Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 06 грудня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Історична

Московство :

Колоніалізм москвина

Переглядів: 7235
Додано: 04.07.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
ХІІІ. КОЛОНІАЛІЗМ МОСКВИНА



Отторжение малороссийского народа
от государства нашего может быть
началом всех наших бедствий.

Петро І

Союз нерушимый республик свободных
Сплотила навеки великая Русь.

Гімн СРСР

Москвини виправдовують своє загарбництво (імперіалізм) та колоніалізм тим, що, мовляв, й інші народи загарбували чужі землі й обертали їх на свої колонії. Хіба англійці не загарбали Австралію, Індію, пів-Африки, пів-Америки? Хіба англійські колонії не перевершували територію Англії багатократно? При цьому замовчується різниця між своїм і англійським колоніалізмом. Англо-сакси загарбували дикі, нецивілізовані землі, де величезні простори годували лише кілька десятків тисяч тубільців. Через кількасот років ті простори годують сотні мільйонів. Англійці перетворили дикі степи та праліси в цивілізованіші, найбагатші країни, як от Північну Америку, Австралію. Європейці, безперечно, визискували тубільців у своїх колоніях. Але водночас і цивілізували їх: будували школи, лікарні, шляхи, впроваджували культурне землеробство, промисловість. Європейці створювали те, чого ЩЕ НЕ БУЛО. Навчали тисячі тубільців у своїх європейських школах на учителів, лікарів, інженерів, урядовців, тобто творили провідну верству тих народів. У ХХ ст. бачимо негрів з європейською освітою, президентів, міністрів самостійних африканських та азійських новопосталих держав. Цю культурно-творчу місію європейці, певна річ, виконували не з християнських чи філантропічних спонук, не від доброго серця чи демократизму, а заради власної користі. Колонії давали сировину, купували готові вироби, але це збагачувало й місцевий народ, творило нові потреби. Щоб використати багатства колоній, європейці шукали і знаходили їх, переробляли і завозили до Європи. Найбільший вітрильник перевозив мало людей і вантажів, плив з Європи до Америки місяць. Отож, були винайдені пароплав, залізниці, телеграф. Машинну добу англійці започаткували не тому, що були найрозумнішими, господарство трьох їхніх островів вимагало машин, а машина дала нову величезну силу, найсильнішого рушія поступу на ім’я конкуренція. Хто вкладає гроші у виробництво, хоче заробити більше, отже, мусить виробити і продати більше. Машини вдосконалювалися і вимагали машиністів, механіків, розвинених робітників більше – постала пекуча потреба загальної й технічної освіти робітництва. Оскільки свої здібності людина розвиває тоді, коли примушена життям давати собі раду сама, власними силами, іншими словами – коли людина ВІЛЬНА, то кріпацтво стало величезним гальмом технічного прогресу. Господарська конкуренція знищила також і розумове рабство, допомогла людині боротися за свободу. Боротьба за вільну людину, за вільний народ – найтрагічніші і найвеличніші сторінки в історії європейського суспільства. З багатьох її виявів подивимося лише на одну, що стосується нашої теми.
Прагнення свободи – є невід’ємна властивість кожного живого створіння. „Не хлібом єдиним живе людина“ – побачили навіть москвини. Людина відчуває голод не лише в шлунку, а й у серці, в душі. Прагне любові і духовної насолоди в пісні, музиці, у красі, прагне жити повним життям не лише у світі матеріальнім, а й у нематеріальнім. Нематеріальний, неозорий світ називають світом Душі, світом Духу, світом Бога. Безбожники – дикунським забобоном, нервами, почуттям. Життя показало переконливо навіть безбожникам, що той неозорий світ є безмірно могутній, що любов до свободи, ненависть до в’язниці, краса, віра в Бога і т. п. є СИЛЬНІШІ ЗА РОЗУМ. Неозорий світ Духу, світ Душі є незнищимий, всемогутній, всюдисущий: „Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя Творця всього озорого і неозорого. І в Духа Святого, Господа Животворящого“.
Історія боротьби людини за свободу просякнута кров’ю борців, що полягли в боротьбі, навіть без шансів на перемогу, але з надією перемогти. Лесине Українки „без надії сподіваюсь“ вело й наших легендарних героїв до ПЕРЕМОГ. Усі нерони, чингіс-хани не вигубили стільки борців за волю, як Московщина, надто за останнє півстоліття в загарбаних землях. Як уже говорилося, в самій Московщині воля ототожнюється з сваволею, безладом і загибеллю їхньої держави. В. Ключевський пише, що москвини, їздячи до Європи, були переконані, що європейські держави ось-ось поваляться, бо там забагато „своеволия“, тобто свободи людині. Щоправда, московська інтелігенція голосно кричала про потребу свободи та лиш до 1917 р. Коли ж захопила владу, показала всім волелюбним, що та свобода – не для них.
Француз Ж. Шерер у своїх „Анналах“ пише (1776 р.), що українські батьки передавали своїм синам як найдорожчу спадщину меч і клич „Воля або смерть“. Українці певні того, що воля в них не перейде в сваволю. Рільнича культура українців породила і виплекала і ідеалістичну, релігійну духовність та світогляд, якими праукраїнці ще за передісторичних часів запліднили культуру народів на півдні Європи, і та культура зростала й поширилася на всю Європу крім північно-східного її кутка. В старій Елладі розквітла європейська філософія. Афіни стали всеєвропейською Академією Наук. Пізніше такі академії створилися у Римі та Царгороді, а потім у великих європейських містах. В Україні вони виникли в ІV ст. у Херсонесі та Пантикапеї (Керч), а в ХV ст. у Львові, в XVI ст. у Києві та в Острозі. В Московщині перший університет (заснували і навчали українці) заснований аж у XVIII ст., а в ХІХ ст. тут навчалося лише 82 студенти. (У Київській Академії XVII ст.– 3 тисячі).
В європейських культурних осередках зустрічалися люди всіх культурних народів. В Київській Академії вчилися чужинці з усієї Європи. У людей різних світоглядів спільне прагнення до знання і вільне обговорення думок і поглядів виховувало толерантність до інших погляду, думки, світогляду, релігії. В Україні ніколи не було фанатичних сект, релігійна запеклість – далека, чужа українській духовності, це аж переходить у надмірну толерантність, що є однією з причин поневолення України сусідами, бо вони були національними фанатиками, шовіністами. Вільне обговорення виплекало і зміцнило в європейців КРИТИЧНИЙ розум, Європа визнала вільнотворчу думку за найпершу засаду, що широко відкрила двері ТВОРЧОМУ ДУХОВІ. Саме європейці дали світові скарби гуманістичних, природничих, технічних наук, національні мови, літератури, мистецтво, зробили їх надбанням людства. Європейці дали людству лібералізм, парламентаризм, демократизм, народоправство, загальну обов’язкову освіту всього народу, щоб він міг сам керувати своїм життям. Самоуправління села, міста, округи, держави, кожного стану і професії, промисловості і рільництва, науки і мистецтва, Церкви – всеохоплююче самоуправління забезпечує ВІЛЬНУ ТВОРЧІСТЬ УСІМ ЗДІБНИМ ЛЮДЯМ. Знання місцевих потреб і можливостей, місцева ініціатива, вільна воля людей, їхній контроль над владою, урядовцями – все це забезпечило поступ усього життя нації, культури і цивілізації, добробуту всіх станів. Невпинно зміцнювалася держава. Вільна думка, вільна творчість, вільне самоуправління – три наріжні камені життя європейців: особистого, громадського, державного, культурного, господарського, політичного.
Цей відступ потрібний, щоб на тлі європейського поступу виразніше бачити московське реакційне азіатство.
