Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 25 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Історична

Повалення Гетьманату П.Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.)

Переглядів: 8916
Додано: 22.04.2011 Додав: nebesny  
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/224doc.php
• адресний стіл передати до відання столичного отамана і встановити нагляд за його урядовцями;

• підпорядкувати двірників і швейцарів Державній Варті;

• посилити режимність на телефонних вузлах, що обслуговували правоохоронні органи [55, 2, 4–6 зв.].

Як відомо, перенести переговори з делегацією РСФРР з Києва в інше місце не вдалося. Начальник Штабу гетьмана Б.Стеллецький згадував, що “поза сумнівом, що уся ця Радянська делегація була одна лише комедія, але більшовики нею користувалися заради агітаційних та інформаційних цілей... Були хвилини, коли остаточно приймалися рішення перервати усі зносини з цією делегацією й запропонувати їй виїхати, але у ту рішучу хвилину дипломатичного розриву виступала гладка фігура Мумма і він наполегливо рекомендував не робити цього ризикованого кроку, який може призвести до відкриття військових дій між Україною та Радянською Росією, до якої Україна не була підготовлена, а німецькі війська на Україні знаходяться зовсім не для того, аби вести війну з Росією через самостійність України. Мумм нагадував що в Москві знаходиться німецький посол, відповідно Німеччина вважає Радянську Росію в числі своїх друзів, а не ворогів” [58, 133–135].

24 вересня 1918 р. начальник гетьманського Штабу надіслав повідомлення про інформацію, що отримав від агентури, директору департаменту Державної Варти, київському губерніальному старості, начальникові освідомчого відділу при полтавському губерніальному старості, комендантам німецьких залог майору Ґассе і обер-лейтенанту Вальке. В ньому зазначалося, що в Золотоноському і Канівському повітах існують готові до виступу проти гетьмана озброєні селянські дружини загальною чисельністю до 10 тис. осіб, які через кур’єрів (брати Герасим і Пилип Ворона) отримували вказівки з Москви і влаштували зв’язок з єврейськими підпільними організаціями в Києві. Агенти Осібного (Особливого) відділу встановили місце переховування однієї зі столичних груп, що вчиняла терористичні акти з метою здобуття коштів. Бойовики на чолі з Б.Моргулісом, членом більшовицької партії, збиралися для акцій у приміському районі Києва Деміївка [60, 113–114].

У вересні 1918 р. було успішно закінчено агентурну операцію, в результаті якої заарештували колишніх червоногвардійців О. Сухарєва, В. Демиртаєва, Г. Дудмера, Ф. Садовського, І. Олександрова, Ф. Денисенка, М. Дергаманщика, В. Курпатого, М. Курпатого, М. Усаєва, Б. Дем’янюка, П. Білоусова, Д. Грицаря, котрі у січні 1918 р. розстрілювали російських офіцерів і українських козаків. Під час попереднього слідства урядовці юридичного відділення довели провинність заарештованих [59, 12–25, 38–46].

Водночас вже 30 липня Рада міністрів ухвалила Статут “Про облік населення в містах і міських оселях Української Держави” [47, 1–4]. За місяць, 30 серпня, гетьман затвердив Статут “Про кордонні пункти і їх штати” [46, 1–4], а 18 жовтня 1918 р. міністр внутрішніх справ І. Кістяківський видав таємну інструкцію, в якій наказав урядовцям Державної Варти контролювати цілодобове чергування двірників біля воріт [41, 17–18].

В жовтні 1918 р. з наказу І. Кістяковського були заарештовані члени двох викритих крупних більшовицьких організацій в Києві та Одесі. Допит затриманих, труси та обшуки в цих організаціях і навіть у самих делегатів, виявили тісний зв’язок між більшовицькою мирною делегацією Х.Раковського, українськими соціалістичними діячами та радикальними терористичними організаціями, а також посередництво між ними представників німецької влади [14, 145]. У розпорядженні Міністерства внутрішніх справ були неспростовні докази того, що члени більшовицької делегації ведуть посилену більшовицько-революційну агітацію в Україні, не шкодують мільйонів рублів на організацію залізничних страйків та на організацію збройного повстання тощо, але німці всіляко заважали приборканню цих дій та усіляко прикривали лєнінських агентів [27, 131]. Тим не менш І.Кістяковський без вагань заарештував більшовиків Єгорова, Дибенко та інших, наказав здійснити трус в приміщенні мирової делегації РСФРР та більшовицького консульства. Під час обшуків і там було знайдено докази підривної діяльності більшовицьких делегатів, їхні таємні антидержавні зносини з українськими соціалістами та представниками німецького штабу. Віддав наказ арештувати більшовиків Х.Раковського та Д.Мануільського після зриву делегації РСФРР мирових переговорів з Україною. Наслідком була вкрай різка вимога заступника німецького посла барона Мумма, радника Тіля, негайного звільнення арештованих, повернення вилучених при обшуці документів і відставки І.Кістяківського. Це призвело до урядової кризи, коли 19 жовтня 1918 р. дев’ять міністрів (Василенко, Ржепецький, Романов, Колокольцов, Гутник та ін.), вступившись за міністра внутрішніх справ, демонстративно подали у відставку [14, 150].

