Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Морозенко

Переглядів: 23610
Додано: 03.05.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
Оповідання

І

— Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворі схопилося! Гуркоче, гуде та виє...
Розгулявся Морозенко! Нема впину старому дідузі: аж пищить усе, а він,
немилосердий давить... Знаєш Оленчиного Андрійка? Вкусив бідного за пальчик, аж
ногтик побілів, пучка опухла. Тепер мати його і вовтузиться з ним: не знає,
сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтирати — Андрійко плаче: пальчик болить;
давай хукати, одігрівати, а хлоп'я ще дужче займається... А все через те, що не
слухав матері. Мати казала йому: не ходи, синку, надвір — Морозенко лютує! — а
він не послухав, пішов. От і вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом
лихо: Андрійкові лихо — пальчик болить, а матері друге — Андрійко нездужа!
Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилітньому синові
Пилипкові, забившися з ним від страшенного холоду аж за комин, у самий теплий
куточок печі.
Було ще не пізно — тільки починало смеркати, а Катря вже зовсім на піч
забралася, не знати від кого й задля чого сінешні двері закрутила, хатні
защіпнула, зняла невеличкий каганчик з полиці, засвітила й мерщій побралася з
сином на піч, захопивши й світло з собою.
Череп'яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею
рижієвої олії на дні, ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на
кінці гнота; пузатий комин заслоняв той підсліпий світ від хатнього мороку; на
печі хоч сякий-такий світ борюкався з темнотою; зате хату окривали непроглядні
померки... Видно, світ неохочий заглядати в темні пристановища, де ховаються
злидні від холоду! Та й що там було освічувати! Хатні голі стіни — полупані,
мороз повиступав на їх сизим інеєм; чорні двері розмалював він білими
візерунками, а на шибках повимуровував цілі барани криги; тала та крига помалу
спускалася по стінах аж до долівки чорними потьоками... В кутку під божницею
замість стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не
лежало на тій примостці, як у добрих людей буває, ні хліба шматочка, ні солі
дрібочка; на двох голих дошках тієї примостки чорніли тільки дірки, де були
колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорі з кутка виглядав невеличкий
образ — не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок потемнів, позлущувався,
одні тільки чорні очі сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на
холод та голод, що доводилося терпіти хазяїнам хати... А насупроти столу, між
череватою пічкою й другою стіною, притулився піл з чотирьох тоненьких драничок,
таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тоді, як хто до їх підходив,
немов перестерігали не накладувати на їх нічого, щоб, бува, не проломилися, Та
на їх і не лежало нічого — пустісінькі та голісінькі, як і та гола та дебела
жердка, що висіла в кутку над полом. І навіщо її там привішено? Удень, правда,
на їй бовталося лихе ряденце, а на ніч вона зоставалася голою дровенякою,
причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повіситись. І диво
дивне! — як се Катрі ніколи не западала така лиха думка, коли кругом неї було
таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмірні, холодні та голодні
злидні.
Одначе то б було ще дивніше, якби в Катриній голові заклюнулась така чорна думка
вночі на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звісно, що в ту ніч старий рік
кінчається, а новий зачинається. На віки вічні старий зникає, занесе з собою і
добре й лихе, приховає пережите й перемучене і стражданням закручене; а коли що
й зоставить у людській схованці-споминці, то все ж то буде не кипуче
життя-страждання, а тільки спогадка про його, не живе в'їдливе лихо, а тільки
його холодна облуда. Натомість Новий рік прийде, нові надії принесе з собою, а
за ними, може, хоч невелику крихітку щастя. Та багатому багато його треба, а
бідному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись від
холоду!
У Катрі всі ті запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осені вона з ними тяглася та
держалася,— скупилася і хлібом, і топливом, думала перехопитись через зиму. Та