В Х ст. до Московщини прийшли європейці – київські князі з військом та урядовцями. В наступні два століття київські християнські місіонери, які хрестили москвинів, будували їм церкви, школи. Історична доля не дала досить часу посіяти і доглянути ту європейську культуру, бо вже ХІІІ ст. Московщина увійшла до складу татаро-монгольської держави і надзвичайно скоро та глибоко потатарщилася. Зруйнована татарами Україна не могла вже посилати до Московщини своїх цивілізаторів аж до свого визволення з польської неволі. Та й по Переяславі 1654 р. москвини надзвичайно ворожо ставилися до європейської культури, „латинской ереси“, що її несли українці в московське культурне життя. Петро І пробував терором цивілізувати Московщину, але одразу ж по його смерті вона відбудувала свій старий „китайський мур“, що кілька сторіч відгороджував її від Європи, залишивши маленьке віконце – Петербург. Московські націоналісти – більшовики, захопивши владу 1917 року, негайно замурували і його.
Протиставити європейській культурі свою москвини не могли, бо від Х ст. не мали часу розвинути її понад варварський рівень. Не лишалося нічого іншого, як тікати від європейської культури. „Анітрохи не вплинули на москвинів три великі культурні рухи в Європі: Ренесанс, Реформація і Велика Французька революція. І москвини не мали жодних культурних досягнень ні в літературі, ні в мистецтві, ні в науці, ні в філософії. Москвини не явили своїх Данте ХІV ст., Шекспіра ХV ст., Вольтера ХVIII ст. Москвини не мали навіть когось подібного до Фоми Аквінського, Ігнація Лойоли, Блеза Паскаля, Мартіна Лютера, Кальвіна, Гуса. Навіть у ХІХ ст.– за доби найбільшого інтелектуального пробудження Московщини – московські прогресисти-революціонери не цікавилися справами захисту громадянина від зловживання влади, а обмірковували лише справу захоплення влади, щоб її використати для перебудови суспільства на колективістичне. І це вони здійснили 1917 року“297.
„Москвини завжди визнавали лише свій світогляд, а всі інші заперечували. Москвини виплекали у себе релігійну і національну нетерпимість та дикий фанатизм, що вважав усі народи зіпсованими, гнилими, і тому Московщина забороняла всілякі стосунки з ними. Китайським муром відгородила себе Московщина від усього культурного світу“298. Ця фотографія СРСР зроблена 75 років тому.
Основні зусилля Московщини понад 300 років були спрямовані на те, щоб знищити культурні та господарські переваги України, загальмувати її поступ по шляху цивілізації, накинути їй свій значно відсталіший суспільний устрій, тобто варваризувати за своїм образом і подобою. Від здійснення цієї мети Московщина як монархічна, так і більшовицька, ніколи не ухилялася ні на крок. Особливо наполегливо робилося і робиться це радянською Москвою.
Пригадавши заповіт Катерини ІІ, що відбирати в України всі її права відразу небезпечно, чиниться так:
4 грудня 1917 р. Московщина визнала Україну (УНР) за незалежну державу.
17 березня 1918 р. З’їзд Рад проголосив УРСР.
10 липня 1918 р. створено у Москві КПУ.
1 грудня 1918 р. створено Український „незалежний радянський“ уряд.
16 березня 1919 р. Всеукраїнський З’їзд Рад затвердив конституцію УРСР як незалежної держави.
1 червня 1919 р. підписано військовий союз УРСР з РРФСР.
29 липня 1920 р. підписано економічний союз УРСР з РРФСР як двох незалежних держав.
29 грудня 1922 р. створено у Москві СРСР.
10 травня 1925 р. З’їзд Рад затвердив нову конституцію УРСР.
25 травня уряд СРСР скасував фінансове самоуправління УРСР.
15 грудня 1928 р. уряд СРСР видав земельний закон для всього СРСР.
3 листопада 1929 р. уряд СРСР скасував українські трести, запровадивши всесоюзні.
15 листопада 1929 р. уряд СРСР підпорядкував Наркомзем УРСР всесоюзному.
11 січня 1930 р. уряд СРСР підпорядкував українську кооперацію московській.
8 лютого 1930 р. уряд СРСР закрив посольство УРСР у Москві.
15 червня 1930 р. уряд СРСР підпорядкував українську статистику московській.
1 січня 1931 р. уряд СРСР закрив Наркомат Внутрішніх Справ УРСР.
3 липня 1931 р. уряд СРСР підпорядкував Наркомунгосп УРСР московському.
5 січня 1932 р. уряд СРСР підпорядкував Наркомат Промисловості УРСР московському.
9 лютого 1932 р. уряд СРСР уніфікував державне управління всього СРСР.
1 жовтня 1932 р. уряд СРСР підпорядкував радгоспи УРСР урядові СРСР.
20 червня 1933 р. уряд СРСР підпорядкував юстицію УРСР московській.
23 червня 1933 р. уряд СРСР закрив Наркомат Праці УРСР.
24 червня 1933 р. уряд СРСР підпорядкував профспілки УРСР московським.
16 березня 1934 р. уряд СРСР підпорядкував державну інспекцію УРСР московській.
1 квітня 1934 р. уряд СРСР підпорядкував НКВД УРСР московському.
10 квітня 1934 р. уряд СРСР підпорядкував АН УРСР московській.
10 липня 1934 р. уряд СРСР підпорядкував Верховний Суд УРСР московському.
17 липня 1934 р. уряд СРСР скасував посаду уповноваженого УРСР при уряді СРСР.
20 квітня 1935 р. уряд СРСР закрив Державне видавництво України.
23 липня 1935 р. уряд СРСР підпорядкував Наркомхарчопром УРСР московському.
1 грудня 1935 р. уряд СРСР закрив Книжкову Палату УРСР.
20 лютого 1936 р. уряд СРСР підпорядкував усі ВУЗи УРСР Москві.
5 грудня 1937 р. ухвалено конститицію СРСР.
Стаття 13 проголошувала: „СРСР є союзною державою, утвореною на основі власновільного об’єднання рівноправних радянських соціалістичних республік“. Стаття 17: кожна союзна республіка має право вийти з Союзу. А стаття 20 встановлює, що коли ухвала чи закон союзної республіки розходяться з законом СРСР, то силу має закон СРСР. Стаття 18 Конституції СРСР дає право УРСР мати військо. А стаття 60 визначає, що воно підлягає безпосередньо урядові СРСР, а не УРСР. І так в усьому.
Московщина завжди розуміла: щоб зберегти імперію, не досить знищити лише самоуправління України. Треба знищити ВСЕ, що відрізняє українців від москвинів: українську культуру, українські національні традиції і звичаї, а насамперед і найголовніше – українську мову. Треба змосковщити не тільки інтелігенцію, як до 1917 року, а саме джерело українства – українське село. Монархісти не знайшли якоїсь личини, щоб нею замаскувати московщення. Більшовицька Московщина ту личину знайшла. Це – світова соціалістична наддержава, де всі народи і всі мови зіллються в один наднарод з спільною мовою. А для змосковщення села треба було привезти в Україну якомога більше москвинів і вивезти якомога більше українців. До 1917 року московську мову можна було почути лише в містах. За 40 років в Україну переселилося понад шість мільйонів москвинів, як правило, вони скрізь посідали керівні посади. Ще недосвідчені галичани-комуністи нарікали: „Кількість місцевих таварищів на керівних посадах у Львові можна почислити на пальцях однієї руки“299. Московський „Ежегодник Коминтерна“ за 1923 р. подає, що серед членів КПУ 1918 року було 2,5 % українців. Сама КПУ зазначала, що 1923 року їх було лише 1,3 %300.
