Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 06 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Московство :

Іноземці про московство

Переглядів: 9507
Додано: 04.07.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
<
1
>
ХІХ. ІНОЗЕМЦІ ПРО МОСКОВСТВО



Москвини ще не є людьми.

Ю. Міхелет

Хто хоче укоротити своє життя, хай їде до Московщини.

Д. Флетчер

Все життя Московщини просякнуте брехнею.

А. де Кюстін

Цілковито не пускати до себе іноземців Московщина не могла, бо потребувала їхньої допомоги. Чимало чужинців приїздило і жило в Московщині. Повернувшись додому, вони описали свої враження і видали їх книжками. Ці книжки Московщина нищила всіма способами. Наприклад, вимагала 1591 р. від англійського уряду знищити книжку Д. Флетчера, а по відмові скуповувала і палила. Те саме вимагала 1717 р. від австрійського уряду щодо книжки Ю. Корба і так само скуповувала її і палила. Московщина підкупила 1800 р. друкаря і зцензурувала книжку К. де Рульєра. Наполеон вчасно про це довідався і наказав знищити цензуровану, а надрукувати справжню. Завоювавши 1833 р. Крим, Московщина попалила всі, що їх могла захопити, татарські архіви та книжки. Року 1862 Московщина скуповувала і нищила книжку К. Делямара, бо в ній на карті слов’янських народів Україна зазначена як окрема держава від Карпат по Кавказ. Катерина ІІ заплатила французькому письменникові Вольтерові 25 тисяч золотих рублів, щоб він написав історію московської імперії у прихильному до Московщини дусі. Микола І видав кілька десятків тисяч рублів, щоб запобігти невигідному Московщині впливу книжки А. де Кюстіна. До 1914 року кілька великих паризьких часописів одержували щороку тисячі рублів хабара, щоб не писали критично про Московщину. По 1917 році „демократична“ Московщина поновила той хабар. Під час війни 1939–1945 рр. москвини-емігранти та москволюби викрали з чужоземних книгозбірень тисячі невгодних Московщині книжок.
Після 1917 року, а надто після 1945-го Московщина засилає в чужоземні університети щороку тисячі книжок, написаних підкупленими чужинцями. З них – 90 % на тему могутності, сили Московщини – імперії.
США, Англія, Франція, Італія, Німеччина та й усі держави ніколи не зачиняли і не зачиняють своїх кордонів чужинцям. Навпаки, охоче показують їм свою силу і культуру. Мільйони іноземців щороку відвідують ті країни, безперешкодно ходять, їздять скрізь за своєю вподобою, без жодних заборон, дозволів, таємних підглядачів за плечима. Московщина єдина в усьому світі понад 500 років боїться пускати до себе іноземців, а коли й пустить, то слідкує за кожним їхнім кроком, боїться, щоб світ не дізнався, що сила і могутність московської імперії є міф. Адже сам той міф становить московську силу, знищити його – позбутися московської зброї – „шостої колони“ москволюбів в інших країнах, зокрема й в Україні. Ось чому свідчення чужинців про Московщину упродовж її історії набувають ваги.
Московщина видала повну збірку писань К. Маркса та сфальшувала навіть свого пророка і божка, не помістивши його творів про Московщину (борючись з московським загарбництвом, Румунія видала 1964 року збірку протимосковських творів К. Маркса). Скажімо, не надрукувала його розвідки „Enthulungen uber die Geschichte der Diplomatie des 18 Jahrhunderts“, що її надрукував Лондонський часопис „Free Press“ 1858 року, а Марксова дочка Елеонора перевидала 1889 р. окремою книжечкою. Там К. Маркс писав: „У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської доби стоїть колиска Московщини. Змінивши імена та дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика теперішньої московської імперії є не лише подібною, а й тотожною“. Далі Маркс ганить ту політику: „Політика Івана І була тотожна політиці Івана ІІІ, Петра І і теперішній. Єдина різниця, що попередники Петра І боролися проти обмеження могутності Московщини, а Петро І намагався досягнути безмежної могутності. Московщина породжена і вихована в огидній і жалюгідній школі монгольського рабства. Сильною вона стала лише тому, що в майстерності рабства стала неперевершеною. Навіть і тому, коли Московщина стала незалежною, вона й далі залишилася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з пихою монгольського володаря, що йому Чингіс-хан заповів здобути світ“.
Трохи раніше (1853 р.) К. Маркс писав так: „Життєві інтереси зроблять Великобританію найповажнішим і незламним противником Московщини та її загарбницьких планів. Можна припускати, що цю роздуту потвору спинять європейці, бо вона вже просунулася на шляху до світового панування. На Албанському узбережжі вона вже стоїть у самому осередку Адріатики. Виглядає, що кордони московської імперії простягнуться від Данціга (а може і Штеттіна) до Трієста. А оскільки завоювання йде за завоюванням, то можна вважати за можливе, що завоювання Московщиною Туреччини буде лише вступом до завоювання Угорщини, Прусії, Галичини і остаточним здійсненням Панслов’янської імперії. Припинити московський завойовничий порив є вимогою часу. У цьому збігаються інтереси світової демократії з інтересами Великобританії“600. І в іншому місці: „Московська політика – незмінна. Московські способи, тактика мінялися і мінятимуться, але провідна зірка московської політики – підбити світ і панувати в ньому – є і буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва. Метою московського панславізму є не свобода та незалежність слов’янських народів, а знищення всього того, що створила Європа за тисячі років своєї культурної праці. Московський ведмідь загарбуватиме доти, доки знає, що європейські звірі не здатні вчинити опір. Московщина покладається не так на свою власну силу, як на боягузтво європейців. Вона залякує Європу і ставить їй якомога більші вимоги, щоб мати потім чим поступитися і тим показати свою поступливість, миролюбність“601.
