Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 червня 2020 року

Хіба ревуть воли, як ясла повні

Переглядів: 39165
Додано: 29.04.2013 Додав: Hahulyak  текстів: 9
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
(Роман з на­род­но­го жит­тя)



Частина перша



Польова царівна



Надворі вес­на вповні. Ку­ди не глянь - скрізь роз­вер­ну­ло­ся, роз­пус­ти­ло­ся, зацвіло пиш­ним цвітом. Яс­не сон­це, теп­ле й при­яз­не, ще не вспіло на­ло­жи­ти па­лю­чих слідів на зем­лю: як на Ве­лик­день дівчи­на, кра­сується во­на в своїм розкішнім уб­ранні… По­ле - що безк­рає мо­ре - скільки згля­неш - розісла­ло зе­ле­ний ки­лим, аж сміється у очах. Над ним синім шат­ром розіп'ялось не­бо - ні пля­моч­ки, ні хма­роч­ки, чис­те, про­зо­ре - пог­ляд так і то­не… З не­ба, як роз­топ­ле­не зо­ло­то, ллється на зем­лю блис­ку­чий світ сон­ця; на ла­нах грає со­няч­на хви­ля; під хви­лею спіє хлібо­робська до­ля… Ле­генький вітрець по­ди­хає з теп­ло­го краю, пе­ребігає з нив­ки на нив­ку, жи­вить, освіжає кож­ну би­лин­ку… І ве­дуть во­ни між со­бою ти­ху-таємну роз­мо­ву: чут­но тільки ше­лест жи­та, тра­виці… А зго­ри ли­не жай­во­рон­ко­ва пісня: до­но­ситься го­лос, як срібний дзвіно­чок,- трем­тить, пе­ре­ли­вається, зас­ти­гає в повітрі. Пе­ре­ри­ває йо­го пе­ре­пе­ля­чий крик, зірвав­шись уго­ру; заг­лу­шає до­куч­не сюр­чан­ня трав'яних ко­ників, що як не розірвуться,- і все те зли­вається до­ку­пи у який­сь чуд­ний гомін, ври­вається в ду­шу, роз­бур­кує в ній добрість, щирість, лю­бов до всього… Гар­но тобі, лю­бо, ве­се­ло! На серці сти­ха­ють не­го­ди; на дум­ку не лізуть кло­по­ти: доб­ра надія об­гор­тає те­бе доб­ри­ми дум­ка­ми, ба­жан­ня­ми… Хо­четься са­мо­му жи­ти й лю­би­ти; ба­жаєш кож­но­му щас­тя. Не­да­ром в та­ку го­ди­ну - аби неділя або яке свя­то - хлібо­ро­би ви­хо­дять на по­ле хліба об­див­ля­тись!

Отакої са­ме по­ри, в неділю, після раннього обіднього ча­су,- тим шля­хом, що, звив­шись га­дю­кою, пос­лавсь од ве­ли­ко­го се­ла Пісок аж до слав­но­го ко­лись Ро­мо­да­ну,- ішов мо­ло­дий чо­ловік. \"Не ба­га­то­го ро­ду!\" - ка­за­ла прос­та сви­та, на­ки­ну­та на­опаш­ки.-\"Та че­пур­ної вдачі\",- од­мов­ля­ла чис­та, біла, на гру­дях ви­ши­ва­на со­роч­ка, виг­ля­да­ючи з-під сви­ти.



