Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 20 вересня 2018 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Історична

Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті...

Переглядів: 14453
Додано: 23.04.2009 Додав: haydamaka  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Проф. Павло Чучка
Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті: етнолінгвістичний та культурно-історичний аспекти

Вступ
Процес національного самоусвідомлення для карпатських українців виявився надто затяжним і складним. Він тривав ці­ле XX століття, а його шлях був устелений рядом природних і штучних бар'єрів. Почався він пізно, власне, тільки у XX сто­літті, коли решта українців південно-західного регіону, у тому числі й безпосередні їх сусіди галичани та буковинці, вже усвідомили себе українцями й прийняли етнонім українець за свою власну національну ідентифікаційну самоназву.
А завершується він для південнокарпатців (та й то ще не для всіх) тільки в наші дні, коли сусідні державницькі утво­рення угорців, поляків, румунів та словаків уже давно пройшли процес національної консолідації і владнали майже всі свої національно-культурні проблеми на етнічних стиках в Ук­раїнських Карпатах.
Багатовікова політична та адміністративна розпорошеність півмільйонного руського субетносу в рамках колишнього Угор­ського королівства, Австро-Угорської монархії, буржуазної Чехословаччини та гортівської Угорщини разом з ізоляцією закарпатців від материкової України, гальмували процес на­ціональної консолідації.
Станом національної невизначеності закарпатців уміло ко­ристувалися політичні кола Угорщини, Чехословаччини та на­віть далекої від цих країв Росії, які в намаганнях прибрати до своїх рук цей ласий клаптик української землі у Східних Кар­патах постійно перешкоджали природньому процесові націо­нального самовизначення закарпатців, нав'язуючи їм то проугорську, то проросійську то ще якусь іншу національну і дер­жавну орієнтацію.
Питання національної орієнтації східнослов'янського лю­ду, який упродовж останнього тисячоліття живе на південних схилах Українських Карпат, уже протягом півтора століття не сходять зі сторінок наукових видань та періодичної преси.Становленню національної свідомості закарпатців та її утвер­дженню присвячено вже понад 50 спеціальних досліджень (праці О.Мишанича, М.Тиводара, І.Ваната, М.Вегеша, В.Худанича та інших), у яких терміни національна свідомість закар­патців, їх національна ідентичність, мовна свідомість, національна приналежність і т.п. винесено в заголовки тих публі­кацій. Крім корінних карпатознавців, ці питання привертали увагу також науковців та політиків із інших регіонів Європи які мали інтереси до Українських Карпат.
Останнє спричинило те, що в окремих працях говориться не стільки про національномовне самоусвідомлення і націо­нальну приналежність місцевих русинів та руснаків, скільки про національні, державні, політичні, релігійні чи просто біз­несові вподобання місцевих і зайшлих "вождів". Особливістю багатьох етнологічних праць на зазначену тему є те, що на­ціональна свідомість закарпатців розглядається в них поза ча­совими рамками, а автори цих праць не завжди рахуються з еволюцією поняття "національна самосвідомість закарпатців" ані з семантичними змінами таких означень, як руський, русскій, малоруський, український, карпаторусскій, угрорусскій, угроруський, русинський, рутенський, руснацький. Комплексне поняття "національна свідомість" розглядається в них без ана­лізу структурних компонентів цього поняття, без належного урахування таких його складових як етногенез місцевої люд­ності, її мовна спільність на рівні розмовної та на рівні літе­ратурної форм, спільність матеріальної та духовної культури, спільність писемності, спільність територіальна, регіональна державна. Визначення національної свідомості місцевих ко­лишніх русинів та руснаків учені здійснювали головним чином на підставі політичної зорієнтованості закарпатців.
Предметом: нашого налізу є архівні документи, друковані джерела, періодична преса, тексти художньої літератури, фольк­лорні записи та розповіді самих учасників процесу. Це дає можливість об'єктивно розглянути процес національного са­моусвідомлення карпатських українців.

1. Стан української національної свідомості закарпатців на зламі ХІХ-ХХ століть
Аналіз фактів та етнічних процесів, які мали місце на За­карпатті у XIX ст., дає підставу твердити, що якихось вираз­них ознак загальноукраїнської національної самосвідомості в термінологічному значенні цього виразу в цьому краї тоді ще не було. Та й не могло бути в такій ізоляції закарпатців від решти українців. Усе те, що там відбувалося, було лише проявами руської племінної самосвідомості, які тільки зрідка вихо­дили за рамками Карпатського регіону (А. Добрянський, М. Лучкай, І.Базилович, Л.Чопей). Час від часу давали знати про себе боязкі ознаки спільнослов'янської солідарності у творах окре­мих письменників та науковців (О. Духнович, Ю.Гуца-Венелін, А.Кралицький), симпатії до Росії, російської культури і росій­ської мови.
Зародження власне української національної самосвідо­мості (в умовах племінної руської) припадає лише на перші роки XX ст., а виражається в протестах місцевого руського (і православного і греко-католицького) духовенства проти полі­тики мадяризації краю, передусім проти ліквідації всіх русь­ких народних шкіл, руських свят, руського календаря, проти витіснення кирилиці мадярською латиницею. Ще однозначні­шими показниками цього процесу стали публічні виступи міс­цевої інтелігенції з науковою аргументацією того, що місцеві народні говори корінного слов'янського населення є говорами малоруської, тобто української, мови (А.Волошин, Г.Стрипський, А.Штефан), а також заснування перших просвітянських осередників [Штефан, 214].
Вагомим імпульсом до пробудження власне української національної самосвідомості у простого люду послужила чоти­рирічна служба кількох тисяч закарпатських хлопців у австро-угорській армії на території України (1914-1918 роки) та тривале перебування військовополонених українців із Наддніпрян­щини на Закарпатті тих років. Як не дивно, але це були чи не єдиними джерелами, з яких закарпатці власними очима і влас­ними вухами масово черпали надійну інформацію про життя-буття решти українців від Сяну до Дону, інформацію про їх культуру і мову.
Реальний стан національної свідомості, на якому перебу­вали закарпатці кінця XIX та початку XX ст., зокрема їх інте­лігенція, пізніше змалював відомий освітянин і просвітянин Закарпаття Президент Сойму Карпатської України, міністр Культу, Шкільництва та Народної освіти Карпатської України проф. Августин Штефан. Прагнучи показати еволюцію власної національної свідомості та свідомості своїх краян, А.Штефан 1973 р. відвів цій темі спеціальний підрозділ двотомної праці під назвою "Угроруська інтелігенція на переломі ХІХ-го і XX-го віків", котрий починає такими словами: "Мені не відомо, чи хтось із карпатських українців, народжених під кінець ХІХ-го століття, написав, як він став національно свідомим своєї при­належності до великого українського народу. Ясно, що в тім часі було багато національно свідомих русинів, народжених ра­ніше, напр., брати Брящайки, о. Августин Волошин, о. Ю. Желтвай, о. Євменій Сабов і ін. За моїми відомостями, тільки о. Є. Сабов і о. А.Волошин писали спомини, але в них не зга­дували про розвиток своєї національної свідомості.
Крім півмільйона селян і робітників, які вважали себе русинами, потенціальними русинами в рядах інтелігенції були майже виключно греко-католицькі священники, і то менше, ніж 20 % з-поміж них, і дяко-вчителі в подібній пропорції. Усі вони були двомовні. Згаданих 20 % місцевої інтелігенції добре говорило по-руськи і читали місцеві руські газети, журнали та календарі, а принагідно й випадково галицькі та американські руські публікації. Решта місцевих інтелігентів, що належали до 80 % більшості, переважно уміли по-руськи, навіть такі, що жили в мадярських селах. Вони говорили т.зв. язичієм, тобто мішаниною української, церковнослов'янської та російської мов з додат­ком локалізмів і мадярських слів. [Штефан, 25-26].
А.Штефан засуджує це язичіє, як і всю політику будапешт­ських властей, спрямовану на цілковиту ліквідацію руських шкіл, викриває політику насильницької мадяризації прізвищ українців та інші заходи угорських шовіністів, у результаті чого на Закарпатті "перед Першою світовою війною число явних інтелігентних русинів наближалося вже до нуля" [Штефан, 25].