Не меншим пророком виявився і Наполеон: „Свобода матиме на московський народ такий вплив, як міцне вино на людину, що не звикла до нього. Коли якийсь новий Пугачов з університетською освітою стане на чолі незадоволених, коли московський народ вчинить революцію, то ... мені бракує слів сказати вам, яке тоді пекло буде там. Москвини не лише найжорстокіші дикуни, але й найпідліші, бо не мають жодного уявлення про мораль. Європейці вшанують моє ім’я тоді, коли Московщина загарбає Європу“602. Розумів Московщину і лорд Г. Палмерстон який 100 років тому говорив: „Політикою і практикою Московщини завжди було і є поширення меж московської імперії, наскільки це дозволяла слабкість чи нерішучість її сусідів. Але вона завжди втримувалася від загарбництва, зустрівши твердий опір сусідів. Та втримувалася лише до часу, коли той опір слабшав“.
Польський король Зігмунд ІІ писав 1569 р. до британської королеви Єлизавети І: „Московщина щороку зростає на силі, а вона є запеклим ворогом всякої свободи. Ми знаємо, що Ваша Величність цілковито не знають звірячості та деспотії московського царя. Ми сусіди Московщини і тому знаємо і розуміємо її краще, ніж інші королі. І ми застерігаємо Вас та інші європейські народи не жертвувати Вашою гідністю, Вашою свободою, Вашим власним і Ваших людей життям, а поборювати дикунський московський народ“.
Фрідріх Великий у своєму „політичному заповіті“ писав 1768 року: „Справді божевіллям є те, що короткозора Європа допомагає розбудовувати силу Московщини, яка мріє зруйнувати Європу“.
Попереджував Європу і намагався заснувати союз європейських держав проти Московщини і гетьман Пилип Орлик (1672–1742 рр.) та його син Григір. Тепер Європа платить за свою сліпоту.
Німець Г. фон Штаден перебував на московській службі (опричником). Повернувшись додому 1575 р., він описав ту опричнину. Його свідчення не наводимо, бо тодішня опричнина – достеменна, аж до дрібниць, фотографія теперішнього НКВД, що її всі знають603.
Антіохійський патріарх Макарій ІІІ був 1654–1956 рр. у Москві. З ним перебував його писар Павло Алепський. Його опис московського життя XVII ст.– це опис теперішнього життя СРСР, наведемо лише кілька його спостережень: „Дякую Тобі Боже, що ми знову у Країні Козаків. Два роки, що ми прожили в Московщині, наші уста були замкнені на колодку, наш розум у в’язниці. У тій країні ніхто не може почувати себе бодай трішечки вільним. Ми там забули, що таке радість та сміх. За кожним нашим кроком слідкували москвини“604.
Учений хорват Ю. Кржанич, переконаний москволюб, поїхав 1559 р. до Москви проповідувати свою ідею всеслов’янської держави на чолі з московським царем. Повернувшись через 15 років додому, він написав книжку, в якій називає москвинів дурними, забобонними, дикунами, жахливо брудними: посуду ніколи не миють; у хаті можна задихнутися від смороду і втратити половину крові від блощиць. Пише, що москвини і московки пияки, брехуни, ошуканці, підступні, жорстокі, ледачі, без примусу не зроблять нічого навіть собі. Хабарництво та сваволя начальників не має меж. Священики малописьменні і такі самі дикі, як і мужики. Книжок ніхто не має жодних. Каже, що навіть татари чи турки значно культурніші за москвинів605.
Англійський посол Д. Флетчер жив кілька років (від 1580 р.) у Москві. Ось дещо з його спогадів: у Московщині все (включно з людським життям) є приватною власністю царя. Цар відбирає в підданих майно і життя, коли лише забажає, без жодних пояснень. Губернатори провінцій не одержують усталеної державної платні, а на своє утримання самі збирають з місцевої людності. А що кожний москвин має невситиму жадобу розбагатіти, то губернатори деруть з підлеглої їм людності все, що зможуть. Оскаржити їх неможливо, бо вони є і суддями. Коли губернатор чи інший урядовець награбує надто багато майна, то цар наказує відрубати йому голову ніби за зловживання, але награбованого не повертає потерпілим, а кладе до своєї кишені. Московщина має ще інший спосіб законного грабунку –закон, за яким половина майна злочинця одержує той, хто викаже його владі. Ніяких свідчень, ніяких доказів не вимагається, вистачає самого виказу. Охочих одержати половину майна ніколи не бракувало. Коли бракує злочинів, то їх вигадують. Ув’язнюють невинну людину і вимагають від неї – за ціну звільнення – посвідчити проти вказаної людини. Ув’язнений охоче це робить, бо москвини не мають навіть уявлення про якесь там сумління, мораль чи справедливість. Цей спосіб вигідніший урядові, бо не треба віддавати донощикові половину майна жертви... Серед найвищих і найнижчих панує неймовірно дике пияцтво, безсоромне, не стримане нічим хабарництво, загальна розпуста, доноси, лакузтво нижчих і пиха вищих. Ошуканство на кожному кроці, крадіжки державного і приватного майна – щоденне явище. Жахливий бруд, сморід навіть в аристократичних домах з мільйонами тарганів та блощиць. Інакшого життя москвини не знають і не вірять, що в Європі інакше. Навпаки, вірять, що у них найліпше, ніж будь-де. Не вірять, бо уряд не дозволяє нікому їздити до Європи, тримає кордон замкненим, а за спробу самовільно виїхати карає смертю і відбирає все майно в усіх родичів того, хто виїхав“606. Як уже згадувалося, Московщина вимагала від Англії знищити книжку Д. Флетчера. Професор Московського університету українець О. Бодянський якимось чудом видав її 1840 року московською мовою. Монархічна Московщина вигнала його з університету. „Демократична“ Московщина за таке розстрілює.