Червоний з ки­ти­ця­ми по­яс теліпав­ся до колін, а ви­со­ка си­ва шап­ка з ре­ше­тилівських смушків, пе­ре­хи­ля­ючись на­ба­кир, на­тя­ка­ла про па­ру­боцьку вда­чу. .. Ішов справді па­ру­бок. На пер­ший пог­ляд йо­му, мо­же, літ до двад­цят­ка до­би­ра­ло­ся. Чор­ний шов­ко­вий пух тільки що ви­си­пав­ся на верхній губі, де ко­лись ма­ло­ся бу­ти ву­сам; на мов сте­саній борідці де-где по п'ялось тон­ке, як па­ву­тин­ня, во­лос­сяч­ко. Ніс не­ве­лич­кий, тон­кий, тро­хи за­гост­ре­ний; темні карі очі - теж гострі; ли­це дов­гоб­ра­зе - ко­за­че; ні ви­со­ко­го, ні нязь ко­го зрос­ту,- тільки плечі ши­рокі та гру­ди ви­сокі… Оце й уся вро­да. Та­ких па­рубків час­то й гус­то мож­на зустрітії по на­ших ху­то­рах та се­лах. Од­но тільки в цього не­аби­яке - ду­же пал­кий пог­ляд, бист­рий, як блис­кав­ка. Ним світи­ла­ся якась нез­ви­чай­на сміливість і ду­хов­на міць, ра­зом з яко­юсь хи­жою ту­гою…

Парубок плівся по­ва­гом, по­зак­ла­дав­ши ру­ки на­зад се­бе; по­зи­рав навк­ру­ги своїми блис­ку­чи­ми очи­ма;

іноді зу­пи­няв­ся й дов­го розг­ля­дав зе­ле­не нив'я. То зно­ву йшов; то знов ста­но­вив­ся де-не­будь на згірку- і знов ог­ля­дав по­ле. Ось пе­рей­шов і дра­ний місто­чок по­се­ред лук, на ни­зині, у балці. Під ним ще не зи­сох-ли вес­няні ка­люжі-аж зацвіли, по­зе­леніли: кум­ка­ють в них жа­би ра­но й вечір. От опшіквсь па не­ве­личкім горб­ку по той бік місточ­ка; став, обер­нув­ся ли­цем до йо­го; гля­нув на руд­ку, пе­ревів пог­ляд на крайнє жи­то. \"Отже тут кращі хліба, ніж під се­лом,- по­ду­мав сам собі,- тут, ма­буть, сильніший дощ прой­шов…\" Знов по­вер­нув­ся і ру­шив далі.

Спустившись в до­ли­ну, по­вер­нув з кур­но­го шля­ху на обніжок-і пішов поміж зе­ле­ни­ми жи­та­ми. Ось підійшов до однієї ни­ви, на­хи­лив­ся, вир­вав при самім ко­рені пу­чок жи­та, гля­нув на йо­го, далі гля­нув на ни­ву,- і ли­це засвіти­лось од­ра­дою: \"От де моя пра­ця,- не­мов ка­за­ли йо­го очі,- не мар­но пот­ра­че­на: во­на зро­би­ла з ме­не чо­ловіка, ха­зяїна!..\" По­вертівши в ру­ках вир­ва­не жи­то, він ски­нув очи­ма на дру­гий бік межі; зно­ву гля­нув на свою ни­ву, на­че рівняв дві ни­ви між со­бою,- і про­мо­вив вго­лос: \"Бач… на на­шо­му полі жи­то кра­ще, ніж у дядька Ка­бан­ця: моє та­ке гус­те та гон­ке, а в йо­го - лед­ве од землі одлізло -ни­зеньке, жов­те, зас­мок­та­не…\"



Не вспів до­ка­за­ти ос­таннього сло­ва,-чує: не­да­ле­ко, з-за жи­та, хтось співає… Він при­таїв дух; нас­то­ро­шив уші, слу­ха… Го­лос тон­кий, гнуч­кий, дзвінкий, так і роз­хо­див­ся на всі бо­ки: то роз­ля­гав­ся в ви­сокім прос­торі; то слав­ся по землі, по зе­ле­них жи­тах; то за­ми­рав од­да­ле­ки на по­лях роз­ло­гих; то вли­вав­ся в ду­шу якимсь несвідо­мим щас­тям.

Парубок сто­яв, як за­ча­ро­ва­ний. Йо­му зда­ло­ся - він зро­ду не чув та­ко­го свіжо­го, гнуч­ко­го го­ло­су. У йо­го в очах засвіти­лась од­ра­да; ли­це про­яс­ни­ло­ся, на­че хто збриз­нув йо­го свіжою во­дою; сер­це затіпа­лось, не­мов хто до­торк­нув­ся до йо­го. \"Хто б це?\" -по­ду­мав він та й пішов на го­лос.

