Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 16 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Наукова  ::  Тексти > Жанри > Підручник

Ґенеза наукової парадигми історичного процесу в середні віки (V – ХV ст.)

Переглядів: 29847
Додано: 03.07.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Ольга Борисова

ҐЕНЕЗА НАУКОВОЇ ПАРАДИГМИ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ В СЕРЕДНІ ВІКИ (V – ХV ст.)

Луганськ
Альма–матер
2005

УДК 94 (100). 001 «04/14»
ББК 63. 3 (0) 4
Б 82

Рекомендовано
до друку вченою радою Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, протокол № 1 від 30 серпня 2005 року.

Рецензенти:
В.С. Крисаченко –
доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач відділу етнополітики Національного інституту стратегічних досліджень.
А.Г. Морозов –
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії Черкаського національного університету ім.Б.Хмельницького.
С.С. Щевелєв –
доктор історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського.
П.І. Голубничий –
доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри фізики Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля.Б 82
Борисова Ольга. Ґенеза наукової парадигми історичного процесу в середні віки (V – XV ст.): Монографія.– Луганськ: Альма–матер, 2005.– 456 с.

ISBN 966 – 617 – 200 – 3

У монографії з сучасних наукових позицій на підставі широкої джерельної бази аналізуються ключові проблеми розвитку історичного пізнання часів середньовіччя (V – XV ст.), виявляється ґенеза наукової парадигми історичного процесу в різних типах середньовічного історизму. Тема роботи мало досліджена в сучасній історичній науці.
Книга розрахована на вчених, викладачів, аспірантів, магістрантів та студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів, загал читачів, які цікавляться проблемами всесвітньої історії та розвитку історичного мислення.

УДК 94 (100). 001 «04/14»
ББК 63. 3 (0) 4
ISBN 966 – 617 – 200 – 3
©Борисова Ольга Василівна, 2005.
©Альма-матер, 2005.










«Концептуальна структура сучасної фізики
все більш нагадує давню філософію індуїзма»
(А. Салам, лауреат Нобелівської премії)

«… І немає нічого нового під сонцем!»
(Екл. 1,9)


