Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 25 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Історична

Повалення Гетьманату П.Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.)

Переглядів: 8917
Додано: 22.04.2011 Додав: nebesny  
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/224doc.php

В Україні склалася патова ситуація; для всіх, позаяк ніхто вже не був в змозі зупинити маховик хаосу та свавілля. У повітрі повіяло запахом крові та сморідом трупів, від яких у воджів та вождиків, отаманів й отаманчиків та й просто горлорізів і авантюристів з’явився прикус влади та присмак наживи. То був вітер громадянської війни. Його завивання так терпляче чекали й ті, хто звик бенкетувати на чужому пожарищі: червоні росіяни – на півночі, білі росіяни – на сході, поляки – на заході, румуни – на півдні. На заклик до розгрому гетьманщини відгукнулися усі: ліві російські есери, махновці, анархісти, більшовики, російські монархісти й єдинонеделимці, робітники та селяни, різного щибу отамани і просто ватаги волоцюг.

Того ж таки 15 листопада 1918 р. гетьман затвердив таємну Постанову Ради міністрів про надання 10 млн. крб. Донському Війську отамана П.Краснова для формування та утримання Південної (Астраханської) армії [44, 8]. Разом з тим, прагнучи привернути прихильність до захисту державного ладу солдатських комітетів німецьких військ було виявлено турботу і в цьому напрямкові. 15 листопада 1918 р. П.Скоропадський затвердив таємну урядову постанову про асигнування в розпорядження міністра продовольчих справ 14 млн. 116 тис. 470 крб. “на постачання німецьким військовим на Україні продовольчих продуктів” [44, 9].

Тоді ж “на заходи громадського спокою” в розпорядження голови Ради міністрів С.Гербеля було надано 15 млн. крб. [44, 7]. Не виключено, що за ці гроші той спокій мали забезпечити російські офіцерські загони. Проте спокій вже було порушено не лише по усій країні, а й у Києві. В столиці студенти Університету вийшли на демонстрацію, до якої під червоними прапорами приєдналися робітники. В центрі міста їх зустріли новостворені офіцерські дружини, що відкрили вогонь на ураження: 8 чоловік було вбито й 12 поранено. Хто несе відповідальність за цю безглузду провокацію? Офіцерські командири? Український військово-революційний комітет на чолі з В.Винниченком, який був створений у Києві при ЦК УСДРП, для координації повстанських дій в місті**, чи більшовики, які, як зізнавався В.Антонов-Овсієнко, “під прапори Петлюри... послали усі свої революційні комітети”? [2, 118] Питання риторичне... Гетьман же-ж негайно заборонив збори й маніфестації, закрив вищі школи та запровадив попередню цензуру воєнного часу.

Заколот, власне, як організована й цілеспрямована спроба повалення влади силами військових частин, розпочався вранці 16 листопада 1918 р., коли особовому складу ОЗСС (на той момент – 46 старшин і 816 стрільців, які мали в своєму розпорядженні 12 кулеметів та 4 гармати [23, 135]) було оголошено про початок повстання й перехід на бік Директорії. Стрільці без зайвих проблем роззброїли Державну Варту та кадри кавалерійського полку, які здалися без бою. До вечора Січовики вже зайняли ст. Фастів, куди перебралася й Директорія. Місцеві підрозділи Державної Варти та загін сердюків також були обезброєні без бою. Водночас із СС-ами з Бердичева до Білої Церкви потягом вирушила оперативна частина та гарматна батарея Окремого Чорноморського коша. У Харкові на боці Директорії виступив 2-й Запорізький полк П.Болбочана, який згодом опанує Полтавою (частина гетьманців перейшла на його бік) і придуше в місті більшовицьке повстання.

Відтак простежуються усі юридичні ознаки збройного, заздалегідь організованого, виступу військовослужбовців проти існуючої влади, уряду, якій до того ж вони присягали на вірність. Отже, це не був виступ на підтримку народного повстання, це був добре й давно спланований військовий заколот (путч), який спричинив собою вибух народного повстання, а по суті анархізацію народних мас, безлад і поширення отаманщини. У ході здійснення перевороту його речниками було досить вдало використано гетьманську Грамоту про федерацію з Росією від 14 листопада, невирішеність земельного питання, міжнародну військово-політичну обстановку (зокрема, розлад німецько-австрійських військ, внаслідок поразки Австро-Угорщини у війні і революції в Німеччині) тощо. Заколотники не відчували нестачі озброєння. Його у великій кількості було перевезено з Росії і надано німцями, в тому числі й 2 млн. марок на підготовку нового (соціалістичного) військового перевороту [6, 26; 33, 131, 150].

Що ж стосується окупаційних військ, то створена німецькими вояками у Києві Велика солдатська рада ще 13 листопада ухвалила рішення про невтручання в українські внутрішні справи. 15 листопада делегація СС повідомила командування німецького гарнізону у Білій Церкві, що “цими днями почнеться український національний рух”, прагнучи заручитися його нейтралітетом. Наступного дня на переговори до Білої Церкви прибули представники Великої солдатської ради з Києва, які зустрілися з В.Винниченком, С.Петлюрою та Ф.Швецем і 17 листопада підписали угоду з “Українським республіканським правительством” за умовами якої Директорія гарантувала недоторканість і своєчасне перевезення німецьких військ за межі України, а німецька сторона зобов’язувалася не втручатися у внутрішні українські справи.

