Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

З пережитого (спогади)

Переглядів: 10643
Додано: 13.02.2009 Додав: greta  текстів: 95
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
Сканував: greta Джерело: Архіви, Сідней, Австралія, 2003 р.
Павло БОГАЦЬКИЙ
(1883 – 1962)

З ПЕРЕЖИТОГО
спогади

„Крізь старечу діряву пам'ять хочу пересіяти події пережитого, може й затримається щось цінне і цікаве..."
(рядки зі щоденника)

Знаменні дні на початку Великої Російської Революції застали мене на засланні в Наримському краю, в с. Колпашево. Всі політичні засланці цього села відсвяткували цю подію шумною демонстрацією, де червоні прапори несли стражники, а Інтернаціонал співали всі засланці, політичні і неполітичні.
Я з родиною (дружиною Валерією Львовною та маленьким хлопчиком Олександром) наскоро зібралися та переїхали у м. Томськ, де оформивши свій від’їзд, дістав право на безплатний переїзд з Томська до Київа в окремому купе спеціяльного потяга для засланців та каторжан, які дістали .....
 

Відгуки 1

Щоб лишити відгук авторизуйтесь: Ввійти Зареєструватися
 
 
  • 0 0
    У споминах "З пережитого" укр.прозаїк Павло Богацький згадує часи своєї молодості і свою участь у становленні Української держави, згадує події Першого Зимового походу, перехід військ УНР через річку Збруч після поразки від більшовицької Росії. Це живі спогади щирої і чесної людини, головною справою життя якої була незалежна Україна. Богацький був членом польсько-укр. комісії, що контролювала перехід наших вояків через Збруч у Польщу. Ось що записав в щоденнику Євген Маланюк, один з 3888 старшин війська УНР, який того дня також покидав Батьківщину:
    „...І пригадується найстрашніше. Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія, – згідно з якимсь там параграфом "міжнародного" права – віддавала зброю.
    Востаннє гупали ще наші гармати, щоб за годину збільшити могильну купу мертвого заліза по другім боці трагічної річки. Востаннє йшла до атаки, забезпечуючи обеззброєння своєї армії, наїжачена шаблями наша кіннота, щоб за хвилину нашвидку докинути їх до спільної зброєвої могили... Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше звичайного обеззброєння поконаних і щось близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ якби прилюдного позбавлення народу його мужескості. І – щонайтрагічніше – вояки в більшості свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось гарячий і лихий на все – дзвінко ламав гнучку крицю і з міцним прокльоном кидав уламки у Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою. А багацько – уникали дивитися у вічі і похмуро-нетерпляче чекало на кінець макабричної церемонії.
    Хто пережив той день 21 листопада 1920 року, той не міг би за жодну ціну пережити його вдруге”.
Наші Друзі: Новини Львова