Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 28 січня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Квіти понад Лугою Любові

Переглядів: 1240
Додано: 04.02.2015 Додав: ОнРА Матріон  текстів: 132
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Присвячується Валентині Штинько

Вона появилася Сонячним Променем між Небом і Землею. Небо не заперечувало, а Земля вимагала у нього тихого Слова Правди для освячення Свободи Душі, яка б не вешталася, а служила заповітам Духу. За це обіцяла Небові прилаштувати Її у Краї Свободи, який народжує Волю для проростання України зернами ПРАВди. Небо в черговий раз виявилося заручником примх Землі, але смиренно погодилося, бо вимоги планети були законними.
У пошуках відповідного Слова Небо, відповідальне за дії Сонця, хвилювалося і подалося у Край Волинський розвідати місце ПРАВди. Вісь Землі того разу проходила через ТОРчин і Небові потрібно було опускатися разом із ТОРнадо. Скручене в трубу міріадами смислів воно й нераде було, та як по-іншому знайти потрібне Слово? Прояснення настало по тривалій вихородії й опустилося на Землю локонами горбогір’я.
- Локачі, - прорекло Небо й попрямувало в напрямі інтуїтивного вектора.
- Доброго здоров’я, - перестріли Небо двоє молодих Батьків, і підняли дитя для умивання Сонцем.
- Воля Ваша біля тину, - відповіло Небо.
- Нехай буде Валентина, - не заперечували Батьки і подалися тинькувати хату, втішені актом хрещення.
Ти-ни-ни, Ти-ни-ни… Ось і Слово ПРАВди, подумало Небо, тиняючись понад власними горизонтами і слухаючи спів тинівки.
Земля прислухалася до співу і відчула себе щасливою в обіймах Неба із Новонародженим.
- Весна в дорозі! – промовила з віддихом, споглядаючи 23 день лютого 1953 року. – Нехай здорова буде на радість усім, - промовила незрозуміло до кого.
При згадці про здоров’я Небо засмутилося. Почуття радості змінилося смутком і слози рясно-рясно закапали дощем, звільняючи Душу для зустрічі Променів та виконуючи Заповіт Щастя.
Маля підростало й, врешті-решт, вибралося з пеленок і зголосилося - відкрилася Словом Валентини з роду Штиньків, звітуючи Небові, Землі й собі Словом ПРАВди.
- «Душа навчилася прощатись і прощати. І в тінь сльози ховатися затято, Од відчаю вмирати й воскресати, Щоб врешті зрозуміть: самотність – свято».
- Весна умивається, - втішилася Земля і пішла будити квіти понад Лугою.
- «Річенько-річко, Луго! Тугу мою остуди. Десь тут, на цьому лузі, Слались дитинства сліди…», - знайшлася на тихе Слово Валентина Штинько. І суголосся Весни, Землі й засмученого Неба пішли ти-ни-ни сіяти лани, аби рясно прорости Променями Світла.
- Здрастуйте, Вчителю! – проголосила статус вершини учениця й подалася коридорами середньої школи шукати ключик до Слова «Любов» у словосполученні «Затурці». На перерві вибігала до березового гаю і сповідалася Сестрі Білокорій: «Жагучий карий мед очей твоїх – Я розумію – пити не мені, Не з казки я. Я – просто попелюшка. Згубила слово чарівне, цілюще У круговерті буднів, сірих днів, Могла б тобі я небо прихилити, Та що без крил у небі тім робити? То що ж тепер, на волі чи в полоні я? Я слово загубила. Ти – мелодію…»
- Доброго дня, Синьоока Берізко! – вітався Анатолій Іванович із ученицею, і приховував свої почуття прудким рухом руки в напрямі крейдяного камінця.
Учитель писав теореми, ніби міряв кроками весну, яка ніяк не бажала підкорятися його формулам і тулилася теплом у душі спраглих Любові сердець. Валентина дивилася наскрізним поглядом на спокуту класної дошки й виводила у зошиті з математики: «Мені, повір, довіку не забути. На дошці – звабна стрункість теорем, За вікнами весна, а в класі – тиша. Та лиш з роками цю красу збагнем І вдячності слова в листах напишем. Бо треба літ здолати висоту, Щоб осягнуть душі твоєї небо. І я вертаю знов по доброту, мій мудрочолий Вчителю, до «тебе».