Ввечері 16 листопада перший ешелон Січових стрільців, перетворений на імпровізований панцерник, вирушив із Білої Церкви до Фастова. 17 листопада з Білої Церкви вирушив другий ешелон ССів, також перетворений на панцерник. Уночі на станцію “Васильків” прибули гетьманці. Під ранок республіканське військо захопило станцію “Мотовилівка”.

Наступного дня (18 листопада) відбувся Мотовилівський бій, у якому республіканці розбили офіцерську дружину М.Святополка-Мірського та 1-й Сердюцький полк з кінною сотнею та панцерним потягом, які, очікуючи бою із ватагами селян, а не з вимуштрованим військовим підрозділом надто легковажно поставилися до бою. Сердюки почали масово переходити на бік повсталих і – спільно з січовиками – навіть відбили нiчну атаку на залізничну станцію мешканців сіл Мотовилівка та Плісецьке, які мародерствували на полі бою. Залишки розбитих під Мотовилівкою гетьманців відступили на Васильків і Пост-Волинський (зараз – станція “Київ-Волинський” у столиці). Січовики вирушили через Глеваху на Васильків, а чорноморці зайняли села Плисецьке та Забір’я.

Тоді ж командир 2-го (Подільського) корпусу генерал П.Єрошевич офіційно заявив про перехід на бік Директорії. П.Скоропадський відзначав у своїх спогадах з цього приводу: “А відомості з губерній надходили доволі бентежного порядку. Головною неприємною новиною була зрада командира Подільського корпусу генерала Єрошевича” [35, 310]. Відтак, коли Подільська губернія повністю була підпорядкована повстанцям, Директорія 3 грудня 1918 р. перебралася до Вінниці.

У Єлісаветградщині владу почав перебирати отаманам Н.Григор’єв й поширювати її на південь України, змусивши невдовзі Штаб 3-го (Херсонського) корпусу заявити про перехід на бік Директорії. На Київщині в районі Трипілля–Обухова розгорнув дії отаман Зелений (Д.Терпило). Катеринославнища підпала під владу кількох отаманів, найпотужнішим з яких був Н.Махно. Сам Катеринослав до початку грудня контролювався кількома владами одночасно (отаманоми А.Гулим, загонами Н.Махна, більшовиками, республіканцями та штабом 8-го (Катеринославського) корпусу гетьманців). На початку грудня повстанські війська атакували штаб корпусу, проте бій був припинений завдяки посередництву австрійської військової влади. На Волині розпочав активні дії отаман В.Оскілко, встановивши владу Директорії в більшій частині губернії. Проте там (на Волині) завзятий опір повстанцям очолив губерніальний староста Д.Андро, який сформував у Житомирі великий загін з добровольців, старшин Волинського корпусу та охоронних сотень і успішно відбив перші атаки повстанців, а згодом, будучи не в змозі утримати місто, з боями пробився до Києва і брав участь в обороні столиці.

Водночас на Чернігівщині представники місцевого козацтва та 1-ша Стрілецько-козацька (Сіра) дивізія (чотири полки загальною чисельністю близько 600 вояків) в ніч на 18 листопада вчинили переворот, в результаті якого офіцери-гетьманці були усунуті з посад, а дивізія перейшла на бік Директорії. У своїй відозві до народу (підписаній начальником Штабу командуючого Республіканськими військами Полтавщини і Чернігівщини Калюжним) сірожупанники, називаючи П.Скоропадського Каїном, якого можна спинити лише зброєю, заявили, що “1-а Стрілецька, Козацька піша дівізія поставила собі метою і за щастя, постояти за Вільну Незалежну Україну, за її добробут, за її кращу долю і за її демократичний трудящій народ” [13, 47]. Протягом двох тижнів сірожупанники на чолі з полковниками А.Пузицьким, М.Кратом, В.Палієм, сотником С.Морозевичем та іншими старшинами, а також за допомогою Куреня смерті отамана Є.Ангела, взяли під контроль Директорії Конотопський, Кролевецький, Сосницький повіти, а також міста Ніжин, Бахмач, Глухів та Шостку. За цей час дивізія поповнилася численними повстанцями-добровольцями, і чисельність кожного її полку сягала близько 1,4 тис. вояків [32, 82–86].

Того ж дня (18 листопада 1918 р.) П.Скоропадський видає Грамоту про призначення головнокомандуючим усіма збройними силами, що діяли в Україні, генерала графа Ф.Келлера. Ф.Келлер отримав надзвичайні повноваження (відповідно до ст.28 “Положения о полевом управлении войск в военное время”), а усю територію Української Держави було оголошено театром військових дій, а відтак графові Ф.Келлеру було підпорядковано й усю цивільну владу в країні.