Що вище влада в УРСР, то менше в ній українців. Наприклад, 1929 року було українців: у районній – 75,9 %, в окружній – 53,5 %, в обласній – 26,8 %. Москвинів в Україні було 1924 р. 7 %, але на найвищих посадах 71 %. Євреїв в Україні було 7,8 %, а на найвищих посадах – 24,5 %. Українців було 80 %, а на найвищих посадах 3 %301. Українців наркомів УРСР було 1925 р. 1,8 % (2 з 15)302.
По війні 1941–1945 рр. Московщина значно збільшила кількість комуністів в українських селах. Наприклад, у Київській області сільських парторганізацій 1941 р. було 497, а 1946 р. стало 4600. У Харківській області – 496, а 1946 р.– 1117. Керівників парторганізацій присилали з Московщини303.
Наприкінці 20-х – початку 30-х років московщення керівної верстви в Україні набуло масового характеру. ЦК ухвалив 14 березня 1932 р.: 1) нещадно винищити українську контрреволюцію; 2) знищити націоналістичні ухили М. Скрипника та його прихильників; 3) перевірити діяльність усіх установ України і спрямувати її на шлях, визначений Москвою; 4) перебудувати форми та методи керівництва українською культурою. Виконати все доручили П. Постишеву304. Через десять місяців П. Постишев звітував, що з 120 тисяч членів і кандидатів КПУ він виключив 27,5 тисячі. А з Московщини привіз 13 тисяч москвинів на посади парторгів, голів контрольних комісій, секретарів райпарткомів і т. п. керівні посади. Москвини керували 643 політвідділами, 202 політвідділами радгоспів305. Московщина прислала 1937 р. в Україну цілу комісію: В. Молотова, М. Хрущова, М. Єжова „перебудовувати форми та методи керівництва українською культурою“. За два місяці комісія вигубила всю верхівку КПУ, весь склад секретаріату, політбюро, контрольної комісії. З 17 членів Президії Верховної Ради УРСР залишилося лише 4, із 57 членів ЦК КПУ – лише 12; винищила все керівництво Спілки письменників, з 15 тисяч парторгів КПУ вигнала з посад і відібрала партквиток у 3 тисяч. Ще 1929 р. Московщина вигнала з КПУ 9 % членів у містах і 16 % у селах. Року 1933 виключено 14 % членів КПУ і 23 % кандидатів. На їхнє місце привезено 35 тисяч москвинів306. Року 1931 Московщина змінила 80 % секретарів райкомів КПУ307. Року 1946 змінила 38 % секретарів обкомів КПУ, 64 % голів облрад, 66 % керівників МТС. У деяких областях змінено 80–90 %. З 4 тисяч „боротьбистів“, що перейшли до КПУ, залишилося лише 119308, решту Московщина знищила.
Одним з найголовніших своїх завдань, що його мають москвини – перешкодити виробленню і накопиченню знань, зруйнувати природне формування національної інтелектуальної еліти в Україні. Національні Академії наук є найвищим авторитетом, отже, належало підпорядковувати „республіканські“ московській Академії Наук, АН СРСР. Їй також підпорядковані всі дослідні установи. Московська АН фактично призначає не лише академіків, але й службовців „республіканських“ АН. Наприклад, М. Лаврентьєв народився, виріс і вчився в Московщині, його прислали до Києва і призначили керівником інституту математики і заступником президента АН УРСР, хоч ясна річ, він не знав і не хотів знати жодного українського слова. Москвин Пєршин народився, виріс і жив у Московщині до 59-го року свого життя. Його прислали до Києва, зробили дійсним членом АН УРСР, керівником Інституту економіки, членом президії АН УРСР. Московщина призначила його головою Ради вивчення ресурсів України, зробила його навіть членом головної редакції „Української Радянської Енциклопедії“, хоч про українство він знав менше, ніж про життя на Марсі.
Крім АН СРСР існують також суто московські національні – Академія будівництва і архітектури, Академія мистецтв, Академія медичних наук, Академія сільськогосподарських наук. Їм підпорядковані відповідні інститути та установи у всіх „республіках“. Навіть тим академіям, що не мають приставки „СРСР“ (Академія педагогічних наук РРФСР) Московщина надала право всесоюзних. Без дозволу Академії педагогічних наук РРФСР ніхто в країні не має права видати будь-якого шкільного підручника, вони в немосковських школах СРСР – лише переклади з московських. Так Московщина здійснювала чотири завдання: 1) виховувати немосковських дітей на московських яничарів; 2) затримувати розвиток національних культур немосковських народів; 3) затримувати створення немосковських шкільних книжок і шкільної літератури; 4) спотворювати (в перекладах), засмічувати московізмами мову школярів-немосквинів, щоб переконати їх в убозтві рідних мов, непридатності їх для культури. Кошториси всіх немосковських АН визначає московська (СРСР) АН, теми наукових праць теж. Не дивно, що, наприклад, 1958 р. АН УРСР не видала українською мовою жодної наукової праці з вищої математики, астрономії, фізики, механіки, хімії, фізіології, медицини тощо. В 1962 р. московська (СРСР) АН видала 950 наукових праць, а АН УРСР – лише 142, а з них 87 % мовою московською. Ленінськими преміями нагороджено 1960 р. 35 наукових праць з Московщини і 2 з України. Серед авторів праць з Московщини 23 прізвища – українські. Комітет з ленінських премій допустив 1965 р. до конкурсу: наукових праць 17 (з України – 2), технічних – 23 (з України – 2), літературних – 13 (з України – 0), мистецьких – 13 (з України – 1). З 102 кандидатів на ленінські премії 1966 року з УРСР подано лише 12. Прізвища їхні – Давидов, Дубінін, Журавльов, Кузнєцов, Кулявін, Лупанов, Окулов, Пантюхов, Решетніков, Рівкін, Тіхонов, Худосовцев.
Наукові звання та ступені у всьому світі надають національні університети та Академії Наук без затвердження урядом. В СРСР затверджує (чи відкидає) кандидатів міністр освіти після ретельної перевірки дисертації у всесоюзній атестаційній комісії. Наприклад, М. Марченко дисертацію „Українська історіографія стародавніх часів“ написав 1959 р., а захищав 1961 р. у Ленінграді309. Понад 50 % наукових аспірантів-українців готуються поза Україною. Вони звичайно там і залишаються жити, бо уряд СРСР посилає немосквинів працювати поза „республікою“, а до „республіки“ присилає на їхнє місце з Московщини. Про те, що українцям перепиняється шлях до науки в Україні, свідчать такі дані: з 1931 р. по 1960 р. аспірантів в СРСР збільшилося втричі (з 12 тисяч до 36 тисяч), а в УРСР зменшилося (з 3147 до 2987).