ВСТУП
Сучасна доба визначена наукою, окрім загальних констатацій перехідного характеру періоду початку ІІІ тисячоліття, ще й епохою кризи історизму, яка виражається у нездатності адекватно вирішити як «вічні» проблеми, так і специфічні для нинішнього історичного часу. Головною причиною кризи визнано помилковість у гносеологічних підвалинах двох доктрин, які досі визначали теоретичне осмислення історичного розвитку, – позитивізму й історичного матеріалізму. Стан історизму ми вважаємо однією з «вічних» проблем, а отже, основні закономірності ґенези історизму, як і причини кризових станів у ньому, можна вважати загальними для всіх часів і такими, що проявляються завжди. Поняття «історичний процес» широко вживане, але має місце ототожнення його з поняттями «історія», «всесвітня історія» [633,с.782], хоча останні ширші від нього, адже включають у себе і такі факти та події, що не мали на нього суттєвого впливу. «Історичний процес, – пише Л.Гринін, – явище, зміст якого складає частину всесвітньої історії, описаної як процес, тобто в такому аспекті, коли величезний потік фактів впорядкований певними законами і категоріями, а також методологією й логікою» [197,с.44]. Якщо всесвітня історія – сукупність океану подій і явищ, то історичний процес – гранична модель єдності цих подій [197,с.38]. Парадигма, як модель історії, і являє собою парадигму саме історичного процесу. Учені виокремлюють його головні блоки, але їх змістовне наповнення – сучасне [197,с.39], і його треба обережно застосовувати до історичних уявлень минулого. До того ж блоки – не сітка, на якій модель і повинна будуватися. Блоки можуть змінюватися, сітка ж має бути однакова для всіх часів, щоб, власне, й з’явилася логіка та методологія. Отже, сітка моделі – головні категорії, аналіз же всієї конструкції і дозволить виявити прояви законів історичного процесу. Час і простір – визначальні в історизмі [85, с.111], і є тим стрижнем, за яким і потрібно виявляти й досліджувати уявлення щодо історичного процесу як у минулому, так і сьогодні.
Необхідно розводити поняття «теорія історії» й «теорія історичного процесу» [197, с. 43]. Перша є множинністю теорій, за допомогою яких порівнюється історичний шлях різних суспільств, друга веде пошук єдиного річища, в яке стікається певний обсяг фактів як пов’язаних між собою процесів. Теорія історичного процесу й має являти собою його модель (парадигму) як певну масштабну сітку для аналізу історичного розвитку, що будується по осі «вертикаль-горизонталь» (зміна суспільних форм у часі – співіснування і взаємодія різнорівневих суспільств як одночасно існуючих у просторі). Етапи аналізу моделі (парадигми) історичного процесу в різнорівневих суспільствах одного часового періоду – такі:
* перший етап: виявляється загальне бачення історичного процесу в різних суспільствах шляхом аналізу провідних концепцій;
* другий етап: проводиться наскрізний ґрунтовний аналіз історичних уявлень по лінії базових категорій історизму.
Ґенеза парадигми може бути виявлена тільки по лінії змін у самій сітці. Основа ж її – вісь «час – простір», отже, і розривання домінуючої парадигми буде проходити саме по ній. Головний напрям змін і належить нам з’ясувати.
Наука твердить, що головна закономірність побудови парадигми історичного процесу полягає в тому, з якого «кінця» її взагалі побудовано. Від Р.Декарта йде тенденція починати з найбільш простих речей (за прикладом: від ембріона до людини). Ось – хід «знизу». Хід «згори», на думку Л.Карсавіна – знайти підвалини, а потім з їх допомогою осмислити історичний процес [347, с.16]. Л.Гринін конкретизує: слід вибирати основні категорії, ідеї, пов’язувати у етапи й описувати історичний процес від сходинки до сходинки [197, с.42]. Але ж то – теж шлях від простого до складного, тобто – теж шлях «знизу», нехай і у світі ідей. Шляхи ж повинні різнитися принципово, тому шлях «згори» тут, вважаємо, – осягнення всієї маси часу й простору, що давить на людину, витискуючи з її розуму основні категорії й ідеї, в т.ч. – і щодо того ж часу й простору. Оскільки історизм є світоглядним і методологічним принципом історичного пізнання [329, с.164], то різне бачення «картини світу» і буде визначати різні типи історизму й різницю в методології. Думка узгоджується з теорією врівноваженої біопсихосоціоґенези В.Моргуна («квантової психоісторії»). Згідно з її засадами в історичному процесі проявляються два типи біопсихосоціоґенези: сенсорно-колективістський – «інфрачервоний», макрокосмічний, довгоперіодичний, емоційно-чуттєвий, правопівкульний, який породжується «інфрачервоним зміщенням» хвиль простору-часу всередині макро- і мікрокосму внаслідок їх розширення через нагрівання (своєрідний «ефект Доплера») і раціонально-індивідуалістський – «ультрафіолетовий», мікрокосмічний, короткоперіодичний, раціонально-логічний, лівопівкульний, який викликається «ультрафіолетовим зміщенням» хвиль простору-часу всередині макро- і мікрокосму внаслідок їх стискання через охолодження («розширений ефект Антидоплера») [474, с.206]. Людина ж сама при тому є «індивідуальною комбінацією «хвиль» або «кіл» простору-часу» [474,с.204]. Зрозуміло, що саме просторово-часові коливання є визначальними як в біологічному житті людини, так і в роботі її свідомості. Думка відповідає природознавчим дослідженням, конкретно – розробкам антрополога А.Портмана, який вважає наявність просторово-часових координат, як способу структурування досвіду життя й ціннісної орієнтації в світі, взагалі головною рисою, що відділяє людину від тваринного середовища [Докл.:179,с.203], і дозволяє уяснити, що зміни в історичній свідомості по провідних категоріях визначають і напрями впливу її самої на історичний процес. Психофізичні ознаки типів біопсихосоціоґенези представлені у таблиці В.Моргуна [474,с.187–188] (Додаток І).