Крім того, під грифом “таємно” начальникові Штаба гетьмана було виділено 10 млн. крб. [44, 17], а 19 листопада Радою міністрів було таємно виділено 1 млн. крб. для витрат на особистий погляд гетьмана України [42, 10] та ще 250 тис. крб. “на утримання додаткових штатів Штабу Гетьмана” [45, 1, 2]. Водночас, не маючи можливостей протистояти просуванню Червоної гвардії*** (дивізія полк. П.Болбочана, що мала прикривати північні кордони Української Держави приєдналась до повстання і пішла на Полтаву), гетьманський уряд 19 листопада 1918 р. таємно надає додаткову грошову допомогу (3 млн. крб.) для мобільнішого сформування у Пскові Північної армії “на захист Південно-Західної Росії” [44, 11], до яких згодом додається ще стільки ж мільйонів, аби силами білого офіцерства з України дати відсіч більшовикам. Всього ж бюджетовим визначенням на формування і утримання різних армій гетьманським урядом було витрачено 46 млн. крб. [18, 278–282] Сума доволі велика, якщо врахувати, що згідно графи “таємні видатки” у бюджеті за 1918 рік вказано суму лише у 10 млн. 348 тис. 752 крб. Надзвичайні видатки в допомогу ЗУНР становили, наприклад, згідно бюджетного зведення, 6 млн. крб., але вони є окремою графою поряд з іншими державними витратами і не були зазначені таємними, лише надзвичайними [18, 278–282].

20 листопада на потреби Державної Варти (знову ж таки таємно) було надано 40 млн. крб. [44, 19]. Цілком можливо, що насправді ці кошти були виділені для офіцерських дружин, які того дня з Києва потягами прибули на Пост-Волинський. Гетьманцям вдалося відбити спробу захопити станцію панцерним потягом ССів. Вже наступного дня (21 листопада 1918 р.) “на заходи громадського спокою” міністром внутрішніх справ було отримано ще 10 млн. крб. [44, 13].

Республіканське ж військо почало зосереджуватися на станції “Боярка” та намагалося охопити гетьманців із флангів. 22 листопада Оперативний штаб республіканців розпочав загальний наступ на Київ силами Січових стрільців та Чорноморського кошу, який у столиці проти ночі 23 листопада мало підтримати загальне повстання організоване УВРК. Проте наступ чорноморців був зупинений гетьманськими військами в районі Борщагівки і Святошина, а повстання у Києві було придушене.

Командування республіканців зрозумівши, що сил на прямий штурм міста у нього не вистачає, розпочало облогу Києва, очікуючи тим часом на збільшення своїх сил за рахунок залучення до штурму загонів повстанських отаманів та формування нових повстанських підрозділів. Того ж дня на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю.Отмарштайна. Свої сили Директорія нарощувала не лише за рахунок переходу під її владу гетьманських частин та набору добровольців. Нею активно застосовувалая і практика примусової мобілізації населення. Так, 20 листопада було видано наказ про мобілізацію у Бердичівському, Сквирському, Таращанському, Радомишльському, Васильківському, Білоцерківському повітах на Київщині та Вінницькому повіті на Поділлі [4], а 27 листопада була оголошена загальна мобілізація до лав армії**** УНР на всій території України [17, 385–386].

Директоріальна преса, між тим, тріумфально повідомляла, що “28 листопада народне військо на чолі з своїм славним хоробрим отаманом Петлюрою з боєм підступило до самого Києва і обложило його зо всіх сторін” [34]. Столиця й справді була ніби свого роду острівцем у розбурханому повстанському морі. Так, згідно з повідомленням Інформаційного бюро Республіканської армії на 29 листопада 1918 р. владу Директорії було встановлено у 5 губерніальних та багатьох повітових центрах, зокрема: у Житомирі, Кам’янці-Подільському, Катеринославі, Полтаві, Харкові, Рівному, Сарнах, Дубні, Радивилові, Волочиську, Проскурові, Летичеві, Жмеринці, Вінниці, Могилеві-Подільському, Таращі, Бердичеві, Козятині, Сквирі, Христинівці, Умані, Вапнярці, Ольвіополі, Звенигородці, Шполі, Квітковому, Бобринській, Чигирині, Черкасах, Знаменці, Єлісаветграді, Золотоноші, Миргороді, Пирятині, Лозовій, Конотопі, Бахмачі, Фастові, Василькові [4].

