Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Енелодром-1

Переглядів: 28619
Додано: 24.11.2008 Додав: Ulys  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3

Павло Васянович

ЕНЕЛОДРОМ-1

роман







Привіт. А я до тебе.
Ти на мене не зважай, ти собі працюй, — я побуду з тобою трохи.
Як ти машинку ту бідну — пальцями! пальцями! — можна поцікавитися? — “І тоді один із депутатів сказав мудрі слова: вже три години ми говоримо, й кінця-краю цьому не видно…” — у-гу. Годиться.
Хоча я не радив би з такою силою гатити по клавішах. Не так давно, нагадаю, полетіла була дужка з “и” — отам от, знизу, де ряд важелів — бач, як вони ходять туди-сюди… — бив собі машинку, бив, як палець раптом аж до дінця, а каретка на місці… Еге ж, то тільки здається, що замість “и” можна буде по “й”. Насправді ж і двох речень додрукувати не зможеш. Палець усе потраплятиме на “и” — і провалюватиметься, провалюватиметься…
Купила баба коника…
Пісенька така. А коник без ноги, яка чудова іграшка, ги-ги, ги-ги, ги-ги. Гарна пісенька, зі смислом, трохи тільки заяложена.
Ну й на чому ми тут?.. — “Дивно, чому опозиція так домагається відставк…” — и! — пронесло… — “…ки уряду?..” — а що? — думка цікава, свіжа. Й далі, мовляв, що надто просто, панове, всі нинішні біди пояснювати лише тим, що маємо поганий уряд… — ну напиши, що опозиції було б нелегко критикувати гарний уряд, а критикувати вона повинна, інакше, яка ж вона опозиція?.. — сам подумай, ти журналіст.
А жарко в тебе. Що ж ти хочеш — завтра літо…
А в мене, знаєш, холодно, за вікном — сніг, сніг… напівживі обмерзлі дерева… шматок поліетиленової плівки самотньо й приречено на вітрі… — то які ж це “веселі часи”?.. яке ж це “глобальне потепління”?.. — е-е, любий?.. — ну, друкуй собі, друкуй. Тобі ще й наші проблеми… Тобі до них іще років п’ятнадцять…
По очах бачу, що ти хочеш спитати. Чого приперся й заважаю працювати. Відповідаю. По-перше, не “приперся”, міг би добрати й інше слово, наприклад, “прибув”, а по-друге, якщо замість того, щоб добивати матеріал у номер, ти починаєш думати на сторонні теми, наприклад, про свого чорного кота Маркіяна Кіначобла, то які-такі “прибульці” в тому винні? Ти друкуй бери, друкуй…
Давай-но, вказівний палець правої руки — в клавішу, — вказівний лівої, — послідовно один за одним, — ут-тискуй, — як Марчик колись… уминав тобі в живіт лапи… — нахабним був котом, треба визнати, тому ти й дав йому таке прізвисько — Кіначобло. Що значить, Кіт Нахабний Чорний Блохастий. Мав препогану звичку залазити на живіт і м’яти його лапами… М’яти серйозно й зосереджено, обнюхуючи писком і поглядаючи на тебе блискучими в передчутті радости очима… — слухаєш мене?.. Правильно, що ні. Хтось би інший “слухаю”, казав, підтакував догідливо, боявся чогось, а чого, скажи, чого боятися? — щоб не сталося, бува, лиха, не вискочив, приміром, чиряк на носі?.. — та більшої дурниці й придумати собі важко! — я ж тебе люблю, я ж за тебе відповідаю, та й потрібен ти мені таким, яким є, а не з чиряком на носі… — гм-м. Кудись я не туди…
Яка чудова іграшка… — чи як там? — вона його ломакою… — одне слово: ги-ги, ги-ги, ги-ги.
Якось тебе був розбудив жа-алібний такий писк, ти вийшов на ґанок і виявив пухнасте чорне кошеня, що приткнулося до стіни, пожалів його, впустив у дім, сам ліг досипати, а воно — стриб за тобою в ліжко, залізло на живіт і нумо м’яти його лапами… — видно, волохатий (перепрошую) твій живіт нагадав кошеняті тіло матері, навіки втраченої кицьки, що вивела на цей світ невідомо де й коли… — на її теплому запахові він відшуковував сосок, усмоктувався в нього, і його дотоді сірий та спраглий всесвіт вибухав різнобарвним салютом салютом радости… — вікно, як вікно. Відчинене. Густа й в’язка зелень, обмежена білим прямокутником рами. Легкі штори в теплих подихах вітру… Крупинки на стіні… патьоки… — телефон. На столику он… — довоєнний, чорний, німецький… — внутрішній. Аж переповнився потенційною енерґією роз-з-звонитися на всю кімнату. Валентина Григорівна спитає тоненьким голоском: “Славинський, де матеріал?” — що відповіси? Отож-бо, друкуй!