Саме формування парадигми як такої теж має велике значення. Ми дещо відійшли від сучасного визначення поняття «парадигма» як теорії, що прийнята в якості зразка рішення дослідницьких задач [700, с.460], як недостатньо повного для визначення парадигми часів середньовіччя. Ми виходили з того, що середньовічне мислення людини було моделюючим [57, с.33–34], але саме моделювання мало свою специфіку. Античні греки, на наукових знаннях яких і базувалися головні парадигми середньовічної науки, знали два типи моделей: 1) модель, що стоїть перед очима, і – 2) модель як наочне зображення уявлень про внутрішні стосунки й зв’язки об’єкта, який вивчався. Перший тип моделі греки й називали власне парадигмою (зразком). Про другий тип моделей говорили як про зображення, «картину», саме її нагадував мислителям давнини устрій Всесвіту [57,с.34], але то теж була парадигма, тільки іншого типу, більш інтелектуалізованого. Про те, що так мислили й в середні віки, свідчить таке положення з «Summa Theologiae» Фоми Аквінського (пом.1270) (зберігаємо лексику перекладу): «Ідея є зразком божественного ума, як це ясно з того, що Августин каже: що Бог має властивий зразок всього яке Він знає, й тому Він має ідею усього через його знання. Я відповідаю що, ідея згідно Платона є принципом знання існувань і їх генерації, а ідея існуюча в умі Бога, має подвійну функцію. Бо так далеко як ідея є принципом творення чогось, вона може бути названа зразком, і належить до практичного знання. Але так далеко як вона є принципом знання, вона по праву називається схожістю, і може належати також до спекулятивного знання. Але як зразок, то це є споріднене до всього, що є створене Богом в кожному періоді часу, і як принцип знання, вона є споріднена до всього що є знане Богом, навіть хоча б воно ніколи не було в часі» (S.Т.-І.q.84.а.4) [617,с.161]. У такому (двоїстому) вигляді ми й прийняли визначення поняття «парадигма» для часів до наукової революції середини XVI–XVII ст.: 1) модель-зразок ІІ (картина світу) – парадигма, яка задавалася міфологією у античну добу, релігією у середні віки; 2) модель-зразок І – парадигма історичного процесу, яка створювалася середньовічною наукою (в різних суспільствах – своя).
Ґенеза наукової парадигми історичного процесу в середні віки, за умови функціонування релігії в якості моноідеології, і полягала не тільки в змінах бачення історичного процесу по лінії парадигми-зразка І (у самій науці), а й по лінії змін у домінуючій парадигмі моделі-зразка П (картина світу), яка задавалася теологією.
Часово-просторове поле дослідження:
а) хронологічні межі – від кінця античності (падіння Західної Римської імперії) до ХV ст. (падіння Східної Римської імперії й часу Ренесансу в Європі). Певною критичною точкою слід вважати X ст. як час остаточного формування світових релігій.
б) географія дослідження виявлялася нами проблемно, в ході дослідження ми вийшли на гіпотезу, що розвиток релігійного життя планети тісно зв’язаний з певними географічними точками й об’єктами стародавньої Циркумпонтійської зони (в чому вийшли на стик з філософією геопростору /геософією/). Просторове поле роботи – від Іспанії до Надволжжя й від Новгорода Великого до півдня сучасного Йемена. V–XV ст. – час постання й загибелі багатьох держав на цьому терені. У формах державності проявляється тенденція «від єдиної сутності – до множинності» (номіналізація). В релігійному житті простежується така ж ситуація. Аналогічну тенденцію ми простежуємо і в науці.
Методологічна основа роботи – сучасні наукові дослідження міждисциплінарного характеру, в яких вивчається розвиток парадигматичного знання в науці взагалі й у історичній зокрема, і які також зачіпають раціональні аспекти релігії та теологічної науки..
Мета роботи: виявити зміст наукової парадигми історичного процесу в різних типах середньовічного історизму та дослідити її ґенезу, висвітливши з максимально можливою на сьогодні точністю усі складності цього процесу. Ми цілком свідомі того положення, що методологія вивчення таких складних проблем, які постають у монографії, ще потребує системної роботи над нею. Нам вдалося виявити і висвітлити тільки головні «проблемні точки».
Наукова новизна дослідження. Формування історичної свідомості – процес, менш за все вивчений в науці, й водночас – першочергової культурно-історичної цінності, оскільки історична свідомість є структуруючим елементом людської культури. Але традицію вивчення історизму наука має, якої ми й притримувалися: вивчати передовсім менталітет людей, що виконували важливу для суспільства в усі часи функцію істориків. Менталітет же є «сукупністю символів, що формуються у рамках кожної культурно-історичної епохи і закріплюються у свідомості шляхом повторення. Ці символи (поняття, образи, ідеї) слугують онтологічним і функціональним поясненням, засобом виразу знань про світ і людину в ньому»[57, с.4]. У цій площині й формується наукова парадигма. При тому важливого значення для досліджуваного періоду набуває вивчення символічної філософії [710], але то - інший напрям дослідження, ніж наш. Історична свідомість є водночас і виміром типу культури, і фактом історіографії, але найперше – фактором самої історії [57,с.24], що й стало одною з підвалин нашої роботи. Визначення типів історизму та їх вивчення досі проводилося за вертикально-часовою схемою: історизм часів античності, історизм середньовіччя тощо. Але розвиток цивілізаційної й парадигмальної моделей історичного процесу висуває на чергу денну необхідність горизонтально-просторового аналізу історизму та розробки його відповідної типології. Цивілізаційний підхід до історичного процесу визначає зв’язок історизму з домінуючим типом культури, парадигмальний – з домінуючим типом світогляду. Підходи взаємопов’язані, але самостійні. Філософи твердять, що говорити про людину як про суб’єкт історії правомірно для часу не раніше ХХ ст., і то – лише для окремих процесів і ситуацій [197,с.20]. Однак розвиток цивілізацій, що базувалися на релігіях об’явлення, які мали розвинуте усвідомлення власної місії, розгорнуло в історичному процесі боротьбу за душу кожної людини. Боротьба за здійснення місії, яка піднімала проблему активності в просторі й часі носіїв такої релігії та її місії, й була проривом у розумінні людини як суб’єкта історії. Сакральний чинник історичного процесу – головний у нашій роботі. Нам вдалося виявити базу, яка дозволяє дослідити його на необхідному науковому рівні. Мова йде про теорію «семи кліматів», яка була методологією космографічної, географічної, історичної та ін. наук середньовіччя. Після виявлення змісту домінуючих моделей бачення історії в християнському та мусульманському світі ми здійснюємо наскрізний аналіз часово-просторових уявлень середньовіччя, щоб виявити загальне й особливе в поглядах на історичний процес; розглядаємо головні періодизаційні схеми; виявляємо ґенезу наукової парадигми, робимо спробу надати її формулу. Зазначене складає головний стрижень нашої роботи, який і визначає її наукову новизну.
Деякі результати нашої роботи будуть відрізнятися від того, як розглядаються певні важливі проблеми, пов’язані з сакральним фактором, в історичній науці сьогодні, але таке явище було неминучим, бо вплив сакралу на історичну свідомість людини на сьогодні ще є, ми б сказали, невіднайденим «Х» у складному рівнянні з алгебри історії. Результат нашої спроби віднайти його поставить багато нових питань перед наукою, але й багато старих, сподіваємося, вдасться вивести на шлях розв’язання.

