Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 18 вересня 2014 року

Орися

Переглядів: 51968
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
(Ідилія)

І
Співають у пісні, що нема найкращого на вроду, як ясная зоря в погоду. Отже, хто
бачив дочку покойного сотника Таволги, той би сказав, може, що вона краща й над
ясную зорю в погоду, краща й над повний місяць серед ночі, краща й над саме
сонце, що звеселяє й рибу в морі, і звіря в дуброві, і мак у городі.
Може, й гріх таке казати: де таки видано, щоб дів­ча було краще од святого сонця
й місяця? Да вже, мабуть, так нас, грішних, мати на світ породила, що як
споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі
нема нічого кращого.
Гарна, дуже була гарна сотниківна! Знали її по всій Україні; бо в нас на
Вкраїні, скоро було в кого виросте дочка хороша, то вже й знають усюди. Було, чи
треба кому з молодого козацтва, чи не треба чого у Війтовці, іде за сто верст,
аби тілько побачить, що там за дочка в сотника Таволги, що іам за Орися, що
всюди про неї мов у труби трублять! Да не багато з того ви­ходило користі. Якось
не було козацтву приступу до неї з залицяннєм. Чи батько був дуже гордий, чи
дочка дуже пишна, того не знаю, а знаю, що було вернеться інший крутиус із
Війтовець да й ходить, мов непри­каяний. Спитає його про Орисю товариш...
— Шкода,— каже,— брате, нашого повабу й залицяння! Не для нас зацвіла ся квітка!
Може, хто й застромить її собі за високу шапку, тілько той буде не з нашого
десятка.
А товариш похитає мовчки головою да й подумає:
«Отже, занапастила козака!»
ІІ
А Орися була вже не дитина, вирівнялась і викоха­лась, як біла тополя в леваді.
Подивиться було на її старий сотник, подивиться на її пишний зріст і хорошу
вроду, порадується батьківським серцем, що дождав на старість собі такої дочки,
а часом і посумує: «Доспіла єси, моя ясочко, як повний колос на ниві! Да чи
зна­тиме женчик, яку благодать бере собі од господа мило­сердного? Єсть багато
людей, і статечних, і значних, що залицяються на тебе, да не хотілось би мені
од­давать тебе в руки сивому дідові: зв'ялить тебе, рев­нуючи, як вітер билину в
полі. Ой, не хотілось би оддавать тебе й за молодого шибайголову, що не по­живе
довго без степу да коня, поляже в полі буйною головою, а тебе зоставить горювать
з дітоньками!»
Так собі думаючи да гадаючи, старий Таволга часом тяжко, тяжко засумує, аж
сльоза покотиться йому з ока.
А Орися росла собі, як та квітка в городі. Повна да хороша на виду, маяла то
сям, то там по господі в старого сотника, походжала, як по меду бджілка, і всю
господу зве'селяла.
III
Приснився раз Орисі предивний сон. Здалось, прийшла до неї з того світу покойна
паніматка, стала над нею в головах да й каже:
— Дитино моя, Орисю! Не довго вже тобі дівувати: щодень благаю господа
милосердного, щоб послав тобі вірну дружину.
Встала Орися ні смутна, ні весела, іде до панотця в світлицю, зачервонілась, як
та квіточка, да й каже:
— Паноченьку! Позолили мої дівчата платте. Нехай запряжуть нам коней; поїдемо ми
до Трубайла, під Турову Кручу: там вода чиста, як скло, рине по камінням.
А панотець рече:
— Чого ж тобі, Орисю, так далеко їздити?
— Хіба ж то вже, паноченьку, й далеко?.. На півгодини ходи; да туди ж усе їхати
лугом да левадами, що й незчуєшся, як вода заблищить і зашумить під горою. А
панотець:
— О, я вже знаю, що аби чого забажала, то вмієш випросить. Поклич же мені
старого Гриву!
Поскочила Орися до дверей, недовго шукала Гриви, зараз привела його перед
панотця.
А той Грива був старий, дідизний чоловік. Знав він пана сотника ще змалечку;
випестив його на руках, вивчив і на коні їздить. Потім виходив з сотником у
походах ледві не всю Польщу, був з ним і в Криму, був і на Чорному морі, да вже
