Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 21 травня 2019 року
Тексти > Жанри > Лірика  ::  Тексти > Жанри > Драма

Революція, Кохання, Смерть і сновидіння

Переглядів: 15314
Додано: 19.09.2007 Додав: Arie  текстів: 2
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Іван Джерело: http://www.artvertep.dp.ua/shop/books/192/5042.htm

Павло Ар’є




Революція, Кохання, Смерть
і СНОВИДІННЯ

П’єса
або драматичний твір


Дійові особи:

Люба – студентка-медик із Заходу, мало розуміється на стосунках з протилежною статтю.

Павло – столичний юнак, років не більше 20, із забезпеченої сім’ї. Нічого спеціально в житті не робить, але добре розуміється на стосунках із протилежною статтю.

Тіні – в той самий час повсюди і ніде. Уособлюють в собі натяк на існування інших людей.































ПЕРША ДІЯ

Перша сцена


Затемнена сцена, спалах прожектора висвітлює по черзі дійових осіб згідно з репліками.


Люба. Я ніколи не була патріоткою. Політика для мене – це далекий космос, а я ніколи не буду астронавткою. У цьому сенсі в мене погано працює вестибулярний апарат. Мої батьки
та колеги часто говорять про це, але мені в одне вухо влітає, а в інше вилітає. Напевно не цікаво. Чи що? Не знаю! Та щось звісно лишається в голові, я ж не тупа. Просто все моє життя до сьогодні – це медицина, тобто моє навчання . Хочу стати першокласним хірургом.
Що тепер зі мною сталося? Не знаю. Три доби існую ніби уві сні, хоч майже не спала. Три дні й три ночі я їхала, йшла, знову їхала, знову йшла. Загубила своїх колег, але люди постійно були поруч, так що напрямок я знала. І раптом оце обітоване місце, до якого я, неначе вівця із юдейського стада, прийшла, а що далі робити – не знаю. Ходжу, тиняюся у цій пустоті, зазираю, шукаючи знайомих, бо багато їх сюди вирушило. Та чи дійшли? Вже сумнів мене долає... Мені так холодно! Та не від низької температури, а від того, що ніколи не залишалася наодинці з натовпом. (на останньому слові вибухає крик, гомін натовпу)


Прожектор на ній згасає та спалахує на Павлові. Він стоїть на бетонному блоці зі стрічкою кольору революції та розмахує революційним прапором. Юнак має гарну струнку, атлетичну статуру, що помітно навіть крізь одяг.


Павло. І питається – що я тут роблю? (до глядачів) А ви? Так ви! Що, думаєте, я тут роблю? Сидите тут зручно у темряві, та спостерігаєте, як пітнію тут на морозі та роздираю свою горлянку до хрипу й крові. Та, може, скажете дехто, що також були тут. Але були,.. а я й тепер на цьому майдані! І хто зна, коли прийде той час, коли можна буде повернутися з нього! Він ще не настав! Чуєте! Ще не настав! Отже повертаюся до свого питання! Як ви думаєте, що я тут роблю? Скажете революцію, а може, скажете переворот? Моя відповідь: та ні! Бо і революції, і перевороти не роблять поодинці, а я питав про себе, а не про нас.


Світло спалахує на Любі.


Люба. Тепер вдається взнаки моя божевільна подорож. Я вся тремчу, а ноги у колінах згинаються самі собою. Ось-ось упаду на землю. Якщо не сяду де-не будь, то кінець мені. Стану першою жертвою революції. (шукає очима) Сяду собі ось там. Ну то й що, що він там скаче? Хай скаче, а я собі сидітиму, бо вже нічого не хочу. (робить невпевнений крок, сцена спалахує світлом)


Сцена спалахує світлом, всюди кольори революції (прапори, транспаранти, постаті людей.)
Свист, крик, скандування, сміх, музика. Люба продирається крізь це все. Коли наближається до Павла все водночас згасає. Окремо промінь на ній і на ньому. Окремо але одночасно.