Тим часом у Києві генерал Ф.Келлер, що був крайнім російським монархістом й настільки ненавидів усе українське, що це навіть лякало самого П.Скоропадського, відмінив усі накази по армії, вироблені за час Гетьманату, й запровадив статути старої імператорської армії тощо [35, 312]. В столиці розпочалися гоніння на все українське, почалися безпідставні арешти й наруги навіть над погруддям Т.Шевченка тощо. 25 листопада Ф.Келлер наказав розформувати ті військові частини, що взяли участь у повстанні, а саме: січовиків та чорноморців, а також 2-гу сотню Конвою пана гетьмана, 21-й піший Сквирський полк, 1-шу Стрілецьку пішу дивізію та 2-й Запорізький піший полк. Після цього, 27 листопада, він висунув гетьманові ультиматум про надання йому диктаторських повноважень. П.Скоропадський, попри, здавалося б, безвихідність свого становища, зняв Ф.Келлера з посади. Сам гетьман згадував, що “попросив” головнокомандувача здати свої повноваження ще через чотири дні після його призначення, але голова Ради міністрів С.Гербель та більшість міністрів довго не зважувалися повідомити про це самого Ф.Келлера. Врешті-решт гетьман викликав до себе А.Ржепецького (міністра фінансів, що на той час виконував обов’язки голови уряду замість С.Гербеля, який захворів) й поставив йому ребром питання про звільнення Ф.Келлера. При цьому він знав про чутки, що при головнокомандуючому утворилася якась офіцерська дружина, яка мала здійснити в Києві переворот, але не вірив у це [35, 314].

Замість Ф.Келлера головнокомандуючим своїх військ гетьман призначив свого товариша князя О.Долгорукого, який також мав крайні праві переконання, але був людиною, якого П.Скоропадський знав особисто і з яким, за його ж словами, можна було домовитися. Це було не найкраще призначення, але гетьман вже не міг повернути в інший бік через крайню залежність від російського офіцерства. І призначення Ф.Келлера, і призначення О.Долгорукова були черговою (після Грамоти про федерацію) великою помилкою гетьмана. В цей час П.Скоропадський з кожним днем відчував, що грунт вислизує з-під його ніг. Гетьманське оточення покидало його й він чим далі залишався і без підтримки, і без захисту: “Все російське йшло наперекір мені, усі ті діячі, які ще так нещодавно обговорювали зі мною усі справи й тулилися у приймальні, перекочували або до Петлюри, або до Долгорукова. В моєму штабі, за винятком моєї найближчої свити, найближчих офіцерів і козаків охорони, вже відчувалося роздвоєння. З одного боку, Директорія та співчуваючі їй успішно розповсюджували відомості, що я зрадив Україні, з іншого боку, серед російського офіцерства розповсюджувалися перемови, що я входжу у таємні перемовини з Петлюрою, аби зрадити офіцерство” [35, 317–318].

Чому П.Скоропадський сам не очолив опір заколотникам? Відповідь полягала у переконаннях, які згодом він виклав у спогадах: “По-перше, у міжосібній війні глава держави не повинен особисто стати на чолі однієї сторони, по-друге, тому, що, на жаль, я [тобто Скоропадський – П.Г.-Н.] вже з перших днів [гетьманства] помітив ті інтриги, котрі велися проти українського уряду і мене серед офіцерства, і офіцерство цьому вірило. Я боявся, що будь я на чолі війська, це могло б послабити офіцерське єднання, настільки необхідне у той момент. Нарешті, я думав спочатку, що ще можна припинити усі ці повстання умовляннями однієї та другої сторони, а для цього я був пов’язуючою ланкою двох таборів” [35, 312].

Гетьман так і не зрозумів, що збройний виступ заколотників був не проти якогось там відстороненого від нього табору, а проти нього та влади й політики, яку він уособлював; решта – було лише маневрами та пусканням диму у очі. Надто різну мету та завдання мали він та його опоненти, коли йшлося про українське державотворення; надто протилежні погляди мали вони на шлях її економічного розвитку й, врешті, аж надто протиречиві світогляди були у гетьмана та лідерів крайньої лівої опозиції, як, власне й у крайніх правих кіл, щодо моделі національного розвитку та соціальної справедливості.

Тим часом на залізничній станції “Фастів” 1 грудня 1918 р. Директорія і делегація Державного секретаріату ЗУНР підписали договір про майбутне об’єднання двох історичних частин України з метою утворення єдиної соборної держави. Наступного дня Республіканські війська спробували захопити Лису Гору на якій знаходилося багато сховищ з порохом, динамітом та іншим військовим знаряддям. Зав’язався бій з гетьманською залогою у який було втягнуто і німецьких вояків. Сутичка врешті, закінчилася перемир’ям між Директорією та німецьким командуванням, згідно з яким наступ на Київ мав бути припинений до прибуття представників Антанти. Облаштовуючи облогу столиці республіканцями було створено Осадний корпус на чолі з Є.Коновальцем.

Розуміючи складність і вирішальність моменту, і не маючи змоги впливати на загальний перебіг подій, П.Скоропадський, з свого боку, прагнучи послабити тиск повстанців й наступ більшовиків за ними, а також виграти час для мобілізації власних сил, намагається спонукати до активних дій денікінців. 30 листопада 1918 р. він затверджує таємну урядову постанову про видачу “позичково” Головному командуванню Добровольчої армії (ген. А.Дєнікіна) на видатки цієї армії 10 млн. крб. [44, 14]. 2 грудня 1918 р. в розпорядження міністра внутрішніх справ таємною постановою асигнується на захист громадського спокою ще 5 млн. крб. [44, 22], а 3 грудня 1918 р. гетьманський Штаб заднім числом таємно отримує додаткові кошти в сумі 348 тис. 752 крб. “на таємні видатки з 1-го вересня по 31 грудня 1918 р.” [44, 23]. 5 грудня П.Скоропадський затвердив урядову постанову про таємне надання Міністерству торгу і промисловості 35 млн. крб. на купівлю військового спорядження [44, 25], а голові уряду того ж дня було виділено (також таємно) на витрати, що не належали до оголошення 2 млн. крб. [44, 24].