Бий ту машинку пальцями! Уріж їм усім гарно! Й уряду вріж, і парламенту, і президента не забудь, — а я тихенько продовжу про Маркіяна.
Відтоді минуло чимало часу, Марчик виріс, став здоровенним волохатим мур-рлом, шанованим домашнім котом, і, напевне, все забув — і той ранок, і матір свою, кицьку… Але варто було лягти тобі на канапу, почитати або ж подивитися телевізор, як він одразу ж стрибав слідом, діставався писком до голого живота й брався м’яти його лапами… — зосталося, видно, в нього якесь щемне відчуття… алогічна й безумовна впевненість у тому, що має щось статися з цим світом… щось незбагненне й радісне... — що світ вибухне різнобарвним салютом радости! — якщо гарненько пом’яти лапами таке тепле, рідне й волохате, як твій живіт (ну, волохатий він у тебе, волохатий, що ж удієш), внюхатися в нього, забутися в ньому… — і він м’яв його лапами, м’яв і страшенно тобі набридав, й ти завжди скидав його з канапи, але якось увечері — пам’ятаєш? — тільки лежав і споглядав, як кіт щось шукає на тобі й знайти не може. Того вечора тобі стало зле. Перед тим уже кілька тижнів, як у тебе було нудно скніло збоку, — після того, як з похмілля прокинувся із синцем, що невідомо яким чином виник на тілі навпроти лівої нирки, — синець, як йому й належало, швидко зійшов, а от збоку все скніло та скніло… — інколи тобі здавалося, що всередину тіла потрапив холод і пробивається жорсткими впевненими пагонами… — але ти продовжував жити, як і жив, і якось після роботи випив пива й відчув, що холод вирвався назовні. Ти ледь дістався додому, не роздягаючись, повалився на канапу… — на порозі виник Марчик, напружено вимуркотів повітря й поволі рушив до тебе… — ти лежав, прислуховувався до свого тіла, але нічого, здавалося, так уже надто не боліло й не було так уже надто страшно… — а кіт опинився поруч, потерся об лікоть, ніби цікавив його ти сам, а не лише твій живіт... — й ти раптом відчув себе немов-би на авансцені, в яскравому світлі… тобі стало піднесено й сумно… — тим часом кіт став прокрадатися під светр і сорочку, ти відчув шкірою живота його слизький холодний писок… — то все безґлуздо, Маркіяне, подумалося тобі, — але кіт не зважив на те, про що ти думав, він вчавив тобі в живіт лапу, вчавив другу й звів очі, — вони були величезні й напружено-блискучі, — й став м’яти лапами твій живіт, м’яти сильніше й наполегливіше, тобі було важко втримувати його, але ти тільки лежав і вдивлявся в нього: ось уже поруч світ радости, вочевидь думав кіт, поруч, ось-ось, тільки треба м’яти, м’яти… — такі справи. Тоді все минулося. Прийшла з роботи мама, викликала “швидку” й тебе відвезли до лікарні.
А потім?.. Що ж, згадай-но, згадай: потім ти стояв посеред лікарняного вестибюля в гарячому, мерехтливому просторі, поруч на столику світила лампа, відблиски падали на стіну навпроти, на тлі світла вирізнявся темний прямокутник відчинених дверей палати, ти дивився туди, в темряву, тобі було тужно й усе кортіло озирнутися, хоча ти й без того знав, що за спиною Лікар, — сидить за столиком і пише історію твоєї хвороби, — ти спиною відчував його погляд.

Любий мій! Ну як ти тут? Я тобі ще не набрид? Знаю, знаю — набрид. Що ж удієш? — змирися. І ти, і я, — ми ж обидва в курсі, що не все так робиться, як нам хочеться. От, приміром, нещодавно на планірці з тобою сталося нещастя — напала гикавка — всі слухали редактора, який трагічним голосом розкривав політичний момент, а ти — гик! — потім настала черга вставити й свої “п’ять копійок”, а ти замість того, що?.. Ти тільки — гик! — тож змирися, любий, змирися. Перепочинь трохи, підійди до вікна, поглянь донизу — там такі дівчатка по скверику прогулюються — а я, тим часом, продовжу: ти стояв посеред лікарняного вестибюля весь переміряний, переслуханий, перевдягнений, з уколом у гузниці і з валізою в руці, палата дивилася на тебе єдиним своїм чорним оком, ти все розумів — так, так, захворів і тепер маєш одужувати, а одужати можна лише там, у темряві, — але тобі все одно було тужно, ти все стояв, чекав, як раптом відчув світлий рух — то була Медсестра, вона мала білосніжний халат і пружну прозору долоню, — вона взяла тебе під руку і спрямувала вперед.