ба! Об різдві вона побачила, що не тільки через зиму, а хоч би через святки
перехопитись... «Тільки б через святки! — дума.— А там робоча пора настане. У
багатих людей назбирається немало чорної одежі, поношеного білля, треба його
попрати. Піду до кого, або хто покличе — може, хоч на хліб перепаде! А може, в
кого трісочок або кізячків випрошу, буде чим у хаті прокурити. Так і перетягну
через зиму,— аби через свята!»
І ось сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти
сяку-таку перепечайку, послідне полінце спалила, щоб спекти її, послідній
бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його вкинула... «Очистилася!
Зовсім очистилась. Назавтра хоч і в рай святий, то чиста!» — думала Катря,
пораючись біля печі.
Поки серед череню лежало трухле полінце, дожидаючи підпалу, Катря була ніби
покійна. Правда, чорні думки й тоді вже снували по її обличчю, нерадісно світили
карими очима. А як вона запалила останнє полінце, як огненні язики охопили його
кругом, то їй здалося, буцімто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати,
то в її серці такі кип'ятки піднялися, що як вона не кріпилася, а не
видержала...
— Пилипку! Синочку мій! Що ми будемо завтра їсти! — скрикнула вона, і гарячою
течією гірких сліз полилися ті кип'ятки з очей додолу...
Пилипко підскочив до матері, припав до її обличчя й тихо промовив:
— Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко, Новий год... Я завтра піду до хрещеного
батька посипати... Дасть мені батько сороківку грошей, а дядина велику паляницю,
ще й ковбасу на придачу... От й буде нам що їсти. А на гроші топлива купимо...
багато-багато, щоб на всю зиму стало!
Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син обіцяє такі
багаті приноси?
А Пилипко, як тільки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.
— Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворі лютий! — крикнула вона
йому наздогінці.
— Я на хвилиночку, мамо... Я зараз і вернуся.
Справді, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синій, зубами цокоче.
— А що, не я тобі казала: не йдиі І куди ти ходив?
— Я за пашнею, мамочко, бігав.
— За чим?
— За пашнею. Сусідній хлопець обіцявся пашні на посипання дати. Я до його бігав.
Ось вона, так з рукавичкою й оддав,— хвалиться син, показуючи матері рукавичку.—
Та тут, мамо, не тільки пашня, і горох є, і квасоля — всього насипав Федір!
— І куди ти, сину, підеш по такому холоду?
— Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.
— Господь з ним, дитино моя! Хіба близький світ до його тьопатися? Як через ліс,
то три, а шляхом — п'ять верстов буде... Ще змерзнеш у дорозі!
— Я змерзну?.. Та я літом було на одній нозі до його дострибаю!
— То літом, сину, а се зимою. Шляху немає, сніги глибокі, загрузнеш де-небудь та
й не вилізеш. Не ходи, мій голубе! Хай, як потепліє, тоді підеш.
— А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? — спитався син, зазираючи
матері в очі.
Вона аж стріпнулася, мов хто колючу голку встромив у її серце. «Боже мій, у такі
літа та чим свою голівоньку він клопоче?!» — подумала вона, ледве здержуючи
сльози. І, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти:
— Не клопочи, сину, про завтрашнє — господь милосердний об нас поклопоче. Ти в
мене малий, одна в мене втіха й надія. Не доведи боже, лучиться що з тобою
недобре, навіщо тоді й мені на білому світоньку жити? Не ходи, синку!.. Не ходи,
моя дитино рідна!
— Я б, мамо, й не пішов, так як же Федорові рукавичку назад вертати?
Ти,—скаже,—не ходив; ще сміятися буде.
— Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо. Не ходи, мій голубчику! Ти ж в мене
слухняний, послухайся мене: не ходи!—І почала голубити Пилипка.
— Ну, добре, не піду вже, тільки не вбивайтеся так, мамочко! — упрохував вже
Пилипко матір, цілуючи її і в лоб, і в щоки.
Катря наче заспокоїлась, а проте неймовірна думка не кидала її голови, клопотала
її. Вона знала свого Пилипка, який він вразливий до чужого горя. То ж до
чужого,— а до свого? Хіба він не чув, яким вона несамовитим голосом заволала,
останні запаси витрушуючи на сьогодні? Хіба він не бачив по її заплаканих очах,
 
Наші Друзі: Новини Львова