На що йшли всі ці таємно виділені кошти? На зброю, платню добровольцям, делегації до потенційних союзників? Певно, на все і всіх, що і хто могли б допомогти гетьманцям виправити своє становище під Києвом.

Всю трагічність ситуації, що склалася в Україні в першу половину грудня 1918 р., коли набирало шалено-кривавої дійсності оте легендарне Платонове “Bellum omnimum contra omnes”*****, могли б характеризувати обопільні з протиборних сторін надії на допомогу Антанти, адже з Європи донеслася інформація про Декларацію країн Згоди про підтримку влади гетьмана П.Скоропадського і необхідність майбутньої інтервенції в Україну.

Столиця жила очікуванням союзників, в повітрі віяло ім’я французького начальника військової розвідки, консула Е.Енно. Урядовці намагалися заручитися підтримкою Антанти. Обложені в Києві гетьманці тримали оборону і, сподіваючись на допомогу військ та дипломатії союзників, виділяли гроші на утримання їхніх армій. Так, наприклад, 7 грудня 1918 р. П.Скоропадський затвердив постанову Ради міністрів “про асігнування в роспорядження Міністра Продовольчих Справ Г.В.Глинки 10.000.000 карб. на видатки по постачанню прибуваючих на Україну військ Держав Згоди та Одеського гарнизону” [44, 26].

Варто згадати й про те, що противники гетьмана також усіляко намагалися заручитися підтримкою Антанти, надсилаючи до її представників своїх представників. У цьому напрямкові активно використовувалися й масонські зв’язки С.Петлюри, ізольований же в Києві П.Скоропадський натомість мав надзвичайно обмежені можливості для маневру. Перемир’я між німцями і повстанцями гетьман вважав для себе корисним, позаяк розумів, якби не воно (за умов, коли німці відмовлялися битися з військами Директорії), то, за словами самого П.Скоропадського, “що через дві години після перемир’я, якщо німці не підтримають, Київ буде взятий” [35, 319]. Крім того, як додавав згодом гетьман, “в цей час, неможна забувати, що кожноденно я отримував і прямо, і побічно, й офіційно, й неофіційно, що війська Entente-и ось-ось прийдуть, і усіляка затяжка нас окриляла надією” [35, 319]. Виявилося, що надії були марними. Герцог С.Лейхтенбергський, згадуючи про ті часи, відзначав, що згодом він дізнався, “що у Франції з Петлюрою було укладено таємну угоду про надання влади Петлюрі з Директорією, що пояснює ставлення Антанти щодо гетьмана” [24, 39].

Разом з тим, перемир’я дало змогу військам Директорії підтягнути власні сили й збільшивши їхню потужність, й навіть за наказом С.Петлюри 8 грудня несподівано оточити німецькі гарнізони на Правобережжі та роззброїти їх. Справа вдалася, й німецьке командування змушене знову розпочати переговори з Директорією про умови перемир'я.

10 грудня 3-й полк “Сірих” без особливого опору зайняв Чернігів. На цей час вся Чернігівщина вже контролювалася Республіканським військом. Цього ж дня республіканські війська на чолі Н.Григор’єва без бою увійшли в Одесу, у якій ще з 26 листопада висадився французький десант, й зуміли зайняли частину міста. Наступного дня генерал В.Біскупський від імені гетьманської влади підписав угоду про здачу повстанцям Одеси. Тоді ж, відомий всім представник Держав Згоди Е.Енно настійливо рекомендував німецькому командуванню допомогти П.Скоропадському утримати владу [9, 37], але невдовзі виявилося, що той не має на це жодних офіційних повноважень. Тим часом не маючи чітких настанов від вищого командування щодо стосунків з представниками Антанти, Н.Григор’єв виявив нерішучість. Цим скористався білогвардійський генерал Гришин-Алмазов, який за підтримки французького десанту, змусив українські частини залишити Одесу. Згодом, коли Антанта розширила зону своєї окупації, українці відступили на лінію Тирасполь–Бірзула–Вознесенськ–Миколаїв–Херсон.

Між тим Київ залишався в облозі. Слід було обпиратися на власні сили і сили добровольчих офіцерських загонів. Німецькою газетою “FolkZeitung” навіть було надруковано чутку (не підтверджену документально), що міністр внутрішніх справ І.Кістяківський доручив одному з генералів 30 млн. крб. аби той найняв в допомогу проти повстанців і більшовиків вояків киргизів [19]. Проте допомоги не було.