Темрява стрімко розширилася перед тобою й навалилася задухою, різким брудним запахом і сопінням. Медсестра звично майнула далі, в її насичену, в’язку глибину, — звідти долинули притишені голоси, щось заборсалося, засовалося, натужно зарипіли пружини, — стримуючи дихання, ти просувався вперед, слід за світлою плямою халата, — й темрява стала розрізнятися перед тобою, вона згустилася в ряди ліжок, тумбочки, стільці… — збоку вижовтіла широка мослиста ступня, трохи далі проступила голова з темною дірою відкритого рота, звідусіль стали виринати ноги, руки, волосся, пальці, зуби… — під ногами щось загуркотіло, ти судомно вчепився в найближче бильце й відчув, як воно поплинуло вбік під слизькою долонею… — все гаразд, думав ти, треба тільки випрямитися й перевести подих… — як раптом вище ліктя ти відчув пружне Медсестри, й воно повело тебе кудись уперед, уперед… — відтак ти усвідомив, що стоїш, намагаєшся віддихатися, а поруч змінюється, рухається світла пляма халата, викидає вперед довгі й тонкі відгалудження рукавів — то вона стелить на моєму ліжкові білизну, подумалося тобі, треба ще трохи потерпіти… — ти примушував себе заспокоїтися, але щось таки заважало, щось неприємне й гостре… як пісок по склу… — ти прислухався: над головою дзижчав комар, позаду хтось кахикав… — тим часом Медсестра озвалася до тебе — простирадла чисті, можна лягати, а валізу ми сюди, в тумбочку… — неспоодівано ти зрозумів, що саме: із сусіднього ліжка крізь темряву, як зубний біль крізь сон, по тобі била ненависть. Мимоволі ти вдивився, немов сфокусував туди свідомість, — жінка й хлопчик на одному ліжку, — хлопчик спав, вільно розкидавши руки-ноги, а жінка примостилася скраю, боком під голою ковдрою, — вона лежала й тримала тебе холодними прогалинами на блідому тлі обличчя… — ураз пружною силою вони зсунулися вбік, здійнялися вгору… під спиною щось вигнулося, зарипіло… — звідкись згори дивилася Медсестра, вона запитувала, чи все нормально… — все гаразд, відповідав знизу ти… — тоді доброї ночі… — її халат майнув між ліжками, іреально-просторо спалахнув вестибюль, — і знову темрява. Вона оточила тебе, притиснула до ліжка, ти глибоко вдихнув її й відчув, як гаряче вона ввірвалася всередину твого тіла. У спину щось тиснуло — ти просунувся трохи назад… — ступні вперлися в бильця, — трохи вперед… — лопатки опинилися на чомусь твердому, а поясниця провалилася в пружну яму… — ти перевернувся набік, просунув під матрац руку, щоб вирвати, викорчувати те, що випирало… — як знову зіткнувся поглядом з жінкою навпроти. Чим же я встиг тобі недогодити, сусідко? — подумалося тобі, — твій син захворів? — співчуваю… — ти напросилася ночувати разом з ним у палаті? — так ночуй! — я тут при чому?! — й ти перевернувся на спину. Раптом щось м’яко торкнулося губи, ти з силою дмухнув, — у темряві нервово звискнуло! — й поволі врівноважилося на звично-понурому… Відтак ти лежав і думав, що робити. Удома запросто б звівся на ноги й швидко вистежив би й знищив комара, — але те вдома. Тут же все було не так, усе!.. Прохолодна лавочка в осінньому парку, чистий пісок спекотного пляжу… — воно зрозуміло, що захворів, думав ти, треба лікуватися, й семе тут, — але навіщо задуха, дзинчання, сморід?.. навіщо ненависний погляд збоку?.. — яке вони мають відношення до лікування?.. — ти все думав, думав, однак нічого довкруг не змінювалося, — ти ще раз глибоко темряву й відзначив, що ввійшла вона в тебе вже звично для тіла, — й заплющив очі: один два, три, чотири п’ять… шість, сім… вісім, дев’ять, десять…

Дідусь он, бач? Вічно сидить на лавочці з газетою. Треба буде роздивитися його зблизька. Культурний, напевно, такий дідусь, серйозний. Має кошлаті сиві брови. Дуже любить внучку… — що? — заснув на сто вісімдесят сьомому барані й снилося щось сексуально-параноїдальне. Згадаємо, що було до того?.. — матеріал тобі. Й чого було зранку не сісти за машинку?.. — ка-аву ходив пити, вештався по кабінетах… — та й учора ввечері, коли повернувся з Верховної Ради, — чого не сів? Ніхто ж не примушував писати до кінця — зробив би перші абзаци, придумав хід… — а зранку за годинку-півтори й достукав. Ну, гаразд. Не переймайся. Так от, п’ять днів на тиждень ти їздив на роботу у велике місто, а на вихідні залишався вдома, де мав обов’язок прибрати гній у сарайчику та загоні для худоби: тваринам, які там жили, було байдуже, куди ти їздив і що робив — для них ти існував тільки тоді, коли з’являвся серед них у супроводі свого чорного кота Маркіяна Кіначобла.
