Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 20 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Собор

Переглядів: 233693
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 7
СОБОР
Роман


У творчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується
в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце. Прийшовши до читачів
наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в
ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо і неприховане прозвучав
заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам'ятства,
звироднілого кар'єризму і браконьєрства. Офіційні кола сприйняли «Собор» різко
негативно, адже роман, відкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував
загальнолюдські, гуманістичні цінності.
Після організованих тоталітарним режимом лютих цькувань «Собору» твір було
вилучено з бібліотек, книгарень та видавничих планів на довгі двадцять років.
У цій, повнішій, авторській редакції «Собор» виходить уперше.
Напередодні виходу роману в житті творця «Собору» та в українській літературі
відбулася важлива подія — Олеся Гончара першим з письменників України обрано
почесним доктором літератури університету Альберти (Канада).


ІЗ «СОБОРОМ» — У МАЙБУТНЄ!
В історії кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того
чи іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX століття
такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара, що завдав тоталітарній
тиранії таких обвальних прорушин, за якими почався її розпад, крах.
Цей етапний роман став у боротьбі з деспотією тією разючою, невідпорною зброєю,
яка не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела український народ на
дорогу національного відродження. «Собор» виконав роль не стільки інструменту
розвалу, скільки єднання, соборності сил українства для творення нового,
демократичного устрою життя. А така книга, погодьтесь, важить більше, ніж просто
видатне літературне явище. І щастя України, що вона в найтяжчі,
найбезпросвітніші часи своїх борінь таке слово, таку духовну опору явила й
пронесла крізь терни, бурі й вирви, озброєна непроминущими орієнтирами правди і
мудрості.
«Собор» — шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного до того вже всіма
можливими нагородами й, отже, здавалося б, як писалося в тодішніх послужних
характеристиках, «ідеологічно витриманого», читай — вірного режиму. Тим більшим
видався удар по режиму, завданий «Собором». Адже яке складалося становище? Його
автор — депутат Верховної Ради, член ЦК правлячої партії, лауреат найвищих
вітчизняних премій, класик за реальним місцем в українській літературі, втім, і
за службовими вимірами перша в ній особа — голова Спілки письменників, — мовби
все дано людині для того, щоб у віддяку співати системі осанну, а тут таке
нищівне викриття — цитую Тичину двадцятих років — «всієї гнилі, всієї цвілі»
ядра цієї системи, що впору було б, як це досі робилося, заборонити твір. Режим,
власне, не видаючи ніяких указів, негласно це й зробить. І цим засвідчить свою
фатальну помилку, явить лицемірство своєї політики, яка вважала нормальним
насильство над духовністю, над талантом. Переможцем же в цьому відкритому двобої
з системою вийде Олесь Гончар, котрий, може, вперше так наочно продемонструє
найвище достоїнство таланту — його непідкупність. Але для тих, хто уважно стежив
за його зростанням у літературі, за вигартуванням його генеральної думи в слові,
поява «Собору» і позиція автора у тій боротьбі, що розгорілася навколо роману,
не видавались і тоді, коли роман щойно з'явився друком, не видаються й тепер —
чверть віку по тому, ні якоюсь випадковістю, ні раптовим прозрінням. Гончар ішов
до «Собору» разом із суспільством, а якщо точніше, то, як це й завжди випадало
великому таланту, — випереджаючи його в баченні і прекрасного, і потворного, у
провісництві грядущих драм і випробувань, злетів людського духу й поразок ницих
ідеологічних побудов.
Прихильникам засоціологізованого, одноплощинного прочитання Гончарової творчості
це може видатись певною натяжкою, проте й вони не заперечать, що від
першопочатків письменник привернув увагу і читацької еліти, і масового
шанувальника надзвичайною художньою чесністю і моральним здоров'ям, невмінням
підлаштовуватись під стереотипи як книжні, так і суспільні. Згадайте чисті душі
і чисту любов героїв «Прапороносців», драматичні, а то й трагічні шукання щастя