Московщина дуже боїться випустити українських науковців з-під свого нагляду, не пускає українських науковців на міжнародні наукові з’їзди. Не було українських математиків в Едінбурзі 1958 р., в Стокгольмі 1962 р. На жодному міжнародному науковому з’їзді не було окремого представництва науковців УРСР, навіть на з’їзді славістів у Софії 1963 р., а якщо вони приїжджають, то виступають як московські. На з’їзді істориків у Стокгольмі 1960 р. був лише один історик з УРСР і той був неукраїнець. Українських істориків заступали історики з еміграції. На з’їзді фізиків у Загребі 1961 р. науковці з УРСР не виступали. На з’їзді хіміків у Монреалі 1961 р. виступив учений з УРСР Михайло Клочко, він не захотів повертатися і залишився в Канаді. „На Всеслов’янському археологічному з’їзді 14 вересня 1965 р. всі слов’янські археологи (навіть маленьких народів) виголошували свої доповіді своїми мовами. Лише українці та білоруси виголошували московською“310. Ніяка не новина, що Московщина забирає з України найкращих учених, інженерів, митців, письменників. На їхнє місце приїздять москвини. З 36 тисяч науковців-українців в Україні працювало 1959 р. лише 63 %. З усіх українців з вищою освітою працюють поза Україною 29 % (118 тисяч), а в УРСР серед спеціалістів з вищою освітою – 27 % москвинів, 15 % неукраїнців. На кожні 10 тисяч українців працює в Україні 124 фахівців з вищою освітою, а на 10 тисяч москвинів, що живуть в Україні, працює тут 256 фахівців-москвинів, тобто вдвоє більше, ніж українців. У Московщині ж на кожні 10 тисяч москвинів працює 172 своїх фахівців, тобто в півтора раза менше, ніж їх є в Україні. На 100 тисяч москвинів 1959 р. припадало 364 науковці-москвини. На 100 тисяч українців припадало 60 українців-науковців – на 600 % менше. На 100 тисяч євреїв в СРСР припадало 1350 науковців-євреїв311. У РРФСР працювало 1940 р. 63 % всіх науковців СРСР, в 1960 р.– 69 %, тобто збільшилося на 6 %. В УРСР працювало 1940 р. 19 % всіх науковців СРСР, а 1960 р.– 13 %, тобто зменшилося на 6 %. „Горе переможеним“.
Отже, для планомірного знищення розумового рівня нації Московщина: 1) московщить українських дітей в Україні; 2) збільшує кількість вчених москвинів в Україні і зменшує число українців; 3) посилює свою інтелектуальну п’яту колону в Україні; 4) поліпшує навчання в середніх школах Московщини і погіршує його в Україні; 5) невпинно нищить українську провідну верству в Україні, забираючи її молоді покоління. В Україні невпинно зростає кількість МОСКВОМОВНИХ шкіл, учителів та учнів МОСКВИНІВ. ЗМЕНШУЄТЬСЯ кількість УКРАЇНОМОВНИХ шкіл, учителів та учнів українців. Усе те робиться за українські гроші.
„Статистика“ СРСР не називає витрат на освіту та науку окремо кожної „республіки“. Використовуючи московські джерела, навіть малоукраїнець Д. Соловей довів, що на душу в УРСР витрачається на освіту ВЧЕТВЕРО МЕНШЕ, ніж в РРФСР312.
Від 1940 р. до 1956 р. число ВУЗів у Московщині збільшилося, а в Україні зменшилося на 32 (з 166 до 134). В Україні 1954 р. закрили 24 ВУЗи, а в Московщині відкрили нових 21. Після приєднання 1939 р. західних областей України до УРСР, кількість українців в СРСР збільшилася на 7541 тисячі. Але відсоток українців у ВУЗах УРСР НЕ збільшився. На кожні 100 тисяч їхньої людності в УРСР було 1961 р. у ВУЗах студентів: українців – 811, москвинів – 1769, євреїв – 2223.
На вступних іспитах до ВУЗів в Україні складають іспит з московської мови та літератури, а з української мови та літератури іспиту не вимагають, хіба на педагогічних та філологічних факультетах. Оцінка іспиту з української мови та літератури не впливає на конкурсний добір, а з московської – є вирішальною. У ВУЗах „республік“ СРСР наука викладається мовою московською.
В СРСР семирічна освіта обов’язкова, але навіть і її нелегко одержати. Секретар ЦК КПУ О. Кириченко визнавав на ХІХ з’їздові КПРС 1956 р., що „у деяких областях УРСР не виконується повністю закон про загальну обов’язкову освіту“. Через 10 років читаємо: у школах УРСР дуже бракує шкільних книжок, приладів, меблів. Будівництво нових і ремонт старих шкіл запізнюється на три і більше років. Школярі не мають одягу, взуття, медичного догляду. Вчителі не мають достатньої освіти, не мають достатньої платні313. Школярів експлуатують, особливо в селі. 1958 року 4 тисячі учнівських бригад обробили 65 тисяч гектарів землі. Працювало понад 500 тисяч дітей314. А 1965 року їх було лише у Львівщині 1847 (40 тисяч учнів)315. „Треба рішуче відмовитися від дикунського визиску дітей-школярів. Т. зв. „літня практика“ фактично стала лише фізичною і непосильною дітям роботою, що їх виснажує фізично і псує морально, бо породжує у них ненависть до всілякої фізичної праці“316.
Ми вже наголошували, що московська „демократія“ нічого нового не запроваджувала в СРСР, а лише продовжує справу своїх владних попередників, класових ворогів – колонізаторів України. В українських містах здавна жило багато чужинців: торгівців, ремісників тощо – греків, татарів, турків, арабів, волохів, німців, англійців, голландців, французів, італійців, євреїв тощо. Не було лише москвинів. 1832 р. в Україні 45 % промисловців та 57 % торгівців були вже москвини317. Року 1914 серед вищих і середніх урядовців України 70 % були москвини.
По Переяславській поразці 1654 р. Московщина негайно прислала до наших міст свої гарнізони. Після Полтавської катастрофи 1709 р. Московщина подесятерила ці гарнізони в українських містах. Офіцери та солдати гарнізонів так полюбили український хліб, ковбасу, сало, борщ, цукор, що стали патріотами України і слушно вважали глупотою повертатися „на родину“. Московська влада давала їм в Україні посади від двірника чи швейцара до губернатора включно, безплатну землю та позички. В архіві Києва знаходимо список осіб, що одержали 1805 р. ділянки під будівництво хат. В ньому 150 осіб: москвинів – 101, українців – 35, інших – 14. Московські банки охоче давали їм позики, бо уряд забезпечував їх повернення. Українцям таких позичок не давали. Отож 1897 р. стало в Україні торгівців: москвинів 52 %, українців – 22 %, євреїв – 21 %. Промисловців: москвинів 45 %, українців – 27 %, євреїв – 17 %318.
Наскільки вдалося змосковщити наші міста, зокрема столицю – показав 1917 рік. Московська влада скасувала самоуправління наших міст (Магдебурзьке право) 1835 р. Московські міста ніколи самоуправління не мали. Коли по 82-річній перерві наші міста знову провели вільні, демократичні вибори до міських управ, українці одержали від 4 % (в Одесі) до 20 % (в Києві) голосів. Боючись слави і традицій стародавнього Києва, Московщина зробила столицею УРСР заселений зайдами Харків. До Києва її боялася перенести доти, доки не вигубила (1933 року) голодомором 8 мільйонів українських селян та 90 % української інтелігенції. П’ятнадцять років боялася переносити. Московщина боялася і гетьманських столиць. І до 1917 р. і по 1917 р. вона не дозволяє розбудовувати Чигирин і Батурин, обернувши їх на занедбані, маленькі містечка. Досі нема залізниць до них. Навіть середніх шкіл не дозволяла там до 1905 року засновувати.
Затримувала Москва і розбудову Києва і до 1917 р. і по 1917 р. (за Руської держави Київ був більшим, багатшим і культурнішим за тодішні Париж та Лондон). Польща теж перешкоджала його розбудовувати. Московщина не дозволяла заснувати в Києві університет аж до 1834 року. А заснувала (власне, перенесла до Києва польський ліцей з Кременця), щоб поборювати польські впливи на Правобережжі. Це тривале штучне умертвлення великого міста світової слави далося взнаки: Москва мала 1918 р. 1850 тисяч населення, а 1938 р. вже 4 мільйони; Київ 1918 року – 626 тисяч, а 1938 – лише 528 тисяч.