Англієць А. Енкінсон, що відвідав 1557 р. Московщину, згадував: „Усі московські церкви переповнені іконами. До них люди б’ють поклони так, що набивають великі гулі на чолах“. Австрійський посол у Москві 1654 р. писав: „Розмови московської аристократії ниці, простацькі, гидкі культурній людині. Головна тема їхніх розмов та гумору – це очорнювання інших, плітки та обмови і дикунська похвальба. Брешуть москвини з неймовірною безсоромністю та нахабством: анітрохи не зашаріються, коли зловите їх на брехні. В переговорах з чужинцями московські міністри вживають всіляких можливих і неможливих способів, щоб обдурити їх. Всім відомі факти вони безсоромно перекручують. Московські торгівці та ремісники неймовірно нечесні. Злодіїв та шахраїв повно на кожній вулиці в Москві, і вони ходять безкарно“607. Сто років пізніше інший австрійський посол повторював те саме, а також, що „Вся московська нація є в найгіршому рабстві. Всі і кожний, без різниці стану, разом з міністрами, є рабами. Найвищі вельможі підписують свої листи до царя „твой холоп и раб Ивашка или Петрушка“ і т. п. Якщо хтось підписав би Іван чи Петро, то втратив би життя. Москвини переконані, що вся їхня країна з усіма багатствами і з усіма людьми є приватною власністю царя, і він має божеське право робити, що захоче, з маєтками і людьми. Москвини не мають найпростіших моральних засад. Вчитися від чужинців бодай пристойної поведінки не хочуть, уважаючи свою найліпшою. Ця нація, народжена і вихована в рабстві, скаженіє, коли хоч трохи послаблюється деспотія царя. Москвини покірні лише тоді, коли загнуздані і в ярмі. Визначаючи право царя на їхнє майно і життя, москвини цю засаду застосовують також і до чужинців, що опинилися в Московщині. Москвини накидають їм ярмо і вимагають рабської поведінки. Якщо чужинець (не московський громадянин) пробує втекти з Московщини, то москвини, спіймавши його, карають як кріпака, що втік від власника. Вищі стани, хоч і самі раби, поводяться з нижчими як з рабами. Не мають найпростішої культури, москвини вважають ошуканство за найбільшу мудрість. У брехні вони не знають ні меж, ні найменшого сорому. Звичайнісінькі людські чесноти такі чужі, незрозумілі москвинам, що вони підлість уважають за високу чесноту... Цей народ ненавидить волю, протестує, якщо йому накидати її. Якби якийсь їхній цар царював так, як королі в Європі, тобто керував би державними справами, не втручаючись у приватне і громадське життя своїх громадян, то москвини такому не корилися б і напевно вбили б. На приятелювання і приязнь москвин дивиться лише з точки зору користі собі. Московські вояки з власної волі, без наказу люблять жорстоко знущатися, катувати в’язнів. У Московщині завжди і всюди можна за невеликі гроші знайти брехливих свідків, що заприсягнуться на хресті та Євангелії в церкві. Навіть у турків нема такого гидкого лакузтва перед вищими і такого жорстокого знущання з нижчих, безборонних“608.
Датський посол до Москви у своїх спогадах 1712 р. свідчить: „Хоча тепер москвини намагаються мавпувати культурні народи; хоча вони перевдягнулися у французькі шати і виглядають зовні ніби цивілізованішими, ніж раніше, проте кожний з них залишився і тепер тим, чим він був – дикуном і рабом. Бруд такий жахливий, що я радше їв би на підлозі найбіднішої української хатини, ніж за столом московського вельможі. Коли московські аристократи сваряться, то плюють один одному в обличчя і називають такими гидкими словами, що їх не можна друкувати. На святкуванні, що його влаштував цар Петро, найвищі вельможі понапивалися, як свині; горлали, свистали, блювали, плювали один на одного і сварилися такими словами, що чужоземні дипломати повтікали. У стосунках з москвинами мусите вживати гострої, простацької, лайливої мови, щоби вони вас зрозуміли і зробили, що мали б зробити. Якщо говоритимете культурною мовою, ввічливо, то вони нехтуватимуть вами. Князь О. Меншиков – друга після царя особа – не вміє читати, писати. Суд можна легко підкупити, навіть найвищий, заплативши канцлерові кн. О. Меншикову 20–30 тисяч рублів, з яких цар візьме свою пайку“609.
Член французького парламенту Буасі Д’Англя говорив 1795 року у своїй промові: „Вже 60 років минуло, як Московщина загарбала Україну, Кавказ, Грузію, Крим, поділила Польщу. Кажуть, що московська імперія – це велетень на глиняних ногах, що хабарництво розкрадає її, що рабство послаблює її, що поширюючись, вона тим самим сама готує собі кінець, що кожне її нове загарбання чужих земель – це новий крок до її упадку і т. п. Так! Погоджуються з цим. Але чи ж ця потвора не пожере нас, доки сама загине? Подумайте про це. Час швидко минає. Московська орда готується. Раз, другий рушить на Європу Атила, і ми загинемо, якщо не зупинимо ту азійську потвору“.
Французький історик Ж. Мішле (1798–1874 рр.) додає: „Московщина – це сила дикунська, це світ беззаконня, це світ, ворожий всякому законові і насамперед законові моральному. Москвин не має найціннішого, що має людина – це здатності відчувати моральне добро і зло. А ця здатність є основою всієї людської культури... Московщина, використовуючи європейські вольності, ширить заколоти, безлад у Європі. Вона напала на Польщу, ніби обороняючи селян від гноблення їх польською шляхтою. Напала на Туреччину, ніби обороняючи політичну та релігійну свободу балканських слов’ян. Своєю пропагандою Московщина руйнує духовні і моральні основи у кожного народу, що став її жертвою. Москвини збудували свою імперію на сліпій, дикій вірі у свою місію „рятувати“ світ, не звертаючи найменшої уваги на жертви навіть самої Московщини. Передумовою свого успіху вони вважають цілковите знищення особистості, понівечення всього духовного і культурного життя. Якщо ми, європейці, допустимо Московщину до участі в наших європейських справах, то ми впустимо до Європи моральний розклад, колотнечу, безлад“610.
Чужинці зараз дивуються і не можуть зрозуміти: яким чином соціалістичний і пролетарський СРСР повернув, здавалося б, зненавиджені старі зовнішні ознаки капіталістично-монархічного поневолення народу – оті всі царські уніформи, чини, титули та інші „буржуазні забобони“. В СРСР носять уніформу не лише армія та поліція (як усюди у світі), а також і урядовці, і то не лише державні, а й громадські, як, наприклад, учителі, студенти, учні, інженери тощо.
Французький монархіст маркіз А. де Кюстін поїхав 1839 року до Петербурга, де його вітали учтами, з ним довго розмовляв Микола І. Потім він якийсь час подорожував по Московщині. Повернувшись до Франції, видав книжку про москвинів. Микола І не шкодував грошей французьким письменникам, щоб ті підірвали довір’я до книжки А. де Кюстіна. Переповім скорочено і непов’язано деякі місця з неї611.