Люба. Та ніби я ніколи хлопців не бачила...(дивиться на Павла) Такого ще ніколи не бачила... Боже! Та що ж це зі мною робиться? Напевно збожеволіла чи захворіла. Не можу відвести погляд від нього, бо всі нерви, що в очах, приліпилися до цього хлопчиська. Повсюди так боляче, у грудях ніби каміння, не можу торкнутися, так боляче. Точно дурію, бо відчуваю, як втрачаю глузд та перетворююсь на хтиву тварину... Обличчя його вже не бачу. Торкаю поглядом його сідниці, ковзнула між ніг на його живіт, та знову скочуюся нижче, де так пружно випирає блискавка джинсів. А тепер уже і бачити не треба. З’являється щось більше, ніж зір. Я впіймала його запах. Ні! Це навіть не запах – це щось, що неможливо
людською мовою висловити. І не я впіймала, а сама схоплена у полон. І ніщо у всесвіті не може мене вивільнити. Воно проникає у мене через ніс, всмоктується шкірою, вбирається кожною клітиною мого тіла. Вприскується у всі мої рідини, несеться зі страшною силою, колючи м’язи і кістки. Збирається внизу живота сніжно-вогненним комом, що пульсуючи збиває з такту серцебиття... Тут на вілстані неосяжні простягнутої руки, я стою і відчуваю кожну частинку його тіла. Теплий аромат його волосся, свіжість обличчя, ріжучий запах під пахвами, прянощі двох квіток на його грудях, вологість живота. Та найсильніше відчуваю те, що нижче, те, що надає сутність всьому іншому. Солодко-гіркий струмінь, який він викинув в атмосферу, полюючи на мене.


На Павлові з’являється рожеве світло. Вона ніби купається в цьому світлі, торкаючись його. Він допомагає. Все як марево. В якийсь момент вона втрачає свідомість, впавши на коліна перед ним. Сцена знову спалахує, знову чути натовп.


Павло. (дає дівчині ляпасів, приводячи до тями, підтримує її) Ти що німфоманка?
Люба. (ледь тримаючись) Ні, просто я щойно стала жінкою. (знову втрачає свідомість)


Павло підхоплює дівчину. Несе крізь ліс прапорів, постатей, транспарантів, гомону і крику.

Кінець сцени першої.


Друга сцена


Наметове містечко. Вдалині лунає хвилююча промова лідера опозиції. Вона лежить головою у нього на колінах. Він цілує її, вона відкриває очі, та швидко закриває, щоб він не помітив, що вона прокинулася.


Павло. От же, спляча красуня! Нікого немає, всі на барикадах, можу тебе цілувати повсюди.
З чого почнемо? (бере її за руку) Ммм... Яка тендітна рученька і така холодна, тепер ми її зігріємо. (Починає обнюхувати і цілувати руку, починаючи від кінчиків пальців і вище задираючи рукав пальта. Потім цілує в шию. Вона й надалі прикидається непритомною. Він цілує її в уста, аж припадає.)
Люба. (відкриває очі, починає пищати) Що ви робите?
Павло. Нічого! Просто рятую тебе.
Люба. Та невже? А мені здається – пробуєте ґвалтувати непритомну дівчину.
Павло. Що? І це мені каже німфоманка, що перед натовпом тулилася до мене і говорила такі речі! А потім ще й зізналася мені в тому, що хтось щойно зробив її жінкою.
Люба. (дуже присоромлена) Я не німфоманка. Ніхто мене ніким не робив. Я не тулилася. (починає плакати, ховаючи обличчя від хлопця) Я не знаю, що зі мною сталося. Я, я стомилася.
Павло. Ну, не реви! Тут, на майдані, немає місця сльозам. Ми тут революцію робимо. Змінюємо течію історії. Хочеш, краще гарячого чаю? Маю в термосі.
Люба. А він солодкий?
Павло. Дуже.
Люба. Тоді давай!


Юнак наливає з термоса. Дає їй пити зі своїх рук.


Павло. Кожного дня я приношу на майдан цілий наплечник бутербродів, підгодовую приїжджих, а чай завжди лишаю для себе, бо цілий день на ногах. Він добре поновлює сили, спеціально роблю дуже солодкий, чай мені замість обіду і вечері. Хоч, зазвичай, п’ю без цукру.
Люба. Тобто, солодкий чай – це їжа справжніх революціонерів? (задоволено сьорбає)
Павло. А ти що, не знала?
 
Наші Друзі: Новини Львова