Московщина розуміла: треба знищити також і господарську незалежність України, зробити її джерелом сировини і ринком збуту московських виробів, будь-що не дозволити Україні стояти господарчо на власних ногах, зв’язати навічно з московською, не дозволяти жодних зв’язків з позамосковськими господарствами – цих засад тримається Московщина твердо від Переяслава по сьогоднішний день. Відмовитися від тих засад – це відмовитися від імперії.
Праукраїна вже в першому тисячолітті до РХ була великою торговельною державою, мала зв’язки зі всім тодішнім культурним світом аж до Китаю та Індії. Торговельних та культурних зв’язків зі Західною Європою не переривала навіть і за татарської влади в Україні. Вони пожвавилися за Литовсько-Руської держави та Гетьманщини. Завжди закордонна торгівля приносила Україні великі кошти. Археологи знаходять в українських (праукраїнських) могилах багато щирого золота. Таких розкішних будівель, як Київська Св. Софія, було в Х ст. лише кілька в Європі.
Ще й не зміцнивши своєї влади, лише за 12 років по Переяславі, Москва заборонила 1667 р. Україні продавати свої товари до інших країн, крім Московщини. Але й на московсько-українському кордоні (існував до 1754 р.) Московщина накладала на українські вироби велике мито, щоб зруйнувати промисловість України. Після Полтави Московщина значно посилила і поширила заборону Україні торгувати з Західною Європою, в 1716 р. їздити на Захід по крам, в 1718 році – вивозити до Західної Європи український тютюн, а 1722 року – привозити в Україну західно-європейські товари. В 1723 році заборонила продавати до Західної Європи бурштин та поташ; 1738 року – коней; 1740 року – хутра; 1749 року – кожухи, вовну, овець; 1775 року – сіль і т. п. і т. д.319. Все Україна мусила везти до Московщини. А там москвини ставили українських торгівців у такі обставини, щоб купивши в них за півціни, самим везти товар до Європи. Московські торгівці багатіли, а українські бідніли, закордонна торгівля України опинилася в московських руках.
Виробництво предметів і знарядь промислово розпочалося в Україні ще за кам’яної доби, десь 5 тисяч років тому, і то – на продаж. Археологи знайшли в Україні багато промислових виробень кам’яних знарядь та прикрас. За бронзової та залізної діб таких промислових виробень стало ще більше: в самому лише Києві знайдені кількатисячолітньої давності320. В XVI– XVIII ст. по всій Україні працювали десятки великих і тисячі менших гут, ливарень, гуралень, гарбарень, поташень, кушнірень, чимбарень, ткалень, кузнів, зброярень, гамарень, гончарень тощо. В XVIII ст. Московщина знищила всі великі і середнього розміру українські мануфактури всілякими заборонами, надмірними податками, а часто і відкритим грабунком, спаленням, руйнуючи промисловість та торгівлю. Українські ремісники здавна були організовані в союзи (цехи). Лише член союзу мав право виробляти та продавати свої вироби. До союзу приймалися лише після довгого навчання та іспиту, що забезпечувало високу якість українських виробів, отже й добру ціну на них. Наприклад, у Чехії в XIV ст. найкращі залізні колодки називалися „руськими“, у Франції „руською“ найліпша тканина, а „руським“ – українським золотом французи називали все, що йому не можна скласти ціни321. У виробництві порцеляни українці мали досвід від Трипільських часів (4 тисячі років); біжутерії, зокрема різнобарвної склиці (поліхромної емалі) – від Сарматських часів (2 тисячі років) і т. д. За Руської держави ІХ–ХІІІ ст. українські архітектори, будівельні майстри, малярі були одними з кращих у Європі, про що свідчать їхні твори в Україні і поза нею.
Наші ремісники добре заробляли, були заможними і висококультурними. Петро І, Катерина ІІ та їхні наступники заборонили ремісничі союзи (їх ніколи не було в Московщині). Майстрів вивезли силоміць до Московщини і примусили їх там навчати москвинів. Закрили Мистецьку академію в Харкові, а всіх професорів забрали до Московщини, щоб заснувати там потім „Строгановское училище живописи“. Московщина вивезла в XVIII ст. до себе всі українські найліпші ткальні разом з майстрами. Виробництво сукна в Україні одразу впало на 75 %. Україна заробляла великі гроші на скляних виробах. Московщина заборонила 1720 р. продавати їх до Західної Європи, а оскільки москвини розумілися на склі, то Московщина навмисне наклала велике мито, щоб українці не могли продати їх і в Московщині. Так Московщина знищила скляний промисел в Україні і розорила десятки тисяч українських ремісників та торгівців.
Так само Московщина знищила порцеляновий промисел. Великі порцелянові мануфактури з Глухова, Волошків та інші вивезено разом з майстрами до Московщини. А що в Московщині не було порцелянової глини, дозволено було привозити її туди... з України. Зруйнувавши український ткацький промисел, Московщина розбудувала свій. З допомогою українських фахівців „обернула Московську, Костромську, Владимирську губернії на суцільну промислову округу. Вся людність тих губерній жила лише з ткацького промислу“322. Оскільки промисловість потребує сировини, Московщина ще в XVIII ст. заборонила Україні продавати вовну, льон, коноплі тощо будь-де, крім Московщини. Ясна річ, скуповувала задешево.
„Все наше“ стосувалося і робітників. У ХІХ ст. московський уряд купував робітників (на державні роботи), сплачуючи за дитину 390 руб., за парубійка 750 руб., за дорослого 1 тисячу руб.323. Соціалістичний уряд СРСР уже просто заганяє до залізничих вагонів робочу силу і везе, куди хоче. Тюремна „промисловість“ дає московській „демократії“ величезні прибутки.
Всі головні залізниці України побудовано в напрямі південь-північ. Три з них – до 1917 р., а по 1917 р. побудували ще дві. Увесь південь України не має залізниці в напрямі схід-захід. Московщина навмисне не добудовувала їх до портів Чорного і Азовського морів. Українці не раз просили дозволу добудувати своїм коштом, і кількократно уряд відмовляв324. Лише коли бельгійці та французи взяли в свої руки Донбас, Московщина дозволила їм добудувати чи побудувати до портів. Але розбудовувати самі порти не дозволила. Чужоземні кораблі в українських портах часом цілий місяць чекали на можливість розвантажитися. Натомість на розбудову своїх балтійських портів Московщина не шкодувала грошей325.
Головними товарами України для вивозу за кордон були пшениця, цукор, вовна, вугілля, копалини. Щоб українські порти НЕ багатіли, а багатіли московські, Московщина встановила вивізне мито з азовсько-чорноморських портів на 100 % більше, ніж з балтійських портів. Наприклад, на зерно з балтійського порту 1,67 руб. з чверті, а з чорноморського – 2,99 руб. Щоб з України не везли до чорноморських, Московщина запровадила т. зв. „диференційовані тарифи“, тобто різну оплату за перевезення. За вугілля з Донбасу до портів Чорного моря платилося 1/32 копійки за пуд-версту, а до Московщини – 1/62коп., тобто на 100 % дешевше. Перевезення зерна до чорноморських чи азовських портів коштувало 40 % вартості товару, а до балтійських – лише 25 %, хоч туди вдесятеро далі, ніж до чорноморських. Так само було з усіма вантажами.
Привезти готові вироби з Московщини в Україну коштувало вдвоє дешевше,ніж вивезти такі самі вироби з України до Московщини326. Крім того, вироби ліпшої якості залишали в Московщині, а гіршої везли в Україну і продавали тут на 15–20 % дорожче, ніж у Московщині високоякісні327.