Не встиг сту­пить де­ся­ти ступнів, як пісня стих­ла,- тільки од­на лу­на її бриніла ще над го­ло­вою у йо­го. Ще ступінь, ще… за­ше­лестіло жи­то, за­ко­ли­ха­ло­ся, не­мов у йо­му щось бор­са­лось, би­лось… Ще хви­ли­на - і з жи­та за­ма­ня­чи­ла діво­ча пос­тать… Па­ру­бок став. Дівчи­на, як пе­репілка, зня­лась - і пом­ча­лась впо­довж ни­ви. Ни­зенька, чор­ня­ва, заквітча­на польови­ми квітка­ми, во­на й тро­хи не схо­жа бу­ла на се­ля­нок, час­то за­пе­че­них сон­цем, ви­со­ких, іноді ду­же не­по­во­рот­них дівчат. Ма­ленька, круг­ленька, швид­ка й жва­ва, одяг­не­на в зе­ле­не уб­ран­ня, між ви­со­ким зе­ле­ним жи­том,- во­на зда­ва­ла­ся ру­сал­кою…



Парубок спер­шу, ма­буть-та­ки, чи й не прий­няв її за ту польову царівну, бо сто­яв, як уко­па­ний, роз­тяг­ши й без то­го дов­гоб­ра­зе ли­це, ши­ро­ко розк­рив­ши зди­во­вані очі…

Дівчина одбігла тро­хи і собі ста­ла. Озир­ну­лась, гля­ну­ла на йо­го ве­се­ли­ми очи­ма, усміхну­лась свіжим, мо­ло­дим лич­ком. Тут її кра­ще розг­лядів па­ру­бок. (Чор­не ку­че­ря­ве во­лос­ся, заквітча­не польови­ми квітка­ми, чу­дов­но ви­ло­ся ко­ло біло­го чо­ла; то­ненькі пас­ма то­го чор­но­го, аж по­лис­ку­ва­но­го хме­лю спа­да­ли на біле, рум'яне лич­ко, як яб­луч­ко на­лив­ча­те; очі ок­са­ми­тові, чорні,- здається, сам огонь го­во­рив ни­ми… Дві чорні бро­ви, мов дві чорні п'явки, пов­пи­ва­ли­ся над очи­ма, зле­генька прик­ри­ти­ми дов­ги­ми гус­ти­ми віями. Са­ма - не­ве­лич­ка, мет­ка й жва­ва, з ве­се­лою усмішкою на ви­ду, во­на так і ва­би­ла до се­бе. Зе­ле­на бай­ова кер­сет­ка, з чер­во­ни­ми муш­ка­ми, чер­во­на в бу­ке­тах спідни­ця, на шиї до­рогі ко­ралі, хрес­ти, зо­лоті ду­ка­ти - усе гар­но прис­та­ло до хо­ро­шої дівоцької вро­ди.



Вона сто­яла навп­ро­ти па­руб­ка, як на­мальова­на,- на­че ма­ни­ла своєю див­ною кра­сою. Не спус­ка­ючи з очей, він підхо­див до неї.

- Чого ти тут хо­диш? - обізва­лась во­на пер­ша.

- А ти чо­го хліб то­ло­чиш? - не зовсім лас­ка­во од­ка­зав він.

- Хіба се твій хліб?

- Не чий же… А що?..

- Цур тобі, як ме­не зля­кав!..- та й за­мовк­ла. Па­ру­бок і собі мов­чав.

- А ти хто та­ка? - тро­хи зго­дом пи­тає він, ков­та­ючи сло­ва.- Де ти взя­ла­ся? звідкіля сю­ди прий­шла?..

Дівчина по­чу­ла, як тільки чу­ють дівча­та, чо­го в йо­го зап­нув­ся го­лос: очі в неї заіскри­ли, заг­ра­ли…

- Навіщо тобі? - пря­ду­чи ни­ми, во­на пи­тає в йо­го.

- А чо­го ж ти прий­шла сю­ди, на чу­же по­ле? - ка­же він.- Хто ти та­ка? чо­го тобі тут тре­ба?..- Чут-но - аж дух спи­ра йо­му в гру­дях од кож­но­го сло­ва.