Говорячи про розмовну мову закарпатського українця кін­ця XIX ст., А.Штефан зазначає, що з 1860-го року "на тери­торії угро-русинів мовою навчання в середніх та в багатьох початкових школах була лише мадярська мова. Внаслідок того на переломі ХІХ-го і ХХ-го століть майже всі інтелігентні батьки розмовляли і вдома і публічно по-мадярськи. У руських селян лише руські острови між мадярськими або словацькими селами мали повільну зміну своєї мови на мадярську або словацьку [Штефан, 29].
Питома вага свідомих українців на початку XX ст. серед закарпатців була настільки низькою, що А. Штефан сам зробив спробу скласти поіменні списки тих інтелігентів краю, які справді вважали себе русинами-українцями в 1890-1918 роках. До цих списків він заніс "прізвища тих священиків та вчителів Мукачівської, принагідно і Пряшівської, єпархії та деяких мирян, які, за його поінформованістю, були мовчазними або відвертими карпатськими українцями без огляду на їх мовні переконання, тобто власне українців, народовців, русинів, руськіх чи русскіх і які саботували або бодай хотіли саботу­вати засоби мадяризації" [Штефан, 35].
До першого "неповного списку мовчазних і явних руських інтелігентів у часі 1890-1918" А.Штефан заніс прізвища 61 священика і сам вважає цей список неповним ба навіть контроверсійним, оскільки, "за винятком небагатьох світлих одиниць, які всіма карпатськими українцями були визнані як щирі народні діячі, як наприклад, о. Августин Волошин або о. Євменій Сабов", тільки він "сам визначав, хто має бути у списку" [Штефан, 35].
До другого "Неповного списку русинів, церковних учите­лів у 1890-1918" А. Штефан заніс прізвища 163 осіб, навіть фо­тографії кількох із них [Штефан, 39]. До третього "Неповного списку русинів світських інтелігентів на переломі наших двох століть" він включив 47 адвокатів, урядовців, професорів, бан­кових урядників, лікарів, окружних нотарів і студентів, але свідомо не зарахував до них "тих, які підтримували мадяриза­цію" [Штефан, 40]. А четвертий список, який охоплює всього 7 прізвищ "інтелігентних русинів, самоуків", у А. Штефана міс­тить, за його ж словами, дві громади: "а) громаду світських, ширше відомих самоуків та б) громаду сільських самоуків, звичайно, церковних урядників" [Штефан, 41].
Отже, загальна кількість свідомих українців, за неповними списками А.Штефана, на зламі Х1Х-ХХ століть серед закарпат­ської інтелігенції становила всього 180 чоловік. Рівень власне української національної свідомості решти соціальних груп закарпатців кінця XIX - початку XX століть, за його словами, був настільки низьким, що про нього навіть говорити тут не доводиться.
Та все ж показником того, що якась частина закарпатських руснаків і русинів (тобто і лемків, і бойків, і гуцулів, і долинян) після першого ж подиху волі, принесеної розпадом Австро-Угорщини, починає зголошуватися до українців чи бодай зараховує себе до симпатиків України, є політичні акції пер­ших повоєнних років, зокрема одностайні виявлення місцевих Рад у Старій Любовні, Сиготі, а особливо в Хусті. Адже 21 січня 1919 р. Всенародні збори угорських русинів-українців у особі 420 делегатів, обраних від чотирьох комітатів краю, під прово­дом братів Брящайків виразили прагнення всіх закарпатців жити у складі Соборної України. Шкода тільки, що швидкі зміни на політичній мапі Європи завадили цим бажанням тоді збутися

2. Усвідомлення мовної спільності — визначальний фактор
на шляху до загальнонародної єдності
Дослідженню мови корінної людності, яка віками живе на південних схилах Українських Карпат, присвячено вже близько тисячі друкованих лінгвістичних праць. У більшості з них роз­глядається фонетична система або граматична будова, рідше – лексичний склад мови місцевого східнослов'янського населен­ня, установлюються просторові, рідше – часові межі функціо­нування відповідних говорів, а деколи й найближчі генетичні стосунки цих говірок з іншими сусідніми говорами та мовами.
За кількістю публікацій перше місце посідають праці, при­урочені найчисленнішій місцевій національній групі (у 1946 р. вона нараховувала 527 тисяч чоловік), мову якої науковий світ з 20-30-их років називає українською, а в минулому називав її малоруською, угроруською, карпаторуською чи ще якось інак­ше, але ніколи не русинською (близько 80 % праць), як це нині намагаються називати її деякі сепаратисти.
Розмовну форму місцевої української мови, тобто живі на­родні говори південнокарпатського регіону, ще до возз'єднан­ня краю з Україною досліджували лінгвісти кількох країн Європи, як Е.Балецький, І.Бережанин-Фогарашій, О. Бонкало, О. Брох, І. Верхратський, К. Галас, А. Годинка, В. Гнатюк, Г. Геровський, І.Зілинський, І. Панькевич, Г. Стрипський, Л. Чопей, З. Штібер та деякі інші. Після 1945 р. на матеріалах із південнокарпатських говорів написано і захищено близько півсотні кандидатських і докторських дисертацій, укладено кілька ді­алектних та ономастичних словників (К. Галас, М. Грицак, Й. Дзендзелівський, М. Дуйчак, І. Панькевич, М. Сюсько, П.Чучка...) та лінгвістичних атласів (З. Ганудель, Й. Дзендзелівський, П. Лизанець, Й. Пуйо, В. Латта, Я. Рігер, І. Сабадош, З. Шті­бер...), опубліковано десятки монографій, сотні різних статей
та спеціальних тематичних збірників. Студентами-філологами України, Словаччини і Румунії виконано сотні дипломних і ти­сячі курсових робіт на матеріалах українських говорів Карпатського регіону.
Серед лінгвістів, які досліджували місцеві народні говори цього краю на місцях, кількісно переважають уродженці За­карпаття, але є серед них і українці наддністрянські (І. Верхратський, А. Залеський, Р. Керста, І. Панькевич...), і наддніпрян­ські (С. Бевзенко, Ф. Жилко, І. Чередниченко...), були серед них росіяни (М. Антошин, Г. Геровський, Г. Клепикова, Л. Пет­ров...), поляки (А. Вінценз, В. Курашкевич, Я. Рігер, З. Штібер), чехи (Й. Віра, Ян Гусек, О. Лешка, Я. Моравець...), словаки (Ш. Ліптак, Л. Новак, С. Тобік, С. Цамбел), мадяри (Л. Балог-Беийрі, Л. Деже), румуни (З. Пенюк, Й. Патруц, Р. Удлер), болгари (Д. Кринджала, В. Погорєлов), навіть норвежці (О. Брох). Усі вони сходилися на тому, що ці говори і типологічно і гене­тично є говорами української мови. Головний ідеолог "карпаторусскости" Г. Геровський, який до кінця не хотів визнати самостійності української мови, а взагалі кваліфікував її тільки як діалект великоруської, прагнув довести, що діалекти на пів­день від Карпат, "як і решта діалектів, котрі складають півден-норуську групу, посідають цілком незалежне становище... і повинні вважатися цілком незалежними від інших діалектів цієї групи", хоч уже за п'ять років до Геровського цю позицію відстоював також місцевий карпаторос, а точніше – угророс А. Лукович [Лукович, 6].
Усі діалектологи, які досліджували південнокарпатські го­вори безпосередньо на місцях, дійшли одностайного висновку, що ці говірки, а передусім їх верховинське пасмо, тобто гуцульські, бойківські і лемківські, є органічною частиною та прямим продовженням говірок карпатської діалектної групи говорів української мови [Бевзенко, 213].
Дослідники виявляють у кожній із закарпатських говірок сотні локальних специфічних особливостей, зумовлених географічними, соціально-економічними, культурними та політичними факторами, серед яких десятки ілюструють системні фонетичні та морфологічні риси (а кількість лексичних особ­ливостей обчислюється в них сотнями). Але найголовніше – це те, що трохи не кожне місцеве діалектне явище має своє про­довження чи повторення в сусідніх або близьких українських говорах Галичини, Буковини та в інших говорах української мови. Що ж до специфічних локальних рис, то вони здебіль­шого є староруськими архаїзмами, які збереглися в Карпатах через тривалу економічну і політичну відірваність краю від решти українських земель, або ж потрапили до закарпатців у новіші часи від сусідніх народів, зокрема словаків, угорців, поляків, румунів, німців ба навіть південних слов'ян, із якими місцева людність раніше підтримувала тісні контакти.