Україна виробляла 25 мільйонів кілограмів вовни шороку. Англія завозила надзвичайно дешеву вовну з Австралії. Московщина зняла ввізне мито з англійської вовни, і українські вівчарі зубожіли. Московщина потребувала англійських грошей на купівлю англійської техніки, але витрачала їх на англійську вовну. Так само Московщина не накладала мита на мадярські та грецькі вина, щоб не дати розвиватися українським виноробам. З усього тютюну, що його вирощувала Україна, 80 % переробляли в Петербурзі.
Московський уряд наклав високий податок на український цукор на самому початку цукроварства в Україні (першу цукроварню в Україні збудовано 1887 року). Доки наш цукровий промисел був невеликий, постачав цукор лише на московський імперський ринок, то платилося лише 50 коп. з пуда, а надалі податок різко зростав: 1895 р.– вже 1,75 руб. тобто 40 % продажної ціни. У 1912 р. Москва одержувала цукрового податку 32,8 млн. золотих рублів, а до того ще й 7 млн. руб. промислового податку на цукроварні328. Але й цей грабунок не спинив розвитку нашого цукрового промислу, і Московщина знайшла ще один спосіб затримати його розвиток.
Собівартість цукру українських цукроварень становила 3,25 руб. за пуд, та ще податок 1,75 руб., отже, всього 5 руб. за пуд. Таким чином продажна ціна в Україні не могла бути меншою за 12,5 коп. за фунт, її наш селянин чи робітник заплатити не міг, і цукроварні змушені були продавати цукор за кордон. Європа теж не хотіла платити такої ціни, тому московський уряд звільняв експортерів українського цукру від податку (1,75 р. на пуд) і навіть давав їм 80 коп. на пуд допомоги329. Увесь вивіз українського цукру опинився в московських руках. Продавши в Європі український цукор за 5–6 коп. за фунт, Московщина купувала в Англії очеретовий цукор-сирівець по 1–2 коп. за фунт і везла його до Петербурга. Очистивши його там, везла в Україну і продавала по 14 коп. за фунт. Так українські селяни та робітники цукроварень заробляли не більше за африканських, а петроградські заробляли на життя. Радянська московська статистика свідчить, що собівартість цукрових буряків колгоспам за часів 5-ої п’ятирічки була 15 руб. за тонну, а уряд СРСР платив їм лише 2 руб. 50 коп. за тонну330, тобто не доплачував 12,5 рубля за тонну навіть до собівартості.
Всюди, де Московщина встановлювала своє панування, країни і народи швидко убожіли. Так сталося з багатющою, культурною Україною, з культурними: Естонією, Латвією, Литвою, Фінляндією, Польщею у ХVIII–XIX ст., а з Чехією, Болгарією, Мадярщиною у ХХ ст.. Багатющий Сибір лежав під Московщиною неосвоєним 400 років. Московщина воліла загарбувати вже готове, зроблене сусідами. Для цього слід було постійно тримати велику армію, а для неї – розбудовувати промисловість. Величезні кошти вклала Московщина в Урал, але уральське залізо коштувало вдвоє дорожче, ніж привезене з Європи, отож Московщина купувала всі залізні вироби, навіть маленькі цвяхи331. Щоправда, імперія мала власне залізо і власне вугілля, але вони були ... у мазепинській колонії. Дозволити українцям розбудовувати Донбас, промисловість України – це зміцнювати силу України, а отже господарську незалежність, що породжує культурну і політичну. Не знайшлося іншого виходу, як закликати новітніх варягів: французів та бельгійців. Змосковщений німець сумно зауважив: „Боротьбу між Кривим Рогом і Уралом розв’язав чужоземний капітал і не на користь московського національного капіталу“332. Європейці підрахували, що вони зароблять більше, продаючи Московщині залізо та вугілля не європейське, а українське. Побачили й політичне безсилля України захистити свої інтереси. Зрозуміли, що Московщина перешкоджатиме їм розбудовувати Донбас, Кривий Ріг. Треба було купити московський уряд.
Українці вже були заснували кілька своїх великих промислових та фінансових підприємств – Донецько-Юр’ївське, Олексіївсько-Дніпровське, Таганрозьке металургійні товариства та Київський і Харківський банки. Розбудова української промисловості ставала твердо на власні ноги. Отже, щоб перехопити її, треба було насамперед знищити українських промисловців та банкірів. Московський уряд та банкіри Рябушинський, Путілов, Авдаков, Утін, Плотніков разом з французькими банкірами Тальмані, порозумівшись, спільними силами створили господарчу кризу в Україні: московський уряд провів грошову „реформу“ і пограбував в українців 75 % їхніх капіталів. За знецінені гроші Московщина забирала задешево український найголовніший вивізний товар – пшеницю і продавала її в Європі за повноцінні європейські гроші.
Французькі банкіри дали московським великі позики і купили на кілька десятків рублів московських цінних паперів. Уряд збільшив податки на українські вироби. Згадувана московська банкірська позичкова спілка перестала давати українським підприємствам будь-які позички. Об’єднаний наступ уряду, московських та французьких банкірів не витримали українські промисловці та банкіри і збанкрутували. Їхні банки та підприємства скупили задешево москвини333. Засновник Харківського банку, український патріот П. Алчевський застрелився. Його банк забрав Рябушинський. Отже, українських капіталістів знищили не соціалісти 1917 року, а капіталісти півстоліття раніше.
Французи та бельгійці заходилися розбудовувати Донбас і Кривий Ріг не „по-русски“, а по-людськи. Привезли своїх інженерів, майстрів, техніку, і за короткий час Донбас подесятерив продуктивність та прибутковість. Один робітник добував руди в Кривому Розі 16,4 пуда, а в Московщині – 5,7 пуда334. За 40 років (1870–1913 рр.) виробництво металу збільшили в Україні 20-кратно і давали 75 % всього виробу імперії. Вугілля – 80 %.
Москвини заснували три трести: вугільний „Продуголь“, металургійний „Продамет“, гірничий „Продаруд“. За фінансової допомоги французьких банків і політичної свого уряду ці трести захопили контроль над 80 % шахт, 74 % ливарень, 82 % металічних виробів. Решта підприємств нічого не могла вдіяти проти цієї монополізації, бо уряд був на боці монополістів335. Як бачимо, одержавили банки і почали одержавлювати промисловість та торгівлю не соціалісти 1917 р., а ще монархісти півстоліття раніше.
У європейському суспільстві конкуренція є невід’ємною частиною людських прав, суспільство негайно і твердо спротивилося спробам творити трести та самі монополії, вони заборонені законом. Єдина держава, де панують трести – Росія.
„Продуголь“, „Продамет“ та „Продаруд“ штучно створювали дефіцит металовиробів, навіть припиняючи випускати їх на якийсь час. За виробництво понад встановлену ним кількість трест карав штрафом 10 тисяч рублів336 і тримав ціни вдвоє вищими за європейські, а в Україні ще й на 35 % вищими, ніж у Московщині: товар виробляли в Україні, отже мало би бути навпаки. Таким робом на кожному плузі, на кожному ножі, сокирі, цвяху Україна ПЕРЕПЛАЧУВАЛА понад 200 %. Така розбійницька надвишка лише за металовироби давала Московщині 54 млн. золотих рублів щороку, а на тканинах – 91 млн. З усіх тканин 95 % ткалося в Московщині з завезеного прядива. Чужоземну бавовну привозили до Одеси, везли далі до Московщини; там ткали, а тканини везли назад в Україну на продаж. Так було і до 1917 р., і після. На інших виробах – ще більше мільйонів рублів. Ці трести дали небачений у світі прибуток: у Європі, наприклад, 5–6 % річних доходів, а Московщині – 10–12 %. В Україні їхній зиск сягав аж 57 % і ніколи не був нижче за 23 %337. Річки золота плили з України до Московщини та до Західної Європи. Державний бюджет московської імперії 1885 р. становив 765 млн. руб., а 1913 р.– уже 3240 млн. руб. За якихось 28 років підскочив аж на 425 %. Французи-бельгійці заробили ще більше: вклавши в Донбас і Кривий Ріг 179,4 млн. рублів, у промисловість України взагалі – 413,8 млн. руб.338, лише за 25 років (1888–1913) вони збагатилися в Україні на 5 мільярдів золотих рублів339, акції французьких підприємств в Україні цінилися на світових біржах дорожче за акції африканських (найбагатших у світі) золотих копалень. Ще б пак!