Крім того, агентура Осібного відділу чітко відстежувала діяльність більшовицьких агентів, як то щодо: таємної Всеукраїнської конференції більшовиків та підпільної партійної наради Ю.П’ятакова у Києві 31 серпня; переховування в Києві колишнього командувача 3-ї радянської армії Лазарєва та його зміну зовнішності й плани переїзду до Одеси (рапорт від 25 вересня); Гімельфельда, який керував Московськими інструкторськими курсами з підготовки агітаторів для України та зв’язків із закордонним комітетом РСДРП(б) членів ВНК у Москві Яковлєва і Рижкова, (рапорт від 12 жовтня); зборів столичних комуністів для зустрічей з кур’єрами із провінцій, які щоденно о сьомій вечора відбувалися в київській кооперативній їдальні на Подолі, а також про таємний склад забороненої літератури, що розташовувався на розі столичних вулиць Межигорської і Хоревої, у будинку №18 (агентурні повідомлення від 16 листопада) тощо.

Між тим, 7 жовтня 1918 р. начальник контррозвідувального відділу Штабу Південної (Южної) армії передав українським спецслужбам отримані ним таємні відомості, що Радою народних комісарів РСФРР іще на початку серпня під виглядом дипломатичного представника було відряджено до Києва спеціального радянського чиновника-агента, на якого покладалося керівництво терористичними актами в Україні. Основним його завданням були організація замаху на гетьмана П.Скоропадського та донського отамана П.Краснова, на що Л.Троцьким було виділено близько 4 млн. рублів. Терористи повинні були прибути з Росії до Києва й зустрітися з вищевказаним дипломатом-агентом у столичному готелі “Марсель” і отримати від нього відповідні директиви.

Перш за все мав бути вчинений замах на П. Скоропадського, а вже потім – на П. Краснова. Однак плани було зкореговано. За вказівкою заступника голови більшовицької мирової делегації на переговорах між Українською Державою та РСФРР Д. Мануільського, вбивство П. Краснова було скасовано, позаяк замах міг негативно вплинути на козацтво і ще більш посилити антибільшовицькі настрої на Дону. Він наполіг на тому, аби шляхом підкупу та агітації лівої частини Кругу Всевеликого війська Донського влаштувати перевибори донського отамана і таким чином знешкодити П.Краснова. З метою улаштування перевиборів активно працювали із донським командним скадом дехто Богучарський та лікар-більшовик Попов, проте їхній задум зазнав невдачі. Відтак ставку знов було зроблено на терор.

6 жовтня члени терористичної організації зібралися в одному з готелів Харкова, куди в Курська прибув член головної військової ради підосавул Поздняков (справжнє прізвище невідоме). Членами організації були: зять Гермогена студент Тарараєв (розпорядник розстрілів), його сестра Марія Тарараєва (секретар трибуналу), осавул Шурупов (новочеркаський чоботар, що мешкав на вул. Платонівській й видавав адреси), такий собі Васільєв (що жив у Новочеркаську поміж вулицями Отаманською та Московською), а також ще якійсь новочеркаський чоботар, прізвище якого не було встановлено, машиніст Іван Волгін (мешкав у Борисоглібську), Черемухін та Понєдєлєїн (що мешкали на станції Євстратовка) [12, 15–16].

27 вересня 1918 р. департамент Державної Варти по лінії Освідомчого відділу цілком таємно повідомляв київському міському отаманові, що ще у серпні-місяці начальник Осібного (Особливого) відділу Д.Бусло спеціальним рапортом (№ 920) повідомив начальникові гетьманського Штабу Б. Стеллецькому, що відповідно із “цілком достовірними агентурними відомостями” 15 вересня 1918 р. група із 28 осіб ухвалила убити П. Скоропадського. Виконавців замаху було обрано шляхом жереба, який випав на таких собі Івана Андрійовича Смірнова та Афанасія Степановича Барклаєва. Задля виконання теракту вбивці мали 17 вересня виїхати до Німеччини і там здійснити замах. Ліквідація гетьмана мала стати не просто політичним убивством, а сигналом для загального повстання в Україні [12, 19–21]. Саме цим обумовлюється утаємничення від’їзду П. Скоропадського до Німеччини для зустрічі з Вільгельмом ІІ і таке ж повернення гетьмана в Україну. Як відомо, терористам не вдалося втілити в життя свій намір і глава держави залишився живим, але важливим у цій розробці є те, що вона означено вказує принаймні на два важливих факти: взаємозв’язок убивства П. Скоропадського із початком повстання проти його режиму та взаємодію групи заколотників в Україні з російськими більшовиками.

Крім того, більшовики через свою агентуру в Україні створювали підпільну (т. зв. “соціалістичну”) армію. Так, у терміновому цілком таємному донесенні (№ 6178) Освідомчого відділу Державної Варти до столичного отамана від 19 жовтня 1918 р. повідомлялося, що 16 жовтня у Чигирині Київської губернії було заарештовано такого собі Івана Михайловича Мацака, який на допиті зізнався, що в серпні він разом з іншими агентами був доправлений головним комісаром Москви з Росії в Україну для формування соціалістичної армії. Арештант показав, що головним більшовицьким агентом по Київській губернії є офіцер-літун Павел Іванович Петров (що мешкав у столиці по вул.Фундуклеївській, 68, в кв.14), по Черкаському повіту – Олександр Смірнов, по Звенигородському – Семен Іванович Якушевич, по Уманському – Феофан Філіпович Іванов, по Чигиринському – Павло Пастій-Пастушенко. У терміновому донесенні також повідомлялося, що в ніч з 19 на 20 жовтня на квартирі П.Петрова відбудеться з’їзд усіх цих агентів [11, 37].

