Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 24 липня 2019 року

Січові гості

Переглядів: 48260
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 1
(Споминки старого діда)

Еге, добродію! сидимо оце ми з вами на пасіці — ні гадки!.. Божа бджола гуде,
кругом гречки біліють... а колись гули кругом мене не такі бджоли: козики гули,
небожата, да ще не гетьманці — сама січова воля, добродію... Переїв я всякого
хліба: помагав і панам панувати, помагав навпослі і гайдамакам-братчикам. Ге!
вже того не буде, що було, а було ж воно нащось. Тим-то, нічого гріха таїти,
признаюсь вам, добродію, який я був дурний колись... на свою рідну браттю ставав
до бою! Далебі!..
Родився я на Подоллі,— то моя рідна Вкраїна, а се вже мені на старість чужа
сторона рідною стала,— шибнула доля, куди схотіла. Родився ж я в державах князя
Любомирського, коли чули, під Попонним. Старосвітське місто, добродію. Добували
колись його козаки і злили всякий ступінь землі кров'ю жидівською,— он яке місто
Полонне! Ну, родившись у підданстві, мусив тим робом і ходити. Взяли мене ще
хлопцем малим до замку, до панів, звичили мене до коней, до козацького обороту,
а далі і в надвірні козаки записали, бо зросту був я хорошого, таких у надвірні
корогви й підбирали. Величавсь я козацькою зброєю перед хліборобами, і думки не
було в мене, против кого вона наготовлена... Не хутко мені очі одкрились, а все
ж, хвалити бога, одкрились. Ніхто мене не вмовляв: отак і так воно було, отак
воно єсть, отаке буде; сам я почув душею, що воно й як воно, і до чого воно...
та не так-то хутко досяг самого дна. Глибоке дно й каламутне! Чую було ще змалку
— гайдамаки та гайдамаки, ніби сказати — ледарь яка невірна. Пани на їх як на
вовків полюють; селяне їх жахаються, а жид аж плюне, як почує. То, було, й
сердишся, як хто гайдамакою налає. Який я гайдамака?.. А гайдамаки з не з кого й
брались, як з таких же панських підданих. Інший не вгодить шляхті на облаві, чи
на бенкеті, чи на посилках чого не второпає — втікає од батогів. Іншого не
злюблять панські похлібці,— од них утікає. А хто, то й так не схоче по наймах
тинятись або в панському дворі довічним грубником пропадати,— і сей,
надумавшись, дмухне на Січ манівцями.
А там тільки й піджидають божого літа, щоб завітати в гості до вельможного
панства. Знаєте, вся та Вкраїна, почавши од Дніпра, аж геть під Збараж, під
Замостя, все те було колись козацьке. Купили всю ту землю козаки в ляхів, не за
гроші купили, а, кажуть, заплатили самою щирою кров'ю козацькою. А ляхи-то,
мовляв, люде лукаві — умови не додержали, собі ізнов усю Вкраїну аж по саме
Дніпро загарбали. Так козаки й кажуть: “Ну, коли ж так, панове, то вже ви тут
господарюйте з жидовою, а нам у Січ платіть чинш”.
Ото ж, було, й ходять із Січі козаки за чиншем. От їм саме таких було й треба,
що всі входи й виходи по панських державах знають-знають усі стежки й манівці по
Вкраїні. Пригріє весняне сонечко, шелесне молодим листям дерево,— ізнімуться
роєм небожата, в кого одежа вже наскрізь світиться — пора міняти на саєти!.. От
збереться їх докупи десятків або й сотень скільки, виберуть собі ватажка,
характерника такого, що вже його хіба срібна куля візьме, що козаки за ним і в
огонь, і в воду... гайда на Вкраїну!
У Гетьманщину вони не ходили, бо там пани свої,— хоч і пооддавали інші чорту
душу, да все ж із жидовою не братались. Ходять, було, коли не понад Дніпром, то
понад Богом-річкою, да й до Случі добираються за січовим чиншем своїм. Де байрак
глухий та глибокий, що тільки звір да птиця його знає, де хуторець або пасіка
стоїть на одшибі, вони там переднюють, а вночі як смикнуть — вовки вовками по
полю рищуть.
Польщею вся та Вкраїна звалась, тим що поляки нею орудували. І стояла та Польща,
як горох при дорозі: лінивий тільки й не скуб. Роздав король усі села своїм
панам: користуйтесь ними да й бережіть же своє добро, щоб мені військом про ту
Вкраїну не турбуватись. А в короля і в самого гуло в кишені, бо тоді вік був
такий на королів та на панів, що у всіх кишені попродирались. Ну, пани ж
користуватись зуміли, а щоб до ладу військо спорядити, ту українську партію...
еге! то в їх посліднє було діло. Спискових було багато паненят, що тільки
величались ротмістрами та поручниками, а до потреби не так-то було їх густо при