Вираз „українець любить свою землю“ не передає й крихти ставлення українського селянина до своєї землі. Прапредки українців: трипільці, сармати, скіфи, анти – всі мали богинею Землю-Матір. Про її культ у селянина можна написати кілька великих наукових праць340. Українець-емігрант бере з собою на чужину грудку української землі, українець обожнює свою землю. Ось чому український малоземельний селянин мучився, голодував на залишеному йому окупантами малюсінькому клаптику землі, але не кидав його, не переселявся до міста, не їхав до Донбасу. Московський же селянин ненавидів землю, кидав її за найменшої нагоди і подавався світ за очі шукати легкого хліба. І всюди почувався, як удома. Отож, коли французи розбудовували Донбас, москвини посунули туди. Саме в Донбасі 1917 р. „советы“ були україножерськими. Харківські „ради“ щось мимрили про права української мови, але донбасівські твердо стояли на Валуєвському „Не было, нет и быть не может никакой Малороссии“. Навіть Малоросії. А почувши слово „український“, скаженіли. Лише по 1933 р. українці, рятуючись від московських катів і голоду, масово втікали на Донбас і стали більшістю. Московщина затривожилася і вжила заходів: в Донбасі немає жодної української середньої школи, не виходить жодного україномовного часопису чи журналу, навіть не допускається туди українська друкована продукція. Монархісти московщили лише інтелігенцію, а більшовики – і робітництво та селянство.
Дозволивши французам та москвинам розбудовувати промисловість України, Московщина, певна річ, подбала, щоб промисловість не усамостійнилася, не розірвала залежності від промисловості, торгівлі і грошей Московщини. І до 1917 року, і після Московщина дозволяє Україні лише видобувати сировину: вугіль, нафту, газ, зерно, цукор, олію, м’ясо та виробляти матеріали: будівельне залізо, жерсть, цемент, скло, хімікалії тощо. Все те Московщина забирає до себе і там виробляє з нього все, що може. Життя примусило москвинів дозволити будувати в Україні якусь і промисловість, тісно зв’язану з московською: виробляти мотори, а частини до них присилає Московщина. У часописах СРСР досить часто читаємо, що підприємства в Україні не виробили якихось машин лише тому, що не одержали з Московщини комплектуючих до них. Це загрозливе нагадування Україні, що після розвалу СРСР багато підприємств зупиняться, а Московщина і світова мафія використають це, щоб повалити проголошену українську незалежну державу. Загрозливим є й те, що Україна не виробляє ЗБРОЇ, літаків, військового спорядження, а також той факт, що Україна має лише величезного розміру землеробські машини. Адже українці напевне побажають знищити колгоспи і радгоспи, поділять землю, а малої техніки Україна не має.
Ще року 1890 р. офіційні „Московские Ведомости“ писали: „...Ми, москвини, і наша Московщина створили велику Російську імперію. На нас, москвинах, вона стоїть і стоятиме доти, доки уряд даватиме першість Московщині і москвинам у всьому й усюди; доки допомагатиме розбудовувати промисловість лише в Московщині і не дозволятиме розбудовувати її на немосковських землях імперії“. Соціалістичний уряд СРСР РОБИТЬ те самісіньке. Отож, московські залізниці заробляли більше, як будь-які в світі: 14 % зиску (10 % на кілометрі). Акціонери одержали річних дивідендів 32,5 млн. руб. 1870 року, 71,7 млн. руб. 1877 року. А борг залізниць державі збільшився на 150 %, бо дефіцит залізниць становив 450,5 млн. руб. В 1884 р. залізниці заборгували державі на 926 мільйонів рублів. Як же так: залізниці мали рекордні бариші, платили акціонерам величезні дивіденди і водночас мали збитки. Недобір коштів покривав уряд, а для цього встановив оплату за перевезення в Україні на 25 % дорожче, ніж у Московщині. Акціонери московських залізниць одержували з української кишені в середньому (1878–1917 рр.) 46 млн. руб. щороку.
В XVIII ст. в Московщині не залишилися неоподаткованими жодна діяльність людини, найменший предмет, навіть смерть: платили навіть мерці (за дозвіл поховати і податок на труну). Петро І заснував окрему установу „прибыльщиков“, єдиним завданням якої було вигадувати нові види податків. Але уряд не міг стягнути 45 % податків341, бо головний платник – московський мужик уже не мав нічого. Московська держава швидко котилася до господарської, а з неї й політичної руїни. І саме тоді Московщина дістала до своїх рук багатющу Україну (її перемога під Полтавою), що не лише врятувало московську державу, а й перетворила на імперію. Відтоді бюджет московської держави зростав, мов на дріжджах. Року 1709 він був 20 млн. руб., а 1724 року – аж 70 млн. руб.342, за 15 років збільшившись на 350 %. Року 1885 виріс на 565 млн. руб. Року 1913 дорівнював 3240 млн. руб.343 – зріс ще на 425 % лише за 28 років. І з тих здертих в Україні грошей Московщина повертала Україні лише 15 %344. По Полтаві за 25 років Московщина збільшила податки в Україні на 400 %. Податок від „диму“ (хати з обійстям) у Московщині був 49 коп., а в Україні – 1 руб. 25 коп.345, тобто на 250 % тяжчий. Лише за 9 років (1870–1879 рр.) в Україні податки зросли на 14 %. Ця політика успадкована в СРСР. О. Косигін говорив на засіданні уряду 1960 р.: зерна в СРСР зберуть на 9,3 пуда більше, ніж 1958 року. А 1958-й – був одним з найурожайніших. За статистикою, 1958 р. зібрано 8,6 млрд. пудів в СРСР, а в УРСР – 1,9 млрд. пудів. В січні М. Хрущов казав, що Костромська, Новгородська, Московська, Владимирська, Тульська, Калінінська, Ярославська, Смоленська області здали державі 12,1 млн. пудів зерна, але відразу одержали безповоротну допомогу від уряду 33,8 млн. пудів. Костромська і Новгородська не здали й граму, а одержали 7,7 млн.пудів зерна, хоч неурожаю в 1960 в Московщині не було. Так відкривається, що Московщина не лише не здавала зерно, а навпаки одержувала від уряду втричі більше, як мала давати. Звідки ж уряд СРСР взяв ті 33,8 млн.пудів зерна? Радянська статистика подає, що 1960 року Україна майже голодувала, зменшила на 2 мільйони голів худоби, бо не було чим годувати. Малоукраїнські економісти навіть в еміграції, боючись закиду в „націоналізмі“, замовчують два великої політичної ваги факти: 1) у Московщині їдять український хліб не лише в містах, а й у селах; 2) за монархічної і за соціалістичної імперської влади в Московщині сотні тисяч гектарів орної землі лежать у бур’янах, перелогом. Микита знав це, але послав на „освоєння цілини“ в Азії сотні тисяч української МОЛОДІ з середньою освітою. М. Хрущов сказав на пленумі ЦК КПРС у березні 1962 р., що РРФСР зібрала зерна на 700 млн. пудів менше, ніж минулого року. Та ніякого голоду там не сталося. Хрущов пояснив, що недобір поповнено з УРСР346. „Комуніст України“ писав 3 березня 1962 р., що Україна перевиконала план здачі зерна, і тому довгі черги стояли за хлібом, а в Московщині такого не бачили. Що скажуть на це малоукраїнські оборонці Московщини, які запевняють, що „радянська“ влада однаково гнобить і Московщину і Україну? Болотяні та піскуваті землі Московщини дуже надаються на випас худоби, тут мало б бути перевиробництво м’яса та молока. А насправді Московщина завозить з немосковських земель СРСР щороку 300 тисяч тонн м’яса та понад 650 тисяч тонн молочних виробів. Москвини забрали 1929–1932 рр. в українських селян 70 % худоби ніби до колгоспів, але саме за цей час поголів’я худоби збільшилося в Московщині на 35 %347.