„Всі народи ненавидять рабство та деспотію. Москвини ж люблять деспотію, а рабську покору вважають за велику чесноту. Деінде Івана IV вважали б потворою, що її виригнуло пекло, і огида до нього жила б у наступних поколіннях. Москвини – навпаки – люблять і поважають Івана IV. Коли він помер, то вся нація його оплакувала (як і смерть Сталіна.– П. Ш.). Покора москвинів своїм царям – це справді релігійний культ, незнаний європейським народам. Знаний хіба азіатським. Москвини мають свого царя справді за земного, непомильного бога і тому не коритися йому вважають за великий, неспокутний гріх. Вони плазують біля його ніг і благають його берегти те, що кожний європейський народ ненавидить – це деспотію і рабство. Вони з сльозами захоплення та любові заприсягаються коритися деспотові без найменшого вагання. Присягають усі стани: вельможі і жебраки. Благають царя правити „твердо“, тобто деспотично, бо передчувають, що лише деспот може загнуздати московський дикий, жорстокий народ, що лише деспот може втримати лад і не допустити до розвалу імперії... Справді, москвини люблять рабство більше, ніж інші народи свободу. Не те що волю, свободу, але навіть звичайну лагідність уважають москвини за небезпечну, руйнівну для ладу слабкість. Жорстокість уважають за необхідну силу. Обеззброює москвина лише страх. Страх та користь є єдиними спонуками всієї діяльности всіх москвинів. У Московщині нема середини між деспотом і рабом. Як не дивно, москвин є раб і деспот водночас. Мене жахає не катівська жорстокість московських царів та можновладців, але жахає незрозуміла європейцям тиха покора жертв тієї жорстокості, готовність їх умерти без слова протесту. Коріння цієї покори лежать у непохитній вірі москвина, що сам Бог дав владу цареві, і тому цар завжди справедливий (тисячі московських вельмож і мужиків в СРСР, засуджених владою на розстріл, кричали перед смертю: „Да здравствует советская власть“.– П. Ш.)... Московський уряд вигубив тих, хто наважився нарікати (на вухо приятелеві) на урядову сваволю. Але водночас той же уряд вихваляє свою справедливість, свою турботу про добробут людей (А. де Кюстін писав це 125 років тому про ... уряд СРСР)... У московській поліційній державі протиріччя між доконаними, жахливими вбивствами, катівським знущанням, безправ’ям тощо і офіційно проголошеними, прекрасними, високими словами – далеко підліше, ніж у африканських людожерів, бо ті принаймні не виголошують гарних слів... Веселість москвинів виглядає гірше за смуток. У москвинів назовні – пиха, а всередині – рабство. Це я бачив у кожного москвина. Взагалі, зовнішність москвина є найоблудніша за будь-чию. Тому-то москвин уважає своїм найгіршим ворогом того, хто стягне з нього зовнішню личину. В Московщині щирість мають за божевілля. Слушно! Бо ж усе московське життя, у всіх царинах – це суцільна змова проти правди. Москвини вважають зрадником того, хто не є брехуном, заперечення брехні вважають державною зрадою... Історія є власність царя. Він її змінює як хоче і що хоче, проголошуючи нові історичні „правди“, перероблені до потреб поточної політики. В СРСР по кожній „чистці зрадників“ викидають з книгозбірень всі книжки, що в них згадуються їхні імена. На групових фото чи картинах перемальовують їх на інших осіб. По смерті Сталіна наново переписали, переробили історичні праці – „Историю СССР“, „Историю КПСС“ та інші. Москвинам цілковито бракує творчого духу, навіть бракує звичайної винахідливості. Вони не дали нічогісінько до скарбниці людської культури. Не дали навіть і ті з них, яких величають вони „великими“, бо ж ті „великі“ лише мавпували європейців. Та й мавпують москвини лише форми європейської культури, а духу її вони не можуть сприйняти, бо він не лише цілковито їм чужий, а й заперечує їхній московський, азіатський. Тим-то навіть і мавпують механічно, бездушно, перекручують, спотворюючи, знижуючи до свого варварського рівня, розуміння, відчування. Так, москвини створили неїстівну саламаху під назвою „русская культура“, що справді є лише карикатурою на культуру... Навіть релігійність москвинів не є прагненням душі, а зроблена в міністерстві, щоб допомогти царській деспотії тримати в руках свій народ і підготувати загарбання православних країн. Московські священики були, є і будуть (бо ж не можуть інакшими бути) лише поліцаями в рясах. Московщина – це татарська орда, а не грецька Візантія... Я подав дещо з царювання Івана IV тому, що москвини і московки наших днів є такі самісінькі, як були й за Івана IV. Щоб належно оцінити європейську свободу і європейське життя взагалі, треба пожити у в’язниці, що називається Московщина. Кожний, хто пізнав життя в Московщині, буде задоволений з життя в будь-якій європейській державі, під будь-яким європейським урядом. Я особисто ніколи не забуду того почуття, яке охопило мене, коли я, покидаючи Московщину, переступив її кордон. Тоді я на ввесь голос вигукнув: „Боже! Я вільний! Я можу говорити і писати, що думаю“. Птах, що вирвався з клітки, не був би щасливіший за мене тоді... Московський народ унаслідок злиднів є пожадливий і тому загарбницький. У своїй пожадливості та загарбництві москвин не знає меж. У своєму рабському упокоренні він плекає надію поширити свою деспотію на інші народи, багатство яких хоче загарбати. Цей рабський народ мріє панувати в усьому світі. Ця його надія надає йому величезної динамічної сили. Московщина дивиться на Європу, як на свою здобич, що її раніше чи пізніше матиме у своїх руках. Московщина розпалює і роздмухує в Європі безлад та наші сварки і чвари, щоб цю моральну зіпсованість використати у своєму загарбництві. Це буде Польща на всеєвропейську міру... Москвини казали мені: „Європа вступила на шлях, що ним ішла Польща. Європу підточують шашелі лібералізму, її сила дедалі слабшає. А наша імперія дедалі могутнішає саме тому, що не маємо європейської ліберальної сваволі. Так! Деспотія робить нас рабами, але настане час, коли ми примусимо європейців заплатити за наше рабство... Від часу, коли я пізнав Московщину, майбутнє Європи видається мені дуже чорним. Мені спадає на гадку, що Бог призначив Московщину покарати Європу за її моральне гниття“612.