Історія мови доводить, що стартова база розвитку всіх ук­раїнських говорів Закарпаття (і гуцульських, і бойківських, і лемківських, у тому числі й долинянських) була спільною. А сягає вона ще тих далеких часів, за яких предки нинішніх закарпатців жили в Прикарпатті, на верхньому Дністрі разом чи поряд із предками нинішніх галичан та буковинців. Саме звідти, тобто з північних схилів Карпат, принесли закарпатці кількасот років тому визначальні східнослов'янські фонетичні та граматичні ознаки (наприклад, повноголосся, однакову реф­лексацію носових голосних, однакову рефлексацію коротких о та е в різних позиціях, чергування г, к, х — з, ц, с, рухомий наголос та ряд інших), які дотепер відрізняють українців від словаків, поляків та від інших західних, а часом і від півден­них слов'ян. З Прикарпаття принесли вони й специфічні влас­не українські риси, які нині відрізняють українську мову від білоруської та російської (наприклад, послідовна зміна > і, збіг двох давніх голосних ы та і в одному специфічно україн­ському голосному и, як у словах дихати, ситий, великими..., послідовне ствердіння передньоязикових і губних приголос­них перед голосними є та и, збереження м'яких з', с', а особливо ц', лабіовеляризація л > в в кінці складів, збереження м'яких дієслівних закінчень у третій особі типу носить, бе­руть, збереження інфінітивного суфікса -ти, збереження вокатива, форм аориста, перфекта, плюсквамперфекта та ін. [Булаховський, 143-169].
Та навіть багато новіших процесів, які призвели до деяких відмінностей сучасних закарпатських говірок і говорів прикар­патських, наприклад злиття звуків ы та и (пор, быкь - бик, ры­ти - рити, рукы — руки), перехід давніх о та е в інші моно­фтонги (пор. сшоль > стул, ст?л, стыл, стіл; понесль > понюс, пон?с, поніс), як виявляється, дістали початковий імпульс ще у Прикарпатті, а на Закарпатті вони вже тільки продовжу­вали розвиватися у відповідному напрямі, але за тими ж зако­нами і тенденціями української мови, що діяли й у решті гово­рів її південно-західного наріччя.
Різниця лише в тому, що багатовікова політична та со­ціально-економічна відірваність закарпатців сповільнювала ці процеси у окремих говірках. Так, наприклад, етимологічний звук о на Закарпатті, як і по всій Україні, не зберігся в новозакритому складі: нині ніхто з місцевих українців не вимовляє іменники кінь, віл, стіл з голосним о в закритому складі, тобто як копь, вол, стол, бо той звук у цій позиції уже кількасот років тому послідовно перейшов через дифтонгіза­цію в інший монофтонг (у одних говірках ці слова нині зву­чать як кунь, вул, стул, у інших - як кинь, вил, стил, ще в ін­ших - як к?нь, в?л, ст?л і, нарешті, в говорах новішої фор­мації - як кінь, віл, стіл. Але у відкритому складі, як і у всіх говорах української мови, на Закарпатті ці монофтонги у, ?, ы та і так само чергуються з монофтонгом а, власне зберігають етимологічне о. Отже, нині діє чергування кунь - коня, в?л - вола, або стыл - стола...
Однак на підставі того, що Рахівщина і Воловеччина ма­ють рефлекс зразка кінь, кілька сіл біля Марамороського Сигота, а також на Лемківщні біля Пряшева - кинь, Хустщина і Ужгородщина - мають рефлекс зразка кунь, а Іршавщина та Мукачівщина - к?нь, не дає підстави говорити, що кожний із названих регіонів, мовляв, має свою окрему мову, що жителі кожного з них, немовби, становлять якийсь окремий, неукраїн­ський народ. Та, зрештою, подібна рефлексація етимологічного о в новозакритому складі не є унікальною особливістю самих тільки українських говорів Закарпаття. Окрім говорів Закар­патської області, це явище наявне також у кількох селах румунського Марамороша, відоме воно на Пряшівщині, а також на По­ліссі, почавши з Києва і закінчуючи Берестям [Бевзенко, 200].
До речі, звук ы в південнокарпатських українських гово­рах так само не є всеохоплюючим явищем: наприклад, на Рахівщині та в кількох говірках навколо Ужгорода він уже давно втрачений, у західних районах Закарпаття він зберігається пе­реважно лише після губних (та й то у лабіалізованому ви­гляді), рідше - після передньоязикових і тільки в окремих се­лах - після задньоязикових г, к, х. У поодиноких селах звук ы розвинувся після шиплячих ж та ш (пор. дієслово жыти, іменник шыя).
Отже, погляд на те, що південнокарпатські говірки нале­жать до говорів української, а не якоїсь іншої мови, серед нау­ковців уже на початку XX століття був уже загальновизнаним [Дзендзелівський, 184—197]. І Це 1919 року спеціальна нарада членів Чеської АН та інших фахівців підтвердила, що місцеве і наріччя в Карпатській Русі, як про це мовиться і в відомому Статуті, безперечно, є наріччям малоруської, тобто україн­ської, мови [За рідне слово, 35-36; Штець, 14-15]. Цю тезу визнавали навіть русофіли та русинофіли міжвоєнних років. Так, наприклад, А. Лукович ще 1929 року писав із цього приводу таке: "А. Волошинові вдалося довести, що підкарпат­ське наріччя належить до малоруської, чи української, групи; у цьому немає нічого мудреного" [Лукович, 6]. Однак А. Лукович тут допускається суттєвої неточності, бо думку про те, що так зване карпатське, тобто "гірське", як і галицьке та "подільсько-волинське", наріччя належать до малоруської, тобто до української, мови, що на цьому наріччі розмовляють і бой­ки, і лемки, і гуцули, довів ще 1883 року інший місцевий філо­лог Л.Чопей [Чопей, С. XXIII]. Це той самий закарпатець, який після закінчення Будапештського університету уклав і видав перший "Русько-мадярский словарь", у передмові до котрого прагнув спрямувати культурний та національний розвиток закарпатців у дусі українського самоусвідомлення [Галас, 15].
До речі, Чеська АН тоді ж висловила думку, за якою тво­рити на Закарпатті якусь окрему мову було б шкідливим і не відповідало б духові слов'янської політики [Штець, 14-15]. А в листі Міністерства освіти Чехословацької республіки до Головного командування Підкарпатської Русі від 20 листопада 1919 року ці вчені заявляють, що оскільки місцеве карпатське наріччя є, поза сумнівом, малоруським, то належить літератур­ною мовою тамтешнього населення визнати малоруську мову, яку вивчають також їх одноплемінники, тобто галицьку ук­раїнську мову (hali?skou ukrajin?tinu) [Штець, 15].
У XIX ст. (та й у першій половині XX ст.) означення русь­кий уживали трохи не всі письменні і неписьменні закарпатці. Прикметник руський тоді мав високу валентність. Навіть О. Духнович, який, як відомо, не все писав живою народною мовою, прикметник руський поєднував із такими іменниками, як гори, діти, діточки, дух, край, народ, народность, округ, пісня, священик, селяни, хлопак, церква, тобто виступає єдиним прикметником до місцевого традиційного етноніма русин. Крім цього, саме прикметник руський (а не якісь покручі на зразок ерзаца русинський) у XIX ст. та й пізніше, виступає єдиним означенням у назвах південнокарпатських населених пунктів Руська Кучава, Руський Грабовець, Руська Загорода, Руський Казимир, Руські Комарівці і т.п.
Окрім значення етнічного, прикметник руський на Закар­патті, як ів Прикарпатті, донедавна використовувався також у значенні релігійному, вказуючи на належність до греко-католиків. Тоді епітет руський протиставлявся таким прикметни­кам, як католицький, римокатолицький, папіський чи мадяр­ський. (Пор. вирази віра руська і віра католицька, великдень руський і великдень папіський, колендарь руський і колендарь мадярський...).