- Недавно це було і так далеко,- підняла очі до Неба Земля й опустила погляд на Університет, Софію, на Дніпро. - Ви стелили мені Сонячні Доріжки, а я чепурила їх своїм чар-зіллям і святою Водою. Приходив Молодик, напоєний феромонами, і пошепки декламував вірші. Мені здавалося, що линуть слова кохання.
Вслухаючись, зустріла Похресницю з посагом Любові. Вона ворожила над Дніпром:
- «Явись мені у дзеркалі Дніпра, В коштовній рамі золотого Києва. Віщують зорі, що прийшла пора До тебе повернутись, як до вирію. Чумацький шлях. Андріївський узвіз… Бреде душа, розтерзана сум’яттям. Солоні тіні запізнілих сліз Вже не загасять споминів багаття. Ковтаю мовчки перегірклий дим. О, Боже, дай моїй надії крила – Ще раз шугнути в небо разом з тим, Кого я так приречено любила!»
- Гай, гай, Дитино, з Вогнем не жартуй! Йому бо темінь пробивати! Не благословила – на Вогонь не дуй, Бо я для тебе Хресна Мати!
Валентина оглянулася й зустрілася з величезними очиськами Тиші. Довго вдивлялася в її голос, вслухалася в стукіт у грудях: «Так світло й тривожно, аж серце зайшлось, Неначе у груди покладено м’яти…» Поглянула в Небо в надії знайти підтримку своїм почуттям. Аж тут «Гроза! Громи гуркочуть над Дніпром. Мости між нами зводять блискавиці. Ну як мені пройти, не оступиться по лезу блискавки в обійми грому? Зборовши страх, здолавши біль і втому, веселкою для тебе зазоріти, хоч раз тебе зігріти і… згоріти».
- Гай. Гай, Дитино! Прощавай, ти все почула, - відкланялася Тиша.
«Усе було. Та тільки не зі мною. Я це збагнула непростимо пізно, Що й горе – то не просто примха долі. У цьому світі логіка залізна: Смерть настає, коли втихають болі!»
- Здрастуй, Мамо, здрастуй, Тату! – вклонилася рідному порогу: «Все, як колись: на весну білим хату. От бачиш, рідна, вибралась таки, Приїхала… Всміхаюсь винувато, Протерши вікнам заспані шибки. Пливи в господу, повене духмяна! А нам, либонь, прийшов спочити час, Бо вже не рано, ой уже не рано…Хоч ще останній промінь не погас, Ще сходить димом вичахле кострище, Торішнє листя тихо дотліває… Посидьмо вдвох, присунься, мамо, ближче, Давай про долю в пісні запитаєм».
- Воркочете? – прибилося Сонечко і погладило животик Хрещениці.
- «Вже у теплих гніздах стихли журавлі, Потопає хата у бузковій млі І дрімає стежка між росистих трав, Спи, моя дитино, сину Мирослав!» - проспівала Валентина й впіймала Промінь Сонечка. Він і не пручався, притулився до двох душ і муркотів пісеньку про надію.
Садом ходила Весна й діагностувала дерева.
- Доброго здоров’я тобі, Весно, - привіталася Валентина і взялася до роботи: «Підбілюю яблуньку. Колись її з дідом садили. Немов празникову сорочку вдягаю На стовбур широкий і теплий. Пучки вапном поїдені, А щемить чомусь серце… Бабуня сидить під хатою, На сонечку вийшли погрітися І тішаться, що минула вже Ця довга-предовга зима, Що день так погідно світиться, Що лагідним став навіть вітер. Бабуня тепла діждали, А діда уже нема». – Світла пам’ять, тобі, дуду Антоне: «Було росяно. Було вдосвіта. На весь білий світ Косу клепав дід. Потім трави лягли в покоси Вдосвіта. А як махнув дід косою востаннє, Випливло сонце В обійми світання. Придибав самотній лелека, Легіт прилинув здалека І, наче музика непрошений, Зіграв для діда прелюдію осені. Втомився, притих між травами. Стали трави отавами…»
Розігнула спину на тисячний рік самоти, щоб поправити хустку: «Ой терновая хустка на плечах, А терновий вінець над чолом. Делікатний, як джентльмен вечір Наливає тернове вино Не у келих, а просто в кімнату Крізь відчинене навстіж вікно. Закричати? Покірно мовчати? Все одно. Все одно. Все одно. Що слова?! Не врятує і втеча, Коли так нам судилось обом, Щоб терновая хустка на плечах, Щоб терновий вінець над чолом».