Джерела та література
Основи наукових парадигм встановлювалися нами перш за все на базі спадку античної науки – текстів Платона [536]; Арістотеля [42], [43], [44], [45], [46]; Діогена Лаертського [243]; Геродота [176], [177]; Порфірія [47], Фукідіда [706], [707], а також Діодора Сіцілійського [244], Плутарха [541], [542], Іордана [318], Гая Плінія Секунда [167], Плотіна [539], [540], Протагора [581], Сократа [637], Страбона [645], Юлія Гонорія [751] та інші.
Джерельна база монографії культурологічно обіймає шари: ведизм – зороастризм – язичництво – християнство – мусульманство; залучалися також джерела буддизму, іудаїзму, маніхейства. Базовими є джерела християнства і мусульманства: тексти Св.Писань – Біблія [76], [77], Коран [368], інша канонізована й апокрифічна література, яка міститься як у окремих виданнях, так і в збірках історичних документів [4], [38], [149], [40], [649], [712], [355],[261], [262], [263], [264], [265], [280], [290], [618]. По ним з'ясовувалися питання, пов'язані з міфологією й основами релігійного віровчення. Використовувалася також енцикліка Римського папи Іоанна VІІІ [769]. З інших джерел вивчалися «Зороастрійські тексти» [276], Кефалайа [353], Молодша Едда [472], Старша Едда [745], Рігведа (фрагмент) [596], Мідраши [466], Талмуд [652], Тольдот Єшу [662], до яких додавалися фрагменти джерел сакрально-міфологічного змісту з робіт С.Брюшинкіна [121], Д.Кемпбелла [401], Б.Тілака [655], митрополита Іларіона (Огієнка) [309], [310], [623]; А.Уотса [679]. Вказані історичні джерела дозволили виявити зміст середньовічних парадигм – моделі – зразка ІІ (картина світу) і прослідкувати закладення парадигм зразка І (теологія, наука).
Типи історизму християнського світу, їх особливості та домінуючі у них парадигми історичного процесу досліджувалися на основі творів: П’єра Абеляра [2], [3]; Аврелія Августина [5], [320]; Адама Бременського [10], [11], [297]; Алкуїна [22]; Амміана Марцелліна [30]; Ансельма [35]; Псевдо-Діонісія Ареопагіта [41], [584]; Беди Шановного [64]; Р.Бекона [128]; Северина Боеція [113], [114]; Боеція Датського [115]; Д.Бонавентури [82]; Василя Великого [133], [134]; Георгія Пахімера [175]; Григорія Великого [592]; Лева Диякона [241]; Євсевія [254]; Євстафія [255]; Іларіона Київського [311], [313]; Іоаннна Дамаскіна [315]; Іоанна Солсберійського [316], [317]; Ісідора Севильського [319]; Клима Смолятича [358]; Константина Багрянородного [366]; Ліудпранда Кремонського [411]; Маймоніда [430]; Михайла Пселла [470]; Нікіфора [526]; Орігена [500]; Оттона Фрейзінгензького [506]; Павла Оросія [502]; Прокла Діадоха [571]; Прокопія Кесарійського [572], [573], [574], [575], [576]; Стефана Візантійського [642]; Феодосія Печерського [552]; Феофана [692]; Феофілакта Симокатти [693]; Фоми Аквінського [305], [616], [617]; Майстера Екхарта [746]. Стан науки в середні віки змінювався, для виявлення змін залучалися необхідні розпорядні джерела та епістолярії [303], [304], [307], [345].
Вказана група історичних джерел вивчена наукою широко і різнобічно, і зауваження вчених щодо них ми враховували, а перш за все – те, що наука в часи середньовіччя була загальмована у розвитку на 1000 р. (що, в принципі, визнавав ще Ф.Прокопович /1681–1736/ [327,с.132]). Але, якщо поглянути на проблему так, що могло існувати питання необхідності створення монади нової цивілізації (в Європі його постання видно у тому, що від Августина до ХV ст. існував поділ історії на священну й «профанну», і домінування першої над другою в історіографічній традиції) та її збереження протягом тривалого часу, то, з урахуванням результату (існування християнства 2000 р. як світової релігії), слід визнати існування науки щодо того. Й історіографія в ній займала одне з центральних становищ. Не випадково Ленін писав так: «Марксизм – це матеріалізм. Як такий він так само нещадно ворожий релігії, як матеріалізм енциклопедистів ХVІІ ст., або матеріалізм Фейєрбаха... Але діалектичний матеріалізм Маркса й Енгельса іде далі енциклопедистів та Фейєрбаха, застосовуючи матеріалістичну філософію до галузі історії, до галузі суспільних наук» [Цит:536,с.16]. Отже, головний стратегічний напрям боротьби – історична наука, історична свідомість, звідки йде прямий вихід на політичні переконання.
Базовим вітчизняним джерелом, окрім вказаного вище головного твору Митрополита Іларіона Київського, був «Літопис Руський» [409]. Використовувалися також: інший переклад «Повісті минулих літ» [543]; Ізборники 1073 і 1076 рр. [298], [299]; Радзивиллівський літопис [588]; інші руські джерела [155], [622], [628], [629]; Історія Русів [326]; роботи Іакова Мніха [518], Луки Жидяти [259], О.Лизлова [424], Д.Флетчера [702]. Важливі додаткові дані ми узяли з таких джерел, як «Велесова книга» [142], [143] (певні народні традиції у ньому не можна заперечувати); «Послання оріян хозарам (Рукопис Войнича)» [553] (джерело з розряду герметичної літератури, що вже цікаво само по собі); «Коло Земне» С.Стурлуссона (у т.ч. його «Сагу про Інглінгів») [646], [647]; «Послання» патріарха Фотія» [527]; Саги про ап.Андрія [611], [612]; формулу «симфонії взаємовідносин» - з Кодексу Юстиніана (VІ ст.) [715] та деяких інших [23], [191], [402], [626], [631]. При вивченні історичної проблеми автокефалії Православної Церкви з оргцентром у Києві використовувалися деякі джерела пізнішого, ніж досліджуваний періоду [509], [528], [554], [632]. Ґенеза наукової парадигми історичного процесу в часи Ренесансу в Західній Європі вивчалася із залученням праць Джанбатиста Віко [239]; Леонардо да Вінчі [408]; Лоренцо Валли [130] [418]; Джона Ді [245]; Миколи Кузанського [392], [393], [394], [395]; Толанда [661] та ін. [Див.: 330]; напрям «Великих Ідей» – перш за все на основі твору Данте «Монархія» [235].
Ґенеза парадигми історичного процесу в арабо-ісламській науці виявлялася на базі джерел двох родів. Перший – твори філософів: Ібн Баджи [278], ал-Газалі [514], ал-Кінді [18], [19], [20], [21]; Ібн ал-Мукаффи [277], [643]; Ібн Рушда [284], Ібн Сіни [285], [286]; Ібн Туфейля [287], Ібн Халдуна [288], [289], ал-Фарабі [26], [683], [684], [685], [686], написаного під впливом Ібн-Закарії латинського твору [505]; фрагмента роботи «Чистих братів» [119]. І другий – твори арабських істориків, географів та деяких біографістів. Одним з видатних арабських вчених був математик ал-Хварізмі, перу якого належить твір з математичної географії «Кітаб сурат ал-ард» («Книга картини Землі») [767]. Існує його неповний переклад [28]; в луганському центрі сходознавства ім. проф. В.М.Бейліса готується до видання український переклад його свідчень, але карта, зроблена на основі роботи ал-Хварізмі, вже опублікована [87] і нами вивчається. Великий вплив на стан наукових поглядів арабських вчених, у т.