Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Художня

Знак диявола

Переглядів: 7228
Додано: 03.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
... В анатомічному театрі студенти розтинали трупи.

— Давай сюди, — почувся голос. — Хай спробують.

Внесли маленьке тільце, вкрите простирадлом.

— Дитина, два роки. Обварилася окропом, — пояснював високий чоловік, очевидно, лікар-педагог.

Оксана підійшла до маленького тіла, озирнулася. Троє студентів продовжували робити своє; лікар пішов. Вона витягла з кишені халату баночку, підставила під дитячу руку, спритно різанула скальпелем по венах... Кров текла повільно, неохоче, тож Оксана допомагала, натискаючи пальцями на судини маленької руки. Набравши майже повну баночку крові, Оксана закрила її кришкою і заховала до кишені.

Однокурсниця Оксани, Віра, бачила, як та ховає баночку.

Дівчата зустрілися очима: здивований погляд Віри і розгублений — Оксани.

— Навіщо тобі кров?

— Я, Віро, тобі потім розповім. Це такий народний засіб від однієї хвороби... Родич хворіє.. Ти вже йтимеш додому? Я тебе зачекаю.

... Додому йшли разом. Про щось гомоніли.

— Ой, Вірко! У тебе часом носовичка немає? — спохопилася раптом Оксана. — Забула свій...

— На, візьми, — дістала Віра хусточку.

Оксана підіййшла до дзеркальної вітрини магазину, витерла носовичком кутики рота, склала його зворотньою стороною і віддала Вірі.

Вони пройшли ще трохи.

— Ну що ж, тобі — ліворуч, мені — праворуч, — мовила Віра.

— Цілуй свого малого! — усміхнулася Оксана. — Прощавай!

— Будь! — поспішила Віра далі.

На розі Віра не помітила трамваю, що саме повертав, і ступила просто під нього. Трамвай збив її і поволік за собою.

* * *

Вдома Оксана зачинилася у ванній. Налила кров з баночки в глибоку тарілку. Дістала фото Григорія Івановича і опустила в тарілку з кров'ю. Після цього вмочила свій палець у кров, облизала його і розсміялася.

Григорій Іванович саме повертався з роботи. Ліфт не працював, і він пішов сходами, пішки. Посередині сходів йому запаморочилося, він зблід, схопився рукою за голову і впав, покотився сходами, розбивши голову. Кров залила сходи і нижню площадку...

* * *

Минуло 40 днів смерті Григорія Івановича. Ніна Петрівна повернулася із церкви, де ставила свічку за упокій. Зайшла в квартиру, втомлено сіла. І раптом чи не вперше звернула увагу, почала вдивлятися в лихі чорні очі Оксани, яка холодно позирала на неї.

— Я, здається, зрозуміла, — схвильовано заговорила Ніна Петрівна, — відтоді, як ти з'явилася у нашій сім'ї, нас переслідують нещастя! Григорій Іванович помер, Андрій весь час нездужає, ходить нездоровий... Я також кепсько себе почуваю... Навіть Альфа подохла!

— Та ви що?! — занервувала Оксана. — Що це ви вигадали?

— Я знаю такі випадки! Може, ти — відьма?! — зовсім рознервувалася Ніна Петрівна.

— В такому віці — й розуму нема! Кажете якісь дурниці!

— Ти лиха людина, я відчуваю!

Оксана в злобі кинулася до Андрієвої кімнати. Там знайшла м'ячик для гри в пінг-понг, намалювала на ньому фломастером якісь знаки і розкрутила його на столі довкола осі. М'ячик крутився, а Оксана стежила за ним.

Ніна Петрівна в цей час піщла на кухню. Підійшла до газової плити. Раптом їй стало млосно, вона якось дивно почала крутитися на місці і тяжко впала; ударилася головою об ріжок плити. Лежала, вся заюшена кров'ю; заливала червоною блискучою рідиною плиту, мийку, підлогу...

* * *

— Оксано, я з класом іду на екскурсію до лаврських печер; і ходимо з нами, як хочеш, — говорив одного ранку Андрій.

— На жаль, я не зможу... У нас лабораторка буде, мабуть, довгою... Та й не люблю я всякої попівщини...

— Ну, тоді до вечора!

В Лаврі екскурсовод вів клас до печер; Андрій не слухав його, а уважно, наче вперше, дивився на храми, бані соборів...

В печерах клас принишк; всі поводилися тихо. Розглядали стіни, залишки малюнків на них, сліди графіті... На одному з поворотів рух учнів уповільнився. Андрій зупинився, озирнувся і несподівано побачив бліде зображення на стіні: молодий чоловік, який чимось обкурює дівчину, виганяючи таким чином з неї потворного біса. Обличчя хлопця на фресці було разюче подібне до Андрієвого, а дівчини — до Оксаниного. Андрій вражено, майже з жахом розглядав зображення.

— Не може бути!.. — шепотів він.

Потім звернув увагу на ледь помітний напис: "... ізгнаніє.... Товіт... 6...".

Тут клас рушив далі, і Андрій був змушений іти за ними.

...Додому він прийшов рано. Ходив по квартирі, дивився на жалобні портрети батьків. Потім наче щось згадав, знайшов у книжковій шафі Біблію, почав гортати. Нарешті рогорнув на Книзі Товіта, главі шостій, і прочитав: "Коли увійдеш ти до шлюбної кімнати, візьми курильницю, поклади до неї серце і печінку риби і обкури, і демон відчує запах, і піде геть, і не повернеться ніколи".

Андрій сів, похмуро подивився у вікно. Потім заховав Біблію і сказав сам до себе:

— Треба з кимось порадитись.

* * *

Сумний, блідий Андрій говорив у школі, в учительській кімнаті з молодою колегою, якій він, поза сумнівом, подобався.

— А що лікарі кажуть? — запитувала вона.

— Ах, Світлано, ну що вони кажуть? У мене ж нічого не болить, все наче гаразд, а почуваюся недобре.

— Слухай, Андрію, а чи не сходити тобі до ворожки?

— Ворожки?

— Так. Всі зараз ходять. У мене є знайома бабця, так вона розповідає все, як є і як буде. Просто диво! Дати адресу?

— Гм! Давай. Спробую заради цікавості.

— Візьмеш із собою, як будеш іти, паляницю і білу хустку...

... І ось Андрій вже стукав у двері будиночка на околиці Києва.

— Від кого? — долинув голос баби з-за дверей.

— Від Світлани... Дмитрівни!

Баба відчинила:

— Заходь!

— Здрастуйте!

— Приніс усе? Сідай біля столу.

— Ось, — подав Андрій хліб і хустку.

Хліб бабця заховала, а хустину розстелила на столі і висипала на неї купу темних сухих бобів. Розклала їх на дев'ять купок у три ряди. Почала уважно вивчати кожну купку. Про щось думала, ворушила губами. Потім глянула на Андрія:

— Тепер дай мені руки.
 
Наші Друзі: Новини Львова