Відтак більшовицька Росія формувала в Україні армію терористів, які мали за мету фізичне усунення гетьмана й здіймання військового заколоту, що мав розбурхати масштабне повстання проти існучої влади. Отже, водночас із планами збройного повстання, який організовували українські соціалісти, існував й план фізичного усунення гетьмана, який готували більшовицькі агенти, позаяк у спецслужб РСФРР (на відміну від українських опозиційних діячів) було достатньо відповідних кадрів терористів та практичного досвіду, і в цьому окреслено видно більшовицьку кооперацію із планами заколоту українських соціалістів (групою Винниченка – Шаповала).

Здійснити державний переворот в Україні прагли й деякі несоціалістичні російські угруповання, зокрема, “Спілка відродження України”, яка планувала заарештувати П.Скоропадського та проголосити в Києві нову російську владу. Водночас спостереження провадилося й за деякими іншими російськими політичними діячами. Так, зокрема, із приїздом до Києва П.Мілюкова та Б.Савінкова за тими було встановлено негласний нагляд, причому особливої уваги було надано пересуванню та діяльності Б.Савінкова [58, 124–126].

Тим часом 3 листопада 1918 р. в Німеччині відбулася революція, а вже 9 листопада Німеччину було проголошено республікою, імператор Вільгельм ІІ утік до Нідерландів. Поразка Центральних держав додала натхнення й рішучості заколотникам. Адже, як зазначав один з керівників їхнього ядра М. Шаповал, виступ зі зброєю готувався ними давно й, готуючи таке повстання, вони лише “чекали слушного часу. Цей слушний час прийшов – упадок німецьких фронтів” [39, 121]. Далі М. Шаповал засвідчує, що попри рішучість виступити проти гетьманського режиму змовники активно використали військово-політичне становище тогочасної Німеччини й в іншому напрямкові. Ними заздалегідь було таємно відправлено до Берліна своїх посланців (полковника Шаповала та соціал-демократа П. Бензю), аби вони там увійшли в зносини із німецькою соціал-демократією, що мала потужний вплив у Райхстазі, яка б “енергійно виступила проти німецького режиму на Україні і вимагала виведення відділів німецьких військ” [39, 121]. Незабаром цей тиск на німецьке військове командування в Україні буде здійснено, в тому числі, й щодо ув’язнених соціалістів, зокрема С. Петлюри.

В цей час армії Центральних держав на терені України революціонізуються і поступово займають нейтральні позиції щодо українських державних справ в той час, як в самій країні знову ширяться протигетьманські повстання, а на півночі зкупчується Червона гвардія. Усе це спонукає опозиційний УНС вирішити скликати 17 листопада конгрес лівих партій та переобрати владу мирним шляхом. Зі свого боку гетьман П. Скоропадський на залізничній станції Скороходово зустрівся з отаманом Всевеликого війська Донського П. Красновим, де вони домовилися спільними зусиллями боротися з більшовиками.

Наступного дня (6 листопада) до Києва прибули галицькі делегати Й. Назарук та М. Шухевич. Вони просили допомогти військом та спорядженням молодій Західно-Українській Народній Республіці. П.Скоропадський погодився передати необхідне військове майно та надіслати січовиків. У ніч проти 7 листопада у Білій Церкві відбулася Стрілецька рада разом із галицькими депутатами, які вмовляли своїх земляків допомогти ЗУНР. Проте більшість із присутніх відмовилися, позаяк уже були залучені до підготовки збройного заколоту проти П. Скоропадського.

Про антигетьманські настрої серед стрілецтва та серед військовиків в особистому Штабі глави держави було відомо вже давно. Ще влітку (рапорт ад’ютанта Штаба гетьмана від 2 серпня 1918 р.) Осібний відділ отримав інформацію про “антиурядову діяльність” Січових стрільців та вояків Запорозької дивізії [54, 1, 2–6]. 7 листопада начальник Осібного відділу повідомив начальника гетьманського Штабу, що “в найближчому часі має намір видаватися нова газета “Трибуна”, в якій будуть приймати участь міністр праці Славинський під псевдонімом Стависький, міністри Стебницький під псевдонімом Смутке і Лотоцький під псевдонімом Білоус” [61, 100].

