Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року

Чорна рада

Переглядів: 287645
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 6 Відгуки 4
По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, ізближались до Києва
з Білогородського шляху. Один був молодий собі козак, збройний, як до війни;
другий по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по
пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Коні в їх
потомлені, одежа й тороки позапилювані: зараз було знати, що ідуть не зблизька.
Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку да й
побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули
в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до
Череваневою хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із
козацтва, що збагатилось за десятилітню рійну з ляхами. Річ тут про Богдана
Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і
недоляшків. От тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу, та після
війни й сів хутором коло Києва.
Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно
розливалось по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці.
Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом
неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони
ідуть у гості до веселою пана Череваня.
От же вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче
хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через
річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державські.
Замість ушул — рублена башта під гонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота,
густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень
і вночі сподівайсь лихого гостя — татарина або ляха. Так над ворітьми у башті
було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над
щитом — гостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора — годящий вал.
Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а
в хуторі не озивавсь ніхто; да вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і
стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця,
лізе да й гуторить само з собою.
— Враг його,— каже,— знає, який тепер люд настав! Приїде казна-що, казна-звідки
та й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п'ятнадцять або двадцять
назад, так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге,
то-то бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й
досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в
свою голову! Ох, боже правий, боже правий!
— Се Василь Невольник,— каже тоді піп.— Однаковий і досі.
— Хто там грюкає, наче в свої ворота? — питає Василь Невольник крізь віконце.
— Да годі тобі розпитувать! — озвався піп. — Бачиш, що не татаре, то і впускай.
— Боже мій правий! — аж скрикнув Василь Невольник.— Та се ж паволоцький Дірам!..
Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана.
— Одчини перше ворота,— озвався Шрам,— а потім біжи собі, куди хоч.
— Правда, правда, добродію мій любий! — каже старий ключник да й почав
іспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам із собою.— Гора з горою не зійдеться,
а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана
Шрама!
От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його
син), схилившись, і в'їхали. Василь Невольник з великої радості не знав,
що й робити: кинувся до Шрама і поціловав його в коліно.



Далі до сина:
— Боже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак!
Петро нагнувсь із сідла і поціловавсь із Василем Невольником.
— Орел, а не козак! — каже знов Василь Невольник. — Що, якби таких друзяк
припливло хоч дві чайки до Кермана, як я пропадав там у неволі? Ох, боже правий!
Далась мені та проклята неволя добре знати, не забуду її довіку!
Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з
неволі випущений: невеличкий, похилий, а чі йому позападали і наче до , чого
придивляються а губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся.
У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мо,в
позичене.
Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од панотця коня.
— Веди ж нас, Василю, до пана,— каже полковник Шрам.— Де він? Чи в світлиці, чи
в пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.
— Еге, добродію,— каже Василь Невольник,— благую часть ізбрав собі пан Черевань
— нехай його господь на світі подержить! Мало куди й виходить із пасіки.
— Ну, да все ж од людей іще не одцурався? Чи, може, справді зробивсь
пустинножителем?
— Йому од людей одцуратись! — каже Василь Невольник.— Та йому й хліб не піде в
душу, якби його люде покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в
нас за гість тепер у Хмарищі.
Да одчинивши дідусь у пасіку хвірточку, і повів Шрама попід деревом.
Що ж то був за Шрам такий і як се він був разом піп і полковник?
Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській
братській школі, і вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу
маном Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік
Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за
безбожний глум польських консистентів ,і урядників над українцями, за наругу
католиків і унітів над греко-руською вірою. Тоді-бо дійшло безладдє в Польщі до
того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому
в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і
хліборобами, которі не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовніри,
консистуючи в городах і селах, беззаконні окорми і напитки од людей вимагати,
жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордовати, людей
серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичовати
й поганяти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисовали. А тим часом
католицькі пани з нашими перевертнями усиловались унію на Вкраїні прищепити і не
в одну церкву попом уніта, на огиду людям, поставили; віру благочестиву
мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й
церкви їм на одкуп оддавали. І нікому було на такі наруги жаловатись, бо й
самого короля сенатори, папи да єпископи у руках держали. Городова та ж козацька
старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і
орандарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою — по тридцяти
золотих на всякого реєстрового од короля і Речі Посполитої. То й реєстровим чи
городовим козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям
приневолено; которі ж остались реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини
всяку роботу по дворах. Шість тисяч тілько їх оставлено в реєстрі, да й тії,
бувши в великій неволі в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхів руку і тілько
вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у
своїй тісноті й нуждах жаловались?.. Жаловались миряне і попи благочестивії
тілько далеким своїм землякам — козакам запорозьким, которі, живучи в диких
степах, за порогами, старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному
узяти себе за шию не давали. От і виходили з Запорожжя один за одним гетьмани
козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця — з мечем і пожежею супротив ворогів
рідного краю.
Тілько ж ненадовго підіймали українці під їх хорогвами похилу голову. Ляхи
держались міцне за руки з недоляшками, гасили хутко полом'є і знов по-свойому
обертали Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя —
піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не
робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії косистенти-ротмістри з
своімя жовнірами, да й наші перевертні-недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не
вмудрялись, щоб погасити теє полом'я! Як уже не перегороджували степові дороги
своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж ? Кидає
пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварі, кидають шевці,
кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини — немощних
батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками
чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже «розлилась козацька слава
по всій Україні...»
Де ж пробував, де тинявсь попович паволоцький, Шрам, десять рік од Остряниці до
 
Наші Друзі: Новини Львова