Книжку А. де Кюстіна перевидано в США 1952 року. Передмову до того видання написав колишній посол США в СРСР В. Бедел-Сміт: „Читаючи книжку А. де Кюстіна, написану 1843 р. про імперію Миколи І, мені здавалося, що читаю про СРСР 1943 р. Такою була їхня неймовірна тотожність, хоч розділяє їх понад сто років“. В. Бедел-Сміт і сам написав книжку про своє перебування в СРСР, де, зокрема, є такі слова: „Основа більшовизму є суто московська національна. Ленін та Сталін розбудували ту основу на столітніх традиціях деспотичного самодержавства московських царів. Радянська політика – це шлюб старого московського імперіалізму з молодою комуністичною ідеологією. А фактично більшовизм цілковито тотожний з московізмом“.
Поляк З. Красінскі писав з подиву гідним розумінням духу і душі Московщини сто років тому: „Московщина є великим комунізмом, керованим урядом, який є військово-теократичним. Дантон, Марат, Робесп’єр – це немовлята, якщо порівнювати їх з такими революціонерами, як Іван IV, Петро І, Микола І. У глибині своєї душі москвин свідомий свого духовного каліцтва, але він не має ані розуму, ні волі позбутися того каліцтва. Ба, гірше, москвин вважає свій рабський стан за ідеал і гадає, що в такому рабстві буде колись увесь світ. Тим-то москвин має нестримний нахил до загарбання чужих земель, бо те загарбання є винагородою за його рабство, даючи йому можливість знущатися з переможених, що підносить його до панів, до панського народу. Так доходить до неписаної угоди між московським урядом і його підданими щодо загарбництва. Піддані дають своєму урядові згоду і силу нищити ворогів імперії. Ось тут і криється таємниця душі москвина та його імперії. Її ніколи не змінять ні уряд, ні суспільство, бо вона є водночас і форма і зміст самої Московщини. Московщина подасть руку всім темним силам, купуватиме золотом, заплутуватиме інтригами – всю свою імперську могутність вживе на розпалення світової революції. Московщина проголошує нову добу. Вона проголошує нового бога, нову церкву, прихід нового суспільства. Проголошує знищення приватної власності. Людям лишає єдину втіху – тваринне життя. Московська революція вже існує, вона вже має мільйони вимуштруваних, здисциплінованих, озброєних солдатів. Найпалкіша мрія Московщини – це поставити московські прапори на руїнах Європи чи на європейському моральному багні, створеному підлістю одних, нездарністю других і чварами всіх європейців. Московщина не пропустить жодної нагоди використати всі підлості людські“613. Це пророцтво, написане понад сто років тому, здійснюється на наших очах тепер.
Те, що писав А. де Кюстін 1840 року про московську монархічну імперію, повторює сто років пізніше (1943 р.) про „демократичну“ імперію СРСР колишній комуніст, американський професор В. Чемберлен, який жив у СРСР 15 років і добре знав московську мову та історію: „Що довше жив я в СРСР, то більше мене вражало: з якою великою силою стара царська теорія і практика урядування тримається в СРСР. Численними нитками, часом дивними, часом смішними, часом зловісними пов’язане самодержавство царів із самодержавством радянським. Дух і життя СРСР можна значно ліпше пізнати, вивчивши історію московської імперії, ніж статистику СРСР та промови його вельмож. Найголовнішою ланкою між старою і новою Московщиною є деспотія з її наслідками: цілковитим невизнанням ніяких прав особи і цинічний глум з людини. І короновані самовладці минулого, і некороновані теперішні ув’язнювали і висилали до Сибіру та вбивали ненормально велику (на погляд європейців) кількість люду... Дух старих єврейських погромів воскрес у нових погромах українських селян та української інтелігенції. Націоналізм більшовиків – це старий шовінізм московських чорносотенців, розпечений до червоного... Якщо порівняємо Московщину часів Петра І з СРСР, то подібностей, навіть тотожностей знайдемо, як грибів після дощу. Читаючи книжку М. Туган-Барановського „Русская фабрика в прошлом и настоящем“, я здивовано прочитав у ній про багато тих самих проблем, що їх намагався розв’язати Петро тоді і Сталін тепер. Наприклад, Петро закріпачував робітників до підприємства на 10 років. Сталін закріпачує на все життя. Товар, що його виробляли московські підприємства XVIII ст., був дуже дорогий і дуже низької якості. Щоб поліпшити якість, Петро наказував рубати голови управителів підприємства. Тепер у СРСР товар також дорогий і теж кепської якості. Щоб його поліпшити, Сталін також наказував розстрілювати управителів... Петро будував за державні гроші підприємства і давав їх запівдарма вельможам, аби вони вели справу. Хто не хотів брати, тому накидав примусово, ставив державних наглядачів, тобто підприємство фактично було державним. У СРСР усі підприємства – державні, і в кожному є державні наглядачі... За Петра найняти іноземного спеціаліста можна було лише за велику платню, бо чужинці не могли витримати московського дикунства та бюрократизму. Те саме і в СРСР. Тоді іноземці мусили жити відокремлено від москвинів (в „німецькій слободі“), і за кожним слідкувала поліція. Те саме і в СРСР. В угоді США з СРСР про визнання СРСР є вимога американців мати свого священика в Москві. Така самісінька вимога є і в угоді Німеччини з Московщиною XVIII ст. Іноземні посольства в СРСР мусять купувати харчі в Московщині не за свої гроші, а за гроші СРСР. Те саме було і 200 років тому... Саме тоді, коли уряд СРСР заборонив іноземним кореспондентам відвідувати голодну Україну (1933 р.), я прочитав життєпис царя Бориса Годунова і здивувався, знайшовши такий абзац: „Б. Годунов гадав, що чутки про голод можна побороти мовчанкою. Він намагався приховати аж надто очевидну правду офіційним запереченням голоду. Найбільше боявся він, щоб у Європі не дізналися про голод у Московщині. Для цього він наказав гладким і добре одягненим людям ходити під вікнами іноземних посольств, а голодним і в лахміттях заборонив виходити вдень на вулицю. Також заборонив усілякі балачки з чужинцями, щоб ненароком хтось не сказав щось про голод“. Цей переказ подій 1603 року може бути описанням подій 1933 року, слово в слово, аж до подробиць... Московські державні урядовці тікали за кордон 1664 р. (Г. Катошіхін) і 1929 р. (І. Бесєдовський). Обидва написали книжки про жах московського життя і політики. Року 1835 уряд засудив заочно на смерть проф. В. Печеріна за те, що він відмовився повернутися з Італії до Московщини. Ніякого злочину (на європейську міру) він не зробив. Уряд СРСР засудив за те саме тисячі емігрантів. Син канцлера В. Ордин-Нащокіна втік 1660 року до Гданська. За це засудили його батька на смерть, але цар Олексій відклав кару на якийсь час, наказавши батькові привезти сина живого чи мертвого. Уряд СРСР вигубив тисячі людей лише за те, що їхні родичі втекли 1920 р. за кордон. Іван IV не дозволив виїхати за кордон московці, що вийшла за датського посла в Москві. Таке саме не дозволяє й уряд СРСР... Таких подібностей можна наводити без кінця-краю, з тою лише різницею, що уряд СРСР тисячократно побільшив, поширив, удосконалив примітивні способи царського уряду. Відповідно до того збільшилася і кількість жертв... За царів ніхто не примушував письменників прославляти тодішній політичний чи господарський лад. У СРСР не лише заборонена критика державного ладу, а й вимагається від письменників прославляти його і вождів. Інакше дістануть тавро „ворогів народу“ з усіма від того наслідками“614.