В.Станкевич, колишній комісар при головній команді російської армії за часів А. Кєрєнського, згадував, як він разом з членами “лівих організацій”, підготовляв змову проти гетьмана. Метою цієї змови було скинути з влади і вбити П. Скоропадського, “передати владу кругам, що купчилися коло Союза Відродження Росії, який мусів координувати свою діяльність з Українською Директорією”. Для цього вже було сформовано спецвідділ саботажників, що мали всіма засобами розвалювати залізничний рух, і навіть створено Кабінет міністрів на чолі з колишнім міністром Центральної Ради з великоруських питань Одинцем. М. Стахів з цього приводу згадував: “Підготовка до майбутнього повстання розпочалась після відомої зустрічі Гетьмана П. Скоропадського та генерала П.Краснова, завдяки зусиллям полковників П.Болбочана, В.Павленка, представників Стрілецької ради Є. Коновальця та А. Мельника. Політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними – А. Галіп, а також П.Дідушок, як секретар “керівного гурту”” [36, 20]. Зрозуміло що ці два угруповання розгорнули спільні заходи по підготовці збройного виступу проти П. Скоропадського. За словами одного з військових діячів цього другого (соціалістичного) перевороту Є. Коновальця, В. Винниченко ще 7 листопада “заявив, що все готове для повстання” [21, 13].

Тим часом, 6 листопада гетьман видав наказ про запровадження військового стану на Волині, а 7 листопада – на Катеринославщині, Поділлі, Херсонщині та Таврії [15]. 10 листопада 1918 р. на військовому стані було оголошено Чернігівщину, Київщину та Полтавщину [49, 29–30; 16]. Уся повнота влади у цих губерніях переходила від старост до рук комендантів корпусів, яким надавалися права командуючих окремими арміями****. Проте армії ті існували переважно на папері й були лише частково сформовані, реальні ж частини вже були залучені до протигетьманської змови. Ситуацію дещо стримували німці, але запеклі локальні бої вже почалися. Водночас, поряд з утиском діяльності партій соціалістичного спрямування, гетьманська влада не квапилася скликати Сойм, вирішити земельне питання (хоча б в обсязі заявлених П.Скоропадським 25 десятин) тощо, а отже село залишалося без землі й чим далі нарощувало протестні сили. Громадянська війна в Україні ставала дійсністю.

Того ж дня (10 листопада) П. Скоропадський у “Грамоті Гетьмана всієї України до всіх громадян України” закликає націю до об’єднання в ім’я Батьківщини і спокою, “що порушати в ці дні звиклий хід державного життя навіть з найкращими замірами було б те саме, що наражати нашу країну на велику небезпеку, а може бути, не дай Боже, і на загибель” [31]. Після цих слів, які за іронією подій виявилися пророчими, гетьман висловлює сподівання на розуміння ситуації громадянами, одночасно, попереджаючи, що в його “розпорядженню мається достаточно сили, щоб не допустити до жадного порушення державного порядку” [31].

11 листопада 1918 р. Німеччину було оголошено республікою. В новій ситуації збільшується й тиск на П.Скоропадського як із внутрішнього боку, так і з зовнішнього. Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні Ф.Штейнгеля докладний звіт про революцію в Німеччині та прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Українського національного конгресу. За нових умов П.Скоропадський, очевидно через тиск соціалістів-міністрів реформованого на котокий час уряду Ф.Лизогуба, що за кілька днів впаде, звільняє з тюрем відомих діячів опозиції М.Порша, Ю.Капкана та ін.

Більш складною ситуація видавалася зі становищем С. Петлюри, який без висунення звинувачення утримувався у Лук’янівській в’язниці Києва ще з 27 липня. Із зверненням про його звільнення до П.Скоропадського неодноразово зверталися не лише численні громадські діячі, а й члени гетьманського уряду Д. Дорошенко, М. Василенко, О. Греков і навіть генеральний писар І. Полтавець-Остряниця, які постійно нагадували гетьманові, що не чесно утримувати в тюрмі людину цілими місяцями, не висуваючи йому жодних обвинувачень. Проте гетьман щоразу вимагав від свого начальника Штабу віднайти ці звинувачення. На це Б. Стеллецький кожного разу доповідав, що таких в його розпорядженні немає, позаяк С.Петлюра не злочинець, а лише ворог. Тим не менш, попри тиск з боку німців, соціалістів та гетьманських урядовців твердим противником звільнення С.Петлюри був начальник гетьманського Штабу Б. Стеллецький, якому, як він сам згадував, “довелося залишити свою посаду через небажання підкоритися вимозі звільнення Петлюри” [58, 120].

Врешті-решт друзі С. Петлюри зав’язали зносини із німецькими соціалістичними колами у Райхстазі й спромоглися їх переконати, що той був ув’язнений лише через те, що був соціалістом, а гетьман, натомість, є представником правих елементів. Відтак з Берліна, надто після революції, було вчинено настільки сильний тиск на німецьке військове командування в Україні, що питання про С. Петлюру було висунуто ультимативно й поставлено ребром [58, 119–120].

Колишній державний секретар Гетьманату М. Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від П. Скоропадського (кінець 1919 р.), в якому той писав, що “змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, що загрожували у протилежному випадкові звільнити його силою” [27, 131]. Цей факт погрози німців звільнити в’язня власними силами підтверджував й давній близький товариш П. Скоропадського герцог С. Лейхтенбергський [24, 39], а також і колишній гетьманський міністр закордонних справ Д. Дорошенко [30, 132]. Крім того, Д. Дорошенко, вже в еміграції у Німеччині в розмові із своїм секретарем І. Калиновичем, свідчив й про те, що гетьманському урядові було відомо про невідворотність повстання проти гетьмана. “Ми знали, що Винниченко веде працю по лінії соціалістичній і як удасться повстання, то буде “капитуляція” перед большевиками. Знали ми, – додав він, – що незалежно від того чи випустять чи не випустять С. Петлюру – повстання буде” [30, 132]. Врешті-решт 12 (9-го за ст. ст.) листопада 1918 р. за наказом гетьмана міністр юстиції А. В’язлов звільняє С.Петлюру на “слово чести”, що той не братиме участі в повстанні.