Подалася шукати розради до Луги, де в зарослих стежках міряла роси ногами босими: «Літа… Як їх тепер повернути? В кого поради спитать? Вже повернути несила, Та не скінчилася гра. В лузі, де казка ходила, Син незабудки збира».
- Усе минає, - потішило Небо зболене серце Художника у Львові й подалося до Луцька навістити Хрещеницю.
- Ніщо не минає намарне, - заявила Земля, освітлюючи дорогу Небові нічними ліхтарями й зазираючи у сон Хрещениці. Сон прийшов сивим туманом з-понад Луги: «Пряду туман у нитку сивих снів. А хтось рече: безглузда то робота. Забула дім, обов’язки, пісні, - пряду туман. Одна в мене турбота: Спряду туман і витчу полотно, Хоч пучки розпадаються від болю. Ну от і все. Ще відчиню вікно… Тепер приходь вже. Намалюєш долю».
- Чолом тобі, Моя Доле! – привітався Художник і переступив поріг хати, що стояла на горбочку і зажурено дивилася на Промені, які купали Захід Сонця пекельним вогнем. Хотілося радості і щирості – ліків від самотності, густо настояних на несамовитому почутті Любові. Мати стояла прозора і зневірена, обнімаючи хлібину білими долонями, усіяними борозенками долі, і витонченими пальцями перебирала зажуру на свіжовипеченій шкуринці.
- І тобі Доброго вечора, - відповіла Родина. Батько подав для привітання величезну долоню, яка, здавалося, обійшла усі світи й обмацала всі болячки Землі, намагаючись позбавити від них усе живе.
Валентина, ніяковіючи від стану самозречення й не вірячи у правдивість подій, заходилася хазяйнувати біля столу, але мати перехопила ініціативу…
На ранок груди чоловіка гойдалися в такт із собачими – Джулька вперше за життя довірилася чужому. Поезія дрімала на її повіках, і хотілося так лежати вічно – троє осяяних щастям тіл, яких доля об’єднала вірою, надією і любов’ю. «Ранкова пташечка Срібним дзьобиком Торкнула срібну струну, Натягнуту поміж нами. Серце моє вдарило У сонячні литаври І ринулось до тебе. А ти сказав: не треба! Підступиш ближче, Обвисне струна І не буде між нами Музики».
- Засиділись ви на сонечку, - привіталася Зима, усміхаючись власному нахабству. – Не притрусиш, не поїдеш! І саньми забудеш управляти. Нумо, одягайтеся тепліше, і до снігу - привітатись!
Небо розстелилося снігом на всю планету від краю до краю. «У білі ризи вбрався Луцьк, В сліпучо-білі. Сьогодні в двох наших розлук Бучне весілля. Твоє чекання і моє Нарешті стрілись. Твоя печаль, моя журба – От і зріднились. Летять сніги. Спішать сніги – То наші гості. Дерева мерзнуть навкруги, Як «запорожці».

***
«Розвели невелике осіннє багаття. Гріли руки. А поза спинами Діловито походжав мороз, Шукаючи стежку до серця». Валентина сиділа неприкаяна, ніби чужий простір полонив її єство для служби на перехресті доль.
- Вона незвичайна – ця Жінка, - звернулася, здавалося, до Вогню, який супроводжував її думки у темноті ночі. – Прожити таке життя, якого вистачило б на всіх українців разом взятих. І вони про неї нічого не знають!