Інші європейські та американські науковці, політики кажуть те саме, що й вищезгадані, наведемо лише деякі уривки з їхніх книжок. Американський професор пише: „Тепер московський націоналізм в СРСР далеко перевершив націоналізм царської Московщини. Псевдоінтернаціоналізм московських більшовиків, що час від часу демонструється ІІІ Інтернаціоналом, є ніщо інше, як поширення московського націоналізму на світовий масштаб. Московський „інтернаціоналізм“ – це те саме, що гітлерівська п’ята колона чи англійська „інтеліджент сервіс“ (політична розвідка)“. Один з американців додає: „Жорстокість Марксової науки пасувала глибокому дикунству москвинів. Марксівське месіанство знайшло найглибший відгук у країні фанатичної месіанської віри – в Московщині. Марксове безбожництво притягло до себе народ, що завжди був готовий перейти від фанатичної месіанської віри до цинічного глуму над релігією – народ московський. Зарозумілу пиху Марксової догми В. Ленін підніс до теоретичної деспотії і тим наблизив марксизм до духовності московського народу, народу природно схильного і до крайнього насильства, і до крайнього рабства... Більшовики СРСР не лише не зреволюціонізували світ, а навпаки, стали контрреволюціонерами. Всюди, де лише революція починала здобувати перемоги, як от у Німеччині, Австрії, Мексиці, ставала вона жертвою злобної, руйнівної московської пропаганди. Провідників тих революцій Москва проголошувала угодовцями, зрадниками пролетаріату, слугами буржуазії тощо. Нема найменшого сумніву, що коли Московщина матиме досить військової сили, то вона намагатиметься зброєю утворити у сусідніх країнах маріонеткові, слухняні уряди. Потім пробуватиме те саме в дальших країнах“615. Писано це 1938 року.
Міністр закордонних справ США А. Стівенсон писав, що: „Московщина у своїй закордонній політиці підтримує національні визвольні рухи колоніальних народів поза СРСР, і ця підтримка сприяє поширенню москволюбства у світі. Але в межах імперії СРСР Московщина не визнає жодного національно-державного самовизначення колишніх незалежних держав на Сході Європи. СРСР – це остання колосальна імперія, що в ній Московщина не дає поневоленим нею народам жодної можливості визначати власну долю, вважаючи, що вона, Московщина, цю долю визначила раз і назавжди, силою зброї“616. Подібні думки висловлює німецький автор: „Третій Інтернаціонал у Москві начебто допомагає революційним рухам у світі. А на справді ж він іде шляхом московських царів. Змінилася лише назва. Раніш називався „монархізм“, а тепер називається „більшовизм“. Москвини самі кажуть, що змінилися лише „знаки и возглавье“. Так. Адже не змінилась мета – накинути свої московські уявлення про суспільний і політичний лад усьому світові“617. Інший німецький автор висловлюється так: „СРСР не є державою в європейському розумінні цього слова. СРСР, як монгольська держава, складається з пануючої Орди, деспотичного хана та безправних людей і народів. У СРСР панує азіатська, татарська мораль, брудна, жорстока деспотія, з щоденним катуванням, як укладом правління. В СРСР може з’явитися сучасний Чінгіс-хан, що підкорить Азію й Європу. У своєму світогляді і почуваннях москвин лишився досі кочовиком. Душа москвина жене його до безперестанних і безцільних мандрівок. Його батьківщина є не його село, а широкі обшири московської імперії і навіть поза імперією: „общечеловек“ – за виразом знавця московської душі Ф. Достоєвського. Коли одного дня з міркувань державно-політичної доцільності Московщина викине на смітник комуністичні фразіологію та гасла, то нічогісінько не зміниться, крім назв. Одне лише є відомо – СРСР не переживе жодної поразки“618.
А ось і голос москволюба: більшовики є законними дітьми свого царизму. Він виховував їх століттями. Вони усунули царя, але не усунули царизму. В. Ленін є логічним наслідком московської нелогічності. Він захопив державну владу так, як перед ним захоплювали інші самозванці. А самозванщина – це тривала доба московської історії. Помилковим є твердження, що, мовляв, В. Ленін та його діяльність не є московськими. Вони щиро національні, на всі 100 % московські. „Радянський“ лад – це ж лише розширення старої московської „общини“ на всі царини життя і в імперському масштабі“619.