Цього ж дня, по обіді, С. Петлюра зустрівся з В.Винниченком, А.Макаренком та іншими тими, як пише М. Шаповал, що “тільки що відпущені з тюрми”. На зустрічі також були присутніми провідники УХДП С. Шемет та М. Міхновський, які виступии за “якесь порозуміння з гетьманом”. Засідання пройшло у галасі та суперечках, а після його закінчення, як стверджує М. Шаповал, “Петлюра підійшов до Винниченка і сказав йому: “Иншої дороги нема, як повстання”. Винниченко відповів: “Все готове! Хочете з нами?...” Петлюра погодився” [39, 50]. В. Винниченко також повідомив С.Петлюрі, що січовики вимагають визнати його командувачем повстанського війська й той одразу подався у Білу Церкву до заколотників аби очолити збройний виступ проти П. Скоропадського.



________________

* В.Винниченко став на чолі Українського національного союзу 18 вересня 1918 р. і був його головою до 14 листопада 1918 р. – П.Г.-Н.

** Крім того, погоджуюся із думкою М.Стахіва, який, перебуваючи в еміграції, вважав, що, якби С.Петлюра був особисто присутній на засіданні, коли обирали членів Директорії, то саме він, а не В.Винниченко, став би її головою [36, 72].

*** Запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори ще 30 березня 1918 р. уряд УНР. Упродовж тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Тим часом в Україні відбувся державний переворот й було встановлено гетьманську владу П.Скоропадського. Мирна делегація РСФРР прибула для ведення переговорів з Москви до Києва 22 травня 1918 р. У її складі було майже 40 осіб. Делегацію очолювали Х.Раковський та його заступник Д.Мануільський. Головою української делегації на переговорах був професор С.Шелухін, заступником І.Кістяківський, а з 10 серпня – П.Стебницький.

***** Українська Держава поділялася на вісім військових округ, які відповідали територіально армійським корпусам: 1-й (Волинський), 2-й (Подільський), 3-й (Херсонський), 4-й (Київський), 5-й (Чернігівський), 6-й (Полтавський), 7-й (Харківський), 8-й (Катеринославський).

(далі буде)


_____________________________________



(продовження)

Чутки про заколот проти П.Скоропадського вже ширилися усім Києвом та країною. В.Винниченко та М.Шаповал навіть вимушені були спростовувати їх на скликаному есефами офіційному засіданні УНС, називаючи їх авантюристичними та провокаційними. Такого ж роду відповіді В.Винниченко дав і представникам німецького командування В.Гренеру та фон Тіллю які ввечері (о 20 год.) 12 листопада викликали його до себе і попередили про неприпустимість виступів проти гетьмана та його режиму.

Що ж до скликання на 17 листопада 1918 р. Національного конгресу, який мав би на меті визначити питання легітимності влади гетьмана, то фактично на ньому планувалося з правового кута зору підтвердити законність існуючої влади (чого, власне, ніхто навіть на думці не мав), її часткове видозмінення, або проголошення її незаконною. В такому випадкові, коли б збройний виступ відбувся після оголошення Національним конгресом нелегітимності діючої влади, його можна було б не вважати путчом чи спробою державного перевороту. Існувала, однак, і вірогідність протилежного рішення Конгресу (навіть теоретично) і тоді б повстання виглядало б у очах громадськості та міжнародної спільноти цілковитим заколотом. Змовники ж вирішили здійснити виступ за будь-якого рішення Національного конгресу щодо легітимності гетьмана, що, в свою чергу, сприяло рішенню П.Скоропадського заборонити проведення Конгресу і схилитися до необхідності заручитися підтримкою офіцерства та білої Росії (видати Грамоту про федерацію, яка, однак згодом послужила ідеологічною підпоркою повстання і була однією з головних помилок гетьмана).

Сам П.Скоропадський з цього приводу писав: “Ще ранком (13 листопада 1918 р., коли на Раді Міністрів розглядалося питання про можливість допущення проведення Національного Конгресу) я отримав увідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арештові начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення вияснилося що конгрес конгресом, а повстання все одно вибухне. Ясно, що тут ніякі зміни у складі конгресу не змінили б стану, а разом з тим я боявся, що, ставши на шлях поступок, мені доведеться зробити їх цілу низку, причому я буду у руках людей, які (для мене не було ніякого сумніву) поведуть Україну до загибелі. Інше рішення було – рішуче закрити Конгрес і обпертися у Києві на всі ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо доведеться, то оголосити загальну мобілізацію… Я вирішив обпертися на російський офіцерський склад і на свою Сердюцьку дивізію, на котру я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу я повинен негайно оголосити федерацію, позаяк мені вуха прожужали, що, якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну” [35, 308, 305].