- Пані Галя Мельник-Калужинська варта достойного пера, - промовив Художник, навертаючи погляд Валі у власну душу. – Я думаю, що ти спроможна на таке одкровення.
Думалося про Бога. Вірніше, про нього згадувалося щодня, та він не завжди схильний був до розмов. Світив вогнем багаття і глибоко мовчав, скеровуючи вуста до криниці спокути.
«Якщо душа запрагне високості, Мотуззям буднів душу не припнути. Я прилечу до тебе не у гості, Не для спокуси, Боже, Для спокути!»
Слухаю Поетесу і потопаю в почуттях Незбагненної Жінки. Ні, всіх жінок, котрі зібралися біля вогню погрітися й пригадати Час, коли останній раз блукали Сонячними Стежками. Їхня бесіда плила, як не дивно, тихо і врівноважено. Мені це видавалося не природнім, адже сподівався на плескіт почуттів, ніби хвиль морських.
- Море – воно, - вгадує мої думки Валентина і хитрувато усміхається. – А жінка – вона, - вдається до вищої філософії, заганяючи мій розщеплений вогнем на атоми розум у глухий кут.
- «З останніх сил несу свій хрест… Життя розміняно на строфи. Здавалось йду на Еверест! А вийшла.., вийшла до Голгофи», - озивається Тінь Сльози, і навертає мої думки до Нареченої Гетьманича.
Розумію, що ми у підніжжя, і обов’язково треба здолати цю Гору. Вслухаюся у голос Третьої Жінки: «Ми в тепер. Дайте світло на сцену, щоб видно було: Визволяються душі! Працюєм без гриму. Ми не знаєм самі, на що здатна душа, Доки болі чужі, наче власні, не приймем. Є життя – роль єдина і шанс. Перед злом і добром граєм, друзі, без гриму».
- Їдь у Лондон, - кажу. – Там тебе давно чекає Пані Галя – «сіль землі Волинської». Гріх розминутися з нею. Згадай своє «Як прощавсь Іван Підкова у Львові з народом І велів не забувати, чийого ми роду. Якого ми племені і хто у нас мати…»
- Пора, - відповіла валя, ніби вона – це Галя, і стало зрозуміло, що Жінка прийняла покірно свій хрест на груди, якого все життя, за образом і подобою, намагалася перекласти на плечі.
- З Богом!
- «Галя стояла на узвишші й спостерігала, як джерело раптом опинилося в дивовижному живому вінку з вишитих рукавів, корсеток, стрічок, уплетених у коси, яскравих спідниць… Промайне ще кілька швидкоплинних літ, і вона змушена буде назавжди залишити цей затишний світ свого лопухового дитинства. І цей берег, і цю річку, яку сотні разів перепливала човном, а взимку кресала лід привезеними батьком із Відня ковзанами, і цей дім, де вона так часто почувалася самотньою між найріднішими людьми, і цю землю з вічно нуртуючим джерелом поміж травами й незабудками. Джерелом, до якого щоранку приходило купатися сонце, а вона, Галя, намагалася зачерпнути його у свої долоні. Та невловиме сонячне золото щоразу протікало крізь пальці, залишаючи по собі тільки холодний невловимий щем».
Слухаючи спогади дитинства, думаю про своє і розумію, що моя душа ходила разом із цими Жінками Волині, різновіддаленими в Часі. Вони йшли високі й горді, ніби не з ними мали відбутися дивні речі, ніби не з ними життя мало сперечатися за право бути в історії Душ рідного Краю – тій історії, яка серцем пишеться, а розумові непідвладна. І тільки тепер, коли оцінюєш поглядом той проміжок між «треба» і «так сталося», хочеться думати, що так і було заплановано, коли Пан Біг долі роздавав.
І побігли долями мої Жінки, за якими бачиш смисли вічної України: «Відколи заарештували тата й не стало дідуня, життя потяглося тяжким перехнябленим возом, із якого все щось падало, губилося, тратилося безповоротно».