Тим не менш, очікуючи підмоги антантівців гетьманський уряд до останнього дня влади П.Скоропадського сподівався на вдалу для себе розв’язку громадянської війни в Україні. Про це свідчить й те, що ним (із затвердженням гетьмана) до передостаннього дня існування Гетьманату робилися таємні видатки до військового фонду держави. Графа військового фонду з державного бюджету Української Держави вказувала, що офіційні надзвичайні видатки до нього складали 25 млн. крб. [18, 278–282]. Однак таємні видатки на поповнення військового фонду лише за три дні грудня 1918 р. досягли 70 млн. карбованців. Так, згідно цих таємних постанов в розпорядження головного начальника постачання 10 грудня було надано 10 млн. крб. [44, 27, 29], 12 грудня – 25 млн. крб. [44, 30], а у переддень зречення гетьмана (13 грудня) до військового фонду Української Держави було таємно асигновано вже 35 млн. карбованців [44, 31].

Проте, Гетьманат вже був приречений до падіння. На 10 грудня 1918 р. під Києвом стояло 50-тисячне республіканське військо, а останньою справжньою перешкодою на підступах до Києва залишалися німецькі війська. На решті території України окупаційні війська не прагли боротися з повстанцями й використовували усілякі нагоди, аби спокійно виїхати до себе на Батьківщину. Тоді ж гетьман дізнався про перемир’я, яке начальник Штабу німецьких військ в Україні заключив з Директорією у Вінниці й зрозумів, “що настав кінець і що нашими військами Київ не міг бути утриманий” [35, 321]. Врешті-решт 12 грудня у Козятині між представниками вищого німецького командування та Директорією було досягнуто остаточних домовленостей. Відповідно до них, німці обіцяли більше не обороняти Київ, а їхні війська мали перебувати в касарнях; українці ж гарантували їм від’їзд за межі країни. Наступного дня німці висунули умову для нейтралітету в боротьбі за українську столицю – поставляти 10 потягів на добу для від’їзду окупаційного війська до Німеччини. Було домовлено й про паролі: для німців – “Es lebe Petlura!” (“Хай живе Петлюра!”); для республіканців: пароль – “Революція”, відгук – “Республіка”. Відмова солдатського комітету (zoldatenrat) захищати Київ стала вироком для Гетьманату.

При цьому у спішній таємній телеграмі представника німецького посольства в Києві Ліндемана до німецького таємного радника Надольного про стан в Україні і необхідність втручання у хід подій Антанти, переданій 13 грудня 1918 р. з Бреста-Литовського, вказувалося, що повстанських рух набув набагато сильнішої потужності, аніж це усвідомлюється у Києві. Аналізуючи ситуацію, Ліндеман зазначав, що “постільки армія Гетьмана слабка, а наші [тобто німецькі – П.Г-Н.] війська не хтять прийняти участі [у придушенні повстання – П.Г-Н.], падіння Києва, очевидно, беззаперечне не пізніше ніж через кілька тижнів” [56, 1]. Проте у посольстві ще не знали, що штурм столиці розпочнеться уже тієї ж ночі.

13 грудня вранці озброєні загони робітників-більшовиків прямо у касарнях захопили частину ескорту гетьмана [24, 45]. П.Скоропадському, аби вибити їх звідти довелося навіть відрядити туди іншу частину свого конвою, залишившись практично без суттєвої охорони. У ніч на 13 грудня 1918 р. чотири дивізії Осадного корпусу Січових стрільців під командою Є.Коновальця й загальною кількістю до 20 тис. багнетів зайняли позиції на підступах до Києва. У гетьмана практично не залишилося вірних йому військ, оголошена по місту мобілізація чоловічого населення віком від 18 до 35 років провалилася. Гетьманці мали лише 2,3 тис. багнетів, 83 шаблі, 109 кулеметів, 43 гармати.

У ніч проти 14 грудня у Києві знову розпочалося повстання. Бойові загони обеззброїли гетьманців на Печерську, захопили Куренівку, Шулявку, Лук’янівку та район залізниці. До ранку було взято Генеральний Штаб та Військове міністерство на вул. Банковій. Зранку 14 грудня на всьому фронті під Києвом залунала артилерійська канонада. Українські війська повели наступ на Київ по трьох напрямках: на Пущу-Водицю, на Жуляни та з боку Дарниці. Республіканське військо перейшло в атаку й через Борщагівку, Солом'янку та Куренівку ввійшло в місто. Біля 12 години бої вже тривали в межах міста.. На Куренівці було захоплено батарею Сердюцького полку, який перейшов на бік заколотників, й відкрив кулеметний і гарматний вогонь по тилах гетьманців у напрямі Пущі-Водиці. Того ж ранку підрозділи Лубенського та Радомишльського полків перейшли на бік повстанців. До 15 години дня практично весь Київ був опанований Республіканськими військами.

У другій половині дня 14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зрікся влади власноручним актом, в якому зазначалося:

“Усім, усім по установам України. Усім військовим частинам і установам.

Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців всі свої сили клав на те, щоб вивести країну з того важкого стану, в якому вона знаходилася. Бог не дав мені сили справитися з цим завданням. Нині з огляду умов що склалися, керуючись винятково благом України, від влади відмовляюся” [3; 26; 29].