Відтак 13 листопада Рада міністрів заборонила Конгрес, оголошений до скликання Українським національним союзом*. Шляхів до примирення чи можливих кроків до поступок вже не було. Того ж дня організатори збройного виступу призначили “засідання повної Президії Національного Союзу”. На засіданні “було доложено про підготовку повстання”. План збройного виступу підтримала центральна течія есерів, Селянська спілка, есдеки та самостійники-соціалісти. Партія соціалістів-федералістів же заявила, що вона виступає “принципово проти, але не буде перешкоджати і перечити” [39, 59]. В підсумку присутні усвідомили невідворотність збойного виступу проти гетьманського режиму, а відтак постановили “попередити всіх членів Національного Союзу, аби по можливості виїхали з Києва, бо в мент нашого виступу на них впадуть репресії” [39, 59].

Ввечері того ж дня 13 листопада у будинку Міністерства шляхів, у кабінеті урядовця для особливих доручень О.Стокози зібралися: В.Винниченко, А.Макаренко, Ф.Швець, М.Шаповал, О.Янко, генерал О.Осецький, Ю.Чайковський, полковник В.Тютюнник, полковник М.Аркас, П.Дідушок, О.Мицюк, В.Кушнір, П.Андрієвський, полковник Є.Коновалець та І.Кульчицький. Головував В.Винниченко; протокол не вівся. Нарада без довгих дискусій постановила підняти негайно всенародне повстання проти П.Скоропадського, а представники УПСР та Селянської спілки висловилися за створення революційного уряду у формі Директорії Української Народної Республіки [37]. За попередньою домовленістю лідер Селянської спілки О.Янко запропонував обрати до Директорії В.Винниченка, С.Петлюру та М.Шаповала. Відповідно до такого ж сценарію А.Макаренко підтримав ці кандидатури й закликав проголосувати за них без обговорення. Аж раптом М.Шаповал відмовився від членства, посилачись на змореність і слабке здоров’я. Натомість О.Янкові він прошепотів на вухо, що його присутність в Директорії дасть їй марку більшовицької й запропонував замість себе самого О.Янка. Проте той також відмовився з причин ніби-то поганого здоров’я. Тоді М.Шаповал запропонував здивованим колегам включити до складу Директорії Ф.Швеця (від Селянської спілки), надавши право цим трьом членам кооптувати до її складу по одному представнику від залізничників та УПСС, а саме – А.Макаренка та П.Андрієвського [39, 60–61]. Головою Директорії було обрано фактичного організатора змовницького угруповання й локомотива підготовчих заходів до повстання, соціал-демократа В.Винниченка. Попри те, що учасниками заколоту було вирішено обирати членів Директорії лише з осіб, присутніх на нараді, до її складу увійшов і С.Петлюра (теж член УСДРП), який кілька місяців перед тим провів у в’язниці і не був безпосередньо причетний до підготовки збройного виступу. Як уже згадувалося вище, С.Петлюру обрали заочно на майже ультимативну вимогу Січових стрільців.

Часопис “Україна” (Кам’янець-Подільський) у статті “Як була вибрана Директорія”, надрукованій до річниці антигетьманського повстання у 1919 р., писав, що В.Винниченко та М.Шаповал скликали нараду від імені УНС. Отже, то не було засідання УНС, як пізніше стверджували в еміграції деякі автори-соціалісти аби надати заколотові хоча б якісь ознаки легитимітету. Жодного стосунку до путчу УНС, звичайно ж, не мав. Хтілося б наголосити на фразі, яку було вжито автором тієї статті щодо учасників зібрання: він не називає їх уповноваженими УНС (як згодом це прагли показати емігранти-соціалісти), а натомість визначає їхній цілком приватний статус висловом: “гурток українських діячів” [37]. Відтак весь перебіг підготовки повстання та, власне, й обставини формування його керівного ядра і вибори членів Директорії яскраво засвідчують, що УНС був лише історичною ширмою для силового акту, який готувався певним угрупованням цивільних та військових осіб, а пізніші твердження про причетність до заколоту Українського національного союзу не мають під собою суттєвого підгрунтя.

Заколотникам було відомо, що того дня (13 листопада 1918 р.) створена німецькими вояками у Києві Велика солдатська рада ухвалила рішення про невтручання у внутрішні справи українського народу, а відтак на згаданому засіданні в ніч на 14 листопада його учасники остаточно відмовилися навіть розглядати будь-які можливості мирного переобрання влади й затвердили план повстання. Відомо також, що перед цим лідер заколотників В.Винниченко у помешканні заступника міністра фінансів України соціал-демократа В.Мазуренка зустрічався з більшовиками Х.Раковським та Д.Мануільським, де й було остаточно домовлено про початок повстання [5, 158]. Крім того, усі учасники тих подій знали, що через протидію Берліна та Відня П.Скоропадський не встиг організувати регулярну армію і коли ці країни зазнали революцій та поразки у світовій війні, влада гетьмана залишилася без надійного захисту.