ч. «арабського Геродота» – ал-Мас'уді, мав твір «філософа арабів» – ал-Кінді «Русум ал-мамур мін ал-ард» («Опис населених областей Землі») [467,с.84]. Велике розповсюдження мали таблиці астронома й географа ал-Баттані [15]. Фрагменти з робіт Сухраба [651] і ал-Фаргані [27] також містять у собі важливі для нашого дослідження дані, зокрема, ал-Фаргані був одним із значних фахівців з проблеми кліматів. Описувальна географія починає розвиватися з сер. IX ст. і в 2-й пол. ІХ ст. склався особливий її жанр – «книги шляхів і царств» («кутуб ал-масалік ва-л-мамалік»). Перший твір такого роду, що у цілості дійшов до нас, – робота голови департамента зовнішньої розвідки Арабського халіфату, видатного вченого Ібн Хордадбеха – «Книга шляхів і країн» [291], [763]. Сучасником його був Йакубі [765], послідовником якого був великий географ і не менш великий розвідник ал-Мас'уді. Видатними представниками вказаного жанру були Абу Ісхак ал-Істахрі [758], Абу-л-Касім ібн Хаукал ан-Насбі [759]. Біля 928 р. Кудама ібн Джафар написав «Книгу про харадж і професію секретаря», яка збереглася лише у фрагментах [762]. Наприкінці IX – на поч. Х ст. у арабській географічній літературі з'явився ще один напрям – твори популярного (адабного) характеру, що восходили до традиції творчості Джахіза, одною з яких стала «Книга країн» («Кітаб ал-булдан») Ібн ал-Факіха ал-Хамадані [761]. Складає свій енциклопедичний твір «Коштовні цінності» («’Ал-а'лак ан-нафіса») й Абу Алі Ахмад ібн Омар ібн Русте, з якого збереглися теж тільки окремі частини [764]. Однак найціннішими для нашого дослідження виявилися тексти Абу-л-Хасана Алі ібн ал-Хусейна ал-Мас'уді (896-956). Ми базувалися на перекладах його творів, зроблених учнем проф. Бейліса – В.Крюковим [756], [766], [778], використовували й інші переклади, а також фрагменти з «Мурудж» [777,І] і «Танбіх»[776], що раніше не перекладалися. Важливе значення для нас мали також праці інших арабських авторів: 1) описувальної школи – Ахмеда ібн Фадлана [530] (при роботі над текстом ми вивчали також переклади фрагментів з праць перських вчених Н.Хамадані (ХІІ ст.) та А.Разі (ХУІ ст.), які користувалися невідомим на сьогодні текстом Фадлана [301], [302]); ал-Мукаддасі [760], який мав спеціальну роботу, присвячену дослідженню кліматів («Ахсан ал-такасім фа м'аріфат ал-акалім») [25]; ал-Ідрісі (текст його роботи докладно викладений и вивчений у роботах В.Бейліса [66] та І. Коновалової [364]); фрагменти з робіт Гардізі [171]; Ібн Русте [281], [282]; Ібн Русте-Гардізі [283]; Ібн Хаукала [781]; роботи Ібн Батути [279]; ал-Бакуві [1]; 2) біографістів – Ібн Макули [784]; ал-Джавзі [785,І]; Йакута ал-Хамаві [786,І], [787,І], Ібн ал-Абара ібн Абдаллаха ібн Абу Бакра [788], розробляючи основи метода інтенсифікації роботи з текстами.
Наш підхід до розкриття теми потребував як інформації щодо стану релігійної сфери у найважливіших сакральних точках планети (включаючи Донбас) на підтвердження наших висновків щодо закономірностей розвитку релігійних наук, так і врахування досвіду тих людей, що вже в XX ст. займалися конкретними питаннями, пов'язаними з нашим дослідженням. Практична значимість нашої роботи і полягала перш за все у виявленні застарілих проблем й аналізі стану роботи над їх розв’язанням. Стан релігійної сфери у Донбасі у XX ст. вивчався на основі аналізу архівних документів Луганського і Донецького державних обласних архівів. Виявлені нами дані дозволили представити стан релігійної сфери Донбасу у необхідній для актуалізації нашої роботи часовій ретроспективі. Крім того ми знайшли у Ф.Р.-3699 ДАЛО важливий документ – Енцикліку папи Іоанна Павла ІІ, присвячену ХІ століттю місійної діяльності св. Кирила і Мефодія [230]. Специфіка досліджуваної проблеми потягла необхідність вивчення досвіду одного з радянських вчених – О.В.Барченка (розстріляний 1938). Про великий інтерес керівництва СРСР у 20-30 рр. до «тонких сфер» науці відомо [32], [738]. І ми звернули увагу на те, що за ініціативою Ф.Дзержинського у спецвідділ ОГПУ, очолюваний Г.Бокієм, був узятий на роботу О.Барченко, який читав працівникам ОГПУ лекції по окультизму і займався дослідженнями в цій області [524], зокрема, організовував експедиції в зони спостереження аномальних феноменів. Бокій і шукав гроші для його експедиції в Гімалаї [151, арк.10], утримував Барченка та його сім'ю [306,с.216]. Про використання окультних технологій та увагу до Тибету говорив сам Барченко [582,с.353], але свої наукові пошуки він чомусь почав з поїздки в іншому напрямку – на Північ, у т.зв. «Лапландську експедицію» [14], [159]. І тут вже потрібен дискурс: що стоїть «за» усім тим? Багато гамору було навколо Сходу, а поїхав на Північ. Потім зчинився гамір навколо Півночі, а його таємно посилають на Південь (у Крим, про що й піде мова в нашій роботі). На Схід же так і не поїхав, хоча гамір продовжувався. Був у Криму в І926 р., а в 1927 р. радянські Тибетські місії чекала невдача: Далай-лама раптом не схотів мати з ними справ. Керівництво СРСР поставилося до того спокійно, бо, схоже, охолонуло до Тибету. Логіка виводить на запитання: що привіз Барченко з Криму? Тема – окрема, але ми все ж таки висловимо свою думку щодо того (якої немає у жодного з дослідників): ніяких секретів у Тибеті немає, всі секрети СРСР мав на своїй території. Далай-лама ж зрозумів, що нічого не зможе виторгувати приблизно за те ж саме, що привезли звідти Гітлеру його консультанти з окультизму.
Для нас важливим було те, що Барченко був вченим, робота якого була визнана радянською наукою (див.:[32,с.93–94]). Багато наукових передбачень Барченка повністю підтвердилися [302, с.143]. Все говорить за те, що за всім стояли його власні наукові відкриття. Зазначаємо: Барченко вживав термін «сім кіл знання» (Шамбала-Дюнхор) [306,с.213]. Схоже, що він підійшов близько до феномену, який і складає методологію «синтетичного знання». Можливо, вирахував його, бо використовував математичні методи. Містичної сторони діяльності Барченка (а він був окультист і, можливо, сатаніст) ми не торкаємося, для нас важливим є те, що складає об’єктивну основу його наукової роботи (врешті решт, учений не має права обмежувати себе в пошуку джерел нового знання). Головні праці Марченка досі знаходяться в стані секретності (тому ми використовуємо тільки його роботу «Таро» від 1919 р. [58]). Але ми переконуємося в правоті видатного вченого Д.Овсянико-Куликовського, який сказав, що «як у нормальних, так і у аномальних явищах духу знаходиться ключ до розгадки всесвітньо-історичної еволюції взагалі, та її початкових фаз зокрема» [498,с.384]. Ми залучили до наукового аналізу також ряд робіт єдиного на сьогодні плідного (зважаючи на результат) теоретика й практика української автокефалії – Київського Патріарха Філарета, які знаходяться у Поточному архіві Київського Патріархату [556], [557], [558], [559]. Проблема, яку вирішував Патріарх Філарет, якраз і стосується спадку стародавньої Київської Митрополії, й потягла за собою постання проблеми давньої «єдиної сутності» в православ'ї, яка виникла, можливо, й поза бажанням самого Патріарха, але її актуалізація складає важливий аспект практичної значимості нашої роботи. Однак слід зауважити, що тема кліматів, яка найбільше нас і цікавить, закрита в будь-якій Церкві. Ми зобов'язані пояснити цей момент, щоб у вчених не було ілюзій щодо можливості отримання допомоги від церков при вивченні таких феноменів. Тут учений йшов на ризик сам, що ми й показуємо на прикладі роботи середньовічних науковців, найперше – арабських. Тому тема кліматів і постала не з християнських, а з мусульманських джерел.