- Не ск-а-ж-у! - од­мо­ви­ла во­на на­роз­тяг, осміха­ючись, і по­да­ла­ся тро­хи лич­ком впе­ред, згор­нув­ши пухкі білі ру­ки попід ліктя­ми.- А прий­шла сю­ди, бо не-да­леч­ко жи­ву… А ти хто?

- Сюди йди! - ка­же він, усміха­ючись і ра­зом зап­ро­ху­ючи очи­ма.- Посідаємо тут… по­ба­ла­каємо… я тобі й роз­ка­жу - хто я…

Як стрель стрельнув у дівчи­ну. Сплес­ну­ла в до­лоні, за­ре­го­та­ла­ся та й пом­ча­ла­ся буй­ни­ми жи­та­ми… Далі - вис­ко­чи­ла на зе­ле­ну лу­ку, що кра­су­ва­ла­ся польови­ми квітка­ми; потім-по­вер­ну­ла кру­то наліво, по­че­са­ла яри­ною; як білоч­ка на де­ре­ви­ну в лісі, так во­на збігла пруд­ко на згірок; ста­ла, пе­ре­ве­ла дух, озир­ну­ла­ся, осміхну­лась, мах­ну­ла пра­вою ру­кою: \"сю­ди, мов!\" - та на­че ма­на яка, спус­ти­ла­ся униз - і ок­ри­ла­ся за го­рою.

Парубок ні з місця. Стоїть та ди­виться вслід їй ще дивніши­ми очи­ма - мов­би - пе­рег­ля­нув че­рез го­ру!.. У ву­хах йо­го ще вчу­вав­ся її го­лос свіжий, тон­кий, її сміх мо­ло­дий та дзвінкий; пе­ред очи­ма, як та при­чу­да, ма­ня­чи­ла її пос­тать мет­ка, жва­ва; йо­му усміха­ло­ся її лич­ко, біло-рум'яне, з яс­ни­ми очи­ма, з чор­ни­ми бро­ва­ми; уся во­на, з зе­ле­ною кер­сет­кою, з чер­во­ною спідни­цею, при­вид­жу­ва­лась йо­му, як жи­ва… \"Що це? - ду­мав він.- Чи справді, чи вви­жається?…І відкіля б це?.. чи не мос­калівна?.. так же, ка­за­ли, у мос­ка­ля доч­ка вмер­ла… гм… мов, бач­ся, на ху­то­рах ніко­го та­ко­го й не­має… Хіба Хо­мен­ко­ва? - так же не бли­гий світ од Хо­мен­ко­во­го ху­то­ра сю­ди теліпа­ти­ся… А вид­но - хутірська: на селі, окрім попівни, здається, ніко­го підхо­жо­го… Оже й не попівна: попівну я знаю - попівна не та­ка, та й не піде за п'ять верс­тов од се­ла… Чия б же це?..\"

Не розв'язав­шись з та­кою дум­кою, він вий­шов на згірок - по­ди­ви­тись, ку­ди пішла дівчи­на. Бу­ло уже пізно. Дівчи­ни не вид­но,- тільки зе­леніли то там, то там, об­ло­жив­шись по­ля­ми, хутірські са­ди, як розкішні квітни­ки, а між зе­ле­ною лист­вою виш­ня­ку, груш, слив та яб­лунь біліли че­пурні ха­точ­ки. Па­ру­бок пос­то­яв на згірку, по­ми­лу­вав­ся кра­сою око­лиці, за­ди­вив­ся на один хутір, на дру­гий; при­га­ду­вав ха­зяїнів їх, пе­ре­би­рав у пам'яті їх до­чок,- та, те­ря­ючись в до­гад­ках, і по­вер­нув на­зад - до­до­му.

