Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Переглядів: 613912
Додано: 03.05.2003
Hi 0 Рекомендую 8 Відгуки 9
ЧАСТИНА ПЕРША

І
ПОЛЬОВА ЦАРІВНА

Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло
пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів
на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні...
Поле — що безкрає море — скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється
в очах. Над ним синім шатром розіп'ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте,
прозоре — погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю
блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська
доля... Легенький вітрець подихав з теплого краю, перебігав з нивки на нивку,
живить, освіжав кожну билинку... І ведуть вони між собою тиху-таємну. розмову:
чутно тільки шелест жита, травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься
голос, як срібний дзвіночок, — тремтить, переливається, застигав в повітрі...
Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання
трав'яних коників, що як не розірвуться, — і все те зливається докупи в якийсь
чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до
всього... Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди на думку не лізуть
клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому
жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину — аби неділя або яке
свято — хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!
Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, — тим шляхом, що,
звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись
Ромодану, — йшов молодий чоловік. «Не багатого роду!» — казала проста свита,
накинута наопашки, — «та чепурної вдачі», — одмовляла чиста, біла, на грудях
вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до
колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир,
натякала про парубоцьку вдачу...
Ішов справді парубок. На перший погляд — йому, може, літ до двадцятка
добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись
малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння,
волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж
гострі; лице довгообразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки
плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо
можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже
палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість
і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...
Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми
блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив'я. То знову йшов;
то знов становився де-небудь на згірку — і знов оглядав поле. Ось перейшов і
драний місточок посеред лук, на низині, у балці. Під ним ще не висохли весняні
калюжі — аж зацвіли, позеленіли: кумкають в них жаби рано й вечір. От опинивсь
на невеличкім горбу по той бік місточка; став, обернувся лицем до його;глянув на
рудку; перевів погляд на крайне жито. «Оже, тут кращі хліба, ніж під селом, —
подумав сам собі, —тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...» Знов повернувся, — і
рушив далі.
Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок — і пішов поміж
зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені
пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву, — і лице засвітилось одрадою.
«От де моя праця, — немов казали його очі, — не марно потрачена: вона зробила з
мене чоловіка, хазяїна!..» Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на
другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, — і
промовив вголос: «Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє
таке густе та гонке, а в його — ледве од землі одлізло, — низеньке, жовте,
засмоктане...»
Не вспів доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтось співає...
Він притаїв дух; насторожив уші, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і
розходився на всі боки: то розлягався в високім просторі; то слався по землі, по
зелених житах; то замирав од далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь
несвідомим щастям...
Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — він зроду не чув такого свіжого,
гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто
збризнув його свіжою водою; серце затіпалось немов хто доторкнувся до його...
«Хто б це?» — подумав він, — та й пішов на голос.
Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, — тільки одна луна її бриніла
ще над головою у його. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито, заколихалося, немов у
йому щось борсалось, билось... Ще хвилина — і з жита заманячила дівоча
постать... Парубок став. Дівчина, як перепелка, знялась — і помчалась вподовж
ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа
була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких
дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між
високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою...
Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв,
як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані
очі...
Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима,
усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне
кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого
чолі; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле,
рум'яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здається,
сам.огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над
очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка й
жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова
керсетка, з червоними мушками, червона в букетах сдідниця, на шиї дорогі коралі,
хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.
Вона стояла навпроти парубка, як намальована, — наче манила своею дивною красою.
Не спускаючи з очей, він підходив до неї.
— Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.
— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласкаво одказав він.
— Хіба се твій хліб?
— Не чий же... А що?..
— Цур тобі, як мене злякав!.. —та й замовкла. Парубок і собі мовчав.
— А ти хто така? — трохи згодом питає він, ковтаючи слова. — Де ти взялася?
звідкіля сюди прийшла?..
Дівчина почула, як тільки чують дівчата, .чого в його запнувся голос; очі в неї
заіскрили, заграли...
— Навіщо тобі? — прядучи ними, вона питає в його.
— А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? — каже він. — Хто ти така? чого тобі
тут треба?.. — Чут-но — аж дух спира йому в грудях од кожного слова.
— Не ск-а-ж-у! — одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком
вперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. — А прийшла сюди, бо недалечке
живу... А ти хто?
— Сюди йди! — каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. — Посідаємо тут...
побалакаємо... я тобі й розкажу — хто я...
Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася
буйними житами... Далі — вискочила на зелену луку, що красувалася польовими
квітками; потім — повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на
деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух,
озирнулася; осміхнулась; махнула правою рукою: «сюди, мов!» —та наче мана яка,
спустилася вниз— і скрилася за горою.
Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима — мовби
переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її
сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка,
жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум'яне, з ясними очима, з чорними
бровами; уся вона, з зеленою корсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась
йому, як жива!.. «Що це? — думав він. — Чи справді, чи вважається?.. І відкіля б
це?.. чи не москалівна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов,
бачся, на хуторах нікого такого й немає... Хіба Хоменкова? — так же не близий
світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися... А видно — хутірська: на селі,
 
Наші Друзі: Новини Львова