Традиційний епітет руснацький щодо мови корінного укра­їнського населення Закарпаття вживався тільки в західних ре­гіонах краю та й то не часто. Пор. у Г.Стрипського: "Ми стої­мо рішучо за руснацькою народною письменностю", "... тот повинен по-руськи, нашим словом, руснацьким складом писа­ти"; "За держаньом малоруського (руснацького) характера так пишім, як народ говорить" [Стрипський, 179].
Ще складнішим є питання про те, як саме ідентифікували свою мову не філологи, а етнологи, як визначав її простий неосвічений люд Закарпаття перед визволенням та возз'єднан­ням його з Україною: дивився він на свій повсякденний засіб усного спілкування як на окрему мову чи, може, кваліфікував його як різновид котроїсь іншої мови; чи взагалі протиставляв його іншим мовам, а якщо протиставляв, то за якими конкрет­ними ознаками відбувалося це протиставляння.
Укажемо зразу, що термін мова (як і похідні від нього сло­ва розмова, мовлення, вимовляти, мовець) для корінного закар­патця є новою лексемою і дотепер сприймається як книжне слово, котре повільно почало входити до вжитку тутешньої інтелігенції лише з кінця XIX ст. як синонім до традиційної лексеми бесіда/бисіда [Стрипський, 179].
Порівняно давнішим для корінних закарпатців (але також книжним словом) є термін язик/язык у тому ж значенні. Остан­ній пробивав собі дорогу до простого люду через місцеву по­чаткову школу, через друковане слово, а після першої світової війни та входження Закарпаття до складу Чехословацької рес­публіки - також через тодішню державну, тобто чеську, мову.
Епітетом до лексеми бесіда, як і до лексеми язик, на Закар­патті з незапам'ятних часів був живомовний традиційний прикметник руський, а в західних районах краю часом і - руснацький. Саме ці означення до іменника язик, а не чужі наро­дові слова зразка рутенський, русинський, угроруський, карпаторуський, малоруський чи ще якісь інші вживав місцевий люд стосовно своєї живої мови аж до визволення краю.
Прикметник український, про який у XIX ст. на Закарпатті знав лише десяток чи два десятки місцевих інтелігентів рівня О. Духновича, А. Кралицького, Л. Чопея, Г. Стрипського, А. Волошина, А. Штефана, там почали поєднувати з іменниками бе­сіда, язик чи мова тільки після Першої світової війни. І най­більшу заслугу в його поширенні мають політичні емігранти з Галичини та Наддніпрянської України, у яких масова переорі­єнтація людності із традиційної самоназви русин на назву українець відбулася ще до XX століття. Сам цей процес був складний, суперечливий, та й нині важко сказати, що на день визволення Закарпаття чи на день офіційного його возз'єд­нання з Україною геть усі без винятку колишні карпатські ру­сини і руснаки щиро називали себе українцями, а свою мову – українською.
Кожний (навіть малограмотний чи неграмотний, у тому числі і змадяризований або словакізований) закарпатський ру­син чи руснак початку XX ст., який ще користувався місцевою традиційною говіркою, міг без труднощів перерахувати 5 чи 10 навколишніх сіл, говірку яких він вважав за свою рідну. Більше того, він спроможний був при цьому назвати й кілька лексичних, фонетичних ба навіть граматичних рис, які відріз­няли його рідну говірку від говірок цих же п'ятьох чи десятьох сусідніх сіл. Кожний із селян добре знав, як жартома прози­вають жителі одного села жителів інших навколишніх сіл (наприклад, на Ужгородщині: медвіді – це горянці, поляки – великолазівці, чики – довжани, шукалі – дравецькі...), він міг перерахувати по кілька побутових особливостей кожного з цих сіл, але при тому цей же селянин ніколи не вважав говірку та­ких 5-10 сіл за окрему мову, а її носіїв – за окремий народ. За мовними ознаками закарпатські українці віками проти­ставляли свою громаду традиційним сусідам. Так про себе казали: мы русины, а вони — волохы чи волохи, ми русины, а вони — угри, ми руснаки – а вони мадяри, ми руснаки, а вони товти чи словаки, ми руснаки, а вони — поляки, ми русины, а вони шваби чи німці, ми руснаки, а вони - жиди чи цигани, ми руснаки, а вони – руси чи маскалі... Перебуваючи в повсякден­них контактах із перерахованими вище етнічними громадами, закарпатці багато довідувалися про спосіб життя кожної з реш­ти і тому без вагань ідентифікували їх як представників іншої національномовної групи.
Однак носії кожної з місцевих українських говірок не тіль­ки протиставляли себе один одному. Вони відчували та усві­домлювали і спільні, тобто інтегруючі, ознаки в рамках ширших просторових чи адміністративно-територіальних регіонів, і трохи не для кожного такого регіону у них була й неофіційна назва. Так, наприклад, жителі північної Іршавщини лишаки до­тепер прозивають своїх безпосередніх південних сусідів лемаками (за частками лиш та лем), свалявців - дичками, а жителів Волівеччини - бляхами, бляшинами (від місц. дичка "дика гру­ша" та бляха "волох") і т.п. Рахівські гуцули своїх південних сусідів називають гайналями. Однак при всьому цьому кожна з названих громад, на підставі мови, віри, матеріальної та духов­ної культури, вважає представників іншої такої громади свої­ми людьми, тобто людьми того самого етносу.
Звичайно, поінформованість пересічного закарнатоукраїнського селянина (про жителів міста треба говорити окремо) щодо мови, звичаїв та обрядів віддалених регіонів, особливо серед жіноцтва, донедавна не виходила за межі адміністратив­но-територіального району. Ані школа, ані церква, ані засоби масової інформації таких даних донедавна не поширювали. Для мужчин же служба в армії, ширша виробнича заангажованість могли розширювати діапазон поінформованості в раді­усі до ста кілометрів і більше. У зв'язку з цим при відсутності іншої інформації мужчини більше знали про те, як колядують у Коломиї, Перемишлі, Луцьку, Ковелі, як розмовляють у Дрогобичі, Сучаві, Тернополі, Вінниці чи навіть десь далі на сході. І дивуватися цьому не слід, бо до Першої світової війни навіть освічені закарпатці мало знали про такі провінції Ав­стро-Угорщини, як Галичина чи Буковина. З приводу цього С. Клочурак писав: "... мадярська прикордонна поліція і жандармерія дуже дбайливо сторожила кордон між нашим Підкарпаттям і Галичиною і дбала про те, щоб звідси не перено­сили до нас українську літературу... Мадярська адміністрація боялася, щоб ми не заразилися українством, яке вона вважала далеко небезпечнішим, ніж русофільство. Мадярські урядові кола побоювалися, що українська національна свідомість... може загальмувати мадяризацію [Клочурак, 49 і далі].
А про ті регіони, що входили до складу Росії, пересічні за­карпатці не знали майже нічого. Навіть місцевим будителям із числа священиків грекокатолицької церкви на зразок О. Духновича чи світській особі Г. Стрипському тяжко вдавалося про­биватися до Львова чи до Перемишля, а не, щоб черпати ще якусь вагому інформацію про життя на Наддніпрянській Ук­раїні. За таких умов говорити про стійку загальноукраїнську національномовну солідарність закарпатців станом на початок XX ст. не доводиться. Навіть сільські вчителі до середини 20-их років мало що могли сказати про Наддніпрянську Україну та мову її населення.