полках. Гасали вони по панських дворах, до панночок залицялись або з собаками
наввипередки бігали. Одбували татар або січових гостей самі надвірні панські
корогви — з нашого ж таки брата, з підданства.
Отож, було, як наїдуть січові гості, то похазяйствують у панів та в жидів, як у
себе в господі, нав'ючать усяким добром батовню коней та й гайда назад!
Покажуться і слизнуть так живо, як ніби вві сні приснилось; тільки й знаку, що в
ляхів та в жидів скрині порожні, та ще хіба що в іншого душі в тілі немає.
Отакі-то були!
Рідко, рідко коли вдавалось жовнірству застукати їх саме на хазяйсті, хіба
зрадою. А то. було, прибіжить корогва гусарні чи рейтар на чутку, що гайдамаки
деруть, та полічить тільки сліди од підків на шляху, та з тим і вернеться. Та
вже, було, як і застукають, то й їм, сердешним, добре, було, достанеться.
Довелось і мені бути разів зо два у тій справі, бо я — собі на лихо — служив у
надвірних, помагав панам панувати. Отож раз стояли ми цілою корогвою в Попонному
замку; князя Любомирського замок був. Жили тоді пани Любомирські, як королі,
дарма що Хмельницький їх був трохи пополохав і ворота к чортовій матері виніс,
як торохнув із гармати-сироти. Отож ми там і вартуємо не знать чого, а більш для
панської пихи. Аж ось одного дня, тільки що взялись за ложки, летить гінець.
Кінь під ним аж хитається, ніздрі роздуло, як ріжок. Зараз його, так як був у
грязі і в пилу, перед князя.
— Що таке?
— Гайдамаки на Подоллю. Просить лементар подольський посилку, бо самі нічого не
вдіють.
— А багацько ж їх?
— Сто кільканадцять комінника.
— Добре, завтра сам з військом рушу. Зараз йому другого коня і виправили назад.
Заворушився увесь замок: самопали перечищають, кульбаки споряджають, уюки,
патронташі пакують. Назавтра, скоро світ, заграно в труби, рушили з замку.
Піхоту і гармати везли підводами. Третього дня стали коло Ялтушків: там
гайдамаки обсілись у гаю. Ото стали лавами. Пан лементар приїхав, подививсь.
— Ну, тепер оддихайте та будете готові на ніч. Треба добре пильнувати, а то
вискочать з рук, як мило в воду.
Ото відпочивши, як настав вечір, пильнуємо ми. Кругом гаю поставлено мужиків
кілька тисяч із ціпами, а декотрі і з рушницями, а за ними, одступивши ступнів
сто чи й більш, стало військо: те, що прийшло з самим лементарем, своїм чередом,
а наше своїм чередом; а було всіх тисяч зо дві: і гусаре, і панцерники, і піхота
— чого там не було! І всі на ту жменю тих гольтяпак!
Сидимо, багаття скрізь розіклали, балакаємо дещо стиха, бо заказано було од
старшин, щоб, боже борони, якого ґвалту, а щоб добре чували. Я ще тоді був
молодий, не знав ще, що то за гайдамаки, то дивно мені стало, що таке військо на
них зібрано. От і питаю у одного старого гусарина, що вже йому уси росли-росли
та аж за уха закрутились:
— Що оце, дядьку,— кажу,— за диво таке сі гайдамаки, що ось на них усі корогви
стляглися?
— Еге,— каже,— а ти, хлопку, ще не знаєш, що то за звіряки? Коли б у кожного з
нас було по десять рук, то ще на їх мало, бо ті галгани обороняються, мов
скажені. Знають, що вже їм помилування не буде, то кидаються на людей, як іроди,
і часом проб'ються крізь цілий повк; не то втечуть самі, та й здобич умчать. Ось
завтра побачиш, які вони повбирані. Се в нас так спорядились, бо з Січі
поприходили в одних лоєвих сорочках та в телячих шароварах.
— А який же,— кажу,— ватажко тепер їми доводить?
Каже:
— Іван Чуприна. П'ятнадцять разів уже виходить він на здобич, разів скільки
пробивався крізь наших жовнірів; та вже тепер, здається, дамо ми йому перцю.
Отак минула й ніч. Стало на зорю займатись. Коли ж по той бік лісу, де стояла
піхота, самопали — пук! пук! — перше зрідка, а далі раз по раз. А тут з гармати
— гу! — пішла грюкотня по лісу. Дерево тріщить та падає. Крик, гам! Гармати
ревуть, а гуна по ранній росі так і розлягається. Наші зараз на коней, а селяне,
злякавшись, навтікача. А ми тільки що рушили їх переймати, аж тут із лісу душ
сорок гайдамак, всі в кармазині та в блаватасах, такі гетьмани вискочили, що аж
очима на їх не зглянеш; і коней за собою нав'ючених з двадцятеро ведуть.
Вискочили та як ударять ізразу на чотири корогви волоські, що стояли спереду,
так їх і розідрали надвоє. І от, як бачиш часом, лискавка з грому впаде на дуба
або на густу та стару сосну та як розчахне її од гори до низу, то одно гілля на
 
Наші Друзі: Новини Львова