Прагнучи заручитися підтримкою Антанти, П.Скоропадський змушений був 14 листопада змінити безбарвно-нейтральний уряд Ф.Лизогуба на русофільський на чолі з С.Гербелем. Прихильність Антанти до ідеї єдиної Росії, а також реальна небезпека більшовизму за умови відсутності боєздатного українського війська примусили гетьмана до активізації дій по створеню єдиного антибільшовицького фронту. Швидкоплинність й непередбачуваність подій вже не давала ані часу, ані змоги ні створити армію, ні організувати військовий блок України з Доном, кавказькими народами та прикавказькими козаками, який виношувався гетьманом раніше. Українські ж збройні формування були ненадійними і небезпідставно підозрювались гетьманськими спецслужбами у змові з радикальними соціалістами та плануванні перевороту проти гетьмана П.Скоропадського.

Однак, власних сил щоб приборкати заколот у гетьмана було замало, тим паче, що соціалісти вже роздмухували вогнище народного повстання, а на півночі готувалося ще й більшовицьке вторгнення. П.Скоропадський шукав союзників. Ними могли стати лише Дон, Добровольча армія та країни Антанти, як гаранти державності Української Держави. Але саме цього потенційні союзники і не бажали. Вихід гетьман знайшов у проголошенні 14 листопада 1918 р. федерації з білою Росією. “У цій федерації, – як було зазначено у грамоті гетьмана, – Україні належить одне з чільних місць” [28, 163].

Карколомність військово-політичної ситуації вимагала швидких, адекватних і рішучих дій. Виявилося, що ані П.Скоропадський, ані його оточення не були готові до таких різких і, головно, радикальних перемін у вкрай стислий час. Відтак колишній бойовий генерал П.Скоропадський фактично розгубився й підпав під вплив русофільської частини свого оточення, яке досить легко навіяло йому віру в те, що за таких умов лише Антанта, а отже й “біла” Росія (читай – Добровольча армія та на швидкоруч сколочені загони російських офіцерів у Києві), стануть гарантами існування Гетьманату. Проте задля цього слід було переглянути статус Української Держави. Як наслідок, 14 листопада П.Скоропадський підписав Грамоту про федерацію з “білою” Росією, що остаточно позбавило його будь-якої підтримки навіть з боку українських консервативних кіл.

Вважаю, тут слід зробити невеличкий відступ і зазначити, що, П.Скоропадський таки мав до певного часу сподівання, що Антанта змусить німців надати йому допомогу у боротьбі з заколотниками, а в подальшому, очевидно, все ж забезпечить самоврядний статус гетьманської України щодо Росії. На яких умовах зараз годі розмірковувати, позаяк у істориків відсутні на руках конкретні папери чи угоди з цього приводу. Разом з тим, відомо, що П.Скоропадський все ж не вірив у перемогу німецької зброї у світовій війні і, як колишній бойовий російський офіцер, природньо, не бажав цього. Про що й не раз писав у своїх спогадах. Відомо також і те, що він, під маскою налагодження економічних відносин намагався через нейтральні країни встановити контанкти державами Антанти, а також й про відрядження у Ясси спеціальної місії. Втім, існують свідчення, що заслуговують на довіру, про те, що П.Скоропадський вже під час свого гетьманування все ж таки мав не лише налагоджені глибоко утаємничені контакти, але й певні попередні домовленності з представниками країн Антанти, а саме з французами та англійцями. Й надзвичайно переймався їхньої кондефіційністю й, можна навіть сказати, боявся витоку будь-якої інформації чи то чуток з цієї теми.

Так, зокрема, начальник особистого Штабу гетьмана Б.Стеллецький згадував, в контексті операції щодо арешту групи соціалістичних діячів (в тому чилі й С.Петлюри) наприкінці липня 1918 р., якої я торкався вище, що у список осіб, належних до затримання, який особисто надиктував П.Скоропадський, офіцер політвідділу німецького Генштабу додав ще кілька прізвищ. Ці особи були цілковито невідомими начальникові Штабу гетьмана, але коли він приніс доповнений папір гетьманові, той власноруч викреслив з доданих німецьким офіцером прізвищ двох осіб, категорично заборонивши їх чіпати. Начальник Штабу, в свою чергу, передав виправлений гетьманом список до Особливого відділу і, як уже зазначалося, арешти було здійснено у ту ж ніч і без зайвого галасу. Проте при цьому Б.Стеллецький, не надавши важливого значення незначному виправленню у списку, забув про існування другого його примірника, який залишався у німців і до якого не було внесено правок гетьмана.

На ранок дня, в ніч на який відбулися арешти відзначених осіб, про що й було відзвітовано начальником Особливого відділу, начальник Штабу доповів гетьманові, що затримання усіх осіб відбулося без інцидентів й що арешти було здійснено навіть раніше за попередньо визначений термін. За годину–другу гетьман телефоном викликав до себе Б.Стеллецького. Той застав П.Скоропадського у стані близькому до істерики. Гетьман, запевняв, що тепер він загинув (“погиб”). Коли ж той дещо прийшов до тями, то з’ясувалося, що з учорашнього списку він викреслив такого собі лікаря Х, який був його особистим агентом у зносинах із французами. Гетьман із хвилюванням сказав Б.Стеллецькому “адже Ви маєте зрозуміти, що я не можу обмежуватися одними німцями; що буде зі мною якщо французи їх переможуть? Я повинен підготувати себе в цьому напрямкові шляху” [58, 112–114]. Нагадаю, був лише липень 1918 року.