Закарпатці відчували свою етнічну належність до руських, тобто східних, слов'ян, не ототожнювали себе ані зі словака­ми, ані з поляками, ані з сербами чи хорватами. Але це відчут­тя перебувало на якомусь нижчому, племінному, а не на за­гальнонаціональному рівні. Навіть інтелігенція, дошукуючись своїх національних коренів та орієнтирів, не завжди мала ясність у питанні, до яких саме руських вона генетично чи типологічно належить - до росіян, до українців чи просто до руських "від Попрада до Владивостока". Уродженець м. Пряшева, український поет і церковний діяч С. Сабол (Зореслав), згадуючи ті часи, пише: "Ми, що були молоддю на Закарпатті, в 30-их роках не знали, хто ми, звідки ми взялись на цій чу­довій землі Закарпаття, бо більшість із нас виростала ще в мадярських школах до Першої світової війни чи під час неї. Ми знали тільки, що ми русини чи угрорусини, руська школа казала нам за Чехословаччини, що ми "русскіє" [Сабол, 426-427]. Тільки з часом "свідомість того, що ми не самі по цьому боці Карпат у чужому морі, що наші рідні брати повище Кар­пат живуть великими скупченнями в Галичині, Волині та Київ­ській Русі, свідомість того розбуджувала в нас гордість і від­вагу. Ми не самі, ми – сини великого руського народу, з яким рахується Європа, весь культурний світ. Правда, про Україну ми знали дуже мало" [Сабол, 429]. Домінантним проявом на­ціонального життя в першій чверті XX ст. лишалося ще реак­ційне москвофільство [Бача, 64-66], хоч не обходилося й без натяків, за якими, закарпатці – це особливий національний фе­номен, для якого варто створити свою окрему мову [Бача, 62]. Отже, загальноукраїнського національного самоусвідом­лення серед простих закарпатців початку XX ст. ще не було. Процес міжетнічної консолідації та формування всеукраїн­ської національної самосвідомості тоді ще тільки зароджував­ся, але вже в ту пору на його шляху чинили найрізноманітніші перешкоди і Будапешт, і Москва, а з часом і Прага, які мали в Карпатах свої геополітичні інтереси і робили все, аби закар­патці, галичани та буковинці не уявляли себе як органічні час­тини того самого народу, тобто етносу зі своєю спільною мо­вою та культурою. Масове усвідомлення національномовної спільності закарпатських русинів із людністю решти регіонів України принесла їм лише школа на рідній мові, що настало 1919 р.

3. Національна школа і громадські організації у процесі становлення
української національної свідомості
Сприятливіші умови для формування загальноукраїнської національної свідомості закарпатцям принесло лише перебу­вання краю у складі Чехословацької Республіки (1919-1939). На відміну від австро-угорського періоду, коли цей процес стагнував, а властями гальмувався, тепер виховання націо­нальної свідомості стає масовим, швидшим і набуває керова­них форм. Він починає здійснюватися через школу, пресу, ху­дожню літературу, театр, а особливо через такі громадські ор­ганізації, як "Просвіта", "Пласт", окремі партії, ба навіть через церкву, зокрема греко-католицьку. Якщо 1907 р. всі т. зв. чисто руські школи на Закарпатті було закрито, то упродовж 20 між­воєнних років чехословацького режиму (1919-1939) там діяли 469 неповних (восьмирічних) середніх шкіл, 23 т. зв. горожанські школи, 5 гімназій, торговельна академія та ряд середніх спеціальних шкіл, у яких навчально-виховний процес прова­дився місцевим українським діалектом, а нерідко – загально­національною українською мовою [Чучка, Маркусь 90-101]. Найактивнішу роль у цьому національному відродженні вико­нали дві чи три тисячі інтелігентів із Галичини, Буковини та Великої України, які 1919 року після програної Польсько-української війни вимушені були шукати політичний притулок на території Чехословаччини, де вони разом із місцевими на­родовцями почали сумлінно працювати на ниві освіти і куль­тури, зокрема вчителями, адвокатами, артистами, лікарями, банківськими працівниками, інженерами в різних куточках Закарпаття.
Хай так звані народні школи (цим терміном тоді називали початкову восьмирічну школу) і не завжди були народними в етнічному значенні цього терміна (адже чехословацька влада до кінця не хотіла визнати належність закарпатців до україн­ської нації, що негативно позначалося на всій системі освіти і культури, однак патріотично налаштоване вчительство у рам­ках чинних навчальних планів, передусім на уроках рідної мо­ви (тоді її ще офіційно називали руською), на уроках літерату­ри, історії, географії та інших навчальних дисциплін, а не в ос­танню чергу і в самодіяльних гуртках, у громадських молодіж­них організаціях, через бібліотеки, читальні, давали вихован­цям стільки відомостей із українського народознавства, скіль­ки повинен мати кожний національно свідомий українець.
Частина середніх навчальних закладів, насамперед такі, як новостворена власне українська гімназія в м. Берегові з її пре­красними педагогами А. Алиськевичем, В. Пачовським, К. Заклинським, А. Дідиком, М. Бачинським та ін., як Мукачівська торговельна академія, Ужгородська українська гімназія чину отців Василіян, Ужгородська учительська семінарія на чолі з отцем А. Волошином та деякі інші упродовж двадцяти міжво­єнних років діяли як справжні вогнища української національ­ної культури, як активні пропагандисти української національ­ної ідеї не тільки серед учнів, але й серед їх батьків.
Про конкретну роботу таких шкіл останнім часом вида­ються окремі книги, наприклад про Берегівську, Пряшівську, Хустську та Ужгородську гімназії. Окремої уваги заслуговує подвижницька робота вчителів І. Панькевича, В. Бірчака, А. Волошина у підготовці та виданні українських шкільних під­ручників та посібників, у діяльності крайової Учительської громади, а особливо в роботі товариства "Просвіта" міжвоєн­них часів.
Окрім шкіл та українських громадських організацій, фор­муванню української національної самосвідомості, принаймні серед молоді краю, сприяла розгалужена багатопартійна сис­тема і революційне підпілля. З цього приводу колоритно пише колишній учень Ужгородської державної гімназії з с. Мирча Великоберезнянського району, в'язень палацу Ковнера, а нині професор української літератури в США Іван Фізер: "Для ме­не, сімнадцятирічного юнака, оунівське підпілля було першою зустріччю з Україною. До того часу вона, і як історична, і як реальна даність, була надто абстрактною. Коли ж мені прийшлося засвоїти першу точку декалогу "Здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї", то раптом вона зро­билась застрашуюче конкретною. Все те, що я знав про Украї­ну, а я знав дуже мало, вимагало швидшого доповнення і ос­мислення" [Фізер, 70].
І тут же через кілька рядків він зізнається, яким же був цей учень Ужгородської гімназії до 1942 року: "До нашого арешту ні я, ні мої друзі не познайомились хоч би в загальних контурах з історією України, не перечитали хоч декілька творів з української літератури, не довідались про її фактичний стан. І так ми попали в тюрму за Україну, яку ми до безтями полю­били, але яку ми не знали. Вона, принаймні для мене, була "терра інкоґніта". Цим я не хочу сказати, що моє українство в той час було проблематичним. Ні, воно хоч і не було зінте-лектуалізованим, зате було глибоко органічним, заякореним у той конкретний етнос, часткою якого я був" [Фізер, 70].
І далі: "... до шостого класу гімназії я засліплено вважав себе "русским". Був "русским" скаутом, вів суперечки з моїми однолітками українського переконання. І раптом, десь під кінець п'ятого класу весь той міф розвіявся, і я глибоко відчув свою помилку і рівночасно свою причетність до українського народу. Разом з цим виникла у мене настирлива допитливість про Україну, яку в атмосфері офіційного антиукраїнства задо­вольнити було неможливо. І чи не тому у шостому класі, уже будучи членом юнацького підпілля, я сприйняв Гарайдівський варіант т. зв. угроруської мови і все те, що зробив Федір Потушняк, як камуфляж засекреченого українства" [Фізер, 70-71].

4. Від етнонімів русини та руснаки до самоназви українці
Вагомим аргументом при визначенні національномовної приналежності людей, як відомо, є їх самоназва. Невипадково за самоназву як за свій прапор, останнім часом постійно хапа­ються політичні русини, які на базі етноніма русин намагають­ся довести свою відрубність від решти українців, створювати міфи про те, начебто вони є найдавнішим слов'янським на­родом у Європі, народом з особливою мовою та ментальністю. Насправді ж етноніми русин принесено на Закарпаття відносно недавно з Галичини та Буковини.