Зважаючи на особливість Донбасу в феноменологічному відношенні, до аналізу були залучені Поточні архіви низки державних та громадських організацій з метою виявлення загальних тенденцій у науковій та релігійній сферах. Проблема можливості синтези науки й релігії ставиться вже й у богослов'ї [449]. То – могутній прояв історичної Традиції, і українська наука де в чому займає тут передові позиції.
Особливе значення мав для нас картографічний матеріал різнорідного характеру, в т.ч. виготовлений за допомогою комп’ютерної техніки, з якого потрібні нам роботи ми помістили у Додатку. Для обґрунтування гіпотези щодо можливого призначення пірамід важливе значення мали ілюстрації з книги В. Замаровського [272] й описувальний фрагмент з роботи Ж.Барбарена [54]. При зіставленні джерельних свідчень і конкретизації історичного матеріалу нами використовувалися також фрагменти окремих джерел, поміщених у монографіях [117], [346], [361], [396], [401], [410], [465], [532], [567] [679], [680], деяких енциклопедичних виданнях [127], [749]. Нами також були використані джерела авторства М.Блока [79]; В.Вернадського [146], [147]; Р.Генона [174]; М.Грушевського [201], В.Зеньковського [274]; І.Канта [342], [343]; В.Ключевського [359]; Г.Лейбніца [407]; К.Маркса [433]; Ф.Ніцше [495]; Х.Ортеги-і-Гассета [503]; Ф.Прокоповича [577], [578], [579]; Б.Рассела [591]; Т.де Шардена [653]; А.Тойнбі [659]; Л.Фейєрбаха [691]; О.Шпенглера [740]; Р.Штайнера [742]; Ф.Енгельса [747], [748]; К.Ясперса [755] та інші. З матеріалів преси, окрім вказаних вище газетних матеріалів, використовувалися ще матеріали з газет: «Зеркало недели», «Слово Просвіти» (Київ), «Мета» (Торонто), «Кур’єр» (Луганськ), «Наша газета» (Луганськ), «Ратуша» (Львів), «Четвертое измерение» (Донецьк).
Звернемо увагу на таку думку Р.Генона, що давні «або бачили те, чого не бачать тепер, тому що відбулися значні зміни чи то у земному середовищі, чи то у здібностях людини, або ж, скоріше, ці зміни і у тому, й у іншому йшли тим скоріше, чим ближче ми підходимо до нашої епохи, або ж те, що звуть «географією», мало у давнину зовсім інше звучання, ніж сьогодні» [174,с.139]. Інше звучання мала у давнину не тільки географія, у чому переконуємося, читаючи лист Олександра Македонського до Арістотеля: «Олександр Арістотелю бажає благополуччя! Ти вчинив неправильно, розголосивши вчення, призначене суто для усного викладання. Чим ще ми будемо відрізнятися від решти людей, коли ті ж вчення, на яких ми були виховані, стануть загальним надбанням? Я хотів би мати перевагу над іншими не так могутністю, як знанням про вищі предмети. Бувай здоров» [542,с.367]. Наукова парадигма давнини і базувалася якраз на «знаннях про вищі предмети», тому у давніх і було інше бачення всіх сфер життя, в т.ч. й історії. Але вчені, працюючи для майбутнього, незважаючи на заборони, не довіряючи, вочевидь, усній традиції, закладали інформацію в текстах своїх робіт, які просто треба навчитися правильно читати. Підтвердження нашої думки ми в джерелах знайшли.
При написанні монографії використовувалася наукова література різнорідного характеру. Найперше виділимо праці, присвячені дослідженню окремих історичних джерел та спадку видатних мислителів: – монографії: С.Бондаря [84]; С. Бациєвої [63]; Ю.Боргоша [86]; О.Гуревича [208]; Н.Ібрагімова [292]; О.Ігнатенка [296]; Іларіона (Огієнка) [309], [310]; А. Казибердова, С.Муталібова [335]; А.Касимжанова [349]; О.Ковалевського [361]; Д.Лихачова [415]; Я.Любарського [426]; М.Мещерського [463]; Д. Мікульського [467]; В.Міханкової [471]; С.Неретіної [490]; В.Олексюка [499]; А.Пегіса [782]; Б.Рибакова [605]; А.Сагадєєва [608], [609]; В.Уколової [677], О.Хоментовської [711]; І.Чичурова [723]; Г.Шевкіної [733] та ін.;
– ряд джерелознавчих робіт та академічних видань, які містили у собі цінний науковий коментар історичних джерел [300], [308], [383], [384], [387], [388], [511], [512], [513], [514], [515], [516], [517], [665], [719], [724] та ін.
– статті у зібраннях творів, колективних виданнях, наукових збірках та журналах: В.Асланова [49]; Л.Баткіна [61]; С.Бациєвої [62]; О.Бородіна [109]; Б.Бичко [126]; О.Вашестова [139]; С.Іванова [293]; М.Котляра [376]; Б.Лобовика [416]; Я. Любарського [425], [427]; М.Мещерського [464]; Т.Нестик [491]; С.Неретіної [488]; О.Пипіна [587], А.Сагадєєва [610]; С.Сказкіна, В.Самаркіна [424]; М.Сміріна [630]; С.Стама [639]; І.Тоцької [663]; З.Удальцової [673], [668], [669], [670], [674]; В.Уколової [676]; Т.Целік [714]; І.Чичурова [724]; Г.Шевкіної [732]. Вказані роботи дали можливість скласти уявлення перш за все про зміст світоглядної парадигми–зразка ІІ (картина світу), яку розробляли й відтворювали у своїх творах вчені. Поглиблення її вивчення та дослідження змісту парадигми–зразка І в історіографії включало також вивчення наступної наукової літератури:
– монографій К.Бойко [80]; О.Вайнштейна [129]; Р.Віппера [153]; Х.А.Гібба [178]; В.Горського [186], [188]; А.Горфункеля [190]; С.Григоряна [194], [195], [196]; І.Єрьоміна [258]; О.3амалєєва, В.Зоца [271]; О.Ігнатенка [295]; Н.Конрада [365]; Е.Леві-Провансаля [403]; Г.Майорова [431]; Н.Мелік-Гайказової [452]; Є.Мельникової [456]; А.Меца [461]; Е.Моріна [780]; С.Неретіної [489]; Ф.Роузентала [601]; К.Сергеєва, Я.Слиніна [621]; М.Тихомирова [658]; І.Фільштинського, Б.Шидфар [701]; Є.Фролової [704]; І.Хафсі [771], Г.Шпета [741];
– колективних наукових видань та навчальних посібників [37], [39], [81], [200], [321], [322], [323], [328], [373], [507], [602], [615], [635], [636], [695], [729];
– статей у наукових виданнях та журналах авторства: С.Аверінцева [8], М.Бібікова [72], [73], М.Бібікова, С.Красавіної [74], С.Бондаря [83], О.Бородіна [108], [110], [111], Н.Гаврюшина [163], Е.Гарена [172], М.Гарнцева [173], В.Горського [185], [187], М.Громова [199], В.Гукової [203], Р.Досталової [249], Е.Жильсона [260], М.3аковича [270], І.Касавіна [348], Є.Мельникової [454], [455], [457], [458], [775], Н.Мудрагей [477], Е.Панофського [521], М.Попової [548], А.Сагадєєва [607], З.Саїдова [613], З.Удальцової [667], [671], О.Чанишева [718].