Як належало перед роботою, ти діставав цигарку, влаштовувався на якомусь ящику й палив, твій чорний кіт знаходив собі місце десь неподалік і крізь загорожу пильно вдивлявся в поле, — звідкись згори жорстко било сонце, над головою гуділи мухи, лізли в очі та рот, — ти ліниво відганяв їх рукою або дмухав димом, — тебе одразу ж обступали кози: менша клала голову на коліна, а старша тикалася в плече й просила цигарку, — ти поблажливо до цього ставився й пригощав її — простягував на долоні, й вона одразу ж її злизувала. А чотирьом козенятам, двом кізочкам і двом цапикам, до тебе не було діла — вони носилися по загону, стрибали й жартома буцалися. Ти палив, стежив за сірим цапом, і було трохи прикро, що він так швидко тебе забув. Колись було він захворів: нічого не їв, відлежувався по закутках, тяжко дихав і час від часу протяжливо бекав. Дві кізочки та білий козлик, з якими до того бавився як рівний, стали його жорстоко бити. Вони все так же стрибали й гасали й забували про сірого цапа, але якщо той потрапляв на очі, то завзято били його головою чи ратицями, або ж залазили на щось і стрибали на нього — ногами! — сірий тоді страшенно кричав, ти біг у загін, відганяв козенят і ніс його у безпечніше місце. Однак через деякий час знову чув крик і знову біг. Було зрозуміло, що сірий не виживе, але тобі стало його шкода, до того ж, слід було виконати свій обов’язок перед ним, — тому ти дістав десь біоміцин, став розміщувати його в молоці, розчіплював цапу зуби й заливав суміш у рот — цап щосили кричав, проте трохи ковтав, а відтак падав головою в траву. Пам’ятаєш його вишкірені зуби на зеленій траві?.. Минав час, а він усе не здихав, а потім став потихеньку зводитися на ноги. Козенята били його все менше, він став наважуватися давати здачі, а через деякий час оклигався зовсім. І ти згадав те, чого, здавалося, ніколи й не забував — сірого колись придбали по великому блату для покращення всієї козиної породи. З нього став виростати й формуватися вишукано-гарний цап, втілення чоловічої статі, — його тіло немов-би прилаштовувалося до невидимої конструкції, яка завжди, навіть у найтяжчі його часи, непохитно трималася над ним, — і ти все чекав, коли ж він почне мститися: ганяти по загону худорідного, безперспективного білого цапа й двох дурненьких кізочок, — але сірий поводився з ними точно так, як і до хвороби — стрибав, гасав чи дрімав десь на сіні — бік до боку, голова до голови… — чи все забув, чи простив, чи вважав за недостойне мститися, чи просто не знав, що таке помста?.. — думав ти, поглядаючи на нього, — не те, що чорний кіт, — того раз скривдиш, пам’ятатиме до смерти.