Уже сто років тому, як російський історик О. Петров писав, що до 1919 року простолюдини Закарпаття русинами себе не називали, що на Закарпатті є лише руснаки і русняки, а русини - це вчорашні галичани [Петров, 15, 98]. Приблизно такого ж погляду на етнонім русин дотримувалися також Г. Геровський, І. Свєнціцький, О. Коломиєць, Ян Доруля та деякі інші вчені.
Протягом шістдесятих років ми особисто обстежили всі села Закарпаття і на підставі показань старожилів склали спе­ціальну мапу, присвячену тодішньому вживанню етнонімів ру­син і руснак [Чучка, 1999, 27]. Наше опитування показало, що на ту пору русинами називали себе тільки корінні жителі Рахівського, меншою мірою – Тячівського районів, а також насе­лення північних сіл Міжгірського, Половецького і Великоберезнянського районів, тобто власне гуцули і власне бойки, які, як відомо, протягом ХVII-ХVIII століть переселилися на За­карпаття з сусідньої Галичини.
Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області і кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку донедавна називали себе тільки давнім живомовним етнонімом руснаки, яким доте­пер називають нас, як і всіх східних слов'ян, колишні наші пів­денні сусіди болгари. Руснаками і русняками дотепер називали себе русини-українці Словаччини та Польщі, Югославії та Румунії. Руснаком вважав себе місцевий філолог ХVIII ст. Арсеній Коцак, який 1768 р. написав і видав граматику "для мізерних руснаків" та ряд інших культурних діячів ХІХ-ХХ сто­літь, наприклад, лінгвіст Г. Стрипський. До речі, автор цих ряд­ків генетично так само не русин, а руснак. Отже, до кінця Пер­шої світової війни русинами на Закарпатті називали себе лише гуцули та бойки.
Інтелігенція ж низинних районів Закарпаття до назви русин почала зголошуватися тільки у XX столітті під впливом галицьких видань. Масовому поширенню етноніма русин закарпатці зобов'язані чехословацькому режимові міжвоєнних років. З утворенням Чехословацької республіки та входженням Закарпаття до її складу празький уряд, керуючись політич­ними мотивами, фактично нав'язав закарпатцям етнонім русин та незграбний прикметник русинський як офіційні назви (га­личани на той час уже масово називали себе українцями), аби демонструвати світові, що закарпатці – це не той народ, який живе на північних схилах Карпат, над Дністром, Дніпром і далі. Для придбаних земель Прага вже 1919 року придумала й нову назву (Рodkarpatsk? Rus), скомпонувала для них герб, до якого, крім українських традиційних синьо-жовтих кольорів, внесла і російський триколор, затвердила гімн на текст вірша невстановленого автора "Подкарпатскіє русины, оставте глубокій сон", музику до якого написав місцевий русофіл проугорської та пропольської політичної орієнтації Степан Фенцик.
Угорщині, яка до 30-их років закарпатців називала тради­ційним для неї етнонімом оrosz, видно, заімпонувала чехосло­вацька зміна назви, оскільки вона відривала закарпатців від їх одноплемінників галичан. Недаремно угорці наприкінці трид­цятих років відходять від традиційної назви оrosz (Закарпатці не звинувачують галичан за те, що ті 300 років тому занесли на південні схили Карпат етнонім русин, не до­рікають ані тим письменникам, які внесли цю назву в місцеву літературу. Адже назва русин (хай навіть із кількасотлітнім запізненням) таки виконала свою інтегруючу функцію: вона хоч термінологічно об'єднала населення Закарпатгя з населен­ням решти північно-східних провінцій колишньої Австро-Угорщини. Але українці-соборники засуджують національну політику міжвоєнної Чехословацької республіки і політику фа­шистської Угорщини за те, що ті забороняли називати закар­патців українцями на їх же власній українській землі.
Отже, О. Духнович мав підстави називати себе русином (він справді народився в істинно руській родині в ареалі етно­німа русин у північно-східному куточку Східної Словаччини), мав право проголошувати, що він справді русин, а не мадяр, коли вже школа змадяризувала хлопця, а ще більшою мірою, коли він пересвідчився, що русинами продовжують називати себе його одноплемінники з-поза Бескидів, авторитетні друзі з числа греко-католицьких священиків у Львові, Перемишлі та в інших західноукраїнських культурних осередках. О. Духнович добре знав і про руснаків. За його словами, "Угро-или Карпа-тороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками" [Сенько, 37], а поняття "українці" він передавав термінами ма­лоросы, червоноросы та малорусины. Отже, "русини" і "малорусини" у О.Духновича – тотожні поняття" [Сенько, 64-65].
Такі ж підстави для цього мав також О. Павлович із Свидника, а особливо А.Кралицький із Чабин, для якого етноніми русин і українець були синонімами. Ще більше підстав для цього було у А.Волошина та В.Ґренджі-Донського, які вирос­тали на бойківській Міжгірщині і першими з-поміж закарпатців на очах у широкої громадськості послідовно еволюціонували від локальної руської до загальноукраїнської національної свідомості.
Процес переходу закарпатців від етнонімів русини та руснаки до самоназви українці чи не найяскравіше демонструє біографія А. Волошина. До тридцятих років А.Волошин усіх українців називав русинами, навіть Т.Шевченка (Див. вище). Однак уже 1904 року він публічно виступив за право закар­патців називати себе українцями. Так, відповідаючи мукачів­ському читачеві цієї газети "Наука" на закид, за яким галичани вигадали для себе назву українці, А. Волошин, як редактор у наступному номері газети (17) вміщує гідну відповідь під не­двозначним псевдонімом Угрорусин. Із відповіді читач довіду­ється, що назва українець не є новою [Чучка, 1995, 28].
Природну належність закарпатського русина до україн­ського народу та прагнення утвердити ці переконання у своїх краян А.Волошин обґрунтовує у "Практичній граматиці русь­кого язика" 1926 року, де він висловлюється ще більш одно­значно: "Ся граматика подає правила нашого руського (мало­руського) литературного язика". І там же роз'яснює: "Мы говоримо по-руськи. Наш народ жиє не лише на Подкарпатськой Руси, но и за Карпатами: в Галичині і на Україні. Зато наш на­род иншак зовеся українським. Наш народ числить сорок міліонів душ" [Волошин, 1926, 4].
1932 року очолювана А. Волошином "Учительська громада Підкарпатської Русі" у своєму Статуті записала спеціальний пункт, за яким "На Закарпатті урядова мова є українська". Звісно, що Міністерство внутрішніх справ Чехословаччини не затвердило цей Статут, а саму вимогу вчителів краю квалі­фікувало як протизаконну [Чучка, 1995, 30], бо то були часи, коли чехословацька влада забороняла вживати етноніми украї­нець, український стосовно закарпатців [Шевельов, 249].
17 листопада 1938 року Перша Центральна Українська На­родна Рада в телеграмі до Центральної влади ЧСР проголоси­ла: "... наш народ є народом українським, а не русским, то є великоруським. Тому назва Підкарпатська Русь не відповідає дійсності", і тут же поставила вимогу, щоб у новій конституції вживати офіційну назву Карпатська Україна [Стерчо, 234]. Однак право називати свій край Карпатською Україною закар­патці одержали тільки 30 грудня 1938 року Розпорядженням Правительства Підкарпатської Русі, яке власноручно відреда­гував і підписав сам А. Волошин. Розпорядження гласить: "До дефінітивного становлення назви Підкарпатської Русі, по думці §2, уживати також назви Карпатська Україна" [ДАЗО. Фонд 3, оп. 4, од зб. 3].
І таку назву було узаконено офіційно: перший раз назву Україна схвалив Сойм Карпатської України 15 березня 1939 ро­ку в м. Хусті [Росоха, 80], а другий раз – Перший з'їзд народ­них комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 року в Мукачеві [Возз'єднання, 70-73], волю якого було скріплено в Москві Договором між Радянським Союзом та Чехословаць­кою республікою 29 червня 1945 року [Возз'єднання, 200-203]. І переважна більшість корінних закарпатців, яких за че­хословацького режиму та за угорської окупації офіційно нази­вали русинами, без якогось тиску і спротиву перейшли на са­моназву українці. Правда, намагання не називати закарпатців українцями, а називати їх якось по іншому (наприклад, русскими, карпаторосами, русинами...) деякі політичні сили здійсню­вали ще й після 1944 року (див. Возз'єднання, 46, 48 та ін.), а окремі групки внутрішніх і зовнішніх політиканів назву русин не полишили і понині.