З проблем теорії й історії міфології використовувалися роботи: О.Асова [50], Ж.П.Вернана [148], Т.Джаксон [238], Д.Єремєєва [256], Іларіона (Огієнко) [312], Ю.Канигіна [344], Л.Климовича [357], М.Ліфшиця [412], К.Леві-Стросса, [404], [405], Г.Лозко [417], О.Лосева [420], [421], А.Массе [447], Є.Мелетинського [451], О.Печенкіна [533], М.Піотровського [534], І.Рака [590], Д.Фрезера [705], М.Чмихова [725]; деякі видання енциклопедичного характеру [75], [160], [375], [468], [469], [586], [710], [749], навчальні посібники [406], [422], [428]. Західна наука теж має дослідження такого роду, у т.ч. фундаментальні [Наприкл.: 757]. Базуючись на наукових спостереженнях і зауваженнях вчених, ми показуємо цілком раціональні витоки міфу, незважаючи на його глибоко символічну, алегоричну форму. Міфи – складне духовне явище, яке ніколи не постає з нічого, а має вповні реальні засади, які ми й намагалися виявити й представити. Ми теж досліджували проблеми міфології [522], [627]. У пов'язанні з міфологією і релігією ми досліджуємо ідеї націо- і державотворення, базуючись як на розумінні геополітики як науки, що вивчає вплив просторового чинника на політику держав [779,с.3], так і на здобутках науки по вивченню проблеми психологічного простору особистості [16], [70], [267], [336]. В роботі над джерелами та їх теоретичним осмисленням ми використовували також праці: Ю.Вассіяна [136], Б.Ворд [156], О.Домбровського [247], Д.Донцова [248], П.Кралюка [379], В.Рички [597], [598], А.Сахарова [614]. Проблеми розвитку історичного мислення взагалі та історизму як принципу історичного пізнання зокрема, потребували залучення як спеціальних робіт, присвячених темі історизму – М.Барга [57], В.Візгіна [152], К.Поппера [551], Е.Трельча [664], так і тих, що присвячені проблемам часу й простору [9],[17], [55], [69], [78], [112], [165], [207], [253], [337], [367], [380], [391], [568], [681], [682], [696], [697], [720], [721], [731]; історії й типології культури [7], [36], [59], [60], [183], [189], [233], [331] [333], [389], [413], [414], [473], [485], [600], [638], [666], [672], [675], [675], [722]; педагогіки [137], [205], [240], [269], [324], [369], [370]. З філологічних досліджень базовими для нас були роботи М.Марра [434], [435], [436], [437], [438], [439], [440], [441], [442], [443], [444], [445], [446]; Д.Овсянико-Куликовського [498]; О.Потебні [555], які дозволили нам перевірити теорію мовної плазми (автор – М.Вашкевич [140]) та висунути ідею щодо існування плазми духовної. В філософській науці нині відбувається «лінгвістичний поворот» [Докл.:583], що ми враховували.
З проблем методології науки та історичного пізнання використовувалася така наукова література: монографії В. Афанасьєва [51]; М.Бейджента [65]; Г.Бондаренка [85]; Г.-Х.Гадамера [164]; П.Гайденко [166]; Л.Карсавіна [348]; Б.Кедрова [350]; М.Кремо, Р.Томпсона [385]; О.Лосева [419]; Л.Мельника [453]; В.Назарова [481]; П.Фейєрабенда [690]; Е.Юдіна [752]; колективні видання [448], [460], [698]; наукові статті та виступи на наукових заходах [192], [390], [449], [484], [525], [569], [570], [585]; навчальні посібники [179], [341]; енциклопедії [633], [695]. В тісному зв’язку з проблемами методології історичної науки учені розглядають складності джерелознавства [593].
Парадигмальний, моделюючий характер середньовічного мислення – постулат, уже устійнений в науковій літературі, але ми виявили, що в Європі ще від Геродота йдуть імпульси елементів цивілізаційного підходу до історичного процесу (етнографічної моделі); араби ж – виразні «цивілізаційники». У зв'язку з тим ми вивчили низку праць, присвячених дослідженню цивілізаційної моделі історичного процесу [56], [120], [123], [135], [170], [197], [198], [232], [268], [360], [450], [462], [496], [689], [708], [774]. «Українське питання» в даній площині ми уточнювали, залучаючи роботи Л.Гумільова [206], М.Чубатого [727], С.Шелухіна [735], В.Скоблик [625]. Однак центральною темою наших методологічних розробок був парадигмальний підхід до розвитку науки, зокрема – парадигмальна модель історичного процесу. До даної проблеми зверталися представники різних наукових галузей [138], [399], [474], [475], [476], [486], [487], [510], [519] та інші, й на сьогодні можна вважати встановленим, що парадигмальний підхід, на відміну від формаційного і цивілізаційного, що виявляють обумовленість динаміки історичного процесу соціокультурними факторами, передбачає розгляд внутрішньої логіки розвитку наукової теорії. В дослідженні ми відштовхувалися від тієї попередньої роботи, яку ми вже провели по вивченню окремих важливих питань, зокрема – відносно проблеми кліматів, яка виходить за межі історичної науки, й узагальнили в низці статей, які містять і огляд, і список великої кількості використаної нами літератури [90], [91], [99] та ін. В монографії подаються вже узагальнені результати роботи. Ми вивчали ще праці: І.А.Андреєва [33], О.А.Андреєва [34], В.Ацюковського [52], К.Бутусова [124], М.Войлошніксова [154], Б.Діденка [242], Е.Гонігманна [773], Ю.Іванова [294], Т.Калініної [339], К.Кедрова [351], Л.А. Котельника, Л.В. Котельника [374], А.Кульського [398], М.Планка [535], В.Пожилової [544], О.Юрченка [753]. Робота потребувала використання певного кола літератури з конкретно-історичних проблем [6], [66], [67], [131], [132], [161], [202], [273], [275], [352], [372], [381], [432], [492], [529], [537], [606], [641], [687], [703], [730], [743]; історії православ'я та ісламу [145], [180], [325], [334], [356], [423], [479], [480], [493], [494], [508], [520], [547], [599]; підручників, навчальних посібників [144], [182], [209], [210], [371], [377], [429], [545], [594]; словників та довідників [31], [53], [329], [378], [595], [603], [634], [699], [750]. Певний обсяг літератури використовувався нами фрагментарно, тому ми його у огляд не залучаємо.
Наша робота, на відміну від робіт тих вчених, які займаються проблемами історизму й приділяють більшу увагу часу (хронології, періодизації, типам історизму в часі тощо), незважаючи на ту увагу, яка в ній приділена часовому континууму, більш просторова. Простір, у т.ч. сакральний і психологічний, – предмет нашої головної уваги, що зближує нашу роботу з тими напрямками науки, які вивчають сакральний простір. Однак фізики, наприклад, В.Налімов [482], Т.Шубейкіна, В.Ульшин [744], І.Яницький [754], подаючи приклад використання природознавчих підходів у виявленні законів історичного процесу, доволі наївні в плані релігійної свідомості. Гуманітаріям же [див.: 314] ще не вистачає якраз врахування досвіду природознавства, хоча їм вдалося актуалізувати проблему сакрального в філософській та педагогічній науках. Стик природознавчих і гуманітарних напрямків може бути й по лінії історичного напрямку психології [739]. Але й ми пропонуємо самостійний шлях дослідження, в якому досягаємо результату, використовуючи історичні методи