Лежав, дивився кудись убік, начебто не звертав на тебе уваги, а все одно був поруч. Вірний друг-товариш! І нікуди було від нього не дітися. Візьмеш розгорнеш свіжу газету, натрапиш на цікаву статтю, заглибишся в неї, як раптом відчуєш — щось негаразд, щось вивертає кишки. Відкинеш газету — так і є. Очиці поблискують і — правою! лівою!.. Або ж прямо з вулиці — на чисті простирадла. Або ж ходить і нявчить. І погодуєш його, і погладиш, і даси вдовольнити ту хворобливу його пристрасть, а йому все одно — ходить і понуро: няв-няв, няв-няв… Думаєш, ну що ти від мене хочеш, Маркіяне, чим я тобі можу зарадити? Я — людина, ти — кіт, тож і живи за своїми котячими законами — гайни через кватирку на вулицю, обстеж околиці, пополюй на горищі мишей, побийся з іншими котами… — живи так, як і належить котові, й цього буде досить, щоб виправдати своє існування в цьому світі, так ні: няв-няв, няв-няв… А не втерпиш, ляснеш його, то він шмигоне кудись під стіл, зачаїться там і стане дивитися звідти ображеними очима. А ти подумаєш: узяв, і ні з того ні з сього скривдив кота. А він чим може відповісти? Тільки образитися. Ти його можеш побити, можеш зламати йому лапу, можеш вигнати його з дому, навіть убити його можеш, а він що може проти тебе? — лежати й ображатися. Ти витягував його з-під столу, брав на руки, гладив, він начебто тебе прощав, тикався носом до носа… — одне слово, не намовляй на свого кота. Гарним він у тебе був, гарним. Блохи тільки від нього були поганими. Так занапастив ними канапу, що й сам зайвий раз до неї не підходив…

Чорний кіт в обнімку із сірим цапом на дві пащі: “М’я-я-яу-бе-е!” — злякався? Жартую, жартую… Ну, дурнуваті жарти, згоден. Слухай. Що я тобі хочу сказати. Сумління мене трохи погризує, мовляв, приперся, писати тобі заважаю… жити… — давай для компенсації дам розумну пораду щодо подальшого твого існування в цьому світі? Так от, замість того, щоб сидіти тут, нудитися, візьми та й зроби щось корисне, наприклад, сходи в туалет по-маленькому, тобі вже давно слід. У-тю-тю!.. Ну, свиня, свиня… До речі, про свиней. Ти як закляк із цигаркою серед кіз, котів та блох, а щоб піти й почистити у своїх свинок… — слухай, любий. Я змушений поставити тебе перед фактом: ти вислухаєш мене до кінця, а потім уже робитимеш, що тобі заманеться. Я продовжую. Про свиней, так. А мене не цікавить, хочеш ти слухати про свиней чи не хочеш ти слухати про свиней, — ти будеш слухати про свиней! Я так вирішив. Крапка. Так от, свиней було двоє й свині були гарними. А попередня свиня була поганою… — кріпацьке повстання придушене. Та не знущаюся. Ти вільна людина. Станеш нею. Невдовзі. Отже, ти відкривав дверцята свинарника: з напівтемряви до тебе водночас виринали двоє видовжених рилець з двома парами допитливих очей.
А до попередньої свині ти так просто не зайшов би. Як тільки рипали дверцята, вона знервовано вихрюкувала повітря й кидалася… — приміром, до тебе, потім до стіни, потім знову до тебе, потім у куток… — її очиці так і бігали туди-сюди, вона похрюкувала й повизгувала, а варто було її торкнутися, вчиняла неймовірний гвалт. Її неспокійний характер, напевно, був причиною того, що вона майже не росла, і коли її зарізали, на ній виявилося, смішно сказати, на палець сала. Ці ж свині були спокійними й вагу набирали гарно. Люди їх дуже хвалили.
Свині поважно вигасали в загін, кози спочатку їх шугалися, але потім, переконавшись, що тих нічого іншого, аніж порити рилами землю, не цікавить, — заспокоювалися й лише спостерігали за ними, обережно й зверхньо. Кози вважали себе в загоні найкращими й найголовнішими, вони зневажали тупих жирних свиней, боягузливо-нахабних курей, тихеньких кролів і брудних щурів, дурнуватого пса й миршавого кота, — до людей же у них ставлення було неоднозначним. Дихати кози могли й самі, без людської допомоги, але люди їх годували, й це було добре. Однак люди також чистили в загончику гній, а без нього ставало холодно, порожньо й сиро, — то невже люде хотіли, щоб вони мерзли? Що характерно — люди відрізнялися одне від одного. Найчастіше в загоні з’являлася господарка — вона їх годувала, виводила й припинала в полі, а коли менша коза не могла розродитися, витягнула мертве козеня з її лона й тим урятувала. У той же час господарка вичавлювала з їх дійок молоко, а молоком, як відомо, харчуються козенята, — але ж господарка не була козеням! Цілком ймовірно, вона просто звільняла їм вим’я, бо з часом молоко нестерпно їх розпирало, — якщо так, справу вона робила гарну, хоча їм, козам, неприємну й обтяжливу. З’являвся в загоні й господар — саме він збудував сарайчик, відгородив там місця для курей та свиней, а коли щось ламалося, лагодив. Однак кози його не любили, бо він сам не любив кіз, і міг пхнути навіть старшу, якщо та заступала дорогу. Молодший же господар, то значить, ти, їх ніколи не бив, але й не допомагав нічим — чистив гній або ж тинявся.
Заходили в загончик й інші люди. Одні з них казали: “Ой, які кізки” — й проходили повз, інші нічого не казали — проходили повз і робили свою справу. Одного з них гарно запам’ятала старша коза — він випустив із свого закутка свиню, — та вигасала в загін, знервовано вихрюкнула повітря, оглянулася довкола… — він же підійшов і тихенько ткнув швайкою їй під передню ногу. Кози здригнулися в передчутті страшенного вереску, але свиня, здалося, нічого не зрозуміла. Лише спіткнулася, просунулася тілом уперед і повалилася в багнюку. А потім стала посміхатися. Звідкись вирвався яскравий вогонь, лизнув її по тілу, але вона ніяк не зреагувала, — її взялися пекти, рубати, різати, а вона лише посміхалася.
