцем), і я був свідком формування ним із селян довколишніх сіл військових відділів, озброєних захованою у 1917 році зброєю. Від листопада наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности. Батько був послом (депутатом. — Авт.) до парляменту Західньо-Української Народньої Республіки у Станиславові (сьогодні — Івано-Франківську) і брав активну участь у формуванні державного життя на Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомосте мали величезні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР (Західньо-Української Народньої Республіки) з Українською Народньою Республікою в одну державу в січні 1919 р.”.
Глибоке враження на молодого школяра Степана Бандеру справив День Першого Листопада 1918 р. Для Галичини та й для усієї України це знаменна подія, і про неї у Бандери залишився незатертий спогад. У Домі Бандери тоді говорилося: прокинувшись із довгого осіннього, незатьмареного неспокоєм сну, мешканці старовинного Львова побачили синьо-жовтий прапор, який замайорів на вежі Львівського магістрату (міської ради), що на Ринковій площі. І не тільки чужонаціональні жителі Львова, а й величезна більшість українців-львів’ян лише згодом довідалися, що в нічну пору, з 31 жовтня на 1 листопада, невелика група українських старшин-сміливців (офіцерів), а було їх не більше шести десятків, разом із підстаршинами і рядовим стрілецтвом, кількість яких сягала до 1200 осіб, роззброївши ненасильницьким способом, без єдиного пострілу, все вояцтво в усіх казармах Львова, а вслід за тим позаймавши всі найважливіші пункти міста, іншими словами, здійснивши безкровний переворот, наші славні військовики поклали початок утворенню на західньо-українських землях Української Держави. У висліді Листопадового зриву 9 листопада 1918 року покликано до життя уряд ЗУНР — Державний Секретаріят.
У другій половині дня 1 листопада почалися з польськими військовими загонами сутички, що перейшли в затяжні бої.
Незабаром польські війська отримали значну допомогу в людях і озброєнні, а вночі з 21 на 22 листопада українські військові відділи були змушені покинути Львів. Українська Національна Рада — парлямент Західньої України — переїхав до Тернополя, а потім до Станиславова. Отець Андрій Бандера став членом Національної Ради. Степан Бандера згадує про ті часи: “У травні 1919 року Польща вжила у війні проти української держави армію ген. Галлера, яка була зформована державами Антанти до боротьби з большевицькою Москвою. Під її перевагою фронт почав пересуватися на схід. Разом із відступом Української Галицької Армії подалася на схід ціла наша родина, переїхавши до Ягольниці біля Чорткова. Тут замешкали в дядька (брата матері) отця Антоновича, який був там парохом. В Ягольниці ми пережили тривожні й радісні моменти великої битви, т. зв. Чортківської офензиви, що відкинула польські війська на захід. Але через брак військового постачання офензива української армії припинилася. Знову мусів початися відступ, цим разом на річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі і батько як військовий капелян в рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919 року. Жінки й діти залишилися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати разом із дітьми повернулася до родинного села — Угринова Старого”.
Далі С.Бандера продовжує: “Мій батько перебув усю історію УГА на Великій Україні” (тобто на Наддніпрянщині) у роках 1919-1920, боротьбу з большевиками й біломосковськими військами, тиф. До Галичини він вернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами з уваги на переслідування українських політичних діячів. Восени того ж року батько повернувся на попереднє становище пароха в Угринові Старому.
Весною 1922 р. померла моя мати на туберкульоз горла. Батько був на парафії в Угринові до 1933 року. Того року перенесли його на парафію до Волі Задеревецької, повіт Долина, а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (уже після мого арештування)”.
Теплими словами згадує Степан Бандера про так звану Чортківську або Червневу офензиву. Це була вдала операція Української Галицької Армії (УГА) у часі від 6 до 28 червня 1919 р. проти польських військ. УГА в тому часі нараховувала до 20 тисяч стрільців і старшин. Бравурний наступ українського війська приніс тактичні успіхи. Польські війська були змушені відступити на віддаль близько 120 км. Недостача зброї і боєприпасів не дала змоги використати ці здобутки.
Командувачем УГА в той час був генерал Олександер Греків. Саме він командував вдалими наступами. Кількісний стан військ під час Чортківської офензиви не скорочувався, а з кожним днем зростав за рахунок добровольців, що поповнювали ряди УГА.

ВІД УГРИНОВА СТАРОГО ДО СТРИЯ
В автобіографії “Мої життєписні дані” Степан Бандера пише: “У вересні або жовтні 1919 року я поїхав до Стрия і тут, після складення вступного іспиту, вступив до української гімназії. До народньої школи я не ходив узагалі, бо в моєму селі, як і в багатьох інших селах Галичини, школа була нечинна від 1914 р. з уваги на покликання учителя до війська та інші події воєнного часу. Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків разом із сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок.
Українська гімназія у Стрию була організована й утримувана спершу заходами українського громадянства, а згодом дістала право публічної, державної гімназії. Около 1925 р. польська державна влада відібрала їй окремішність, перетворивши її на українські відділи при місцевій польській державній гімназії. Українська гімназія у Стрию була клясичного типу. У ній я пройшов усі вісім кляс у роках 1919-1927, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. я склав там матуральний іспит”.
 
Наші Друзі: Новини Львова