Узагальнюючи всі ці навіть неповні дані, факти та приклади, бачимо таку картину: Україна вивозила (до 1917 р.) щороку на 300 млн. руб. зерна, за яке Московщина не доплачувала їй по 77 млн. руб.; Україна платила лише за дозвіл вивезти (вивізне мито) 2,99 руб. з чверті, а оскільки продавала щороку 4,7 млн. чвертей, 14 млн. руб. щороку, отже, разом на 91 млн. руб. грабувала Московщина Україну щороку лише на зерні.
За дозвіл виробляти з власних буряків у цукроварнях цукор Україна платила Московщині щороку 40 млн. руб. (т. зв. „акциз“); за дозвіл гнати свою горілку платила щороку 280 млн. рублів; за дозвіл продавати власний тютюн платила щороку 34 млн. руб.; свої ткацькі вироби Московщина продавала в Україні на 35 % дорожче за європейські ціни. Україна ПЕРЕплачувала 91 млн. рублів; зроблені в Україні з українського заліза металовироби московські монопольні трести продавали в Україні на 45 % дорожче за європейські ціни. Загалом щороку на 120 млн. руб., отже, Україна ПЕРЕплачувала 54 млн. рублів. Залізниці в Україні (вони були московські) брали за перевезення вантажу в Україні на 30 % більше за європейські (в Московщині – на 25 % дешевше, ніж в Україні) і заробляли на одному кілометрі 16400 руб., що становило, наприклад, 1912 року 318 млн. руб.348.
Найкращим показником збагачення країни є її торговельний баланс. Коли країна більше вивозить, ніж завозить (має активний баланс) – вона багатіє. А бідніє, коли більше завозить, ніж вивозить (має пасивний баланс). Московщина завжди мала пасивний, Україна – активний, навіть коли її грабувала Московщина, наприклад, 1912 р. 528 млн. руб. надлишку, а Московщина – 100 млн. недобору. А вся імперія мала 435 млн. надвишку у своєму торговельному балансі, отже, 435 млн. руб. дала Україна, ще й заплатила 100 млн. руб. недобору Московщини. Загалом шляхом усіляких здирств Україна платила Московщині щороку 1200 мільйонів золотих рублів, це крім „подушного податку“. В Україні платили 2 руб. подушного, а в Московщині – 25 коп., 30 мільйонів українців давали ще 60 млн. рублів. Земельного податку українські селяни сплачували 2,06 руб. з гектара, а фактично вдвоє і втроє більше349, отже, з 22 млн. га платили 120 млн. руб. різних земельних податків. До цього слід додати цілу купу інших податків разом з безоплатною працею селян на будівництві доріг, мостів, усілякі перевезення своїми кіньми і т. п.– разом ще близько 420 млн. руб., отже, Московщина стягувала з України вже 1800 млн. руб. щороку. До них треба додати ще близько 200 млн. руб., що їх вивозили з України французи, бельгійці, англійці – астрономічні суми йшли за межі України на розбудову і збагачування чужих країн і народів. Якби не це постійне знекровлення господарства, не був би тепер наш народ 40-мільйонним (незмінне число!), а чи й не 100-мільйонним, найзаможнішим, найщасливішим у світі. Був би, якби... якби замість „брататися“, ставилися українці до московського НАРОДУ так САМО, як ВІН ДО УКРАЇНСЬКОГО. Нічого більше. І того б вистачило. „...Якби не похилилися раби...“ (Т. Шевченко).
Професор (1902 р.) С. Вітте обґрунтував ще 1912 р. теперішню московську господарську політику у своїй праці350, а ставши міністром, ту політику провадив. Цю працю вивчають в університетах СРСР. Другим ідеологом колоніальної політики СРСР був співробітник С. Вітте – московський монархіст і шовініст проф. Д. Мендєлєєв, книги якого також перевидано в СРСР. Він перший науково обґрунтував необхідність перенести московську промисловість до Сибіру і заселити Сибір351. Третім „плановиком“ московської соціалістично-колоніальної політики був також монархіст та україножер проф. Н. Гріневецький, який доводив небезпеку Московщині від господарської незалежності України, вимагав якомога зменшити вагу української промисловості, а що для розбудови Сибіру бракувало фахівців, то радив забирати їх з України352. Працю Н. Гріневецького доповнив М. Вольф353.
Московщина знає, що раніше чи пізніше її найбагатша колонія – Україна таки вийде з імперії. Отже, треба її усіляко послаблювати, швидше вичерпати її природні багатства, таким чином, ослаблена Україна змушена буде знову приєднатися до Московщини. І тому щороку збільшується вивіз української сировини, надто хапливо викачується природний газ. Головні газопроводи прямують з України до Московщини, майже не розгалужуючись в Україні. Увесь газ з Полтавщини пливе до Калузької та Рязанської областей, а в Полтавщині не використовується. Природний газ видобувають також у Дашаві (біля Дрогобича), в Шебелинці (біля Харкова), в Канівській (на Кубанщині) та у Ставропільщині. Московщина побудувала газопровід від Дашави до Москви. Разом поперечники всіх газопроводів з України до Московщини становлять – 407 см, тобто 92 % всіх газопроводів самої Московщини354.
Всю нафту, що її має СРСР, постачають колонії: Україна, Кавказ, Сибір. Вони дали 1945 р.– 19,4 млн. тонн, 1960 р.– 148 млн. тонн, 1961 р.– 166 млн. тонн, 1963 р.– 200 млн. тонн. Московщина продала нафти в Європі: 1957 р.– 13,7 млн. тонн, 1961 р.– 41,3 млн. тонн, 1963 р.– 72 млн. тонн.
Чи не найнаочніше виявляється московський колоніалізм у лісовому господарстві України. Імперія має в Сибіру достатньо лісу, але після 1917 року вирубала в Україні стільки його, що славні на всю Європу лісами Карпати стоять голі. У порівняно багатій (колись) на ліс Житомирщині лишилося лише 3 % достиглого лісу. Московщина вирубує в Україні навіть ліс, насаджений задля охорони від розмиву ґрунту: у 1963 р. 500 тисяч кубометрів, у 1964 р.– 750 тисяч355. Недарма міністром лісництва УРСР був 20 років А. Солдатов.
Отже, колоніальна стратегія Московщини: всіляко знесилювати Україну, грабувати її, а понад усе – московщити. Та про одне Московщина подбала, щоб було його в Україні вдосталь. І до 1917 року, і після всі горілчані заводи в Московській імперії були державними (монополія). І продаж горілки був і залишається державною монополією, на чому держава заробляє мільйони рублів. В УРСР було продано 1940 р. продуктів харчування (хліба, борошна, крупи, тощо) на 9,6 млрд. руб., а алкогольних напоїв на 6,3 млрд. руб. Їжі – 60 %, а горілки – 40 %.


 
Наші Друзі: Новини Львова