Гетьманський Кабінет міністрів С.Гербеля в свою чергу постановив******, що: “Обміркувавши вимогу Директорії, Рада Міністрів ухвалила скласти з себе повноваження і передати владу Директорії” [48, 1], яка стояла на чолі протигетьманського повстання.

Уряд передав повноваження міській Думі та міській Управі, а командувач гетьманською армією генерал О.Долгоруков віддав наказ захисникам столиці припинити опір і розійтись по домівках. Проте вуличні бої тривали ще до вечора. У ніч на 15 грудня все місто опинилося під владою республіканців. Українська Держава у формі Гетьманату припинила своє існування. Roma deliberante, Saguntum periit*******.

Підсумовуючи, зауважу, що 14 грудня 1918 р. гетьманську владу було повалено внаслідок путчу Січових стрільців на чолі з Директорією (14 листопада) та Української соціальної революції (народного повстання). Таким чином Українська Держава у формі Гетьманату припинила своє існування і в країні було відновлено Українську Народну Республіку. Виступ Січових стрільців не був повстанням (бунтом військових), а добре підготовленою і попередньо продуманою акцією, тобто путчем, метою якого було не лише повалення існуючого ладу, зміна політичного (встановлення соціалістичної республіки) і соціально-економічного (ліквідація права приватної власності, націоналізація землі і промисловості тощо) шляху розвитку країни, а й приведення до влади чітко визначених осіб – п’яти членів Директорії.

Як відомо з подальшого розвитку подій, після повалення Гетьманату і проголошення УНР, Директорія сконцентрувала всю повноту влади в своїх руках (невдовзі це були руки вже трьох чоловік). Через недовгий час владою одноосібно став розпоряджатися головний отаман С.Петлюра, який був безпосереднім керівником протигетьманського перевороту. С.Петлюра став новим диктатором, який обпирався на військове оточення, користуючись воєнними діями на терені України. Директорією не було проведено загальнонародних виборів, не було навіть зроблено спроби поновити догетьманські (так звані легітимні) владні структури, тобто зібрати Центральну Раду, або хоча-б Малу Раду тощо. Це означає, що повалення Гетьманату було здійснено не з метою відновлення незаконно ліквідованої влади, а мало за мету насильницьке встановлення влади обмеженої кількості осіб (Директорії) чи однієї особи (головного отамана). До речі, нагадаємо, що повалення діючого або цивільного (за Гетьманату вже було встановлено конкретні терміни і законодавчо розроблено досить демократичну систему виборів до Державного Сойму, який мав визначити шляхи і напрямки політичного ладу в країні і напрямки її економічного розвитку, чого, власне і не допустили заколотники, як свого часу і сам П.Скоропадський щодо закріплення легітимності влади Центральної Ради) режиму за допомогою військової сили, що здійснюється з метою встановлення влади військової хунти, влади інших цивільних осіб, що виступають проти безладдя, хаосу в країні, які неспроможна виправити чинна влада тощо і є державним переворотом.

На далі режим С.Петлюри придушить невдалу спробу перевороту на чолі з полк. П.Болбочаном, його колишнім соратником по перевороту проти П.Скоропадського. Втім, історія України знає і законну передачу тимчасових диктаторських повноважень у руки однієї особи, як це було здійснено у ЗУНР щодо її президента Є.Петрушевича і цей факт вже не можна вважати здійсненням державного перевороту, хоча й існуюча влада зосереджувалася в руках однієї особи.

Таким чином маємо всі підстави стверджувати, що у новій історії України протягом 1918 року відбулося два вдалих організованих державних військових перевороти (експансію більшовиків можна трактувати не інакше як зовнішню агресію, тобто – окупацію):

1) Державний (буржуазно-консервативний) переворот 29 квітня 1918 р. у Києві, здійснений (за активного нейтралітету німецьких окупаційних військ) колишніми офіцерами, старшинами і вояками І Українського корпусу та бойовими відділами таємної “Української Народної Громади”, внаслідок якого було повалено УНР і встановлено Українську Державу у формі Гетьманату П.Скоропадського, який отримав тимчасові диктаторські повноваження. Легітимність (повноважність і законність) гетьманської влади мав підтвердити З’їзд хліборобів, який відбувся у Києві 29 квітня 1918 р. і проголосив П.Скоропадського гетьманом всієї України;

2) Державний (соціалістичний) переворот 14 листопада – 14 грудня 1918 р., який розпочався із збройного протигетьманського виступу Окремого загону Січових стрільців у Білій Церкві на чолі з Директорією 16 листопада 1918 р. Заколот планувався задовго до його початку у порозумінні і за грошової підтримки іноземної сторони (більшовицької Росії) та потуранням іноземних окупаційних частин (німецьких військових комітетів). Ідеологічним приводом послужила гетьманська Грамота про федерацію з Росією, гаслом – боротьба за соціалістичну республіку проти узурпатора влади і ставленика буржуазії. В перебігу подій заколот посприяв всебічному поширенню народного повстання, силою якого було повалено гетьманський режим, проте породжено т.зв. отаманщину. Зусиллями створеного на основі Січового стрілецтва Осадного корпусу взято Київ і відновлено УНР. У заново проголошеній УНР, втім, не було зроблено кроків до відновлення попередньо усунутої гетьманцями влади або її ознак (що теоретично могло б поставити під сумнів визначення заколоту 14 листопада – 14 грудня, як путчу та державний переворот), фактичну владу мала Директорія (Трудовий конгрес мав підтвердити її повноваження, але способи делегування представництв на це зібрання викликають сумніви й щодо його легітимності), а згодом одноосібну диктаторську владу перебрав головний отаман С.Петлюра.