Кози уявити собі не могли, щоб вона, істерична й засмикана, могла так спокійно, радісно усміхатися.

А далі? Що, любий, далі?.. — ти вичищав у свиней, вигрібав з-під козиних лежаків, вибирав із ями густу коричневу сечу… — й не наморщуйся, будь ласка, негоже з такою зневагою ставитися до свого перебування серед гною. Не сприйми за банальність, але путня рослина в цьому світі, якщо й пробивається догори, то з оточення добрячого, насиченого, витриманого часом, перепрошую, гівна, а не з меду, приміром.
А лікарня?.. Білі стіни зі слідами криваво розмазаних мух та комарів, облуплена фарба на бильцях ліжок… барвистий світ за сірим запиленим вікном… уколи, таблетки… — вже наступного ранку ти був переконаним, що жив там вічно. Сусід твій виявився гарним хлопчиною, хоробрим, — а його мати, що спала на вільному ліжкові, поки медсестра не попросила її й не улаштувала тебе?.. — гризла весь ранок, тож довелося відгавкуватися. Що ж удієш, ти вижив її зі свого місця, й отже, став її життєвим ворогом, — і вона мала ненавидіти тебе, щоб не казав і не робив. Одне слово, жив, як жилося, й малося тобі не так уже й зле, аж поки не довідався, що будуть оперувати.
Ні, ти завжди пам’ятав, що заради операції тебе й поклали туди, в лікарню, але вона видавалася чимось далеким, нереальним, тим, що треба буде пережити, але колись, не тепер, — спочатку ти запанікував, але потім заспокоїв себе, мовляв, не зараз же будуть різати, а лише по обіді, а до обіду було довго… — в тебе взяли аналізи, промили кишки, принесли сорочку, яку слід було одягнути на голе тіло… — потім рішуче не було чого робити, ти взявся читати англійський детектив, і в той момент, коли в палату вгуркотів високий металевий візок на колесиках, був захоплений його інтригою, — то по мене, подумалося тобі, але все одно не вірилося… — ти спитав, навіщо візок, і сам зможеш дійти… — так належить, відповіли, й тобою знову оволоділо дивне, позаприроднє відчуття, що перебуваєш попереду, як наречений на весіллі чи небіжчик на похоронах… — ти опустив своє тіло на прохолодну поверхню візка й погуркотів ним коридором… — усі з повагою та острахом розступалися перед вами, а ти думав, що коридор довгий і до операційної ще далеко… — проте невдовзі над головою прочинилися скляні двері й візок погуркотів тобою далі… — потому було холодно, незатишно під яскравим світлом і соромно, бо лежав голим перед молоденькою Медсестрою… — гм-м, любий, тут така справа. Валентина Григорівна згадала про здоровенну прогалину справа вгорі на першій шпальті, яку ось-ось має принести Ільченко. Так ти того, сідай уже потихеньку за парламент. Перепрошую… — твої руки й ноги стали при’язувати шкіряними пасками, ти спробував рухнутися, але не було змоги, ти напружився, щоб зробити хоч маленький порух рукою чи ногою, але знову не вдалося, — ти був надійно, заклякло приморожений до операційного столу, й ти зрозумів, що зараз ніж увіп’ється в твоє тіло й ти не зможеш ухилитися, якось вивернутися… — й тобі стало до тонкого-тоненького виття тужливо, наче собаці, якого затиснули в кутку між високими парканами… — й ти відчув на собі погляд Лікаря. Він поклав тобі руку на плече й усміхнувся: не хвилюйся, так потрібно, усе буде гаразд. І ти заспокоївся… й заплющив очі… — й скоро опинився в небутті, в якому вже собі не належав.



1.

Внутрішній!
— Алло?
— Славинський, де матеріал?
— Валентино Григорівно, ще десять хвилин.
— Гаразд. Нехай буде ще десять. Але май на увазі — принесеш пізніше, одразу ж піде в корзину.
— Вален…
Гудки.
Наполегливо м’яким… лагідним тиском в обличчя… — з відчиненого вікна. Метелики на гарячому вітрі. Гул машин.
Слизька пластмаса долонею. На місце слухавку, чого там. Розілляв чай на телефонний столик. Розбухлі гранули. Роз’їдають шлунок, якщо потраплять. Виразка.
Що тут? — “Дивно, чому опозиція так домагається відставки уряду?..” — маразм.
У корзину! На смі-ітник!.. — викине вона. Раніше в номер до другої здавали, й ніхто нічого… — розсип крупинок на стіні. Більші й менші. Безладно розсіяні. Як зірки на небі. То брудною щіткою фарбували. Крупинки так і позавмирали у фарбі.