Польський голос: „Московщина несе іншим народам не комунізм, а більшовизм. А більшовизм з його централізацією, загарбництвом, запереченням прав людини і народів, з його жорстокістю, садизмом, брехливістю, казуїстикою, шахрайством, демагогією – це ж ніщо інше, як старий історичний московізм. Марксисти кажуть: „Буття визначає свідомість“. Історія Московщини це підтверджує. Московщина була більшовицькою: і за Івана IV, і за Петра І, і за Катерини ІІ, і за Миколи І. „Більшовиками“ були і Петро І і О. Пушкін, Микола І і Ф. Достоєвський, генерал О. Суворов і соціаліст О. Герцен, реакціонер ген. М. Скобєлєв і революціонер Г. Плєханов. Чи вони сиділи на троні, чи носили генеральську форму, чи гнили у в’язницях або на каторзі – всі вони ненавиділи і вигублювали, хто як міг: поляків, українців, грузинів, узбеків, черкесів, татар та інших „инородцев“. Про месіанський „панславізм“, що його москвини уявляли лише як панмосковізм та про православ’я, що його уявляли лише як московське, мріяли і ліберал О. Пушкін, і монархіст-кат ген. П. Муравйов, каторжник Ф. Достоєвський, і міністр, який послав його на каторгу, граф М. Ігнатьєв, народник М. Данилевський і кат народу міністр Трєпов, демократ І. Аксаков і запеклий ворог демократії В. Пурішкевич. Одначе, ті московські пансловізм та православ’я були заслабі, щоб ними можна було загарбати світ. Отже, панмосковізм знайшов зброю величезної сили – інтернаціональний комунізм. Дика, азійська Москва-ІІІ Рим зодягнулася в гарні, привабливі шати ІІІ Інтернаціоналу“620.
Американський москволюб пише так: „Московський більшовизм зародився ще на світанку московської імперії і зростав століттями. Його корені сягають Івана IV, що винищував свою аристократію та заснував тодішню ЧК – опричнину. Коронований „більшовик“ Петро І заснував „Всешутейший, Всепьянейший Собор“, що проводив найгидкіші блюзнірські оргії. Нитки більшовизму тягнуться далі через С. Разіна та Є. Пугачова, які вбивали, нищили все на своєму шляху заради й іменем „простого народа“. Далі (1862 р.) П. Зайчевський закликав: „Беріть сокири! Вбивайте владу на вулицях, на майданах, в їхніх домах! Убивайте! Убивайте! Убивайте!!!“ Після Зайчевського приходить С. Нєчаєв, що у своєму дикому, садистичному „Катехізисі революціонера“ – творі, що його не може зрозуміти ніякий європейський розум, кличе своїх земляків не визнавати жодної моралі, жодної культури, а все нищити, руйнувати, палити, вигублювати, катувати... Так! Більшовизм є явищем істотно московським, національним, азіатським. І причини успіху Сталіна лежать не в його характері, здібностях, знаннях, а в характері, світогляді, духовності самого московського народу, всіх його станів. Москвини всією душею прагнули повернутися до старих, звичних і єдино зрозумілих їм традицій та шляхів своїх царів. Сталін це їм дав, і тому став царем... Величезні культурні, господарські, політичні, суспільні зміни сталися в усьому світі, отже і в Європі, тобто перед самими дверима Московщини. А Московщина залишилася, як і століття перед тим, культурно, господарчо, суспільно і політично тією самою, що й століття тому, себто потворно, садистично жорстокою, морально й фізично брудною, світоглядно запекло сектанською, з ненавистю до всіх чужинців і чужих культур, відгороджена нездоланним муром від усього світу, рабською і деспотичною, без найменших залишків будь-якої волі, свободи, безбожницькою, загарбницькою, цинічно брехливою“621. Подібні думки знаходимо в інших іноземних авторів: „Більшовизм має глибоке коріння в московській духовності. Він має значно більше спільного з московським національним месіанством, ніж з марксизмом. Невизнання особистих прав, особистої гідності, приватної власності, безбожництво, жорстокість і т. п.– все це має глибокі коріння в духовності москвина. Вони історично старі, московські національні“622.
Московський письменник, член КПРС Тендряков у своїх творах („Крепкий узел“, „Белый флаг“) трохи критикував радянську владу, і європейці вважали його бунтарем. А в бесіді з сербським письменником М. Михайловим він боронив ідеї С. Нєчаєва: „хто не хоче підпорядкуватися суспільству, того треба змусити кулею в потилицю“623. М. Михайлов згадує: „Homo Sovieticus? – Він не лише беззастережно, але й щиро сприймає все, що проголосить політбюро КПРС за правду, і вважає злочином не виконувати те. Він несвідомий свого єзуїтства, що його Ф. Достоєвський змалював у постаті Єркєля, і тому „Гомо Совєтікус“ сердечний, навіть порядний у приватному житті, але в ім’я „вищих ідей“ здатний на найганебнішу підлоту. Він не здатний думати власним розумом і тому тужить за зверхником, щоб той йому наказував. „Гомо Совєтікус“ не може уявити служіння ідеї інакше, як служіння особі. Незліченні сталіністи і були тими Єркєлями, що здійснювали це його душевне прагнення. Він жахається навіть наказу виявити власну волю. Цей духовний раб не може, хоч би й хотів, жити без якогось зверхника, пана. Бо ж легше йому жити як підмет, ніж як предмет. Йому надто тяжко нести відповідальність, а значно легше вірити, що людина залежить від суспільства. Він хоче жити в отарі. „Гомо совєтікус“ щиро вірить у власну брехню. Він свідомо закриває очі на все, чого немає в його світогляді. Він, як дитина, вірить, що лише техніка розв’яже всі нещастя і принесе щастя всьому людству. Всіх філософів людства він має за дурнів, або за запроданців капіталізму“624.
„Опричнина Івана IV, охранка Миколи ІІ, ГПУ В. Леніна – це все споконвічні, суто московські національні, лише москвинам притаманні, поліційні установи терору, подібні одна до одної, як яйце до яйця“625.
„Москвини вважають терористичний, поліційний державний лад за цілковито природний, закономірний і навіть конечний. Тим-то вони не можуть навіть уявити якогось іншого державного ладу“626.
„В СРСР немає ні царя, ні жандармів, ні поліції, ні в’язниці, ні каторги, ні катів. Нема. Бо ж таких гидких, зненавиджених людьми СЛІВ державна влада не вживає, бо ці СЛОВА заборонені в СРСР“627.