Ішов він та­кою ж ти­хою хо­дою, як і сю­ди, а мо­же ще й тих­шою,- та все ду­мав та ду­мав… А в серці - по­чу­вав він-про­ки­да­лось щось невідо­ме, чуд­не: і важ­ко мов, і лег­ко, і сум­но, й ве­се­ло, і хо­четься співа­ти й хо­четься пла­ка­ти… Сльози не ллються, а го­лос рветься; нес­подіва­ний сум обіймає го­ло­ву; дум­ка дум-\ ку го­нить: нігде прис­та­ти, ні за що за­че­пи­ти­ся - так \і га­няє за ма­ною… А пе­ред очи­ма - зе­ле­на кер­сет­ка, чер­во­на спідни­ця, знад­ний з усмішкою пог­ляд, чер­воні, як кар­ма­зин, ус­та,, з кот­рих виг­ля­дає ря­док дрібних, як пер­ли, зубів… У йо­го аж мо­роз пішов по­за спи­ною… \"Оце так!! - про­мо­вив він уго­лос.- Чи не здурів, бу­ва, я, чи не.збо­же­волів?.. До­ма ху­до­ба не на­по­ва­на, а я блу­каю тут - і ду­ма­ти за­був!\" Та, підняв­ши вго­ру го­ло­ву, чим­дуж при­дав хо­ди в но­ги.

Ось не­за­ба­ром і Піски. На са­мо­му краї се­ла, од ви­го­ну, (сто­яла не­ве­лич­ка хат­ка, вікна­ми на ши­ро­кий шлях. З-за хат­ки виг­ля­да­ли не­ве­личкі хлівці, повіточ-ки; тро­хи далі - тік; за то­ком - ого­род; а все кру­гом об­не­се­но ни­зенькою ліскою. Зра­зу вид­но бу­ло, що то плець не ду­же за­мож­но­го ха­зяїна. Не дос­тат­ки, а тяж­ка пра­ця ки­да­лась в вічі. Ха­та хоч ста­ренька, та; че­пур­на, біла,- вид­но, біля неї хо­ди­ли ха­зяй­ські ру­ки; двір ви­ме­те­ний, чис­тий; ого­ро­жа ціла, хоч і ни­зенька, а во­ро­та до­щані, хре­щаті.

Недалечке від хатнього по­ро­гу сто­яла не­мо­ло­да вже мо­ло­ди­ця, бідненько зо­дяг­не­на,- і, роз­си­па­ючи з мис­ки зер­но, го­лос­но скли­ка­ла ку­рей. На­томість з хлівця про­жо­гом вис­ко­чи­ла не­ве­лич­ка свин­ка й ка­бан­чик - і да­вай по­хап­цем хла­ма­ти зер­но, не підпус­ка­ючи ку­рені Мо­ло­ди­ця спер­шу кри­ча­ла на неп­ро­ха­них гос­тей- \"аря, гладкі, аря!\", потім то­го плес­ка­ла в до­лоні й штовх­ну­ла ка­бан­чи­ка но­гою; а як по­ба­чи­ла, що нічо­го з та­ки­ми не­на­же­ра­ми не вдієш ні кри­ком, ні бійкою,- во­на вис­мик­ну­ла з мітли дер­жал­но - і да­вай по­тя­га­ти \"не­на­сит­ну про­жир\" і вздовж, і впо­пе­рек,- аж по­ки не хрус­ну­ло дер­жал­но… \"От, прок­ляті! ка­торжні!.. Че­рез них зніве­чи­ла дер­жал­но…\" - на весь го­лос гу­ка­ла мо­ло­ди­ця - й ки­ну­ла в сви­но­ту надтрісну­тим дер­жал­ном.

Саме на цей крик у двір по­вер­нув па­ру­бок. Не вспів він ще га­разд і воріт при­чи­ни­ти за со­бою,- як уже на йо­го на­пус­ти­лась роз­серд­же­на мо­ло­ди­ця.

- І де ти. Чіпко, хо­диш? де ти бро­диш? - до­ко­ря­ла во­на.- Ось до якої по­ри ви­хо­див! Ні ко­ро­ва, ні ко­би­ла не на­по­вані, а він блу­кає…

- Я, ма­мо, на полі був… до яри­ни довіду­вав­ся,- од­ка­зав він.