на старість не схотів би й панства, аби тілько при йому дожити віку. Старий уже
був дуже дідуган той Грива; брови на очі йому понасовувались, і борода сива, до
пояса.
Увійшов у світлицю, вклонився пану сотнику да й каже:
— Добридень, добродію! А сотник йому:
— Здоров, добродію! — бо вони один одного звикли добродіями величати.
— Запряжи,— каже,— добродію, пару коней, візьми хоч той віз, що було сухарі в
поході воаим, да повези наших прачок до Трубайла.
А той йому:
— Добре, добродію, запряжемо. Чому не запрягти? І ото зараз іде, бере двох
хлопців, викочує з-під повітки віз, довгий і широкий, добре йому знакомий, що не
раз у лихій годині, засівши за його, одбивансь од ляхів або од татарви, не раз
прийняв через його й нужди не мало, часом як трапиться було утікать із ним по
корчах, по болотах, по багнах, щоб вихопиться мановцем із залоги. Викочує старий
Грива той віз тепер на іншую потребу; запрягає пару коней, що вже літа погасили
давно в них той огонь, що кипить у серці, паше з очей і з ніздер, і кидає коня
сюди й туди, на страх жінкам і дітям, а доброму козакові на втіху. Смирнії тепер
тії два білії коники ходили під рукою сивого Гриви, що вже давно одвик од
козацького серця.
Отже, дівчата Орисині несуть сорочки, шитії рушники, настілники і всяке добро;
наклали повен віз, і самі посідали: усі в с-іьожках да в квітках,— Орися поміж
ними,— і як мак у городі всі квітки закрашає, так вона сиділа поміж своїми
дівчатами. Сивий Грива сів спереду; хлоп'ята кинулись одчиняти ворота. Виглянув
у вікно пан сотник:
— Не барися ж там, Орисю! А вона:
— Ні, паноченьку!
Ляснув погонич пугою; коні заржали, почувши лугову пашу; потюпали і зникли з
очей і з возом, і з погоничем, і з дівчатами.
IV
От уже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Було-бо се саме навесні,
як ще трава, свіжа да молода, тілько що вкрив землю. Скілько вгорі синього неба,
стілько внизу зеленого лугу. І так, як ясна зоря вночі покотиться, палаючи, по
небу, так тая Орися проїжджала широким лугом з своїми дівчатами.
Аж ось — шумить, реве Трубайло за левадами. Як розступиться дерево, а сонце як
заблищить саме в тім місці, де вода рине через каміння, то ти б сказав, що то не
вода, а саме чисте скло, самий дорогий кришталь рине з гори і б'ється на дрібнії
склянки об каміння.
Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим в'язом, а
коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і
колишеться кудлатими жмутками. А внизу вода рине да рине! Оце ж тая й Турова
Круча.
Дивляться на неї дівчата да й питаються в старого Гриви, чого вона прозвалась
Туровою.
— Нащо вам знать? — каже Грива.
— Аже ж ти нащось знаєш? Так і нам скажи!
— Ой мої голуб'ята! Сказав би вам, да тілько більш не поїдете сюди на річку.
— Що ж там таке? Скажи-бо таки нам, дідусю! Як узяли просить, не видержав
старий, сів на камені над річкою да й почав глаголати:
— Колись-то давно, іще до татарського лихоліття, правив Переяславом якийсь
князь. Да й був собі той князь стрілець такий, що аби зуздрів на око, то вже й
його; і кохавсь він у польованні. Отож раз поїхав той князь на польованнб да й
одбивсь у пущі од своєї челяді. Іде да іде пущею, коли ж дивиться, аж на лощині
пасеться стадо турів.
— А що ж то, дідусю, за тури? — спиталася Орися.
— То, моя кришко, були дикі бики з золотими рогами; тепер уже їх нігде не
зуздриш. Бачить князь тих турів; тілько не дивується на їх золотії роги, а
дивується, що при них стоїть дівчина така, що усю пущу красою освітила. Поскочив
він до неї; а од неї так сяє, що й приступить не можна. Забув князь і про свою
челядь, і про те, що заблудив у пущі: вхопила його за серце тая чудовная краса.
«Дівчино! — рече,— будь моєю жоною!» А вона рече: «Тоді я буду тобі жоною, як
 
Наші Друзі: Новини Львова