Обидві події поставили країну на межу суспільного розколу та громадянської війни і не призвели до зміцнення української державності, яку невдовзі було знищено зовнішньою військовою агресією. Так, то був нелегкий час, доба зламів суспільних, моральних і, навіть, державних. Не берусь тут, та й не ставилося за мету у цій статті, давати оцінки цим двом подіям у вітчизняній історії та впливу їх на її подальше розгортання. Вона відома сьогоднішнім історикам. Цілком природно що тоді, за часів революційних перетворень та вибуху соціально-політичних протиріч тощо, такі заходи, можливо, були прийнятними, дієвими та й “легітимними” з огляду так званих “потреби наведення ладу в країні в умовах соціальної анархії” чи “революційної доцільності в боротьбі з контрреволюційною диктатурою” (термінів може бути стільки, скільки й бажаючих виправдати або звинуватити у чомусь ту чи іншу сторону в цій війні всіх проти всіх). Але ж нині історики можуть (і мусять) називати речі своїми іменами і принципово зізнатися й у тому, що то була також й доба переворотів (заколотів), які не завжди мають негативний підтекст, а от їхні спонуки і наслідки завжди варті уваги прийдешнього покоління.

Так чи інакше, але не можна не зауважити й на тому, що у 1918 р. Скоропадський-гетьман ще не був гетьманом-самостійником тією мірою, яким став пізніше в еміграції, як і на тому, що будучи гетьманом-державником, у 1918 р. його усвідомлення української державності (та й поняття федерації) мало не зовсім той сенс, як у часи його активної політичної діяльності на чолі Гетьманського руху у 30–40-х рр. ХХ ст., а надто як усе це розуміється у сучасні дні. Не варто забувати й про тогочасне усвідомлення ним взагалі українсько-російського світу у ширшому, не політичному вимірі, у рисах особистої вдачі, характеру, політичного та, свого роду, національного досвіду не лише державного діяча, а й простої людини, становлення якої та життєвий простір до 1917 р. обмежувалися не просто російським світом, але російським елітарним, віддаленим від уявлення про життя та очікувань від нього інакших за соціальним і майновим статусом людей. П.Скоропадський, безумовно, любив Україну і прагнув любити її ще дужче, але він не знав свого народу, не відчував його підсвідомо, адже бути закоханим у романтичну минувшину, пісні та міфи народу ще не значить бути його частиною, навіть якщо у тобі й тече його кров. Надто довго гетьман був відірваний від своїх співплемінників, і надто мало він встиг побути поміж ними, коли вони стали Народом.



________________

* Цього ж дня у газеті “Голосъ Києва” було надруковано наказ головнокомандувача Добровольчої армії генерала А.Дєнікіна про ніби-то очолювання ним усіх військових сил колишньої Росії й оголошення мобілізованими усіх офіцерів. Але це виявилося тільки вдалою провокацією (у столиці подейкували, що провокацією І.Кістяковського).

** До складу УВРК увійшли М.Авдієнко, В.Чехівський, А.Пісоцький, М.Галаган, З.Висоцький, Н.Завгородній, М.Марченко.

*** 17 листопада 1918 р. за рішенням ЦК РКП(б) і Ради народних комісарів РСФРР було утворено революційну військову групу військ, завданням якої було “визволення” України. А 28 листопада в Курську був утворений маріонетковий “український” радянський уряд, на допомогу якому й мала прийти й вищезгадана російська група військ.

**** 24 листопада 1918 р. головний отаман С.Петлюра видав наказ про створення регулярної армії УНР “для захисту республіки і всього трудового народу”. До її складу увійшли: Окремий загін СС, Чорноморський кіш, Сіра дивізія, Запорозький загін, 1-й полк Залізничників (Корпусу залізничної охорони), 2-й Український корпус (Подільський) та інші частини, що перейшли на бік Директорії [4].

***** Bellum omnimum contra omnes (лат.) – Війна всіх проти всіх (Платон).

****** Цю постанову підписали голова Ради міністрів С.Гербель, міністр торгу і промисловості С.Мерінг, міністр внутрішніх справ І.Кістяковський, міністр фінансів А.Ржепецький, міністр народної освіти В.Науменко, міністр праці В.Косинський та державний контролер С.Петров.

******* Roma deliberante, Saguntum periit – Поки Рим зважував, Сагунт загинув (лат.).



 
Наші Друзі: Новини Львова