Негайно було викликано начальника Осібного (Особливого) відділу Д.Бусла, якому було наказано терміново виправити становище. Виявилося, що той утаємничений лікар-агент не був заарештований лише через щасливу для себе (й, очевидно, для гетьмана) випадковість, позаяк у ту ніч він перебував у свого приятеля в Межигір’ї. Проте німцями було вилучено з його помешкання усе листування. Відтак, начальник Особливого відділу змушений був навідатися до німців і під виглядом ознайомлення з документами, просто викрав листи, що компрометували П.Скоропадського.

В зв’язку із антантівськими заходами гетьмана стався іще один випадок. Одного ранку до коменданта гетьманського палацу генерала К.Прісовського залізнична варта (поліція) привезла молодика, у якого не було жодних документів і який на київському вокзалі зчинив галас, що в нього поцупили скриню, в якій вів віз з Петрограда варення особисто для гетьмана. Чоловік наполегливо вимагав, аби його допустили до П.Скоропадського, якому той має повідомити дещо важливе.

Гетьман доручив начальникові свого Штабу з’ясувати у чому справа. У розмові із Б.Стеллецьким молодик повідомив, що він є англійцем, якого до гетьмана відіслав англійський консул із таємним документом. Документ цей він заховав в одну з банок із варенням. Чоловік сказав, що за ним постійно стежили, а отже він боїться, аби ця поцуплена скриня з варенням не потрапила у руки німців. Зміст документа йому відомим не був, але, додав посланець від англійського консула в Петрограді, він лише знає, що бажання П.Скоропадського буде виконано. Що то було за бажання – йому знову ж таки було невідомо. Після цього англієць попрохав знайти спосіб якимось чином таємно повернути його до Радянської Росії, звідки він добереться до Британії.

З огляду на ці два випадки видно, як логічно виснував начальник особистого Штабу гетьмана, що П.Скоропадський далеко не був сліпим прихильником німців, але таємно підтримував зносини з французами та англійцями [58, 114–115].

Отже, цілком імовірно, що обставини випуску гетьманом Грамоти про федерацію з білою Росією не зовсім є банальною поспішністю (слабістю чи недалекістю) П.Скоропадського, а мали під собою певні обмовки, розрахунки чи, навіть, гарантії як для Української Держави взагалі, так і для гетьмана особисто. Ретельному додатковому прочитанню (між рядків) мусить бути піддана дослідниками й сама Грамота, в тому числі й, наприклад, фраза про те, що у тій федерації Україні мало належати одне з чільних місць. Що малося на увазі й на яких паритетах з Росією? Думаю, не варто спрощувати цей аспект у політиці гетьмана. Відтак, цілком можливо, що історія ще дасть нам нагоду і змогу більш глибше й ширше поглянути на спонуки та обставини видання цього документу, а також на наслідки, які сподівався отримати від нього сам гетьман й які мали би неминуче вплинути на подальшу долю України та її державний статус.

Тим часом, гетьманська грамота допомогла заколотникам підняти над своїм виступом прапор порятунку державності, а також залучити до виступу проти П.Скоропадського помірковані національно-соціалістичні партії (есефи), широкі народні маси (невдоволені до того ж урядовою земельною і соціальною політикою) й відрізати від підтримки свідомих українських громадян та нечисленних консервативних кіл і партій, як то хліборобів-демократів та хліборобів-власників тощо. Як писав В.Винниченко у “Щоденнику”, він не сподівався на успіх перевороту, однак саме Грамота про федерацію надала йому (переворотові) потужну підтримку серед широких народних кіл, що вилилася у повноширне повстання проти влади, яка, до того ж, не вирішивши соціальних проблем, ще й зрадила державницьку українську справу.

Наступного дня (15 листопада) командир січовиків Є.Коновалець відвідав П.Скоропадського й вимагав відкликати Грамоту про федерацію, скликати Національний конгрес, який планував провести УНС, розформувати офіцерські дружини, перевести ОЗСС із Білої Церкви до Києва. У відповідь він гарантував докласти всіх зусиль для того, щоб Конгрес не виступив проти гетьмана. Фактично – це був ультиматум. П.Скоропадський відмовився. Та чи був тепер уже в нього інший вихід?

14 листопада В.Винниченко підписав відозву до населення, в якій Директорія вже оголосила початок всенародного повстання проти “антинародного, антиукраїнського режиму гетьмана П.Скоропадського” і закликала всіх чесних громадян, як українців, так і не українців, “стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу” [17, 374–375].

Наступного дня (тобто 15 листопада), саме коли Є.Коновалець висував гетьманові умови почесної капітуляції під соусом компромісу, вже С.Петлюра, оголосивши себе головним отаманом (головнокомандуючим) Республіканського війська, власним Універсалом скасовував усі накази гетьмана по війську, армійським частинам пропонував перейти на бік заколотників, а самого П.Скоропадського було визначено як узурпатора та зрадника й поставлено “поза законом за головний державний злочин проти самостійної Української Народної Республіки” [17, 375]. Того ж дня повстанцями було мобілізовано і озброєно 30 тис. селян [50, 12]. Чи міг Є.Коновалець, у випадку згоди П.Скоропадського, виконати свої зобов’язання перед ним за таких умов, та й чи мав намір їх виконувати? От і гетьман розумів, що ні.

 
Наші Друзі: Новини Львова