5. Художня література і преса та національне
самоусвідомлення українців
Потяг писати живою мовою, яку розуміла б широка гро­мадськість, як і прив'язаність до рідної місцевої говірки, для закарпатців не є чимось новим. Прагнення використовувати в писемній формі мови живі загальнонародні слова та вирази у закарпатців є давнім, і починається воно не з О.Бонкала, А. Годинки чи І. Гарайди, навіть не з О. Духновича, О. Павловича чи Л. Чопея, а значно раніше. Ще 1907 року у праці "Старша русь­ка писемность на Угорщині" Г. Стрипський показав, що нама­гання творити літературу зрозумілою мовою помітне вже в місцевих рукописних книгах ХVII – ХVIII століть: "... наші діды уміли по-руськи знаменито писати, а подекуды далеко ліпше, як мы позні внуки. Таким чистым руснацьким складом йдуть сесі слова, гейбы их дакго из наших селянинов теперь приказовав" [Стрипський, 170]. Отже, немає підстав для інкри­мінування якогось упертого сепаратизму ані А. Коцакові, ані В.Довговичеві, ані М. Лучкаєві, ані О. Духновичеві. То були справжні народовці, добрі теологи і вчителі, але без достатньої лінгвістичної підготовленості: їм не вистачало відомостей про мову та мовну ситуацію на інших українських обширах, а, передусім, за Збручем. Вони слабо уявляли собі, куди саме про­ходить східня ізоглоса їх рідної руської бесіди за межами Ав­стро-Угорщини, але при тому ніхто з них не вважав цю свою руську бесіду за окрему мову.
Однак і погодженої єдності поглядів на те, якою саме мо­вою треба творити літературу, серед місцевої інтелігенції так само довго не було, особливо після того, як літературну форму мови почали нав'язувати закарпатцям із Москви та з Буда­пешта. Драматизм мовної ситуації, яка склалася на ниві літе­ратурный в другій половині XIX ст., розумів уже О. Духнович, який обурювався тими діячами культури, котрі натуралістично копіювали материнську говірку у своїх творах, бо розумів, що нескінченне дроблення русинів за їх говірковими відмінностя­ми породить тисячу літературних мов і призведе до постійних чвар, до самознищення народу [Духнович, 253, 285]. Та все ж вихід із мовної ситуації і напрям потрібного розвитку показав не О. Духнович, а лише А. Волошин.
Аналізуючи мовний стан закарпатоукраїнської художньої літератури і періодичної преси кінця XIX ст., А.Волошин з гіркотою констатував, що там "за винятком двох чи трьох ав­торів, кожний пише власним язиком, слова якого зібрані з цер­ковнослов'янської, народної, великоруської, шариської та ма­дярської мов, а граматика російська. Дослідник часто тратить цілу годину на одну сторінку, щоб винайти, що сказав автор" [Штефан, 1973, 251]. І ця картина перебуває у повній згоді з висновками молодого галицького журналіста Івана Німчука, який восени 1914 року після подорожі по Закарпаттю у статті "По наших не-своїх селах" про національну свідомість закар­патців писав таке: "Вона представляється гірше, ніж мізерно. Нижчого ступеня свідомості населення годі собі уявити..." [Штефан, 1973, 265].
А. Волошин не був філологом за освітою, але, перерахову­ючи найголовніші ланки праці, які приносять користь широко­му загалу, цей богослов, педагог, фізик і математик досить рано пройнявся гаслом Б.Грінченка "Праця єдина з неволі нас вирве" і дійшов висновку, що "найбільш заслуговує на подяку праця над розвитком рідної мови, бо, як того вимагає мадяр­ський клич „Nyelv?ben ?l a nemzet", тобто "Нація живе в її мові" [Штефан, 1973, 251]. І нині без перебільшення кажемо, що в утвердження української літературної мови на Закарпат­ті, передусім у її шкільне викладання, ніхто з уродженців краю не вніс стільки, скільки вніс Волошин, аби вивести закарпатців із мертвяцького язичія та привести їх до загальноукраїнських літературних норм у галузі фонетики (у тому числі й правопису), граматики ба навіть лексики. Нічиї підручники з мови, ма­тематики, фізики, педагогіки та інших дисциплін не сприяли входженню української наукової термінології закарпатців так, як численні посібники Волошина та видавані ним газети й журнали.
У самих текстах своїх підручників мову українців (і наддніпрянських, і наддністрянських, і надтисянських) А.Воло­шин поперемінно називає то руською, то малоруською, а згодом – і українською [Чучка, 1995, 26]. У "Практичній граматиці малоруської (руської) мови", виданій 1905 і подальших " роках під назвою "Gyakorlati kisorosz (rut?n) nyelvtan" для угорських користувачів, А. Волошин першим з-поміж закарпатців чітко розмежовує такі терміни, як руська мова, російська мова та церковнослов'янська мова, перераховує системні інтегральні риси, які справді об'єднують мову закарпатських русинів із мовою русинів прикарпатських, хоч до повного ви­знання загальноукраїнських літературних норм у цій граматиці він ще не піднявся.
У подальших працях А.Волошин не просто розмежовує ці поняття, але й різко критикує окремі карпаторуські видання (наприклад, газету "Светь" з її рубрикою "Какь имеемь писати") за те, що ті не були ні "чисто великоруські, ні церковно­слов'янські, як це у Лучкая, Духновича, Кутки, но мішанина церковщини з дуже малим примішаньом народного язика [Во­лошин, 26,44].
Волошинова угорськомовна "Практична граматика мало-руської мови" була першою науковою працею, у якій з гра­ничною точністю визначено місце закарпатців та їхньої мови у
східнослов'янському світі. У вступній частині до цієї граматики читаємо: "На північно-східній Угорській Верховині та південній частині Росії живуть малоруси, які називають себе русинами, і кількість яких статистика визначає близько 25 мільйонів" [Volosin, 1905, 3]. А далі мову цих закарпатських малорусів Волошин характеризує такими словами: "Для вивчення нашої малоруської мови ще немає відповідної практичної граматики, бо дотеперішні російські граматики вимагали тільки правил російської літератури, а особливості народної мови майже не бралися до уваги. Однак малоруська мова дуже багатьма мор­фологічними і синтаксичними особливостями відрізняється від більшості діалектів російської мови" [там же].
Звичайно, А. Волошин – ще не все населення Закарпаття, а національномовна свідомість А. Волошина, викладена в його працях міжвоєнних років, – лише один камінець у різнобарв­ній мозаїці цього краю. Але цей камінець вагомий: він репре­зентує визначальний напрям національної еліти закарпатців – Волошинових сподвижників по партії, армію молодих учите­лів, високий відсоток учнів та студентів, багатотисячний загін просвітян, пластунів, тобто всі ті верстви громадcькості, які після Першої світової війни через освіту і науку свідомо прийня­ли загальноукраїнські національні переконання за свої власні.
Вагомий внесок у зміцнення української національної сві­домості серед колишніх руснаків і русинів на південних схи­лах Карпат, у її визрівання внесла тамтешня художня літерату­ра і преса. Передусім, це молоді поети, які започаткували там нову літературу на живій народній основі, як В. Ґренджа-Дон­ський, Ю.Боршош-Кум'ятський, М.Божук, Марко Бараболя, І.Ірлявський.
Першим серед закарпатських поетів був бойко з Міжгір'я В. Ґренджа-Донський, який уже з початку 20-их років почав писати на загальноукраїнські теми. Маючи за спиною вже по­ему "Князь Лаборець", написану бойківською говіркою, В. Ґрен­джа-Донський з 1924 року переходить на українську літера­турну мову з її фонетичним правописом і починає друкуватися у всеукраїнських виданнях. Уже з тих пір "... він пов'язує до­лю Закарпаття з Великою Україною, закликає стати в ряди під синьо-жовтим прапором", "щоб здобути Україні волю" [Мишанич, 1999, 41]. А 1927 року Ґренджа-Донський гордо проголо­шує своє національне кредо:
Чим ми є, ми не ганьбимося.