Розділ I
РАЦІОНАЛЬНІ ЗАСАДИ ТЕОЛОГІЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ

Дохристиянська міфологія володіє «океаном» літератури; антична філософія теж вивчена. А ось парадигмального підходу до міфології практично ніхто не застосовував. Дослідники так чи інакше зачіпали зміст парадигм міфології, але системно-структурного, цілісного їх аналізу немає. Християнська релігійна філософія вивчається, щодо ж міфу справедливо написав А.Уотс: «наскільки мені відомо, книг про міфологію християнства ще не писали», і його роботу [679] треба вважати першою спробою наукового аналізу християнської міфології. Фольклористика міф вивчала, причому, в глибокому, антропологічному аспекті [705], але аналізу потребують самі основи міфу. Теологи будь-якої гілки християнства не терплять вживання терміну «міфологія», наполягаючи на тому, що в християнстві важливі не міфи, а історичні факти, підкреслюючи тим його історичний характер. Ми ж виходимо з визначення, що міфології є «першими всезагальними історіями» [81,с.17], тому ніякого протиріччя тут немає. Міфологія ісламу представлена в літературі [141], [256], [356], [357], [507], [534], [619].

І.1. Підвалини методології дослідження ґенези наукових парадигм
Ще в античну добу в історіографії відбулося формування двох традицій – прагматичної й парадигматичної. Перша тяглася від арістотелевої теорії мімезису (Поетика 1452в,1459а) [45,с.657,672–675]. Цінуючи історію менше, ніж поезію, Стагіріт, тим не менш, став родоначальником історії філософії [57,с.65]. Аналіз же його вчення про суспільство й державу, засноване на концепції «природи» (Фізика,ІІ,1,2; IV,14) [46,с.82–87, 136–139]), його думок щодо того, що інстинкт самозбереження є основою соціальності людини (Політика. 1253а) [44,с.378-380], дає підстави до думки, що Арістотеля на засаді концепцій «природи» й мімезису в сукупності можна вважати основоположником психоісторії (Арістотель і вважається «батьком усіх наук»). Друга традиція йде від ритора Ісократа (кін.IV-поч.III ст.), який бачив завдання історії в тому, щоб навчати на «прикладах» (парадигмах), та його учня Ефора [57,с.67]. Обидві традиції синтезував Полібій (201-120), створивши новий тип історіографії – тип загальної історії. Він знайшов зміст історії в «природних циклах», започаткувавши її біологічну періодизацію. Уже з моменту свого зародження історіографія виявилася стороною трикутника, дві інші в якому складали філософія й риторика, і її становище визначалося способом розв'язання конфлікту між ними. Щодо античності дана проблема вивчена, щодо середньовіччя – потребує доопрацювання.
Методологічні аспекти формування парадигм ми вивчали [96]. Звернемося до характерних рис парадигмального підходу. Серед думок відносно найважливіших проблем виділяються полярні точки зору. В характеристиці ґенези наукової теорії такі проблеми виступають уже в ідеалізованому вигляді – як бінарні опозиції (двоїсті протилежності), за домінуючим тяжінням до яких і виділяють парадигми. Отже, з позицій парадигмального підходу структуру наукової теорії (її онтологію) складає така схема ідеальних конструктів: концепція (об’єктне поле) – наукове співтовариство (суб’єктне поле) – сукупність бінарних опозицій. Важливим напрямком ґенези знання є квантування, розворот фаз кожної парадигми [138, с.307–308]. Модель її розвитку можна представити таким чином:
1. Відкриття світоглядного значення, яке перебудовує цілі й принципи наукової теорії й виходить за рамки якоїсь конкретної науки. На такій концептуальній засаді будується нова філософія науки, яка потім починає виконувати регулятивну функцію, задаючи спрямованість і межі наукового пошуку.
2. Розповсюдження засадових принципів («розтягування ідей») у сферу конкретних наук, створення на їх базі нових теоретико-методологічних конструкцій. Відбувається визначення змісту загального наукового пошуку, практичних форм наукового дослідження та його методів.
3. Технологізація наукових побудов, розробка прикладного наукового інструментарію, конкретних методик; їх дослідницько-експериментальне розповсюдження у практиці з перспективою проникнення в широкі наукові кола, а потім – в освітню діяльність.
Викладена логіка розгортання структури парадигми є ідеалізованим об’єктом, квантування компонентів якого можна представити у вигляді певного трикутника, хоча виникнення парадигми – процес стихійний, і схеми до нього слід застосовувати дуже обережно.
Самі наукові революції, що змінюють, за Т.Куном, періоди розвитку «нормальної науки», можна умовно назвати «аномаліями науки», які не тотожні, асиметричні як у сприйнятті їх сучасниками, так і у більш пізній їх трактовці істориками науки. Асиметрія їх йде по трьох рівнях: онтологічному, гносеологічному й аксіологічному [Докл.: 95,с.27]. Ще у 20-х рр. В.Вернадський писав, що точиться боротьба за новий переворот у фізичному уявленні про Космос у науці, але й досі «не враховується вплив на наукову думку натуралістичного уявлення про Космос і головним чином про нашу планету, яке віками було сильним і могутнім в описувальному природознавстві, хоча воно й не вилилося в раціоналістичні концепції, аналогічні тим, які з часів Ньютона дали нам у численних образах фізики…» [146,с.13–14]. Сучасні напрямки фізичної науки, які й започаткували «еонософську» революцію, і нині кружляють сааме навколо поняття "ірраціональне" [Докл. 510, с.15], якраз і врахували тільки певні досягнення природознавства, і – не зсунули науку з місця. Концепція антропоцентризму залишилася домінуючою й пряме пропонування антропоморфізму як альтернативи [12,с.200–201] результату не дає. Одна з причин, на наш погляд, – апеляція деяких вчених до містичних вчень [Див.:12,c.201], з чим треба бути обережними, доки не відпрацьована наукова база їх аналізу. Наука вже вивчає психічні поля людини й трансперсональну психологію, але базується все-одно на фізиці, яка, слід сказати, все ж таки живе ймовірностями й схиляється до підозр у неможливості об’єктивного пізнання світу через проблему Спостерігача, що змінює світ своєю нервовою системою [Докл.: 9,с.76].
І саме тут плідним буде звертання до досвіду описувального природознавства, про яке й писав В.Вернадський, а значить, зауваження вченого залишається в силі й сьогодні. Оскільки ж наукова революція змінює докорінно значення навіть змістовних понять, то ми й робимо таке наукове зауваження: втрачається сенс самого поняття «ірраціональне». У науки просто раніше не було методик вивчення тих явищ, які складали його головний зміст. Описи давніх авторів – велика культурна база, піддатна до вивчення, у т.ч. й на предмет виявлення загального й особливого у баченні людиною складних феноменологічних явищ, що звуться «аномаліями», а також закономірностей поведінки людини, її психологічних реакцій тощо при контакті зі сферою «полів кручення», які хоча і є полями слабкої, але все ж таки взаємодії.
Проте в таких речах цивілізаційного значення, як формування нової парадигми, сил одних природознавців мало. Як «натурфілософська» наукова революція дала у свій час поштовх розвитку матеріалістичної науки, так і сьогодні «еонософська» революція спонукає до повороту саме в основах філософії. Подолати ж кризу в самій матеріалістичній науці, схоже, можна тільки звернувшись до досвіду середньовічних схоластів. Так у ґенезі наукової думки проступив певний цикл, тому ми в нашій роботі приділили велику увагу циклічно-поступальному характеру розвитку історичного знання. Проаналізуємо те, у якому стані знаходиться визрівання нової наукової парадигми. Складові системи бінарної опозиції визначаємо так:
1) Мета: а) дослідження «природи речей»;
б) дослідження «природи духу».
2) Процес (характер) взаємин учасників: а) авторитарний; б) демократичний.
3) Наукові принципи: а) філософський; б) теологічний.
4) Науковий інструментарій: а) культурно-генетичний;
б) біогенетичний.
 
Наші Друзі: Новини Львова