«Життя складалось якось так, що їй часто доводилося відповідати за чужі гріхи. Була відкритою, товариською і хотіла, щоб увесь світ став таким самим. Її наївність частенько оббивала крила об шорстку, а інколи й зовсім колючу реальність. Мусила вчитися бути непоступливою і незалежною... Як і раніше, дівчина не вельми цікавилася політикою. Та, попри її бажання, політика цікавилася нею і, зрештою, почала активно втручатись у її життя».
Малюю собі в уяві дорогу Війни, яка провадила Паню Галю в світи, а насправді – в невідомість, і думаю, як оберегти цю жінку. Вирішую захищати її своїм поглядом, і зустрічаюся з поглядом дружини. Сплітаємо погляди і йдемо вчитуватися в ПРАВду, душа якої проситься на спочинок у Край, але Війна її провадить ТУДИ: «За поворотом мала бути церква, куди я кілька разів приходила на вечірню службу. Ніколи я не бачила її вдень. Тепер боялася глянути в той бік, боялася, що переді мною постануть руїни… Але церква вціліла! З ікони над вхідними дверима на мене пильно дивився Ісус Христос. Я перехрестилася, клякнула на коліна і молилася так, як ще ніколи в житті не молилася. За якийсь час відчула: душу переповнює надія й певність, що знайду Андрійка й обов’язково повернуся сюди подякувати Богові за порятунок дитини… Двері шпиталю виявилися замкнені, і я трясла їх так, що мало не вирвала разом із одвірком. Вийшла медсестра, я пояснила їй, хто я, і вона пішла шукати Андрійка. Не знаю, скільки часу минуло, доки в кінці довгого шпитального коридору побачила сестру, яка вела дитину за руку. Я плакала, Андрійко ж, либонь гадаючи, що плачу через його погану поведінку, все повторював: Мамцю, я більше не буду!... У розбомбленій квартирі знайшли неушкоджений дитячий візок, з яким нам довелося мандрувати далі. Так я перейшла ще один свій великий міст, склала ще один іспит перед Богом».
Спиняємося, щоб набратися духу перейти колючий дріт кордону, і бачимо як «Щось примусило її озирнутися. Побачила трьох солдатів з автоматами, що бігли тією ж дорогою. Зрозуміла, що це її переслідувачі, й різно звернула з путівця у виноградник. Знову бігла, не розбираючи дороги, об щось спіткнулася і боляче впала під самісінький кущ винограду. Лежачи, роздивилася, що далі починається долина, поросла різнотрав’ям та барвистими квітами. Отже, сховатися там ніде! Рішення спало на думку миттєво. Власне, це й не було її рішення, нею керувала якась вища сила… притиснула до грудей букет квітів і, вдаючи безтурботну блаженну, рушила назустріч переслідувачам, без слів наспівуючи якусь мелодію…»
Опиняємося в Лондоні, у закутку найманої квартири і спостерігаємо, як «Уночі невтомно розстрілює тишу її швейна машинка, а в кімнаті стоїть густий дражливий запах завареної кави». Довкола пачки листів від падких на її красу кавалерів, і усі ніби просяться у музей слави їхніх авторів. Вибираємо декілька і вчитуємося у жонглювання слів, намагаючись зрозуміти логіку тих, хто мав визволити Україну від ярма. Катма, констатую, що не бачу в них ані Станового хребта для Неньки, ні достойного Гетьмана для булави.
Та відчинилися двері і на порозі стояв Той, кого так тривожно чекало її серце. «Коли ж тепер, привітавшись щиро, як із давньою знайомою, гетьманич жартома зауважив, що вона перша жінка, яка втрималася від спокуси зателефонувати йому того ж дня, Галя відповіла несподівано холодно: Ваша Світлосте! Що ви знаєте про жіноче серце? Хіба вам доводилося плакати ночами в подушку з розпачу й самотності? Купаючись у морі жіночої прихильності, невже ви зауважили, що нема ще однієї краплини?»
Радіємо за Пані Галю… Вирішую відлучитися на якийсь час, залишаю дружину наодинці, щоб мала можливість спілкуватися без свідків. Збираю текст їхньої бесіди й тривожуся за слова, що мають появитися як Слово ПРАВди.
