Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 червня 2020 року
Тексти > Тематики > Гумор

О так і пишу

Переглядів: 20827
Додано: 26.04.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
І
Як ви пишете?
З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не
на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.
Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.
— Як я пишу?
Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:
— А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі...
Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не
задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких
запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу
розповів докладніше.
Давайте спробуємо.
Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде
ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні
твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті
чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.
Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли
вдасться, — розкажу і як я їх пишу.
II
Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з
гаком літ.
Чому?
Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і
дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати
мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи
взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати
вдома — ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а
повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав
право віддати сина на «казьонний кошт» у військово-фельдшерську школу, а таких
шкіл на Україні тоді була тільки одна — в Києві.
Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська
фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?
У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було
«казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.
Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився
самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»...
Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню
освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.
Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв,
тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і
університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії... Не знаєш,
за що вхопитися...
Тепер тобі стукнуло двадцять три, — ти вже або інженер, або лікар, або педагог,
або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або...
А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти,
хапайся за батіжок і — «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на свої воли, а на
куркульські або на поміщицькі!
Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на
світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось
таке скласти, про це мріялося...
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в
літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею
Українкою.
Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи.щось інше, даєш йому на
підпис, він читає... Якось він мене запитав:
— А ви ніколи не пробували в: газети писати?
— Ні, ніколи.
— А ви спробуйте!
Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), поніс до
редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті.
Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви
знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.
Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими
сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни по-русски, ни
по-малорусски, а так — мало по-русски!»
Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато
мені допоміг в її вивченні.
Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах
почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».
III
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:
— Чи нема у вас якоїсь роботи?
— А що ви вмієте?
— Знаю українську мову!
— О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що
знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала...
За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора,
вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.
До неї було мене й направлено.
«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.
Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.
А тепер уже 1954 рік!
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за
газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості
сміялося весело та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний
факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а
потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й
написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон».
Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для
своїх речей вигадав назву — «усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово
«фейлетон»...
Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку,
слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».
...Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до
перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А
працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті.
Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і,
регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію:
«Надрукувати в завтрашньому номері газети...»
«Бий тебе нечиста сила!» — думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
— А як підпишемо фейлетона? — питає Оксана.
Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».
Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у
«Вістях», з'явився за підписом «Оксана».
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом
чи взагалі письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є
працівників у газеті, — і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних
журналістів, без яких газета не може існувати?
 
Наші Друзі: Новини Львова