Знайте, ось чиї ми сини:
Ми українцями звемося!
А не русняцькі русини
("Ми українці").
Ідея всеукраїнської соборності пронизує й інші твори В. Ґренджі-Донського, наприклад, поезію 1927 року "Розділили Україну поміж ворогів" [Ґренджа-Донський, 106-108].
Услід за бойком Ґренджею-Донським, долинянами Ю. Боршошем-Кум'ятським та Ф. Потушняком, ідеї всеукраїнської національної єдності в закарпатській літературі активно втілю­ють вихідці з Гуцульщини Марко Бараболя, Миколая Божук та інші місцеві молоді письменники, як лемко Зореслав, І. Колос, І. Ірлявський, хустянин М. Рішко. Протягом тридцятих років переважна більшість місцевих письменників прийняли українську національну ідею за свою і почали писати українською літературною мовою. Частина ж їх відважилася стати на цей шлях у роки угорської окупації Карпатоукраїнської держави, "після того як поступили на навчання до Будапештського уні­верситету (Й. Архій, К. Галас, Ю. Гойда, Ю. Керекеш...), як по­знайомилися з творами М. Рильського, П. Тичини та інших тодішніх українських поетів, а деякі — тільки після визволення краю. Отже, художня література Закарпаття ще до його визво­лення з-під угорської окупації та возз'єднання з Україною стала українською. Про це детально пишуть у своїх дослідженнях О. Мишанич [Мишанич, 1991,. 1999], Й. Сірка, Ю. Балега, С. Поп, Н.Ференц, М. Штець та ін. літературознавці.
У двадцяті роки на Закарпатті починають виходити укра­їнською мовою десятки газет, журналів, підручників, посіб­ників, різних монографій та брошур, авторами та редакторами яких були як приїжджі особи, так і місцеві діячі культури та науки (напр., газети "Русин", "Руська нива", "Свобода", "Нова свобода", "Народ", "Вперед", "Українське слово", "Народна га­зета", "Карпатська правда").
Паралельно з ними виходять також українські журнали "Наш рідний край", "Пчілка", "Учитель", "Учительський го­лос", "Наша школа”, "Підкарпатська Русь", "Світло", "До перемоги", "Наша земля" та деякі інші. Усі вони, безперечно, пра­цювали на пробудження та утвердження української націо­нальної самосвідомості у своїх читачів, наближаючи таким чином жаданий час возз'єднання рідного краю з Україною. Кожне з перерахованих видань прагнуло до загальноукраїн­ського правопису на фонетичному принципі.
Так, наприклад, передова стаття першого номера газети "Народ" (1920-1921) під заголовком "Наше слово до читачів" так формулює мету і завдання просвітян: "Ми руснаки, що битуємо под карпатськими горами, од Попрада і по Білу Тису, говоримо тим самим язиком та маємо ті самі звичаї і обичаї, що наші брати за Карпатами, котрі називали себе раніше руси­нами, а тепер називають себе українцями. Нас всіх руснаків, русинів, українців, або як москалі нас називали малоросов, є сорок міліонів.
На полі національнім (народнім) будемо подавати в нашій новинці оповідання з історії письменства та загалом культури нашого народа, аби наші руснаки полюбили щирим серцем свою рідну мову, свою історію, своє письменство та свої зви­чаї, стали горді на своє ім'я.
На політичнім полі будемо обстоювати політичні права, які належаться нашому народові в межах Чехословацької Рес­публіки.
На економічному (господарськім) полі будемо домагатися, щоби наша Чехословацька Республіка так господарювала, аби піднісся добробут всіх наших працюючих верств.
На шкільному полі будемо кріпко стояти за тим, щоби на­ші діти училися в школі руською, то є малоруською, а не русскою, бо то значить – москальською мовою. Оби вчилися нашою мовою, якою говорять у нас по селах, якою говорять в Галичині та на Україні над Дніпром" (Народ. - Ужгород, 1920. – Ч.5. – С.3.)
Про роль закарпатської газети 30-их років "Українське слово" журналіст І. Добош з цього приводу пише: "Газета велику увагу приділяла прищепленню української національної
свідомості населенню Закарпаття, відстоювала права української мови і культури, неодноразово протестувала проти спроб Найвищого адміністративного суду Чехословацької республі­ки заборонити назви "Україна" і "український" на Закарпатті" [Добош, 57].
Потреба в такій роботі справді відчувалася. Про це пише закарпатський поет о. С. Сабол (Зореслав) у 1930-их роках": "Нам прищеплювано мадярську свідомість через насильну мадяризацію наших шкіл, навіть нашої церкви.
Нам накидувано москвофільську свідомість, підтримувану чеськими фінансами та чеськими інтригами русофільської дер­жавної влади. Але все це було нав'язувано згори і насильно.
Нас пробували приманювати до тутешняцького русинства, автохтонства мадярськими пенгами та польськими злотими, на що інколи клювали особи старшої генерації, але молодь аж ніяк не захоплювалась такою ідеологією.
Отже, художня література і преса справді зіграли важливу роль у визріванні та утвердженні української національної свідомості колишніх угорських руснаків і русинів на півден­них схилах Карпат. За словами О. Мишанича, "Усвідомлення русинами своєї єдності з гальцькими і буковинськими руси­нами, а також із малоросами російської імперії до 1919 року мало велике значення для їх подальшої долі після Першої світової війни, коли з етнічної маси стали народом, прийшли до своєї національної свідомості і включилися до українського державотворчого процесу" [Мишанич, 1999, 37].
Української свідомості нам ніхто не нав'язував, ніхто не силував до українства. Навпаки, чеська поліція та жандармерія били нас за українство і у в'язниці саджали, а чеська влада забороняла нам називатись українвцями. А все ж таки ми не зда­вались, а боролись і перемогли, бо українська свідомість була нам природна, органічна, рідна. Вона нуртувала в нашій крові й проростала в 1930-их роках із дитячих сердець початкових школярів, жовтодзьобих пластунчат, із палкої душі доростаю­чої молоді, з глибини душі, з самої істоти генія українського народу" [Сабол, 438].
Говорячи про природні корені української свідомості у закарпатців, він тут же не менш щиро зізнається, що закар­патці на початку XX ст., на жаль, ще дуже мало знали про Україну: "Свідомість того, що ми не самі по цьому боці Кар­пат у чужому морі, що наші рідні брати повище Карпат живуть великими скупченнями в Галичині, Волині та Київській Русі,– свідомість того розбуджувала в нас гордість і відвагу. Ми не самі, ми – сини великого руського народу, з яким рахується Європа, весь культурний світ. Правда, про Україну ми знали дуже мало. Та тоді нас це ще не цікавило" [Сабол, 429].
Отже, художня література і місцева преса не тільки прав­диво, але й досить оперативно реагують на процес національ­ного самоусвідомлення закарпатців, навіть на ті хитання окремих людей, що надто піддаються ностальгії та політичним пристрастям.

6. Темпи національного самоусвідомлення у різних соціальних груп
Рівень національної свідомості закарпатців напередодні возз'єднання з Україною був дуже неоднаковий, і він великою мірою залежав від соціально-професійної, релігійної, а особ­ливо — вікової розшарованості населення краю. За спостере­женнями чеського дослідника Д. Ріхарда, руське духовенство краю, а ще більшою мірою вчительство, яке представляло трохи не всю тамтешню тогочасну інтелігенцію, на початку 1920-их років здебільшого було національно несвідомим. Його виховано в мадярському дусі, і воно майже все, за скромними винятками, перебувало в родинних зв'язках із людьми, які вже протягом тривалого часу живуть в Угорщині. Звісно, що русь­ку мову вони забули і повністю помадярщилися. Тому навіть у родинах, які, у першу чергу, мали б бути руськими, нині роз­мовляють тільки по-угорськи. Частина цієї інтелігенції не во­лодіє навіть місцевою руською говіркою, оскільки виховувала­ся в угорських школах, не кажучи вже нічого про те, що вона не цікавиться ні російською, ні українською мовою, а то й уза­галі внутрішньо не відносить себе до слов'ян [Richard, 62].
 
Наші Друзі: Новини Львова