Минають місяці, впродовж яких Галя «намагалася навіть від себе приховати, що кожна зустріч з гетьманичем змушує серце битися прискорено, і десь із глибини житейського намулу починає пробиватися її жіноче єство, отой нереалізований досі потужний заряд любові, ніжності, одвічної спраги материнства, яким нагородила природа, а доля постійно насміхалася з цього скарбу…» І чую:
- «Годі вже сидіти совою, горбатіти над шитвом – пора вийти у світ, - критично оглянула себе в дзеркало й подумала, що могла б виглядати і ліпше, коли б не звична вже нічна праця… На прийнятті було несподівано багато народу. Переважно – чоловіки, і Галя почувалася трохи незручно… Та через хвилю ці сумніви було гідно винагороджено: її рука опинилася у його руці. Гетьманич танцював блискуче, це зрозуміла з кількох перших па. У його несподівано дужих руках відчула себе легенькою пір’їнкою. На якусь хвилю зникло усе на світі, зосталися лиш Він, Вона і Музика! Господи, так вона не танцювала цілу Вічність! А ще усім жіночим єством чула, що її партнер переживає у цю мить щось більше, ніж просто стихію танцю».
Спостерігаю за рухом думки Поетки і зустрічаю сум в очах. Слухаю прощальні слова Пані Галі на могилі сина: «Сумно… А щоб не було так сумно, пофарбуймо труну в рожевий колір!»
Пора прощатися з «Нареченою гетьманича». Ловлю втомлений погляд очей Валентини і повертаюся до її віршів. Згадую, як довбав на камені епітафію для мами: «Зайшлося серце. І слова безсилі На цім шляху до вічної розлуки. Та навіть хрест на маминій могилі – Мов розпростерті для обіймів руки». І чую з саду: «Ой, саде ж мій, саде, де ж твоя зозуля!? Полетіла в небо вирій відмикати. Стрепенеться серце, наче в серці куля: Ой, то ж не зозуля, то рідная мати!»
Опустилося Небо над Локачами у Чистий четвер, і голосить душа Поетки: «Як тобі, тату, в небі літати? Скільки ж роботоньки ще на землі… Журиться гірко горіх біля хати, Промінь останній гасне на склі. Сад побілили, паску вчинили, Бо ж на порозі – Чистий четвер. Господи, дай же вустам моїм сили Світ сповістити: «Тато помер»… Так не хотіли… Осиротіли Поле весняне, дорога і ми. Плаче черемха у савані білім, Жайвір розхитує просинь крильми. Як тобу, тату, в небі літати? Чом же нема бодай стежки назад?! В кого ж порадоньки маю спитати? Як тобі, тат…»
«Ну от і все. Зосталася ще мить. Вона промчить і не зупинить бігу, І знов на серці тоскно защемить Від безтурботно молодого снігу. І хтось, не я вже, стежку прокладе, Найпершу стежку в дивосвіт любові, Хтось буде всоте спалювать себе, Щоб мить спинить, увічнивши у слові».
Підемо глядіти онуків, бо повернеться Час, і напише сповідь про Вічність.
І прийдуть до джерела напитися чистої водиці дітлахи, і побачать у воді Сонячних Зайчиків.
І захочуть впіймати котрогось, і будуть сміятися власній вигадливості.
І розчиняться Промінчики у воді й освятиться вона.
І прийде мудрий Учитель, і розповість дітлахам ПРАВду про Українське Проміння, що його Сонце Поетами називає – Дітьми Часу.
І захочуть Онуки уподібнитися Їм, і шукатимуть себе поміж Поетами.
І блудитимуть без Світла, котре у них вкрали байдужі до Слова.
І зустрінуть Жінок біля Вогню, і попросять зігрітися.
І спитають Жінки у прохачів про ПРАВду Слова.
І доведеться їм бути собою – із власною ПРАВдою, Світлом якої служитимуть.
І повірять Онукам Жінки, і піклуватимуться як власними Дітьми.
І проминуть віки, і повертатимуться на острів Волі, де Онуки упорядковують Край.
Нехай їм болить Україна!

 
Наші Друзі: Новини Львова