і свого шляху в житті героями «Таврії» й «Перекопу» — вони не здаються ні
марними, ні примарними, хоч би як ми сьогодні ставились до жовтневого перевороту
і його насильницької суті. Простежте непросту долю осиротілих за культу
Колосовського, Духновича та інших героїв «Людини і зброї», згадайте озонну
атмосферу «Тронки» і й віще слово про наші жертви атомному монстру як вічному
прокляттю людства, — хіба це не був плацдарм для підготовки того страшного удару
по тоталітаризму, який зробив письменник у «Соборі»?
Хранителі устоїв кривавого режиму запримітили цю художницьку чесність Гончара
рано, і перші їх удари письменникові випало відчути ще замолоду. Вони побачили
загрозу «найпередовішій» ідеї навіть у «Прапороносцях» — і якраз у чистоті
духовного світу нашого солдата, в його природній відданості загальнолюдським
засадам і вартостям. Бито-перебито було Гончара і за «Модри камень» — цей гімн
любові двох молодих сердець, українця і словачки. У їх коханні вбачалася мало не
зрада рідній землі, волі кремлівського вседержителя, який захотів навіть людську
природу змінити, заборонивши кохатись людям різних країн. Уже «Тронка» була
просякнута антикультівською атмосферою. Образ Яцуби втілював у ній мовби день і
вчорашній, але такий, що цупко чіплявся за життя, прагнув перенести «досягнення»
сталінізму, табірний режим і в день завтрашній, — гідна подиву прозірливість
автора, якщо згадати всі наступні репресії сусловсько-брежнєвських часів.
Та найближчою до «Собору» по духу і за часом створення була новела «Кресафт» —
страшна оповідь про померлого від інфаркту після «молотьби» на засіданні бюро
райпарткому за «саботаж» продажу хліба державі. Чомусь про цю новелу пишеться
мало, принагідне, а тим часом нічого більш вражаючого, на мій погляд, наша
література про зловісну атмосферу масованого винищення в людині честі й совісті
в роки тоталітаризму не створила. Новела, на відміну від «Собору», була
«репресована» тихо, про неї нічого лихого не писали. Але за чверть віку
«Кресафт» можна було хіба що віднайти на давніх журнальних шпальтах.
Отже, «Собор» у генеральній Гончаровій думі був закономірною, послідовною
сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди і лицемірства, у його роздумах про
тяжкий шлях рідного народу в пошуках свого місця у світовій цивілізації. Ця дума
видатного сучасного письменника була логічним продовженням тієї визначальної
лінії українського письменства на духовне і державне відродження нації, котра
пов'язана з іменами Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі
Українки, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Олександра
Довженка, яка так геніально просіяла в молодій поезії Павла Тичини і воскресла в
нову добу в слові «шістдесятників».
Власне, Олесь Гончар — і про це треба сьогодні казати на повен голос, — не
належачи за віком до покоління Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча,
Василя Симоненка, Івана Дзюби, Бориса Олійника, Євгена Сверстюка, Василя Стуса,
Івана Світличного, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, став —
завдяки мужній, безкомпромісній громадській і творчій позиції — прапорним іменем
для «шістдесятників» (і тих, хто йшов за ними у наступні десятиліття). Устами
Олеся Гончара все чесне в українській культурі проголосило саме в ті роки про
повернення в її лоно репресованих імен — аж до Винниченка включно. І не вина
творця «Собору» в тому, що не все тоді вдалося відстояти: силу розуму й таланту
переважало свавілля влади. Той розквіт творчої думки, той розвій талантів, те
вільнодумство, яке тільки й уможливлює справжній розвиток літератури, той
справжній пієтет перед словом як речником національного духу, який утверджувався
в Україні в шістдесяті роки, цілком закономірно пов’язувався в умах прогресивної
інтелігенції й читацької громадськості з іменем Олеся Гончара. Він умів
відстоювати і молодих, і літніх, умів підтримувати таланти, обирати їх собі в
соратники і союзники.
«Собор» посягнув на основи системи. «Собор» ударив у її серце! Коли Тичина писав
у двадцяті роки про «всю гниль, всю цвіль партійноборчих породіль», то Гончар у
переддень проголошення «розвинутого соціалізму» на весь голос мовив про
бездуховність побудованої на цій гниді і цвілі системи. Системи, яка лицемірно
назвала себе спадкоємницею вікових надбань людської культури, але відкинула
головне — духовність, красу, втім, на словах відбиваючи їм поклони. На повен
 
Наші Друзі: Новини Львова