До вікна.
Обламки сірників, жовтий пошарпаний паркет, запилена батарея опалення… блискуче-біле фарбованого підвіконня… — тепле долонями. Й обличчям?.. — задушлива зелень. Перманентний процес зняття поганого уряду. “Дивно, чому опозиція…” — чому дивно? Зовсім навіть і не дивно. Криза в промисловости… Обвальна інфляція… корупція… — запалити.
Стривай… — то Семен?
Справді, Семен. Чого це він тут, біля видавництва? Довге волосся, джинсовий костюм… Вдивляється кудись… пильно… — якось там Росію хотів. У Росії ж ліберали в уряді… — сірники, сірники… — шафа, стіл, друкарська машинка… кипа паперу, підшивки… — а, може, нехай?.. У корзину, — й усіх проблем.
Де сірники?! — та в кишені, де ж іще!
За стіл. Задом липко-м’яке стільця, пальцями — пошарпане коробка. Фосфор з обох боків витерся, продерся. Оголене, свіже-біле картону з-під видряпин. Чирк! Ч-чирк! Перманентний! процес! зняття! поганого уряду!.. Серце затхло-гарячими поштовхами в скроні. Господи, поможи. Язиком губи шорстко. Ще два-три абзаци. Душно. Наталка… — якби зараз. У короткій спідничці. Й ніжками, ніжками, огинаючи стіл… — і своїм тілом на коліна, спиною до столу й несамовито-карими очима… й туфельками… — стук! стук! — на підлогу. Й нестримне м’яко-вологе її губів обличчям… — жарко, квасу. Й зовсім він не довоєнний, цей телефон. Ендеерівський, п’ятдесяті роки… — н-ну? — “Дивно, чому опозиція так домагається відставки уряду? В Росії економічну реформу проводять…” — чи “провадять”? Впроваджують?.. — “…куди вже далі вільнодумні, ліберальні (одне й теж) молоді економісти, а продви…” — просунулися? — “…а вони не далі нас. Однак росіяни вже втратили щасливу нагоду у всіх своїх нещастях звинувачувати консервативний уряд. Ми ж таке щастя поки що маємо…” Маємо. Абзац. “Тим часом у перерві в фойє радилися в депутатських фракціях, велися переговори за “круглим столом” між представниками різних політичних сил, і складалося враження, що на підході важлива заява опозиції, яка дасть поштовх до виходу з кризової ситуації. Не знаю, чи став нею виступ від мікрофона в кінці денного засідання В.Чорновола. Геть уряд, геть парламент, проголосив він, розпочинається збір підписів за розпуск Верховної Ради…” Абзац. “Словом, війна до переможного кінця. В той час, як саме життя вимагає й від уряду, й від парламенту хоч якихось дій для нормальної організації і проведення жнив, якщо ми не хочемо взимку дочекатися голоду…” — ще що? — “…не кажучи вже про інші “дрібниці”, як то вихід з економічної кризи й ствердження нашої державної незалежності…” — годі! Бочку з квасом. Абзац. “Тим часом пристрасті на майдані розпалювалися, ставало спекотніше, а найкраща при цьому справа — кухоль квасу. В черзі до бочки в парку неподалік Верховної Ради мирно собі стояли шахтарі, міліціонери, унсовці, й ніхто ні на кого не кричав: “Геть!” — навпаки навіть, розмовляли, жартували…” Абзац. “Чи буде таке не тільки біля бочки з квасом?” Абзац. “О.Славинський, наш кор.”.
Дзвінкою тишею металевих важельків друкарської машинки. Остання крапка масно-чорно в папір. “О.Славинський, наш кор.”. Нормально.
Годинник над дверима завмерлими стрілками. Гострий кут — дванадцять десять. Аркуш паперу… — висіпнути. Перші сторінки, перші сторінки… — де?! — виблядку! — десять хвилин дописував!.. Була б зараз десята ранку… — осьдечки вони. “Уряд вистояв, економіка падає…” — це не заголовок.
Когось несе.
Славик з якоюсь дівчиною.
— А це Олег Славинський, — окуляри, — наш політичний оглядач. А це Оля, моя практикантка.
Виставка тут.
— Уже твоя? Так швидко?
— Ну, ми пішли.
Давно пора.
Окуляри. Ще не все.
— Двинувся?
— А що такого? Пожартувати не можна?
— Невдалий жарт.
— Нормальний жарт. Звичайний собі жарт.
— Ще поговоримо.
— Про що?! Не бачиш, матеріал здаю в номер?..