„У московському словнику всі слова обернені навиворіт: правда називається брехнею, а брехня правдою; неволя називається волею; поліційне залякування – демократією; загарбання – визволенням; політбюро КПРС – світовим пролетаріатом і т. п. А найбільшою московською брехнею є московський т. зв. „комунізм“, який є нічим іншим, як личиною на історичному московизмові“628.
Швейцарський професор Г.де Рейнольд пише, що Сталін лише продовжував – аж до дрібниць – у ХХ ст. все те, що був розпочав Іван ІІІ у ХV ст. В одному слові – це деспотія. Тому сталінська імперія є цілком тотожна імперії Миколи І, Петра І, Івана IV. Реформи Петра І і змістом і формою є прототипами реформ Леніна-Сталіна. Петро І був ніким іншим, як коронованим більшовиком, тому його культ і звеличення (глорифікація) такі сильні в СРСР. Рушійною силою московської держави від першого її дня і по сьогодні є нічим і ніким не загнуздане загарбництво (імперіалізм). У Московщині ніколи не було і немає того, що в Європі зветься „суспільством“. Натомість була і тепер є полохлива череда без’язиких і бездумних баранів, що покірно йдуть під ніж свого земного бога: царя раніше, а диктатора тепер. Були три форми московської імперії: 1) татарсько-московська XIV–XVII ст.; 2) Петербурзька XVIII–XIX ст.; 3) СРСР ХХ ст. Коли ж розвалиться СРСР, то четвертої вже не буде; московська імперія зникне, як зникли всі подібні до неї.
Відомий іспанський соціолог пише: „Я чекаю на книжку, що перекладе московський „марксизм“ мовою московської історії. Бо ж його сила в московському, а не комуністичному змісті“629.
Знаний англійський соціолог В. Брофорд у своїй науковій розвідці подав правдивий аналіз духовності москвина630. Московські емігранти намагалися його знищити за те, що він здер личину з москвинів.
„Всі москвини – навіть і незадоволені та ворожі – вважають радянську владу московською національною і державною. Тому всі москвини боронитимуть радянську владу від усіх намагань її повалити“631.
Провідник австрійської соціал-демократичної партії Е. Пернерсторфер ще 1916 року казав: „Могутність московської імперії можна зломити й її загрозу Європі відвернути лише тоді, коли Україна буде незалежною державою. Вона буде найсильнішим заборолом Європи проти азійського, московського дикунства, як і була за минулих сторіч заборолом проти дикунства татарського“632.
Англійська комуністка, що по кількох роках життя в СРСР повернулася до Англії, писала: „В СРСР панує господарське і політичне рабство робітників і селянства, господарський безлад, жахливе зубожіння народу. А водночас нова радянська аристократія живе розкішним, багатим життям. Отже, в СРСР існує суто капіталістична класова нерівність. В СРСР немає навіть маленької частки тієї волі, законності, людяності, які є вже давно в капіталістичних державах. Справді, СРСР – це капіталістична держава, та ще й у її старій, найгіршій формі, що була 100 років тому в Європі. Всі лиха капіталізму посилені в СРСР до нечуваного ніде ступеню, і жодного доброго, що є в капіталізмі, нема цілковито. Що найбільше обурює європейських соціалістів – це те, що радянська влада СРСР називає себе соціалістичною, пролетарською, робітничо-селянською і т. п., подібного цинізму нема в історії“633.
Президент США Теодор Рузвельт (1858–1918) казав: „Я ніяк не можу зрозуміти московської вдачі. Москвин бреше вам в очі і, знаючи, що ви бачите його брехню, ані трохи не засоромиться. Видається мені, що москвин узагалі не знає, що таке сором“.
Один визначний чужинець казав ще 1906 року в Петербурзі: „Вся Європа – панська, мовляв, у білих рукавичках. Вся ж Московщина – хамська, мовляв, без штанів. А московська „Государственная Дума“ – це не парламент, а звіринець“634.
„Вся московська нація, від царя до жебрака, жадібна крові“635.
Наприкінці наведемо кілька українських авторів. Черкаський священик Федір Гурський казав 1654 року у своїй промові на раді в Переяславі: „Три царі або волхви піднесли були немовляткові Христові дари: золото, ладан і смирну. Золото віщувало царствування, ладан – смерть, смирна – воскресіння Божественного. Так і дари, що їх тепер принесли нашому народові, віщують його долю. Чим покриті ті дари – тим покриється, зодягнеться і наш народ. Дари польські покриті килимом, тож килими матиме і наш козацький народ. Дари турецькі покриті шовковою тканиною, тож у шовкові тканини зодягнеться і наш козацький народ. Дари московські покриті рогожею, тож у рогожу зодягнеться і наш козацький народ“636. Тоді ж і на тій же раді полковник І. Богун попереджав: „У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає і бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе „рабами царськими“. Увесь народ московський є рабом. У Московщині продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу – це гірше, як скочити живим у вогонь“637.
Український не націоналіст, а щирий демократ Г. Квітка-Основ’яненко писав понад сто років тому: „Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до української мови. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови. І справді, чи ж можна написати звичайнісіньку статтю московською мовою, не вживаючи немосковських слів та виразів? А українською мовою – можна, і стаття буде досконала і щодо форми, і щодо змісту. Українське красне письменство, а надто поезію часом дуже важко перекласти якоюсь європейською мовою докладно і досконало, бо навіть багаті європейські мови не мають багатьох досконалих українських форм слова і вислову“638. Спроби немосквинів (мовно змосковщених) цивілізувати москвинів, що тривали майже тисячу років, від перших українських християнських місіонерів, скінчилися тим, що москвин повернувся 1917 року до всього свого історичного минулого. „Демократична“ Московщина підкреслила цей факт, демонстративно перенісши столицю з „вікна в Європу“ до національної Москви. До Кремля, де й досі живе невмирущий дух Івана IV, який веде „демократичну“ Московщину історичним шляхом монархічної Московщини. Звідси – життєві засади української державницької і всякої іншої політики щодо Московщини. А саме – будь-яке зближення України з Московщиною: культурне, господарське, політичне скінчиться новим поневоленням України.

 
Наші Друзі: Новини Львова