Мати пильно по­ди­ви­ла­ся йо­му в вічі, на­че вивіря­ла - чи прав­да то­му? Та син уже по­вер­нув­ся - пішов пря­мо до за­го­ро­ди, а во­на з по­рожньою по­мий­ни­цею - в ха­ту.

- Не гай­ся ж, же­ни ко­ро­ву на­пу­ва­ти, бо тре­ба ж ще ко­лись її й доїти! - усе-та­ки з до­ко­ром гук­ну­ла з сінешніх две­рей ма­ти.

Син уже не чув то­го до­ко­ру. Він ви­пус­тив з за­го­ро­ди ко­ро­ву, одв'язав од ясел ко­би­лу - пог­нав до во­до­пою. Хут­ко пог­нав, хут­ко й на­зад вер­нув­ся. По­за­га­няв у за­го­ро­ду ху­до­бу, наб­рав обе­ре­мок свіжої тра­ви. Зе­ле­на тра­ва на­га­да­ла йо­му зе­ле­ну кер­сет­ку: за­ма­ня-чи­ла ніби знай­ома пос­тать; він мерщій ки­нув у яс­ла обе­ре­мок… йо­му зда­ло­ся, що з-під тра­ви заб­ли­ща­ли, мов дві уг­ли­ни, двоє чор­них очей… \"Згинь ти, ма­рю-ко! - скрик­нув він, вип­рос­ту­ючи з тра­ви ру­ки.- От, при­че­пи­ла­ся!!\"

Швиденько за­чи­нив за­го­ро­ду, пішов у ха­ту. По­ве­че­ря­ли мовч­ки. По­ля­га­ли спа­ти.

- Чи ви, ма­мо, не знаєте: у мос­ка­ля е доч­ка? - пи­та він тро­хи зго­дом.

- У яко­го мос­ка­ля, си­ну?

- Що жи­ве ко­ло на­шо­го по­ля ху­то­ром.

- Не знаю, моя ди­ти­но. Знаю, що бу­ла,- та, ка­за­ли, ли­бонь умер­ла. А що там?

- Та я так пи­таю… нічо­го.

Розмова увірва­ла­ся. Ма­ти зас­ну­ла на по­лу. Син ле­жить на лаві. Сон не йде йо­му в го­ло­ву. Душ­но йо­му, млос­но, пе­че попід бо­ка­ми, а в віччю - во­на та й во­на. \"Про­па­ди ти, навіже­на!\" - шеп­че він. Пе­ре­вер­нув­ся з бо­ку на бік, на­тяг на го­ло­ву ряд­ни­ну,- не спиться та й годі… \"Ні, вже: не швид­ко ти діждеш, щоб я пішов на по­ле!\"



ІІ



Двужон



Літ за двад­цять до кріпацької волі, з то­го са­мо­го Ро­мо­да­но­во­го шля­ху, яким ішов па­ру­бок, у се­ло Піски всту­пав який­сь несвідо­мий за­хо­жий. Вид­но - з да­ле­кої до­ро­ги. Со­роч­ка на йо­му чор­на; шта­ни вибійча- г.ні, підсу­кані аж до колін; за спи­ною вірьовкою навт

Охрест пе­рев'яза­на оде­жа; че­рез пра­ве пле­че, на па­лиці. пе­ре­ки­ну­та тор­ба - ма­буть, з хар­чю, та па­ра шка­по­вих чобіт. На взір - чо­ловік се­редніх літ. Чорні, як гай­во­рон, уси по­чи­на­ли вже по кра­ях рудіти; бо­ро­да й\уг стир­ча­ла чор­на, ос­тю­ку­ва­та, дав­но, ма­буть, не бачіла скіска.



Ішов за­хо­жий ти­хо, но­га за но­гою, й роз­див­ляв­ся на всі бо­ки. Ска­за­ти б - з за­робітків, ко­ли б не та­ка ран­ня по­ра. А то тільки що вес­на нас­та­ла. Постіка­ли во­ди, за­зе­леніли тра­ви, зацвіли сад­ки, го­ро­ди; сон­це ' ще не пек­ло, як се­ред літа, а при­яз­но ся­ло та гріло.
 
Наші Друзі: Новини Львова