Отак-но! — спина. Сірий піджак у тоненьку світлу смужку. Ох! Ах!.. Дозвольте поцілувати вашу ручку… — піджак натягнув у таку спеку. Ручка де?.. — поцілувати вашу… — ось. Швиденько: “Що на вулиці тепліше, то уряду важче. Час уже, знаєте, виводити фізичний закон про співвідношення температури повітря й політичної активності населення. От і вчора (ні, вже буде позавчора) на майдані біля Верховної Ради зібрався багатолюдний натовп: плакати, транспаранти, стенди…” — чекай, що за “багатолюдний натовп”? І які там іще “стенди” можуть бути, там що, музей?..
Нема матеріалу.
Тихо. Швиденько першу сторінку за п’ять хвилин. Ну, за десять… — невідворотно-важким… уперто-гарячим тиском з вікна. Край виснаженого сірого неба. Безвольні, замерлі в гарячій сині легкі хмаринки.
Господи…
Спокійно. “Транспаранти”, “стенди”… — чирк! — а вгорі друкованими літерами… — ну, приміром: “От і нині потепліло, розквітли каштани, й біля Верховної Ради вже до болю знайома картина: шахтарські каски, унсовські кашке… — (“кашкети”? А що? Пілотки?.. Унсовські… — о-о! — берети. Ні. Так не кажуть. Є “зелені берети”, “блакитні берети”, а унсовські… — а дівчинка нічого. Практикантка Славикова. Блакитноока?.. Посеред кабінету, трохи за ним і збоку, відставивши праву ногу й опершись на ліву, — лінії тіла. Ноги… туфельки… — важкі черевики… — че-ре-ви-ки! — унсовські… — берети! Пишу “берети”, й край!..) — унсовські берети, міліцейські (отак) фуражки. Прапори, транспаранти, гасла…” — шістнадцять хвилин. Нічого більш не правити. Пролетіти текст, і гаплик.
Рядки. Сто сімдесят. Заголовок. Та нехай. Що? Розписатися.
Бігом.
Світло — напівтемрява коридору — тра-та-та-та-та! — хто там розпрацювався? — Петрович з промисловости… — ми веземо з собою кота. Ногами, ногами! — у запилено-жаркий вестибюль, — й тілом, — суглобистим, рухливим, незалежним, — схо!-схо!-схо!-да-ми-до-ни-зу, — й поворотом нос-ска наліво, — вуса… запалене очей… — Вітька-фотокор. Зараз: сейф! іншопланетяни!..
Вицідити туди:
— Піз-ніше.
Й розминутися, відчувши огрядно-пітне тепло його тіла, — й ногами, й плечами, й руками до-ни-зу сходами! — й сприйняти спиною:
— Та що ти бігаєш туди-сюди, скільки того діла, та сядь уже й зроби ті нещасні чотири сторінки!..
Ногами! ногами! — в сутінкову прохолоду коридору, насичену тоненько-в’їдливими, як з-під вати, голосами з-за дверей, — туди, де в тьмяно-скляному вивіски: “Відповідальний секретар”.
Дверна ручка… прохолодно-металева… — дон-низу її.
Й світлом!
Гаряче-прозорим віконної штори, м’яким килимової доріжки, блискучим письмового столу, — й обличчям з-над нього. Валентина Григорівна.
— Ось, — видихнути повітря. — Як і обіцяв, через десять хвилин.
Блискуче-темне волосся, дві тоненькі смужки брів, довгі вії… великі темно-карі очі… — й ураз лише очі.
— Славинський, чого ти таке брехло?
— Ну я міг би й раніше здати… — вимовити. — Але хотів трохи почекати. Може, там би щось такого сталося… екстраординарного…
Темні очі, — здається, все більші й більші в розмірах.
— Що там такого може статися?
Стенути плечима.
— Давай.
Відчути свою руку, простягнуту вперед, — й цупке аркушиків паперу кінчиками пальців.
— Славинський, давай уже, давай свій матеріал.
Так, ось!.. — перед нею на стіл.
Довгі вії, й з-під них гостро-темними очами, — в прожилений нервами папір. Ой, ну!.. Покреслено трохи. Але ж охайно надписано, в друкарні й слова не скажуть. Заголовок?.. — нормальний заголовок, звичайний…
То що?..
— Як твоя “Біла гарячка”?
— Пишу.
— Олегу.
— Ну, Валентино Григорівно, — напружити подих. — Ви ж розумієте, що політика… Верховна Рада кожного дня…
— Славинський, я все чудово розумію. Передплатна кампанія на носі. Набирай обертів! Давай “Білу гарячку”, давай з’їзди ще раз на іншопланетян у Снігурівку! Давай в суботу поїдь зроби матеріал!.. Не сиди сидьма!..
Й полегшено-темним, — кудись убік, до телефону.


 
Наші Друзі: Новини Львова